Читать книгу Міністерство правди. Біографія роману Джорджа Орвелла 1984 - Дориан Лински - Страница 3

Напередодні Різдва 1936 року Джордж Орвелл з’явився в лондонській редакції журналу The New English Weekly вдягненим по-дорожньому, із важкою валізою в руках і оголосив:

– Я вирушаю до Іспанії.

– Навіщо? – запитав Філіп Мере, чемний редактор-француз.

– Це через фашизм, – пояснив Орвелл. – Хтось мусить зупинити його.

Ким був той тридцятитрирічний чоловік, який зараз перебував у кабінеті Мере? Яке враження він справляв?

Він мав майже шість футів і три дюйми зросту[4], носив взуття сорок п’ятого розміру і, як здавалося, не знав, куди подіти свої великі, виразні руки. Обличчя його було блідим, передчасно виснаженим, із глибокими зморшками навколо кутів рота, що створювали враження, ніби йому довелося пережити чимало страждань, і викликали асоціації із Дон Кіхотом або з кимось зі святих роботи Ель Греко. Скорботний вираз блідо-блакитних очей свідчив про розвинений інтелект, до того ж схильний до співчуття скривдженим. Його рот часом кривився в іронічній посмішці, і, якщо пощастить, зрідка можна було почути наче заіржавілий гуркіт його сміху. Непокірливе волосся росло вертикально, немов щетинки у щітки для одягу.

Одягався він неохайно, мішкуватий одяг зазвичай не пасував йому ні за покроєм, ні за розміром і висів на кістлявому тілі. Тоненькі вусики були єдиною поступкою франтівству. Пахло від нього тютюновим попелом і, як дехто стверджував, якимсь невизначеним запахом хвороби. Розмовляв він сухим, скреготливим, монотонним голосом, у якому, однак, можна було помітити залишки ітонської вимови. Під час першої зустрічі він міг здатися відстороненим, майже відірваним від реальності: щось на кшталт старої, висхлої палиці. Але люди, які ближче сходилися з ним, невдовзі відкривали в ньому великодушність та відмінне почуття гумору, хоча все одно раз у раз натикалися на його емоційну броню. Він твердо вірив у працьовитість і скромні задоволення. Щойно одружився з розумною, сміливою, гострою на язик випускницею Оксфорда на ім’я Ейлін О’Шоннессі. Політично ангажований, але не ідейний. Багато подорожує, розмовляє кількома мовами. Легкий на підйом.

Було дещо важливе, чого він тоді не мав. Він ще не був видатною постаттю, відданим соціалістом, експертом із тоталітаризму, а також письменником, чия проза є вікном у реальність. Він був просто Джорджем Орвеллом. Іспанія мала стати проривом у його житті – часом великого наступу. Кілька років по тому він скаже своєму другові Артуру Кестлеру: «Історія зупинилася 1936 року». Він мав на увазі тоталітаризм. Мав на увазі Іспанію. Історія зупинилася, розпочався «Тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертий».

«Майже допоки мені не виповнилося тридцять, – писав Орвелл у зрілому віці,– я завжди планував своє життя, виходячи з припущення, що будь-яке велике починання приречене на провал, але я можу розраховувати прожити хоча би ще кілька років».

Він народився в Індії 6 червня 1903 року – тоді він носив ім’я Ерік Артур Блер. Його мати Іда – наступного року вона привезла сина до Англії – була на диво розумною жінкою, напівфранцуженкою за походженням, підтримувала стосунки із суфражистками і фабіанцями[5].

Його батько Річард Блер був державним службовцем середньої ланки в Опійному департаменті британської колоніальної адміністрації. Після народження сина він знову з’явився в його житті аж 1912 року, виявившись «просто літнім чоловіком із грубим голосом, який завжди казав “не можна”». У романі «Тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертий» Вінстона Сміта переслідують спогади про його дитячу зраду матері та сестрі, але батька він ледве пам’ятає.

Отже, Орвелл народився в родині, яку він зараховував до «нижнього верхньо-середнього класу» – проблемного прошарку англійської класової системи, що мав амбіції та манери багатіїв, але не володів капіталом, – і тому більшість грошей витрачав на «збереження обличчя». Пізніше він оцінював себе підлітком зі збентеженням, соромом та долею презирства як своєрідного «одіозного малого сноба», виплеканого своїм класом та освітою. «Снобізм, якщо не викорінити його, як ми викорінюємо бур’ян, залишиться приклеєним до людини аж до могили». У віці між вісьмома та тринадцятьма роками він навчався в невеликій приватній школі «Сент-Кіпріан» в Сассексі, яку шалено ненавидів решту життя. «Невдача, крах, провал: невдача позаду, провал попереду – ось таким було найглибше переконання, що я звідти виніс».

У короткій автобіографії, яку Орвелл 1940 року надав до довідника «Автори двадцятого століття», він писав: «Я отримав освіту в Ітоні в 1917–1921 роках, бо мені дуже пощастило отримати стипендію, але там я байдикував і дуже мало чому навчився, і в мене немає відчуття, що Ітон якоюсь визначною мірою вплинув на формування мого життя». Попри те, що він, вочевидь, перебільшував зневагу студентів, які навчалися платно, до стипендіатів, правдою було й те, що сам Орвелл являв собою зразок посереднього студента з глибоким відчуттям неприналежності до навколишнього середовища. Хоч він й отримав прізвисько Більшовик, його позірний соціалізм був, найімовірніше, модною позою, ніж глибоким переконанням. Один з однокурсників згадував про нього як про «хлопця, який завжди шукав привід для сварки і любив стверджувати, що навколо все йде неправильно. Він створював враження, ніби опинився у певному місці, саме щоб привести усе до ладу». Інший зазначав: «Він був скоріше злостивий, ніж бунтівний, зазвичай перебував осторонь подій, спостерігав… увесь час спостерігав».

Після Ітонського коледжу Орвелл відмовився від можливості продовжити навчання в університеті і вступив до лав Індійської королівської поліції у Бірмі – у тих краях, де виросла його мати. Це дивне рішення він ніколи не намагався пояснити ані своїм читачам, ані друзям. На той час Орвелл ще стримував свої письменницькі амбіції, але п’ять років, проведені в Бірмі, із надлишком забезпечили його матеріалом для одного непоганого роману («Бірманські будні», 1934) та двох пристойних нарисів («Повішання» та «Як я стріляв у слона»), а також – довічною вірою в цінність пережитого досвіду.

Орвелл не поважав інтелектуалів, і навіть це слово завжди намагався писати в лапках, бо інтелектуали надто покладалися на теорію та спекуляції, а він ніколи по-справжньому не вірив нічому, аж поки якось не переживав це сам. «Щоби зненавидіти імперіалізм, ви повинні стати його частиною» – це узагальнення хибне, але для нього воно було бездоганно правильним. Саме тому в прозі Орвелла слово «ви» часто означало «я».

Бірма спрацювала як терапія відразою. Завдяки спостереженням за тим, наскільки розбещені представники правлячого класу, за їхньою обмеженістю і зловживаннями владою, а також за лицемірством, яким прикривалося все це, в Орвелла виробилася огида до пригнічення будь-якого ґатунку, і, перш ніж визначити це як «сентиментальні дурниці», він перетворився на своєрідного анархіста. Він повернувся до Англії 1927 року (начебто у відпустку, але в подальшому остаточно відмовився від служби) із «невимірним відчуттям провини, яку треба було спокутувати». Це прагнення до спокутування знайшло вихід у мазохістському бажанні ставити себе в незручні та навіть небезпечні для життя ситуації. «Як можна писати про бідних, коли ти сам – хай навіть тимчасово – не станеш бідним?» – запитував він товариша. Бібліотекар, який познайомився з письменником у цей період, проникливо зазначав, що Джордж Орвелл – людина «у процесі самоперебудови».

Не маючи, за власним визнанням, «жодної зацікавленості в соціалізмі або в будь-якій іншій економічній теорії», він прагнув зануритися в пекло пригноблених – тих, хто, не маючи постійної роботи, власності або хоч якогось статусу, перейшов межу – чи, радше, опустився нижче класової ієрархії, наприкінці 1920-х він став бродягою в Англії, а згодом посудомийником у Парижі. «Це свого роду світ у світі – де всі рівні, де існує невеличка злиденна демократія, – можливо, така, що стоїть найближче до демократії, яка наразі існує в Англії», – писав він. Річард Різ, редактор журналу The Adelphi[6], вважав, що Орвелл обрав цей шлях «як своєрідне покаяння або очищення, щоби дочиста відмитися від кіптяви імперіалізму». Ця nostalgie de la boue[7], що провіщала подорожі Вінстона Сміта з «Тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертого» до району пролів, спонукала його до написання першої документальної книжки – спогадів «У злиднях Парижа і Лондона» (1933).

Опублікована 1933 року, ця книжка знаменувала народження «Джорджа Орвелла». Однією з причин використання псевдоніму було бажання убезпечити власну родину від будь-якого засмучення в разі, якщо зміст «У злиднях Парижа і Лондона» їх шокує або якщо його кар’єра письменника скінчиться, не встигнувши розпочатися. До того ж йому завжди не подобалося ім’я Ерік, і, змінивши його, він чекав на внутрішнє оновлення. Запозичене в річки Орвелл, що протікає Саффолком, це суто англійське ім’я переважило будь-які альтернативні ідеї на кшталт Оллвейз[8].

Перш ніж настав 1936 рік, Орвелл уже був автором трьох романів, однієї науково-популярної книжки, декількох слабких віршів та нечисленних журналістських есе – і майже нічого із цього не можна було вважати цеглинами для вибудовування більш-менш пристойної кар’єри. Від остаточного зубожіння його рятували лише непевні заробітки вчительською працею та продажем книжок. Того ж року в третьому романі «Нехай квітне аспідистра» він намалював нещадно утрируваний автопортрет. Герой на ім’я Гордон Комсток – нужденний утікач із «занедбано-світського» середнього класу. Він плекає нездійсненні літературні амбіції та, щоби звести кінці з кінцями, працює у книгарні. Йому «ще немає тридцяти, але він уже наче побитий міллю. Дуже блідий, із сильним до незламності виразом обличчя». Його жаль до себе, песимізм та мізантропія настільки болісні, що остаточна капітуляція героя перед буржуазними зручностями, які символізує хатня рослина на підвіконні, здається милосердним визволенням. Комсток – це ґаргулья Орвелла: чоловік, яким він міг би стати, якби піддався гіркоті та зневірі.

У січні 1936 року Орвелл пристав на пропозицію свого видавця Віктора Ґолланца, оптимістичного й неймовірно енергійного соціаліста-єврея, вивчити становище промислового робітничого класу на півночі Англії. Опублікована наступного року перша частина книжки «Дорога на Віґан-Пірс» являла собою бездоганний приклад журналістської пропаганди і викликала читацьке співчуття за рахунок переплетення точних статистичних даних із живими спогадами, побутовими дрібницями, звуками і запахами життя робочого класу. Образ жінки, яка стояла навколішки, намагаючись прочистити стічну трубу, вразив Орвелла майже так само, як і сцени нестерпно нудної праці, що він через кілька років відтворив у «Тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому». Його вразив вираз її обличчя: «Вона дуже добре розуміла, що саме з нею відбувається». Орвелл часто згадував про роль міміки у глибокому розкритті особистості – чи то в Дікенса, Гітлера, іспанського міліціянта або у Старшого Брата. В Океанії, яка в «Тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому» є версією Великої Британії, небезпека виявлення істинних почуттів називається «злочином обличчя», а метафорою мучителя О’Браєна для тиранії стає «черевик, що ним наступили на обличчя людини – назавжди».

Хоч Орвелл і принижує роль задоволення в житті робочого класу – задля того, щоб акцентувати негаразди, – у «Дорозі на Віґан-Пірс» він віддає належне своїм героям як людським істотам, а не лише статистичним одиницям чи емблемам мас, що борються за звільнення. Тому, поскаржившись письменнику Джеку Коммону: «Боюсь, у мене вийшла добряча гидота у двох частинах», Орвелл мав на увазі переважно публіцистичну другу частину цього твору, яку згодом вважав не вартою перевидання.

Початкове напруження другої частини пов’язане зі свого роду спогадами, у яких із виснажливою відвертістю простежується еволюція його політичної свідомості. Заявою про те, що від самого народження його навчали «ненавидіти, боятися та зневажати робочий клас», письменник опосередковано перетворює книжку на засіб агітації і водночас покаяння. Решта тексту, однак, сповнена нестямної полеміки.

Орвелл на той час вважав соціалізм безсумнівно необхідним і водночас стверджував, що його непопулярність пов’язана з «типовим образом» соціалізму, що «відлякує саме тих людей, які мали б об’єднатися на його підтримку», усуваючи на задній план фундаментальні ідеали справедливості, свободи та загальної порядності. Він також виділяв дві головні перешкоди: перша – культ машини в соціалізмі, що створює непривабливе видовище «аеропланів, тракторів і неосяжних заводів зі скла та бетону»; друга – лицемірство середнього класу. Ніби не помічаючи існування соціалістів у робочому класі та профсоюзного руху, Орвелл наділяє власними ексцентричними забобонами мислення «простої людини», відкидаючи всіх ідолів і ті слабкості, що роблять, на його погляд, соціалізм непривабливим (себто для нього самого) – включно з вегетаріанством, відмовою від алкоголю, нудистами, квакерами, фруктовими соками, марксистським жаргоном, словом «товариш», сорочками фісташкового кольору, контролем за народжуваністю, йогою, бородами і навіть Велін-Гарден-Сіті, містом у Гартфордширі, побудованим як експеримент на основі принципів утопії[9]. Попри те, що в тексті Орвелл проголошує, що він єдиний виступає «захисником диявола», важко позбавитися відчуття, що він просто розважається, обурюючи ортодоксальну меншину соціалістів, а не захищає просунуті форми соціалізму. Після такого спічу завершити книжку закликом до «лівих усіх кольорів шкіри відкинути відмінності й триматися разом» виглядає трохи дивакувато.

Орвелл ускладнив життя Віктору Ґолланцу. Незадовго до цього разом із членом парламенту від лейбористів Джоном Стрейчі та політологом Гарольдом Ласкі той заснував «Клуб лівої книжки» із метою пропаганди соціалізму. Ласкі, найвпливовіший британський інтелектуал-соціаліст, назвав першу частину «Дороги на Віґан-Пірс» «дивовижною пропагандою наших ідей», але Ґолланц вирішив написати передмову до цього видання, щоби захистити «Клуб лівої книжки» від очікуваного шквалу жорсткої критики. У передмові Ґолланц послався на болісно-парадоксальний характер Орвелла: «Правда полягає в тому, що він водночас є надзвичайним інтелектуалом і безжальним антиінтелектуалом. Так само він є жахливим снобом (сподіваюся, він вибачить мені ці слова) і водночас – щирим ненависником будь-якої форми снобізму». До кінця життя Орвелл визнавав, що мікроби всього, що він піддавав критиці, існують і в його власній натурі. Насправді саме це усвідомлення власних вад стало для нього щепленням проти утопічно-оманливої впевненості в людській досконалості.

Також Ґолланц закидав Орвеллу, що той так і не визначив свої уподобання до якоїсь із численних версій соціалізму й не пояснив, як соціалізм може утвердитися. Згідно з Джоном Кімхі, колегою Орвелла по книгарні та наступним видавцем, Джордж був «інстинктивним соціалістом»: «дуже порядним, але не налаштованим, я би сказав, на складні політичні та воєнні ситуації». Але попри те, що його критика соціалізму, може, й була неоднорідною та непутньою, наміри Орвелла були цілком щирими. Він вірив, що «ніщо інше не здатне врятувати нас від страждань сьогодення та жахів майбутнього» і якщо не вдасться переконати в цьому пересічних британців, тоді їхнім невдоволенням напевне скористається хтось на кшталт Гітлера. Соціалізм у Британії, писав він, «має запах комічності, шанування верстатів і дурнуватого культу Росії. Якщо вам не вдасться усунути цей запах – дуже скоро фашизм отримає шанс на перемогу».

У той час, коли були написані ці слова, Орвелл уже виношував плани більш реальної боротьби із фашизмом. Редактор The Adelphi Річард Різ був знайомий з Орвеллом ще з 1930 року, але лише коли той вирушив до Іспанії, Різ, за його словами, «почав розуміти його надзвичайність».

«Громадянська війна в Іспанії є одним із тих нечисленних випадків, коли найбільш поширена версія подій була створена переможеними в конфлікті, а не переможцями», – писав історик Ентоні Бівор. Ба більше: найпоширеніші спогади про цей конфлікт, документальна книжка Орвелла «Данина Каталонії» (1938), були написані чоловіком, який воював разом із тими, хто був переможений переможеними (хай як дивно це звучить). Partido Obrero de Unificaciуn Marxista (Робітнича партія марксистського єднання), відома як ПОУМ, була невеликою організацією і не мала істотного впливу, вона залишалася слабкою у військовому аспекті й непопулярною на політичній арені. Тому, коли сучасники та пізніше історики проголосили, що книжка Орвелла пропонує спотворену картину війни, вони мали рацію, але насправді в ній ішлося про війну самого письменника.

У лютому 1936 року, поки Орвелл перебував у Віґані, у постійно збуреній Іспанській республіці, яка щойно відзначила п’яту річницю від свого народження, виборці спромоглися привести до влади коаліцію «Народний фронт», до якої входили анархісти, соціалісти, комуністи та ліберальні республіканці. Церква та армія – дві опори реакційних монархічних настроїв – перебували в паніці. 17 липня, після п’яти місяців гострої нестабільності, генерал Франсіско Франко здійснив переворот в Іспанському Марокко[10] й на Канарських островах. Це спричинило жорстоку громадянську війну, що розколола країну навпіл і стала першим актом у боротьбі між фашизмом і комунізмом, якою визначилося це буремне десятиліття. Німеччина й Італія негайно забезпечили повстанців Франко зброєю та військовими підрозділами, а Росія, завдяки декларованій Британією і Францією політиці невтручання, посіла місце ключового союзника республіканців, що згодом призвело до жахливих наслідків.

Орвелл дуже пильно слідкував за подіями в Іспанії; на останніх сторінках «Дороги на Віґан-Пірс» присутня згадка про битву за Мадрид, що відбулася в листопаді цього року. Він кинувся до Іспанії, очікуючи, що боротиметься з фашизмом та захищатиме «загальну порядність», а опинився серед плутанини незліченних політичних абревіатур, які для деяких людей знаменували різницю між життям та смертю. Пояснювати, що саме Орвелл називав «чумою ініціалів», доведеться в будь-якому разі, тому я намагатимусь бути максимально лаконічним. ОСПК (Об’єднана соціалістична партія Каталонії) була каталонською філією Іспанської комуністичної партії, що швидко вбиралася в силу і на той час була найзаможнішою та найкраще озброєною завдяки російській підтримці. Анархістів представляли ФАІ (Федерація анархістів Іберії) та НКП (Національна конфедерація праці). Соціалістичний ЗСТ (Загальний союз трудящих) висунув останнього прем’єр-міністра Іспанії Франсіско Ларго Кабальєро. Далі – ПОУМ на чолі із сорокачотирирічним Андреу Ніном: це була бунтівна марксистська партія робочого класу, що на самоті займала досить уразливу позицію протидії Сталіну й водночас підтримувала Троцького. Ці ліві радикальні фракції розв’язали громадянську війну всередині іншої, загальної громадянської війни. Комуністи, дотримуючись стратегії промосковського «Народного фронту», що припускала створення антифашистського союзу з капіталістами, стверджували, що перемога у війні є найважливішим пріоритетом навіть у порівнянні з комуністичною революцією. Анархісти ж і ПОУМ вважали, що перемога без революції є неприйнятною, і більше того – неможливою. Ці дві позиції не можна було примирити або поєднати.

Прихильність Орвелла до ПОУМ здається, з огляду на той час, типовим донкіхотством. Хоча пізніше він визнавав: «Я не лише був байдужим до політичної ситуації, я ще й не орієнтувався в ній». Якби він розумів більше (казав Орвелл пізніше Джеку Коммону), то приєднався би до анархістів чи навіть до підтримуваних комуністами Інтербригад[11], але рішення було прийняте без нього. У пошуках рекомендаційного листа, що спростив би йому шлях до Іспанії, Орвелл спершу звернувся до Гаррі Полліта, відданого сталініста, генерального секретаря Комуністичної партії Великої Британії. Письменник здався Полліту політично ненадійним – яким він, звісно ж, і був (і чим навіть пишався), – і він відмовив йому у проханні. Орвеллу пощастило лише з Феннером Броквеєм із британської Незалежної партії трудящих (НПТ) – невеличкого, майже дисидентського соціалістичного угруповання, що підтримувало зв’язки з ПОУМ. Отже, жереб був кинутий. До того ж ПОУМ та НПТ обидві довели свою порядність та мужність, засудивши показові судові процеси, що саме в той час відбувалися в Москві.

Той особливий заміс ідеалізму, що складався з політичної необізнаності та твердості характерів, був звичайним явищем серед іноземців, що стікалися до Іспанії у 1936 році. Боротьба за перемогу «лівого крила» приваблювала найрізноманітніших особистостей: шукачів пригод і мрійників, поетів і слюсарів, марксистів-теоретиків і розчарованих невдах. Один із волонтерів назвав Інтербригади «світом, у якому розгублені та самотні люди можуть нарешті відчути себе значущими». Ці формування налічували близько 35 тисяч добровольців із п’ятдесяти п’яти країн, і ще п’ять тисяч входили до ополчення, пов’язаного з анархістами і ПОУМ. В Іспанії також перебували понад тисяча журналістів і літераторів, зокрема Ернест Гемінґвей, Марта Ґеллгорн, Антуан де Сент-Екзюпері, а також поет і літературний критик Стівен Спендер, який згодом писав: «То була, хоча би частково, війна анархістів, війна поетів». Лише лічені з тих прибульців з інших країн розуміли складність політичної ситуації, проте все одно, як зазначав журналіст Малкольм Маґґерідж, «здавалося безсумнівним, що в Іспанії Добро та Зло нарешті зійшлися у кривавій битві».

Орвелл виїхав із Лондона 22 грудня і діставався Іспанії через Париж. У Парижі він зустрівся з американським романістом Генрі Міллером – той вважав абсурдним безглуздям ризикувати життям заради політики і намагався відмовити Орвелла від цього кроку. «Хоча він і був на свій лад чудовим хлопцем, цей Орвелл, урешті-решт я почав вважати його дурним, – казав Міллер через кілька десятиріч. – Він був таким, як і безліч англійців, ідеалістом, і – як мені здалося – дурнуватим ідеалістом». У День подарунків[12] Орвелл перетнув іспанський кордон і дістався Барселони.

Каталонія являла собою великий квазінезалежний регіон, де анархізм мав довгу історію. Липневий переворот Франко розпалив там антиклерикальний рух, під час якого було спалено багато церков і страчено чимало священників. Буржуазію здебільшого пощадили, але банки, фабрики, готелі, ресторани, кінотеатри і таксі були експропрійовані партією робітничого класу, а їхнє майно описане функціонерами НКП і ФАІ. Франц Боркенау, австрійський письменник, із яким Орвелл був знайомий і яким захоплювався, приїхав до Іспанії в серпні, заставши останні спалахи революційного запалу. «Це було незбагненно, – писав він. – Ніби ми висадилися на континенті, не схожому ні на що інше, що мені доводилося бачити раніше». Сірил Коннолі, шкільний товариш Орвелла, також був свідком цих подій, що миттю позбавили його будь-яких ознак снобізму. «Це виглядало так, нібито маси, фактично – натовп люмпенів, яким зазвичай приписують лише інстинкти дурості та переслідування, мають перетворитися на те, що насправді є свого роду розквітом людства».

Залишається не досить ясним, чи вирушив Орвелл до Іспанії, щоби взяти участь у боротьбі, а зрештою і написати про неї, чи навпаки. Джеймс Макнейр[13], представник НПТ у Барселоні, пригадував, як Орвелл увійшов до його кабінету й проголосив: «Я приїхав до Іспанії, щоби долучитися до ополчення і боротися проти фашизму», але в «Данині Каталонії» сам Орвелл стверджує, що на першому місці для нього була журналістика. У будь-якому разі, лише за кілька днів він планував устигнути і те і те.

Те, що він побачив, виявилося «поганою копією 1914–1918 років, позиційної війни, окопів, артилерії, локальних атак, снайперів, бруду, колючого дроту, вошей та стагнації». Наступні чотири місяці він здебільшого провів разом із 29-ю дивізією ПОУМ в окопах Арагонського фронту, що відділяв республіканське місто Алькуб’єрре від фашистських цитаделей Сарагоси та Уески. Першорядними пріоритетами Орвелла в цей час були, у порядку зменшення: «дрова, їжа, тютюн, свічки та ворог». «Ворог» перебував ближче до останнього місця. Через нестачу боєприпасів і спорядження ополчення ПОУМ було неспроможне атакувати фашистів. До того ж йому не вистачало уніформи, касок, багнетів, біноклів, мап, ліхтарів та сучасного озброєння. Особистою зброєю Орвелла була гвинтівка «Маузер» зразка 1896 року. Він постійно почувався розлюченим від власної безпорадності та нікчемності й осуджував керівництво фронту. Зрештою він виніс йому той самий вердикт, що раніше виносив інертній родині Комстоків у «Нехай квітне аспідистра»: «Увесь час нічого не відбувалося». Бельгієць Жорж Копп, командир батальйону, до якого належав Орвелл, казав своїм підлеглим: «Це не війна. Це комічна опера із випадковими смертями». І все ж Орвелл виявив в окопах найкращий варіант того егалітаризму[14], який він помічав серед бродяг і пролетаріїв, і це зрештою зробило його справжнім соціалістом. Хай там як, але там він «дихав повітрям справедливості». Саме ці відчуття дали письменникові змогу зазначити пізніше, що, попри всі негаразди, він залишав Іспанію з «не меншою, але навіть більшою вірою в порядність людських істот».

Ще однією, не настільки духовною, але відчутною, розрадою було постачання шоколаду, сигар і чаю Fortnum & Mason. Орвелл почав отримувати пакунки з ними від своєї дружини Ейлін – у лютому вона також приїхала до Іспанії, щоби працювати секретаркою Макнейра в Барселоні. Вони одружилися лише вісім місяців тому, познайомившись на одному з прийомів, і багато в чому пасували одне одному. Обоє були емоційно стриманими, трохи похмурими, але іронічними і не позбавленими своєрідного почуття гумору. Вони поділяли обопільну пристрасть до природи і літератури, їхні запити були вельми скромними, а до власного здоров’я та зовнішнього вигляду ставилися недбало, і їх майже неможливо було побачити без цигарки в зубах. Ерік та Ейлін мали суворі принципи і досить сміливості, щоби їх дотримуватися. Єдина різниця між ними полягала в прагненнях. Ейлін була кмітливою випускницею Оксфорда, загальною улюбленицею, але підпорядкувала свої прагнення бажанням Орвелла й залишила магістерську роботу з освітньої психології заради того, щоб оселитися разом із ним у котеджі, який водночас слугував крамницею, у селищі Волінгтон у Гартфордширі. Один з їхніх друзів казав: «Вона підхоплювала мрії від Орвелла, немов кір».

Зрештою, Орвеллу довелося побачити якісь зрушення лише у квітні, коли ополчення просунулось у бік фашистських ліній оборони. Він проявив неабияку зухвалість, викликаючи ворога на відкриття вогню вигуками іспанською: «Ну-мо, ви, виродки, давайте!» Один із товаришів-добровольців спробував угамувати Орвелла: «Заради Христа, Еріку, облиш!» – однак довгі тижні бездіяльності призвели до проявів ексцентричного боку його натури. І водночас він відмовився стріляти у фашиста, який тікав, бо той на бігу щосили намагався натягнути штани після відвідування польового нужника – тобто був «надто живим хлопцем, подібним до тебе, і тобі не хочеться його вбивати». Утім, його настільки налякав звичайний щур, що він знищив його пострілом із гвинтівки, повідомивши таким чином ворогові про власне місцеперебування й викликавши запеклу перестрілку, наслідком якої виявилося знищення польової кухні й двох автобусів ополчення. «Якщо й існує щось, що я ненавиджу найбільше на світі, то це пацюк, який біжить повз мене в темряві», – писав він ще років за десять до того, як ці бридкі гризуни зламали дух Вінстона Сміта. Недарма щури згадуються в усіх, за винятком однієї, книгах Джорджа Орвелла.

Попри атмосферу бойового братерства, він так і не спромігся вподобати ПОУМ – почасти через геть інший склад натури: «Мені було нудно від думок про політичний бік війни, і я, звісно ж, реагував негативно на ті точки зору, про які постійно чув». Але також він вважав, що комуністи хоч чимось відрізняються. Його романтична афектація зрештою підкорилася прагматичному бажанню досягти мети. Навіть за роки по тому він все ще вірив, що твердження ПОУМ, нібито успішна політична революція приведе до перемоги, були просто хибно втілені в життя.

Отримавши наприкінці квітня кілька днів відпустки, він возз’єднався в Барселоні з Ейлін, плануючи залишити ополчення і долучитися до Інтербригад у Мадриді, де відбувалися головні події війни. Приятелі казали письменникові, що це дурна думка, бо комуністи його неодмінно розстріляють, але рішення Орвелла залишилося непохитним. Лише згодом він усвідомив, як йому пощастило, адже він кидав виклик лінії партії, а на нього ніхто не доніс – йому навіть не погрожували. Тоді він і гадки не мав, яким небезпечним місцем для людей, подібних до нього, була Барселона. Хоча про це він ще мав дізнатися.

Незадовго до повернення Орвелла до Барселони через це місто, прямуючи до Мадрида, проїжджав Річард Різ – він мав стати водієм автівки швидкої допомоги в лавах республіканців. Коли ж Різ у штабі ПОУМ зустрівся з Ейлін, то спочатку сприйняв її ошелешений і розгублений тон як ознаку занепокоєння долею чоловіка і аж потім збагнув, що саме вибивало жінку з колії: «Вона була першою людиною, у поведінці якої я помітив наслідки існування в умовах політичного терору».

Франц Боркенау знову відвідав Барселону в січні і знайшов місто вже зовсім іншим, ніж у вересні. Раніше він мав змогу вільно висловлюватися й безперешкодно подорожувати територією Іспанії, що контролювалася республіканцями. Проте тепер будь-які сумніви і критика опинилися під забороною. «Тут панує атмосфера недовіри і доносів, – писав він, – і неприйнятність цього важко передати людям, які ні з чим подібним не стикалися». На ПОУМ, яку «ніхто не любив», було накладене тавро «троцькізму» – це поняття завдяки показовим процесам у сталінській Росії перетворилося на еквівалент смертного вироку. Той факт, що Троцький розірвав будь-які стосунки із цією партією, зазначав Боркенау, не мав жодного значення: «Поняття “троцькіст” у словнику правовірного комуніста є синонімом чоловіка, який заслуговує на смерть». У лютому росіянин Ян Берзін, головний військовий радник Іспанської Республіки, надіслав до Москви звіт щодо ПОУМ. «Само собою зрозуміло, – писав він, – що неможливо виграти війну проти повстанців, поки ці негідники з республіканського табору досі не ліквідовані».

За цих обставин в Орвелла негайно з’явилося «безпомилкове та жахливе відчуття політичного суперництва й ненависті», що вирувало в місті. Революційна солідарність випарувалася, натомість з’явилися черги за їжею для одних, а поруч – черги до нічних клубів та ресторанів, що працювали за цінами чорного ринку, для інших. Усі, із ким йому доводилося спілкуватися, трималися думки, що жорстокі зіткнення неминучі. Якось уранці у фоє готелю «Континенталь» Орвелл познайомився з відомим американським романістом Джоном Дос Пассосом – той прибув до Іспанії з метою створення пропагандистського документального фільму разом з Ернестом Гемінґвеєм і наразі очікував відомостей про свого перекладача Хосе Роблеса, який раптово зник. Дос Пассос зазначив, що Барселона має «злодійкуватий, спустошений вигляд, крамниці зачинені, а люди, не зупиняючись, кидають на вас погляд через плече». Вони розташувалися в плетених кріслах, замовили вермут, а тоді розмова торкнулася ознак імпортування до Іспанії відвертого сталінізму. За словами Дос Пассоса, він нарешті і з відчуттям полегшення отримав змогу «поговорити із чесною людиною». На таку відвертість тут майже не доводилося розраховувати.

«Сірник, що підірвав уже закладену бомбу», як висловився Орвелл, був запалений третього травня, коли міська штурмова гвардія[15] за наказом комуністів атакувала контрольовану анархістами телефонну станцію. Наступні п’ять днів та ночей кривавої вуличної битви увійшли в історію країни як «травневі події». Три з них Орвелл із гвинтівкою в руках перебував на оглядовому майданчику на даху кінотеатру «Поліорама», контролюючи вхід до штаб-квартири ПОУМ, що була на протилежному боці вулиці. Звідти він добре бачив, що комуністи контролюють вулиці на схід від Рамбли[16], а анархісти займають позиції західніше бульвару. Усюди – на вікнах готелів, кафе та установ, які за одну ніч перетворилися на озброєні цитаделі,– майоріли прапори супротивників.

Лише готель «Континенталь» та Рамбла залишалися нейтральними територіями – саме тому вони і стали притулком для сюрреалістичної суміші бійців, журналістів, іноземних агентів та французьких водіїв вантажівок, що опинилися в облозі. Саме серед них Орвелл помітив дебелого росіянина, відомого лише за прізвиськом «Чарлі Чен»[17]. Цей безперечний агент НКВС[18], таємної поліції Сталіна, розповідав усім, хто погоджувався його вислухати, що все це божевілля є путчем анархістів, спрямованим на знекровлення республіки і допомогу Франко. «Тоді я вперше побачив людину, чиєю професією було брехати, – писав Орвелл, – якщо не брати до уваги журналістів».

Після того як заворушення вщухли, залишивши на вулицях тіла сотень убитих, тією самою брехнею були обклеєні всі стіни. На цих нашвидкуруч видрукуваних плакатах красувався напис «Зірвіть маску!». Маска з намальованими на ній серпом і молотом також мала місце – з-під неї, напівзірваної, виглядала перекошена мармиза татуйованого свастикою маніяка: начебто істинне обличчя ПОУМ. Так у «Бірманських буднях» корумпований мировий суддя У По Кін перетворює наївного доктора Верасвамі на Троцького (чи на ранню версію архієретика Імануїла Ґолдштайна з «Тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертого»): «Щоби зрозуміти те, що про нього казали, треба було уявити цього доктора сумішшю Макіавеллі, Суїні Тодда й маркіза де Сада». Тепер надійшла черга «троцькісто-фашистів» із ПОУМ. На радіо «Вердад» щохвилини лунав уїдливий слоган «Єдина служба радіомовлення, що замість вигадки використовує реальність». Проте вигадка наочно перемагала.

Орвелла не дуже здивувало те, що напруження, яке існувало між фракціями, перетворилося на збройне протистояння. Але чого він не очікував і потім не зміг пробачити – це наступної брехні. Комуністи стверджували, що викрили широку мережу зрадників, які спілкувалися з фашистами за допомогою таємних радіостанцій та невидимого чорнила, розробляючи плани вбивства лідерів республіки. Ця брехня була настільки відвертою і несамовитою, що необізнані люди мимоволі припускали – це, мабуть, чиста правда, адже хто б насмілився вигадати щось подібне! Франко, розуміючи, що все це йому на руку, підтвердив чутки, нібито лави республіканців просочені його шпигунами. Був створений Спеціальний трибунал зі шпіонажу та державної зради, введена цензура преси. Тисячі анархістів і членів профспілок були ув’язнені. У вуличному повітрі відчувався запах страху й недовіри.

Розпач в Орвелла викликало й те, що численні іноземні прокомуністичні газети, як, скажімо, британська Daily Worker, перебували в повній згоді із «Чарлі Ченом». «Одним із найжахливіших наслідків цієї війни було те, чому вона навчила мене: ліва преса в усіх аспектах так само фальшива й безчесна, як і преса правих», – писав він, роблячи почесний виняток для Manchester Guardian. Знадобилася би ціла книжка, щоби прояснити всі темні місця в іспанських подіях, і про це він писав Віктору Ґолланцу: «Сподіваюся, що матиму можливість написати правду про те, що бачив. Те, що з’являється в англійських газетах, здебільшого є найогиднішою брехнею».

В іспанських регіонах, захоплених Франко, усе це вигляд мало ще гірший: тамтешня преса стверджувала, що республіканські ополченці ґвалтують чорниць, годують тварин у зоопарку рештками ув’язнених і залишають купи трупів гнити в канавах. Один американський журналіст зазначав, що масштаби брехні, що поширюється із Саламанки (столиці франкістів), «скидаються на психічне захворювання».

Ідеалізм згадуваного вище Стівена Спендера випарувався настільки швидко, що він розірвав стосунки із Комуністичною партією чи не напередодні отримання партійного білету. Війна стала для нього парадоксальним розкриттям людської натури: «Так сталося, – писав він, – що майже всі людські створіння мають надзвичайно розірване уявлення про реальність. Реальними для них є лише кілька речей, що збігаються з їхніми поточними інтересами та ідеями; усе інше, що об’єктивно залишається настільки ж реальним, видається для них абстракцією». Спендер не робив винятку і для себе: «Потроху мені стало дещо страшно від того, як працює мій власний розум».

Після шоку, що спричинили травневі події, Орвелл більше не мав будь-яких причин залишати ПОУМ. Тому й повернувся на Арагонський фронт, але ненадовго. Він був настільки вищий зростом за пересічного іспанця, що його голова завжди стирчала над неглибокою траншеєю. Уранці йому подобалося випростатися на весь зріст і затягнутися першою сигаретою. Коли американський волонтер Гаррі Мілтон запитав, чи не боїться Орвелл снайперів, той знизав плечима й віджартувався: «Бика на шляху не зіб’ють».

Але на світанку 20 травня якийсь франкістський снайпер таки довів, що письменник помилився: куля пробила йому горло під гортанню. Орвелл вирішив, що помирає. Ще кілька міліметрів – і він дійсно помер би, але куля проминула сонну артерію і лише тимчасово паралізувала нерв, пов’язаний з однією з голосових зв’язок[19]. Орвелл лежав у траншеї, кров текла в нього з горла, але його перша думка була про Ейлін. А потім він відчув несамовите обурення «через те, що змушений залишити цей світ, який, як зрештою виявилося, так добре мені пасує… Я був страшенно розлючений цим дурним невезінням. Цим безглуздям!..»

Орвелл провів у госпіталі наступні три тижні. Згодом стало очевидним, що для нього війна скінчилася, але для того, щоби залишити країну, йому були потрібні папери за підписом головного фронтового лікаря. Коли 20 червня він повернувся до Барселони, молот репресій вже опустився. Щойно він увійшов до готелю «Контіненталь», Ейлін схопила його за руку і прошепотіла: «Негайно забирайся звідси!»

Криза, пов’язана з травневими подіями, призвела до відставки прем’єр-міністра Ларго Кабальєро, а отже, і зникнення останньої перешкоди на шляху до цілковитого придушення ПОУМ. Тепер ця партія вважалася поза законом, так само як і кожен із добровольців, що змагалися в її військових формуваннях і поверталися з фронту. Жорж Копп, командир батальйону, у якому воював Орвелл, уже перебував під арештом. Молодий член НПТ Боб Смайлі («найкращий з усієї купи», за словами Орвелла) помер у в’язниці у столиці республіканців Валенсії. Джеймс Макнейр і Стаффорд Котмен із НПТ переховувалися. Андреу Нін зник, а з його долі незабаром зробили ще одну пекельну брехню. Насправді його жорстоко катували («його обличчя перетворилося на безформну масу», – свідчив невдовзі знайдений звіт), а потім вбили агенти російського НКВС. Тоді декого з членів німецьких Інтербригад перевдягли в агентів гестапо та інсценували «викрадення в’язня» – щоби комуністи могли стверджувати, що нібито Нін залишився живим і зараз перебуває в Саламанці або Берліні разом зі своїми справжніми керівниками. Хіба це не подібне до того, як в Орвелловій «Скотофермі» про кнура Сніжка ходять чутки, що він разом із містером Фредеріком перебуває на фермі Пінчфілд?

Тогочасна Барселона була для Орвелла першим і поки що єдиним усвідомленням «атмосфери кошмару», що переповнюватиме «Тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертий». У цьому отруйному вариві із чуток, наклепів та загальної параної «саме повітря примушувало вас відчувати себе змовником». Навіть коли взагалі нічого не траплялося, загроза, що щось таке ось-ось має трапитися, тримала всіх у гострому нервовому напруженні. До готельного номеру Орвелла та Ейлін завітав наряд поліції, на їхній арешт був виданий ордер. У доповідях агентів НКВС та їхніх іспанських колег, оприлюднених у 1980-х роках, подружжя облудно характеризувалося як «виразні троцькісти», що перебувають у змові з дисидентами у Москві.

Після трьох сповнених страху днів і ночей, протягом яких Орвеллу довелося вештатися вулицями Барселони, намагаючись здаватися якомога непомітнішим та уривками засинаючи на ходу, йому, Ейлін, Макнейру й Котмену нарешті вдалося отримати у британському консульстві проїзні папери і сісти в ранковий потяг, що прямував до Франції – тобто до свободи. «То була дивна річ, – писав Орвелл своєму другу Райнеру Геппеншталю. – Спочатку ми вважалися героями і захисниками демократії, а зрештою мали тікати за кордон, маючи поліцію у себе на п’ятах. Ейлін чудово трималася, часом здавалося, що вона по-справжньому насолоджується відчуттям небезпеки». Феннер Броквей, який подорожував іншим шляхом із метою спробувати визволити ув’язнених членів НПТ, зустрівся з Орвеллом у Перпіньяні біля французького кордону. «Тоді чи не єдиний раз у житті я бачив його по-справжньому розлюченим», – згадував Броквей.

Орвелла привела до Іспанії ненависть до фашизму, але за шість місяців по тому він поїхав звідти, виявивши іншого ворога. Поведінка фашистів була точнісінько такою, як він й очікував, але нещадність та безчесність комуністів його глибоко вразили. За словами Джека Брентвейта, його товариша з НПТ, «він казав, що колись сприймав те, що казали про комуністів, як капіталістичну пропаганду, але тепер я почув: “Знаєш, Джеку, але це чиста правда”».

«Чи не кожен журналіст, який побував в Іспанії,– писав відомий американський репортер Френк Ганіген, – стає в багатьох сенсах іншою людиною після того, як перетне Піренеї». Це, безумовно, стосувалося й Орвелла. За різних обставин він називав час, проведений в Іспанії, захопливим, нудним, надихаючим, жахливим і, зрештою, очищувальним. «Іспанська війна та інші події 1936–1937 років перевернули чаші терезів, і відтоді я зрозумів, на чому стою, – писав він за десять років по тому, збираючись розпочати роботу над “Тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертим”.– Кожен рядок моїх серйозних творів, що я написав після 1936 року, прямо чи опосередковано спрямовані проти тоталітаризму або за демократичний соціалізм, як я його розумію».

Остаточним проявом наївності Орвелла була впевненість, що його висновки і спостереження будуть негайно опубліковані. Утім, Ґолланц відмовився від його книжки, а Кінгслі Мартін, редактор журналу New Statesman, забракував не лише його нарис про війну, а й огляд Боркенау «Іспанська арена», у якому той спробував завуальовано викласти суть нарису Орвелла. Коли ж Орвелл зрештою отримав можливість розповісти свою історію в New English Weekly Філіпа Мере, його оповідь вийшла під ущипливою назвою «Купа іспанських бобів». «У цьому був навмисно закладений прихований сенс… щоби завадити усвідомити ситуацію в Іспанії,– писав він. – Люди, які прагнуть знати більше, піддавалися омані завдяки хибному поясненню: нібито, коли ви розповідаєте правду про Іспанію, це може бути використане фашистською пропагандою».

Його обурювали не стільки злодіяння – війна породжує брехню так само, як вошей і трупи, – як спроби їх покривати. У лексиконі Орвелла слова «шахрайство», «обдурення» та «безглуздя» вважалися найбридкішими. Realpolitik[20], що її провадили Ґолланц із Мартіном, вразила його як жахливий прецедент. Приховування правди заради того, щоби виграти трохи часу, тотожне оголошенню надзвичайного стану: тимчасове обмеження свободи занадто легко стає постійним. Повідомлення про безладну й криваву реальність «війни всередині іншої війни» було своєрідною перевіркою, і британським прокомуністичним лівим не вдалося її пройти, бо вони віддано споживали тоталітарну пропаганду. Орвелл очікував на кращий результат.

Правда для нього мала значення навіть тоді (й особливо тоді), коли була незручною. У ранніх публіцистичних творах заради досягнення суто літературних цілей Орвелл спритно обходив незручні життєві історії та замовчував скрутні факти, але книжка «Данина Каталонії» була написана із суто новим ставленням до точності – як до моральної чесноти. Він стверджував, що без консенсусу щодо реальності «не може бути жодної дискусії; неможливо досягти необхідного мінімуму згоди». Письменник мислив досить тверезо, щоби розуміти: не завжди можна отримати об’єктивну істину, але якщо людина хоча б на йоту бере під сумнів факт її існування, тоді всі намагання безнадійні. «Я відчув, що дуже точно розумію: справжня історія цієї війни ніколи не буде і не може бути написаною, – писав він за декілька років по тому. – Просто не існує точних цифр й об’єктивних відомостей про те, що там відбувалося». Саме це він мав на увазі під словосполученням «історія зупинилася», яке знов і знов повторюється в «Тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому». Коли єдиним арбітром реальності є влада, вона в змозі забезпечити такі умови, щоби брехня в усіх вимірах та цілях видавалася правдою.

Ну, до певної межі. Викривлення реальності режимом Ангсоцу в «Тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому» здається нездоланним. Насправді ж, однак, брехня рано чи пізно обертається проти тих, хто бреше. Боркенау помітив, що комуністи в Іспанії, які почали брехати, щоб обдурити інших, часто врешті-решт обманювали і себе. Параноя, породжена перекладенням провини на політичних суперників, розмиття моралі, а також постійні перебільшення комуністичної пропаганди призводили до військових помилок. У Росії невдовзі почали оббріхувати і самих брехунів. Більшість провідних російських військових радників, агентів та «воєнспеців», які брали участь у війні в Іспанії, невдовзі були страчені або відправлені до ГУЛАГу. Той самий Берзін, за чиєю рекомендацією почалася «ліквідація» ПОУМ, був обвинувачений у шпіонажі та розстріляний у Луб’янській в’язниці в Москві.

Завдяки Феннеру Броквею Орвелл зрештою отримав видавця для «Данини Каталонії» – ним стала нещодавно заснована компанія Secker & Warburg із антисталіністською репутацією та неупередженими поглядами. «Моєю метою було знайти та підтримати письменників, які бажали би просувати ідею Утопії, накреслюючи шлях до неї,– писав у своїх мемуарах співвласник видавництва Фредрік Варбург. – Але яка саме програма або яка дорога могла привести до цієї обітуваної землі, я й гадки не мав».

«Данина Каталонії» була й залишається найкращою публіцистичною книжкою Орвелла. Вона побачила світ 25 квітня 1938 року, через рік після виходу у світ «Дороги на Віґан-Пірс». Як не дивно, цей твір просочений мудрістю, спокоєм, великодушністю, автор менш вимогливий до людей, про яких у ньому йдеться. «Нам показали саме серце наївності, яку містить революція; а також – міазми брехні, які набагато більше, ніж жорстокість, проймають це серце», – писав Філіп Мере. Сьогодні «Данина Каталонії» вважається важливим документом, що стосується перебігу громадянської війни в Іспанії, але свого часу книжка майже потонула в потоці друкованих вражень і відгуків щодо цих подій – досить сказати, що лише половина її накладу в півтори тисячі примірників була розпродана. Британська ліва критика забракувала книжку, критичні відгуки коливалися в діапазоні від звинувачень у заплутаності до безпосередніх звинувачень у симпатіях до диктатора Франко.

Орвелл цим не переймався, але й не заперечував, що його «Данина Каталонії» являє собою лише часткову оцінку й особистий погляд на події. «Застерігаю всіх щодо моєї упередженості й попереджаю кожного, що можу помилятися, – писав він. – Однак я зробив усе можливе, щоби залишатися чесним». Він розумів, що межа поміж правдою та брехнею реально існує і її треба всіляко оберігати, тому писав жорсткі відповіді на критичні відгуки, що заплямовували його бойових товаришів. Якщо у книжці він і перебільшив власні симпатії до ПОУМ, то лише тому, що більше ніхто не наважився би заступитися за хибно звинувачених. «Якби це мене не розлютило, – зазначив він згодом, – то не варто було б і починати ту книжку».

Проте дуже важливим для письменника був лист від Боркенау, який на той час уже мешкав в Англії. «Для мене твоя книжка, – писав він, – є ще одним підтвердженням переконання, що можна залишатися абсолютно чесним із фактами, незалежно від власних політичних уподобань». Ушанування було взаємним: Орвелл також схвально відгукнувся на «Іспанську арену» типовою для нього технофобською метафорою («Найобнадійливіше – це почути людський голос, коли навколо п’ятдесят тисяч грамофонів грають ту саму мелодію»), а пізніше назвав «Комуністичний Інтернаціонал» Боркенау «книжкою, що розповіла мені більше за будь-яку іншу про загальну мету Революції». Ще 1929 року Боркенау вийшов із Німецької комуністичної партії, приєднавшись до опозиції Сталіну, брав участь в антинацистському русі й розробив одну з найперших теорій тоталітаризму. «Цивілізація неминуче загине, – писав Боркенау, – не лише через існування певних обмежень на висловлення вільної думки <…> але й через масове підкорення способу мислення наказам із партійних центрів».

Лише одна-єдина людина припускала, що свого часу Орвелл схвалював комунізм. Коли наприкінці 1920-х років Орвелл поневірявся в Парижі, він подекуди користувався гостинністю своєї тітки Неллі Лімузен та її партнера Ежена Адама. Адам і його приятель Луї Баньє в минулому були комуністами та прихильниками поширення есперанто – штучної міжнародної мови, яка чомусь викликала гнів як Гітлера, так і Сталіна. Пізніше Баньє стверджував, що добре пам’ятає запеклу суперечку між Адамом та юним Орвеллом, який «завзято проголошував, що радянська система являє собою не що інше, як довершений соціалізм». Ця кумедна історія суперечить буквально всьому, що будь-коли писав Орвелл, і невідомо, правдива вона чи ні, але запальна поведінка його дядька, найімовірніше, стала для письменника основою для створення образу колишнього комуніста.

Багато улюблених письменників Орвелла були чи вважали себе комуністами у післяіспанські роки: австрійці Боркенау й Кестлер, італієць Ін’яціо Сілоне, росіянин Віктор Серж[21], американці Макс Істмен та Юджин Лайонс, французи Андре Жід, Борис Суварін та Андре Мальро. Згодом майже всі вони дізналися, що насправді являє собою комунізм, так би мовити, «зсередини черева самого звіра». Завдяки таким книжкам, як «Повернення із СРСР» Андре Жіда та «Страхіття СРСР» Бориса Суваріна, Орвелл отримав перше уявлення про наслідки діяльності режиму Сталіна. Багато деталей і фактів, почерпнутих у цих творах, знайшли своє місце в «Тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому»: культ особистості, кон’юнктурне переписування історії, знищення свободи слова, нехтування об’єктивною істиною, методи іспанської інквізиції, безпричинні арешти, доноси й вирвані тортурами зізнання. А понад усе – задушлива атмосфера загальної підозрілості, самоцензури та постійного страху.

Одним із прикладів є сцена з роману Орвелла, коли Вінстон Сміт знаходить фото, яке свідчить, що нібито зрадники Джонс, Ааронсон і Резерфорд дійсно перебували в Нью-Йорку в той день, коли вони, згідно з їхніми власними свідченнями, перебували в Євразії. Орвеллу й раніше доводилося чути і читати про випадки, коли інспіровані слідством зізнання суперечили доказам. Один з обвинувачених у змові був сфотографований на конференції у Брюсселі саме тоді, коли він, за його «зізнанням», розробляв план підступних дій у Москві. Іншого звинуватили в конспіративній зустрічі з Троцьким в одному з копенгагенських готелів, що, як невдовзі з’ясувалося, був зруйнований п’ятнадцятьма роками раніше.