Читать книгу Кінець неволі - Джозеф Конрад, Ford Madox Hueffer - Страница 6

Приступивши близенько, він пробуркотів:

– Що я чую, Уоллею? Чи правда, що ви продаєте «Красуню»?

Капітан Уоллей, відвернувшись, відповів, що справа вже скінчена, гроші сплачені сьогодні ранком, – і начальник порту похопився похвалити такий надзвичайно розумний учинок. Потім він повідомив, що зліз із своєї бідки, щоб розім’яти перед обідом ноги. Сер Фредерік має непоганий вигляд напередодні демісії. Правда?

Капітан Уоллей не міг нічого відповісти на це запитання: він встиг лише помітити, як проїхав сера Фредеріка екіпаж.

Начальник порту, засунувши руки в кишені альпакового кітеля, неподобно куцого і вузького для людини його віку і статури, виступав бундючно, трохи шкутильгаючи; його голова ледве сягала по плече капітанові Уоллею, що йшов легкою ходою, дивлячись просто себе. Багато років тому вони були добрими товаришами, майже приятелями. Тим часом як Уоллей командував уславленим «Кондором», Еліот був капітаном на мало не такій же славетній «Горлиці», що належала тим самим власникам; а коли було утворено посаду начальника порту, з капітана Уоллея міг бути Еліотові єдиний серйозний конкурент. Але Уоллей, що був тоді в розквіті свого віку, поклав собі не служити нікому іншому, крім своєї власної, прихильної до нього Фортуни. Захоплений працею в далеких краях, він був радий почути про приятелів успіх. Товстий Нед Еліот мав якусь світську гнучкість, що могла стати йому в пригоді на цій офіційній посаді. По суті, вони були надто несхожі між собою. І тепер, повільно простуючи алеєю повз собор попліч Еліота, капітанові Уоллею і на думку не спало, що він міг би сидіти на посаді цієї людини, забезпечений до смерті.

Священна будівля, споруджена в урочистій самотині на перехресті висаджених велетенськими деревами алей немовби для того, щоб навівати в години дозвілля поважні думки про небо, підставляла зачинений готичний портал під пишне сяйво заходу. Скло розети над стрільчастим склепінням пломеніло, мов розжевріле вугілля, в глибокій западині, стисненій круглою камінною облямівкою.

– Я скажу вам, Уоллею, що їм годилось би незабаром зробити, – буркнув раптом капітан Еліот.

– Що?

– Вони повинні прислати сюди справжнього лорда, коли сер Фредерік добуде свого терміну. Як по-вашому?

Капітан Уоллей наївно не розумів, чому справжній лорд буде кращий, ніж хто інший. Але супутник його додержувався інакшого погляду.

– Ні-ні! Посада розростається. Ніщо тепер не може спинити її зростання. Досить гарна для лорда, – бурчав він короткими фразами. – Подивіться, які зміни сталися за нашого часу. Нам тут потрібний тепер лорд. До Бомбея призначили ж вони лорда.

Раз чи двічі на рік він обідав у губернаторському будинку, в палаці з арками і силою вікон, поставленому серед садків на перехрещенім дорогами пагорбку. А недавно він возив на своєму катері одного герцога і показував йому удосконалення, запроваджені в гавані. Перед тим він «надзвичайно люб’язно» сам вибирав зручну якірну постоянку для герцогової яхти. Потім його запрошено поснідати на яхті. Сама герцогиня снідала разом з ними. Огрядна жінка з червоним обличчям. Обпалена сонцем. Мабуть, колір обличчя вкрай зіпсований. Дуже ґречна особа. Вони їдуть до Японії.

Він випорскував ці подробиці капітанові Уоллею на науку, спинявся, щоб роздути щоки, начебто підкреслюючи цим важливість своїх слів, і раз у раз випинав свої товсті губи, так що тупий рожевий кінчик його носа мовби поринав у молочно-білі вуса. Посада розростається, варта не абиякого лорда і не завдає клопоту, за винятком праці в морському урядництві, – «в морському урядництві», сказав він удруге і, гучно пирхнувши, почав розповідати, як цими днями генеральний його величності консул у французькій Кохінхіні вдався телеграфно до нього (особи на офіційнім уряді), прохаючи прислати людину, що згодилася б командувати судном із Глазго, капітан якого помер у Сайґоні.

– Я оповістив про це офіцерський відділ Дому моряків, – провадив він далі і, роздратовуючись чимраз більше, зашкутильгав сильніш. – Народу там по самі вінця. Людей – удвоє більше, ніж посад на торгових суднах. Усі прагнуть легкого взятку. Людей удвоє більше… і… що ви собі думаєте, Уоллею?..

Він разом спинився і, стиснувши кулаки, засунув їх глибоко в кишені кітеля. Ще мить, здавалося, – і кишені тріснуть. Легке зітхання вихопилось із уст капітана Уоллея.

– Га? Ви, може, думаєте, що вони зчепились один з одним? І не подумали! Побоялися їхати на батьківщину. Їм уподібніше вилежуватися тут у теплі на веранді, дожидаючи роботи. Я сиджу і чекаю у своїй конторі. Нікогісінько. Що вони убгали собі в голову? Що я сидітиму йолоп-йолопом перед телеграмою генерального консула? Е ні, лебедики! Я переглянув список, – він у мене напохваті, – послав по Гамільтона – найбільший ледацюга в усьому гурті – і примусив його їхати. Настрахав, що звелю завідувачеві Дому моряків вигнати його в три вирви. Він, бачте, вважає, що посада не досить гарна для нього. «Отут маєте ваш рахунок, – сказав я йому. – Ви зійшли на берег півтора року тому і відтоді не працювали і шести місяців. Заборгували за харчі в «Домі» і десь певно сподіваєтесь, що морський уряд кінець кінцем сплатить ваш борг, га? А звісно, сплатить. Тільки ж, голубе, якщо не скористаєтеся з цієї нагоди, то вас випровадять за так грошей до Англії на першому ж пароплаві, що повертатиметься додому. Ви не кращий за старця. Нам тут білих старців не треба». Нагнав я йому холоду. Але тільки уявіть собі, скільки мав я з цим клопоту!

– Ви не мали б жодного клопоту, – промовив майже мимохіть капітан Уоллей, – коли б послали по мене.

Ці слова надзвичайно потішили капітана Еліота, і він затрясся з реготу. Але враз перестав сміятися. Йому навернулось на пам’ять, як ото після краху Траванкорсько-Деканського банку пішли чутки, що бідолашний Уоллей дощенту знищений. «Далебі, хлопець попав в анацію!» – подумав він і зиркнув з-під лоба на свого супутника. Але капітан Уоллей усміхався суворо, дивлячись просто себе, і високо тримав свою голову, що аж ніяк не відповідало уявленням про злидні, і капітан Еліот заспокоївся. Ні, неможливо. Не міг він усе втратити. «Красуня» була йому лише забавкою. Людина, що одержала цього самого ранку немаленьку, мабуть, суму, навряд чи захотіла б стати на службу з мізерною платнею. Це міркування остаточно вернуло капітанові Еліоту добрий гумор. Проте розмова надовго ввірвалася, і не знаючи, з чого почати знову, він пробурчав розважно:

– Нам, старим, слід би тепер і відпочити.

– Декому з нас найкраще було б умерти за веслом, – зауважив недбало капітан Уоллей.

– Годі вам! Невже вас не втомила уся ця пантоміма? – пробурмотів той сердито.

– А вас?

Капітан Еліот утомився. Хай йому лихо, так натомився! Він чіплявся за свою посаду, щоб вислужити собі найвищу пенсію, і потім податись до рідного краю. Та й так доведеться бідувати, бо пенсія все ж невелика, але тільки вона і врятує його від божого дому. Та ще родина. Три дочки, як відомо Уоллею. Він натякнув «старому Гаррі», що ці троє дівчат були йому за джерело найбільших турбот і душевної муки. Задосить, щоб збити людину з розуму.

– Чому? Що вони тепер роблять? – спитав капітан Уоллей, посміхнувшись неуважно.

– Що роблять?! Нічого не роблять! Отак-таки нічогісінько. Лавн-теніс та дурні романи з рання до смер- кання…

Коли б хоч одна з них була хлопчиком. Та ні – всі троє – дівчата! І, як на лихо, в усьому світі немов не лишилося жодного пристойного юнака. Роздивляючись на всі боки у своєму клубі, він бачить лиш набрід самовдоволених фертів, надто егоїстичних, щоб запалитись бажанням зробити щасливою жінку. Останні злидні чекають його, якщо йому доведеться годувати цю галайстру. Він живе надією поставити собі хатину в провінції… у Серреї, приміром… і там дотягати віку, але боїться, що ця надія нездійсненна… На цьому він з таким патетично-заклопотаним виглядом закотив догори свої витріщені очі, що капітан Уоллей, погамувавши болісне бажання засміятися, спочутливо кивнув до нього головою.

– Ви самі повинні це знати, Гаррі. З дівчатами до біса турбот та клопоту.

– Це так. Але моя поводиться добре, – промовив капітан Уоллей, дивлячись у глиб алеї.

Начальникові порту було приємно це чути. Надзвичайно приємно. Він добре її пам’ятає. Гарненька була дівчинка.

Капітан Уоллей, спокійно простуючи, мов крізь сон, потвердив:

– Була гарненька.

У процесії екіпажів починався нелад.

Один по одному вони покидали валку і роз’їздились. Коні бігли вклус, ужвавлюючи широку дорогу безладним рухом. Але незабаром велична самотність знов опанувала простору алею. Конюший, убраний у біле, стояв на завороті алеї коло бірманського поні, запряженого в полаковану бідку. І кінь і повозка справляли враження дитячої іграшки, забутої під знесеним геть у небо верховіттям. Капітан Еліот почвалав перевальцем до бідки і вже був налагодився лізти на неї, але спинився. Поклавши руку на голоблю, він ізнов перевів розмову з пенсії, з своїх дочок та злиднів на другу свою улюблену тему, – заговорив про морське урядництво, про людей і судна порту.

Він знову почав наводити приклади, чого вимагають від нього. У нерухомому повітрі його грубий голос навівав дрімоту, мов настирливе дзижчання велетенського джмеля. Капітан Уоллей не розумів, яка сила чи яка слабість перешкоджала йому побажати на добраніч і відійти. Чи це він так зморився, що не спроможен ні на найменше зусилля? Як чудно! Чудніше за ці Недові приклади. А може, то почуття безділля приголомшило його так і примушує стояти тут, вислухуючи ці історії. Справжнього клопоту не знав Нед Еліот ніколи, і помалу почав капітан Уоллей ніби пізнавати, мов оповитий грубим ядушним гудінням, бадьорий і чистий голос капітана «Горлиці». Його вразила думка, невже і з ним самим сталась така зміна? І здалося йому, що голос старого товариша не так-то вже і змінився… що людина зостається така, як була. Непоганий хлопець – цей веселий сміхотун Нед Еліот, доброзичливий, знавець своєї справи… і завжди трошки хвастовитий. Як забавляв Еліот його бідну жінку! Вона могла читати в ньому, мов у розгорнутій книжці. Коли «Кондорові» і «Горлиці» траплялось стояти разом у порту, вона казала йому запросити капітана Еліота на обід. З того часу вони зустрічалися рідко. Може, раз на п’ять років. Він дивився з-під сивих брів на цього чоловіка, якому не міг відкрити свого серця, а той вів далі свої інтимні теревені і був такий далекий від слухача, ніби балакав на вершині горбка за милю звідси.

Тепер він ушелепався в біду з пароплавом «Софалою». Завжди виходить так, що кожне непорозуміння в порту кінець кінцем має розплутувати він. Відчують вони його відсутність, коли через півтора роки він вибереться звідсіля, а на його місце, звичайно, посадять якогось відставного морського офіцера, що нічого на цій справі не тямить і не схоче тямити. Цей пароплав – каботажне судно – провадив торгові зносини з північними портами аж до Тенассериму. Та, на лихо, не можна було знайти капітана, що був би згоден відбувати на ньому регулярні рейси. Ніхто не хотів плавати на «Софалі». Капітанові Еліоту, звісно, несила була звеліти комусь, щоб став до цієї роботи. Легко задовольнити вимоги генерального консула, але…

– Що таке з судном? – спокійно перебив капітан Уоллей.

– З судном нічого. Міцний старий пароплав. Сьогодні пополудні його власник був у мене в конторі. Рвав на собі волосся.

– Він білий? – спитав зацікавлений Уоллей.

– Називає себе білим, – зневажливо відповів начальник порту, – але якщо це правда, то біла в нього тільки шкіра. Я так і сказав йому в очі.

– Хто ж він такий?

– Він – головний механік на «Софалі». Розумієте, Гаррі?

– Розумію, – відказав замислено капітан Уоллей. – Механік. Розумію.

Як цей чолов’яга зробився заразом і власником судна – це просто була якась казка. Він приїхав років з п’ятнадцять тому, – пам’ятав капітан Еліот, – третім механіком на англійському судні, посваривсь із шкіпером і першим механіком, і був звільнений. Либонь, ті були дуже раді здихатися його тим чи іншим способом. Ясно, що хлопець мав невпокійну вдачу. Отож він і залишився тут і всім остогид: раз у раз наймався на судно і невдовзі його кидав, не здатний всидіти довго на одному місці; перепробував машинові приміщення мало не по всіх суднах, що належать колонії. І враз…

– Як ви думаєте, Гаррі, що трапилося?

Капітан Уоллей, що неначе був заглибився в якісь свої вираховування, легко здригнувся. Ні, справді, ні, він не міг собі уявити. Напружений голос начальника порту хрипів і глухо вібрував. Так от, хлопцеві пощастило взяти другий з більших виграшів у манільській лотереї. Всі ці механіки та помічники купували лотерейні білети. Наче яка манія їх усіх опала.

Тепер усі сподівалися, що він забереться звідси разом із своїми грішми на батьківщину або подасться собі до біса, куди йому заманеться. Таж ні! Власники «Софали», вважаючи її за надто малу і не досить сучасну для тої торгівлі, яку провадили, виписали собі новий пароплав з Європи, а «Софалу» пустили в продаж за невелику ціну. Він кинувся до них і купив її. Доки не зробився він власником судна, в ньому непомітно було жодного знаку того розумового отруєння, до якого можуть спричинитися несподівано здобуті великі гроші. Але тільки він купив «Софалу», як зразу втратив рівновагу. Він вперся в портову управу, саме коли там кипіла важлива праця; насунувши кашкета на ліве вухо і вимахуючи ціпком, він повідомив усіх по черзі клерків, що тепер ніхто не зможе його виштирити. Прийшла, мовляв, і його черга. Нема на землі і ніколи не буде над ним пана. Він вихвалявся і гордовито походжав поміж столами, репетував на все горло і ввесь час трусився, мов з пропасниці, так що доки він був у конторі, поточна праця припинилась, і в великій кімнаті всі стояли, пороззявлявши роти, і дивилися на його кривляння. Потім можна було бачити, як у найлютішу спеку гасав він з огняно-червоним обличчям по набережних, споглядаючи своє судно то з того, то з того місця. Здавалося, він ладен був спинити кожного стрічного, щоб довести до його відома, що віднині не буде над ним пана; він купив судно, і ніхто на землі не зможе тепер виштирити його з машинарні.

Хоч як задешево продавалась «Софала», але за неї довелося викласти майже всі виграні гроші. Йому не лишилося капіталу, з яким можна було б почати діло. Це нічого не важило, бо то були щасливі дні для каботажної торгівлі, поки кілька англійських пароплавних фірм не надумали заснувати спеціальний місцевий флот для обслуговування своїх головних ліній. Коли справу було налагоджено, ці фірми, звісно, повідкраювали собі найсмачніші кавалки від пирога, а потім вдерлась на Схід через Суецький канал триклята зграя німецьких волоцюг і попідбирала всі кришки. Ці зайдисвіти вганяли за дешевиною і нишпорили вздовж узбережжя та проміж островами, мов ті акули у воді, готові лигнути все, що ви пустите з рук. І тоді прийшов кінець добрим старим часам. Кілька літ «Софала» заробляла, на його думку, стільки, аби лише не злиднювати. Капітан Еліот уважав за свій обов’язок усіма способами підтримувати англійське судно. Ясно було, що не знаходячи собі капітана і пропускаючи рейси, «Софала» розгубить незабаром усі свої торгові зв’язки. От у яку вскочив капітан Еліот халепу. Хлопець показав себе аж надто сперечливим.

– Такий з нього судновласник, як з холопа пан, – пояснив капітан Еліот. – Його вдача дедалі псувалась. За три останні роки він перемінив одинадцять шкіперів, перебрав, либонь, усіх тутешніх капітанів, за винятком тих, що служать на регулярних лініях. Я остерігав його свого часу, що так не годиться робити. А тепер, звичайно, ніхто й дивитись не хоче на «Софалу». Я закликав до себе щось із двоє-троє людей і балакав з ними; та яка рація, – відповіли вони мені, – найматись до нього, цілий місяць жити собачим життям, а потім забирати свої манатки по скінченні першого ж рейсу? Хлопець, певна річ, верзе мені, що все це дурниця: вже давно змовляються на нього і тепер таки допнулись свого. Усі шибеники-шкіпери змовились поставити його навколішки, бо він – механік.