Читать книгу Щиголь - Донна Тартт - Страница 5

І

Незайманість позолоти, що скісно блищала від запорошених вікон: позолочені купідони, позолочені комоди й торшери – і запах, який перебивав гострий запах старого дерева, – сморід скипидару, олійної фарби та лаку. Я йшов за господарем помешкання через майстерню по стежці, протоптаній у тирсі, повз дошки з інструментами, розбиті стільці й перевернуті столи, що виставили в повітря ноги. Хоч він і був чималий на зріст, його хода відзначалася певною елегантністю, моя мати назвала б його «плавцем», бо він переносив своє величезне тіло, здавалося, без жодних зусиль. Дивлячись на п’яти його взутих у пантофлі ніг, я простежив, як він піднявся вузенькими сходами до тьмяної кімнати, застеленої товстим килимом, де на п’єдесталах стояли чорні урни, а штори з китицями були низько опущені для захисту від сонця.

Від мертвої тиші, яка панувала в кімнаті, в мене захолонуло серце. Зів’ялі квіти стояли, похиливши голівки, в масивних китайських вазах, і важка атмосфера абсолютної закритості навалилася на кімнату: повітря було таке задушливе, що ним було важко дихати, як і в нашому помешканні на Саттон-плейс, коли місіс Барбур водила мене туди, щоб я забрав там деякі необхідні для себе речі. Я вже знав таку тишу; так замикався в собі дім, коли хтось у ньому помирав.

Зненацька я пошкодував, що прийшов сюди. Але чоловік – Гобі, – здавалося, відчув мою розгубленість, бо раптово обернувся до мене. Хоч він не був молодим, на його обличчі зберігалися якісь ознаки хлопчика: по-дитячому сині очі, світлі й здивовані.

– Що з тобою? – спитав він. – Ти не дуже добре почуваєшся?

Співчутливий тон його голосу збентежив мене. Я стояв у затхлій, заваленій старовинними меблями темряві, не знаючи, що сказати.

Схоже, й він не знав, що сказати. Він розкрив рота й відразу його закрив; потім похитав головою, ніби хотів прочистити її. Він мав років п’ятдесят-шістдесят, погано поголений, із сором’язливим, приємним обличчям із великими рисами, ані вродливий, ані негарний, чоловік, який мав завжди здаватися найбільшим у кімнаті, хоч у якомусь неясному, липучому розумінні він також здавався нездоровим, із темними плямами під очима й блідим обличчям, яке нагадувало мені єзуїтських мучеників, намальованих на церковних фресках у Монреалі, куди наша школа їздила на екскурсію: великих, кмітливих, смертельно блідих європейців, яких гурони зв’язали й посадили на палю.

– Ти вже мені пробач, я тут трохи…

Він озирався навколо з туманною несфокусованою напругою, як озиралася моя мати, коли чогось не могла знайти. Голос у нього був грубий, але вимова правильна, як у містера О’Ші, мого вчителя історії, який виріс на бандитській околиці Бостона, проте довчився до Гарварду.

– Може, я прийду іншого разу? Якщо так буде краще.

На ці слова він подивився на мене дещо стривоженим поглядом.

– Ні, ні, – сказав він, запонок на ньому не було, брудні манжети звисали нижче від зап’ястків, – ти лише дай мені хвилину, щоб зосередитись, – сказав він неуважно, відкидаючи з обличчя пасмо сивого волосся. – Ходи-но сюди.

Він підвів мене до вузької, твердої на вигляд канапи з орнаментальними підлокітниками й різьбленою спинкою. Але вона була завалена подушками та ковдрами і, здавалося, ми обидва водночас переконалися, що через купу постільної білизни сісти там неможливо.

– О, пробач, – пробурмотів він, відступивши назад так швидко, що ми майже наштовхнулись один на одного. – Я тут прилаштувався, можливо, не в найкращий спосіб, але я мусив якось усамітнитися, щоб не чути всього того, що…

Відвернувшись від мене (через що я не почув кінець його фрази), він переступив через книжку, яка лежала сторінками донизу на килимі, та чашку з коричневим колом усередині від випитого чаю й підвів мене до пузатого, обтягнутого багатою матерією крісла з торочками й сидінням, вигадливо прикрашеним великими шапочками цвяхів, – то було турецьке крісло, як я довідався згодом; він був одним із кількох людей у Нью-Йорку, які ще вміли набивати такі крісла.

Бронза з крильцями, срібні дрібнички. Сірі запорошені страусові пера у срібній вазі. Я невпевнено примостився на краєчку крісла й роззирнувся навкруги. Краще було б стояти на ногах: так легше піти.

Він нахилився, стиснувши руки між колінами. Але замість того щоб сказати щось, лише дивився на мене й чекав.

– Мене звуть Тео, – несподівано озвався я після тривалої мовчанки. Моє обличчя було таким гарячим, що, здавалося, зараз запалає. – Теодор Декер. Але всі називають мене Тео. Я живу в передмісті, – додав я невпевнено.

– А я Джеймс Гобарт, але всі називають мене Гобі. – Його погляд був сумний і довірливий. – Я живу в центрі.

Я розгублено подивився вбік. Чи не жартує він?

– Пробач. – Він на мить заплющив очі, потім розплющив їх. – Не звертай на мене уваги. Велті, – він подивився на перстень у себе в долоні, – був моїм діловим партнером.

Був? Годинник із місячним циферблатом задеренчав у тиші своїми трибами та ланцюжками, важкий, схожий на річ капітана Немо, перш ніж віддзвонити чверть години.

– Он як, – сказав я. – А я думав…

– Ні. Мені шкода. А ти не знав? – додав він, пильно подивившись на мене.

Я подивився вбік. Я не усвідомлював, як мені хотілося знову побачити старого. Попри те що я бачив і що я знав, я все ж зберігав дитячу надію, що він у чудесний спосіб вижив, як виживає вбивця на телебаченні, який після рекламної паузи виявляється живим і спокійно лікується в лікарні.

– А як ця річ потрапила до тебе?

– Що? – заскочено перепитав я.

Я звернув увагу на те, що стрілки годинника показували десяту годину, невідомо, чи то ранку, чи то вечора, тобто дуже далеко від точного часу.

– Ти сказав, він сам передав його тобі?

Я незручно засовався.

– Так. Я…

Я знову відчув шок, довідавшись про його смерть, так ніби втратив його вдруге, і сприймав його смерть під зовсім іншим кутом зору.

– Він був при свідомості? Він розмовляв із тобою?

– Так, – почав я, а тоді замовк.

Я почувався нещасним. Перебування у світі старого, посеред його речей – у сонній підводній атмосфері цієї кімнати, її запилюженого оксамиту, її розкоші, її тиші, – зробило дуже гострим відчуття його втрати.

– Я радий, що він був не сам, – сказав Гобі. – Йому було б дуже тяжко.

Він затис перстень у руці, підніс кулак до рота й подивився на мене.

– О Господи. Та ти ж зовсім малюк, – сказав він.

Я ніяково всміхнувся, не знаючи, як мені на це відповісти.

– Пробач, – сказав він більш діловим тоном, певно, бажаючи мене підбадьорити. – Розумієш, я знаю, як йому було зле, я бачив його тіло. – Він, здавалося, шукав потрібні слова. – Перш ніж вони тебе туди кличуть, вони підчищають їх, як можуть, і застерігають, що видовище буде не з приємних. Ви й самі це розумієте, звичайно ж, але не можете підготувати себе до чогось подібного. Кілька років тому нашій крамниці дісталася ціла добірка фотографій Метью Бреді[27] – сцени з Громадянської війни, такі жахливі, що нам було дуже нелегко продати їх.

Я не сказав нічого. Я не мав звички втручатися в розмову дорослих, крім «так» або «ні», коли на мене тиснули, та все одно я був приголомшений. Упізнати тіло моєї матері викликали її друга Марка, який був лікарем, але ніхто мені про це багато не розповідав.

– Пам’ятаю, якось я читав оповідання про солдата, це було, здається, в битві під Шайло[28]. – Він звертався до мене, але не приділяв усієї своєї уваги мені. – Чи то під Ґеттісберґом? Солдат там так збожеволів від шоку, що почав ховати на полі битви птахів і білок. Під час перехресного вогню гинуло також багато малих звірят. Безліч крихітних могилок.

– Під Шайло за два дні загинуло двадцять чотири тисячі людей, – вихопилося в мене.

Його погляд тривожно зупинився на мені.

– П’ятдесят тисяч полягли під Ґеттісберґом. Це стало результатом застосування нової зброї. Куль Міньє та магазинних гвинтівок. Тому там і поклали стільки трупів. У нас в Америці була окопна війна ще до Першої світової. Більшість людей про це не знають.

Я бачив, що він не певний, як зреагувати на мої слова.

– Ти цікавишся Громадянською війною? – запитав він після тривалої паузи.

– Можна сказати й так, – різко відповів я.

Я знав багато про польову артилерію федеральної армії, бо писав на цю тему роботу, так напхавши її технічними подробицями й фактами, що вчитель наказав мені переписати її, і я також знав про фотографії вбитих під Антіетамом, які зробив Бреді: я бачив ці фото в Інтернеті, знімки хлопців, залитих кров’ю під носом і біля рота.

– Ми з класом шість тижнів вивчали добу Лінкольна.

– Бреді мав фотостудію недалеко звідси. Ти коли-небудь її бачив?

– Ні.

У мені мало не виникла якась думка, щось істотне й невисловлюване, пов’язане зі згадкою про тих солдатів із блідими обличчями. Але думка відразу й зникла, лишився тільки образ: мертві розкарячені хлопці, що дивляться в небо.

Мовчанка, яка запала, була нестерпно болісною. Схоже, жоден із нас не знав, що говорити далі. Зрештою Гобі переклав ногу на ногу.

– Я хочу сказати, пробач мені, що я тобі про це нагадую, – сказав він, затинаючись.

Я засовався на своєму стільці. Ідучи сюди, я був надто наповнений цікавістю й не подумав, що мені самому, можливо, доведеться відповідати на якісь запитання.

– Я знаю, що про це розмовляти важко. Але… я ніколи не думав…

Мої черевики. Цікаво, що я ніколи не придивлявся до своїх черевиків. Зношені носаки. Розсмикані шнурки. Ми підемо в суботу до крамниці «Блумінгдейл» і купимо тобі нові. Але так і не купили.

– Мені не хочеться ворушити тяжкі спогади. Але… він був при свідомості?

– Так. Можна сказати. Тобто…

Я помітив, яким стривоженим, напруженим стало його обличчя, і якась моя віддалена частина метнулася до нього, щоб розповісти йому всі подробиці, яких він не знав і яких йому не треба було знати, і я не повинен був розповідати йому про вивалені назовні нутрощі, про бридкі шрами, які виникали перед моєю свідомістю навіть тоді, коли я не спав.

Тьмяно освітлені портрети, порцелянові спанієлі на поличці над каміном, позолочений маятник, що гойдався тік-так, тік-так…

– Я почув, як він мене кличе. – Я протер очі. – Коли я прийшов до тями. – Це було схоже на спробу розповісти про свій сон. Дуже нелегко. – І я підійшов до нього й сів поруч, і все було непогано. Тобто не так погано, як вам може здатися, – докинув я, бо було надто очевидно, що це неправда.

– Він розмовляв із тобою?

Глитнувши, я кивнув головою. Темні меблі червоного дерева, пальми в діжках.

– Він був притомний?

Я знову кивнув головою. У роті в мене з’явився поганий присмак. Те, що я пережив, не можна було підсумувати, воно не мало сенсу й не могло бути перетворене на історію: пилюка, тривожні звуки, те, як він тримав мене за руку, ціле життя, яке ми прожили з ним удвох, плутані речення, назви міст та імена людей, про яких я ніколи не чув. Іскри з обірваних дротів.

Він не відривав від мене погляду. У горлі пересохло, мене трохи нудило. Мить не переходила в мить, як зазвичай, і я чекав від нього наступних запитань, але він мовчав.

Нарешті він похитав головою, ніби хотів прочистити її.

– Розумієш…

Він здавався не менш збентеженим, аніж я; його халат, розпущене сиве волосся надавали йому вигляду короля, який утратив корону, в костюмованій виставі для дітей.

– Пробач мені, – сказав він, знову похитавши головою. – Усе це таке нове для мене.

– Що ви сказали?

– Розумієш, – він нахилився вперед і швидко-швидко закліпав очима, – твоя розповідь дуже відрізняється від того, що мені досі казали. Вони сказали, що він помер миттєво. І дуже наполягали на цьому.

– Але ж… – почав я схвильовано.

Невже він думає, що я все вигадав?

– Ні, ні, – поквапно промовив він, піднявши руку, щоб заспокоїти мене. – Думаю… я переконаний, що вони це розповідають кожному. – Помер миттєво? – сказав він сумно, поки я все ще дивився на нього. – Не відчув болю? Так і не зрозумів, що його вдарило?

І тоді я раптом похолов, усвідомивши, що це могло означати для мене. Моя мати також «померла вмить». Смерть не завдала їй «ані найменшого болю». Соціальні працівники так на цьому наполягали, що в мене навіть не виникло сумніву, звідки вони про це знають.

– Хоч я маю сказати, мені було важко уявити, що він може покинути світ у такий спосіб, – сказав Гобі, порушивши коротку мовчанку, яка запала після цього обміну фразами. – Спалах блискавки, й він падає мертвий. Розумієш, я вже тоді мав відчуття, що все було не так, як вони мені розповідали.

– Тобто? – сказав я, підвівши погляд, приголомшений трагічною новою можливістю, на яку раптом наштовхнувся.

– Попрощатися біля брами, – промовив Гобі. Здавалося, він частково говорить сам із собою. – Ось чого він хотів би. Прощальний погляд, передсмертне хайку – він не схотів би покинути світ, не зупинившись на цій дорозі, щоб востаннє поговорити з кимось. «Чайний будиночок посеред вишневого цвіту на дорозі в смерть».

Я нічого не зрозумів. Промінь сонця пробився крізь опущені штори й розітнув затінену кімнату, впав на тацю зі скляними карафами й утворив світляні призми, які спалахували то там, то там і ковзали по стінах, наче інфузорії під мікроскопом. Хоч у кімнаті стояв гострий запах диму, камін був чорним, застиглим, а ґратки забиті попелом, наче вогонь тут не розпалювали дуже давно.

– Дівчинка, – боязко сказав я.

Його погляд знову ковзнув до мене.

– Там була також дівчинка.

Протягом якоїсь миті він, здавалося, мене не розумів. Потім відхилився назад на стільці й швидко закліпав очима, ніби по його обличчю стікала вода.

– Де вона? – запитав я зі страхом. – З нею все гаразд?

– Ні, – сказав він, потерши перенісся, – ні.

– Але вона жива? – запитав я, неспроможний повірити в її смерть.

Він підняв свої брови так, що я витлумачив це як ствердну відповідь.

– Їй пощастило.

Але його голос і його манера, здавалося, стверджували протилежне.

– Вона тут?

– Розумієш…

– Де вона? Я можу її побачити?

Він зітхнув тоном, схожим на роздратування.

– Їй звелено лежати тихо й не приймати гостей, – сказав він, нишпорячи у своїх кишенях. – Вона не при собі – важко вгадати, як вона може сприйняти твій візит.

– Але вона одужає?

– Будемо сподіватися. Але загроза ще не минула. Якщо застосувати дуже неясну фразу, що її так полюбляють лікарі.

Він дістав сигарети з кишені свого халата. Непевними руками запалив одну, потім недбало кинув пачку на розмальований японський столик, що стояв між нами.

– Що? – запитав він, відганяючи долонею дим від свого обличчя, коли побачив, як я дивлюся на пожмакану французьку пачку, схожу на ту, з якої люди дістають сигарети в старих кінофільмах. – Не кажи мені, що ти також хочеш закурити.

– Ні, дякую, – сказав я після незручної мовчанки.

Я був переконаний, що він жартує, хоч моя переконаність не була стовідсоткова.

У відповідь він часто заморгав, стурбовано дивлячись на мене крізь тютюновий дим, ніби щойно зрозумів про мене якийсь важливий факт.

– Це ти, правда ж? – несподівано запитав він.

– Що?

– Ти той самий хлопець, так? Чия мати там загинула?

Я був такий приголомшений, що нічого йому зразу не відповів.

– Звідки… – почав я, маючи на меті запитати: «Звідки ви знаєте?», але мій язик не захотів повертатися.

Він потер око й несподівано випростався, ніби щойно розлив свій трунок на стіл.

– Пробач. Розумієш, я не так почав. Господи, я… – Він зробив туманний жест, ніби хотів сказати: «Я виснажений і припустився помилки».

Я не вельми чемно відвернувся від нього, засліплений хвилею емоцій, які мали нудотний присмак. Після смерті матері я майже не плакав, а тим більше в присутності людей, – навіть на церковній службі в її пам’ять, де люди, які її майже не знали (а були й такі, що перетворювали її життя на пекло, як, наприклад, Матільда), схлипували та втирали носи навкруг мене.

Він помітив, що я засмутився, й почав щось казати, але передумав.

– Ти щось їв? – несподівано запитав він.

Я був надто здивований, щоб відповісти. Їжа – це останнє, про що я міг подумати.

– Так я й думав, – сказав він, зі скрипом підіймаючись зі свого місця. – Ходімо, щось вигадаємо.

– Я не голодний, – сказав я так грубо, що мені аж стало соромно за себе. Після смерті моєї матері всі, здається, тільки й думали про те, щоб напхати мені чогось у горлянку.

– Ну звісно. – Вільною рукою він відігнав хмару диму. – Але ходімо, будь ласка. Зроби мені приємність. До речі, ти не вегетаріанець?

– Ні! – ображено відповів я. – Чому ви про це подумали?

Він засміявся – коротко, гостро.

– Ти не обурюйся. Більшість друзів Піппи не споживають м’ясної їжі, вона також.

– Он як, – розгублено сказав я, і він подивився на мене зі жвавою, неквапливою цікавістю.

– То знай, що я також не вегетаріанець, – сказав він. – Я готовий їсти все що завгодно, навіть найхимерніші страви. Отже, ми з тобою знайдемо якийсь вихід.

Він поштовхом відчинив двері, і я вийшов за ним у напханий усілякими речами коридор, стіни якого були обвішані заплямованими дзеркалами та старими фотографіями. Він швидко йшов попереду мене, а я намагався не відставати й водночас дивитися: на фото були родинні групи, білі колони, веранди й пальми. Тенісний корт, моріжок, застелений перським килимом. Служники в білих костюмах, вишикувані в один ряд. Мій погляд зупинився на містері Блеквеллі – носатий і привабливий, в ошатному білому одязі, на спині горб навіть у молодості. Він прихилився до стіни над морем, поблизу пальм; поруч нього, на стіні, тримаючи руку на його плечі й на голову вище від нього, – усміхалася маленька Піппа. Хоч якою крихіткою вона була, схожість із сучасною Піппою вражала: її шкіра, очі, голова, нахилена під тим самим кутом, і волосся, руде, як у нього.

– Це ж вона, правда? – запитав я, і в ту саму мить усвідомив, що це не може бути вона.

Ця світлина зі своїми злинялими кольорами та одягом, який давно вийшов із моди, була знята задовго до того, як я народився.

Гобі обернувся й підійшов подивитися на фотографію.

– Ні, – спокійно відповів він, тримаючи руки за спиною. – Це Джульєтта. Мати Піппи.

– А де вона тепер?

– Джульєтта? Померла. Від раку. У травні минуло шість років. – І продовжив, мабуть, збагнувши, що говорить надто коротко. – Велті був старшим братом Джульєтти. Власне кажучи, напівбратом, єдинокровним. Один батько – різні матері – тридцять років різниці між ними. Але він виховував її як власну дитину.

Я підійшов, щоб подивитися ближче. Вона прихилилася до нього, її щічка гарно виділялася на тлі рукава його піджака.

Гобі прокашлявся.

– Вона народилася, коли їхній батько мав шістдесят років, – спокійно сказав він. – Надто старий, щоб цікавитися малою дитиною, а тим паче що він ніколи не мав слабкості до дітей.

Двері на протилежному кінці коридору були прочинені; він розчахнув їх поштовхом ноги і зупинився, дивлячись у темряву. Я підійшов до нього навшпиньках і витяг шию, але майже негайно він відштовхнув мене назад і клацнув дверима, зачинивши їх.

– Це вона?

Хоч було надто темно, аби можна щось роздивитися, я зловив недружній блиск очей тварини, зелений колір яких світився на протилежному боці кімнати.

– Не тепер.

Його голос пролунав так низько, що я ледве його почув.

– Хто там із нею? – прошепотів я, прихилившись до одвірка, не бажаючи відійти. – Кіт?

– Собака. Нянька не схвалює його присутність, але Піппа хоче, щоб він спав з нею в ліжку, і, чесно кажучи, я не в змозі його прогнати, бо він дряпає двері й скавучить. Сюди, ходімо.

Рухаючись повільно, зі скрипом, нахиляючись уперед, як це властиво старим людям, він штовхнув двері, й ми ввійшли до тісної кухні зі слуховим вікном на стелі і старою грубкою, з плавними лініями, томатно-червоного кольору, схожою на космічний корабель 1950-х років. Просто на підлозі тут лежало безліч книжок – кухарських, словників, старих романів, енциклопедій; полиці були завалені старовинною порцеляною, що мала з півдесятка форм. Поблизу вікна, біля пожежного виходу, злинялий дерев’яний святий підняв руку для благословення; на бічній полиці поряд зі срібним чайним прибором розмальовані тварини пхалися по двоє в Ноїв ковчег. Мийка була завалена брудним посудом, а на столах та підвіконнях стояли пляшечки з ліками, брудні філіжанки, громадилися стоси непрочитаної пошти й рослини від флориста, сухі й коричневі у своїх вазонах.

Він посадив мене за стіл, відсунувши вбік якісь рахунки та старі номери журналу «Antiques».

– Чай, – сказав він таким тоном, ніби пригадував один із товарів у списку своїх закупівель.

Поки він порався біля плити, я дивився на кільця від кавових філіжанок на скатертині. Я нетерпляче засовався на своєму стільці й роззирнувся навколо.

– Е… – почав я.

– Що таке?

– А потім я зможу з нею побачитись?

– Можливо, – сказав він, стоячи до мене спиною й миючи віничком порцелянову філіжанку. – Якщо вона прокинеться. Їй доводиться терпіти сильний біль, і ліки допомагають їй заснути.

– Що з нею сталося?

– Ну, розумієш… – Його тон був водночас уривчастим і стриманим, і я відразу його впізнав – достоту так говорив я, коли хтось розпитував мене про матір. – Її сильно вдарило по голові, у черепі утворилася тріщина, якщо сказати тобі правду, то вона певний час перебувала в комі, а ліва нога була так потрощена, що її мало не відрізали. «Шматки мармуру в панчосі», – сказав він, невесело засміявшись. – Так висловився її лікар, коли подивився на рентгенівський знімок. Дванадцять переломів. П’ять операцій. Минулого тижня, – сказав він, напівобернувшись, – їй повитягували штифти, й вона так просилася додому, що їй дозволили, але за умови, аби частину дня в нас була санітарка.

– Вона ще не ходить?

– Звичайно, ні, – сказав він, піднісши сигарету до рота, щоб зробити затяжку. Він якось примудрявся куховарити однією рукою і курити другою, як капітан буксира або кухар у таборі лісорубів у якомусь старому фільмі. – Вона не може навіть сидіти довше ніж півгодини.

– Але вона одужає?

– Ми всі на це сподіваємося, – сказав він не вельми обнадійливим тоном. – Ти знаєш, – він подивився на мене, – якщо ти там був, то це просто диво, що з тобою все о’кей.

– Ну, знаєте… – Я ніколи не знав, як відповідати, коли люди висловлювали подив – а вони робили це часто, – що зі мною все о’кей.

Гобі прокашлявся й витяг сигарету з рота.

– Отакі-от справи. – Я бачив із виразу його обличчя, він жалкує, що сказав мені не те. – Думаю, з тобою вони теж розмовляли? Слідчі?

Я подивився на скатертину.

– Так.

Я відчував, що ліпше мені надто не розводитися на цю тему.

– Не знаю, як було з тобою, але мені ті люди здалися дуже делікатними – й дуже поінформованими. Отой ірландець пережив багато таких подій, він розповів мені про бомби у валізах, що їх переносили в Англії та в паризькому аеропорту, про вибух на хіднику біля кав’ярні в Танжері, коли загинули десятки людей, а той, хто був біля самої бомби, не дістав жодної подряпини. Він розповів мені, що їм доводилося спостерігати дивні ефекти, а надто в старих будівлях. Закритий простір, нерівні поверхні, матеріали з відбивними властивостями – усе дуже непередбачуване. Схоже на акустику, сказав він. Вибухові хвилі нагадують хвилі звукові – вони відскакують і змінюють напрямок. Іноді вікна в крамницях вилітають на відстані багатьох миль. Іноді, – мій співрозмовник відсунув зап’ястям волосся з очей, – спостерігається явище, яке він назвав захисним ефектом. Речі, дуже близькі до вибуху, залишаються неушкодженими. Наприклад, у котеджі, який висадила в повітря ІРА[29], філіжанка на столі залишилася цілою. Або те, що відбулося з тобою. Людей переважно вбивають уламки скла та будівель, іноді на дуже далекій відстані. Камінець або скляна скалка на такій швидкості не поступаються кулі.

Я провів пальцем по квітчастому візерунку на скатертині.

– Я…

– Ти мені пробач. Можливо, я дарма став обговорювати цю тему.

– Ні, ні, – жваво заперечив я. Для мене було великою полегкістю слухати, як хтось прямо й обізнано говорить на теми, що їх більшість людей воліють уникати. – Річ не в тому. Просто…

– Що?

– Я думав про те, як вона вибралася?

– Їй насправді пощастило. Її присипало цілою купою сміття – пожежники її не знайшли б, якби один собака не загавкав. Вони частково розчистили ту купу, підперли балку – і ти можеш собі уявити, вона була притомна, розмовляла з ними весь час, хоч тепер не пам’ятає про це нічого. На щастя, вони встигли витягти її звідти, перш ніж надійшов наказ усім покинути музей, – скільки часу, ти сказав, ти там лежав непритомний?

– Не пам’ятаю.

– Ну й тобі пощастило. Якби їм довелося піти й залишити її там, як сталося, певно, з деякими людьми… О, нарешті, – сказав він, коли чайник засвистів.

Коли він поставив переді мною тарілку з їжею, там не було на що дивитися – підрум’янений на вогні окраєць хліба, а на ньому пухка жовта маса. Але вона пахла приємно. Я обережно покуштував її. Це був розплавлений сир із накришеними помідорами, притрушений каєннським перцем та ще чимось, чудовий на смак.

– Пробачте, що це? – запитав я, поклавши до рота ще один шматок.

Він трохи збентежився.

– Ця страва, власне, не має назви.

– Вона смачна, – сказав я, дещо здивований із того, яким голодним я був.

Моя мати готувала такий сир на підрум’яненому хлібі, який ми іноді їли в неділю ввечері, взимку.

– Ти любиш сир? Мені треба було запитати тебе.

Я кивнув головою, мій рот був надто повний, щоб відповісти. Хоча місіс Барбур постійно напихала мене морозивом і солодощами, я мав таке враження, ніби не споживав нормальної їжі відтоді, як померла моя мати, – принаймні тієї їжі, яка була нормальною для нас: нашвидкуруч зготованої печені, омлету або напівфабрикатних макаронів із сиром, – яку я їв, сидячи на кухонних сходах і розповідаючи, як минув мій день.

Поки я їв, він сидів за столом, підперши підборіддя своїми великими білими долонями.

– Чим ти захоплюєшся? – несподівано запитав він. – Спортом?

– Перепрошую?

– Що тебе цікавить? Якісь ігри абощо?

– Ну, наприклад, відеоігри. «Доба завоювань». Або «Божевілля якудзи».

Він здався мені здивованим.

– А що ти скажеш про школу? Які твої улюблені предмети?

– Історія, думаю. Англійська мова також, – сказав я після короткої паузи. – Але англійська мова буде вельми нудною наступні п’ять тижнів – ми перестали вивчати літературу й повертаємося до граматики, тепер складаємо схеми речень.

– А яка література тобі більше до вподоби? Англійська чи американська?

– Американська. Яку ми вивчаємо тепер. Або вивчали раніше. Цього року ми також вивчаємо американську історію. Але останнім часом вона була страх нудною. Та ми вже злізли з Великої депресії, і стане набагато веселіше, коли перейдемо до Другої світової війни.

Давно я вже так не тішився розмовою. Він ставив мені багато різноманітних і цікавих питань, наприклад які художні твори я останнім часом читав і чим саме середня школа відрізняється від початкової; яка дисципліна мені дається найважче (іспанська мова), яким є мій улюблений історичний період (я точно не знав, але що завгодно, крім Юджина Дебса та історії американських профспілок, на вивчення якої ми згаяли надто багато часу) і ким я хочу бути, коли виросту (найменшого уявлення), – звичайні теми для розмов, але мені було приємно поговорити з дорослим, який цікавився мною, а не лише тим нещастям, яке мене спостигло, не витягуючи з мене інформацію й не позначаючи у свідомості ті Речі, Які Треба Сказати Дитині, Що Пережила Тяжке Потрясіння.

Ми зрештою перейшли на тему письменників, від Теренса Вайта[30] й Толкієна до Едґара По, ще одного з моїх улюблених письменників.

– Мій батько казав, що По – письменник пересічний. Що це, мовляв, Вінсент Прайс[31] американської літератури. Але я вважаю таку оцінку несправедливою.

– Атож, вона несправедлива, – серйозним голосом сказав Гобі, наливаючи собі філіжанку чаю. – Навіть якщо не любиш По, то не варто забувати: це він винайшов детективний жанр у літературі. І наукову фантастику. Загалом, він винайшов велику частину двадцятого століття. Власне кажучи, я тепер не в такому захваті від нього, в якому був малим хлопцем, але навіть якщо він тобі не подобається, то не можна просто записати його в диваки.

– Мій батько так і робив. Він мав звичай ходити по кімнаті й декламувати ідіотським голосом «Аннабель Лі»[32], аби розлютити мене, бо знав, що мені подобається цей вірш.

– То твій батько – письменник?

– Ні. – Не знаю, звідки він це взяв. – Він актор. Або ним був.

Ще до того як я народився, він зіграв кілька випадкових ролей у телесеріалах, головні ролі йому ніколи не діставалися, він був або розбещеним гультяєм, або нечесним бізнес-парнером, якого в кінці фільму вбивали.

– Я щось міг чути про нього?

– Ні. Тепер він працює в офісі. Тобто працював.

– І що ж він робить тепер? – запитав Гобі.

Він надів перстень на мізинець і раз у раз крутив його великим і вказівним пальцем другої руки, ніби хотів переконатися, що він досі там.

– Хто знає? Він покинув нас.

На мій подив, він засміявся.

– Вам на радість, чи не так?

– Не знаю, – сказав я, стенувши плечима. – Іноді мені з ним було цікаво. Ми дивилися спортивні передачі та поліційні бойовики, й він розповідав мені, як вони домагалися спеціальних ефектів, із кров’ю й таким іншим. Але я навіть не знаю. Іноді він був п’яний, коли приїздив забрати мене до школи. Я про це не говорив ані з психіатром Дейвом, ані з місіс Свонсон, ані з кимось іншим. Я боявся розповісти про це матері, але хтось із інших матерів її повідомив. А потім… – це була довга історія, я в ній трохи заплутався й хотів закінчити її якнайшвидше, – він зламав руку в барі, зчинив бійку з кимось, у тому барі, він любив ходити туди щодня, але ми нічого про це не знали, бо він казав, що працює до пізнього часу, він мав там багато друзів, яких ми не знали, й вони надсилали йому поштівки, коли відпочивали в таких місцях, як Вірґінські острови абощо, на нашу домашню адресу, й моя мати спробувала переконати його, щоб він пішов до «Анонімних алкоголіків», але він не захотів. А то, бувало, консьєржі збиралися під нашими дверима й починали галасувати, аби він знав, що вони тут, і тримав себе в руках.

– Тримав себе в руках?

– Атож, бо здебільшого мав звичку галасувати саме він. Розумієте, – я відчув, що наговорив зайвого, – він міг здійняти галас із будь-якої причини. Ну, наприклад, тоді, коли йому доводилося залишитися зі мною, бо мама мусила працювати. Він завжди був у поганому настрої. Я не повинен був озиватися до нього, коли він дивився новини або спорт, таке було правило. Тобто я хочу сказати… – Я зніяковіло замовк, бо відчув, що загнав себе в кут. – Хай там як, а все це було давно.

Він відкинувся на стільці й подивився на мене: великий, стриманий чоловік, хоч його очі мали тривожний синій колір, як у малого хлопця.

– А що тепер? – запитав він. – Тобі подобаються люди, в яких ти живеш?

– Ну… – я замовк із повним ротом, не знаючи, що мені сказати про Барбурів, – думаю, вони люди приємні.

– Я радий, що ти так думаєш. Правда, я не можу сказати, що добре знаю Саманту Барбур, хоч і виконував деяку роботу для родини в минулому. Вона має добрий нюх.

На ці слова я перестав їсти.

– Ви знаєте Барбурів?

– Не його, а її. Хоч його мати була колекціонером, але вся її колекція дісталася братові внаслідок якоїсь родинної сварки. Велті міг би розповісти тобі про це більше. Хоч він і не був схильний до базікання, – поквапно докинув він. – Велті був дуже стриманий, застебнутий на всі ґудзики, але люди йому довіряли, він був такої вдачі, ти розумієш? Чужинці були з ним відвертими – замовники, люди, яких він майже не знав, він був таким чоловіком, із яким люди любили ділитися своїми проблемами. Але, звичайно ж, кожен любитель мистецтва й антикваріату в Нью-Йорку знає Саманту Барбур. Її дівоче прізвище Ван дер Плейн. Хоч вона мало що купувала, Велті бачив її на кількох аукціонах, і вона, безперечно, володіє цікавими речами.

– Хто вам сказав, що я живу в Барбурів?

Він швидко закліпав очима.

– Про це повідомляли в газеті, – сказав він. – Ти не читав?

– У газеті?

– У «Times». Ти справді її не читав?

– У газеті щось було написано про мене?

– Ні, ні, – швидко відповів він. – Не про тебе. Про дітей, які втратили своїх рідних під час вибуху в музеї. Більшість із них були туристами. Там була одна маленька дівчинка… майже немовля… дитина дипломата з Південної Америки…

– Що вони написали про мене в газеті?

Він скривився.

– Сирота в такому становищі… Відома своєю доброчинністю світська левиця не змогла лишитися осторонь… Ну й усе таке. Ти можеш собі уявити.

Я збентежено дивився у свою тарілку. Сирота? Доброчинність?

– То була дуже співчутлива стаття. Я так зрозумів, що ти захистив одного з синів місіс Барбур від розбишак? – сказав він, опустивши свою велику сиву голову, щоб подивитись мені у вічі. – Це було в школі? Йдеться про іншого обдарованого хлопця, якого перевели у вищий клас?

Я похитав головою.

– Тобто?

– Це був син Саманти? Якого ти захистив від групи старших хлопців у школі? Його били, а ти втрутився й також отримав на горіхи?

Я знову похитав головою – геть ошелешений.

Він засміявся.

– Яка скромність! Ти не повинен бентежитись.

– Але ж усе було не так, – спантеличено відповів я. – Нас обох били однаково. Били щодня.

– Так і розповідалося в тій історії. Але ж ти не побоявся заступитися за нього. Пам’ятаєш розбиту пляшку? – сказав він, коли я нічого не відповів. – Хтось намагався порізати сина Саманти Барбур розбитою пляшкою, а ти…

– А, он ви про що, – збентежено відповів я. – Та це ж була дрібниця.

– Тебе самого порізали. Коли ти намагався допомогти йому.

– Але все було не так! Кавано стрибнув на нас обох! А на хіднику лежав осколок від розбитої пляшки.

Він знову засміявся – густим і гучним сміхом великого чоловіка, що так відрізнявся від його рафінованого голосу.

– Хай там як усе було, – сказав він, – ти, безперечно, потрапив у цікаву родину.

Він підвівся на ноги, підійшов до буфету, дістав звідти пляшку віскі й налив його на два пальці в не дуже чисту склянку.

– Саманта Барбур не схожа на добру й приязну душу – принаймні не справляє такого враження, – сказав він. – Але, здається, вона робить багато добра своїми фондами та збиранням коштів, чи не так?

Я мовчав, дивлячись, як він знову ставить пляшку в буфет. Світло у слуховому вікні було сірим і молочним; краплі дрібного дощу накривали скло.

– Ви знову відчините крамницю? – запитав я.

– Не знаю, – зітхнув він. – Усім цим розпоряджався Велті – покупцями, продажем. Щодо мене, то я ремісник, а не бізнесмен. Brocanteur, bricoleur[33]. Я рідко підіймався сюди, працював переважно в підвалі, шліфуючи та поліруючи. Тепер його нема – і це дуже незвично. Люди приходять, щоб забрати речі, які він їм продав, щось привозять, а я й не знаю, що це він купив, не знаю, де шукати документи, який із них чого стосується… Існує мільйон запитань, які я б хотів йому поставити, я все віддав би, аби поговорити з ним бодай п’ять хвилин. А надто про те, що стосується Піппи. Як її лікувати й усе таке.

– Розумію, – сказав я, знаючи, як непереконливо це прозвучало.

Ми перейшли на непевну територію смерті моєї матері, розтягнутих мовчанок, хибних усмішок, туди, де слова нічого не означають.

– Він був чудовим чоловіком. Таких, як він, небагато. Лагідний, чарівний. Люди завжди жаліли його за його горб, хоч я ніколи не зустрічав чоловіка, так щедро обдарованого щасливим світовідчуттям. І, звичайно, клієнти любили його… він завжди був надзвичайно компанійським чоловіком. «Світ не приходить до мене, – так він казав, – то я сам до нього піду».

Цілком несподівано озвався айфон Енді: прийшла есемеска.

Гобі, не донісши склянку до рота, різко здригнувся:

– Що це було?

– Зачекайте секунду, – сказав я, нишпорячи в кишені. Текст надійшов від Філа Лефкова, одного зі школярів, із якими Енді навчався в японському класі: «Привіт, Тео, це Енді, з тобою все о’кей?» Я швидко вимкнув телефон і запхав його назад до кишені.

– Пробачте? – запитав я. – Що ви сказали?

– Я забув. – Він протягом якоїсь миті дивився в простір, а тоді похитав головою. – Я ніколи не сподівався, що побачу цей перстень знову, – сказав він, подивившись на нього. – Це так на нього схоже – попросити, щоб ти приніс його сюди й поклав мені в руку. Я нічого не казав, але думав, що хтось поцупив його в морзі.

Телефон знову запищав на високій ноті.

– Ще раз пробачте, – сказав я, витягши його й прочитав у тексті Енді:

«Просто хочу переконатися, що тебе не вбили!!!»

– Пробачте, – сказав я, тримаючи кнопку натиснутою про всяк випадок. – Цього разу він справді вимкнений.

Але він тільки всміхнувся, дивлячись у свою склянку. Краплі дощу падали на слухове вікно й капали з нього, відкидаючи водяні тіні, що струменіли вниз по стіні. Надто засоромлений, аби щось сказати, я чекав, коли він підхопить нитку нашої розмови, а що він її не підхопив, то ми сиділи мовчки, поки я цмулив вистиглий чай («лапсанг сушонг», задимлений і своєрідний на смак) і гостро відчував дивний характер свого життя й того, де я перебував.

Я відсунув тарілку вбік.

– Дякую вам, – сказав я шанобливо, блукаючи поглядом по кімнаті – це було справді смачно.

Я говорив (як стало моєю звичкою), щоб зробити приємність своїй матері, якщо вона мене чула.

– О, який ти чемний! – сказав він засміявшись, але не іронічно, а по-дружньому. – Тобі подобається?

– Про що ви?

– Мій Ноїв ковчег. – Він кивнув у бік полиці. – Я думав, ти на них дивишся.

Потерті дерев’яні тварини (слони, тигри, бики, зебри й навіть у кінці двійко мишей) терпляче стояли в черзі, чекаючи на свою чергу, щоб піднятись у ковчег.

– Вони належать їй? – запитав я після зачарованої мовчанки.

Бо тварини були розставлені з такою любов’ю (великі коти не дивились один на одного; павич відвернувся від подруги, милуючись своїм віддзеркаленням у тостері), що я уявив собі, як вона годинами намагалася розставити їх усіх як годиться.

– Ні, – сказав він, поклавши руки на стіл, – це була одна з найперших антикварних речей, яку я придбав тридцять років тому. На розпродажі виробів американських народних ремесел. Я невеликий фахівець із народної творчості, ніколи ним не був – ця річ не найвищого ґатунку, вона не пасує до решти того, що я маю, але хіба не завжди саме якась недоречна річ, яка не справляє враження, є чомусь для тебе найдорожчою?

Я відсунув свій стілець, не в змозі далі тримати ноги нерухомо.

– Чи можу я побачити її тепер? – запитав я.

– Якщо вона прокинулася, – сказав він, стиснувши губи, – я не бачу в цьому нічого поганого. Але лише на одну хвилину, пам’ятай про це. – Коли він підвівся на ноги, його громіздка, сутула висота знову захопила мене зненацька. – Проте я мушу тебе попередити – у голові в неї каша. До того ж, – він обернувся уже в дверях, – уникай згадувати про Велті, якщо тобі пощастить.

– Вона не знає, щo з ним сталося?

– Знає, – сказав він уривчастим голосом. – Проте, коли їй хтось каже, вона знову впадає в розпач. Запитує, коли це сталось і чому ніхто нічого їй не сказав.

ІІ

Коли він відчинив двері, штори були опущені, й моїм очам знадобилася мить, щоб звикнути до темряви – ароматичної й запашної, з присмаком хвороби та ліків. Над ліжком висів у рамці постер кінофільму «Чарівник країни Оз». Запашна свічка опливала у склянці, яка правила за свічник, посеред усіляких абищиць і вервиць, аркушів з нотами, паперових квітів і давніх валентинок, навколо були підвішені на стрічках, здавалося, сотні вітальних поштівок із побажаннями якнайшвидшого одужання, а під стелею зловісно миготіли сріблясті надувні кульки, опускаючи вниз металеві ниті, що гойдалися, наче жала медуз.

– До тебе гості, Піп, – сказав Гобі гучним і веселим голосом

Я побачив, як заворушилася її ковдра. З-під неї вистромився лікоть.

– Угум, – сказав сонний голос.

– У тебе зовсім поночі, моя люба. Ти не дозволиш мені підняти штори?

– Ні, не треба, від світла в мене болять очі.

Вона була меншою, ніж я її пам’ятав, і її обличчя – пляма в темряві – було дуже білим. Голова в неї була поголена, залишилося тільки пасмо волосся над лобом. Коли я боязко підійшов ближче, то побачив блиск металу в неї на скроні – заколка або шпилька, подумав я спочатку, перш ніж розгледів, що над вухом у неї грізним клубком згорнулися медичні металеві скоби.

– Я чула вас у коридорі, – сказала вона тихим хрипким голосом, перевівши погляд від мене до Гобі.

– Що ти чула, голубко? – запитав Гобі.

– Чула, як ви розмовляли. Космо також вас чув.

Спочатку я не помітив собаки, а потім побачив – сірий тер’єр скулився біля неї, посеред подушок і м’яких іграшок. Коли він підняв голову, я побачив його сиву шерсть на морді та затягнуті катарактою очі – він був дуже старий.

– Я гадав, ти спиш, голубко, – сказав Гобі, простягши руку, щоб почухати собаці підборіддя.

– Ти завжди це кажеш, але я ніколи не сплю. Привіт, – сказала вона, поглянувши на мене.

– Привіт.

– Хто ти?

– Мене звуть Тео.

– Яка музика тобі до вподоби?

– Я не знаю, – сказав я, а тоді, щоб не здаватися дурним, додав: – Бетховен.

– Чудово. Ти схожий на хлопця, якому подобається Бетховен.

– Справді? – приголомшено запитав я.

– Я тобі це сказала як комплімент. А я не можу слухати музику. Через головний біль. Це справжній жах. Ні, не треба, – сказала вона Гобі, який прибирав книжки, марлю та пакети з паперовими серветками зі стільця, який стояв поруч із ліжком. – Нехай він сяде тут.

– Сідай краще тут, – сказала вона мені, трохи посунувшись у ліжку, щоб звільнити для мене місце.

Спершу подивившись на Гобі, аби переконатися, що так буде о’кей, я сів на ліжко, обережно, однією сідницею, намагаючись не потурбувати пса, який підвів голову й дивився на мене сердитим поглядом.

– Не бійся, він тебе не вкусить. Хоч іноді він кусається. – Вона сонно подивилася на мене. – Я тебе знаю.

– Ти пам’ятаєш мене?

– Ми з тобою друзі?

– Так, – сказав я бездумно, а тоді збентежено подивився на Гобі, адже я їй збрехав.

– Я забула твоє ім’я, ти мені пробач. Хоч пам’ятаю твоє обличчя. – Потім, погладивши собаку по голові, вона сказала: – Я не впізнала свою кімнату, коли повернулася з лікарні. Я пам’ятала своє ліжко, свої речі, але кімната була інакшою.

Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я побачив крісло-візок у кутку кімнати, пляшечки з ліками на столі біля її ліжка.

– Які твори Бетховена подобаються тобі?

– Ну…

Я дивився на її руку, що лежала на покривалі, на ніжну шкіру на внутрішній частині її руки з лейкопластиром на згині ліктя.

Вона сіла в ліжку, дивлячись повз мене на Гобі, чий силует маячив в освітлених дверях.

– Мені не можна говорити багато? – запитала вона.

– Ні, голубко.

– Я не думаю, що дуже стомилася. Сама не зрозумію. Ти стомлюєшся протягом дня? – запитала вона мене.

– Іноді. – Після смерті матері я нерідко засинав у класі й відключався в кімнаті Енді після школи. – Раніше зі мною такого не було.

– Зі мною теж. Тепер мене весь час хилить у сон. Я не можу зрозуміти чому. Це так занудно.

Гобі – я це помітив, озирнувшись на освітлені двері, – на мить відступив убік. Хоч це було дуже на мене не схоже, але з якоїсь незрозумілої причини мене опанувало нестримне бажання взяти її за руку, і тепер, коли ми були наодинці, я це зробив.

– Ти не проти? – запитав я в неї.

Усе відбувалося повільно, ніби я пересувався в глибокій воді. Було дуже дивно тримати чиюсь руку – руку дівчини, – а проте напрочуд нормально. Я раніше ніколи нічого подібного не робив.

– Зовсім ні. Це приємно. – Потім після короткої паузи – протягом якої я чув, як хрипко дихає маленький тер’єр, – вона сказала: – Ти не заперечуватимеш, якщо я на кілька секунд заплющу очі?

– Ні, – сказав я, проводячи великим пальцем по її суглобах, перебравши всі кісточки.

– Я знаю, це дуже нечемно, але нічого не можу з собою вдіяти.

Я дивився на її заплющені повіки, стулені губи, бліду шкіру та синці, бридку залізну скобу над вухом. Дивне сполучення того, що мене в ній хвилювало, і того, що хвилювати не може, наповнювало мене легким і бентежним почуттям.

Я винувато поглянув назад і побачив, що Гобі стоїть у дверях. Повернувшись навшпиньках до коридору, я тихо зачинив за собою двері, радий, що в коридорі так темно.

Удвох ми повернулися до вітальні.

– Як вона тобі? – запитав він так тихо, що я ледве почув.

Що я мав відповісти на це запитання?

– Думаю, о’кей.

– Вона перестала бути собою. – Він засмучено замовк, глибоко зануривши руки в кишені халата. – Тобто вона є – і її немає. Вона не впізнає багатьох людей, які були близькими до неї, розмовляє з ними дуже офіційно, проте іноді надзвичайно відверта з чужими, весело базікає з людьми, яких ніколи не знала, ставиться до них як до давніх друзів. Мені сказали, що таке з нею буває часто.

– Чому їй не дозволяють слухати музику?

Він підняв брову.

– О, вона її слухає, іноді. Але буває, здебільшого в другій половині дня, музика псує їй настрій – вона думає, що повинна практикуватися, повинна вивчити якусь річ для школи, хвилюється. З нею буває важко. Хоча грати на аматорському рівні вона цілком зможе, так мені кажуть.

Несподівано пролунав дзвінок, від якого ми обидва стрепенулися.

– Ага, – сказав Гобі, дещо розгубившись і подивившись на неймовірно гарний старовинний наручний годинник. – Це, мабуть, прийшла медсестра.

Ми подивились один на одного. Ми не закінчили нашу розмову. Нам ще багато треба було сказати.

Дзвінок задзвенів знову. У кінці коридору загавкав собака.

– Щось вона рано сьогодні, – сказав Гобі, поспішаючи до дверей із дещо невдоволеним виглядом.

– Можна я прийду ще? Щоб побачитися з нею?

Він зупинився. Схоже, моє прохання його вкрай здивувало.

– Авжеж, приходь, – сказав він.

Знову дзвінок.

– Приходь у будь-який час, – сказав Гобі. – Ми завжди раді бачити тебе.

ІІІ

– То як ти там погостював? – запитав Енді, коли ми вдягалися для обіду. – Це було якось дивно?

Платт подався на поїзд, щоб повернутися назад до своєї школи, місіс Барбур вечеряла з керівництвом якогось доброчинного закладу, й містер Барбур повів решту нас обідати в яхт-клубі (куди ми ходили лише тими вечорами, коли місіс Барбур мала якісь інші справи).

– Той чоловік знає твою матір.

Енді, зав’язуючи краватку, скорчив гримасу: усі знають його матір.

– Було трохи дивно, – сказав я. – Але добре, що я туди поїхав. Ось візьми, – сказав я, діставши з кишені мобілку Енді.

Енді перевірив повідомлення, потім вимкнув її й поклав до кишені. Після короткої мовчанки він, іще тримаючи руку в кишені, підняв погляд, але подивився кудись повз мене.

– Я розумію, як тобі зле, – сказав він несподівано. – Дуже прикро, що з тобою сталося таке лихо.

Його голос – безвиразний, як у робота на автовідповідачі, – на мить перешкодив мені зрозуміти, щó він каже.

– Вона була чудова, – сказав він, досі не дивлячись на мене. – Тобто…

– Ага, – пробурмотів я без особливого бажання продовжувати цю розмову.

– Я хочу сказати, мені бракує її, – сказав Енді, зустрівши мій погляд очима, майже наповненими жахом. – Я ніколи не знав нікого, хто потім помер би. Хіба що свого діда Ван дер Плейна. Але досі я не втрачав нікого, хто подобався б мені.

Я не сказав нічого. Моя мати завжди була дуже прихильна до Енді, терпляче розпитувала про його домашню метеорологічну станцію, про те, скільки очок він набрав у своїх «Галактичних битвах», аж поки він густо червонів від задоволення.

Молода, жартівлива, любителька розваг, приязна, вона була цілковитою протилежністю його матері: моя мати кидала летючі тарілки з нами в парку та обговорювала з нами фільми про зомбі, дозволяла нам у суботу вранці лежати з нею в ліжку, їсти зацукровані пластівці й дивитися мультики. І мене іноді трохи навіть дратувало бачити, яким по-дурному веселим він ставав у її присутності, бігаючи за нею й базікаючи про четвертий рівень тієї гри, якою захоплювався, неспроможний відірвати погляд від її заду, коли вона нахилялася, щоб дістати якусь річ із холодильника.

– Вона була крутезна, – сказав Енді своїм замогильним голосом. – Ти пам’ятаєш, як вона повезла нас на автобусі в Нью-Джерсі на збори любителів кіножахіть? А того покидька на ім’я Ріп, який переслідував нас, умовляючи її взяти участь у його фільмі про вампірів?

Його наміри, звісно, були найкращими, я знав. Але для мене було нестерпно розмовляти про щось пов’язане з моєю матір’ю або про колишній час, і я відвернувся.

– Я навіть не думаю, що він був якось причетний до кіножахіть, – сказав Енді безвиразно, тягуче. – Думаю, він був таким собі фетишистом. Усі його балачки про підземелля та про дівчат, прив’язаних до лабораторних столів, були звичайнісінькою порнухою. Ти пам’ятаєш, як він просив її приміряти вампірські зуби?

– Так. Саме тоді вона вирішила звернутися в поліцію.

– Шкіряні штани. Його химерний пірсинг. Може, він і справді готувався поставити фільм про вампірів, але він, безперечно, був тим іще збоченцем, ти це помітив? А яка гидка посмішка? Й у виріз він весь час їй зазирав.

Я показав йому середній палець.

– Гаразд, ходімо, – сказав я, – мені їсти хочеться.

– Справді?

Я втратив дев’ять чи десять фунтів ваги, відколи померла мати, – цього було досить, щоб місіс Свонсон почала безсоромно зважувати мене у своєму офісі на тих самих вагах, на які вона ставила дівчат із розладами харчування.

– А ти не голодний?

– Так, але я думав, ти стежиш за своєю фігурою. Щоб улізти у свою випускну сукню.

– Пішов на хер… – сказав я незлобиво, відчиняючи двері, й наштовхнувся на містера Барбура, який стояв за ними, чи то підслуховуючи, чи збираючись постукати – важко було сказати.

Спаленівши від сорому, я щось забелькотів, заникуючись, – лаятись у домі Барбурів було категорично заборонено, – але містер Барбур не був роздратований.

– Добре, Тео, – сухо сказав він, дивлячись поверх моєї голови. – Я радий був почути, що ти почуваєшся краще. Ходімо тепер, замовимо стіл.

IV

Протягом наступного тижня всі помітили, що мій апетит поліпшився, навіть Тодді.

– Ти закінчив своє голодування? – з цікавістю запитав він мене одного ранку.

– Тодді, їж свій сніданок.

– Але я думав, що це так називається. Коли люди навмисне не хочуть їсти.

– Голодування оголошують люди, які сидять у в’язниці, – холодно сказала Кітсі.

– Кицю! – тоном застереження сказав містер Барбур.

– Але він учора з’їв три вафлі, – повідомив Тодді, дивлячись на байдужих батьків і намагаючись зацікавити їх своєю проблемою. – А я – лише дві. А сьогодні вранці він з’їв миску каші й шість шматків бекону, але ви сказали, що п’ять шматків бекону – це забагато для мене. Чому мені не дозволено з’їсти бодай п’ять шматків?

V

– Що ж, вітаю тебе тут, – сказав Дейв, психіатр, зачинивши двері й сівши навпроти мене у своєму офісі: килими, полиці, заставлені старими книжками («Наркотики і суспільство»; «Дитяча психологія: інакший підхід»); і бежеві штори, які з дзижчанням відкриваються, коли натиснути кнопку.

Я збентежено посміхнувся, блукаючи поглядом по кімнаті, дивлячись на пальму у вазоні, на бронзову статую Будди, на все, крім нього.

– Отак-от. – Слабкий шум вуличного руху долинав сюди з Першої авеню, роблячи мовчанку між нами безмежною, міжгалактичною.

– Як у тебе справи сьогодні?

– Більш-менш… – Зустрічей із Дейвом я дуже боявся, це випробування, яке я мусив витримувати двічі на тиждень, я міг порівняти хіба що з візитом до стоматолога. Мені було прикро, що я його не люблю, бо ж він докладав таких зусиль для налагодження контакту зі мною, завжди питав мене, які кінофільми мені подобаються, які книжки, записував для мене всілякі диски, вирізав статті з журналу «Game Pro», що, на його думку, могли сподобатися мені, а іноді навіть водив мене до закусочної, де купував мені гамбургер, – а проте щоразу, коли він починав ставити мені запитання, я застигав, ніби він випихав мене на сцену в п’єсі, з якої я не знав жодного рядка.

– Ти сьогодні здаєшся якимсь неуважним.

– Гм… – Повз мою увагу не проминуло, що чимало книжок, які стояли на полицях Дейва, мали у своїх назвах слово «секс»: «Підліткова сексуальність», «Секс і знання», «Форми сексуальної девіантності» і моя улюблена – «Вийти із сутінок: Як розпізнати сексуальну залежність». – Думаю, зі мною все гаразд.

– Ти так думаєш?

– Зі мною і справді все гаразд. Тут і думати нема чого.

– Справді? – Дейв відхилився назад у кріслі, піднявши ногу й погойдавши черевиком. – Це чудово. – А тоді: – Чому ти не хочеш мені розповісти про те, що з тобою відбувається?

Я почухав собі брову, подивився вбік.

– Іспанська мова досі мені дається важко – я мушу пройти ще один тест, мабуть, наступного понеділка. Але я написав на відмінно твір про Сталінградську битву. Це означає, що я поміняю своє В з мінусом з історії на повноцінне В.

Він так довго мовчав, дивлячись на мене, що я відчув себе загнаним у глухий кут і сушив собі голову, чого б йому сказати ще.

– Це все? – зненацька запитав він.

– Ну… – Я подивився на свої великі пальці.

– А як із твоїми тривогами?

– Трохи краще, ніж було, – сказав я, подумавши, як погано, що я нічого не знаю про Дейва.

Він був одним із тих чоловіків, які носять обручки, зовсім не схожі на обручки, – може, той перстень не мав ніякого стосунку до обручки, просто свідчив про те, що він пишається своїми кельтськими предками. Якби мене попросили вгадати, я сказав би, що він недавно одружився й дружина щойно народила йому дитину, – він мав такий переконливий вигляд молодого батька, наче йому доводилося щоночі прокидатися й міняти малому підгузки, а проте хто знає.

– А як у тебе справи з ліками? Що ти скажеш про побічні ефекти?

– Думаю, краще, – сказав я, почухавши ніс.

Я перестав ковтати свої пігулки, бо через них почувався геть стомленим і мені дуже боліла голова, тому я став кидати їх в умивальник у ванній і змивати.

Дейв помовчав хвилину.

– Отже, я не помилюся, якщо скажу, що загалом ти почуваєшся краще?

– Думаю, що ні, – сказав я після мовчанки, дивлячись на штукенцію, яка висіла на стіні над його головою. Вона була схожа на перекошену рахівницю з глиняних кульок та мотузяних вузлів, і мені здавалося, що велику частину свого нинішнього життя я прожив, її роздивляючись.

Дейв усміхнувся.

– Ти вважаєш, цього треба соромитись. Але те, що ти почуваєшся краще, не означає, що ти забув свою матір. Або що ти менше її любиш.

Розгнівавшись на його припущення – мені таке й на думку не спадало, – я відвернувся від нього й став дивитись у вікно, на депресивний краєвид з будинком із білої цегли, що стояв на протилежному боці вулиці.

– А ти маєш бодай якесь уявлення, чому тобі стало краще?

– Ні, не маю, – коротко відповів я.

«Краще» було не те слово, яке виражало мої почуття. Такого слова взагалі не було. Ішлося, власне про такі дрібні речі, про які й згадувати не хотілося, – сміх у шкільному коридорі, жива ящірка, яка сновигала в тераріумі в науковій лабораторії, – робили мене щасливим на одну мить, а вже наступної миті змушували плакати. Іноді вечорами вологий, колючий вітер залітав у вікна з Паркової авеню, саме в ту годину, коли вуличний рух рідшав і місто порожніло, готуючись до нічного сну; накрапав дощ, на деревах розпукувалися бруньки, весна переходила в літо; музика поодиноких автомобільних гудків на вулиці і вологий запах мокрих хідників були заряджені електрикою, духом натовпу, нерухомих, самотніх секретарок, гладких чоловіків із торбами для товарів, скрізь панувала незграбна печаль створінь, які проштовхувалися до життя. Протягом тижнів я був замерзлим, замкненим у собі; тепер я відкручував кран у ванній, пускав воду на повну потужність і мовчки скиглив. Усе було сире, болюче, плутане й неправильне, а проте я почувався так, ніби проламувався з морозної води крізь кригу до сонця й колючого холоду.

– Ну й де ти був? – запитав Дейв, намагаючись перехопити мій погляд.

– Тобто?

– Про що ти подумав саме тепер?

– Ні про що.

– Не кажи дурниць. Це надто важко – не думати зовсім ні про що.

Я стенув плечима. Крім Енді, я нікому не розповідав про те, що їздив на автобусі до Піппи, і ця таємниця підсвічувала все, мов сяйвом сновидіння; паперові маки, тьмяне світло від опливлої свічки, липучий жар її руки в моїй руці. Та хоч це була найпомітніша і найреальніша подія, яка сталася зі мною за останній час, я не хотів псувати її, розповідаючи про неї, а надто йому.

Ми сиділи мовчки ще довгу хвилину або дві. Потім Дейв нахилився вперед зі стурбованим виразом обличчя й сказав:

– Ти зрозумій, Тео, коли я питаю тебе, що ти думаєш протягом цих мовчанок, я не намагаюсь ані смикати тебе, ані поставити в незручне становище, ані щось таке.

– О, я це знаю, – сказав я з нелегким почуттям, учепившись пальцями у твід, яким був обтягнутий підлокітник крісла.

– Я тут для того, щоб поговорити з тобою про те, про що ти сам хотів би поговорити. Або… – почувся тріскіт дерева, коли він підвівся на своєму стільці, – ми взагалі не повинні говорити. Але мене турбує, чи ти, бува, чогось не приховуєш.

– Ну, знаєте, – сказав я після паузи, що здавалося, ніколи не закінчиться, змагаючись зі спокусою подивитися вбік на годинник. – Я, власне, хочу…

Скільки ми маємо ще хвилин? Сорок?

– Бо я почув від інших дорослих, які беруть участь у твоєму житті, що останнім часом твій інтерес до життя посилився. Ти став більше працювати в класі, – сказав він, коли я нічого не відповів. – Брати активнішу участь у суспільному житті. Став нормально їсти. – У тиші з вулиці долетів звук сирени «швидкої допомоги». – Тож мені хотілося б, аби ти допоміг мені зрозуміти, щó у твоєму житті змінилося.

Я здвигнув плечима, почухав щоку. Хіба можна це пояснити? Було б дурним навіть намагатися це зробити. Навіть моя пам’ять почала здаватися мені туманною й зоряною від нереальності, наче сон, подробиці якого стають усе менш виразними й проникними, коли ти намагаєшся їх затримати в пам’яті. Що було важливим, то це почуття, солодка, глибока течія, наділена такою владною силою, що в класі, на шкільному автобусі, лежачи в ліжку й намагаючись думати про щось безпечне або приємне, про якесь середовище або місце, де мої груди не були б перевантажені тривогою, мені треба було тільки зануритись у цей теплокровний потік і дозволити, щоб він переніс мене в потаємне місце, де все добре. Коричневі стіни, краплі дощу на шибках, глибока тиша й відчуття глибини та дистанції, схожі на лаковане тло картини дев’ятнадцятого століття. Зношені до ниток килими, розмальовані японські віяла, старовинні валентинки, що виблискують у світлі свічок, П’єро та голуби й серця в гірляндах квітів. Бліде обличчя Піппи в темряві.

VI

– Послухай, – сказав я Енді через кілька днів, коли ми виходили зі «Старбаксу» після школи, – ти можеш прикрити мене на сьогодні?

– Ясно, зможу, – сказав Енді, зробивши глибокий ковток кави. – А як надовго?

– Я не знаю.

Залежно від того, скільки в мене забере пересадка на Чотирнадцятій вулиці, можливо, я дістануся до центру хвилин за сорок п’ять. Автобусом у буденний день їхати буде ще довше.

– На три години?

Він скривився; якщо його мати буде вдома, вона почне розпитувати його.

– Що я їй скажу?

– Скажи їй, мене затримали в школі або щось таке.

– Вона подумає, ти потрапив у якусь халепу.

– А їй хіба не все одно?

– Так, але я не хотів би, щоб вона зателефонувала до школи, аби довідатися, що там сталося.

– Скажи їй, я пішов у кіно.

– Тоді вона запитає, чому я не пішов із тобою. Я скажу їй, що ти в бібліотеці.

– Це така очевидна брехня.

– Гаразд, чому нам тоді не сказати їй, що твій куратор від соціальної служби призначив тобі термінове побачення? Або що ти вирішив вихилити двійко коктейлів у барі готелю «Four Seasons»?

Він передражнював свого батька. Враження було таким сильним, що я засміявся.

– Fabelhaft[34], – відповів я голосом містера Барбура. – Дуже смішно.

Він стенув плечима.

– Головна зала відчинена сьогодні до сьомої, – сказав він своїм звичайним, тягучим і безвиразним голосом. – Але я не знаю, до якої зали ти пішов, бо ти забув сказати мені про це.

VII

Двері відчинилися швидше, ніж я сподівався, тоді як я дивився вниз по вулиці й думав про щось інше. Цього разу він був чисто поголений, пахнув милом, його довге сиве волосся було акуратно зачесане назад і закладене за вуха; і одягнений він був так само шикарно, як містер Блеквелл, коли я вперше його побачив.

Його брови підскочили вгору. Він, вочевидь, був здивований побачити мене.

– Привіт!

– Я прийшов невчасно? – запитав я, дивлячись на білосніжну манжету його сорочки, гаптовану червоними китайськими літерами, такими дрібними й стилізованими, що їх було майже не видно.

– Аж ніяк! Правду кажучи, я сподівався, що ти нас навідаєш.

На ньому були червона краватка з блідо-жовтим візерунком, чорні оксфордські черевики, чудово скроєний темно-синій костюм.

– Прошу, заходь.

– Ви кудись ідете? – запитав я, боязко подивившись на нього.

Костюм зробив його іншим чоловіком, менш меланхолійним і неуважним, більш енергійним – не схожим на Гобі мого першого візиту, такого собі елегантного, але занедбаного білого ведмедя.

– Так, іду. Але не тепер. Сказати правду, у нас тут казна-що коїться. Але байдуже.

Що він мав на увазі? Я пішов за ним у середину дому – через ліс майстерні, ніжки від столів та розламані стільці і далі через похмуру вітальню на кухню, де тер’єр Космо бігав туди-сюди й скавулів, цокаючи кігтями по плитці. Коли ми туди увійшли, він ступив на кілька кроків назад й агресивно подивився на нас.

– Чому він тут? – запитав я, нахилившись, щоб погладити йому голову, а потім відсмикнув руку, коли він сахнувся від мене.

– Що? – запитав Гобі.

Він здавався стурбованим.

– Космо. Він не хоче бути з нею?

– Це її тітка. Вона не хоче, щоб він був там.

Він наповнював чайник біля мийки, і я помітив, що чайник тремтів у його руках.

– Тітка?

– Так, – сказав він, поставивши чайник на вогонь, а потім нахилившись, щоб почухати підборіддя собаці. – Бідолашна жабко, ти тепер не знаєш, що робити, чи не так? Марґарет дотримується дуже суворих поглядів на перебування собак у кімнаті хворого. Звичайно, вона має слушність. А тепер і ти з’явився, – сказав він, подивившись через плече дивним веселим поглядом. – Знову тебе викинуло на наш берег. Піппа тільки про тебе й говорить відтоді, як ти її навідав.

– Справді? – радісно запитав я.

– «Де той хлопець?» «До мене приходив хлопець». Учора вона сказала мені, що ти сюди прийдеш іще, – промовив він із теплим і дзвінким сміхом. – І опа – ти вже тут.

Він підвівся, хруснувши коліньми й витерши зап’ястком свій бугруватий білий лоб.

– Якщо ти трохи почекаєш, то зможеш увійти до неї й побачити її.

– Як вона почувається?

– Набагато краще, – сказав він переконано, не дивлячись на мене. – Так багато всього сталося. Тітка забирає її до Техасу.

– Техасу? – перепитав я після приголомшеної паузи.

– Боюся, що так.

– Коли?

– Післязавтра.

– Ні!

Він скривив гримасу, але вона моментально розгладилася.

– Так, я збираю їй речі в дорогу, – сказав він веселим голосом, що не відповідав виразові горя, який ковзнув по його обличчю. – До неї весь час приходили люди. Друзі зі школи – власне, це перша спокійна хвилина, яку ми маємо за тривалий час. Цей тиждень був дуже клопітним.

– Коли вона повернеться?

– Не скоро, думаю. Марґарет забирає її туди жити.

– Назавжди?

– О ні! Не назавжди, – сказав він голосом, який примусив мене усвідомити, що він хотів сказати саме назавжди. – Зрештою, вона переселяється не на іншу планету, – додав він, коли побачив моє обличчя. – І, звичайно ж, я навідуватиму її.

– Але ж… – Я почувався так, ніби на мене обвалилася стеля. – Я думав, вона живе тут. Із вами.

– Власне, так і було. Дотепер. Хоч я переконаний, що там їй буде набагато краще, – додав він без переконаності в голосі. – Це велика зміна в нашому житті, але в тривалій перспективі, я переконаний, це буде краще.

Я бачив, він не вірить жодному своєму слову.

– Але чому вона не може залишитися тут?

Він зітхнув.

– Марґарет – зведена сестра Велті, – сказав він. – Вона найближча родичка Піппи. Кревна родичка, чого я не можу сказати про себе. Вона думає, Піппі буде краще жити в Техасі і вона вже досить одужала, щоб туди переїхати.

– Я не схотів би жити в Техасі, – сказав я, не знаючи, що говорити. – Там дуже жарко.

– Я думаю, що й лікарі там не такі добрі, як тут, – сказав Гобі, обтрушуючи з рук пилюку. – Хоч ми з Марґарет маємо різні думки щодо цього.

Він сів і подивився на мене.

– Твої окуляри подобаються мені, – сказав він.

Я не хотів розмовляти про свої нові окуляри, я вважав, вони мені не потрібні, хоч крізь них я справді бачив набагато краще. Місіс Барбур купила оправу для мене в крамниці Мейровіца після того, як я показав поганий результат перевірки зору в шкільному медпункті. Тепер я мав круглі окуляри в черепаховій оправі, вони здавалися солідними й дорогими, і дорослі зі шкури пнулися, аби переконати мене в тому, що вони мені дуже личать.

– Що там діється у вашому районі? – запитав Гобі. – Ти не можеш собі уявити, яку сенсацію справив твій візит. Власне кажучи, я навіть сам хотів навідати тебе в передмісті й не приїхав з однієї причини – мені вкрай не хотілося розлучатися з Піппою, адже вона так скоро мене покине. Усе це сталося дуже швидко, зрозумій. Я маю на увазі ситуацію з Марґарет. Вона схожа на їхнього батька, старого містера Блеквелла, – коли їй стукне щось у голову, то вона не заспокоїться, доки не доб’ється свого.

– А він теж поїде в Техас? Я про Космо.

– О ні, йому й тут буде добре. Він жив у цьому домі з тримісячного віку.

– А він не страждатиме?

– Сподіваюся, що ні. Хоч, правду кажучи, йому буде тоскно без Піппи. Космо і я були в добрих стосунках, хоч він глибоко переживав, коли помер Велті. Він був собакою Велті й прихилився до Піппи зовсім недавно. Ці маленькі тер’єри, яких завжди тримав Велті, дітей не люблять – мати Космо Чессі була справжнім жахом.

– Але чому Піппа повинна їхати туди?

– Ну ти ж розумієш, – сказав він, потираючи око, – це єдиний логічний вихід. Марґарет у технічному розумінні – найближча родичка Піппи. Хоч Марґарет і Велті майже не розмовляли, коли Велті був іще живий, принаймні в останні роки.

– Чому?

– Ну, знаєш… – Я бачив, він не хоче нічого пояснювати мені. – Це все дуже складно. Марґарет терпіти не могла матір Піппи, розумієш.

Коли він це сказав, до кімнати ввійшла діловита, висока й гостроноса жінка віку молодої на вигляд бабусі, з гострим, аристократично-хижим обличчям і рудим волоссям, помережаним сивиною. Її костюм і черевики могла б носити й місіс Барбур, щоправда, місіс Барбур терпіти не могла такого кольору – лаймово-зеленого.

Вона подивилася на мене, потім – на Гобі.

– Це хто? – холодно запитала вона.

Гобі голосно зітхнув, він явно був роздратований.

– Заспокойся, Марґарет. Це той хлопець, який був із Велті, коли він помер.

Вона зиркнула на мене крізь свої окуляри без оправи – а тоді засміялася різким сміхом, гучним і самовдоволеним.

– Вітаю, – сказала вона – несподівано сама чарівність, простягши до мене тонкі червоні руки, вкриті діамантами. – Я Марґарет Блеквелл Пірс. Сестра Велті. Зведена сестра, – поправила вона себе, глянувши через моє плече на Гобі, коли побачила, як я нахмурив брови. – Велті і я мали одного батька. Моєю матір’ю була Сьюзі Делафілд.

Вона промовила це ім’я таким тоном, ніби воно мало щось означати. Я подивився на Гобі, щоб зрозуміти, що він про все це думає. Вона перехопила мій погляд і різко глянула на нього, перш ніж обернула свою увагу – суцільний блиск – на мене.

– Який же ти чудовий маленький хлопчик, – сказала вона мені. Її довгий ніс був трохи червоний на кінчику. – Я дуже рада, що зустріла тебе. Джеймс і Піппа розповіли мені все про твій візит – це було щось надзвичайне. Ми всі були такі схвильовані. А ще, – вона схопила мене за руку, – я мушу подякувати тобі від усього серця, що ти повернув мені перстень діда. Він багато означає для мене.

Її перстень? Я знову збентежено подивився на Гобі.

– Він також багато означав би для мого батька. – У її дружній манері було щось відрепетируване («відра чарівності», як сказав би містер Барбур); а проте мідний колір її схожості з містером Блеквеллом і Піппою вабив мене до неї, змушуючи злитися на себе самого. – Ти знаєш, як ми загубили його раніше, чи не так?

Засвистів чайник.

– Ти вип’єш трохи чаю, Марґарет? – запитав Гобі.

– Так, будь ласка, – швидко відповіла вона. – З лимоном і медом. І долийте в нього краплю скотчу. – Звертаючись до мене набагато більш дружнім голосом, вона сказала: – Мені дуже прикро, але, боюсь, у нас, дорослих, багато справ, які ми повинні розв’язати сьогодні. Незабаром маємо зустрітися з адвокатом. Як тільки прийде медсестра Піппи.

Гобі прокашлявся.

– Я не бачу жодної шкоди в тому…

– Ви мені дозволите зайти до її кімнати й побачитися з нею? – запитав я, надто нетерплячий, щоб дослухати до кінця його речення.

– Звичайно, – швидко відповів Гобі, перш ніж тітка Марґарет устигла втрутитись, майстерно уникнувши її роздратованого погляду. – Ти пам’ятаєш, як до неї йти, так? Он у тому напрямку.

VIII

Першими словами, які вона мені сказала, були:

– Вимкни, будь ласка, світло.

Вона сиділа в ліжку з навушниками від айпода у вухах і мала засліплений і розгублений вигляд у світлі горішньої лампи.

Я вимкнув її. Кімната здавалася порожньою з картонними ящиками, що стояли під стінами. Рідкий весняний дощик скапував на підвіконня. Зовні, на темному подвір’ї, пінистий цвіт розквітлої груші білів на тлі мокрої цегли.

– Привіт, – сказала вона, міцніше стиснувши руки, що лежали на ковдрі.

– Привіт, – відповів я і збентежився, так скуто це в мене вийшло.

– Я знала, що це ти! Я чула, як ти говорив на кухні.

– Справді? Звідки ти знала, що то був я?

– Я ж бо музикантка! У мене дуже гострий слух.

Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я помітив, що вона здавалася менш слабкою, ніж тоді, коли я приходив до неї минулого разу. Її волосся трохи відросло, і скоби були зняті, хоч опуклу лінію рани було ще видно.

– Як ти почуваєшся? – запитав я.

Вона всміхнулася.

– Спати хочеться. – Сон прозвучав у її голосі, хрипкуватому й такому милому на перепадах. – Хочеш приєднатися?

– Приєднатися до чого?

Вона відвернула голову вбік, витягла з вуха один навушник і подала його мені.

– Слухай.

Я сів біля неї на ліжко й застромив навушник у вухо: неземні мелодії, безликі, пронизливі, наче радіосигнал із раю.

Ми подивились одне на одного.

– Що це? – запитав я.

– Еее… – Вона подивилася на айпод. – Палестріна.

– Он як… – Але мені було байдуже, що то було. Єдиною причиною, чому я це слухав, були дощове світло, біле дерево за вікном, грім, вона.

Мовчанка, що запала між нами, була щасливою й дивною, поєднана дротом і крижаними голосами, які тонко відлунювали.

– Ти не розмовляй, – сказала вона. – Якщо не маєш такого бажання. – Її повіки були важкі, а голос сонний і схожий на таємницю. – Люди завжди люблять розмовляти, але я віддаю перевагу мовчанці.

– Ти плакала? – запитав я, придивившись пильніше.

– Ні. Ну добре, дуже трошки.

Ми сиділи там, нічого не кажучи, і я не почувався ані ніяково, ані дивно.

– Я повинна поїхати звідси, – раптом сказала вона. – Ти знаєш?

– Знаю. Він мені сказав.

– Це жахливо. Я не хочу нікуди їхати.

Вона пахла сіллю, ліками й чимось іншим, схожим на запах ромашкового чаю, який моя мати купувала в крамниці «Ґрейс», трав’янистий і солодкий.

– Вона здається приємною, – обережно сказав я. – Я думаю.

– Я думаю, – наче луна, озвалася вона, провівши кінчиком пальця по краю ковдри. – Вона щось говорила про плавальний басейн. І про коней.

– Це має бути цікаво.

Вона збентежено закліпала повіками.

– Можливо.

– Ти вмієш їздити верхи?

– Ні.

– Я теж не вмію. Хоч моя мати вміла. Вона любила коней. Завжди зупинялася поговорити з запряженими кіньми в південній частині Центрального парку. І схоже було, – я не знав, як це сказати, – схоже було, ніби вони говорили з нею. Здавалося, вони обертали голови й дивилися навіть зашореними очима, куди вона йде.

– Твоя мати також померла? – боязко запитала вона.

– Так.

– Моя мати померла вже давно. – Вона замислилася на мить. – Я не можу пригадати коли. Вона померла одного року після моїх весняних канікул, так що я втратила свої весняні канікули й тиждень після весняних канікул теж. Ми школою збиралися на екскурсію в Ботанічні сади, але мені не пощастило її здійснити. Мені дуже бракує мами.

– Чому вона померла?

– Вона хворіла. Твоя мати також хворіла?

– Ні. Вона стала жертвою нещасного випадку. – Але мені не хотілося більше говорити на цю тему. – В усякому разі, вона дуже любила коней, моя мама. Коли вона була підлітком, вона мала коня, який іноді почувався самотнім. І він любив підходити до будинку, класти голову на підвіконня й дивитися, що там відбувається всередині.

– Як його звали?

– Палітра.

Я любив, коли мати розповідала мені про стайні в Канзасі: на балках там сиділи сови та кажани, коні іржали й форкали. Я знав імена всіх коней і собак її дитинства.

– Палітра! Він був різнокольоровим?

– Він був плямистий, можна сказати так. Я бачив його фотографії. Іноді – влітку – він приходив і дивився на неї, коли вона дрімала пополудні. Вона чула, як він дихає під самими шторами.

– Це так приємно! Я люблю коней. Просто…

– Що?

– Я хочу залишитися тут! – У неї мало не бризнули сльози. – Я не знаю, чому я повинна їхати!

– А ти скажи їм, що хочеш залишитися.

Коли наші руки доторкнулися? Чому її рука була такою гарячою?

– Я їм сказала! Але всі думають, мені буде краще там.

– Чому?

– Я не знаю, – сказала вона роздратовано. – Там спокійніше, кажуть вони. Але я не люблю спокій, я люблю слухати всілякі звуки.

– Мене також хочуть забрати звідси.

Вона сперлася на лікоть.

– Ні! – сказала вона стривоженим голосом. – Коли?

– Я не знаю. Скоро, я думаю. Я повинен жити зі своїм дідом і бабусею.

– Он як, – журливо сказала вона, відхилившись на подушки. – Я не маю ані діда, ані бабусі.

Я просунув свої пальці між її пальцями.

– Мої дід і бабуся – люди не дуже приємні.

– Мені шкода.

– Ет, пусте, – сказав я таким нормальним голосом, яким міг, хоч моє серце стугоніло так, що я відчував, як пульс стрибає в кінчиках моїх пальців. Її рука в моїй була оксамитовою, гарячою і трохи липкою.

– А ти не маєш інших родичів?

Її очі були такими темними в блідому світлі з вікна, що здавалися зовсім чорними.

– Ні. Хоча… – Чи вважати родичем батька? – Ні, не маю.

Запала тривала мовчанка. Ми досі були з’єднані навушниками: один у її вусі, другий – у моєму. Співали морські мушлі. Співали янгольські хори й перли. Перебіг подій несподівано вповільнився; було таке враження, ніби я забув, як правильно дихати; знову й знову ловив себе на тому, що затримую дихання, а потім повітря вилітає з мене хрипко й надто гучно.

– Що це була, ти сказала, за музика? – запитав я, аби що-небудь сказати.

Вона сонно всміхнулася й потяглася до загостреного, не апетитного на вигляд льодяника, який лежав на клаптику фольги на її нічному столику.

– Палестріна, – сказала вона, застромивши льодяника в рот. – Висока меса. Чи щось подібне. Усі ці твори дуже схожі.

– Тобі вона подобається? – запитав я. – Твоя тітка?

Вона дивилася на мене кілька довгих тактів. Тоді акуратно поклала льодяник на фольгу і сказала:

– Вона здається приємною жінкою. Я думаю. Проте я зовсім її не знаю. І це мене бентежить.

– Але чому ти повинна їхати?

– Ідеться про гроші. Гобі нічого вдіяти не може – він мені не справжній дядько. Він лише прикидається моїм дядьком, каже вона.

– Я хотів би, аби він був тобі справжнім дядьком, – сказав я. – Я хочу, щоб ти залишалася тут.

Несподівано вона сіла, обхопила мене руками й поцілувала; і вся кров прилинула до моєї голови, то було таке відчуття, ніби я падав із високої скелі.

– Я…

Мене опанував жах. У своєму очманінні я простяг руку, щоб витерти з губів поцілунок, – але він не був ані мокрим, ані вологим, і я відчував, як він горить на тильному боці моєї долоні.

– Я не хочу, щоб ти звідси поїхала.

– Я теж не хочу нікуди їхати.

– Ти пам’ятаєш, що мене бачила?

– Коли?

– Саме перед тим.

– Ні.

– А я тебе пам’ятаю, – сказав я. У якийсь спосіб моя рука знайшла дорогу до її щоки, і я незграбно відсмикнув її і притиснув до свого боку, стиснувши пальці в кулак і майже сівши на нього. – Я там був.

І саме тут я помітив, що Гобі стоїть у дверях.

– Привіт, давня любове моя. – І хоч тепло в його голосі було переважно адресоване їй, я знав, що частина його призначалася й для мене. – Я ж тобі сказав, що він повернеться.

– Казав! – сказала вона, сідаючи в ліжку. – Він тут.

– То ти слухатимеш мене наступного разу?

– Я тебе слухала. Але я тобі не повірила.

Кінчик штори ковзнув по підвіконню. Я наче в тумані чув, як співає за вікном вуличний рух. Сидячи на краєчку її ліжка, я почувався так, ніби настала та мить, коли сон переходить у денне світло й, перш ніж змінитися, ці два стани зливаються докупи, перетворюються на туманну й плинну ейфорію: дощове світло, Піппа в ліжку, Гобі в дверях і її поцілунок (з тим дивним присмаком, який, тепер я розумію, був присмаком льодяника з морфієм), що прилип до моїх губ. Проте я не переконаний, що навіть морфієм можна було пояснити те, як легко я почувався в ті хвилини, як був огорнутий щастям і красою. У напівзабутті ми попрощалися (ми не пообіцяли писати одне одному; либонь, вона була ще надто слабка для цього), і я опинився в коридорі, де вже стояли медсестра й тітка Марґарет, розмовляючи голосно й спантеличено, і я відчув на своєму плечі важку руку Гобі, то був сильний заспокійливий потиск, наче якір, який давав мені знати, що все буде о’кей. Я не відчував такого доторку до себе, відколи померла моя мати, – дружнього, заспокійливого посеред плутаних подій, – і, як приблудний собака, що тужить за любов’ю, я відчув, як мене опанувало глибоке почуття відданості, несподівана переконаність зі слізьми на очах у тому, що це місце добре, цей чоловік надійний і я можу довіряти йому, ніхто мене тут не скривдить.

– О, – скрикнула тітка Марґарет, – ти плачеш? Ви це бачите? – звернулася вона до молодої медсестри (яка кивала головою, всміхалася, намагалася вгодити, явно перебуваючи під її чарами). – Який же він чудовий хлопець! Ти сумуватимеш за нею, чи не так? – Її усмішка була широкою і впевненою в собі, у своїй порядності й справедливості. – Ти обов’язково маєш нас навідати. Я завжди з великою радістю приймаю гостей. Мої батьки… вони мали один із найбільших тюдорівських будинків у Техасі…

І вона базікала, налаштована приязно, як папуга. Але я вже присягнув на вірність іншій. І смак Піппиного поцілунку – гірко-солодкий і дивний – залишався зі мною, поки я повертався додому, до передмістя, сонно розхитуючись в автобусі, танучи від щастя та від смутку, від зоряного болю, який підіймав мене над вітряним містом, наче паперового змія: моя голова була в дощових хмарах, а серце в небі.

ІХ

Я тяжко переживав думку про її від’їзд. Я не міг про це думати. У той день, коли вона мала від’їхати, я прокинувся з болем у серці. Дивлячись на небо над Парковою авеню, темно-синє й погрозливе, прямісінько з пейзажів Голгофи, я уявляв, як вона дивиться на це саме небо з вікна свого літака, – і, коли ми з Енді йшли до автобусної зупинки, опущені очі та похмурі обличчя перехожих, здавалося, віддзеркалювали й побільшували мій смуток через неминучу розлуку з нею.

– Еге ж, у Техасі нудьга, – сказав Енді, шморгаючи носом; очі в нього були рожеві й стікали слізьми від пилку, тож він був іще більше схожий на лабораторного щура, ніж зазвичай.

– Ти там був?

– Атож – у Далласі. Дядько Гаррі й тітка Тесс жили там певний час. Там немає інших розваг, крім ходіння в кіно, й ти нікуди не можеш піти пішки, треба, щоб хтось повіз тебе на автомобілі. Вони також мають гримучих змій і смертні вироки, які я вважаю примітивними й неетичними в дев’яносто восьми відсотках випадків. Але для неї, можливо, там буде й краще.

– Чому?

– Насамперед клімат, – сказав Енді, сякаючи носа в один з носовичків із пресованої бавовни, який він щоранку витягав із шухляди у своїй шафі. – Люди швидше одужують у теплому кліматі. Саме тому мій дід Ван дер Плейн перебрався жити до Палм-Біч.

Я промовчав. Я знав, що Енді можна довіряти; я цінував його думку, а проте, розмовляючи з ним, іноді почувався так, ніби розмовляю з однією з комп’ютерних програм, які імітують людські відповіді.

– Якщо вона житиме в Далласі, то хай неодмінно піде до Музею природи й науки. Хоч, можливо, він видасться їй маленьким і несучасним. У тамтешньому IMAX навіть 3D немає. Вони також беруть додаткову плату за прохід до планетарію, а це безглуздя, бо їхній планетарій навіть порівнювати не можна з Гейденським[35].

– Гм…

Іноді я питав себе, чи існує спосіб виштовхати Енді з його башти для задротів-математиків? Цунамі? Напад десептиконів?[36] Ґодзілла[37] на П’ятій авеню? Він був планетою без атмосфери.

Х

Чи хтось коли-небудь почувався таким самотнім? Повернувшись до Барбурів, у гамір і повну родину, яка не була моєю, я тепер почувався навіть самотнішим, ніж зазвичай, а надто коли почав наближатися кінець навчального року й мені було неясно (та й Енді також), чи вони візьмуть мене у свій літній будинок у штаті Мен. Місіс Барбур із її характерною делікатністю примудрялася обминати цю тему навіть серед картонних ящиків і відкритих валіз, які стали всюди з’являтися в домі. Містер Барбур та його найменші діти мали схвильований вигляд, але Енді розглядав цю перспективу з відвертим жахом.

– Засмага і розвага, – зневажливо говорив він, поправляючи свої окуляри (схожі на мої, але з набагато товщими скельцями). – Твої дід і бабуся, принаймні, живуть на сухій землі. З гарячою водою. З підключенням до Інтернету.

– Мені тебе зовсім не шкода.

– Якщо тобі доведеться поїхати з нами, то я побачу, як тобі це сподобається. Це як у «Викраденому»[38]. Коли вони продають його в рабство на той човен.

– А як тобі перспектива бути відданим у дім жалюгідного родича, у дідька на рогах, з яким ти навіть не знайомий?

– Ти знаєш, я думав про це, – серйозним голосом сказав Енді, обертаючись на своєму стільці, щоб подивитись на мене. – Принаймні вони тебе не вб’ють, бо ти не є загрозою для їхньої спадщини.

– Ні, звичайно ж, не є загрозою.

– Ти знаєш, що я тобі порадив би?

– Не знаю, а що?

– Я тобі порадив би, – сказав Енді, чухаючи собі ніс загостреним кінчиком олівця, – тяжко працювати, коли тебе віддадуть у твою нову школу в Мериленді. Ти матимеш перевагу – навчатимешся на клас попереду свого віку. Це означає, що ти закінчиш школу в сімнадцять років. Якщо докладеш необхідних зусиль, то через чотири роки, а може, навіть три, матимеш стипендію для навчання в будь-якому закладі.

– Мої оцінки не такі добрі.

– Так, – серйозним голосом підтвердив Енді, – але тільки тому, що ти не хочеш працювати. Проте, гадаю, є всі підстави припустити, що твоя нова школа, хоч де вона буде, не ставитиме перед тобою надто високих вимог.

– Я проситиму Бога, щоб вона їх не ставила.

– Візьми до уваги, що йдеться про державну школу, – сказав Енді. – Мериленд. Жодної неповаги до Мериленду. Я хочу сказати, що там є Лабораторія прикладної фізики й Науковий інститут космічного телескопа при університеті Джонса Гопкінса, не кажучи вже про Центр космічних польотів імені Ґоддарда у Ґрінбелті. Безперечно, цей штат має серйозні зв’язки з НАСА. У кінці початкової школи ти на тестуванні скільки набрав?

– Не пам’ятаю.

– Гаразд, не розповідай мені про це, якщо не хочеш. Я лише хочу сказати, ти зможеш закінчити школу з високими оцінками, коли тобі буде сімнадцять років – а може, навіть шістнадцять, якщо ти працюватимеш тяжко, й тоді ти зможеш вступити до коледжу, коли схочеш.

– Три роки – це чималий час.

– Він чималий для нас. Але в загальній схемі речей зовсім ні. Я маю на увазі, – розважливо сказав Енді, – подивись на цю дурепу Сабіну Інґерсолл або на того ідіота Джеймса Вільєрса. Або хоч би на Форреста, сука, Лонгстріта.

– Ці люди не бідні. Я бачив Вільєрсового батька на обкладинці «The Economist».

– Ні, вони не бідні, але тупі, як диванні валики. Взяти хоч би Сабіну – та вона ледве навчилася ставити одну ногу поперед другої. Якби її родина не мала грошей і їй довелося викручуватися самій, вона могла б стати, навіть не знаю, хіба повією, не більше. Лонгстріт, він би, думаю, забився в якийсь куток і здох із голоду. Як хом’як, що його забули нагодувати.

– Ти пригнічуєш мене.

– Я хочу лише сказати, що ти хлопець розумний. І дорослі люблять тебе.

– Та невже? – з сумнівом запитав я.

– Безперечно, – сказав Енді своїм безвиразним бридким голосом. – Ти запам’ятовуєш імена, дивишся просто у вічі, тиснеш руки, коли від тебе цього чекають. У школі вони всі готові зав’язатись у вузол задля тебе.

– Але ж… – Я не хотів нагадувати йому, що вони так поводяться, бо моя мати померла.

– Не будь йолопом. Ти викрутився б, навіть скоївши вбивство. Ти для цього досить розумний.

– Чому тоді ти не опануєш вітрильне мистецтво?

– Я намагаюсь опанувати його, – похмуро відповів Енді, розкриваючи свій зошит із хіраганою. – Я прикинув, що в гіршому випадку мені треба буде витерпіти чотири диявольські літа. Три, якщо тато погодиться віддати мене до коледжу, коли мені виповниться шістнадцять. Два, якщо я стисну зуби й перед випускним класом запишуся в «Гірську школу» на літню програму з органічного рільництва. І після цього я більше ніколи не ступлю ногою на палубу яхти чи хай там якого човна.

ХІ

– Важко розмовляти з нею по телефону, ох, важко, – сказав Гобі. – Я такого не чекав. З нею зовсім погано.

– Зовсім погано? – перепитав я.

Не минуло й тижня після від’їзду Піппи, і хоч я не думав навідувати Гобі, якимсь чином знову опинився в нього, сидячи на кухні за столом і поїдаючи другу страву, схожу на перший погляд на чорну землю з квіткового горщика, але насправді – чудову суміш імбиру і смокв зі збитими вершками, притрушену гіркуватою апельсиновою цедрою.

Гобі потер око. Він лагодив стілець у підвалі, коли я прийшов.

– Усе це неабияк мене дратує, – сказав він. Його волосся було зав’язане на потилиці, щоб не затуляти очі. Окуляри висіли на шиї на ланцюжку. Він скинув свій чорний робочий халат, повісив його на гачок і був тепер у старих вельветових штанях, забризканих мінеральним розчином та обліплених бджолиним воском, і запраній бавовняній сорочці з рукавами, закасаними до ліктів. – Марґарет сказала, що вона плакала три години, після того як закінчила телефонну розмову зі мною ввечері в неділю.

– То чому вона не може повернутися?

– Щиро кажучи, я хотів би знати, як поліпшити ситуацію, – сказав Гобі. Він сидів, діловитий і похмурий, його вузлувата біла рука лежала на столі, щось у вигині його плечей нагадувало добродушного коня-ваговоза або робітника, що зайшов до пабу після довгого трудового дня. – Я думав полетіти туди й побачитися з нею, але Марґарет сказала, що не треба. Мовляв, дівчина взагалі не звикне до свого нового місця перебування, якщо я стовбичитиму поблизу.

– Я вважаю, ви все одно повинні туди поїхати.

Гобі підняв брови.

– Марґарет найняла фізіотерапевта – якогось знаменитого, напевне, який лікує травмованих дітей за допомогою коней. Так, Піппа любить тварин, але навіть якби вона була при доброму здоров’ї, то не схотіла б перебувати весь час поза домом, не злазячи з коня. Вона провела більшу частину свого життя на уроках музики та в репетиційних кімнатах. Марґарет сповнена ентузіазму щодо музичної програми в її церкві, але аматорський дитячий хор навряд чи дуже цікавить Піппу.

Я відсунув убік скляну миску, яку вишкріб до дна.

– Чому Піппа не знала її раніше? – боязко запитав я, а коли він мені не відповів, то додав: – Справа в грошах?

– Не зовсім. Хоч і в них. Ти правду кажеш. Гроші завжди мають вагу, коли йдеться про такі взаємини. Річ у тому, – сказав він, нахилившись уперед і поклавши свої великі виразні руки на стіл, – що батько Велті мав трьох дітей. Велті, Марґарет і матір Піппи, Джульєтту. Усіх від різних жінок.

– Он як.

– Велті був найстарший. Здавалося, б найстарший син, тут усе зрозуміло. Але він захворів на туберкульоз хребта, коли мав шість років, а його батьки перебували в Асуані – нянька не зрозуміла, яка це тяжка хвороба, і його поклали до лікарні надто пізно – він був дуже розумний хлопчик, так мені здається, привабливий також, але старий містер Блеквелл не був чоловіком, готовим терпіти слабкість або каліцтво. Він відіслав сина в Америку до родичів і майже про нього не згадував.

– Жах, – сказав я, обурений такою несправедливістю.

– Та отож. Марґарет, звичайно, намалювала б тобі зовсім іншу картину, але батько Велті був тяжким чоловіком. У всякому разі, після того, як Блеквеллів вислали з Каїра (мабуть, вислали – вираз неточний, бо коли Насер прийшов до влади, усі іноземці мусили покинути Єгипет), батько Велті прилаштувався працювати в нафтовому бізнесі; на своє щастя, він мав гроші й власність усюди. Іноземцям не дозволяли забирати з країни гроші або цінності.

– Одне слово, – він потягся ще по одну сигарету, – я трохи відійшов від теми. Річ у тім, що Велті майже не знав Марґарет, яка була років на дванадцять за нього молодша. Матір’ю Марґарет була жінка з Техасу, з великою спадщиною, тож вона мала досить власних грошей. Це був останній і найтриваліший зі шлюбів старого містера Блеквелла – і велике кохання, якщо вірити Марґарет. Це подружжя було дуже відомим у Г’юстоні – вони влаштовували бучні вечірки й літали в Африку на сафарі, – батько Велті любив Африку, навіть після того як йому довелося покинути Каїр, він не міг жити без неї.

– У будь-якому разі, – сірник спалахнув, і він закашлявся, видихнувши хмару диму, – Марґарет була татовою принцесою, зіницею його ока й усе таке. Та впродовж усього свого шлюбу він не проминав гардеробниць, офіціанток, дочок своїх друзів і якось, коли йому вже було за шістдесят, прижив дитину з дівчиною, яка стригла йому волосся. І то була мати Піппи.

Я не сказав нічого. Під час мого навчання в другому класі виник великий скандал (день за днем задокументовуваний на сторінках світської хроніки «The New York Post»), коли батькові однієї з моїх однокласниць народила дитину жінка, що не була матір’ю Елі, внаслідок чого матері школярок стали на той або протилежний бік і не розмовляли одна з одною, коли пополудні стояли перед школою, щоб забрати нас.

– Марґарет тоді навчалася в коледжі, у Вассарі, – поривчасто сказав Гобі. Хоч він говорив зі мною, наче з дорослим (що мені подобалося), тема нашої розмови була йому не дуже приємна. – Я думаю, десь років зо два вона не розмовляла з батьком. Старий містер Блеквелл намагався відкупитися від перукарки, але його скупість зрештою взяла гору, принаймні скупість у ставленні до своїх спадкоємців. І тому Марґарет і мати Піппи Джульєтта ніколи навіть не зустрічалися, хіба що в суді, коли Джульєтта була практично ще немовлям. Батько Велті так зненавидів перукарку, що у своєму заповіті прямим текстом указав, щоб ані їй, ані Джульєтті не дістався жоден цент поверх тієї скупої допомоги, якої закон вимагав на утримання дитини. Але Велті… – Гобі погасив сигарету. – Старий містер Блеквелл мав якісь особливі плани щодо Велті й у своєму заповіті його не образив. І протягом усієї судової тяганини, яка тривала роками, Велті дуже непокоївся тим, як дитину відтрутили й зневажили. Мати Джульєтти її не хотіла: ніхто з материної рідні її не хотів; старому містерові Блеквеллу, звичайно ж, вона була не потрібна, а Марґарет і її мати, безперечно, були б задоволені, якби доля викинула її на вулицю. А поки що перукарка залишала Джульєтту саму-одну в помешканні, коли йшла на роботу… Погана ситуація з усіх боків.

Велті не мав жодних зобов’язань, щоби втрутитись у цю справу, але він був порядний чоловік, не мав родини й любив дітей. Він запросив Джульєтту (або Джулі-Енн, як її тоді називали) сюди на канікули, коли їй виповнилося шість років…

– Сюди? У цей дім?

– Так, сюди. Але потім літо минуло й настав час відіслати її додому, і вона плакала, не бажаючи їхати, а мати не відповідала по телефону, тоді Велті здав квитки на літак і став обдзвонювати навколишні школи, щоб записати її в перший клас. Це не було офіційне влаштування – він боявся розгойдувати човна, як то кажуть, – але більшість людей вважали, що то його дитина, особливо не розпитуючи. Він мав близько тридцяти п’яти років, тобто досить, аби бути її батьком, ким він і був по суті.

– Та нехай, – сказав Гобі, піднявши погляд, зовсім іншим тоном. – Ти сказав, тобі хотілося б оглянути майстерню. Спустимося вниз?

– Будь ласка, – сказав я.

Коли я прийшов, він працював над перекинутим стільцем, підвівся, потягся і сказав, що хоче зробити перерву, але мені не хотілося йти нагору, адже майстерня була такою багатою й чарівною на вигляд: печера зі скарбами, більша зсередини, аніж здавалася ззовні, зі світлом, яке просочувалося крізь високі вікна, ажурне й філігранне, наповнена таємничими інструментами з невідомими мені назвами та гострими загадковими запахами лаку і бджолиного воску. Навіть стілець, над яким він працював, – той мав попереду козячі ніжки з роздвоєними копитами – здавався не предметом меблів, а зачарованою істотою, яка могла перекинутися, стрибнути з його робочої лави й подріботіти вулицею.

Гобі простяг руку по свій халат і знову його вдягнув. Попри всю свою делікатність, свої спокійні манери, він був збудований як чоловік, що заробляє собі на життя, пересуваючи холодильники або розвантажуючи вагони.

– Отже, – сказав він, ведучи мене сходами вниз, – тут крамниця за крамницею.

– Як це?

Він засміявся.

– Arrière-boutique[39]. Те, що бачать покупці, – це декорації для публіки, а важлива робота відбувається тут, унизу.

– Зрозуміло, – сказав я, дивлячись на лабіринт, розташований під самими сходами, світле дерево, схоже на мед, темне дерево, схоже на текучу патоку, виблиски латуні, позолоти та срібла в слабкому світлі. Як біля Ноєвого ковчега, кожен предмет меблів стояв поруч зі своїм різновидом; стільці зі стільцями, канапи з канапами, годинники з годинниками, письмові столи, засклені шафки та комоди стояли навпроти строгими рядами. Обідні столи посередині утворювали вузькі лабіринтоподібні стежки, якими треба було їх обминати. Під задньою стіною кімнати, рама впритул до рами, висіли тьмяні дзеркала, відсвічуючи сріблястим світлом старих бальних зал і освітлених свічками салонів.

Гобі подивився на мене. Він бачив, який я задоволений.

– Ти любиш старі речі?

Я кивнув головою, це правда, я любив старі речі, хоч раніше про це навіть не здогадувався.

– Тоді тобі має бути цікаво жити в Барбурів. Думаю, деякі їхні речі доби королеви Анни та чіппендейли[40] не гірші, аніж те, що ти можеш побачити в музеї.

– Атож, – сказав я невпевнено. – Але тут усе не так. Красивіше, – додав я на випадок, якщо він мене не зрозумів.

– Чому?

– Ну я хочу сказати, – я міцно заплющив очі, намагаючись зібрати докупи свої думки, – тут унизу все здається величним, так багато стільців із багатьма іншими стільцями… так ніби ти бачиш перед собою різні характери, ви розумієте? Ну ось цей, наприклад, – я не міг знайти потрібного слова, – він дурнуватий, але в позитивному значенні – затишному значенні. А ось цей зі своїми тонкими веретеноподібними ніжками справляє враження стільця нервового…

– Ти маєш добре око на меблі.

– Ну… – Компліменти завжди мене бентежили, я ніколи не знав, як на них відповідати, хіба що вдавати, мовби нічого не чув. – Коли вони вишикувані поруч, ти бачиш, як вони зроблені. А в Барбурів, – я не знав, як це пояснити, – ті ж таки меблі нагадують опудала в Музеї природничої історії.

Коли він засміявся, його похмурий і стривожений погляд кудись випарувався, і я знову відчув його добродушність, вона променилася з нього.

– Я справді так думаю, – сказав я, сповнений бажання прояснити свою думку. – Вона все так розташувала, стіл з освітленням сам по собі, і всі речі розміщені так, щоб ти не міг до них доторкнутися, – це схоже на ті діорами, які вони розташовують навколо я´ка чи якогось іншого звіра, щоб показати його ареал. Це цікаво, але я маю на увазі зовсім інше. – Я показав на спинки стільців, вишикувані попід стіною. – Цей схожий на арфу, цей – на ложку, а цей… – Я змахнув рукою, ніби захищаючись.

– На щит. Хоча, скажу тобі, найцікавіша деталь у цьому стільці – це вигадливий середник. Ти можеш цього й не розуміти, – сказав він, перш ніж я встиг його запитати, що таке середник, – але щодня дивитись на такі меблі, бачити їх при різних освітленнях і провести по них рукою, коли захочеш, збагачує твої знання. – Він дмухнув на окуляри й протер їх куточком фартуха. – Тобі скоро треба буде повертатися до передмістя?

– Та не дуже, – сказав я, хоч уже було пізно.

– Тоді ходімо, – сказав він. – Залучу тебе до праці. Мені потрібен помічник, щоб завершити ремонт цього маленького стільця.

– З козлячими ногами?

– Атож, із козлячими ногами. Я маю ще один фартух на вішалці, я знаю, він на тебе великий, але я щойно покрив той стілець оліфою і не хочу, щоб ти зіпсував свій одяг.

ХІІ

Дейв, психіатр, не раз нагадував мені, що йому хотілося б, аби я завів собі якесь хобі, – цими порадами я нехтував, бо хобі, які він пропонував (ракетбол, настільний теніс, боулінг), здавалися мені вкрай непереконливими. Якщо він вважав, що кілька партій, зіграних у настільний теніс, допоможуть мені забути мою маму, то дах у нього, безперечно, поїхав. Але більшість дорослих людей думали так само – про це свідчили порожній записник, подарований мені містером Нойспейлом, моїм викладачем англійської мови; пропозиція місіс Свонсон, щоб я ходив навчатися мистецтва після уроків, обіцянка Енріке водити мене на баскетбол на майданчиках Шостої авеню і навіть спорадичні спроби містера Барбура зацікавити мене навігаційними мапами та сигнальними прапорами.

– Але що тобі подобається робити у вільний час? – запитала мене місіс Свонсон у своєму моторошному тьмяному кабінеті, що пахнув трав’яним чаєм і полином, на письмовому столі громадилися високі стоси журналів «Seventeen» і «Teen People», а в глибині кімнати лунала тлом якась дзвінка азіатська музика.

– Не знаю. Люблю читати. Дивитися кінофільми. Грати в «Добу завоювань 2» або в «Добу завоювань: платинове видання». Не знаю, – знову сказав я, побачивши, що вона на мене дивиться.

– Що ж, усе це добре, Тео, – сказала вона стурбовано. – Але було б чудово, якби ти міг долучитися до якоїсь колективної діяльності. До роботи в команді, до чогось такого, що ти міг би виконувати разом з іншими дітьми. Ти коли-небудь думав про те, щоб зайнятися спортом?

– Ні.

– Я займаюся бойовим мистецтвом, яке називається айкідо. Не знаю, чи ти про нього чув. Це спосіб використовувати рухи супротивника для самозахисту.

Я дивився вбік від неї, на вицвіле від часу зображення Святої Діви Ґвадалупської, що висіло над її головою.

– А як ти дивишся на фотографію, – запитала вона, склавши на столі руки, густо всіяні бірюзовими перснями, – якщо уроки мистецтва тебе не цікавлять? Хоч мушу сказати, місіс Шайнкопф показала мені кілька малюнків, які ти зробив торік, – маю на увазі дахи, водокачки, краєвиди з вікна студії. Ти дуже спостережливий – я знаю ці краєвиди, й ти спіймав справді цікаві лінії, передав енергію, здається, вона назвала їх динамічними, там цікаві плани й кути пожежних сходів. Проте я хочу тобі сказати – байдуже, чим ти займешся, але я хочу, аби ми знайшли спосіб допомогти тобі бути у зв’язку.

– У зв’язку з ким? – запитав я голосом, який прозвучав надто єхидно.

Її вигляд став спантеличеним.

– З іншими людьми! І, – вона показала на вікно, – зі світом, що тебе оточує. Зрозумій, – мовила вона лагідним, гіпнотичним голосом, – я знаю, що між тобою і твоєю матір’ю існував неймовірно тісний зв’язок. Я розмовляла з нею, бачила вас обох разом. І я точно знаю, як її тобі бракує.

Ні, ти не знаєш, подумав я, зухвало дивлячись їй у вічі.

Вона кинула на мене дивний погляд.

– Ти здивуєшься, Тео, – сказала вона, відхиляючись на спинку свого завішеного шаллю стільця, – як маленькі повсякденні речі, можуть витягти нас із розпачу. Але ніхто не в змозі зробити цього для тебе. Лише ти можеш знайти відчинені двері.

Хоч я й знав, що вона бажає мені добра, я покинув її кабінет із опущеною головою, із колючими від гніву слізьми. Що, в дідька, ця стара кажаниха може знати про мої почуття? Місіс Свонсон мала величезну родину – близько десятьох дітей і тридцятьох онуків, якщо судити з фотографій, розвішаних на її стіні. У неї велике помешкання на захід від Центрального парку та будинок у Коннектикуті і найменшого уявлення про те, як – клац! – і все може зникнути за хвилину. Їй легко відхилитися назад у своєму хіпівському кріслі й базікати про всілякі хобі та відчинені двері.

Та раптом двері й справді відчинилися для мене, і то в цілком несподіваному місці – у майстерні Гобі. «Допомога» зі стільцем (яка полягала в тому, що я стояв біля Гобі, а він обдер сидіння, аби показати мені, як глибоко черви проникли в дерево, як невміло хтось намагався полагодити стілець та інші жахіття, сховані під оббивкою), перетворилася на два або три дивно притягальні дні на тижні, коли після шкільних уроків я приходив до Гобі й наліплював етикетки на посудини, перемішував кролячий клей, наводив лад у шухлядах і коробочках або просто спостерігав, як він обточує ніжки стільців на токарному верстаті. Хоч крамниця нагорі була й далі огорнута темрявою, з опущеними жалюзі, проте в крамниці-за-крамницею цокали маятникові годинники, виблискувало червоне дерево, світло збиралося в золоті калюжки на обідніх столах, життя в підвальній майстерні тривало.

Аукціонні будинки з цілого міста підтримували з ним зв’язок, нерідко зверталися до нього й приватні клієнти. Він реставрував меблі для «Сотбіз», для «Крістіз», для галереї Теппера, для «Дойл». Коли я приходив до нього після школи, під цокання високих годинників він показував мені, як різні породи дерева відрізняються поруватістю й блиском, навчав відрізняти їхні кольори, глянцеві брижі на поверхні тигрового клена від пінястої зернистості волоського горіха, розрізняти їх за вагою в моїй руці й навіть за запахами, що також були неоднаковими: «іноді, коли ти не знаєш, із яким деревом маєш справу, то найпростішим способом уникнути сумнівів буде понюхати його», – відчути пряний запах червоного дерева, пилюжний запах дуба, гострий запах черемхи, схожий на аромат деяких квітів, і гострий бурштиново-смоляний запах палісандра. Я довідувався все про пилки та конічні зенкери, рашпілі й напильники, прямі стамески й ложковидні, скоби та вусорізальні верстати. Я довідався про глянець і про позолоту, що таке гніздо і що таке шип, про різницю між штучним і справжнім ебеновим деревом, між гребенями і вершинами нью-портовських стільців і гребенями стільців «коннектикут» і «філадельфія», чому чіппендейлівський комод через свою зрізану вершину та масивність цінується нижче, аніж комод однієї з ним моделі на ніжках-кронштейнах із борозенчастими боковими пілястрами та шухлядами «піднесених», як висловлювався Гобі, пропорцій.

Нижня майстерня – через слабке освітлення й тирсу на підлозі – створювала враження стайні, де в темряві терпляче стояли великі звірі. Гобі навчив мене по-творчому ставитися до якості добрих меблів, наділяючи їх певним життям і називаючи одні зразки «вона», а інші – «він», тобто характеризуючи м’язисту, майже тваринну якість по-справжньому рідкісних зразків, що відрізнялися від своїх кутастих, недоладних і химерних побратимів, і з любов’ю погладжуючи свої серванти і комодики на низьких ніжках, наче домашніх тваринок. Він був добрим учителем і дуже скоро за допомогою досліджень і порівнянь навчив мене відрізняти копію від оригіналу: за зношеністю це було дуже просто (антикварні меблі завжди зношувалися несиметрично). Якщо краї шліфувалися машиною, а не стиралися руками, то чутливі пальці могли це визначити навіть при слабкому світлі; але найпереконливіше підробка визначалася через гладеньку мертву поверхню дерева, якому бракувало певного сяйва, що виникало лише від дотиків людських рук, які тривали століттями. Варто було мені тільки подумати про долю цих старих шаф і секретерів, які існували набагато довше за людське життя і були значно благороднішими, – і я поринав у спокій, як камінь у глибоку воду, і, коли наставав мені час іти, я виходив приголомшений, кліпаючи очима на яскраво освітлену Шосту авеню, майже не усвідомлюючи, де я.

Більше, ніж майстернею (або «шпиталем», як називав її Гобі), я захоплювався самим Гобі: його стомленою усмішкою, його сутулістю великого чоловіка, його закасаними рукавами й легкими жартівливими манерами, його звичкою, притаманною трудовій людині, витирати собі лоб тильною поверхнею долоні, його терплячим добрим гумором і незламним здоровим глуздом. Але хоч наші розмови й були випадковими та принагідними, у них ніколи не було нічого простого. Навіть легке «як ти?» було запитанням з підтекстом, яке не відповідало своїй зовнішній формі. І мою незмінну відповідь («добре») він легко міг прочитати, навіть якби я не видав ні звуку. І хоч він рідко втручався в мої справи або щось запитував, я відчував, що він має про мене краще уявлення, ніж ті дорослі люди, чия робота полягала в тому, щоб «проникнути мені в мозок», як полюбляв казати Енріке.

Але більше, ніж за будь-що інше, я любив його за те, що він ставився до мене як до товариша й співрозмовника. І не мало значення, що іноді йому хотілося поговорити про сусіда з протезом у коліні або про концерт старовинної музики, на якому він щойно побував у передмісті. Коли я розповідав йому про якусь кумедну подію, що сталась у школі, він був уважним слухачем, який умів оцінити гумор; на відміну від місіс Свонсон (яка завмирала й здавалася приголомшеною, коли я наважувався пожартувати) або Дейва (який міг захихотіти, але невпевнено й завжди трохи запізно), Гобі любив посміятись, і я любив слухати, коли він розповідав мені історії з власного життя: про своїх галасливих дядьків, які пізно одружувались, і заклопотаних черниць зі свого дитинства, про вбогу школу-інтернат на кордоні з Канадою, де вчителі були завжди п’яні, про великий маєток із будинком, який його батько мав звичай тримати в такому холоді, що всередині на вікнах утворювався лід, про сірі грудневі вечори, коли він читав Тацита або «Піднесення Голландської республіки» Мотлі. («Я завжди любив історію. Але не пішов цією дорогою. Моєю хлоп’ячою мрією було стати професором історії в Нотр-Дам. Хоч те, що я роблю тепер, можна сказати, є своєрідним способом працювати з історією, я гадаю». Він розповів, як одного разу врятував однооку канарку з універмагу «Вулворт», яка будила його своїм співом кожного ранку, коли він був малим хлопцем; розповів і про те, як захворів на ревматичну пропасницю, що тримала його в ліжку шість місяців; і про невеличку сусідню старовинну бібліотеку з розмальованою фресками стелею («на превеликий жаль, їх уже звідти стерли»), куди він мав звичку тікати з дому. Розповів про місіс де Пейстер, стару аристократку, яку він ходив навідувати після школи; колишня перша красуня Олбані й місцевий історик квоктала над Гобі і годувала його тістечками «данді», які замовляла з Англії в бляшанках, вона з великою радістю годинами розповідала Гобі про кожну річ зі свого порцелянового серванту і, серед іншого, мала канапу з червоного дерева – що, за чутками, належала генералові Геркаймеру[41], і саме та канапа вперше зацікавила його меблями. («Хоч я не міг собі уявити, як генерал Геркаймер міг поміститися на тій декадентській, схожій на давньогрецьку канапі».) Розповідав він і про свою матір, вона померла невдовзі після смерті його сестри, яка прожила тільки три дні; і про молодого священика-єзуїта, футбольного тренера, який – йому зателефонувала перелякана ірландська покоївка, коли батько Гобі нещадно лупцював сина ременем «практично вщент», – прибіг у дім, закасав рукави й одним ударом повалив батька Гобі на підлогу. («Отець Кіґан! Це він приходив до нас у дім, коли я захворів на ревматичну пропасницю, щоб мене причастити. Я був у нього служкою – він знав, як мені вдома, бачив смуги на моїй спині. Останнім часом стало відомо про багатьох священиків, які погано ставляться до хлопців, але він до мене ставився дуже добре – я завжди думаю, що з ним сталося, я намагався знайти його, але не зміг. Мій батько зателефонував архієпископу, і я незчувся, як його спровадили в Уруґвай».) Усе тут було зовсім інакшим, ніж у Барбурів, де – попри загальну атмосферу доброти – я або губився в товкотнечі, або ставав об’єктом неприємних розпитувань. Я почувався краще, знаючи, що мій друг Гобі живе лише на відстані однієї поїздки автобусом прямо вниз по П’ятій авеню. І вночі, коли я прокидався, тремтячий й охоплений панікою, коли вибух знову гуркотів у мені, іноді мені щастило повернутися до сну, думаючи про його дім, де, навіть не усвідомлюючи цього, я міг іноді опинитися десь у середині ХІХ століття, у світі годинників, які цокали, й дощок підлоги, що рипіли, мідних каструль і кошиків з ріпою та цибулею на кухні, вогників на свічках, які схилялися ліворуч на протязі відчинених дверей, штори на високих вікнах у вітальні майорять, наче бальні сукні, а в тихих кімнатах сплять старі речі.

Мені ставало дедалі важче пояснювати, куди я пропадаю, а надто коли я не з’являвся на обід, що бувало часто, і винахідливість Енді вичерпувалась.

– Чи не поїхати мені з тобою й не поговорити з нею? – сказав Гобі одного дня, коли ми були на кухні і їли вишневий пиріг, який він купив на фермерському ринку. – Я залюбки поїду й зустрінуся з нею. Або, може, ти схочеш запросити її сюди.

– Можливо, – відповів я, подумавши.

– Їй може бути цікаво подивитися чіппендейлівський комод на комоді[42], ну той, філадельфійський – із різьбленим верхом. Можна й не купувати, лише подивитись. Або, якщо це тебе влаштує, ми могли б запросити її в «Ла Ґренуй», – він засміявся, – або в якусь ближчу забігайлівку, що могло б її розважити.

– Дайте мені подумати, – сказав я.

І поїхав додому автобусом рано, міркуючи. Крім хронічної брехні місіс Барбур – постійне пізнє перебування в бібліотеці, проект з історії, якого не існувало, – мені буде незручно зізнатися Гобі в тому, що я назвав перстень містера Блеквелла сімейною реліквією. А якщо місіс Барбур і Гобі зустрінуться, мою брехню, безперечно, викриють так чи інак. Я не бачив, як міг би її обминути.

– Де ти був? – різко запитала місіс Барбур, одягнена для вечері, але без туфель, з’явившись із глибини квартири з бокалом джину з лаймом у руці.

Щось у її манері змусило мене подумати про пастку.

– Сьогодні, – сказав я, – я був у центрі міста в гостях у друга моєї матері.

Енді подивився на мене розгублено.

– Справді? – підозріло запитала місіс Барбур, скоса поглянувши на Енді. – Енді щойно мене повідомив, що ти знову залишився працювати в бібліотеці.

– Не сьогодні, – сказав я з такою невимушеністю, яка здивувала мене.

– Що ж, маю сказати, мені легше тепер, коли я почула твоє пояснення, – холодно сказала місіс Барбур, – бо головний корпус у понеділок зачинений.

– Я не сказав, що він залишився в головному корпусі, мамо, – заперечив Енді.

– Думаю, ви можете його знати, – мовив я, намагаючись відвести небезпеку від Енді.

– Кого знати? – спитала місіс Барбур, знову перевівши погляд на мене.

– Того друга, якого я відвідував. Його звуть Джеймс Гобарт. Він тримає магазин меблів у центрі міста – хоч нічого не продає. Він робить реставрацію.

Вона звела брови докупи.

– Гобарт?

– Він приймає замовлення від багатьох. Іноді навіть працює на «Сотбіз».

– То ти не заперечуватимеш, якщо я зателефоную йому?

– Ні. Він запропонував, щоб ми разом пішли на обід. Або, може, ви коли-небудь захочете навідатись до його крамниці.

– Он як, – сказала місіс Барбур, іще не цілком отямившись від подиву. Тепер вона була збита з пантелику. Якщо місіс Барбур коли-небудь їздила південніше від Чотирнадцятої вулиці, хай із якої причини, то я ніколи про це не чув. – Ну гаразд. Побачимо.

– Не обов’язково там щось купувати. Можна тільки подивитися. Він має чудові речі.

Вона закліпала очима.

– Звичайно, – сказала вона. Вона здавалася дивно дезорієнтованою, в очах були якісь напруження й розгубленість. – Ну нехай. Думаю, мені буде приємно зустрітися з ним. Ми знайомі?

– Ні, не думаю.

– У всякому разі, пробач мені, Енді. І ти також, Тео.

Вона просить пробачення в мене? Я не знав, що їй сказати. Енді, який потай смоктав великий палець, лише здвигнув одним плечем, коли вона швидко вийшла з кімнати.

– У чому річ? – спокійно запитав я.

– Вона засмучена. І ти тут ні до чого. Платт повернувся додому, – додав він.

Тепер, коли він про це згадав, я почув приглушену музику, яка лунала в глибині квартири. Глибоке гупання, що діяло на підсвідомість.

– Чому він повернувся? – запитав я. – У чім проблема?

– Щось сталось у школі.

– Погане?

– А Бог його знає, – відповів він байдуже.

– Він у халепі?

– Схоже, що так. Але ніхто про це нічого не говорить.

– Але що сталося?

Енді скривив гримасу: хтозна.

– Він уже був тут, коли ми повернулися зі школи, – ми почули його музику. Кітсі була збуджена й побігла, щоб його привітати, але він заверещав і гримнув дверима під її носом.

Я здригнувся. Кітсі обожнювала Платта.

– Тоді мати прийшла додому. Зайшла до його кімнати. Потім якийсь час розмовляла по телефону. Мені навіть здається, тато вже повертається додому. Вони мали сьогодні ввечері обідати в Тікнорів, але, думаю, цю домовленість уже скасовано.

– А як будемо вечеряти? – запитав я після короткої паузи.

Зазвичай, коли ми приходили зі школи, то їли, сидячи перед телевізором і водночас виконуючи домашню роботу, – але тепер, коли в домі з’явився Платт, а містер Барбур уже в дорозі і їхні вечірні плани скасовано, було схоже, що нам доведеться обідати в сімейному колі, в їдальні.

Енді поправив окуляри – метушливо, як старенька бабця, він завжди їх так поправляв. Хоч у мене волосся було темне, а в нього світле, я зрозумів, чому місіс Барбур вибрала для нас такі однакові окуляри: вона хотіла зробити мене схожим на яйцеголового близнюка Енді – я в цьому переконався, коли підслухав, як одна дівчина в школі назвала нас «брати тупаки» (чи, може, «брати глупаки» – обидва прізвиська були далекі від компліменту).

– Ходімо до «Серендіпіті» й купимо там по гамбургеру, – сказав Енді. – Мені зовсім не хочеться бути вдома, коли повернеться тато.

– Заберіть і мене, – несподівано попрохала Кітсі, забігши до нашої кімнати й зупинившись перед нами, розчервоніла й засапана.

Енді і я перезирнулися. Кітсі навіть не хотіла, аби її бачили разом із нами в черзі на автобусній зупинці.

– Благаю вас, – заскиглила вона, дивлячись то на нього, то на мене. – Тодді пішов грати у футбол, я маю власні гроші й не хочу залишатися сама з ними, будь ласка.

– Нехай іде, – сказав я Енді, і вона кинула на мене вдячний погляд.

Енді запхав руки до кишень.

– Ну гаразд, – мовив він їй без жодного виразу.

Я подумав, що вони схожі на двійко білих мишей. Тільки що Кітсі – це миша-принцеса, грудочка цукрової вати, тоді як Енді – різновид нещасної, анемічної миші з зоомагазину, яку ви купите хіба для того, щоб згодувати її удаву.

– Збирайся швидше. Давай, – сказав він, коли вона завмерла на місці, витріщившись на нього. – Ходімо. Я не збираюся чекати тебе. І не забудь свої гроші, бо я не платитиму за твій гамбургер.

ХІІІ

Я не ходив до Гобі кілька наступних днів, щоб підтримати Енді, хоч атмосфера в домі була такою напруженою, що перебувати в ній мені зовсім не хотілося. Енді мав слушність: годі було збагнути, що накоїв Платт, бо місіс і містер Барбури поводилися так, ніби нічого не сталося (але таки сталося, в цьому сумніватися не випадало), а сам Платт також не говорив ні слова й лише похмуро сидів над своєю мискою, а волосся затуляло йому обличчя.

– Повір мені, – сказав Енді, – атмосфера тут краща, коли ти присутній. Вони намагаються розмовляти й докладають усіх зусиль, щоб їхня балачка була нормальною.

– А що він накоїв, як ти думаєш?

– Чесно кажучи, я не знаю. І не хочу знати.

– Присягаюся, що хочеш.

– Справді, хочу, – погодився Енді. – Але не маю найтуманнішого уявлення.

– Ти думаєш, він когось одурив? Щось украв? Жував гумку в каплиці?

Енді стенув плечима.

– Останній раз він потрапив у халепу за те, що врізав комусь по пиці палицею для гри в лакрос. Але тут було щось інше. – Потім Енді заявив ні сіло ні впало: – Мати любить Платта найбільше.

– Ти так гадаєш? – ухильно поцікавився я, хоч і знав, що він має рацію.

– Тато найбільше любить Кітсі. А мати – Платта.

– Вона також дуже любить Тодді, – сказав я, перш ніж зрозумів, як це прозвучало.

Енді зробив гримасу.

– Я подумав би, що мене підмінили відразу після народження, – сказав він. – Якби не був такий схожий на матір.

XIV

З якоїсь причини протягом цього напруженого антракту (можливо, тому, що таємнича халепа, в якій опинився Платт, нагадала мені про мою власну) мені спало на думку, що, можливо, я повинен розповісти Гобі про картину або принаймні торкнутися цієї теми, щоб з’ясувати, якою буде його реакція. Проблема була в тому, як забрати картину. Вона досі була в нашій квартирі, там, де я її покинув, у торбині, яку приніс із музею. Побачивши її прихиленою до канапи у вітальні того жахливиго ранку, коли повернувся додому, щоб забрати деякі потрібні мені шкільні речі, я пройшов повз неї, старанно її оминаючи, мов причепливого жебрака на хіднику, й весь час відчуваючи холодний погляд місіс Барбур на своїй спині, на нашому помешканні, на речах моєї матері, коли вона стояла, склавши руки на грудях.

Проблема була для мене тяжкою. Щоразу, коли я думав про неї, живіт мені судомило, тож перший інстинкт наказував опустити кришку й думати про щось інше. На лихо, я дуже довго нікому нічого не розповідав, і мене опанувало почуття, що вже надто пізно розповідати про це хоч комусь. Але що більше часу я проводив із Гобі – з його пошкодженими геплвайтами та чіппендейлами, старими меблями, про які він так турбувався, – тим більше відчував, що мовчати далі не годиться. А що буде, як хтось знайде картину? Що станеться зі мною? Я знав, що господар дому може зайти до нашого помешкання – він мав ключ, але навіть якби він увійшов, то навряд чи відразу наштовхнувся б на сумку з картиною. Проте я розумів, що спокушаю долю, залишаючи картину там і весь час відкладаючи рішення, що з нею робити.

Не те щоб я не хотів повернути картину до музею. Якби я міг повернути її в чаклунський спосіб, силою бажання, то зробив би це за мить. Але проблема була в тому, що я не знав, як її повернути, не наражаючи на небезпеку ні себе, ні картину. Після вибуху в музеї по всьому місту були розклеєні оголошення, що всі згортки, залишені без нагляду невідомо з якої причини, будуть знищені, й це зруйнувало всі мої блискучі надії повернути картину анонімно. Адже підозрілі валізи або пакунки злетять у повітря без зайвих розмов.

З усіх дорослих, яких я знав, я міг довіритися лише двом: Гобі й місіс Барбур. З цих двох Гобі здавався мені набагато симпатичнішою перспективою, яка значно менше мене лякала. Мені було б набагато легше пояснити Гобі, як сталося так, що я забрав картину з музею. Що я виконував інструкції Велті, що це була, так би мовити, помилка, вчинена у стані контузії, в якому я тоді перебував. Я, мовляв, не цілком усвідомив, що роблю. І я не мав наміру тримати її в себе так довго. Але в моєму бездомному становищі мені здавалося надто ризикованим розкрити рот і зізнатися в тому, що багато хто розцінив би як серйозний злочин. І тут унаслідок випадкового збігу саме тоді, коли я думав, що не маю права далі мовчати, я натрапив на невелике чорно-біле фото своєї картини в бізнесовому розділі «The Times».

Мабуть, через напружену атмосферу, що склалася в домі внаслідок ганьби, яка спіткала Платта, газета стала тепер проникати з кабінету містера Барбура в інші кімнати, де розпадалася на окремі сторінки. Ці сторінки, неакуратно складені, лежали біля загорнутої в серветку склянки з газованою водою (візитівки містера Барбура) на журнальному столику у вітальні. То була довга й занудна стаття, надрукована в кінці розділу, де йшлося про індустрію страхування – про фінансові труднощі, пов’язані з облаштуванням великих мистецьких виставок в умовах нестабільної економіки, а надто про труднощі страхування мандрівних творів мистецтва. Але мою увагу привабив насамперед підпис під фотографією: «„Щиголь“, знищений шедевр Карела Фабриціуса 1654 року».

Я без якихось певних думок примостився на стільці містера Барбура й почав переглядати густий текст, аби побачити бодай іще одну згадку про мою картину (я вже думав про неї як про мою; ця думка проникла мені в мозок, ніби я володів нею протягом усього свого життя).

Закони міжнародного права набувають чинності у випадках культурного тероризму, таких як цей, що завдав тяжкого удару і по фінансовій спільноті, і по світу мистецтва. «Втрату навіть одного з цих шедеврів неможливо оцінити, – завив Мюррей Твітчелл, лондонський аналітик ризиків. – Крім дванадцяти втрачених і, ймовірно, знищених картин, інші двадцять сім творів були дуже ушкоджені, хоча реставрація деяких із них можлива». Зроблено марну, на думку багатьох, спробу в «Базі даних про втрачені твори…»

Стаття мала продовження на наступній сторінці. Але в цю мить місіс Барбур увійшла до кімнати, і я мусив відкласти газету.

– Тео, – сказала вона. – Я маю до тебе пропозицію.

– Яку? – обережно запитав я.

– Ти погодишся поїхати цього року з нами до штату Мен?

На якусь мить мене опанувала така радість, що я зовсім зблід.

– Так! – вигукнув я. – Це буде круто.

Навіть вона не могла не всміхнутися.

– Ну що ж, – сказала вона. – Ченс, безперечно, буде радий залучити тебе до праці на човні. Схоже, цього року ми виїдемо трохи раніше – тобто Ченс і діти виїдуть раніше. Я залишуся в місті, щоб зробити деякі справи, але через тиждень або два приєднаюся до вас.

Я був такий щасливий, що не знайшов ані слова.

– Подивимось, як тобі вітрильний спорт. Можливо, він сподобається тобі більше, ніж Енді. Сподіваймося на це принаймні.

– Ти думаєш, це буде тобі велика втіха, – похмуро сказав Енді, коли я прибіг у спальню (не прийшов, а прибіг), щоб повідомити велику новину. – Але так не буде. Ти зненавидиш це.

Проте я бачив, який він задоволений. І того вечора, перед тим як ми лягли спати, він сів зі мною на краєчку нижнього ліжка й ми обговорили, які книжки візьмемо з собою, які ігри, а також пригадали симптоми морської хвороби, щоб я, коли схочу, міг відкараскатися від допомоги на палубі.

XV

Ці дві новини, обидві для мене приємні, пом’якшили мій настрій і навіяли полегкість. Якщо моя картина знищена – принаймні такою є офіційна версія, – то я маю безліч часу, аби вирішити, що з нею робити. І, немов чарами, запрошення місіс Барбур поширювалося далеко за межі літа й далеко за обрій, і тепер весь Атлантичний океан лежав між мною і дідом Декером; стало так легко, що в мене йшла обертом від радості голова, так я радів, що таке важливе для мене рішення не треба було ухвалювати негайно. Я знав, що повинен віддати картину або Гобі, або місіс Барбур, здатися на їхню ласку, розповісти їм усе, попрохати, щоб вони допомогли мені, – у якомусь ясному куточку своєї свідомості я розумів, що гірко каятимусь, якщо цього не зроблю, – але мій розум був надто заповнений відпочинком у штаті Мен і ходінням під вітрилами, аби думати про щось інше; і мені почало здаватися, що буде добре, коли я втримаю картину на якийсь час як страхування на наступні три роки проти необхідності жити в діда Декера та Дороті. Ознакою моєї naïveté[43] був той факт, що я мав надію навіть продати картину, якби мені захотілося. Тож я тримався спокійно, вивчав мапи та морські символи з містером Барбуром і дозволив місіс Барбур повести мене в «Брукс Бразерз», де вона купила мені черевики для ходіння по палубі й кілька легких бавовняних светрів, щоб носити їх на воді, коли вночі стає холодно. І так нічого я й не сказав.

XVI

– Надто велика освіта – ось у чому була моя проблема, – сказав Гобі. – Принаймні так думав мій батько.

Я був із ним у майстерні й допомагав йому відбирати нескінченні шматочки старого вишневого дерева, одні червоніші, інші брунатніші, усі збережені від уламків меблів і потрібні йому для того, щоб полагодити окантування високого підлогового годинника, над яким він працював.

– Мій батько мав компанію з вантажних перевезень (я вже про це знав; назва компанії була такою відомою, що навіть я чув про неї), і влітку та на різдвяні вакації він примушував мене навантажувати й розвантажувати машини – я ще мушу багато чого навчитися, щоб сісти за кермо машини, казав він. Чоловіки на вантажних доках усі замовкли, коли я туди прийшов. Синок боса, ви ж розумієте. То не була їхня провина, бо з таким сучим сином, як мій батько, працювати було нелегко. Хай там як, а він примушував мене тяжко трудитися з чотирнадцяти років, після школи й на вихідні – вантажачи ящики під дощем. Іноді я працював також в офісі – похмурій, брудній конурі. Узимку там панував мороз, а влітку – нестерпна спека. Доводилося горлати, щоб перекричати гуркіт вентиляторів. Спершу я працював там лише влітку та на різдвяних канікулах. Та коли я закінчив другий курс коледжу, він оголосив, що платити далі за моє навчання не збирається.

Я знайшов шматок дерева, який здавався добрим для полагодження зламаної деталі, й підсунув його Гобі.

– У вас були погані оцінки?

– Ні, я навчався успішно, – сказав він, піднявши мій шматок дерева, подивившись його на світло й кинувши на купу інших можливих варіантів. – Річ була в тому, що сам він у коледжі не навчався, а домігся успіху в житті, хіба ні? То невже я вважав себе кращим за нього? Понад те, він належав до людей того типу, які мусять гнобити всіх у своєму оточенні, – ти знаєш таких людей, – і, схоже, йому раптом спало на думку, як найкраще тримати мене під своїм нігтем і примушувати працювати задарма. Спочатку, – він роздивлявся кілька хвилин ще один шматок шпону, а тоді поклав його на купку «може бути», – спочатку він сказав мені, щоб я зробив перерву на рік, на чотири роки, на п’ять, на скільки треба, й заробив решту грошей на навчання в коледжі тяжкою працею. Я не бачив жодного пенні зі свого заробітку. Я жив удома, й він відкладав усі мої гроші на спеціальний рахунок, «для мого ж таки добра», так би мовити. Досить брутально, але справедливо, так я думав. Але потім – після того як я працював на нього повний робочий день десь протягом трьох років – умови гри змінилися. Зненацька, – він засміявся, – з’ясувалося, що я нічого не зрозумів у нашій домовленості. Я виплачував йому борг за перші два роки навчання в коледжі. Він узагалі нічого для мене не відкладав.

– Це жахливо, – сказав я після шокової паузи.

Я не розумів, як він може сміятися з такої несправедливості.

– Ну, розумієш, – він закотив очі, – я був іще хлопець зелений, але до мене дійшло, що, працюючи в такому темпі, я раніше помру від старості, аніж виберуся звідти. Але, не маючи грошей, не маючи де жити, який вихід зі своєї ситуації міг я знайти? Я напружено намагався щось придумати, коли раптом одного дня до нашого офісу прийшов Велті – саме тоді, коли мій батько обкладав мене лайкою. Він любив принизити мене перед своїми людьми, мій тато, випендрюючись перед ними, наче мафіозний бос, розповідаючи, що я заборгував йому гроші за те й за те, вираховуючи їх із моєї уявної «платні». Він утримував мої фантомні чеки невідомо за які порушення. Отаким було моє життя.

Щодо Велті, то я бачив його не вперше. Він приходив до нас, щоб організувати перевезення якогось антикваріату, закупленого в маєтках, – він завжди нарікав на те, що зі своїм горбом мусив напружено працювати, щоб створити про себе добре враження, щоб люди не зважали на його калічне тіло й усе таке, але мені він сподобався від самого початку. Власне, він подобався всім, навіть моєму батькові, який, мушу сказати, не звик добре ставитися до людей. У всякому разі, Велті, ставши свідком тієї брутальної сцени, зателефонував моєму батькові наступного дня і сказав, що хотів би скористатися моєю допомогою в пакуванні меблів у будинку, майно якого він закупив. Я був дужим хлопцем, старанним працівником і годився для такої роботи. До того ж, – Гобі підвівся й потягнувся, – Велті був вигідним клієнтом. І мій батько з якихось міркувань пристав на пропозицію.

Будинок, у якому я допомагав пакувати речі, належав родині де Пейстерів. А річ у тому, що я знав стару місіс де Пейстер дуже добре. Ще в дитинстві я полюбляв навідувати її – химерну стару жінку в яскравій жовтій перуці, справжнє джерело інформації з розкиданими всюди паперами. Вона знала все про місцеву історію, була неймовірно цікавою оповідачкою – а її дім був напхом напханий кришталем від Тіффані й добрими старовинними меблями ХІХ століття, і я краще знав про походження багатьох речей, аніж дочка місіс де Пейстер, яка не мала найменшого інтересу до стільця, на якому сидів президент Маккінлі, чи до чогось подібного.

Того дня, коли я закінчив допомагати йому з цим будинком – було близько шостої години вечора, і я був із голови до ніг у пилюці, – Велті відкоркував пляшку вина, й ми випили його, сидячи на спакованих валізах і скринях, посеред голої підлоги та наповненого відлуннями порожнього будинку. Я був виснажений і стомлений – він заплатив мені готівкою, щоб гроші не дісталися моєму батькові, – і, коли я подякував йому й запитав, чи він не знайшов би іншої роботи для мене, він сказав: я щойно відкрив крамницю в Нью-Йорку, і, якщо тобі потрібна робота, ти її маєш. Тож ми цокнулися келихами, щоб скріпити цю домовленість, і я повернувся додому, спакував валізу, наповнену переважно книжками, попрощався з власним домом і наступного дня поїхав на вантажівці до Нью-Йорка, жодного разу не озирнувшись…

Розповідь закінчилася. Настала тиша. Ми все ще займалися сортуванням шпонів: фрагменти дерева завтовшки з папірець клацали, мов у якійсь старовинній, можливо, китайській грі, створюючи дивні звуки, завдяки яким ми почувалися наче в якійсь неозорій тиші.

– Ось він, – сказав я, схопив шматок дерева, підняв його і з тріумфом передав Гобі: він підходив кольором набагато ближче, аніж ті, які він уже відклав.

Він узяв його в мене, подивився під лампою.

– Може бути.

– А що в ньому не так?

– Розумієш, – він підніс шпон до окантування високого годинника, – у цій роботі головне – дібрати зернистість дерева. У цьому весь секрет. Відтінки в тоні підробити легше. Поглянь на оцей, – він підняв інший шматок дерева, колір якого відрізнявся на кілька тонів, – якщо застосувати трохи воску й пофарбувати його правильно, він може бути. Біхромат калію, трохи коричневої фарби в стилі Ван Дейка, а іноді, коли зернистість надто відрізняється, особливо в певних видів горіхового дерева, я застосовую нашатирний спирт, щоб зробити новий шматок дерева трохи чорнішим. Але тільки в тому разі, коли я не маю іншого виходу. Завжди краще застосовувати дерево того самого віку, що й те, яке ти лагодиш, коли воно в тебе є.

– Як ви навчилися це робити? – боязко запитав я.

Він засміявся.

– Так само, як ти навчаєшся тепер! Стоячи поруч і спостерігаючи. Намагаючись допомагати.

– Вас навчав Велті?

– О ні. Він розумів, як це робиться, у цьому бізнесі інакше не можна. Він мав дуже точне око, і я часто бігав і кликав його, коли потребував думки фахівця. Але перш ніж я приєднався до цієї фірми, він зазвичай не купував речей, які потребують реставрації. Ця робота вимагає великих витрат часу й особливого характеру, а він не мав на це ані темпераменту, ані фізичної вправності. Він волів купувати речі, охоче брав участь в аукціонах або перебував у своїй крамниці й базікав із покупцями. Щодня близько п’ятої години я підіймався сходами, щоб випити з ним чашку чаю. Немов із тюремного підземелля. У ті давні дні тут було вбого й паскудно – панували волога та пліснява. Коли я прийшов працювати на Велті, – він засміявся, – тут трудився старий на ім’я Абнер Моссбанк. Він ледве стояв на ногах, його пальці були покручені артритом, а очі ледве могли бачити. Іноді, щоб полагодити якусь річ, йому був потрібен цілий рік. Але я стояв у нього за спиною і спостерігав, як він працює. Він працював, як хірург. Не можна було ставити йому жодного запитання. У майстерні панувала цілковита тиша. Але він знав абсолютно все – знав ту справу, якої інші люди не знають або не завдають собі клопоту вивчити, – вона висить на ниточці, усе тоншій із кожним поколінням.

– Ваш батько не повернув вам гроші, які ви в нього заробили?

Він весело засміявся.

– Жодного пенні. І більше ніколи зі мною не розмовляв. Він був мерзенним старим паскудником – помер від серцевого нападу, коли звільняв одного зі своїх давніх працівників. То був найубогіший похорон із тих, які тобі будь-коли доводилося бачити. Три чорні парасольки під дощем зі снігом. Відразу пригадується Ебенезер Скрудж[44].

– Ви ніколи не повернулися до коледжу?

– Ні. Не схотів. Адже я знайшов діяльність собі до вподоби. Отже… – Він поклав обидві руки собі на поперек і випростався; витерті на ліктях рукави його піджака, просторого й трохи брудного, робили його схожим на добродушного конюха, який іде до стайні. – Мораль цієї історії в тому, що хто знає, куди все це тебе приведе?

– Що все це?

Він засміявся.

– Твої канікули під вітрилом, – сказав він, підходячи до полиці, де банки з пігментами стояли вишикувані, наче пляшечки з ліками в аптекаря: землисто-охряні, отруйно-зелені, вугільний порошок і спалена кістка. – Це може для тебе бути вирішальна мить. Буває, море захоплює людей.

– Енді має морську хворобу. На яхті він мусить тягати з собою пакет і блювати в нього.

– Але маю сказати, – він потягся за банкою з ламповою сажею, – що мене море так і не захопило. Коли я був дитиною, то був у захваті від «Легенди про старого моряка» з ілюстраціями Доре, я тремтів, дивлячись на океан, але ніколи не мав такої пригоди, яку матимеш ти. Ніколи не знаєш, що на тебе чекає. Тому що, – сказав він, насупивши брови й насипавши трохи порошку на свою палітру, – я ніколи не думав про те, що старі меблі місіс де Пейстер стануть тією річчю, яка визначить моє майбутнє. А тебе, можливо, зачарують раки-самітники й ти станеш вивчати морську біологію. Або тобі захочеться будувати яхти чи бути художником-мариністом, або написати книжку про «Лузитанію»[45].

– Можливо, – сказав я, склавши руки за спиною.

Але насправді я сподівався зовсім на інше. Навіть думка про це примушувала мене тремтіти. Бо Кітсі й Тодді почали ставитися до мене набагато, набагато терпиміше, наче їх відвели вбік і щось їм сказали. І я бачив, якими поглядами, якими тонким натяками обмінювалися між собою містер і місіс Барбури, що вселяло мені надію, більше ніж надію. Власне, цю думку вклав мені в голову Енді.

– Вони вважають, що мені корисно бути біля тебе, – якось сказав він, коли ми йшли до школи. – Що ти витягуєш мене з моєї мушлі й робиш соціальнішим. Думаю, вони готуються зробити сімейне оголошення, коли ми приїдемо до Мену.

– Оголошення?

– Не будь йолопом. Вони прихилилися до тебе – мати передусім. Але й тато теж. Мені здається, вони хочуть, щоб ти залишився жити в нас.

XVII

Я їхав до передмістя на автобусі, дещо сонний, зручно хитаючись назад і вперед і спостерігаючи, як біжать повз мене мокрі недільні вулиці. Коли я увійшов до помешкання, змерзнувши від переходу під дощем, Кітсі вибігла у вестибюль і подивилася на мене широко розплющеними очима, ніби я був страусом, який заблукав до квартири. Потім після кількох безмовних секунд вона побігла до вітальні, клацаючи сандалями на паркетній підлозі, з криком:

– Мамо! Він прийшов!

З’явилася місіс Барбур.

– Привіт, Тео, – сказала вона. Вона була цілком урівновжена, проте в її манерах відчувалося якесь напруження, хоч я не міг збагнути, в чому річ.

– Ходи сюди. У мене сюрприз для тебе.

Я пішов за нею в кабінет містера Барбура, у якому було темно через похмурий день і де морські мапи в рамках та дощ, який струменів по сірих шибках, створювали враження театральної каюти корабля на штормовому морі. У протилежному кінці кімнати чиясь постать підвелася з м’якого шкіряного крісла.

– Привіт, друзяко, – сказав той чоловік. – Давно ми не бачилися.

Я застиг у дверях. Голос я впізнав непомильно: мій батько.

Він ступив уперед, у слабке світло, яке проникало з вікна. Це був він, звичайно ж, він, хоч він і змінився, відколи я бачив його востаннє. Він був важчий, засмаглий, з одутлим обличчям, у новому костюмі і з зачіскою, яка робила його схожим на бармена в центрі міста. У розпачі я подивився назад, на місіс Барбур, і вона подарувала мені ясну, але безпорадну усмішку, ніби хотіла сказати: «Я знаю, але що я можу вдіяти?»

Поки я стояв безмовний від шоку, ще одна постать підвелася й пропхалася поперед батька.

– Привіт, я Ксандра, – сказав гортанний голос.

Переді мною стояла чудернацька жінка, засмагла й підтягнута, з безвиразними сірими очима, з помережаною дрібними зморшками шкірою мідного кольору і щербинкою між передніми зубами. Хоч вона була старша від моєї матері чи принаймні старша на вигляд, вона мала на собі молодіжний одяг: червоні босоніжки на платформі, джинси з низькою талією, широкий пояс, чимало золотих прикрас. Її волосся кольору зацукрованої соломи було дуже прямим і посіченим на кінцях; вона жувала гумку, й від неї ширився сильний запах «джусі фрут».

– Я Ксандра, з «К», – сказала вона скрипучим голосом. Її очі були ясними й безбарвними, оточені справжнім парканом чорної туші, а погляд був потужним, упевненим у собі, незмигним. – Не Сандра. І, Богу дякувати, не Сенді. Так мене називають часто, і я тоді на стіну лізу.

Поки вона говорила, мій подив щомиті зростав. Я не міг зібрати її в одне ціле: просякнутий віскі голос, мускулясті руки, китайський ієрогліф, витатуйований на великому пальці ноги, довгі квадратні нігті на пальцях рук, пофарбовані білим лаком на кінчиках, сережки у формі морської зірки.

– Ми приземлились у «Ла Ґвардії»[46] лише дві години тому, – сказав батько, прокашлявшись, так ніби це все пояснювало.

То це та сама жінка, задля якої батько нас покинув? Розгублено я знову озирнувся на місіс Барбур. Але її вже й слід прохолов.

– Тео, я тепер живу в Лас-Веґасі, – сказав батько, дивлячись на стіну десь над моєю головою. Він досі говорив контрольованим, упевненим голосом, натренованим в акторській школі, та хоч він звучав авторитетно, як і завжди, я бачив, що він почувається не менш ніяково, ніж я. – Мабуть, я мав би тобі зателефонувати, але подумав, що ліпше буде приїхати сюди й забрати тебе.

– Забрати мене? – повторив я після тривалої паузи.

– Скажи йому, Ларрі, – промовила Ксандра, а потім звернулася до мене. – Ти маєш пишатися своїм татом. Він тепер на коні. Скільки днів уже триває твій період тверезості? П’ятдесят один? І зробив усе сам, навіть до лікарні не ходив – очищав себе від алкоголю на канапі з великодніми цукерками та пляшкою валіуму.

Оскільки я був надто збентежений, щоб дивитися на неї або на батька, я знову став дивитися на двері – і побачив Кітсі Барбур, яка стояла в залі й слухала все це з широко розплющеними очима.

– Бо я, хочу сказати, що я не могла терпіти всього цього, – сказала Ксандра таким тоном, ніби натякала, що моя мати терпіла й підтримувала батькову пиятику. – Я вже бачила цю картину, бо моя мама була такою алкашкою, що, бувало, виблює у склянку з віскі «Canadian Club», а потім перекине його в рот. І тому одного вечора я сказала йому: Ларрі, я не вимагатиму від тебе, щоб ти більше ніколи не пив, і думаю, що «Анонімні алкоголіки» – це занадто як для твого випадку…

Мій батько прокашлявся та обернувся до мене з тим привітним виразом, який він зазвичай приберігав для незнайомців. Можливо, він і перестав пити; але обличчя в нього було одутле, блискуче, а погляд дещо приголомшений, ніби останні вісім місяців він жив на самому ромі й гавайських закусках.

– Ось так, сину, – сказав він, – ми щойно з літака й відразу приїхали сюди, бо хотіли побачити тебе якомога швидше…

Я чекав.

– …нам потрібен ключ від квартири.

Це було для мене трохи несподівано.

– Ключ? – запитав я.

– Ми не можемо зайти до помешкання, – сказала Ксандра напрямки. – Ми вже намагалися.

– Річ у тому, Тео, – сказав батько чистим і сердечним тоном, діловито пригладивши рукою волосся, – що мені треба зайти до нашої квартири на Саттон-плейс і побачити, що там коїться. Я впевнений, там страшний рейвах і хтось повинен навести там бодай якийсь лад.

«Якби ти не тримала речі в такому жахливому рейваху…» Саме ці слова я почув від батька – він горлав на мою матір, коли десь за два тижні до того, як він зник, вони зчинили найбільшу сварку, яку я будь-коли чув, через те що сережки з діамантами та смарагдами, які належали моїй матері, зникли з таці на її нічному столику. Мій батько (весь червоний, передражнюючи її саркастичним фальцетом) сказав, що це її провина, що їх, напевне, поцупила Чінція або чорти його батька знають хто, нічого було залишати коштовність лежати просто так, де всі бачать, і, можливо, це навчить її ліпше берегти свої речі. А мати, з побілілим від гніву обличчям, нагадала холодним голосом, що вона зняла сережки ввечері в п’ятницю, а Чінція після того не приходила.

«Що ти, в біса, хочеш сказати?» – заволав батько.

Мовчанка.

«Отже, ти мене вважаєш злодієм, так? Ти звинувачуєш власного чоловіка, що він украв у тебе цінну прикрасу? Що за нісенітниця? Тобі слід звернутися до психіатра. Ти потребуєш професійної допомоги…»

Проте зникли не тільки коштовні сережки. Після того як він зник сам, виявилося, що зникли також гроші й античні монети, що належали її батькові. І моя мати поміняла замки й попередила Чінцію та швейцарів, щоб вони його не пускали до помешкання, якщо він прийде, коли вона на службі. Але, звичайно, тепер усе було інакше й ніщо не могло перешкодити йому ввійти до квартири, переглянути її речі і зробити з ними все, що він побажає. Поки я стояв, дивлячись на нього й думаючи про те, що повинен йому сказати, кілька речей промайнули у мене в голові, і головною серед них була картина. Протягом кількох тижнів щодня я говорив собі, що маю піти й подбати про неї, якось винести її звідти, але все відкладав цю справу й відкладав, і ось тепер він з’явився.

Батько все ще не відривав від мене усміхненого погляду.

– Ну як, друзяко? Ти нам допоможеш?

Можливо, він справді вже не пив, але все його колишнє вечірнє бажання випити досі було на його обличчі, шорстке, як наждак.

– У мене немає ключа, – сказав я.

– Ну гаразд, – не розгубився мій батько. – Ми знайдемо слюсаря. Ксандро, дай мені телефон.

Я міркував швидко. Я не хотів, щоб вони зайшли до квартири без мене.

– Хосе або Золотце можуть відчинити для нас двері, – сказав я. – Якщо я піду з вами.

– Тоді гаразд, – сказав мій батько. – Ходімо.

З його тону я запідозрив: він розуміє, що я йому збрехав про ключ (надійно схований у кімнаті Енді). Я розумів також, що він не має особливої охоти звертатися до консьєржів, адже більшість хлопців, які працювали в нашому будинку, не вельми приязно ставилися до мого батька, бо здебільшого бачили його п’яним як чіп. Але я зустрів його погляд так безвиразно, як тільки міг, і зрештою він стенув плечима й відвернувся.

XVIII

– Hola, Jose![47]

– Bomba! – вигукнув Хосе, радісно відступивши назад, коли побачив мене на хіднику. Він був наймолодшим і найбадьорішим з усіх консьєржів, завжди прагнув вислизнути геть, перш ніж закінчиться його зміна, щоб пограти у футбол у парку. – Тео! Que lo que, manito?[48]

Його проста усмішка відразу відкинула мене в минуле. Усе було таким, як і раніше: зелений навіс, жовтава тінь, брунатна калюжка, що збирала в себе воду на хіднику. Стоячи перед дверима в стилі арт-деко – вони такі сліпучо-нікелеві, помережані абстрактними сонячними спалахами, їх, ці двері, у кінофільмі тридцятих років могли штовхати енергійні хлопці у фетрових капелюхах, – я пригадував усі ті випадки, коли заходив у дім і зустрічав матір, яка перебирала пошту, чекаючи на ліфт. Вона щойно прийшла зі служби, на високих підборах і з сумочкою в руках, звідкіля визирає букет, який я послав їй на її день народження. «Ні, ти уявляєш? Мій таємний залицяльник знову дав про себе знати».

Хосе, дивлячись повз мене, побачив мого батька й Ксандру, які трохи відстали.

– Хелло, містере Декере, – сказав він більш офіційним тоном, подавши йому руку через моє плече, чемно, але без особливої приязні. – Приємно вас бачити.

Мій батько увімкнув свою Представницьку Усмішку й почав був відповідати, але я надто нервував і перебив його.

– Хосе, – йдучи сюди, я сушив собі голову, пригадуючи відповідні іспанські слова й подумки будуючи речення, – mi papá quiere entrar en el apartamento, le necesitamos abrir la puerta[49]. – Потім я швидко поставив запитання, яке склав заздалегідь: – Usted puede subir con nosotros?[50]

Погляд Хосе швидко ковзнув на мого батька й Ксандру. Він був великим вродливим хлопцем із Домініканської Республіки, щось у ньому нагадувало молодого Мухаммеда Алі – приємний чоловік, завжди схильний пожартувати, але ти відчуваєш, що з ним краще не зв’язуватися. Якось у хвилину відвертості він підняв свій формений піджак і показав шрам від ножа на животі, який, він сказав, дістався йому під час вуличної бійки в Маямі.

– Я з радістю це зроблю, – невимушено сказав він англійською. Він дивився на них, але я знав, що він звертається до мене. – Я відведу вас нагору. Усе гаразд?

– Так, у нас усе о’кей, – коротко відповів мій батько.

Це він свого часу наполіг, щоб я вивчав іспанську мову як іноземну замість німецької («тож принаймні одна людина в нашій родині зможе спілкуватися з цими паскудними консьєржами»).

Ксандра, яка почала здаватися мені повною ідіоткою, нервово засміялась і сказала своїм заїкуватим швидким голосом:

– Так, у нас усе о’кей, але політ нас добряче виснажив. З Веґаса сюди далека дорога, й ми ще трохи… – І тут вона закотила очі й похитала пальцями, щоб показати, як у неї паморочиться в голові.

– Справді? – запитав Хосе. – Ви тільки сьогодні прилетіли в «Ла Ґвардію»?

Як і всі консьєржі, він був генієм у мистецтві побазікати, а надто якщо розмовляли про погоду або вуличний рух, про те, як найкраще доїхати до аеропорту в години пік.

– Я чув, що сьогодні в аеропорту великі затримки, якісь проблеми з вантажниками, профспілки страйкували чи щось таке?

Поки підіймалися в ліфті, Ксандра безперервно й збуджено теревенила: про те, який брудний Нью-Йорк порівняно з Лас-Веґасом («атож, треба визнати, на Заході всюди панує чистота, вона мене розбестила»), про те, яким поганим сандвічем з індичкою нагодували її в літаку, і про стюарда, який «забув» (Ксандра пальцями зробила лапки) принести їй п’ять доларів решти, коли вона заплатила за замовлене вино.

– О, мем! – сказав Хосе, заходячи в коридор і хитаючи головою в насмішкувато-серйозний спосіб, який був йому притаманний. – Годують у літаках жахливо. Останніми днями вам пощастить, якщо вони взагалі дадуть вам щось їсти. Проте в Нью-Йорку зовсім інша ситуація. Тут можна знайти справді хорошу їжу. Ви можете замовити собі добрі в’єтнамські страви, добрі кубинські, добрі індійські…

– Мені не до вподоби все гостре.

– Тоді замовляйте те, що вам до вподоби. Тут є все. Segundito[51], – сказав він, піднявши палець і шукаючи у зв’язці потрібний ключ.

Замок заскреготів глибоким клац, солідним у своїй правильності звуком. Хоч у квартирі панувала задуха, адже вона давно була замкнена, мене вразив гострий запах дому: запах книжок, старих килимів, лимонний запах засобу для чищення підлоги, темних свічок, які мама купила в Барні і які пахли ароматичною олією.

Торбина з музею лежала на підлозі біля канапи, точно там, де я її покинув, – скільки тижнів тому? Відчувши полегкість, я кинувся в кімнату й схопив її, тоді як Хосе, дещо блокуючи дорогу моєму розгніваному батькові, хоч і не здавалося, що він умисне перепиняє йому шлях, стояв у дверях і слухав Ксандру, склавши руки на грудях. Стриманий і злегка неуважний вираз його обличчя нагадав мені його вигляд тоді, коли йому довелося практично нести мого батька вгору сходами однієї морозної ночі, батько тоді так напився, що десь загубив пальто. «Таке буває в найкращих родинах», – говорив він з абстрактною усмішкою, відмовляючись від двадцятидоларової банкноти, що її мій батько, який белькотів невідомо що, у своєму забльованому піджаку, такому брудному, ніби його хтось тягав у ньому по хіднику, знову й знову тицяв йому під ніс.

– Я фактично родом зі східного узбережжя, – казала Ксандра. – Флорида.

Вона знову нервово засміялася, смикаючись і заїкаючись.

– Вест-Пальм, якщо бути точною.

– Флорида, кажете? – почув я відповідь Хосе. – Там чудово.

– Атож, там чудово. Але у Веґасі ми принаймні бачили сонце, я не певна, що витримала б тутешню зиму, я перетворилася б на морозиво.

У ту мить, коли підняв сумку, я відчув, що вона дуже легка – майже порожня. Де, в біса, картина? Хоч я майже осліп від паніки, та не зупинився, а йшов далі, вниз коридором, на автопілоті до своєї спальні, а голова в мене паморочилась і йшла обертом, поки я переступав ногами…

Несподівано – серед моїх розірваних спогадів про ту ніч – до мене дійшло. Сумка була мокра. Я не хотів залишати картину в мокрій сумці з вологістю, пліснявою і ще казна-чим. Натомість – як я міг забути? – я поставив її на комод матері. Щоб вона відразу її побачила, коли прийде додому. Швидко, не зупиняючись, я залишив сумку в коридорі, біля зачинених дверей своєї кімнати, і звернув у кімнату матері, сподіваючись, що батько не йде за мною надто близько, проте не наважуючись озирнутися, щоб переконатись у цьому.

Я почув, як у вітальні Ксандра каже:

– Я ладна об заклад побитися, що ви тут бачили на вулиці чимало знаменитостей, правда ж?

– О так. Ле Брона, Дена Айкрода, Тару Рід, Джей-Зі, Мадонну…

У спальні матері було темно й прохолодно, і ледь чутні пахощі її парфумів були чимось більшим, ніж я міг витримати. Там стояла картина, підперта фотографіями в срібних рамках, – її батьки, вона, я в різному віці, коні та собаки у великих кількостях: кобила її батька на кличку Дошка, німецький дог Бруно, її такса Поппі, яка померла, коли я ще ходив у дитячий садок. Завмерши, щоб витерпіти видовище її окулярів для читання на комоді, і чорних колготок, які вона вивісила сушитись, і її почерку на сторінках календаря, і мільйона інших деталей, що розривали мені серце, я схопив картину, взяв її під руку й швидко перейшов у власну кімнату через коридор.

Моя кімната, як і кухня, виходила вікнами в шахту між будинками, й без електричного світла в ній було темно. Вологий рушник для лазні лежав згорнутий там, де я покинув його після того, як прийняв душ того останнього ранку, – поверх купи брудного одягу. Я підняв його, скривившись від смороду, щоб накинути на картину, поки не знайду кращого місця, де її заховати, можливо, в…

– Що ти робиш?

Батько стояв у дверях, темний силует на світлі, яке було за ним.

– Нічого.

Він нахилився й підняв сумку, яку я покинув у коридорі, на підлозі.

– Це що таке?

– Сумка для моїх книжок, – сказав я після паузи, хоч сумка явно була того типу, з якою мама ходила в крамниці та на базар, ані я, ані жоден інший хлопець ніколи не взяв би її до школи.

Він кинув її у відчинені двері, зморщивши ніс від смороду.

– Фе, – сказав він, помахавши рукою перед носом, – вона пахне, як старі шкарпетки, що тут лежать.

Коли він увійшов у двері й увімкнув світло, я примудрився складним, але спазматичним рухом накинути рушник на картину, отож (я сподівався) він її не побачить.

– Що там у тебе?

– Постер.

– Я сподіваюсь, ти не збираєшся забрати своє брудне барахло до Веґаса. Нема потреби пакувати твій зимовий одяг – тобі не доведеться його там носити. Хоч якщо ти маєш лижі, то забери їх і все, що до них треба. Ти не уявляєш собі, як круто кататися в Тахо, – не те що в тутешніх крижаних маленьких горах на півночі.

Я відчував, що повинен дати якусь відповідь, тим більше що це був найдовший і найбільш приязний монолог, який він виголосив після приїзду, але я чомусь не міг зібрати думки докупи.

Раптом батько сказав:

– Ти знаєш, із твоєю матір’ю було не так легко жити.

Він підняв щось схоже на старий математичний тест із мого столу, ознайомився з ним і кинув його назад.

– Вона ніколи не розкривала своїх карт. Ти знаєш, як вона поводилась. Закривалася наглухо. Викидала мене зі свого життя. Вічно прикидалася святою. Я весь час почувався зв’язаним по руках. Чесно кажучи – а я ненавиджу це казати, – мені стало навіть тяжко перебувати з нею в одній кімнаті. Повір, я не хочу сказати, що вона була поганою людиною. Вона могла бути чудовою жінкою, але через мить раз – і я не знав, що робити…

Я не казав нічого – лише стовбичив там у незграбній позі з вологим рушником у руках, затуляючи ним картину, світло падало мені у вічі, й мені хотілося бути деінде (у Тибеті, на озері Тахо, на Місяці) й не мучитися, шукаючи відповідь. Те, що він казав про мою матір, було істинною правдою: вона часто бувала некомунікабельною, а коли в неї псувався настрій, було важко вгадати, що вона думає, але я не був зацікавлений обговорювати вади моєї матері, у будь-якому разі, вони здавалися набагато меншими, аніж вади батька.

Батько казав:

– …але я нічого не можу довести, розумієш? Кожна гра має дві сторони. І йдеться не лише про те, хто правий, а хто ні. Звичайно, я визнаю, що теж бував винний, хоч скажу, та й ти погодишся: вона вміла переписувати історію на свою користь.

Мені було дивно знову перебувати з ним в одній кімнаті, а надто тому, що він здавався зовсім інакшим: він мав інший запах і зовсім іншу вагу, був гладеньким, ніби вкритий шаром жиру в півдюйма завтовшки.

– Я думаю, чимало шлюбів стикаються з проблемами, схожими на наші. І терплять їх. Але вона раптом стала геть нестерпною й відлюдькуватою, і я відчув, що жити з нею більше не можу, хоч на таке вона й не заслуговувала.

«Авжеж, не заслуговувала», – подумав я.

– Але чи знаєш ти, що зрештою урвало мені терпець? – сказав мій батько, спершись однією рукою об одвірок і дивлячись на мене гострим поглядом. – Чому я пішов від неї? Я хотів зняти трохи грошей із нашого спільного рахунку в банку, щоб заплатити податки, а вона наклала обмеження на кошти, ніби я збирався вкрасти їх. – Він дивився на мене пильним поглядом, чекаючи відповіді. – То був наш спільний рахунок у банку. Одне слово, у мене виникли великі проблеми в житті, а вона перестала мені довіряти. Довіряти власному чоловікові.

Я не знав, що сказати. Про податки я чув уперше, хоч для мене, звичайно, не було таємницею, що мати не довіряла батькові, коли йшлося про фінансові справи.

– Господи, але якою ж вона була злопам’ятною, – сказав він, скрививши напівжартівливу гримасу й, витерши лоба долонею. – Око за око й зуб за зуб. Їй завжди треба було зрівняти рахунок. Бо повір мені – вона ніколи нічого не забувала. Навіть якщо їй треба було чекати двадцять років. А я, звичайно ж, здавався чоловіком поганим, і, можливо, я й був чоловіком поганим…

Картина, хоч і була маленька, ставала дедалі важчою, і моє обличчя заклякло від зусиль приховати мій дискомфорт. Щоб приглушити його голос, я став рахувати іспанською: uno dos tres, quatro cinco seis…

Коли я дорахував до двадцяти дев’яти, з’явилася Ксандра.

– Ларрі, – сказала вона, – ви з дружиною мали тут чудове місце для життя.

Вона сказала це таким тоном, що мені стало гидко, і я не відчув до неї симпатії за це.

Батько обхопив її за талію і притягнув до себе, ніби збирався її розчавити, аж мене занудило.

– Розумієш, – скромно заявив він, – це більше її квартира, аніж моя.

«З тобою можна погодитись», – подумав я.

– Ходімо зі мною, – сказав мій тато, взяв її за руку й повів до материної кімнати, забувши про мене. – Я хочу тобі щось показати.

Я обернувся й подивився їм навздогін, мені стало бридко, коли я уявив, як Ксандра і мій батько облапуватимуть речі моєї матері, але дуже зрадів, що вони пішли, й не став про це думати.

Не відриваючи погляду від прочинених дверей, я обійшов своє ліжко й примостив картину так, щоб її не було видно. Стара газета «The New York Post» лежала на підлозі – це була та сама газета, яку вона закинула до мене в кімнату перед тим, як ми збиралися провести суботу разом. «Ну ж бо, хлопче, – сказала вона, просунувши голову у двері, – вибирай собі кіно». Хоч там були кілька кінофільмів, які сподобалися б нам обом, я вибрав ранковий сеанс із фестивалю фільмів Бориса Карлоффа – «Викрадач тіл». Мама прийняла мій вибір без жодного слова протесту. Ми пішли у «Фільм Форум», подивилися фільм, а по його закінченні пішли в «Мунденс Дінер» по гамбургер – досконало приємний суботній день, попри той факт, що це була її остання субота, прожита на Землі, й тепер мені ставало гидко щоразу, коли я про це думав, адже (завдяки мені) останній побачений нею кінофільм був банальним старим фільмом жахів про трупи та розкопування могил. (Якби я вибрав кінофільм, що його, я знав, вона хотіла подивитися, – фільм про паризьких дітей протягом Першої світової війни, який здобув високі рецензії, чи могла б вона в якийсь спосіб залишитися живою? Мої думки часто оберталися навколо таких забобонних варіантів.)