Читать книгу Стійкий принц. Дама-примара - Дон Педро Кальдерон - Страница 3

Заспівайте-но, раби,

Хай почує юна пані

В королівській почивальні

Пісню розпачу й журби.

Нашу Фенікс розважає

Ваш сумний і ніжний спів.

Та хіба ж пісні рабів

І кайданів дзвін, що крає

Серце, сповнене розпуки,

Розважати можуть?

Вас

Слухає вона весь час.

Тож співайте.

Наші муки,

Заро, примхи злої долі

Ти примножуєш. Повір,

Здатний тільки дикий звір

Розважатися в неволі.

Ви ж співали, і не раз.

Ми співаємо заради

Не розваги, а розради.

Тож виконуйте наказ.

Все часові підвладне,

Усе змагає він,

Все змінює довкола

Років безжальний плин.

Годі співів! Геть ідіть!

Вам тут бути не годиться:

Наша Фенікс яснолиця

З’явиться сюди за мить,

Неповторна і чарівна,

Наче вранішня зоря.

Ти вже тут, красо моя!

Не світанок, ти єдина

Пахощі даруєш саду,

І тебе вітає він;

Білим робиш ти жасмин,

Пурпуровою – троянду.

Люстро дай мені.

Дарма,

Люба Фенікс, відшукати

Сподіваєшся ти вади

Там, де зроду їх нема.

Від краси яке пуття

Там, де щастя обминає

І ніщо не звеселяє

Молоде моє життя?

Що з тобою?

Щойно б тільки

Відгадати я могла,

В чім причина цього зла,

Я знайшла б од нього ліки.

Саме в тому вся печаль:

Я не знаю, що зі мною —

Нині тугою страшною

Обернувсь вчорашній жаль.

Я у почуттях своїх

Розібратися не в змозі:

Серце нидіє в тривозі.

Раз од прикростей таких

Не зціляє душу сад,

Що дарує юній днині

Пряні пахощі жасминні,

Пурпур звабливих троянд,

Вийди в море: човен твій,

Наче сонця колісниця,

В синіх хвилях заіскриться.

І промовить сад сумний:

Зайнялось на світ лишень,

І одразу сонце ясне

У безодні моря гасне —

О, який короткий день!

Не розвіє сум і горе

Цей затятий лютий спір,

Що його з прадавніх пір

Суходіл ведуть і море,

Не шкодуючи зусиль

В суперечці повсякчасній:

Хвилі, мов квітник прекрасний,

Квіти, наче море хвиль.

Чує заздрий сад в журбі,

Як морський прибій гуркоче,

І наслідувати хоче

Вічний рух його й собі,

І дарує аромат

Вітру, що квітки гойдає,

І на море враз безкрає

Обернутись прагне сад.

Ну, а море, далебі,

Дивиться на сад, невтішне,

І таке ж барвисте й пишне

Хоче бути і собі.

Так зійшлися між собою

Дві стихії – синь морська

Й буйна зелень квітника —

Для запеклого двобою.

Звиклі до постійних звад,

Водночас подібні й різні:

Сад – то море квітів грізне,

Море – хвиль пінистий сад.

Та не зможуть помогти,

Не розрадять щире горе

Небо, суходіл і море.

Глибоко страждаєш ти!

Сподіваюсь, образ цей

Розжене дівочий смуток,

В ньому знайдеш порятунок,

Радість для своїх очей.

Хай же приводом для втіх

Стане цей портрет інфанта[9]

Марокканців – Таруданта:

Кидає до ніг твоїх

Він корону. Руку й серце

Пропонує. Я за мить

Зрозумів: посол мовчить,

Бо про шлюб в посланні йдеться.

Я цю звістку радий чути

Ще й тому, що він своїх

Десять тисяч верхових

Дасть нам для взяття Сеути.[10]

Не соромся, люба доню,

Судженому віддаси

Посаг юної краси,

Зятю я – віддам корону.

О Аллах!

Нехай дівоче

Серце переборе страх!

Вирок мій – в твоїх словах!

Що ти кажеш, доню?

Отче,

Батька й короля в тобі

Звикла завжди шанувати,

Що я можу ще сказати?

О Мулею! Я в журбі!

Я мовчу, бо ледь жива,

Бо коритись батьку мушу,

Бо так само крають душу

І мовчання, і слова.

Тож візьми портрет цей.

Зле

Я вчинила, взявши в руки

Те, що серце до розпуки

Довело.

Салют свій шле

Вам Мулей. Його гармати

Чую я.

Чудовий збіг!

Падаю до ваших ніг!

Радий я тебе вітати.

Хто високості сягає

Неземної, наче я,

І його ясна Зоря,

Донька Сонця там вітає,

Щастя той спізнав сповна.

Дай мені на щастя руку,

Фенікс, наче запоруку

Приязні, якій ціна

Вірність і моє кохання:

Тільки б знати – любиш ти,

І готовий я знести

Будь-які поневіряння.

Тільки що це?

З чужини

Вісті добрі є?

Погані,

Як усе, що бачу, пані,

Не привиділось мені.

Як похід, кажи скоріше!

Звістка смуток принесе,

Адже, зрештою, усе

Нині міниться на гірше.

Все, як є, розповідай,

Непідкупне слово правди

Я умію цінувати.

Сядьте всі. І ти сідай,

Фенікс.

Слухаю.

Готово.

Двір новин од тебе жде.

І мовчати, як на те,

Важко і зронити слово.

Із твоїм наказом згідно,

Вийшов я на двох галерах

У відкрите море: мусив

Берберійське узбережжя[11]

Я оглянути – в тім краї

Місто є одне славетне,

Що Елісою, королю,

Звалося в часи далекі.

В Геркулесову протоку[12]

Вхід воно боронить. Сейда —

Ось юдейська назва міста,

Що Сеутою зоветься

По-арабському: це слово

Означає «гожість» – честю

Присягнусь: воно прекрасне —

Місто, вирване у тебе

Із корони, бо накликав

Ти немилість Магомета.[13]

Ображають нашу гордість

Й славу воїнську знамена

Португальські, що тріпочуть

На його високих вежах.

Наче камінь спотикання

Місто це; немов тенета,

Поступ наш воно скувало,

Потьмарило добре ймення

І, Кавказом неприступним[14]

Ставши на шляху твоєму,

Ніл звитяг твоїх спинило,

Що в іспанські ринув землі.

Отже, мав я обдивитись

Всі укріплення ретельно,

Щоб докладно доповісти,

Як зненацька і безпечно

Підійти до стін Сеути

Та й удар завдати врешті

Ворогові. Перемогу

Хай тобі дарує небо

В справі цій, хоча відкласти

Нам її, королю, треба.

Є обставина, що робить

Нині план твій нездійсненним,

Бо тепер на нас чатує

Зовсім інша небезпека:

Військо, що його збирав ти

Для взяття Сеути ревно,

Раджу я тобі негайно

Повернути в бік Танжера,[15]

Щоб його та ж сама доля

Не спіткала, те ж безчестя.

В цьому я переконався

Якось вранці: в чистім небі

Сонце заспане з’явилось,

Розігнавши хмари темні,

Золотом свого волосся

Огорнуло цілу землю,

Всі троянди та жасмини,

І ясній зорі небесній

Обережно осушило

Сльози сніжні та вогненні,

Обернувши їх на перла.

Я забачив силуети

Кораблів якихось в морі,

Та не міг сказати певне,

Хоч би як вдивлявся пильно,

Що це – кораблі чи скелі.

Так художник на картині

Іноді майстерним пензлем

Незбагненне щось малює,

Схоже на міраж в пустелі —

Чи то пасмо гір далеких,

Чи міста якісь славетні, —

Завжди відстань заважає,

Все зображує непевним:

Там, у синьому безмежжі

Світла й тіні гра химерна

Хвилі з хмарами змішала,

Глиб морську й високість неба.

Ми очам не йняли віри,

Намагаючись даремно

Розрізнити хоч би обрис

Невиразних тих предметів.

Нам спочатку всім здалося,

Що вони сягають неба,

Ми подумали, це хмари,

Що над морем – ген, далеко —

Нависають, щоб зненацька

Зливою пролитись щедро.

Це скидалося на правду,

Бо немов хотіли всеньке

Море випити до краплі

Їхні тіні незліченні.

Згодом тварями морськими

Нам здалися ті химери,

Що, мов почет за Нептуном,[16]

Виринули на поверхню:

Плавниками, що об хвилі

Б’ються, нам ввижалось спершу

Те, що потім обернулось

На вітрила корабельні.

Поступово наближався

Вавилон[17] той, і нарешті

Ми збагнули: не висячі

Це сади,[18] а щогли й реї.

І тепер на власні очі

Кожен бачив: безперечно,

То не чудиська, не хмари,

То – армада чужоземна.[19]

Ми дивились, як об судна

Хвилі билися шалено,

Здиблені, мов срібні гори,

Наче скелі кришталеві.

Я, угледівши це диво,

Розвернув свої галери —

Іноді до перемоги

Нас приводить вчасна втеча —

І, оскільки в тих широтах

Все я знаю достеменно,

В бухту увійшов, сховавшись

Там за дві високі скелі.

Непоміченим лишившись,

Я перечекав нашестя

Сил, яких іще не знали

Море, і земля, і небо.

Пропливла повз нас армада.

Не вагаючись, за нею

Вийшов у відкрите море

Я, королю, обережно, —

Так мені кортіло взнати

Ціль ворожого маневру.

Справдились мої надії,

Бо допомогло нам небо:

Корабель один відбився

Від флотилії всієї

І, пошарпаний вітрами,

Ледь тримався на поверхні.

Потім я уже дізнався:

Буря перед тим страшенна

Корабель той потрощила,

Не завдавши шкоди решті.

Воду вичерпати з трюму

Намагалися даремно

Моряки; жбурляли хвилі

Безпорадне їх суденце,

І ніхто не знав напевне,

Чим скінчиться ця халепа.

Підійшов до них я ближче,

І вони, клянуся честю,

Хоч і упізнали мавра,

Вражені були приємно:

Люди й ворогові раді

Іноді в годину смерті.

Так хотілося їм жити,

Що вже деякі швиденько

Заходились по канатах

На мою галеру дертись

І в полон мені здалися.

Інші їх кляли шалено

І гукали: вічно жити

Буде той, хто гине з честю! —

Годі й слухати, королю,

Португальські теревені.

Та мені один із бранців

Виклав плани їх таємні.

Він сказав, що з Лісабона

Та армада до Танжера

Вирушила, щоб в облогу

Взяти місто і на вежах

Вивісити нам на пострах

Прапор з осоружним гербом,

Що його ти з люттю бачиш

Над Сеутою щоденно.

За наказом Едуарда

Португальського,[20] що ревно

Здобував у битвах славу,

І вона сягнула неба

На орлиних крилах Риму, —

Два брати його славетні,

Дон Енріке[21] й дон Фернандо,[22]

Мужні воїни й, до речі,

Орденів Христа[23] й Авіса[24]

Два магістри – ти їх легко

По одежі упізнаєш:

На одному хрест зелений,

А на другому – червоний —

Вийшли з військом незчисленним:

В ньому чотирнадцять тисяч

Найманців, а також безліч

Добровольців; сильні коні

Португальців самопевних

Вбрані в тигрячі попони

І скажені, мов пантери.

Я гадаю, їхнє військо

Висадилось вже на берег

Африканський чи принаймні

Підпливає до Танжера.

Вийдемо в похід негайно,

Боронити місто треба:

На чужинців, мій королю,

Підніми канчук священний

І сторінку безпомильно

Віднайди у книзі смерті,

Щоб пророцтво морабітів[25]

Нині справдилося врешті

І корона португальська

Тут, на цьому узбережжі

Африки, уже сьогодні

Смерть знайшла свою ганебну.

Хай весь світ сьогодні бачить,

Як твій меч немилосердний

У червоний колір крові

Викрасить поля зелені!

Досить! Більш не хочу чути!

Розповідь твоя мені

Муки завдає страшні,

В кожнім слові – крапля трути.

Стріну воїнство незване

І пиху зіб’ю я з них:

Домовиною для всіх

Африканський берег стане.

Вершників збери загін,

Заступи їм шлях, Мулею;

З армією я своєю

Швидко рушу навздогін.

Не давай зібратись ти

Їм у бойовий порядок, —

Славних воїнів нащадок,

В битві мужність доведи.

Згодом я вв’яжусь у бій

І твою продовжу справу,

Вдвох влаштуємо розправу

Над зухвальцями мерщій.

Рясно кров проллється там,

І загине безліч люду:

Відвоюю я Сеуту

І Танжера не віддам.

Фенікс! Хоч і мимохідь

Я тобі зізнатись мушу:

Біль мою терзає душу,

Дошкуляє кожну мить.

Хай мій тон різкий, бува,

Гонор твій не ображає:

Хто від ревнощів страждає,

Той про чемність забува.

Чий, підступнице лукава,

Ти портрет тримаєш? Чий?

Хто, скажи, обранець твій?

Ні! Мовчи! Це ваша справа, —

З мене ж досить і того,

Що на власні бачу очі,

Навіть слухати не хочу

Звуків імені його!

Самохіть дала тобі

Право я себе любити,

А не кривдити й ганьбити.

Я не прагнув, далебі,

Скривдити тебе словами:

Знає небо лиш одне,

Як мій стан гнітить мене

І доводить до нестями.

Я кохаю з давніх пір

І схиляюся в пошані,

Тільки, стриманий в коханні,

Проти ревнощів, повір,

Я безсилий.

Завинив

Ти переді мною дуже,

Але я не хочу, друже,

Спричиняти марний гнів

І незлагоди причини

Поясню у двох словах.

Справді?

Справді.

О Аллах,

Дякую за ці новини!

Свій портрет мені прислав…

Хто?

Інфант Марокко.

Нащо?

Батько дбає якнайкраще,

Що йому до наших справ…

Так.

…І хоче об’єднати

Королівства…

Все! Зажди!

Ось пояснення, що ти

Їх мені хотіла дати?

Але в чім, скажи мені,

Я перед тобою винна?

Вмерти ти була повинна,

А портрет не брати, ні!

Ухилитися?

Авжеж!

Як?

Щось вигадати треба.

Що?

Померти, як за тебе

Я помер би, Фенікс, теж.

Це насильство?

Ні, відхід.

Примус?

Радше, інша сутність.

Але що це?

Це – відсутність,

Мрій і прагнень зниклий світ.

Щоб не впевнитись достоту,

Що минулася любов,

Зникнути волію знов,

Бо примножиш ти скорботу.

Як гнітить мене розлука…

Нидіє душа моя…

Жду тебе з Танжера я,

Певна, що минеться мука.

Це – відстрочка, не кінець.

Жаль прощатися з тобою.

Дай портрет, що став журбою

Для закоханих сердець.

Воля короля, Мулею…

Вирву з рук твоїх мерщій

Я того, хто образ мій

Вирве із душі твоєї.

Я буду першим, Африко прекрасна,

Хто ступить на піщаний берег твій,

І сліду переможного, нещасна,

Відчувши на собі тягар важкий,

Ти нам скоришся.

Слід свій величавий

На цій землі таємній і чужій

Лишаю другим я. О Боже правий!

Прикмети переслідують мене.

Енріке! Ні до чого тут лукавий,

Я дам тобі пояснення одне:

Як владар, землю ти вхопив руками,

І наших рук вона не обмине.

Пустинне узбережжя перед нами,

Розбіглись полохливі маври геть.

Танжер квапливо зачиняє брами.

Вони сховались у якусь мечеть.

Хуане Коутіньйо, мусиш ти

Оглянути обачно море й твердь

І, перш ніж сонце вранішнє пекти

Почне, наш ультиматум незабарно

До відома тубільців доведи.

Перекажи, що опиратись марно,

Вони повинні здати місто нам,

Бо опір не минеться їм безкарно:

Все на поталу я вогню віддам.

Яка б мені не випала дорога,

Дістанусь все одно до їхніх брам.

Я знову на землі, хвалити Бога!

Мене вже не хитає, не нудить.

І нібито минулася тривога,

Хоч досі в голові моїй шумить.

Тверда земля – не ночви дерев’яні,

Що можуть перекинутися вмить.

О Земле мила! Ось ти – наяву!

Якщо в морській не утопився хлані,

Виходить, я ще трохи поживу.

Що, Бріто, кажеш ти?

Заупокійну

Молитву нині вигадав нову

Я на місцевий лад і без упину

Її воді торочу вже давно:

З докором я їй ставлю у провину,

Що нею розбавляється вино.

Якесь безумство у твоїх словах!

По щирості, нагадує воно

Твої незрозумілі забобони!

Шматує душу незбагненний страх:

Відтоді, як ми вийшли з Лісабона,

Одразу доля відцуралась нас,

І всюди бачу я прикмети скону.

Ми вирушили в путь і в той же час,

Як обриси далекої землі

Забачили нарешті, раптом згас

Ясного сонця лик в густій імлі —

Шалена буря у морській глибині

Розпорошила наші кораблі.

Дивлюсь на море – бачу чорні тіні,

Дивлюсь на небо – а верзеться кров,

На обрії в нічному безгомінні

Птахів зловісних бачу знов і знов,

А на землі – могильну яму бачу

І падаю до неї стрімголов.

Тобі я ці видіння розтлумачу

І з радістю розвію смуток твій:

Ми втратили галеру, а не вдачу,

А отже – перемоги час близький,

Здійсняться наші плани, вір мені,

Не крові знак, а радісних надій —

Червоне небо; чудиська страшні,

Що в небі ти їх бачив і на морі,

Не наші, брате, – тут, на чужині,

Рояться споконвіку ці потвори, —

Хіба не привід це, щоб дикий край

Ми силою схилили до покори?

На страхи та прикмети не зважай,

Хай мучать маврів сумніви й печалі,

А нас вони не стримають, і край!

Сюди прийшли ми, підкоривши далі,

Зі зброєю в руках не задля того,

Щоб для нащадків занести в скрижалі,

Яка почесна наша перемога.

Ні, наш похід угодний небесам:

Поширити прийшли ми віру в Бога,

Йому належить слава, а не нам.

Якщо ж ми стрінем тут останню мить,

Не треба марно дорікати долі:

Ми – слуги, і сумління нам велить

Скоритися безмовно вищій волі.

Але що це?

О сеньйоре,

Мури міста обдивлявся

Нині пильно я, та раптом

Вершників загін побачив

Під горою. До Танжера

Той загін із Феса мчався

Швидко так, мов це не люди

Зовсім, а пташина зграя.

Їхні коні легконогі

Суходолу ледь торкались:

Небо і земля не знали,

Чи летять вони, чи скачуть.

Вийдемо їм навперейми:

З аркебузами[26] солдати

Стануть першими, за ними

Вершники, закуті в лати,

Розташуються, Енріке,

І озброєні списами.

Що ж, до бою! Як на мене,

Це початок непоганий.

Вище голову!

Я – брат твій,

І мене зрадливість часу

Не лякає, образ смерті

Не страшний мені, Фернандо.

Я ж у польовім шпиталі

Про здоров’я буду дбати.

Ач, яка запекла бійка!

Наші перейшли у наступ.

Я видовищем цим ладен

Безустанно милуватись.

Навздогін мерщій, бо маври

З поля бою вже тікають.

На людські та кінські трупи

Налетіла чорна галич.

Я не можу зрозуміти,

Де подівся дон Фернандо.

Десь він зник, бо захопився

Переслідуванням маврів.

Розшукати брата треба.

До твоїх я послуг завжди.

Тут, на цьому бойовищі,

Що скоріш могилу братську

Нам нагадує і може,

Безумовно, з повним правом

Зватися вертепом смерті,

Ти один лишився з маврів:

Всі здались чи повтікали.

Ти не втік – твій кінь конає

У пилюці, з рота піну

Вивергає він криваву —

І твоїм життям віднині

Тут, на полі, де змішались

Трупи вершників і коней,

Тільки я розпоряджаюсь.

Я радію перемозі,

Що мені віщує славу, —

Жаль лише, що не гвоздики

Бойовище прикрашають,

А червоною від крові

Нині вся округа стала.

О, якби ж то людські очі

Зроду цих страхіть не знали,

Не дивились на руїни

І не бачили страждання,

І поля не червоніли,

А були у зелень вбрані!

Я тебе своїм завзяттям

Переміг у рукопашній

І з усіх численних коней,

Що без вершників зостались,

Вибрав скакуна баского:

Він мені спочатку здався

Сумішшю вогню та вітру,

Тільки іншої він масті.

Кінь цей – бездоганно білий,

І тому вода вважає,

Що зі снігу це створіння

І вона йому за матір.

Отже він прудкий, як вітер,

Наче блискавка, прекрасний,

Білосніжний, наче лебідь,

Мов змія, верткий та жвавий,

Незрівнянний у гонитві,

В битві – гордий і безстрашний:

Грива на вітру тріпоче,

Сила чується в іржанні.

На його хребті могутнім