Читать книгу Життя було вчора - Дмитро Безверхній - Страница 3

«Я втомилася…»

Кілька хвилин невідривно дивилася на два написаних нею слова, що акуратними літерами тулилися на клаптику паперу. Це єдине, що вона хотіла залишити йому після себе. Він завжди любив лаконічність, а їй, натомість, це так важко давалося, але все ж змогла – висловила усе наболіле з допомогою десяти літер і трьох тремтливо-скоцюрблених крапок. Була цілком задоволена. Навіть усміхнулася. Утім наступної миті знову взяла ручку й почала гарячково щось писати-виводити на листку.

«…так, я справді втомилася, хоча інші, здавалося б, від такого не втомлюються, але ти завжди казав, що я не така, як усі. Прошу, не шукай мене. Я пішла наздоганяти наше загублене літо…»

Подумки насваривши себе за «зайві літери», Поліна прикріпила цидулку разом із туристичною брошурою та магнітом до холодильника, взяла валізу з речами й пішла геть.

За півгодини, як завбачливо повідомила провідниця, потяг мав прибути до невеличкого приморського містечка, одного з тих де взимку населення втричі менше ніж в курортний сезон. Поліна вперше в житті відважилась на таку зухвалість – покинути все й без певності в завтрашньому дні чкурнути в задуху такої солодкої квітково-весняної невідомості. Вона давно марила цим містом – античні руїни, колоритні звивисті вулички старого міста, кримські виноградники, затишні дворики. Виникало враження, ніби хтось завбачливий помістив усю цю красу в прозорий слоїк, закривши кришкою, і все зосталося як колись. Й мимохіть відчуваєш себе засмаглою гречанкою, котра несе віднайдені із безвісті часів амфори, наповнені солодким трунком. Так, вона обов’язково знайде загублені руїни, пройдеться запилюженою бруківкою, покуштує соковитого винограду й затримається на хвильку біля старих, з облупленою вигорілою фарбою, дверей, аби так і не постукати в них, а просто дивитися-милуватися… все це буде… але все це потім. Зараз вона відчувала лише втому, обтяжливу й злегка нудотну. Хотіла лишень якнайскоріше дістатися до готелю, забрати у огрядної адміністраторки ключі від одномісного номеру й провалитися в сон на білих простирадлах в холодному ліжку своєї одинокої втечі.

Здавалося, що спала цілу вічність, насправді – лише добу. Та ж таки огрядна адміністраторка кілька разів тихенько стукала у двері, запитуючи чи нічого не потрібно, але не отримуючи відповідь тактовно йшла геть. Вперше її так довго ніхто не турбував. Поліна ніжилась у ліжку. Крізь заздалегідь прочинене вікно чула гомінку симфонію чиєїсь буденності і ще море, мелодію його хвиль. Так давно хотіла почути ці звуки. Ще минулої зими ретельно спланувала їхню майбутню поїздку. Вибрала місто, знайшла хороший і недорогий готель, забронювала номер, замовила квитки, хоча це було й необов’язково, проте не хотіла непередбачуваностей, але без них не обійшлось. Він зламав ногу – примітивно, безглуздо, недоречно – утім нічого не вдієш. Усе літо минуло в квартирі, за винятком нечастих (та ще й геть нелегких вилазок з будинку, де на розжареному асфальті спікалась омріяна відпустка.

У двері хтось тихенько постукав. Спогади злякано випурхнули з її голови. Мабуть знову прийшла жіночка-адміністратор.

«Хоч попрошу у неї кави», – подумки мовила Поліна.

Але, відчинивши двері свого номеру Поліна не побачила нікого. Визирнула в коридор – ані душі. Зате біля її ніг акуратно складений лежав стосик газет.

«Вранішня преса? Не думала, що тут й таке є…»

То дійсно були газети. Серед них Поліна знайшла невеличку поштову листівку. На ній було віддруковано: «ворожіння корисне… особливо вранці…» – і якась адреса.

Здивована й дещо роздратована, мабуть через ігнорування її візитів, адміністраторка холодно мовила, що вони не носять своїм постояльцям вранішні газети й пошту, адже це не передбачено в оплаті послуг. І жінці анічогісінько невідомо про ті газети, що їх Поліна знайшла під своїми дверима.

– Дурний жарт, – буркнула огрядна пані, втупившись у екранчик свого міні-телевізора.

Утім Поліна не вгавала, вона не з таких. Взяла маленький наплічник і пішла в місто, шукати вказану в листівці адресу. Потрібним місцем виявилася невеличка, зовсім крихітна, проте доволі затишна кав’ярня.

«Якраз те, що треба!»

Приємної зовнішності офіціант провів її до столика й одразу ж приніс горнятко з кавою, хоча вона ще й не встигла нічого замовити. Напій був смачнючий – терпкий і водночас освіжаючий. Під блюдцем Поліна помітила таку ж листівку, як ту, що знайшла вранці серед газет. Тільки от написи були інші: «кава додає сил, вони знадобляться… попереду мандри крізь звивисті нетрі кам’яних джунглів і вертливих хащів… відчуй на смак колір витриманої роками пристрасті…»