Читать книгу Історія світу в 10 1/2 розділах - Джулиан Барнс - Страница 3

Франклін Г’юз спеціально зійшов на борт на годину раніше, щоб засвідчити свою дружню прихильність тим, хто протягом наступних двадцяти днів мав полегшувати йому роботу. І ось тепер він, прихилившись до поруччя, дивився на пасажирів, що сходили трапом: зрілі й літні пари; деякі з них були позначені чіткою печаттю національності, інші – більш благопристойні – до пори лукаво зберігали анонімність свого походження. Франклін, легко, але недвозначно обійнявши за плечі свою супутницю, захопився щорічною відгадайкою: звідки походять майбутні слухачі? Найпростіше було помітити американців: у Новому світі чоловіки ходили у відпочинковому одязі пастельних відтінків, жінки не переймалися колиханням жирових складок. Друге місце за вгадуваністю посідали британці: у Старому світі чоловіки носили твідові піджаки, під якими ховалися сорочки з коротким рукавом – бежеві або кольору вохри; їхні жінки з міцними колінами готові були вилізти на будь-яку гору, зачувши про античний храм на ній. Були канадські родини, на чиїх м’яких шапках виднів кленовий листок; спортивна шведська сім’я – чотири біляві голови; якісь французи з італійцями, яких Франклін розрізняв лише за тим, заговорять вони про багети чи про макарони; шість японців, які розривали шаблон відсутністю фотоапаратів у руках. За винятком кількох родин і окремих самотніх англійських естетів, по трапу люди підіймалися здебільшого чемними парами.

«Усякої тварі по парі», – зауважив Франклін. Він був високим, вгодованим чоловіком років сорока, мав світло-русяве волосся й червонястий відтінок обличчя, який злі язики пов’язували з пияцтвом, а добрі – з надміром перебування на сонці; це обличчя здавалося таким невловно знайомим, що якось не виникало питання, красиве воно чи ні. Його супутниця, чи асистентка, тобто ні – заперечила б вона – секретарка, була стрункою смаглявою дівчиною в купленому заради круїзу одязі. Франклін, демонструючи свій бойовий досвід, вбрався в сорочку кольору хакі в стилі сафарі й потерті джинси. Хоча це була не зовсім та форма одягу, якої пасажири очікували від славетного лектора, вона точно вказувала на причини його унікальності. Якби він був американським ученим, то, певне, нарядився б у костюм зі смугастої жатки; якби британським – то був би вбраний у напрасований лляний піджак кольору морозива. Але слава Франкліна (яку він був схильний дещо перебільшувати) походила з телебачення. Він починав як виразник чужих думок, молодим чоловіком у вельветовому костюмі, який привітно й м’яко пояснював явища культури. За певний час він розважив, що коли він може про таке говорити, то чому б про це ще й не писати. Спочатку це був просто «додатковий матеріал Франкліна Г’юза», потім участь у написанні сценарію, а тоді більше досягнення – «автор і ведучий Франклін Г’юз». У якій галузі знань він спеціалізувався, розібрати було складно, але він вільно пересувався у світі археології, історії й порівняльної культури. Він спеціалізувався на сучасних алюзіях, що мало врятувати й оживити такі мертві предмети, як перехід Ганнібала через Альпи, скарби вікінгів у Східній Англії чи палаци Ірода. «Слони Ганнібала були тогочасними танковими підрозділами», – виголошував він, захоплено вводячи слухача в незнайомий пейзаж; або: «Усіх піхотинців війська можна порівняти з тим, скільки людей перебуває на стадіоні “Вемблі” під час фіналу Кубка»; або: «Ірод був не просто тиран і збирач земель, він також був покровителем мистецтв – може, про нього варто думати як про Муссоліні з гарним естетичним смаком».

Слава телеведучого невдовзі принесла Франклінові другу дружину – і років через два друге розлучення. Тепер його контракт із екскурсійною агенцією «Афродита» завжди передбачав каюту й асистента; команда «Святої Єфимії» захоплено відзначала, що асистентки не мали схильності супроводжувати його більш ніж в одному круїзі. Франклін давав стюардам щедрі чайові й мав популярність серед тих, хто платив йому кілька тисяч фунтів за двадцять днів. Він мав милу звичку інколи так захоплено відхилятися від теми, що потім мусив зупинитися й роззирнутися, розгублено всміхаючись: де ж він зупинився? Багато пасажирів між собою відзначали яскравий ентузіазм Франкліна – як він їх підбадьорював у такі цинічні часи, як він по-справжньому оживляв для них історію. Якщо він, бувало, застібав свою сорочку не на той ґудзик чи заляпував джинси соусом з омарів, то це були просто наслідки його славної захопленості справою. Також його одяг натякав на дивовижну демократичність сучасної вченості: зовсім не обов’язково бути штивним професором у фраку, щоб розумітися на принципах давньогрецької архітектури.

– Фуршет-відкриття буде о восьмій, – промовив Франклін. – Краще я, мабуть, годинки зо дві приділю завтрашній балаканині.

– Але ж ви, певне, вже багато разів про це розповідали? – Трісія трохи сподівалася, що, коли судно заходитиме у Венеційську затоку, він буде поруч на борту.

– Щороку треба по-новому. А то можна застаріти, – він злегка торкнувся її передпліччя, і рука рушила вниз.

По правді, наступного ранку о десятій він буде розповідати точно те саме, що й у попередні п’ять років. Єдиною різницею – яка мала б не давати Франклінові застаріти – була присутність Трісії замість… як там торішню дівчину звали? Але він любив підтримувати міф про готування до лекцій, а краєвид Венеції міг і пропустити. Вона й наступного року стоятиме – хіба що на один-два сантиметри ближче до лінії води, і її рожевий лик, як і його власний, трохи більше постаріє.

На палубі Трісія дивилася на місто, доки дзвіниця Сан-Марко перетворилася на недогризок олівця. Вона вперше зустріла Франкліна три місяці тому, коли той з’явився на ток-шоу, де вона була молодшою дослідницею. Кілька разів вони опинялися в ліжку, але поки що не так уже й багато. Дівчатам на квартирі вона розповідала, що зустрічається з однокурсником; якщо все піде гаразд, то після повернення вона розповість їм правду, але наразі не хотіла зурочити. Франклін Г’юз! І він поки що поводиться дуже стримано, навіть доручає їй якісь номінальні обов’язки, щоб вона не надто скидалася на коханку. Скільки людей з телебачення вражали її своєю фальшивістю – виявлялися милі, але загалом нечесні. Франклін поза екраном був такий самий, як і на екрані: відкритий, жартівник, охоче розповідає про різні речі. Його словам хотілося вірити. Телекритики кепкували з його одягу і з того, як у нього з розстібнутої на грудях сорочки стирчить волосся, іноді єхидно коментували його слова, але вони просто заздрили, і подивилася б вона, як би хтось із цих критиків устав і спробував розповісти щось так майстерно, як Франклін. «Найскладніше – це спростити», – казав він їй, коли вони вперше обідали разом. Інший секрет телебачення, зізнавався він, – це знати, коли замовкнути й передати слово картинці: «Потрібно тримати тонкий баланс між словом і зображенням». А в думці Франклін покладав надії на свою надійну марку «Автор, ведучий і продюсер Франклін Г’юз». У мріях він, бувало, намагався зрежисувати велетенський план на римському Форумі – від арки Септимія Севера до храму Вести. Тільки от де камеру поставити – це питання.

Перший відрізок шляху на Адріатиці загалом тривав як завжди. Був і фуршет, під час якого команда придивлялася до пасажирів, а ті обережно колами ходили одні навколо одних; перша лекція Франкліна, в якій він підлещувався до аудиторії, применшував свою телевізійну славу й проголошував, що для нього становить приємну зміну обставин можливість звертатися до живих людей, а не до скляного ока та оператора, який кричить: «Волосина в об’єктиві, можна заново?» (може, цей технічний момент і не буде очевидним для всіх слухачів, але Франкліну цього й треба було: їм дозволяється снобізм щодо телебачення, але хай не вважають, що це заняття для ідіотів); потім ще одна його ж лекція з нагоди початку круїзу, так само необхідна: у ній він пояснював своїй асистентці, що головне, про що їм не слід забувати, – це добре розважитися. Звичайно, працювати йому доведеться – іноді він хоч-не-хоч має зачинитись у своїй каюті з нотатками – але загалом, на його переконання, плавання слід сприймати як двотижневий відпочинок від паскудної англійської погоди й інтриг у телецентрі. Трісія схвально кивала, хоча, як молодший дослідник, ніколи тих інтриг не бачила й не страждала від них. Розумніша дівчина зробила би зі слів Франкліна також висновок: «Але нічого серйознішого від цієї подорожі не очікуй!» Оптимістична і простодушна Трісія проінтерпретувала його слова дещо м’якше: «Будьмо обережні, не треба поспішати з очікуваннями», – що, до честі Франкліна Г’юза, він приблизно й хотів до неї донести. Він злегка закохувався по кілька разів на рік, на що інколи нарікав, але не надто переймався. Проте безсердечною людиною ведучий зовсім не був, і щойно дівчина – особливо славна дівчина – починала потребувати його більше, ніж він її, Франкліна охоплювали жахливі передчуття. У такій паніці він зазвичай пропонував одне з двох: або дівчина переїжджає до нього, або йде геть із його життя – жоден із цих варіантів, по правді, йому не подобався. Так що цю розмову на початку плавання з Дженні, Кеті чи, в цьому випадку, Трісією він заводив радше не від цинізму, а від далекоглядності, хоча коли потім усе йшло шкереберть, то не дивно, що Дженні, Кеті чи, в цьому випадку, Трісія згадували його як людину, більш схильну до холодного розрахунку, ніж насправді.

Із тієї самої далекоглядності, яка тихо шепотіла йому свою пораду на тлі кривавих репортажів у газетах, Франклін Г’юз придбав собі ірландський паспорт. Світ уже переставав бути тим затишним місцем, де стара добра синя британська корочка в поєднанні з чарівним словом «журналіст» чи «BBC» допомагала отримати все, чого хочеш. «Державний секретар Її Британської Величності, – міг з пам’яті процитувати Франклін, – іменем Її Величності просить і вимагає від усіх, кого це може стосуватися, надавати подателю цього необхідні підтримку й захист». Як же, мрії-мрії. Тепер Франклін їздив світом із зеленим ірландським паспортом, на обкладинці якого була зображена золота арфа, котра щоразу змушувала його почуватися представником Книги рекордів Ґіннесса, коли він показував свій паспорт. У ньому не було й слова «журналіст», як себе загалом чесно називав Г’юз. У деяких країнах світу журналістів недолюблювали, у деяких білі люди, які виявляли цікавість до археологічних пам’яток, сприймались як британські шпигуни. Менш ризиковане означення «письменник» мало на меті самозаохочення. Якщо Франклін назветься письменником, то це, можливо, врешті допоможе йому таким стати. Та й у нього була б слушна нагода видати книжку за матеріалами своїх передач; а крім того, він бавився дечим серйозним, але й принадним – писав щось ніби особисту історію світу. Ця книжка може місяцями триматися в бестселерах.

«Свята Єфимія» була не новим, але зручним судном з люб’язним капітаном-італійцем і вмілими матросами-греками. «Афродита» давала їм передбачувану клієнтуру, національно розмаїту, але з однорідними смаками. Такі люди надавали перевагу читанню, а не киданню кілець на палубі, засмаганню, а не дискотекам. Вони всюди ходили за лектором, бували на більшості додаткових екскурсій і косо дивилися на солом’яних осликів у сувенірних крамницях. Вони не шукали романтики, хоча струнне тріо інколи викликало в них бажання старомодно потанцювати. Вони по черзі опинялися за столиком капітана, вигадливо наряджалися на бал-маскарад і чемно читали корабельну газету, де друкували відомості про маршрут, а також вітання з днями народження й не надто контроверсійні новини Європи.

Така атмосфера здавалася Трісії дещо задушливою, але ця задуха була добре організована. Як і в приватному зверненні до асистентки, у вступній лекції до пасажирів Франклін наголосив на тому, що наступні три тижні їхня мета – спокій і задоволення життям. Він тактовно натякнув, що в різних людей – різний рівень зацікавленості античними старожитностями і що він не буде вести журнал і ставити в ньому жирні «енки». Франклін мило відзначив, що його й самого, бува, може втомити черговий ряд колон коринфського ордеру на тлі безхмарного неба; але зробив він це так, що пасажири могли йому й не повірити.

Хвіст північної зими лишався позаду; і «Свята Єфимія» поважно вводила своїх пасажирів у спокійну середземноморську весну. Твідові піджаки поступилися лляним, брючні костюми – дещо старомодним відкритим сукням. Вони проходили Коринфську протоку вночі, і деякі пасажири в піжамах і нічних сорочках припали до ілюмінаторів – а більш рішучі вибігли на палубу, вряди-годи марно блимаючи фотоспалахами. З Йонійського моря в Егейське; серед Кіклад було свіжіше й хиткіше, але нікому це не заважало. Сходили на берег на шикарному Міконосі (там літній директор школи підвернув ногу, лазячи руїнами), на мармуровому Паросі й вулканічному Санторіні. Коли зупинились на Родосі, круїз тривав уже десять днів. Поки пасажири були на березі, «Свята Єфимія» поповнила запаси пального, овочів, м’яса і вина. Також на борт піднялися такі собі гості, яких, однак, не було видно й чути до наступного ранку.

Судно пливло в бік Криту, і об одинадцятій Франклін розпочав свою звичну лекцію про Кносс і мінойську цивілізацію. Він мав бути обережним, адже слухачі зазвичай дещо вже знали про Кносс, а дехто мав власну теорію щодо цього місця. Франклін любив, коли йому ставили питання: він не заперечував, якщо до його слів додадуть щось малозрозуміле (або навіть і правильне) – він ґречно вклонявся й дякував «панові професору», маючи на увазі, що коли одні пасажири загалом мають уявлення про предмет, то дуже добре, що вони діляться з іншими маловідомими деталями; а от чого Франклін Г’юз не зносив – так це зануд, яким не терпиться випробувати на лекторі власні ідейки. «Перепрошую, містере Г’юз, воно дуже скидається на єгипетське – звідки нам знати, що це будували не єгиптяни?» «А ви не занадто самовпевнено стверджуєте, що Гомер саме тоді написав – чи написала (сміх у залі) – цей твір?» «У мене точних відомостей немає, але, звичайно, було б розумно припустити, що…» В аудиторії завжди знаходився бодай один такий розумник (чи розумниця) у ролі спантеличеного, але тямущого аматора, який не піддається загальноприйнятій омані. Така людина абсолютно переконана, що історики брешуть на кожному кроці, а складні питання розв’язує бадьора інтуїція, не замулена поглибленим знанням про предмет. «Я поважаю вашу думку, містере Г’юз, але, звичайно, значно логічніше було б припустити…» Іноді Франклінові дуже кортіло сказати (хоча він так ніколи не казав), що такі кмітливі спостереження стосовно давніх цивілізацій беруть початок здебільшого в голлівудських драмах із Кірком Дуґласом чи Бертом Ланкастером. Він уявляв, як відповідає такому «спеціалісту», вклавши потужну іронію в прислівник: «Безумовно, ви ж розумієте, що фільм “Бен-Гур” не є абсолютно вірогідним?» Але не цього разу. Він же не зрозумів, що це його останнє плавання. Тоді б він міг дещо розслабитися. Міг би щиріше спілкуватися з аудиторією, менше обмежувати себе в напоях, радісніше сприймати кокетливі погляди…

Гості на лекцію Франкліна Г’юза про Кносс спізнились, і він уже завершив ту частину, в якій грав роль сера Артура Еванса. Вони розчахнули двері й один раз вистрілили в стелю. Франклін, ще занурений у свій виступ, пробурмотів: «А можна це перекласти?» – але то був бородатий жарт, і перехопити увагу пасажирів ним було неможливо. Усі вже забули про Кносс і дивилися на високого вусаня в окулярах, який ішов до кафедри на місце Франкліна. За нормальних умов Франклін би, люб’язно поцікавившись особою незнайомця, передав би йому мікрофон. Але оскільки в чоловіка був великий автомат, а на голові той убір у червону клітину, за яким колись безпомилково визначали симпатичних пустельних вояків, вірних Лоуренсові Аравійському, а зараз – шалених терористів, готових улаштувати бійню, то Франклін просто зробив непевний жест, запрошуючи чоловіка до мікрофона, і сів.

Слухачі Франкліна – якими він ще кілька секунд по-власницьки їх вважав – притихли. Кожен боявся зробити необережний рух, тамуючи подих. Незваних гостей було троє – решта двоє стали на варті біля дверей зали. Високий в окулярах, немов теж якийсь учений лектор, постукав по мікрофону: частково перевіряючи його роботу, частково привертаючи увагу. В останньому особливої необхідності не було.

– Перепрошую за незручності, – почав він.

Короткі нервові смішки.

– Але, на жаль, нам доведеться дещо перервати вашу відпустку. Маю надію, що ненадовго. Ви всі перебуватимете тут, на своїх місцях, доки ми не скажемо вам, що робити.

Із середини зали почувся сердитий чоловічий голос із американським акцентом:

– Що вам, в чорта, треба?

Араб знову повернувся до мікрофона, від якого відійшов, і зі зверхньою ввічливістю дипломата відказав:

– На жаль, на даному етапі я на питання не відповідаю.

Відтак, щоб його не переплутали з дипломатом, додав:

– Ми – не ті люди, які схильні до невиправданого насильства. Однак для привернення вашої уваги я вистрілив у стелю. Ось тут я встановив на автоматі цей важіль ось так, щоб постріли були одиночними. Якщо я переставлю його, – що він і зробив, тримаючи зброю під кутом угору, неначе інструктор зі стрільби перед особливо нетямущими новачками, – то автомат стрілятиме, доки скінчаться набої. Сподіваюсь, я висловився зрозуміло.

Араб вийшов. Люди взялися за руки, хтось вряди-годи шморгав чи схлипував, але загалом панувала тиша. Франклін поглянув у дальший лівий кінець зали на Трісію. Асистенткам можна було приходити на його лекції, але сідати десь у глибині, «щоб не відволікати». Здається, вона не була налякана – просто напружено чекала, що буде далі. Франклін хотів сказати: «Слухай, у мене ще такого не бувало, це ненормально, я не знаю, що робити!» – а натомість нерішуче їй кивнув. Через десять хвилин напруженої тиші з місця підвелася американка років п’ятдесяти п’яти. Двоє незнайомців на варті одразу прикрикнули на неї. Вона не звернула на них уваги, так само й на свого чоловіка, який щось їй шепнув і схопив за руку. Вона пішла центральним проходом до озброєних людей, зупинилася на відстані приблизно двох метрів і чітко, повільно голосом, який сочився панікою, промовила:

– Мені, чорт забирай, треба в туалет!

Араби нічого на це не сказали й навіть не подивилися їй в очі. Натомість зробили маленький, але недвозначний жест автоматами, демонструючи, що вона в той момент є великою мішенню – і будь-який рух уперед підтвердить це остаточно й очевидно. Жінка розвернулася, повернулася на місце й заплакала. Одразу десь праворуч заплакала ще одна жінка. Франклін знову поглянув углиб зали на Трісію, кивнув, підвівся, спеціально не глянувши на вартових, і пішов до кафедри.

– Як я вже казав… – він авторитетно кашлянув, і всі подивилися на нього. – Я казав, що Кносський палац, безумовно, не був першим людським поселенням на цьому місці. Ідеться про те, що мінойський культурний шар залягає вглиб приблизно на п’ять метрів, але глибше є інші шари – аж до понад семиметрової глибини. Коли заклали перший камінь палацу, життя тут тривало вже щонайменше десять тисяч років…

Здавалося цілком нормальним продовжити лекцію. Також Франклін відчув, що на плечі йому лягла така собі королівська мантія – неначе він оволодів ситуацією. Він вирішив це перевірити, спочатку кинувши обережний погляд. Чи розуміють вартові англійську? Можливо. Чи бували вони в Кносському палаці? Малоймовірно. Отже, Франклін, описуючи залу ради в палаці, придумав велику глиняну табличку, що, ймовірно, висіла над гіпсовим троном. На ній були написані такі слова: «Ми живемо в непрості часи». Продовжуючи опис палацу, Франклін «розкопував» одну за одною нові таблички, багато з яких, безстрашно відзначав він, містили вічні істини. «Над усе не можна діяти гарячково», – було написано на одній. На іншій: «Від порожніх погроз не більше користі, ніж від порожніх піхов». На ще одній: «Тигр завжди вичікує перед стрибком» (Г’юз на мить замислився, чи чули давні мінойці про тигрів). Він не був певен, чи до багатьох слухачів дійшло те, що він хоче їм сказати, але з зали подекуди лунав схвальний гомін. Дивно, але по-своєму Франклін навіть насолоджувався ситуацією. Екскурсію палацом він завершив одним з найменш мінойських написів: «Велика сила, що живе в місці заходу сонця, не дає статися деяким речам». Він зібрав свої нотатки й сів під гарячіші оплески, ніж зазвичай. Поглянув на Трісію й підморгнув їй. У її очах стояли сльози. Він подивився на двох арабів і подумав: от бачите, з якого ми тіста, ось вам справжня англійська витримка! Він навіть подумав, що варто було б загнути якийсь мінойський афоризм на тему людей із картатими скатертинами на голові, але розважив, що це було б не так тонко. Це він прибереже на потім, коли небезпека мине.

Вони ще півгодини почекали, доки повернувся очільник арабів; тим часом у повітрі запахло сечею. Вусань в окулярах коротко перемовився з вартовими й пішов через залу до кафедри.

– Наскільки я розумію, вам прочитали лекцію про Кносський палац, – почав він, і Франклін відчув, як долоні спітніли. – Це добре. Розуміти інші цивілізації дуже важливо. Знати про їхній розквіт і, – він зробив багатозначну паузу, – падіння. Маю велику надію, що подорож до Кносса вам сподобається.

Він уже відходив від мікрофона, коли той самий американець, тільки дещо примирливішим тоном (наче він уважно стежив за переказом мінойських табличок), обізвався:

– Перепрошую, а чи не могли б ви приблизно сказати, хто ви й приблизно чого хочете?

Араб посміхнувся.

– Не певен, що зараз це доречно, – він кивнув на знак того, що завершив свою промову, тоді помовчав, наче з думкою, що на ввічливе питання слід ввічливо й відповісти, – Скажімо так. Якщо все йтиме за планом, то ви скоро зможете продовжити своє дослідження мінойської цивілізації. Ми зникнемо так само, як і з’явилися, і вам здасться, що ми вам наснилися. Потім ви зможете нас забути. Згадаєте, що ми просто трохи вас затримали. Вам немає необхідності знати, хто ми і чого хочемо.

Він уже був готовий зійти з невеликого підвищення, коли Франклін, навіть сам собі здивувавшись, звернувся до нього:

– Перепрошую!

Араб озирнувся.

– Годі питань.

Але Г’юз не відступався:

– Це не питання. Я просто подумав… Звичайно, ви зараз міркуєте про щось інше… якщо ми залишаємося тут, то вам слід дозволити нам користуватися вбиральнею, – очільник незваних гостей насупив брови. Франклін пояснив: – Туалетом.

– Звичайно. Ви зможете ходити до туалету, коли ми вас переведемо.

– А коли це буде?

Франклін відчув, що роль, яку він сам собі призначив, його понесла. У цих словах араб, напевне, угледів якусь неприйнятну впертість і коротко відповів:

– Коли ми вирішимо.

Він вийшов. Через десять хвилин прийшов якийсь інший, ще незнайомий араб і щось прошепотів до Г’юза. Він підвівся.

– Нас переведуть звідси до їдальні. Переходимо по двоє. Ті, хто живе в одній каюті, мають триматися разом. Нас відведуть до кают, де можна буде скористатися туалетом. Також треба взяти паспорти – але більше нічого не брати.

Араб знову пошепки щось сказав.

– І туалет замикати не можна.

Без підказок Франклін додав:

– По-моєму, люди, що прийшли на пароплав, налаштовані дуже серйозно. На мою думку, не варто робити нічого такого, що могло б їм не сподобатися.

Водити пасажирів міг тільки один вартовий, тож процес тривав кілька годин. Коли Франкліна і Трісію повели на верхню палубу, він невимушеним тоном, яким говорять про погоду, сказав їй:

– Зніми з правої руки каблучку і надінь на безіменний палець. Розверни каменем усередину. Тільки не зараз, а в туалеті.

Коли вони дійшли до їдальні, то п’ятий араб переглянув їхні паспорти. Трісію відправили в дальший куток, до британців, а в іншому кутку зібрали американців. Посередині зали згуртували французів, італійців, двох іспанців і канадців. Найближче до дверей опинилися японці, шведи й Франклін – єдиний ірландець. Однією з останніх пар привели Циммерманів – повних, добре вдягнених американців. Г’юз спочатку сприйняв чоловіка за людину, яка спеціалізується на одязі, – якогось професійного кравця, що відкрив власний бізнес; але в розмові на Паросі виявилося, що той професор філософії з Середнього Заходу на пенсії. Коли пара, йдучи до решти американців, проминала столик Франкліна, Циммерман негучно зауважив: «Відділяють чистих від нечистих».

Коли всіх зібрали, Франкліна відвели в казначейську, де сидів очільник: складалося враження, що його вуса й ніс-картоплина приєднані до окулярів.

– О, містере Г’юз. Схоже, ви взяли на себе роль речника. Ну тепер, у кожному разі, ви на ній офіційно затверджені. Ви поясните їм ось що. Ми щосили намагаємося забезпечити їм комфорт, але вони мають розуміти, що є певні складнощі. Їм буде дозволено розмовляти між собою п’ять хвилин кожної години. У той самий час ті, кому треба, можуть сходити до туалету. Поодинці. Бачу, вони люди розумні, й не хотів би, щоб вони вирішили поводитися нерозумно. Один чоловік каже, що не може знайти свій паспорт. Стверджує, що його прізвище Телбот.

– Так, містер Телбот – забудькуватий літній англієць, який часто питає про релігію в стародавньому світі. Спокійний чоловічок, слава Богу, без власних теорій.

– Його посадили з американцями.

– Але він британець. Він з Кіддермінстера.

– Якщо він згадає, де його паспорт, і справді виявиться британцем – то зможе сісти з британцями.

– По ньому видно, що він британець. Я можу за це поручитися.

Араб ніяк не зреагував.

– У нього й вимова не американська, правильно ж?

– Я з ним не розмовляв. Та й мова не доказ, правда? От ви, на мою думку, говорите, як британець, а не британець.

Франклін поволі кивнув.

– Так що почекаємо паспорта.

– Чому нас так розділяють?

– Ми вважаємо, що вам приємно сидіти разом.

Араб жестом наказав Франклінові вийти.

– І ще одне. Моя дружина. Можна, вона сидітиме зі мною?

– Ваша дружина? – він проглянув список пасажирів перед собою. – У вас немає дружини.

– Ні, є. Вона подорожує як Трісія Мейтленд. Це її дівоче прізвище. Ми одружилися три тижні тому… – після паузи Франклін, немов зізнаючись, додав: – Власне, третя моя дружина.

Однак на араба розмір Франклінового гарему враження не справив.

– Ви одружилися три тижні тому? Але, здається, живете в різних каютах. Усе так погано?

– Ні, в мене, розумієте, окрема каюта як кабінет. Щоб готуватися до лекцій. Мати іншу каюту – це розкіш, привілей.

– Вона ваша дружина? – тон араба був непроникний.

– Так, – дещо обурено відказав він.

– А в неї британський паспорт.

– Вона ірландка. Вступаючи в шлюб з ірландцем, людина отримує громадянство Ірландії. Такий у нас закон.

– Містере Г’юз, у неї британський паспорт, – він знизав плечима, немов вважав цю дилему нерозв’язною, але потім знайшов вихід. – Але якщо хочете бути поряд із нею, можете піти й сісти за британський стіл.

Франклін сором’язливо всміхнувся.

– Але якщо я речник пасажирів, то як я можу вас побачити, щоб переказати вимоги пасажирів?

– Вимоги пасажирів? Ні, ви не зрозуміли. Ви зі мною зустрінетеся тільки тоді, коли я захочу побачити вас.

Переказавши нові вказівки, Франклін сів за стіл сам і замислився над становищем. Добре в ньому те, що до пасажирів ставляться доволі ввічливо; нікого ще не побили, не підстрелили, незвані гості не виявились істеричними маніяками-вбивцями, як можна було очікувати. З іншого боку, погане в цій ситуації міцно пов’язане з хорошим: холоднокровні незнайомці можуть виявитися цілеспрямованими й рішучими в досягненні своєї мети. А яка в них мета? Навіщо вони захопили «Святу Єфимію»? З ким ведуть переговори? І хто, в лихої години, керує кораблем, який, наскільки було помітно Франклінові, ходить повільними, широкими колами?

Час від часу він підбадьорливо кивав японцям за сусіднім столом. Пасажири з дальшого кінця їдальні, як мимоволі помітив він, раз у раз поглядають на нього, немов перевіряючи, чи він і далі на місці. Він став зв’язковим, а може, навіть очільником. Лекція про Кносс у тих обставинах була, сказати б, блискучою, він повівся значно більш мужньо, ніж від себе очікував. Усамітнення зараз його засмучувало й наводило на роздуми. Перший вибух емоцій – якесь піднесення – минав, на зміну йому приходила апатія й недобрі передчуття. Може, варто піти й сісти з Трісією та британцями. Але тоді вони можуть відібрати в нього громадянство. Оце сортування пасажирів: чи справді йдеться до того страшного, що спало йому на думку?

Надвечір вони почули гудіння літака: він ішов доволі низько. Американці тихо, але радісно загомоніли, але літак полетів геть. О шостій один зі стюардів-греків приніс велику тацю бутербродів; Франклін звернув увагу на те, як страх впливає на апетит. О сьомій він пішов до туалету і почув за спиною шепіт когось із американців: «Так тримати!» Повернувшись за столик, Франклін намагався випромінювати тверезу впевненість. Річ була в тому, що ситуація чимдалі здавалася зовсім не веселою. Останніми роками уряди західних країн здіймали галас навколо боротьби з тероризмом, вели мову про те, що, мовляв, треба гордо протистояти загрозі; тільки загроза, як видавалося, не розуміла, що їй гордо протистоять, і робила загалом те саме, що й раніше. Ті, хто опинявся в епіцентрі зіткнення, гинули, а уряди й тероризм не страждали.

О дев’ятій Франкліна знову викликали до казначейської. Пасажирів потрібно вести на місця для ночівлі: американці ночуватимуть у залі, де відбувалися лекції, британці – у танцювальній залі і т. д. Ці окремі зони на ніч будуть замкнені. Це необхідно, адже прибульці також мають добре поспати. Паспорти потрібно весь час тримати при собі для перевірки.

– А містер Телбот?

– Він побуде почесним американцем, доки знайде свій паспорт.

– А моя дружина?

– Міс Мейтленд. Що вас цікавить?

– Може вона ночувати зі мною?

– А, ваша британська дружина!

– Вона вже ірландка. Вступивши в шлюб з громадянином Ірландії, людина отримує громадянство. Такий закон.

– Закон, містере Г’юз! Люди весь час нам щось розказують про закон. Іноді мене просто дивує, що, на їхню думку, законно, а що ні.

Він подивився на мапу Середземного моря на стіні за спиною Франкліна.

– Законно, наприклад, бомбардувати табір біженців? Я часто намагався знайти такий закон, який це дозволяє… Але це довга дискусія, а іноді мені видається, що дискусія така сама безглузда, як і той закон, – він знизав плечима, мовляв, що тут сказати. – Ну а що стосується міс Мейтленд, то будемо сподіватися, що її громадянство не стане, скажімо так, суттєвим.

Франклін постарався приховати дрож. Бувають випадки, коли евфемізм жахає більше, ніж пряма погроза.

– Чи могли б ви сказати мені, за яких обставин воно може стати… суттєвим?

– Вони дурні, розумієте. І дурні вони тому, що вважають дурними нас. Брешуть просто в очі. Кажуть, що не можуть нічого вдіяти. Кажуть, що не можна швидко все організувати. Можна, звичайно. Існує, приміром, телефон. Вони вважають, що чогось навчилися з попередніх аналогічних випадків, і якщо гадають, ніби ми не навчилися, то їм бракує глузду. Ми знаємо їхню тактику, їхні брехні й відкладання на потім, усе це буцімто налагодження стосунків з борцями за свободу. Ми все це добре знаємо. А ще знаємо, які обмеження дій існують. Тож ваші уряди змушують нас робити те, що ми, на їхню думку, зробимо. Якби вони одразу розпочали переговори, то проблеми б не було. А вони починають лише тоді, коли вже запізно. На свій ризик.

– Ні, – сказав Франклін. – Ризикуємо ми.

– Ну, вам, містере Г’юз, на мою думку, не варто так рано хвилюватися.

– Що значить рано?

– Та й узагалі, вам, мабуть, хвилюватися не варто.

– Але що означає «рано»?

Лідер трохи помовчав, потім печально розвів руками.

– Може, завтра… Розклад, ви розумієте, чіткий. Ми їм від самого початку казали…

Якась частина душі Франкліна Г’юза вже й не зовсім вірила, що веде цю розмову. Інша хотіла сказати, що завжди була на боці тих, хто зараз узяв його в полон (хай там хто вони такі), – і, між іншим, оці гельські слова на його паспорті вказують на те, що він член ІРА, тож, Бога ради, чи не можна йому, Франкліну, просто піти до своєї каюти й ні про що не думати… Натомість він спитав:

– Розклад?

Араб кивнув. Франклін не замислившись сказав:

– По одному на годину?

Й одразу пожалкував про свої слова. А раптом він підкидає ідею співрозмовникові?

Араб похитав головою.

– По двоє. Пара на годину. Якщо не підняти ставки, то ніхто серйозно не сприйме.

– Господи. Просто прийти на корабель і вбивати людей! Що, отак, без усякого?

– А на вашу думку, краще б було їм повідомити, чому ми їх убиваємо? – саркастично відказав араб.

– Ну взагалі, так…

– А ви думаєте, вони нам співчуватимуть? – знову глузливий тон.

Франклін замовк. Замислився, коли почнуть убивати.

– Добраніч, містере Г’юз, – сказав очільник незваних гостей.

Франкліна відправили ночувати в окрему каюту до сім’ї шведів і трьох японських пар. Вони, розважив він, наразі в найбільшій безпеці на кораблі. Шведи – бо їхня нація відома своєю нейтральністю; Франклін і японці – мабуть, тому, що останнім часом світ чує про ірландських і японських терористів. Яке безглуздя. Шість японців вирушили на екскурсію в Європу – і їх ніхто не питав, чи підтримують вони у своїй країні політичних убивць, Франкліна ніхто не питав про ІРА. «Пивний» паспорт, однак, давав йому певний генеалогічний шанс, якісь підстави співчувати незваним гостям, і це його захищало. У дійсності ж Франклін зовсім не любив ІРА, так само як ненавидів будь-яке політичне угруповання, яке заважало (чи могло заважати) йому робити свою справу – повсякчас бути Франкліном Г’юзом. Наскільки він розумів (хоча, за своїм щорічним звичаєм, не питав про таке), Трісія значно більше симпатизувала всіляким усесвітнім організаціям маніяків-убивць, які опосередковано втручалися в кар’єру Франкліна Г’юза. А її відправили до «демонічних» британців.

У каюті перед сном майже не розмовляли. Японці були зайняті собою, шведи заспокоювали й відволікали дітей розмовами про дім, Різдво і британські футбольні команди; тим часом Франклін відчував, як тяжіє над ним те, про що він дізнався. Йому було страшно, було просто зле, а ізоляція робила його ніби спільником терористів. Він намагався думати про своїх двох дружин і дочку, якій зараз, певне – скільки?! – уже п’ятнадцять; він щоразу мав пригадувати рік її народження й рахувати. Треба частіше з нею бачитися. Може, на зйомку наступних серій він би міг брати її. Вона б побачила отой самий розкішний план, де він іде римським Форумом, – їй би сподобалося. Тільки де ж камеру поставити? Чи хай би камера просувалася за ним. І невелику масовку в тогах і сандаліях – так, це було йому до душі…

Зранку Франкліна знову повели до ватажка. Той жестом запросив його сісти.

– Я вирішив скористатися вашою порадою.

– Моєю порадою?

– На жаль, переговори відбуваються геть погано. Власне, немає ніяких переговорів. Ми виклали свою точку зору, а вони не мають жодної охоти викласти свою точку зору.

– Вони?

– Вони. Отже, якщо все швидко не зміниться, то ми будемо змушені розпочати тиск на них.

– Тиск? – навіть Франклін, який не міг би без застосування евфемізмів зробити кар’єру на телебаченні, обурився. – Ви хочете сказати: будете вбивати людей!

– На жаль, вони іншого тиску не розуміють.

– А чому не спробувати по-іншому?

– А ми пробували. Ми вже пробували сидіти склавши руки й чекати, що світова громадська думка нам допоможе. Ми пробували бути чемними й очікувати, що наша земля повернеться до нас. Запевняю вас, ці системи не допомагають.

– А щось середнє?

– Ембарго американським товарам, містере Г’юз? Не думаю, що світ сприйме це серйозно. У Бейрут імпортують менше «шевроле»? Ні, на жаль, є люди, які розуміють лише конкретні форми тиску. До світу можна докричатися лише…

–… убивствами? Яка весела філософія.

– А світ – це доволі невеселе місце. Я гадав, що ваші дослідження давніх цивілізацій вас цього навчили. Але хай там як… я вирішив скористатися вашою порадою. Ми пояснимо пасажирам, що відбувається. Що вони стають частиною історії. Хай там яка ця історія є.

– Певне, вони оцінять відвертість… – Франклінові до горла підступала нудота. – Скажіть їм, що відбувається.

– От власне. Розумієте, о четвертій годині стане необхідно… почати вбивати їх. Звісно, ми сподіваємося, що в цьому не буде потреби. Але якщо буде… Ви маєте рацію: якщо це можливо, їм треба роз’яснити ситуацію. Навіть рядовий знає, за що воює. Було б справедливо, якби пасажири теж знали.

– Але вони не воюють! – Франкліна обурили і слова араба, і тон. – Вони мирні жителі. У відпустці. Вони не воюють.

– Вони вже не прості мирні жителі, – відказав араб. – Ваші уряди вдають, ніби це так, але це неправда. Ваша ядерна зброя – її застосовують лише проти армії? Сіоністи принаймні це розуміють. Усі їхні люди воюють. Убити громадянина-сіоніста – це те саме, що й убити солдата.

– Але ж, Господи, на кораблі немає сіоністів! Там просто нещасні люди, як той містер Телбот, який загубив паспорт, і його зробили американцем.

– Тим більше треба пояснити ситуацію.

– Розумію, – сказав Франклін і дозволив собі саркастично розсміятися. – Ви збираєте пасажирів і пояснюєте їм, що вони всі насправді солдати-сіоністи і за це ви їх повбиваєте.

– Ні, містере Г’юз, ви неправильно мене зрозуміли. Я нічого пояснювати не буду. Вони мене не слухатимуть. Це ви, містере Г’юз, їм усе поясните!

– Я? – Франклін не нервував. Він почувався навіть рішуче. – Ні, цього не буде. Ви самі можете зробити свою брудну справу.

– Але, містере Г’юз, ви промовець. Я вас хоч трохи, але чув. Ви чудово це вмієте. Ви б могли викласти історичне підґрунтя ситуації. Мій заступник дасть вам усю необхідну інформацію.

– Мені інформація не потрібна. Свої брудні справи робіть самі.

– Містере Г’юз, я не можу одночасно вести переговори на два боки. Зараз пів на десяту. У вас півгодини на роздуми. О десятій ви скажете, що проведете лекцію. У вас буде дві години, якщо треба – три, а також при вас для надання відомостей буде мій заступник.

Франклін хитав головою, але араб не зважав.

– Вам буде потрібно підготувати лекцію на третю годину. Пропоную, щоб вона тривала сорок п’ять хвилин. Я вас, звичайно, послухаю з превеликою цікавістю й увагою, і якщо мені сподобається, як ви виклали суть справи, то ми, у свою чергу, погодимося повірити в ірландське громадянство вашої нової дружини. Ось і все, що я хотів вам сказати; ви перекажете мені свою відповідь о десятій годині.

Повернувшись до каюти, де сиділи шведи з японцями, Франклін згадав науково-популярний телесеріал, який його колись просили вести. Цикл фільмів був про психологію і згорнувся одразу після пілотної серії, за чим майже ніхто не журився. Серед іншого, у фільмі розповідали про те, в якій момент власні інтереси беруть гору над альтруїзмом. Ця фраза звучить майже респектабельно – але дослід викликав у Франкліна огиду. Учені посадили мавпу, яка нещодавно народила дитинча, в окрему клітку. Мати годувала й доглядала маля, багато в чому так само, як дружини вчених поводилися з їхніми дітьми. Тоді експериментатори натиснули важіль – і підлога клітки почала нагріватися, розжарюватися. Спочатку мавпа підстрибувала, верещала, потім ставала то на одну ногу, то на другу, тримаючи маля на руках. Підлога ставала дедалі гарячішою, біль – сильнішим. У певний момент жар став нестерпним, і мавпа-мати опинилися перед вибором, за висловом дослідників, «між власними інтересами й альтруїзмом». Вона мала або страждати від нестерпного болю і, можливо, загинути, захищаючи своє дитя, або покласти мавпеня на підлогу й стати на нього, щоб урятуватись. У кожному разі, рано чи пізно власні інтереси беруть гору над альтруїзмом.

Від цього досліду Франкліну стало гидко, і він був радий, що той серіал так і не пішов далі пілотного випуску, – якщо в ньому показуватимуть таке. Тепер він трохи нагадував собі ту мавпу. Від нього вимагається обирати одну з двох огидних речей: або зберегти свою честь ціною життя подруги, або врятувати її, роз’яснюючи групі людей, чому вони мають бути вбиті і це справедливо. І чи врятує це Тріш? Франклін і за власну безпеку не був певен: може, їх, як ірландців, просто перенесуть у кінець розстрільного списку, а не викреслять із нього. З кого ж почнуть? З американців, із британців? Якщо з американців, то наскільки це відстрочить убивство британців? Чотирнадцять-шістнадцять американців – він цинічно конвертував цю цифру в сім-вісім годин. Якщо почнуть о четвертій, а уряди й далі наполягатимуть на своєму, то опівночі візьмуться за британців. У якому порядку це буде? Починатимуть із чоловіків? Наздогад? За абеткою? Прізвище Тріш – Мейтленд. Точно посередині абетки. Чи побачить вона світанок?

Він уявив, як стоїть на тілі Трісії, захищаючи від жару власні ноги – і його пересмикнуло. Доведеться все ж погоджуватися на лекцію. Отут і пролягає різниця між людиною і мавпою. У кінцевому підсумку, людина на альтруїзм здатна. Тим-то він, Франклін Г’юз, і не мавпа. Звичайно, більш ніж імовірно, що коли він виголосить цю лекцію, люди будуть про нього протилежної думки: що Франклін діє з власних інтересів, рятує власну шкуру брудним підлабузництвом. Але з альтруїзмом так воно і є – його завжди можна зрозуміти хибно. І він потім зможе їм усе пояснити. Якщо буде якесь «потім». І якщо будуть якісь «вони».

Коли прийшов заступник, Франклін знову попросив його про зустріч із ватажком. Він мав намір вимагати для себе і Трісії недоторканності в обмін на лекцію. Проте той заявив, що прийшов лише по відповідь, а не по продовження розмови. Франклін понуро кивнув. Усе одно переговори йому не так уже й добре вдаються.

О другій сорок п’ять Франкліна провели до каюти й дозволили помитись. О третій він увійшов до зали й побачив перед собою найуважнішу публіку в житті. Він налив із карафи застояної води, яку ніхто не завдав собі клопоту поміняти. Франклін відчував, як його накриває потужна хвиля втоми і паніки. Минув лише один день – а чоловіки вже майже заросли бородами, жінки мали жалюгідний вигляд. Люди вже ставали не схожими на себе – чи на тих, поряд із ким Франклін був поруч десять днів. Може, таких легше вбивати.

До того як Франклін отримав визнання як сценарист, він устиг навчитися висловлювати чужі думки якомога переконливіше. Але ще ніколи його так не хвилював зміст, ніколи режисер не ставив йому таких умов – і ніколи платня за працю не була такою химерною. Спочатку, погодившись на це завдання, він переконав себе: знайдеться спосіб натякнути слухачам, що він діє під тиском. Подумав про хитрість на кшталт буцімто «мінойських табличок»; або ж викладе все з таким перебільшенням, вдасть такий захват, що тільки глухий не зможе почути в лекції іронію. Ні, це не допоможе. «Іронію, – колись зізнався йому старенький телепродюсер, – можна визначити так: це те, чого люди не помічають». Та й пасажири не шукатимуть її в його словах за таких обставин. Нарада із заступником усе ще дужче ускладнила: той видав чіткі інструкції й додав, що будь-яке відхилення від них спричинить не лише те, що міс Мейтленд залишиться британкою, а й скасування Франклінового ірландського громадянства теж. Вони, гадюки, добре вміють вести переговори.

– Я сподівався, – почав він, – що наступного разу звернуся до вас знову з історією Кносса. На жаль, як ви розумієте, обставини змінилися. Серед нас є гості, – він поглянув углиб зали на ватажка, який стояв у дверях між вартових. – Усе стало інакше. Ми в руках інших людей. Наша… доля вже нам не належить, – Франклін кашлянув. Це вже недобре. Його заносить в евфемізми. Його обов’язок, його єдиний інтелектуальний обов’язок – говорити якомога пряміше. Франклін міг щиро визнати, що він шоумен і готовий стояти на голові у відрі з оселедцями, якщо від того на кілька тисяч збільшиться кількість глядачів; але в його серці лишався осад – суміш захвату і сорому, – тому він особливо шанував тих, хто доглибно не схожий на нього: хто говорить тихо, простими власними словами, і чия незворушність викликає повагу. Франклін, знаючи, що ніколи не зможе стати таким, намагався пам’ятати про їхній приклад, коли звертався до слухачів і глядачів.

– Мене попросили пояснити вам деякі речі. Пояснити, як ви – ми – опинилися в тій ситуації, в якій опинилися. Я не спеціаліст із Близького Сходу, але спробую викласти все якомога зрозуміліше. Мабуть, нам варто спочатку озирнутися на дев’ятнадцяте століття, на час задовго до виникнення держави Ізраїль… – і ось уже Франклін увійшов у легкий ритм, як гравець у кеглі, який упевнено покотив кулю. Відчув, що слухачі розслабилися. Обставини були незвичні, але їм щось розповідають, і вони відкрилися до оповідача, як це бувало й багато століть тому: їм було цікаво дізнатися, що було далі, почути пояснення того, як улаштований світ. Г’юз широкими мазками зобразив ідилічну картину дев’ятнадцятого століття, кочовиків, пастухів і традиційну гостинність, за законами якої людина могла прожити в домі іншої три дні – і лише після того належало питати її, чому вона прийшла і що їй потрібно. Він говорив про перших поселенців-сіоністів і про західні уявлення про землеволодіння. Про декларацію Бальфура. Про єврейських іммігрантів з Європи. Про Другу світову війну. За європейське почуття провини через Голокост заплатили араби. Євреїв нацистські переслідування навчили, що вижити можна лише якщо поводитись, як нацисти. Про їхню воєнщину, експансіонізм, расизм. Про превентивний напад на повітряні сили Єгипту, з якого почалася Шестиденна війна – точний моральний еквівалент Перл-Гарбора (Франклін стримався й не подивився на японців – і на американців теж у той момент, і потім також). Про табори біженців. Про крадіж землі. Про штучну доларову підтримку ізраїльської економіки. Про жахіття, які коїли з тими, в кого відібрано землю. Про єврейське лобі в Америці. Про арабів, котрі просили в західних урядів просто такої самої справедливості на Близькому Сході, як було виявлено до євреїв. Про печальну необхідність насильства – те, чого арабів навчили євреї, а тих – нацисти.

Франклін уже використав майже дві третини свого часу. Якщо він і відчував у деяких частинах залу наростання ворожості – то, на диво, більше виявлялася якась сонлива знудженість, наче їм уже все це розповідали, і вони в ці історії не вірять.

– І ось ми й дісталися нинішнього моменту, – ці слова прикували до Франкліна загальну увагу, так що попри обставини чоловікові стало приємно. Він був наче гіпнотизер, який клацнув пальцями. – Ми маємо зрозуміти: на Близькому Сході вже немає мирних жителів. Сіоністи це розуміють, а західні уряди – ні. На жаль, ми теж – не мирні жителі. Ось до чого спричинилися сіоністи. Вас – нас – тримає в заручниках група «Чорний грім», вимагаючи звільнення трьох своїх членів. Можливо, ви пам’ятаєте, – у цьому Франклін особисто дуже сумнівався, адже такі інциденти були доволі часті й майже нерозрізнювані, – що два роки тому цивільний літак із трьома членами групи «Чорний грім» на борту був примусово посаджений американськими військовими силами в Сицилії, італійська влада, усупереч міжнародним законам, долучилася до цих піратських дій і заарештувала трьох борців за свободу, а Британія виступила на захист дій Америки в ООН, і троє заарештованих нині перебувають у в’язницях Німеччини й Франції. Група «Чорний грім» не підставляє другу щоку, і це обґрунтоване… захоплення… – Франклін обережно вжив це слово й кинув швидкий погляд на очільника терористів, демонструючи свою нелюбов до евфемізмів, – є відповіддю на зазначене піратство. На жаль, західні уряди не виявляють такого самого занепокоєння долею своїх громадян, як група «Чорний грім» – долею своїх бойових товаришів. На жаль, вони поки що відмовляються звільняти в’язнів. На превеликий жаль, група «Чорний грім» не має іншого вибору, окрім як виконати погрозу, висловлену дуже чітко західним урядам від самого початку…

У цю мить великий, неспортивної статури американець у синій сорочці підскочив і побіг проходом просто на арабів. Їхня зброя не була виставлена на одиночні постріли. Звуки були дуже гучні, і крові було багато. Італієць, який сидів на лінії вогню, отримав кулю в голову – і впав убік, на коліна своїй дружині. Кілька людей швидко підскочили – й сіли назад. Очільник «Чорного грому» поглянув на годинник і дав Г’юзові знак продовжувати. Франклін зробив великий ковток застояної води й подумав, що краще б то був міцніший напій.

– Через упертість західних урядів, – продовжив він, намагаючись говорити як офіційний речник, а не як Франклін Г’юз, – і їхнє легковажне ставлення до людських життів є необхідність у жертвах. Ви зрозумієте історичну неуникність цієї ситуації з огляду на те, що я вам розповів. «Чорний грім» має цілковиту певність, що західні уряди швидко сядуть за стіл переговорів. Крайнім засобом у тому, щоб їх переконати, стане необхідність страчувати двох із вас… із нас… кожної години, доки цей момент настане. Група «Чорний грім» вважає таку ситуацію вельми сумною, але західні уряди не залишають їм вибору. Порядок страти затверджено відповідно до провини західних держав у ситуації на Близькому Сході.

Франклін уже не міг дивитися на слухачів. Він говорив тихіше, але не чути його не могли.

– Американські сіоністи – перші. Потім – інші американці. Потім британці. Потім французи, італійці й канадці.

– Якого хріна Канада робить на Близькому Сході?! Якого хріна? – закричав чоловік у м’якій шапці з кленовим листком. Він хотів устати з місця, але його тримала дружина. Франклін, який відчував, як розжарюється підлога в його клітці, механічно зібрав аркуші, не дивлячись ні на кого, вийшов з-за кафедри, пішов проходом, замастивши кров’ю каучукові підошви біля мертвого американця, не глянувши на трьох арабів, які могли б, якщо хочеться, вистрілити в нього, і без супроводу й перепон пішов у свою каюту. Замкнувся і ліг на койку.

Через десять хвилин почулася стрілянина. З п’ятої нуль-нуль до одинадцятої нуль-нуль, неначе страхітлива пародія на міські дзиґарі, лунали постріли. За ними чулися сплески: тіла по два скидали за борт. Невдовзі по одинадцятій двадцять два американські спецпризначенці, які п’ятнадцять годин пливли слідом за «Святою Єфимією», змогли піднятися на борт. У сутичці загинуло ще шестеро пасажирів, зокрема й містер Телбот, «почесний американець» із Кіддермінстера. Із восьми незваних гостей, які допомагали вантажити продукти на Родосі, п’ятьох було вбито, причому двох – після того як вони здалися.

Не зосталися в живих ні ватажок, ні його заступник, так що жодних свідків домовленості Франкліна Г’юза не лишилося. Трісія Мейтленд, яка на кілька годин, сама того не знаючи, стала ірландкою й під час Г’юзової лекції повернула каблучку на звичний палець, більше ніколи з ним не розмовляла.