Отрывок из книги
Низькі береги, що піняться й шумують навколо тисяч великих і малих островів Малайського Архіпелагу, віками були ареною великих подій. Ця країна ще й тепер не втратила всієї таємничості й романтики свого минулого. Здобуваючи її, чотири нації виявили властиві їм вади та достойності. Однак народ цих островів, що мужньо бився з іспанцями, португальцями, голландцями й англійцями аж ніяк не змінився після неминучої поразки. Він зберіг до цього часу любов до волі, відданість своїм ватажкам, послідовність у приязні й зненависті, всі свої добрі й хибні властивості. Його батьківщину, землю й воду (бо море так само було його батьківщиною, як і земля численних островів) захопила європейська раса, опираючись на велику силу меча та кропила. Незабаром цивілізація знищить навіть сліди тих кривавих змагань. Звитяжні білі мандрівники, що співчували тубільцям, не лишили по собі нащадків, бо світові ідеали змінювалися надто швидко. Все ж і цього століття вони мали багатьох наслідувачів. Навіть тепер ми бачили одного з них – сміливого мандрівника, відданого своїм пориванням, людину високого розуму й чистого серця, що заклав підвалини багатої держави на ідеях рівності й справедливості. По-лицарському визнавши вимоги переможених, він сам був безкорисливий лицар щастя. Нагородою за його високі поривання є та шаноба, з якою чужий народ береже спогади про нього. За життя його не розуміли й ганьбили, але слава вчинків виправдала чистоту його намірів. Тепер він належить історії. Крім нього було багато незнаних лицарів щастя. Вони не мали його походження, становища й розуму, а тільки симпатію до цих людей, лісів і морів. Не можна сказати, що цих звитяжців забуто, адже їх ніхто й не знав. Розпорошені по численних островах Архіпелагу, вони інколи виступали з темряви, але тільки для того, щоб бути засудженими як правопорушники. Їх життя й боротьба прикрасили романтизмом таємничу країну мілин і лісистих островів, що лежить далеко на Сході серед двох глибоких океанів.
З рівної блакиті мілкого моря підіймає Карімата високі, неродючі, сіро-жовті верховини своїх скелястих гір. Кряж Суруту, зігнутий, наче спина могутнього велетня, відмежовується із заходу вузькою смугою води. А на схід розташувалася група дрібних островів, стертих, невиразних, із неясними обрисами, що ніби тануть у скупчених тінях. Ніч, насуваючись зі сходу, помалу глитала землю й море, землю – нерівну, пошматовану й гористу; море – з легеньким блиском і безмежною рівниною, що так і вабить до мандрівок і шукань.
.....
– Так. Що трапилось? Ви, мабуть, загубили своє судно?
– Загубили? Ні! Ми покинули його чотири дні тому і ввесь час гребли у цій шлюпці через цей бісів штиль. Мої люди виснажилися. Води не стало. Та, на щастя, я побачив вас.
.....
