Читать книгу П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів - Энид Блайтон - Страница 7

– Хтось іде! – запанікувала Джорджа. – Що робити з Тімом? Мерщій!

Смоляний схопив Тіммі за нашийник і, заштовхавши його в стінну шафу, замкнув за ним дверцята.

– Сиди тихо! – наказав він, і Тіммі слухняно зачаївся у темряві, шерсть у нього на загривку здибилася, а вуха нашорошилися.

– Ну, – бадьоро почав Смоляний, – тепер я вам покажу ваші відпочивальні.

Двері відчинилися, і до кімнати увійшов чоловік у чорних штанях і білому полотняному піджаку. У нього був незвичайний вираз обличчя. «Потайлива він людина, – подумала Енн. – Спритний чолов’яга, й тому обличчя потайливе».

– Привіт, Блоку! – недбало сказав Смоляний. І пояснив гостям: – Це Блок, слуга вітчима. – Він глухий, тож можете при ньому говорити все що заманеться, але краще не треба, бо хоча він і не чує, але усе ніби відчуває.

– Я думаю, було б просто огидно вести при ньому такі розмови, яких ми уникали б, якби він чув, – відповіла Джорджа, яка дуже поважно ставилася до правил поведінки.

У Блока був напрочуд монотонний голос.

– Ваш вітчим і мати цікавляться, чому ви досі не привели до них своїх друзів. І чому, замість того щоб розпочати саме з цього, ви повели їх сюди?

Блок говорив і озирався навколо, ніби знав, що тут є собака, тільки не розумів, де він, – стривожено подумала Джорджа. Вона сподівалася, що водій автівки не проговорився про Тіммі.

– Ой, я так їм зрадів, що повів їх прямо до себе! – відповів Смоляний. – Гаразд, Блоку. Ми за хвилину спустимося.

Слуга пішов з кам’яним обличчям. Ні усмішки, ні осуду!

– Мені він не подобається, – сказала Енн. – Він давно у вас працює?

– Ні… десь до року, – відповів Смоляний. – Він якось несподівано з’явився. Навіть мати не знала, що він у нас працюватиме! Прийшов, не мовлячи ні слова, одягнув цей білий полотняний піджак і подався щось робити в кімнаті вітчима. Гадаю, вітчим чекав на нього, але дружину не попередив, я у цьому впевнений. У неї був здивований вигляд.

– А вона тобі справжня мати чи мачуха? – поцікавилася Енн.

– Відразу і вітчим, і мачуха – так не буває! – насмішкувато сказав Смоляний. – Або одне, або інше… Мати в мене справжня, і Мерібел – її донька. Але ми з нею брат і сестра тільки по матері, бо в нас різні батьки. Її батько – мій вітчим.

– Усе це дуже заплутано, – зауважила Енн, намагаючись розкласти все по поличках.

– Ходімо, нам тепер краще спуститися вниз, – нагадав Смоляний. – До речі, мій вітчим завжди виглядає дуже доброзичливим, завжди жартує і посміхається, але це не щиро. У будь-який момент він може розлютитися.

– Сподіваюся, ми не часто будемо з ним бачитися, – почуваючи себе незатишно, сказала Енн. – А яка у тебе мати, Смоляний?

– Вона схожа на перелякану мишку, – відповів хлопець. – Мати вам сподобається. Вона мила! Але їй не подобається тут жити, не подобається цей будинок, і вітчим до смерті її залякав. Вона так не каже, але я знаю, що це так і є!

Мерібел, занадто сором’язлива, щоб взяти участь у розмові, кивнула.

– Мені теж тут не подобається, – тихо мовила вона. – Чекаю не дочекаюся, коли зможу повернутися до інтернату, як П’єр. Шкода тільки, що матуся тоді залишиться сама.