Читать книгу Фрея із Семи Островів - Джозеф Конрад, Ford Madox Hueffer - Страница 4

Кілька тижнів потому, повернувшись рано вранці в Сінгапур після подорожі на південь, я побачив бриг, що стояв на якорі в усій красі й пишноті, немов його тільки що вийняли зі скляного ящика і дбайливо опустили на воду.

Він стояв в кінці рейду, але я просунувся вперед і став на своє звичне місце прямо проти міста. Не встигли ми поснідати, як мені доповіли, що човен капітана Аллена наближається до нас.

Його святкова гічка зупинилася борт до борту з нами, у два стрибки він вбіг по парадному трапу і, потиснувши мені руку своїми нервовими пальцями, допитливо вп’явся в мене очима: він припускав, що дорогою я заглянув на Сім Островів. Я поліз у кишеню за акуратно складеною записочкою, яку він вихопив у мене з рук без всяких церемоній і пішов з нею на місток, щоб прочитати її на самоті.

Через деякий час – досить значний – я пішов за ним нагору й застав його, коли він крокував уперед і назад: емоції робили його неспокійним навіть у момент найглибшого роздуму.

Він піднесено кивнув мені головою.

– Ну, дорогий мій, – сказав він, – тепер я буду рахувати дні.

Я зрозумів, що він хотів сказати. Я знав, що молоді люди вирішили втекти з дому і повінчатися без попередніх формальностей. Справді, це було розумне рішення. Старий Нельсон (або Нільсен) ніколи не погодився б мирно віддати Фрею цьому компрометовному Джасперу. Боже! Що скаже голландська влада про такий шлюб! Це курйозно. Але у світі немає нічого більш себелюбного й наполегливого, ніж боязка людина, що тремтить над своїм «маленьким маєтком», як називав свій будинок і ділянку – з постійними вибаченнями – старий Нельсон. Серце, охоплене цим своєрідним страхом, здатне чинити опір розуму, почуттям і глузуванню. Воно – кремінь.

Джаспер усе одно хотів просити його згоди, а потім вчинити по-своєму. Проте Фрея вирішила нічого не говорити, бо «тато тільки доведе себе до божевілля». Він і справді міг захворіти, а тоді в неї забракло б духу його залишити. Ось вам здоровий глузд жінки й прямота жіночих міркувань. А потім – міс Фрея могла читати «бідного дорогого тата», подібно до будь-якої жінки, яка читає чоловіка, як розкриту книгу. Якщо дочка вже пішла, старий Нельсон не став би мучитися. Він підняв би крик, і кінця не було б скаргам і наріканням, але це вже інша історія. Він був би позбавлений справжньої тортури вагання і не мучився б суперечливими почуттями. А оскільки він був занадто боязкий, щоби біснуватися, то по закінченні періоду нарікань присвятив би себе своєму «маленькому маєтку» й підтриманню добрих відносин із владою.

Час зцілив би все. Фрея думала, що вона може почекати, керуючи поки що своїм власним будинком на чудовому бригу й чоловіком, який її любив. Це було найкраще життя для неї – вона навчилася ходити не на суші, а на палубі корабля. Вона була дитям корабля, морською дівою, якщо така колись існувала. І, звичайно, вона любила Джаспера і довіряла йому. Але до її радості домішувався і відтінок занепокоєння. Дуже красиво й романтично володіти для себе прекрасно загартованим і вірним мечем-клинком, але чи можна цією зброєю протистояти палицям Долі – це інше питання.

Вона знала, що в ній було більше «субстанції», ніж в інших, – не треба дешевого красномовства, я не кажу про фізичну вагу. Вона тільки злегка турбувалася, коли він їхав, і в неї був я, який на правах випробуваного довіреного обличчя насмілювався частенько їй нашіптувати:

– Чим раніше – тим краще.

Однак у міс Фреї була особлива жилка впертості. Вона завжди знаходила підставу для відтермінування:

– Не раніше ніж мені виповниться двадцять один рік. Тоді люди не вважатимуть мене недостатньо дорослою, щоб відповідати за свої вчинки.

Почуття Джаспера були до такої міри поневолені, що він навіть жодного разу не заперечував проти такого рішення. Вона була чудова – в усьому, що б не робила або не говорила, і… на цьому він ставив крапку. Думаю, він був досить тонкий, щоб відчувати себе навіть задоволеним – час від часу. А на втіху в нього був бриг, який, здавалося, був просякнутий душею Фреї, бо все, що б він не робив на борту, було освячено його любов’ю.

– Так. Незабаром я почну рахувати дні, – повторив він. – Ще одинадцять місяців. За цей час мені доведеться зробити три рейси.

– Дивіться, як би не сталося біди, якщо ви будете дуже поспішати, – застеріг його я.

Але в нього був гордовитий вигляд, і, сміючись, він відмахнувся від мого застереження.

– Дурниці! Нічого, нічого не може трапитися з бригом, – вигукнув він, немов полум’я його серця могло світити в темні ночі на невідомих морях, а образ Фреї – служити непогрішним маяком серед прихованих мілин; як ніби вітри повинні були охороняти його майбутнє, а зірки – боротися за нього на шляхах своїх; немов магія його пристрасті мала владу керувати судном на краплі роси або провести його крізь вушко голки тільки тому, що цьому бригу випав чудовий жереб служити любові, – любові, сповненої великої принади, любові, здатної зробити всі земні шляхи надійними, легкими й променистими.

– Гадаю, – сказав я, коли він висміяв моє досить невинне зауваження, – гадаю, сьогодні ви відпливаєте.

Справді, такими були його плани. Він не знявся на світанку тільки тому, що чекав мене.

– І уявіть собі, що сталося вчора! – вів далі він. – Мій помічник несподівано мене залишив. Мав виїхати. За такий короткий час нікого не знайдеш, і я думаю взяти із собою Шульца. Славнозвісний Шульц! Що, трошки підстрибнули від несподіванки? Кажу вам, вчора, пізно ввечері, я пішов і відкопав Шульца після нескінченних клопотів. «Я – ваш слуга, капітан, – сказав він своїм дивовижним голосом, – але з жалем мушу зізнатися, що мені буквально нічого надіти. Мені довелося поступово розпродати весь свій гардероб, щоб роздобути трошки їжі». Що за голос у цієї людини. Кажуть, голос може зворушити й камінь! А ось люди начебто звикли до нього. Раніше я ніколи його не бачив, і, чесне слово, у мене сльози навернулися на очі. На моє щастя було темно. Він спокійно сидів під деревом, у тубільному селищі, худий, як дошка, а коли я придивився до нього, виявилося, що на ньому надіта всього-на-всього стара паперова фуфайка і рвана піжама. Я купив йому шість білих костюмів і дві пари парусинових туфель. Я не можу знятися з якоря без помічника. Повинен взяти будь-кого. Тепер я їду на берег записати його, потім повертаюся з ним на борт – і в дорогу. Ну, чи не божевільний я, а? Звичайно, божевільний! Нумо! Викладайте відверто. Дайте собі волю. Мені подобається, коли ви не стримуєте себе.

Він явно чекав, що я буду лаятися. Тому я з особливим задоволенням був аж занадто спокійним.

– Найгірше, що можна сказати проти Шульца, – безпристрасно почав я, схрестивши руки, – це – неприємна звичка обкрадати комори кожного судна, на яке він тільки потрапляє. Це він буде робити. Ось все, що можна проти нього сказати. Я рішуче не вірю цій історії, яку розповідає капітан Робінсон, ніби Шульц змовився в Чантабене з якимись негідниками з китайської джонки вкрасти якір із носа шхуни «Богемська дівчина». Взагалі історія Робінсона занадто хитромудра. Інша ж розповідь механіків із «Нань-Шаню». Вони нібито застали Шульца опівночі в машинному відділенні, коли той трудився над мідними підпорами, щоб знести їх на берег і продати. Це здається мені ймовірнішим. За винятком цієї маленької слабкості, дозвольте вам сказати, що Шульц як моряк кращий за багатьох із тих, хто за все своє життя не взяв у рот ні краплі спиртного, можливо, в моральному відношенні він навіть не гірший за деяких людей, нам із вами відомих, хто ніколи не крав жодного пенні. Він може бути небажаною особою на борту судна, але оскільки вибору у вас немає, я думаю, з ним вдасться впоратися. Тут важливо зрозуміти його психологію. Не давайте йому грошей доти, доки з ним не покінчите. Ні цента, як би він вас не просив. Мабуть, із тієї хвилини, коли ви дасте йому гроші, він і почне красти. Просто пам’ятайте про це.

Я насолоджувався недовірливим подивом Джаспера.

– Чорт би його побрав! – вигукнув він. – Так навіщо це йому? Чи не хочете ви пожартувати наді мною, друже?

– Ні, зовсім не хочу. Ви повинні зрозуміти психологію Шульца. Його не можна назвати ні бродягою, ні піжоном. Не схоже, щоб він став шлятися і розшукувати людину, яка запропонувала б йому стаканчик. Але уявіть собі: він сходить на берег із п’ятьма доларами або п’ятдесятьма – це все одно – в кишені… Після третьої або четвертої склянки він п’яніє і стає щедрим. Він або розсипає гроші по всій підлозі, або розподіляє між усіма присутніми; дає кожному, хто тільки бере. Потім йому спадає на думку, що ще занадто рано, а йому і його друзям потрібно до ранку випити ще чимало склянок. І ось він весело відправляється на своє судно. Ноги його і голова ніколи не піддаються хмелю. Він піднімається на борт і просто бере перший-ліпший предмет, який здається йому гідним, – лампу з каюти, бухту каната, мішок сухарів, бідон з олією – і без всяких роздумів обмінює це на гроші. Такий процес, що відбувається в ньому. Це так і тільки так. Вам потрібно стежити за ним, щоб він не віддався слабкості. От і все.

– До біса його психологію, – пробурчав Джаспер. – Але людина з таким голосом, як у нього, гідна розмовляти з ангелами. Як ви думаєте, він невиліковний?

– На мою думку, він був невиліковним. Його ніхто не переслідував судовим порядком, але жодна людина більше його не наймала. Я боявся – він закінчить тим, що помре у якійсь дірі.

– Так… – розмірковував Джаспер. – Але «Боніто» не веде торгівлі з цивілізованими портами. Тут йому буде легше не збитися з прямого шляху.

То була правда. Бриг вів справи на берегах, не займаних цивілізацією, з невідомими раджами, що мешкали в майже недосліджених гаванях; із тубільними поселеннями, розкиданими по течіях таємничих річок – із похмурими, облямованими лісом гирлами серед блідо-зелених рифів і сліпучих мілин, серед річок, що котяться в пустельні протоки, де спокійна блакитна вода іскриться сонячним світлом. Самотній, далеко від уторованих шляхів, бриг ковзав, увесь білий, навколо темних, похмурих піщаних кіс, він випливав, як привид, через миси, що чорніють у місячному світлі, або лежав, подібно сплячій морської птиці, в тіні безіменної гори в очікуванні сигналу. В туманні непогожі дні він раптом з’являвся у Яванському морі, презирливо розрізаючи короткі ворожі хвилі; або його бачили далеко-далеко – маленьку блискучу білу плямочку, що ковзала вздовж пурпурової маси грозових хмар, які нагромаджувалися на горизонті. Іноді, на рідкісних поштових лініях, де цивілізація стикається з лісовими таємницями, наївні пасажири, товплячись біля поручнів, кричали, з цікавістю вказуючи на бриг: «А, ось яхта!», – а голландський капітан, кинувши ворожий погляд, зневажливо бурчав: «Яхта! Ні! Це всього-на-всього англієць Джаспер. Дрібний торговець…»

– Хороший моряк, ви кажете! – вигукнув Джаспер, усе ще обмірковуючи питання про безнадійного Шульца з дивно зворушливим голосом.

– Першокласний. Запитайте кого завгодно. Рідкісна знахідка, але неможлива людина, – заявив я.

– Йому випаде нагода виправитися на бригу, – зі сміхом сказав Джаспер. – Там, куди я на цей раз вирушаю, він не матиме спокуси ні пиячити, ні красти.

Я не наполягав на більш певних відомостях. Оскільки ми з ним спілкувалися досить близько, то я був досить обізнаний про хід його справ.

Коли ми мчали до берега в його гічці, він несподівано запитав:

– До речі, чи не знаєте ви, де Хімскірк?

Я крадькома глянув на нього й заспокоївся. Це питання він поставив не як закоханий, а як торговець.

– Я чув, що він у Палембанзі. «Нептун» несе службу близько Флореса і Сумбави, і повідомив йому про це.

Хімскірк опинився осторонь від його шляху. Аллен був задоволений.

– Знаєте, – вів далі він, – цей хлопець бавиться біля берегів Борнео тим, що скидає мої буї. Мені довелося поставити ще кілька в гирлах річок. На початку року один торговець із Целебесу, захоплений штилем, застав його за цією справою. Він пустив свою канонерку прямо на них, розбив на шматки один за іншим два буї, а потім спустив човен, щоб витягнути третій буй. А я пів року тому порався без кінця, щоб зміцнити його в бруді, як віху. Чули ви про будь-що більш провокаційне, а?

– Я б не став сваритися з цим ницим чоловіком, – зауважив я недбало, але насправді сильно стривожився цією новиною. – Воно того не вартує.

– Я – сваритися! – вигукнув Джаспер. – Я не хочу сваритися. Я не стану чіпати жодного волоска на його потворній голові. Друже, коли я думаю про день повноліття Фреї, весь світ мені стає милим, включно з Хімскірком. Але все-таки це паскудна, злісна забава.

Ми розпрощалися досить поспішно на набережній, бо кожен із нас поспішав у своїх справах. Я був би сильно пригнічений, знай тоді, що це поспішне рукостискання й «До побачення, друже. Хай щастить», – було нашим останнім прощанням.

Коли він повернувся в Протоки, я був у плаванні, й він поїхав, не дочекавшись мого повернення. Він хотів зробити три рейси до дня народження Фреї. У бухті Нельсона я розминувся з ним усього на кілька днів.

Фрея і я з великим задоволенням і повним схваленням розмовляли про «цього безумця» й «повного ідіота». Вона вся іскрилася веселощами, хоча тільки що розлучилася з Джаспером. Але ця розлука мала бути останньою.

– Відправляйтеся на борт якнайшвидше, міс Фрея, – благав я.

Вона прямо подивилася мені в обличчя, злегка почервоніла й відповіла з якимось серйозним запалом, наче голос у неї здригнувся:

– Наступного ж дня.

О, так! Наступного ж дня після того, як їй виповниться двадцять один рік. Я був задоволений цим натяком на глибоке почуття. Здавалося, і вона, нарешті, втомилася від відстрочки, на якій сама наполягала. Я подумав, що на неї сильно подіяло нещодавнє відвідування Джаспера.

– Правильно, – додав я. – Мені буде значно спокійніше, знаючи, що ви взялися доглядати за цим божевільним. Не втрачайте ні хвилини. Він, звичайно, з’явиться вчасно… якщо небеса не впадуть.

– Так. Якщо тільки не… – повторила вона задумливо пошепки, піднявши очі до вечірнього неба, не заплямованого жодною хмаркою. Деякий час ми мовчки дивилися на море, що розкинулося внизу. В сутінках воно здавалося таємниче спокійним, немов довірливо готувалося до довгого сну в цю теплу тропічну ніч. І тиша навколо нас, здавалося, не мала меж, не мала кінця.

А потім ми знову стали говорити про Джаспера у звичайному нашому тоні. Ми погодилися, що в багато в чому він занадто безрозсудний. На щастя, бриг був на висоті. Здавалося, все було йому під силу.

– Справжній скарб, – сказала міс Фрея.

Вона і її батько провели день на борту. Джаспер пригощав їх чаєм. Батько бурчав… Я чітко побачив під білосніжним тентом брига старого Нельсона, охопленого тривогою. Він, як завжди, обмахувався капелюхом. Комедійний татусь… Я дізнався про нову форму божевілля Джаспера: він був засмучений тим, що не міг приробити до всіх дверей кают ручки з масивного срібла.

– Ніби я дозволила б йому це! – з жартівливим обуренням помітила міс Фрея.

Між іншим, я дізнався ще, що Шульц, морський клептоман із патетичним голосом, поки що тримається на своєму місці зі схвалення міс Фреї. Джаспер довірив дамі серця свій намір виправити психологію цього хлопця. Так звичайно. Весь світ був його другом, – адже він дихав одним повітрям із Фреєю.

Випадково в розмові я згадав ім’я Хімскірка і, на превеликий свій подив, налякав міс Фрею. Очі її висловили щось схоже на страждання, і водночас вона прикусила губу, наче стримуючи вибух сміху. О, так! Хімскірк був у бунгало одночасно з Джаспером, але він приїхав на день пізніше. Поплив він в один день із бригом, але через кілька годин після нього.

– Якою перешкодою, мабуть, він був для вас двох, – співчутливо сказав я.

Вона глянула на мене якось злякано й весело і раптом вибухнула дзвінким сміхом:

– Ха-ха-ха!

Я від щирого серця приєднався до неї, але мій сміх лунав не так чарівно.

– Ха-ха-ха!.. Ну, хіба це не гротеск? Ха-ха-ха!

Безглуздо люті круглі очі старого Нельсона і його запобігливе ставлення до лейтенанта – все це викликало новий напад сміху.

– Він має вигляд, – ледве вимовив я, – він має вигляд – ха-ха-ха! – серед вас трьох… як нещасний чорний тарган. Ха-ха-ха!

Вона знову дзвінко розсміялася, втекла у свою кімнату й зачинила за собою двері, залишивши мене в глибокому подиві. Я відразу перестав сміятися.

– Над чим ви сміялися? – пролунав голос старого Нельсона зі сходинок веранди.

Він піднявся, сів і роздув щоки з невимовно дурним виглядом. Однак мені вже не хотілося більше сміятися. «І над чим, чорт забирай, ми так нестримно сміялися?», – запитував я себе. Раптом я відчув смуток.

Та точно ж! Першою засміялася Фрея. «Дівчина перевтомлена», – подумав я. І, справді, це було не дивно.

Я не мав відповіді на запитання старого Нельсона, але він був занадто засмучений візитом Джаспера, щоб думати про щось стороннє. Він навіть запитав мене, чи не візьмуся я натякнути Джасперу, що тут, на Семи Островах, у ньому немає потреби. Я заявив, що не бачу потреби в цьому. Ґрунтуючись на деяких обставинах, що недавно дійшли до мого відома, я смію думати – в недалекому майбутньому Джаспер Аллен не стане його турбувати.

Він серйозно вигукнув:

– Слава Богу! – так що я знову мало не розреготався, однак він не зрадів.

Мабуть, Хімскірк доклав цього разу всіх зусиль, щоб залишити максимально неприємне враження. Лейтенант сильно налякав старого Нельсона, висловивши похмуре здивування, що уряд дозволив білій людині оселитися в цих місцях.

– Це суперечить нашій політиці, – зауважив він.

Він також звинуватив старого в тому, що він, власне, не краще від англійця, і навіть намагався затіяти з ним сварку через його незнання голландської мови.

– Я занадто старий, щоб вивчати її тепер, сказав я йому, – сумно зітхнув старий Нельсон (або Нільсен). – А він каже, що мені вже давним-давно слід було вивчити голландську. Я оселився на проживання в голландських колоніях. Моє незнання голландської, каже він, обурливе. Він так люто зі мною поводився, немов я – якийсь китаєць.

Зрозуміло, що його мучили навмисне. Він не згадав про те, скільки пляшок свого найкращого кларета він виставив на вівтар примирення. Мабуть, вливання були рясні. Однак старий Нельсон (чи Нільсен) по натурі своїй був гостинним. Проти цього він нічого не мав; а я шкодував тільки про те, що ця чеснота звернулася на лейтенанта – командира «Нептуна». Я горів бажанням повідомити йому, що, цілком імовірно, він буде позбавлений також і відвідувань Хімскірка. Я цього не зробив тільки зі страху (безглуздого, мабуть) викликати в нього будь-які підозри. Начебто вони могли виникнути у цього простодушного комедійного батька!

Досить дивно, що останнє слово на тему про Хімскірка сказала Фрея й саме в такому сенсі. За обідом лейтенант вперто не сходив з язика старого Нельсона. Нарешті я ледь чутно пробурчав:

– Чорт би забрав того лейтенанта!

Я бачив, що дівчину також охоплював відчай.

– І він був зовсім нездоровий – правда, Фреє? – голосив старий Нельсон. – Може, тому-то він і був таким сварливим, а, Фреє? Він мав дуже поганий вигляд, коли залишив нас так раптово. Може, й печінка у нього не в порядку.

– Ну врешті-решт він видужає, – нетерпляче сказала Фрея. – І досить вже про нього турбуватися, тато. Дуже можливо, що ти довго його не побачиш.

Погляд, яким вона відповіла на мою стриману посмішку, був невеселий. За останні дві години очі її ніби запали, обличчя зблідло. Ми занадто багато сміялися. Вона перевтомилася! Схвильована наближенням вирішального моменту, щира, смілива, самовпевнена, вона, проте, повинна була, вирішивши, відчувати біль і докори сумління. Та сила любові, яка привела її до цього рішення, повинна була, з іншого боку, викликати в ній сильну напругу, що не була позбавлена, можливо, і легких докорів сумління. Вона була чесна… а тут, навпроти неї, за столом, сидів бідний старий Нельсон (або Нільсен) і дивився на неї круглими очима, такий кумедний у своїй люті, що міг зворушити найбезтурботніше серце.

Він рано пішов до своєї кімнати, щоб заколисати себе перед сном переглядом рахункових книг. Ми вдвох ще близько години сиділи на веранді, мляво обмінюючись порожніми фразами, немов були душевно виснажені нашою довгою денною розмовою на одну-єдину важливу тему. І, проте, було щось, про що вона могла сказати другові, але не сказала. Ми розпрощалися мовчки. Може, вона не довіряла моєму чоловічому здоровому глузду… О, Фреє!

Спускаючись крутою стежкою до пристані, я зустрів у тіні валунів і чагарнику закутану жіночу фігуру. Спочатку вона мене злякала, несподівано з’явившись на стежці через скелі, але через секунду мені спало на думку, що це тільки покоївка Фреї, покруч – наполовину малайзійка, наполовину португалка. Біля будинку часто миготіло її оливкове обличчя й сліпучо-білі зуби. Іноді я стежив за нею здалеку, коли вона сиділа поблизу будинку в тіні фруктових дерев, розчісуючи і заплітаючи в коси своє довге волосся кольору воронячого крила. Здавалося, це було її головне заняття у вільний час. Ми часто обмінювалися кивками та посмішками, а іноді й кількома словами. Вона була гарненьким створінням. А якось я спостерігав, як вона робить кумедні, виразні гримаси за спиною Хімскірка. Я знав від Джаспера, що вона посвячена в таємницю – як субретка в комедіях. Вона повинна була супроводжувати Фрею на її незвичайному шляху до шлюбу та щастя «до кінця життя». Але навіщо вона бродить поблизу бухти вночі – якщо не через свої власні любовні справи, питав я себе. Однак, як я знав, нікого для неї не знайшлося по всій групі Семи Островів. Раптом мені спало на думку, що вона підстерігала тут мене.

Вона коливалася з хвилину, закутана з голови до ніг, темна й сором’язлива. Я підійшов до неї, а що я відчував – до цього нікому немає діла.

– Що таке? – запитав я дуже тихо.

– Ніхто не знає, що я тут, – прошепотіла вона.

– І ніхто нас не бачить, – шепнув я у відповідь.

До мене долинув шепіт:

– Я так злякалася.

Раптом зі ще освітленої веранди на висоті сорока футів над нашими головами пролунав дзвінкий владний голос Фреї, який змусив нас здригнутися:

– Антоніє!

З приглушеним вигуком полохлива дівчина зникла зі стежки. В ближніх кущах зашаруділо, потім настала тиша. Я чекав у подиві. Вогні на веранді згасли. Почекавши ще трохи, я спустився вниз, до човна, дивуючись більше ніж будь-коли.

Мені особливо запам’яталися всі подробиці цього візиту – останнього мого візиту в бунгало Нельсона. Прибувши в Протоку, я знайшов телеграму, яка змусила мене негайно залишити службу й повернутися додому. Мені довелося відчайдушно повозитися, щоб захопити поштове судно, яке відправлялося на наступний день, але я знайшов час накидати дві коротенькі записки: одну – Фреї, другу – Джасперу. Пізніше я написав довгого листа, на цей раз одному Аллену. Відповіді я не отримав. Тоді я відшукав його брата, точніше – єдинокровного брата, лондонського адвоката, блідого спокійного маленького чоловічка, що задумливо поглядав на мене поверх окулярів.

Джаспер у батька був єдиною дитиною від другого шлюбу, який не зустрів схвалення з боку першої, вже дорослої сім’ї.

– Ви не чули про нього цілі століття! – повторив я з прихованою досадою. – Насмілюся запитати, що ви маєте на увазі у цьому разі під «століттями»?

– А те, що мені немає діла, чи почую я про нього будь-коли, чи ні, – заявив маленький адвокат, одразу стаючи неприємним.

Я не міг сварити Джаспера за те, що він не витрачав часу на листування з таким обурливим родичем. Але чому він не написав мені – врешті-решт порядному товаришу? Я намагаюся вибачити його мовчання забудькуватістю, природною в стані безмежного блаженства. Я поблажливо чекав, але так нічого й не отримав. І Схід, здавалося, випав з мого життя без всякого відгомону, як камінь, що падає в загадкову глибину бездонного колодязя.