Читать книгу Козак Байда, або Хортицька Січ - Дмитро Воронський - Страница 4

Ось уже два дні невеликий кінний загін йшов уторованим шляхом. Край був доволі обжитий, подеколи стрічалися села, що ховалися в густих дібровах. Гущавина лісу слугувала найкращим захистом від татарських набігів. Через кілька днів лісів та поселень на шляху траплялося вже менше. Коли загін Вишневецького в’їхав у рідколісся, де великі купи дерев чергувалися з буйнотравим степом, людські поселення геть зовсім зникли. Тільки час від часу то тут, то там траплялися сільські згарища, почорнілі розбиті печі височіли, мов могильні камені, над попелищами з жовтими людськими кістками… Проїжджаючи краєм особливо великого попелища, Матяш із сумом сказав:

– Усього п’ятдесят років тому в цій місцині жили тисячі людей. Прокляті бусурмани… Перетворили хрещений край на пустелю…

– Ми зупинимо цю нечисть, Матяше. На нашій землі знову оселяться люди, – промовив Дмитро.

– Дай-то Боже. Бо якщо цього не зробити, через п’ятдесят років в Україні не залишиться жодної християнської душі…

– Тож треба якомога швидше дістатися до Бара, а тоді піти на татар! – князь пришпорив коня.

Минуло ще кілька днів, і вершники наблизилися до земель Східного Поділля. Перше поселення, яке побачили люди Вишневецького, було, вочевидь, спалене недавно. Дим курився над згарищами, скрізь лежали посічені люди: старі діди, баби та маленькі діти. Жахлива картина була так схожа на Загороддя, що спогад про Роксану з новою силою пробудився у княжій душі, породжуючи хвилю сильного гніву.

Вишневецький прагнув лише одного – натрапити на слід ворогів і винищити їх всіх до останнього…

– Нехристи спалили село вчора чи сьогодні вночі, – мовив Олекса, стискаючи руків’я шаблі. – Ненавиджу бусурманів!

– Татари обтяжені здобиччю, тож вони не могли далеко піти. Ми ще можемо їх наздогнати, коли вирушимо зараз, – запропонував Матяш.

– Тож годі ловити ґав! Помстимося нелюдам за християнські душі! – гукнув Дмитро і пустив коня чвалом. Решта вершників прослідувала за ватажком.

За селом виднілися сліди великого татарського чамбулу, що гнав цілу юрбу невільників на південний схід – до Перекопу. Після кількагодинної погоні Вишневецький побачив здалеку загін татар, що готувалися переправлятися через нешироку річку. У чамбулі було не менше трьохсот шабель. Біля річки товпилося юрмисько невільників – переважно молодих хлопців та дівчат. Зв’язані люди зморено сиділи біля води, проклинаючи свою долю. Віддалік паслася череда корів та кіз.

– Князю, нас замало… Ми не зможемо перемогти у відкритій битві таку кількість татар, – стиха промовив Матяш.

Дмитро бачив, що татар забагато, але від вигляду ворогів на княжича знову накотилася хвиля нестримного гніву.

– У пекло татар! З нами Бог! Уперед! – вихопивши пістоль з-за пояса, Вишневецький першим кинувся в атаку. Трохи оддалік мчали Матяш та Олекса, решта вершників розтяглася широкою шеренгою.

Татари помітили нападників, але не змогли підготуватись. Більша частина чамбулу була піша, лише близько п’яти десятків ординців були верхи.

Пролунали постріли самопалів, кілька татар впали з коней, зчинився великий ґвалт, кримчаки злісно заволали, а невільники, забачивши визволителів, радісно закричали. Сполохана худоба з ревінням кинулась у поле, топчучи татар, що її пасли.

Дмитро вистрелив у гущавину ворогів, але не побачив, влучив в когось чи ні. Вже через мить князь врізався в юрбу кіннотників і списом збив одного з коня. Ухилившись від шабельного удару, Вишневецький прохромив груди дебелого татарина, напружившись, підняв його, як шматок м’яса, над головою і опустив на голову третього вершника. Бусурманин люто заверещав, почувся хрускіт кісток, спис розламався, ворог упав на землю мертвий. Наляканий кінь дико заіржав, Дмитро кинув уламок списа і вихопив з піхов шаблю.

Навкруги вирував лютий бій, бряжчала зброя, поливаючи чорну землю червоною кров’ю, воїни Вишневецького затято рубали татар. Ординці, зазнавши втрат, відступили, але під криками ватажка в срібній кольчузі із золотим кружалом на грудині згуртувалися. Піші татари ловили неосідланих коней, вихоплювалися на них і, як чорне вороння, налітали звідусіль. Засвистіли темні стріли, воїни князя також зазнали втрат…

Дмитро, пробиваючись до татарського ватажка, здолав шаблюкою ще трьох ординців. Очільник чамбулу помітив Вишневецького і крикнув щось, показуючи на нього лучникам. Князь заледве встиг нахилити голову: над ним пролетіли дві стріли. Через мить княжий кінь захрипів, з його шиї стирчала чорна стріла, що поцілила в хребет, кінські ноги підкосилися. Дмитро в останню мить зістрибнув з коня, що, завалившись набік, оскаженіло бив копитами по землі, марно намагаючись встати. Одразу на князя із занесеним ятаганом налетів кремезний ординець. Відбивши важкий удар, княжич блискавично розсік йому черево. У цей момент у повітрі промайнули два аркани, що одночасно кинули ворожі вершники – вони отримали наказ узяти Вишневецького живим. Одна петля затяглася на княжій шиї, друга – на правій руці, ковзка від крові шабля вилетіла з долоні Дмитра. Князь ухопився лівою рукою за мотузку, що обплела шию, і смикнув щосили, ординець звалився з коня на землю. Другий вершник рвучко потягнув аркан, і Вишневецький розтягся на спині. Над ним одразу виросла постать залитого кров’ю татарина з розпанаханим черевом, ординець заносив над головою уламок списа.

«Ось і смерть прийшла…» – подумав молодий князь. Раптово гримнули постріли з рушниць та пістолів. Вершник, що тримав Вишневецького на аркані, звалився з коня з простреленою головою. Дмитро почув глухий шум і кінський тупіт.

Кремезний татарин не встиг завдати смертельного удару – ординцю розсік чоло незнайомий воїн із густими чорними вусами.

– Друже, годі спати, уставай до бою, у нас ще купа ворогів, – промовив незнайомець і посміхнувся білозубо.

Вишневецький миттю підвівся і, розірвавши аркан, підняв із землі свою шаблю.

На полі бою з’явився чималий загін нових воїнів, що люто били бусурманів. Опинившись між двох вогнів, татари заметушилися, як мухи в павутинні, і почали тікати. Проте частина ворогів ще продовжувала битися. На Дмитра налетів худий, як чапля, татарин із кривою шаблею. Князь схрестив з ним зброю і боковим зором побачив, як на біловусого чубатого вояка накинулося одразу троє татар. «Йому треба підмогти», – подумав Вишневецький. Відбивши хитрий напад, Дмитро сікнув ворога по руці, ординець підняв зброю вище і проґавив шабельний випад, який розкраяв йому груди. Князь повернувся до сивого чоловіка і побачив, як немолодий вояк із неймовірною швидкістю відбивав і завдавав удари шаблею. Збоку здавалося, наче в руках вояка не одна шабля, а цілих десять. Один за одним бусурмани лягали під ноги сивовусого.

«Добрячий рубака», – подумав Дмитро. Вловивши коня без вершника, він сів у сідло і погнався за ватажком чамбулу. Той так дременув, що за ним аж курява летіла.

Бранців уже звільнили, чоловіки, похапавши те, що під рукою, кинулися добивати рештки татарського чамбулу.

Татарський кінь був молодий та прудкий. Вишневецький швидко наздоганяв бусурманського ватажка. Незабаром князь наблизився до татарина на відстань шабельного удару, але завдати його не встиг. Гуркнув постріл, і кінь ворога повалився набік, придавивши при цьому ногу ординця. Вишневецький зіскочив з коня і заніс вістря зброї вгору для удару.

– Стривай, воїне! Не вбивай його! – пролунало густим басом.

Дмитро опустив шаблю і оглядівся. До нього верхи наближалися двоє шляхтичів. Один – немолодий, із широким чолом та невеличкими чорними вусами, їхав попереду, тримаючи в руці закривавленого списа. Широкочолий чоловік був одягнений в чудернацький темно-червоний жупан, розцяцькований срібляними смужками, через його грудину на лівий бік звисали три срібні ланцюги. На голові воїна була велика чорна шапка, що височіла, як церковна баня. Другий, червонощокий, в руках тримав довгу аркебузу, над якою курився пороховий дим. Одягнений він був у дорогий чорний одяг.

– Хто ви такі, панове? – спитав Вишневецький. – Чому ви звеліли не вбивати цього татарина?

– Ми тебе також хочемо про дещо розпитати, – загув басовито перший. – Ти, я бачу, не простий чоловік, мабуть, це ви зі своєю ватагою атакували татарський чамбул. Це була велика дурість: татар було вдесятеро більше, ви б усі загинули, якби ми не нагодилися. Тож як тебе звати?

– Так, я вже збагнув, що зробив велику помилку, – відказав князь. – Але ви, добродії, так і не відповіли на мої питання.

Чоловік у чудернацькому вбранні легко зіскочив з коня.

– Слушні слова. Мої вітання, лицарю! Я Бернард Претвич – староста Бара, а це мій ротмістр – Петро Брага.

– Бернард, мабуть, трохи злиться на тебе, синку, що ти випередив його, – озвався ротмістр. – Ми за річкою з козаками підготували засідку татарам. Аж тут ти на них налетів, як орел на куріпок! А цього татарина не слід вбивати, його спершу треба допитати, а тоді отримати за нього добрий викуп.

Вишневецький на ці слова посміхнувся і промовив:

– Помагай Боже! Я саме їхав до вас, старосто Претвичу. Я Дмитро – старший син князя Вишневецького. Мене направив до вас мій батько.

– О-хо-хо! – засміявся Бернард. – Ото я й дивлюся: кого це ти мені нагадуєш? Десять років тому я пліч-о-пліч бився з твоїм батьком під Хотином. Ми тоді добре показали туркам, де раки зимують. Ти такий же сміливий, як і твій батько, але знай: перед тим як кидатися в бій, треба завжди думати головою. Ціна помилки в бою – смерть. – При цих словах Претвич поправив шапку. – А нащо князь направив тебе до мене?

– Я хочу разом із вами бити татар! Я чув – ви збираєтесь у великий похід на Крим, – відповів Вишневецький. – Отож батько й порадив мені приєднатися до вас.

– От і гаразд. Для мене буде честю бити бусурман із таким добрим лицарем, як ти, Дмитре. Проте мій похід буде не на Крим, і на жаль, великим його не назвеш. Я заледве зможу зібрати п’ять сотень кінних воїнів.

– А куди ж буде похід? – здивовано мовив княжич.

– Це поки що секрет, – Претвич хитро підморгнув. – Я скажу все тоді, коли ми вирушимо. Можу сказати лише одне: він буде проти бусурман.

– А нащо тоді казати, що похід буде на Крим?

– Ти ще слабко тямиш у військовій справі, княже. Це така військова хитрість, щоб заскочити ворога зненацька. Ти ж бачив на власні очі, як розгубилися татари, коли ти на них налетів. Якби в тебе було втроє більше вояків, то татари зовсім би драпонули, а так вони побачили, що вас мало, і контратакували.

Розмову перервав татарський ватажок, що прийшов до тями, і заволав, намагаючись вивільнити ногу з-під коня.

– Шайтан! О, Аллах! Не ріжте мене, гяури! – ламаною українською заблагав ординець. – За мене пришлють багато кіп золотих…

– Мені не треба твого золота, засунь його собі в пельку! – озвався Вишневецький, і очі його блиснули люттю.

– Княже! Слава Богу, ти живий! – вигукнув Матяш, під’їхавши верхи разом із трьома незнайомими вояками. Його ліва рука була перев’язана білим полотном, просякнутим кров’ю.

– Я живий-здоровий, Матяше, – озвався Дмитро. – Це – Бернард Претвич, він дуже вдало нагодився до нас.

– Вітаю великого воїна, – нахилив голову Матяш, звертаючись до старости Бара. – Еге ж, князю, я вже було прощався із життям, коли татари напосіли на нас з усіх боків. У нас вбито п’ятеро людей, ще дев’ятеро поранені.

– Максиме, а які втрати у нас? – спитав Бернард у свого вояка.

– Пане старосто, у нас лише троє вбитих і шість поранених.

– Вічна слава героям! Хай Господь пробачить воїнам їхні гріхи, – Претвич повільно перехрестився, всі наслідували його приклад.

– Мо’, відмітимо славну перемогу? – докинув Петро Брага. – А то я вже так зголоднів, що аж жаби у череві квакають.

Пропозиція ротмістра всім припала до смаку. Татарина звільнили з-під коня і зв’язали. Всього в живих, окрім ватажка чамбулу, залишилося лише троє татар. Було вбито близько двохсот ординців, решта втекла в поле. Дмитра Вишневецького та Бернарда Претвича воїни та звільнені бранці зустріли, як героїв, вигуками: «Слава!» Худобу, що розбіглася по полю, вершники вже збили докупи. Частина чоловіків взялися забивати худобу на м’ясо, щоб приготувати великий обід на всіх.

Оскільки до цього треба було чекати ще цілу годину, вирішили допитати полонених татар. Ротмістр Брага був за тлумача, біля татар зібралася чимала купа старших воїнів. Вишневецький помітив між ними білозубого чоловіка, що врятував його. Побачив княжич і сивовусого, що віртуозно бився на шаблі.

– Хто ти такий? – спитав Петро татарського ватажка.

– Я бек Саадет – родич великого хана Девлет Герая. Моя рідна сестра – ханська дружина, – гордовито відповів ординець.

Воїни переглянулись, Олекса здивовано докинув:

– Тю! А я думав, у кримського хана в гаремі – лише наші дівчата…

– Закрий рота… – Матяш штурхнув кулаком молодика у бік.

– Саадете, це твої люди спалили на Волині Загороддя? – спитав Вишневецький, стиснувши кулаки так, що аж затріщали суглоби.

– Про Загороддя я нічого не знаю, – мовив татарин. – Коли я виходив із Перекопу, за день до нас на лови вийшов чамбул Мергена. Можливо, він побував на Волині…

Претвич при згадці цього імені насупив брови. Люди загомоніли. Мерген мав лиху славу кровожерливого людолова, що вбив не один десяток українців. Саадет побачив, що люди навкруги перешіптуються, і подумав, що вони обговорюють, у який спосіб його найкраще вбити.

– Не вбивайте мене! Я дуже багатий, за мене заплатять великий викуп! – наголосив родовитий ординець.

– Якщо ти такий багатий – якого біса поперся на Вкраїну? – обурився Дмитро.

– Та… мені нудно стало, вирішив трохи розважитись, – крутнув плечима бек.

– Це для тебе розвага? Падлюка!! – від гніву в княжича перехопило подих. – Для тебе розвага – палити наші села? Розвага – вбивати наших дітей та жінок? Зараз ти, падло, порозважаєшся! – розлючено докинув Вишневецький і вихопив з піхов шаблю. – Михайле, дай-но мені свою шаблю і розв’яжи руки татарину.

Люди загомоніли. Матяш збагнув, що задумав Дмитро.

– Княже, не треба цього робити… – стурбовано сказав воїн.

Вишневецький пропустив слова Матяша повз вуха. Його очі палали гнівом, він пильно втупився в Саадета. Той встав із землі, розминаючи звільнені руки. Обличчя бека було, мов дерев’яна маска – жодне почуття не читалося на ньому…

– Я, Дмитро Вишневецький, викликаю тебе на герць! Якщо переможеш – отримаєш волю, – промовивши ці слова, князь жбурнув під ноги татарина шаблю.

– Треба зупинити цей бій, – стиха сказав ротмістр, звертаючись до Претвича.

– Його уже не зупинити… На все воля Божа… – відповів староста.

Чоловіки миттю розійшлися. Навколо двох бійців утворилося широке коло. На пласкому обличчі Саадета зазміїлася підступна посмішка. Він повільно нахилився до шаблі, узяв її за руків’я і тієї ж миті, розігнувшись, як пружина, стрімко зробив крок до Вишневецького. Дмитро теж зробив швидкий рух назустріч ворогу. Шаблі схрестились, висікаючи іскри у жорстокому обопільному ударі. Саадет зробив невловний крок уліво, його клинок звився вгору хижим звіром з наміром розколоти череп. За частку секунди до смертельного удару Дмитро відбив вороже лезо і вдарив у відповідь, цілячись у тулуб ординця. Саадет, як ящірка, ухилився від шаблі і сіконув по ногах князя. Вишневецький встиг відскочити назад. Татарин став заходити правобіч, вістря його шаблі вимальовувало чудернацькі фігури.

Воїни почали криками підтримувати Дмитра, бій їм подобався, бо в чесному поєдинку зустрілися два майстерних фехтувальники. Сивий козак із силою провів пальцями по вусах. Він хвилювався за Вишневецького, адже найменша помилка могла призвести до смерті князя від руки меткого і сильного ворога…

Саадет, зробивши кілька оманливих випадів, прудко кинувся в атаку з цілою серією рублячих ударів. Дмитро почав відступати, заледве встигаючи відбивати шабельні наскоки. Помітивши шпарину в захисті ординця, князь спрямував туди шабельне лезо. Гнучкий, як верба, бек знову ухилився від удару і водночас зробив новий випад. Вишневецький відбив потужний удар і знову вдарив, цілячись в шию ворога. Саадет неймовірним рухом вивів шию з-під леза. Але Дмитро вже цього чекав: шабля стрімко повернулася назад, гостре лезо рубонуло по шиї, татарська голова злетіла з плечей! Останнім порухом ворожа шабля дряпонула кисть Вишневецького. Ординське тіло, як мішок, упало на траву, з тулуба забив струмінь яскраво-червоної крові. Глядачі переможно закричали, всі кинулися вітати князя з перемогою…

– Заждіть, добрі люди! Я ще не закінчив справу! – вигукнув княжич. – Нехай полонені татари візьмуть голову свого ватажка, відвезуть її до Криму та розкажуть, що буде з тими, хто нападе на нашу землю!

Воїни схвальними вигуками підтримали Вишневецького. Бернард Претвич, міцно стиснувши руку молодого князя, промовив:

– Твої батьки, Дмитре, можуть пишатися своїм сином… У цей час пролунали вигуки кухарів, що звали воїнство на обід. Чоловіки, обговорюючи виграну битву та двобій, почали розходитися. Вишневецький затримався, щоб витерти шаблю від ворожої крові.

– Який файний герць… Давно такого не бачив, – пролунав зблизька голос, що здався Дмитрові знайомим.

Княжич повернувся до того, хто це сказав, і побачив чорновусого парубка, приблизно свого однолітка, широкоплечого, з округлим лицем, із світло-брунатними очима. На частково поголеній голові незнайомця виділялася пишна чуприна.

– Ти врятував мені життя в бою. Як тобі віддячити, чоловіче? – спитав Вишневецький, підходячи до чорновусого.

– Мені нічого не треба. Я радий, що став у нагоді хороброму воякові. Ти врубався в орду, як справжній козак, – чорновусий широко посміхнувся, оголивши білі зуби. – От лише хотів спитати, ти справді князь чи це твоє прізвисько?

– Справді, мій батько – князь Вишневецький, – усміхнувся Дмитро.

– То як вас називати – ясновельможний князь?

– Називай мене просто Дмитром. На полі бою та й перед Богом ми всі рівні, – княжич простягнув руку чорновусому. Той міцно потис простягнуту долоню.

– Добре, Дмитре, – ляснув його по спині чорновусий. – А мене звати Андрієм, а козаки дали мені прізвисько Скалозуб. Я у ватазі отамана Якима Біловуса. Два дні тому ми приєдналися до загону Претвича, аби разом пошарпати татар.

– Я багато чув про козаків, – сказав Вишневецький. – Я радий познайомитися з одним із них.

– А що саме ти чув?

– Та… Різне люди кажуть… – стримано відповів князь. – Одні теревенять, що козаки – це просто дніпровські мисливці та рибалки. Інші – що це вільні торговці. Треті кажуть, що козаки живуть військовими набігами на бусурманів. А деякі подейкують, буцімто козаки – це розбійники, харцизяки…

– Хо-хо! – засміявся Скалозуб. – Про нас і справді багато говорять. Можу сказати, що є всього потрошку. Але останнє – брехня! Козаки – не розбійники, ми переважно живемо з того, що вполюємо чи наловимо в річках, – оте й продаємо. А на бусурманів ми завжди готові підняти зброю. Трапляються й лихі люди, отих козаки звуть харцизами. Харцизи розбишакують на дорогах, ловлять людей та продають ординцям у рабство. Часто ці харцизи себе називають козаками. То мерзенні злодюги, вони паплюжать це ймення…

– Агов, ідіть їсти! – погукав Брага, стоячи біля великого багаття, на якому смажилося ціле теля.

Через хвилину Дмитро з Андрієм уже наминали смаженину біля вогнища. Під час обіду Бернард урочисто привітав князя із перемогою над ворогом та познайомив зі своїми воїнами і козаками, зокрема з отаманом Біловусом. Яким Біловус був уже досить старий, його чуб та довгі вуса були білі мов сніг. Його зморшкувате кругле лице світилося розумом, і пильний погляд блакитних очей пронизував наскрізь. Попри свій вік, козацький отаман мав сильні жилаві руки і майстерно володів холодною зброєю. У лівому вусі отамана гойдалася велика срібна сережка у вигляді півмісяця…

Після обіду Вишневецький знов почав допитуватися в Бернарда про майбутній похід.

– Скажіть, пане старосто, коли ж ми вирушимо у великий похід?

– Ох, Дмитре, бачу, щойно з полум’я вийшов і вже знову хочеш у вогонь? – відказав Претвич. – Щось дуже лихе, мабуть, бусурмани тобі заподіяли?

– Так, – стиха мовив князь. – Татари вбили мою кохану.

– Співчуваю твоєму горю, княже, – повільно мовив Претвич. – Тож хочеш помститися за неї?

– Не тільки за неї! – гаряче відповів Дмитро. – Я хочу помститися бусурманам за всіх невинних людей, що їх вони згубили. Я хочу, щоб татарам було заказано нападати на Вкраїну…

– Боже діло ти задумав, княже. Але здійснити його… Ох, це дуже важко… – Бернард зітхнув. – Я скажу тобі, куди плануємо похід. На Очаків – турецьку фортецю, біля гирла Бугу. Там розташований невільницький ринок, де татари продають у рабство полонених українців. Я саме готувався до очаківського походу, коли розвідка сповістила мене, що татари зайшли на Поділля. Я зібрав більше сотні кінних воїнів і хотів ударити по бусурманах ще до того, як вони поплюндрують край. Але не встиг…

– А про яку розвідку ви кажете? – спитав Вишневецький. – Невже у вас є розвідники в самому ханстві?

– Ні, на жаль, у Криму оповісників я не маю. Мої оповісники перебувають біля кордонів Барського староства. Як тільки вони забачать, що пересуваються загони ординців, то сповіщають мене вогнем чи гінцем. Я одразу зі своїми воїнами їду назустріч татарам, щоб перехопити їх біля кордону і не дати палити села.

– Гарно придумано! – захоплено мовив молодий князь. – А ви не думали, як назавше зупинити татарські напади?

– Та думав… Правда, щось нічого путнього не вигадав… – зітхнув Претвич. – Якби польський король замість того, щоби відсилати щороку кримському ханові данину в п’ятнадцять тисяч золотих дукатів, та найняв би велике військо й погромив орду, може, напади й припинилися б. Але до ляхів та литвинів татари зрідка доходять, і королю простіше платити їм гроші, аніж обороняти українські землі.

– Це чималі гроші – п’ятнадцять тисяч золотих, – сказав Дмитро. – Якби ляхи не платили данину бусурманам років десять, то за ці гроші можна було побудувати кам’яну фортецю біля Криму! Вона б і стала перепоною на шляху орди до Вкраїни…

– Ти не перший, кому спала на думку така ідея, – посміхнувся Бернард. – Близько двадцяти років тому, славний лицар – Остафій Дашкевич – пропонував на сеймі збудувати фортецю на дніпровському острові для відсічі татарам. Але ніхто цю ідею не підтримав…

Розмову перервав Петро Брага, що підійшов до кострища і спитав:

– Пане старосто! Частина звільнених бранців хоче пристати до нашого війська. Що їм сказати?

– Що думаєш з цього приводу, князю? – Претвич обернувся до Вишневецького.

– Це гарна новина! Я взяв би нових воїнів у свій загін, озброїв їх трофейною зброєю, та й коней від татар чимало залишилося…

– Добре, хай так і буде, – мовив староста. – Завтра вирушаємо до Бара. Звільнених людей я поселю на околиці міста. Дам їм худобу та гроші з трофеїв. Ну, а хто захоче, може йти куди заманеться.

– А коли ж на Очаків? – допитувався Дмитро.

– Який же ти нетерплячий, князю, – усміхнувся Бернард. – Треба буде трохи зачекати в Барі. До нас підійдуть ще кілька козацьких загонів, тоді й виступимо.

– Спасибі за гарну звістку. Піду знайомитися з новими воїнами…

Приєднатися до корогви Вишневецького зголосилися більше двох десятків чоловік. Дмитро поговорив з кожним, майже всі прагнули помститися ординцям за смерть своїх близьких. Усі новобранці отримали зброю та коней. Матяшу, як найбільш досвідченому воїнові, Дмитро доручив навчити молодиків вправлятися зі зброєю.

Після вечері думки Вишневецького знову навернулися до загиблої Роксани. Молодому князю стало нестерпно боляче на душі… Він захотів побути на самоті.

Вийшовши за межі табору, Дмитро попростував до невеликого байраку, над яким височіли кряжисті дуби. Дійшовши до першого дерева, князь почув ледь вловний свист, ото коли гостра шабля під час удару розтинає повітря… Вишневецький насторожився, поклав долоню на руків’я зброї і підійшов ближче. На дні яру була маленька галявина, у центрі якої стояв Яким Біловус, тримаючи в руках оголену шаблю. Козацький отаман робив шаблею повільні рухи, як риба плавниками у воді. А то зненацька шабля в його руках перетворювалася на блискавку, що зі свистом розтинає повітря. Вишневецький підійшов ще на крок, під його ногами хруснула суха гілка. Яким повернув голову і пильно придивився.

– Це ти, князю? Сумуєш за милою?

– Звідки ти дізнався? – розгубився Вишневецький.

– Це написано на твоєму обличчі, князю, – щиро відповів Біловус.

– Можеш називати мене Дмитром, – Вишневецький спустився по схилу на галявину. – Що ти робив, козаче?

– Я згадував те, чого вчив мене Василь Заруба, від якого я перейняв мистецтво шабельного бою.

– Я бачив, як ти вправно бився з татарвою, – сказав Дмитро. – Ти чудовий майстер…

– Та й ти не гірший за мене, Дмитре, – посміхнувся Яким. – Ти вбив Саадета коронним ударом Заруби. Ти знав його?

– Ні, не знав… – здивувався Вишневецький. – Я перейняв володіння шаблею від свого батька та від німецького майстра Альберта Баварського. А той удар сам вихопився в мене під час бою… А чи живий цей Василь Заруба?

– Нема вже славного козака Заруби, – зітхнув Яким. – Підлим обманом ординці взяли Василя в полон. У полоні йому запропонував вийти на герць мурза Арслан, обіцяючи за перемогу волю. Арслан – найвправніший татарський воїн, нема рівного йому в бою на шаблях. Ото він і вбив Зарубу. Проте Василь був перший, кому вдалося поранити мурзу…

– То Заруба – не перший козак, котрий виходив на бій проти Арслана?

– Арслан серед бранців, що їх приганяють татари до Криму, шукає майстрів шабельного бою і пропонує стати з ним на прю. А тому, хто переможе його, обіцяє волю…

– І багатьох уже вбив цей Арслан?

– Не знаю, скільки, та люди подейкують, що вже далеко за сотню… – мовив Біловус. – До речі, той татарин, що ти його вбив, був учнем Арслана.

– Я би охоче помірявся силою з цим мурзою! – Дмитро відчув, як у душі закипає лють.

– На все – воля Божа… – зітхнув Біловус, ховаючи у піхви шаблю. – Може, ще й зустрінеш. Ходімо, князю, до табору, поки нас ще не почали шукати.