Читать книгу Олмейрова примха - Джозеф Конрад, Ford Madox Hueffer - Страница 7

Кінець кінцем хвилювання в Самбірі заспокоїлось. Мешканці його звикли до того, що поміж Олмейро-вою оселею та об’якореним біля протилежного берега бригом частенько сновигали човни, а обговорення гарячкової праці Олмейрових човнярів перестало одривати від домашніх обов’язків жінок селища. Навіть одурений у своїх сподіванках Джім Енг облишив турбувати затуманений свій мозок торговельними таємницями і знову взявся до люльки з опієм, яка давала йому можливість зазнавати райських утіх, не звертаючи більш уваги на Балабатчі, коли той проходив повз його оселю.

Отож цього гарячого дня, коли порожня річка вилискувалась під прямовисним сонячним промінням, державний муж самбірський без перепон з боку цікавих приятелів міг одв’язати маленького човна з-під кущів, куди він звичайно ховав його на час од-відин Олмейрової оселі. Зігнувшись у човні, Балабатчі повільно гріб, ховаючись, оскільки можливо, під велетенськими крисами свого бриля від нестерпної спеки, сонячного проміння, що відбивалось од води. Він не поспішав. Його господар Лакамба відпочивав, звичайно, в цю пору дня. Він мав досить багато часу, щоб переплисти річку й привітати його по пробудженні важливими новинами. Як він до них поставиться? Чи застукотить сердито ціпком з чорного дерева об підлогу, лякаючи його вибухом безглуздої лайки, а чи приклякне навпочіпки з добродушною посмішкою на обличчі і, розтираючи черево, знайомим йому рухом почне відхаркуватись рясно у мідяну плювальницю, задоволено щось бурмочучи? Отакі думки опосіли Балабатчі, поки він повагом гріб, простуючи річкою до раджевої садиби, огорожа якої виглядала з-поміж густого листя насупроти Олмейрового бунгало на протилежному березі.

А в нього справді були новини. Нарешті щось певніше від щоденних оповідань про ознаки близькості поміж Дейном Марулою та Олмейровою дочкою, приховані погляди, які йому щастило спостерегти, та уривчасті палкі слова, які траплялося перехопити. Лакамба слухав ці його оповідання спокійно, з виразною неймовірністю. Та тепер він переконає Лакамбу, бо має певні докази, які здобув цього самого ранку, вудячи вдосвіта рибу в струмку біля оселі Буланджі. Сидячи в своєму човнику, він угледів довгий каюк Ніни, що плив повз нього, а на кормі сиділа сама дівчина, схилившись над Дейном, що лежав на дні, поклавши їй голову на коліна. Поплив за ними назирці, але за коротку мить обоє взялися за весла й зникли у нього з очей. За кілька хвилин побачив невільницю Буланджі, що їхала каюком до міста, везучи пиріжки на продаж. Вона теж бачила у сірому світанку закохану пару. І Балабатчі посміхнувся, згадавши стурбоване обличчя дівчини, сумний вираз її очей, та як тремтів їй голос, коли вона відповідала на його запитання. Маленька Таміна, певно, сама закохана в Дейна Ма-рулу. Так ще краще. І Балабатчі голосно засміявся на цю думку, але враз споважнів і за якоїсь дивної асоціації почав міркувати, за яку ціну може продати дівчину Буланджі. Журливо похитав головою, згадавши, що зажерливий Буланджі відмовився продати цю саму Таміну за сто доларів лише кілька тижнів тому. Тоді зненацька спостеріг, що, поки він міркував, човен однесло течією далеко вниз. Одкинувши сумні думки з приводу скнарості Буланджі, взявся за весла й, ударивши ними кілька разів, пристав біля причалу раджевої садиби.

Сьогодні, як і весь останній час, Олмейр вештався на березі, доглядаючи за працею біля човнів. Нарешті він зважився. Прочитавши з старої Лінгардової записної книжки уривки деяких інформацій, він надумав відшукати золоті розсипи, такі багаті, що треба лише нахилитися, аби взяти незчисленні скарби й здійснити нарешті юнацькі свої мрії. Потребуючи допомоги, мусів поділитися своїми відомостями з Дейном Ма-рулою і взяти до спілки Лакамбу, який обіцяв свою допомогу, якщо йому дадуть певну частину скарбів. Олмейр приніс в офіру свою гордість, честь і відданість урядові задля неймовірних труднощів, якими загрожувала експедиція, опріч того, ще й засліплений блискучими наслідками, які дасть ця неприємна, але потрібна спілка. Небезпека була величезна, але Ма-рула мав безоглядну відвагу, а люди його скидались у цьому на свого господаря, та й допомога Лакамби забезпечувала успіх. Останні два тижні, захоплений лаштуванням до експедиції, Олмейр, немов сновида, тинявся поміж робітників та невільників. Практичні міркування, як лагодити човни, перемішувались у нього з мріями про нечувані скарби, і всі невигоди сучасного, пекуче сонце, багнисті нездорові береги річки зникали в блискучому видиві пишного майбутнього для його й Ніни. Він ледве чи бачив цими останніми днями Ніну, хоч образ улюбленої дочки панував увесь час у нього в уяві. Не звертав уваги й на Дейна, чия постійна присутність у його оселі зробилася для нього звичайною справою, тепер, коли їх з’єднували спільні інтереси. Зустрічаючи молодого ватажка, він неуважно вітався з ним і йшов собі далі, певно уникаючи його, прагнучи забути осоружне сучасне за працею, або поринувши у мрії, коли думки залітають понад верхівки пальм, линучи на величезних білих хмарах на захід, туди, де рай Європи чекає на майбутнього східного мільйонера. І Марула тепер, коли умову було складено й усі справи обговорено, не шукав товариства білої людини. Але Дейн завжди никав біля оселі, хоч рідко лишався довго на березі. Щоденно відвідуючи білу людину, малайський ватажок волів тихенько прослизнути крізь головний передпокій дому й вийти до саду позад його, де горіло багаття під кухонним накриттям і гойдалися над ним казани з рисом під дбайливим доглядом господині. Обминаючи це накриття з його чорним димом та гомоном ніжних жіночих голосів, Дейн повертав ліворуч. Тут, край бананової плантації, росла купка бананів та мангових дерев, утворюючи затінок. Кілька кущів зовсім відокремлювали це місце від усього світу, й лише коли-не-коли сюди линув гомін голосів невільниць та випадковий вибух реготу. Заходячи в цей захисток, він ховався від усіх очей і, прихилившись до рівного стовбура високої пальми, чекав з блискучими очима та упевненою посмішкою на устах, поки не зашарудить злегка суха трава під легкими кроками Ніни.

З першої хвилини, як очі його угледіли цю, на його думку, досконалу вроду, він відчув у серці певність, що вона буде належати йому. Відчув легкий подих обопільного розуміння поміж первісних їхніх натур і зовсім не потребував посмішок місіс Олмейр, якими вона хотіла надати йому мужності, використовуючи всі можливості, аби зблизитись із дівчиною. І щоразу, коли він промовляв до неї, щоразу, коли дивився їй в очі, Ніна, хоч і одвертала обличчя, але почувала, що цього молодика із сміливими очима та палкими словами, які вона так залюбки слухала, судила їй, певне, доля. Він був немов втілення її мрій – відважний, жорстокий, завжди напоготові з метким ударом кріса для ворога й палкими обіймами для коханої – ідеал малайського ватажка за традиціями її матері.

З солодким тремтінням страху відчула таємну свідомість свого споріднення з його істотою. Прислухаючись до його слів, думала, що лише тепер справді на світ народилася, що живе лише біля нього й, піддаючись почуттю мрійливого щастя, напівзакривши обличчя, як звичай наказує малайській дівчині, мовчки слухала мову Дейнову, що розсипала перед нею всі скарби кохання й жаги первісної його натури, з палким захопленням людини, незачепленої впливом цивілізації й позбавленої стриманості.

Багато щасливих скороминучих годин пролинуло під захистом мангових дерев за густою запоною приязних кущів, поки верескливий голос місіс Олмейр не давав знаку, що настала мить небажаної розлуки. Місіс Олмейр поклала на себе приємне завдання стежити, щоб якось ненароком чоловік її не перешкодив плавкому ходові кохання її дочки, до якого вона ставилася з великою прихильністю й інтересом. Почувалася щасливою й гордою, бачачи пристрасне кохання Дейнове до Ніни. Вважала його за могутнього ватажка, а щедрість Дейнова задовольняла її користолюбство.

Наперододні того ранку, коли Балабатчі на власні очі побачив, що підозріння його мали рацію, Дейн та Ніна довше звичайного лишались у своєму захистку. На веранді вже залунали важкі кроки Олмейрові й нетерпляча вимога їжі, коли місіс Олмейр зважилась гукнути застереження. Марула, легко перестрибнувши через низьку бамбукову огорожу, прокрався непомітно крізь бананову плантацію до мулкого берега струмка, тоді як Ніна поволі попростувала додому подавати батькові їжу, як він того завжди вимагав. Цього вечора Олмейр почував себе досить щасливим. Всю працю було майже скінчено, взавтра він спустить на воду човни. В уяві вже бачив скарби майже в руках і, держачи олив’яну ложку, забув про тарілку рису, що стояла перед ним, упиваючись пишним бенкетом, який дадуть на честь його прибуття до Амстердама. Ніна, сидячи в довгому кріслі, слухала неуважно одрубисті беззмістовні речення, що зривалися з батькових уст. Експедиція! Золото! Хіба це все її обходить? Але коли батько згадав Дейна Марулу, дівчина вся насторожилась. Дейн поїде взавтра бригом униз річкою й повернеться за кілька день, говорив Олмейр. Дуже неприємна оця затримка. Лише Дейн повернеться, вони, не гаючи часу, вирушать у дорогу, бо вода в річці прибуває. Він не здивується, якщо почнеться повінь. Одсунувши нетерплячим рухом тарілку, встав од столу. Але Ніна вже не слухала його. Дейн поїде! Тому він і наказав їй тим лагідно-владним тоном, якому вона з такою радістю корилася, зустріти його на світанку в струмку Буланджі. Чи ж є весла в її човні? – думала вона. Чи все в ньому як слід? їй доведеться вирушати ще вдосвіта, о четвертій ранку, всього за кілька годин відтепер.

Подумала, що їй не завадить одпочити перед тим, як вирушати в довгу плавбу вдосвіта, й підвелася з крісла. Лампа горіла тьмяно, і батько, стомлений цілоденною працею, лежав уже в гамаку. Ніна погасила лампу й увійшла до великої кімнати, ліворуч передпокою, в якій жила разом із матір’ю. Вона побачила, що місіс Олмейр, уставши з купи мат у кутку кімнати, яка правила їй за постіль, нахилилася над одчиненою величезною дерев’яною своєю скринею. Долі стояла половинка кокосової шкаралупи, налита олією з бавовняною ганчірочкою, заправленою замість ґнота, і крізь чорний запашний дим на місіс Олмейр падав червоний ореол світла. Спина її була зігнута, а голова й плечі заховались у глибокій скрині. Вона нишпорила руками всередині, звідки лунав тихий дзенькіт немов срібних монет. Спочатку не помітила дочки, й Ніна, спинившись мовчки позад неї, дивилася на силу маленьких полотняних торбинок на дні скрині, звідки мати виймала жменями блискучі гульдени та мексиканські долари, пропускаючи їх струмочком крізь пальці, що скидалися на кігті. Її, здавалося, тішив музичний дзенькіт срібла, а в очах їй відбивався блиск новеньких монет. Буркотіла сама до себе: «Це, це й оце! Незабаром він дасть більше – стільки, скільки я забажаю. Він – великий раджа, син неба. А вона буде рані – він дав усе це за неї! Хто коли заплатив що за мене? Я – невільниця! Ні, я мати великої рані!» Зненацька зауважила присутність дочки й припинила своє бубоніння, з розгону зачинивши скриню. Тоді, не розгинаючись, глянула вгору на дочку, що стояла з невиразною посмішкою на замріянім обличчі.

– Ти бачила? Бачила? – верескливо гукнула вона. – Це все моє – за тебе. Але цього не досить! Він дасть більше, раніш ніж забере тебе на південний острів, де його батько королем. Ти чуєш мене? Ти варта більшого, внучка раджів! Більшого! Більшого!

З веранди долинув сонний голос Олмейрів, наказуючи мовчати. Місіс Олмейр, погасивши каганець, лягла в кутку кімнати. Ніна лежала горілиць на купі м’яких мат, закинувши за голову руки й дивлячися в дірку – вікно у стіні, на зорі, що мерехтіли в чорному небі. Вона чекала на той час, коли вирушить на призначене побачення. З почуттям тихого щастя думала про зустріч у величезному лісі, далеко від усіх людських очей і голосів. Її душа дикунки, охоплена знову примітивними пучуттями, а геній цивілізації під керівництвом місіс Вінк ніколи не міг їх цілком знищити, відчувала й гордість, і легеньке занепокоєння з тої високої ціни, що призначила за неї практична її матір, але, згадавши палкі погляди й слова Дейнові, заспокоїлась і заплющила очі, здригаючись од приємного передбачення майбутньої зустрічі.

Буває часом становище, коли варвари й так звані цивілізовані люди мають однакові почуття. Можна припустити, що Дейн Марула не дуже захоплювався майбутньою своєю тещею, не дуже високої був думки і про апетит цієї шановної особи до блискучих доларів. Але цього туманного ранку, коли Балабатчі, відкинувши набік усі державні турботи, поїхав оглянути свої рибальські снасті в струмку Буланджі, Марула, не маючи жодних сумнівів і не почуваючи нічого, опріч нетерплячки та жаги, веслував до східного берега острова, що його оточував саме цей струмок. Заховавши човен у кущах, він мерщій пройшов острівець, нетерпляче продираючись крізь густий чагарник, що перетинав йому шлях. Із обережності він не під’їздив човном до самого місця зустрічі, як робила це Ніна, а лишав його в головному рукаві, тоді як сам простував пішки на той бік острова. Теплий густий туман щільно огорнув його, але він устиг побачити мерехтливий вогник ліворуч із оселі Буланджі і скерував відповідно свій шлях. Далі вже нічого не бачив у вогкому запиналі туману, що все густішав, і лише інстинктивно не збився зі стежки, що вивела його саме на те місце по той бік острівця, куди він хотів трапити. Вода прибила сюди величезну колоду, під прямим кутом до острова, й утворилося щось, немов невелика гатка, об яку, шумуючи й дзюркочучи, розбивалась прудка течія. Він ступнув швидким упевненим кроком на колоду й за два стрибки опинився з другого її краю, де біля ніг його пінячись вирувала вода.

Стоячи тут, самотній, відокремлений од усього світу, тоді як небо, землю і навіть річку, що шумувала біля нього, проковтнув густий ранішній туман, Дейн прошепотів ім’я Ніни в невидиму просторінь, певний, що вона його вчує, інстинктивно почуваючи, що кохана дівчина близько, що вона так само відчуває присутність його, як він її.

Над колодою виринула прова каюка Ніни. Вона високо стриміла над водою, бо дівчина сиділа на кормі. Марула схопився рукою за борт і легко стрибнув у каюк, сильно відштовхнувшись. Легенький човник, корючись новому напрямку, обігнув колоду, майже торкаючись її, а річка, немов вірний товариш, слухняно схопила його, повернула по течії і мовчки й прудко понесла поміж невидимих берегів. І знову біля ніг Ніни Дейн забув увесь світ, відчуваючи, що його підхопила могутня хвиля кохання, порив радості, гордості й жаги. Знову переконався, що життя його неможливе без цієї істоти, яку він стискає в палких, могутніх і довгих обіймах.

Ніна ніжно визволилася з його рук, тихенько засміявшись.

– Ти перекинеш човна, Дейне, – прошепотіла вона.

Він з хвилину палко дивився їй ув очі, а тоді, зітхнувши, відпустив її і ліг на дні каюка, поклавши голову їй на коліна, й, дивлячись угору, закинув назад руки, оповивши ними стан дівчини. Вона схилилася над ним, струсонувши головою, й довгі пасма її чорного волосся закрили обличчя обом.

Так вони пливли течією. Він говорив з грубим красномовством дикої натури, що цілком оддається могутньому почуттю жаги; вона, низько схилившись над ним, слухала гомін його слів, солодший для неї над саме життя. Для них обох не існувало нічого поза тендітним їхнім човником, тут був їхній власний світ, сповнений потужного всеосяжного їхнього кохання. Вони не бачили, що туман перед світанком усе густішає, а вітер ущух, забули про велетенські ліси, які оточували їх, і про всю тропічну природу, що завмерла в урочистій тиші, чекаючи сходу сонця.

Туман низько стелився над водою, ховаючи човен з двома переповненими щастя й жаги юними істотами, зорі зблідли, а зі східного обрію впала на небо сріблясто-сіра тінь. Вітрець ані подихав, і не ворушився причаївшись лист. Безмежної тиші широкої річки не порушувала сонним сплеском риба, й усі живі створіння немов завмерли на березі. Землю, небо й річку – все огорнув глибокий сон, від якого, здавалося, ніколи не буде пробудження. Всі вияви життя й руху тропічної природи немов зосередились у палких поглядах очей і бурхливому стукотінні сердець двох закоханих у хиткому човнику під білим запиналом туману на рівній поверхні річки.

Зненацька з-понад чорного муру дерев на березі Пантаї вибухнув величезний сніп жовтого проміння. Зорі згасли. Маленькі чорні хмарки на зеніті на мить спалахнули багрянцем. Легенький вітрець – подих пробудженої природи, – заворушивши густий туман, розірвав його й закрутив химерними пасмами й уривками, здмухуючи його із збриженої поверхні річки, що запроменіла лелітками під яскравим денним світлом. Величезні зграї білих птахів кигикаючи закружляли над верховіттям пальм. На східному березі встало сонце.

Дейн перший вернувся до турбот буденного життя. Підвівшись, скинув швидким поглядом угору й униз по річці. Угледів каюк Балабатчі позаду й маленьку чорну пляму на мерехтливій поверхні води спереду – це був човен Таміни. Обережно посунувся до прови й, приклякши навколішки, взявся за гребку. Ніна теж схопилася за весло. Обоє заповзято гребли, із кожним помахом весел кидаючи вгору бризки, й легенький каюк прудко летів уперед, лишаючи за кормою вузький слід, облямований блискучим білим мереживом піни. Дейн, не повертаючи голови, сказав:

– Позад нас хтось пливе, Ніно. Не треба, щоб він нас наздогнав. Гадаю, тепер він надто далеко, щоб упізнати нас.

– І попереду теж хтось, – уривчасто дихаючи, відповіла Ніна, не перестаючи гребти.

– Здається, я пізнаю, хто це, – мовив Дейн. – Хоч сонце й засліплює очі, але, я гадаю, це дівчина Тамі-на. Вона щоранку приїздить на мій бриг продавати пиріжки й часто лишається на цілий день. Та дарма, керуй до берега. Ми можемо заховатись у чагарнику. Недалеко звідси мій човен.

Говорячи це, він стежив очима за широколистими ніпа, які вони обсипали бризками, мовчки й швидко веслуючи.

– Глянь, Ніно, – мовив він нарешті. – Бачиш, де кінчаються пальми, стоїть дерево, схиливши віти? Кермуй на оту велику зелену гілку.

Він підвівся, чекаючи, а човен поволі наближався до берега. Ніна підганяла його легенькими ударами весла. Досить наблизившись, Дейн схопився за величезну гілку й, одкинувшись назад, проштовхнув човен під зелене склепіння гілки, рясно оповитої чіпкими рослинами, в маленький затишний куточок, немов у крихітну бухточку, яку розмила в березі вода під час останньої повені. Дейнів човен стояв тут, об’якорений закинутим у воду каменем, і Дейн переліз до нього, держачи руку на борту Ніниного каюка. За хвилину обидва човни гойдалися спокійно поруч, одбиваючись у чорній воді під тьмяним освітленням, що ринуло крізь зелений намет густого листя. Високо вгорі, на сонячному світлі, горіли полум’ям рясні багряні квіти, обсипаючи їм голови дощем великих червоних пелюсток, що, виблискуючи росою й повільно кружляючи, падали пахучим струмком. І вгорі, і внизу, і в сонній воді, усюди, навколо поміж буйної рослинності, що купалась у теплому повітрі, видихаючи міцні й терпкі пахощі, провадила інтенсивну роботу тропічна природа. Рослини тяглись угору, сплутуючись, переплітаючись у неймовірному безладді, в дикому божевільному прагненні, чіпляючись одна за одну й мовчки, в безнадійному зусиллі тягнучись угору до життєдайного сонячного світла, немовби їх опосів раптовий жах гнилої маси внизу, злякали смерть і гниття, з яких вони народилися.

– Тепер ми мусимо попрощатися, – мовив Дейн після довгої мовчанки. – Тобі треба вже вертатися, Ніно. Я чекатиму, поки сюди надійде бриг, і тоді сяду на борт.

– Тебе довго не буде, Дейне? – тихо спитала Ніна.

– Довго! – вигукнув Дейн. – Чи згодиться людина довго лишатись у темряві? Коли я далеко від тебе, Ніно, то я немов сліпий. Як можу я жити без світла?

Ніна перехилилась через борт, щасливо й гордо посміхаючись, і, взявши поміж рук обличчя Дейно-ве, глянула йому в очі ніжним запитливим поглядом. Очевидячки, вона знайшла в них підтвердження слів, щойно сказаних, бо почуття радості полегшило їй сум розлуки. Вона вірила, що йому, нащадкові великих раджів, синові славетного ватажка, владареві життя й смерті сонце світить лише в її присутності. Могутня хвиля вдячності й кохання залила їй серце. Як зможе вона висловити свої почуття до того, хто дав їй стільки радості й гордості? І в бурхливому пориві жаги, немов блискавка, спалахнув у неї спогад про осоружну й майже забуту цивілізацію, на яку вона лише одним оком глянула в давні дні примусу, горя й гніву. У холодному попелі свого ненависного й гіркого минулого вона знайшла ознаку любові, гідний вияв безмежного захоплення, що відчувала в цю мить, і запоруку яскравого пишного майбутнього. Оповивши руками шию Дейнову, вона припала до його вуст довгим жагучим поцілунком. Він заплющив очі, здивований і зляканий бурею, яка знялась у нього в грудях од цього, досі йому незнаного дотику, й довго після того, як Ніна проштовхнула свій каюк у річку, він лишався нерухомим, не наважуючись розплющити очей, із страху втратити почуття п’янкого раювання, яке він уперше відчув.

Тепер, він гадав, йому бракує лише безсмертя, щоб стати богорівним, і істота, яка вміє так одчиняти йому браму раю, мусить належати йому – незабаром буде належати йому назавжди!

Розплющив очі саме вчасно, щоб побачити крізь зелене склепіння витких рослин прову брига, що повагом плив униз річкою. Йому треба було сідати на корабель, але брав жаль залишити те місце, де він зазнав стільки щастя. «Встигну ще. Хай собі пливе», – пробурмотів сам собі Дейн, знов заплющивши очі під червоним дощем пахучих пелюсток і намагаючись викликати в уяві минулу подію і розкоші раювання, і тремтіння страху.

Він мусів, кінець кінцем, вчасно сісти на бриг та виконати купу справ, і даремно Олмейр чекав на швидке повернення свого приятеля. Низ річки, куди так часто й так нетерпляче дивився Олмейр, лишався порожнім, хіба коли-не-коли промайне якийсь рибальський човен. Але з верховини сунули чорні хмари, й часті дощі вішували, що має установитися дощова пора з грозовицями та зливами, які зроблять річку неприступною для тубільних човнів.

Тиняючись мулким берегом біля своєї оселі, Олмейр занепокоєно стежив за річкою, що поволі бут-ніла цаль за цалем, підповзаючи до човнів, уже полагоджених та вишикуваних у шерег під накриття із мат. Доля, здавалося, насміялася з нього, й, чалапаючи знесилено туди й сюди під дошем, що лив безупинно з низького тепер неба, він відчував якусь безнадійну байдужість. Про що, зрештою, говорити? Таке вже його щастя. Ці два мерзенних дикуни – Ла-камба й Дейн, обіцяючи свою допомогу, підбили його витратити останні долари на устаткування човнів, а тепер один десь завіявся, а другий замкнувсь у своїй оселі, не подаючи жодних ознак життя. Навіть пройдисвіт Балабатчі, думав Олмейр, не показує носа з тої пори, як він продав йому весь рис, мідяні ґонґи та тканини на потреби експедиції. Витягли у нього останній гріш, а тепер їм байдуже, чи він поїде, а чи залишиться. І, безнадійно махнувши рукою, Олмейр починав поволі здиратися на веранду нового свого будинку, щоб заховатись од дощу і, схилившися на бильця та втягттти голову в плечі, поринав у гірку задуму, забувши й про час, і про голод, глухий до верескливого голосу дружини, що кликала його вечеряти. Тоді, відірвавшись од журливих думок при першому гуркоті вечірнього грому, він поволі волікся на мерехтливий огник старої своєї оселі. Напівзавмерла надія надприродно загострювала йому слух, роблячи його чутливим до найменшого згуку на річці. Кілька вечорів поспіль чув він плюскіт весел на воді й бачив невиразні обриси човна. Окликав людей, що маячили перед ним у млі, й серце йому тремтіло в раптовій надії почути Дейнів голос. Щоразу тяжко зневірявся, бо в одповідь чув, що це якісь араби їдуть одвідати сидня Лакамбу. Це спричинилося до багатьох безсонних ночей, витрачених на міркування, які ще підлоти надумують йому оці поважні люди. Нарешті, коли всі надії, здавалося, вмерли, він зрадів, почувши Дейнів голос. Хоч Дейн дуже хапався побачити Лакамбу, і Олмейр відчув занепокоєння, бо не вірив у приязнь Лакамби до нього. Проте Дейн вернувся кінець кінцем. Очевидячки, має намір виконати свою умову. Сподіванки його ожили знов, і цієї ночі Олмейр міцно спав, тоді як Ніна стежила за розгніваною річкою, що під бичем зливи бігла прудко до моря.