Читать книгу 1984. Ми - Джордж Оруэлл, George Orwell - Страница 6

Вінстон писав у своєму щоденнику:

«Це сталося три роки тому ввечері у вузькому провулку біля однієї з великих залізничних станцій. Було темно. Вона стояла біля арки будинку під тьмяним вуличним ліхтарем. У неї було молоде обличчя, але вона була дуже яскраво нафарбована. Втім, мене це приваблювало, білизна її шкіри, немов порцелянова маска, і яскраво-червоні губи. Партійні жінки ніколи не фарбуються. На вулиці нікого не було, не було там і телеекранів. Вона сказала: «Два долара». Я…»

Він зупинився, продовжувати було занадто важко. Він заплющив очі і натиснув на повіки пальцями, намагаючись буквально видавити з них образ, який ніяк не виходив у нього з голови. Він боровся зі спокусою голосно крикнути щось лайливе. Йому хотілося вдаритися головою об стіну, штовхнути ногою стіл чи жбурнути чорнильницю у вікно – зробити який-небудь жорстокий, галасливий або болісний вчинок, який міг би стерти з його пам'яті ці нестерпні спогади.

«Ваш найлютіший ворог, – подумав він, – це ваша власна нервова система. У будь-який момент внутрішнє напруження може вилізти назовні. Він подумав про чоловіка, якого якось зустрів на вулиці кілька тижнів тому. Цілком звичайний чоловік, член Партії, від тридцяти п'яти до сорока років, високий, худорлявий, з портфелем у руках. Вони були в кількох метрах один від одного, коли ліва сторона обличчя чоловіка раптово сіпнулася. Це сталося знову, коли вони проходили повз один одного. Це була всього лише швидкоплинна судома, півсекунди, як клацання затвора камери, але явно звична. Він згадав, як подумав у той момент: «з цим бідолахою покінчено». І найстрашніше, що ця людина, можливо, навіть не помічала, що з нею відбувалося. Хоча, мабуть, найбільша небезпека – це коли говориш уві сні. Наскільки він міг судити, від цього не було ніякого способу захиститися.

Він зібрався з думками і продовжив писати:

«Я пішов за нею через арку у двір, а потім ми зайшли до маленької напівпідвальної кухоньки. Біля стіни стояло ліжко, а на столі ледь горіла лампа. Вона…»

Він зціпив зуби. Хотілося гарненько плюнути. Одночасно він думав про Кетрін, свою дружину. Вінстон був одружений, ну, принаймні, колись був. Хоча, ймовірно, можна було сказати, що він все ще одружений, бо він знав, що його дружина не померла. Йому здавалося, що він знову вдихає тепле сперте повітря напівпідвального приміщення, де пахло клопами, брудним одягом і дешевими парфумами, але, тим не менш, запах цих парфумів вабив і збуджував його, тому що партійні жінки ніколи не користувалися парфумами. Можливо, вони навіть не знали, що таке парфуми. Ними користувались лише пролки. У його свідомості аромат парфумів був нерозривно пов'язаний з блудом та хіттю.

Коли він пішов з тією жінкою, це було вперше за останні два роки. Користуватися послугами повій, звичайно, було заборонено, але це було одне з тих правил, які іноді можна було дозволити собі порушити. Це було небезпечно, так, але це не було питанням життя і смерті. Якщо вас зловлять з повією, ви могли отримати п'ять років у виправному таборі, не більше, якщо, звичайно, ви не скоїли ніякого іншого злочину. Все було досить просто, головне, не бути спійманим на гарячому. У бідних кварталах чи не на кожному розі можна було знайти жінку, готову продати себе за кілька доларів. Деякі навіть готові були віддатися за пляшку джина, який пролам не видавали. Негласно Партія навіть у певному сенсі заохочувала проституцію як спосіб дати волю своїм природним інстинктам, які не можна було повністю придушити. Проста розпуста не мала великого значення, поки вона була непомітною і безрадісною, і, звичайно, «практикувалася» лише з пролками. А от розпуста між членами Партії – то вже був серйозний злочин. І хоча саме в цьому незмінно зізнавалися обвинувачені під час великих чисток, було важко уявити, щоб щось подібне дійсно відбувалося.

Метою Партії було не просто завадити чоловікам і жінкам будувати романтичні відносини, які були поза її контролем. Її справжня, негласна мета полягала у тому, щоб позбавити статевий акт будь-якого задоволення. Не стільки любов була ворогом, скільки еротизмом, як у шлюбі, так і поза ним. Всі шлюби між членами Партії мали бути схвалені спеціальним комітетом. І – хоча ця причина ніколи офіційно не озвучувалась – у дозволі завжди відмовляли, якщо певна пара справляла враження такої, де між партнерами існує фізичний потяг. Єдиною метою шлюбу та сім'ї вважалося народження дітей для їх майбутньої служби на благо Партії та держави. Статевий акт повинен був розглядатися як злегка огидна незначна процедура, на зразок клізми. Це знову ж таки ніколи не говорилося прямо, а завуальовано вкладалося у свідомість кожного члена Партії з самого дитинства. Для цього й існували такі організації, як Молодіжна антисексуальна ліга, які виступали за повну цнотливість для обох статей. На їх думку, всі діти повинні народжуватися шляхом штучного запліднення («штучзаплід» на новомові) та виховуватися у державних установах. Вінстон розумів, що все це було не серйозно, але якимось чином це цілком відповідало загальній партійній ідеології. Партія намагалася викорінити сексуальний інстинкт як такий або, якщо його не можна було викорінити, то перетворити його на щось брудне та ганебне. Він не знав, навіщо їм це, але чомусь це здавалося йому логічним і природним. Що стосується жінок, то зусилля Партії у цьому плані виявилися вельми успішними.

Він знову подумав про Кетрін. Вже минуло років дев'ять, десять, а може й одинадцять з тих пір, як вони розлучилися. Він напрочуд рідко про неї згадував. Бувало, він взагалі забував, що колись був одружений. Вони були разом близько п'ятнадцяти місяців. Взагалі Партія не дозволяла розлучення, але дозволяла жити окремо у випадках, коли у пари не було дітей.

Кетрін була високою, білявою, стрункою та граціозною дівчиною. У неї були правильні витончені риси обличчя, і зовнішність її можна було б назвати благородною, аж поки не ставало зрозумілим, що за цим красивим обличчям ховається лише цілковита дурість та фанатичність. Він зрозумів це ще з самого початку їх сімейного життя, коли пізнав її трохи краще. Всі думки в її голові зводилися до партійних гасел, і вона беззаперечно вірила у всю маячню, якою годує людей Партія. «Заїжджена платівка» – ось як він називав її у власній свідомості. І навіть з цим він міг би миритися, якби не одне – секс.

Як тільки він торкався її, вона вся здригалася і застигала. Обіймати її було наче обіймати колоду. І ще більш дивним було те, навіть коли вона притискала його до себе, йому здавалося, що вона одночасно відштовхує його щосили. Все її тіло ставало наче дерев'яне. Вона лежала з заплющеними очима, вона не опиралася, але і допомагала. Було таке враження, що вона просто виконує якусь партійну вказівку. Це ставило Вінстона у вкрай незручне положення, а через деякий час це взагалі стало нестерпним. Але навіть тоді він готовий був жити з нею, якби вони просто домовилися зберігати цнотливість, і на цьому все. Але, як не дивно, цю ідею відкинула сама Кетрін. Вона сказала, що вони повинні «зробити» дитину. Тож цей спектакль абсурду повторювався регулярно – раз на тиждень. Вона навіть нагадувала йому про це вранці, як про щось, що потрібно було зробити ввечері і про що не можна забувати. У неї було дві назви для цього. Одна «зробити дитину», а друга «наш партійний обов'язок» (так, вона дійсно використовувала цю фразу). Незабаром у нього навіть з'явився певний страх перед майбутнім заняттям. Але, на щастя, дитину зробити ніяк не вдавалося, і в кінці кінців вона погодилася залишити спроби, і незабаром вони розлучилися.

Вінстон беззвучно зітхнув. Він знову взяв ручку і написав:

«Вона плюхнулась на ліжко і одразу ж, без будь-якої попередньої підготовки, найгрубішим і найвульгарнішим чином задерла спідницю. Я…»

Він наче зі сторони побачив себе у тьмяному світлі лампи у кімнаті, де пахло клопами і дешевими парфумами. Його переповнювало почуття безсилля та обурення, і навіть у момент екстазу він думав про біле застигле тіло Кетрін, яке завжди буде належати лише Партії. Невже так буде завжди? Чому у нього не може бути нормальних стосунків із жінкою замість цих мерзенних зносин раз на кілька років? Але справжні романтичні стосунки були просто неможливими. Всі партійні жінки були однакові. Цнотливість та відданість Партії – це все, що їх цікавило та хвилювало. Завдяки систематичним промиванням мізків ще з раннього дитинства та ахінеї, яку вкладали в їх голови у школі та у загоні юних розвідників, а потім і у Молодіжній лізі, завдяки лекціям, парадам, пісням, гаслам, маршам та обливанням крижаною водою, природним почуттям та емоціям не залишилося місця. Розум підказував йому, що повинні бути винятки, але серце відмовлялося у це вірити. Всі партійні жінки були неприступні, як і вимагала Партія. Але навіть більше, ніж бути коханим, йому хотілося зламати цю стіну байдужості, навіть якщо це було б всього один раз за все його життя. Повноцінний статевий акт вважався бунтом. Пристрасть вважалася злочином. Навіть якби йому вдалося збудити Кетрін та зайнятися з нею коханням, це могли розцінити як розбещення та згвалтування, хоча вона була його дружиною.

Але решту історії потрібно було записати. Тому він продовжив:

«Я включив лампу. Коли я побачив її у світлі…»

Після темряви вулиці навіть слабке світло парафінової лампи здавалося занадто яскравим. Нарешті перед ним була справжня жінка. Він зробив крок до неї і зупинився, його переповнювали хіть і жах. Він чудово усвідомлював ризик, на який пішов, прийшовши сюди. Цілком можливо, що патрулі схоплять його на виході. Якщо вже на те пішло, вони могли вже чекати за дверима. Якщо він піде, навіть не зробивши того, заради чого прийшов сюди…

Все це потрібно було записати, йому потрібно було в усьому зізнатися. Коли на жінку впало світло від лампи, Вінстон несподівано для себе зрозумів, що вона стара. Макіяж був нанесений на її обличчя так густо, що воно було схоже на порцелянову маску, яка ось-ось трісне. Її волосся було сивим, але найжахливішою деталлю було те, що коли вона відкрила рот, там не було нічого, крім пустоти. У неї зовсім не було зубів.

Він нервово написав тремтячою рукою:

«Коли я побачив її при світлі, вона була геть старою жінкою, їй було щонайменше років п'ятдесят. Але це мене не зупинило, і я зробив те, за чим туди прийшов».

Він знову натиснув пальцями на повіки. Нарешті він це записав, але це не подіяло, терапія не спрацювала. Бажання лаятися та кричати зараз було як ніколи сильним.