Читать книгу П’ятеро на острові скарбів - Энид Блайтон - Страница 3

Тітка Фенні чекала на гостей. Вона вибігла зі старих дерев’яних дверей, щойно побачила автівку на під’їзді. Дітям вона одразу сподобалася.

– Ласкаво просимо до Киріна! – вигукнула вона. – Вітаємо вас! І які великі діти!

Усі почоломкалися і ввійшли у дім. Він їм теж сподобався. Відчувалося, що дім старий і навіть трохи таємничий, меблі теж були старими і дуже гарними.

– А де ж Джорджина? – запитала Енн, шукаючи навколо очима незнайому кузину.

– Ото ще збиточниця! Я ж казала їй чекати вас у садку, – сказала тітка. – А вона десь пішла. Мушу вас попередити, діти, що попервах вам може бути важко з Джорджею: вона завжди сама, і, можливо, ваша присутність спочатку її не обрадує. Але не звертайте на це уваги – незабаром все стане на свої місяця. Я ще й через неї була дуже рада, що ви змогли приїхати. Джорджі треба гратися з іншими дітьми.

– Ви звете її Джорджею? – здивувалася Енн. – Я гадала, що її ім’я Джорджина.

– Авжеж, – відповіла тітка, – але їй не подобається бути дівчинкою, і нам доводиться звати її Джорджею, як хлопчика. Уперта, вона не відгукується на ім’я Джорджина.

Дітям ім’я Джорджа здалося гарним. Шкода, що вона десь пішла. Натомість несподівано з’явився дядько Квентін. Він був на вигляд незвичайним чоловіком: дуже високий, дуже похмурий, із суворими зморшками на широкому чолі.

– Привіт, Квентіне, – звернувся до нього батько. – Давно я тебе не бачив. Сподіваюся, наша трійця не завадить твоїй роботі.

– Квентін працює над дуже важкою книжкою, – пояснила тітка Фенні. – Але я виділила йому окрему кімнату на іншому боці будинку. Тому, думаю, його ніхто не турбуватиме.

Дядько поглянув на дітей і кивнув їм. Невдоволення залишалося на його обличчі; дітям було трохи лячно, і вони зраділи, дізнавшись, що він працюватиме в іншому крилі будинку.

– А де Джорджа? – запитав він грудним голосом.

– Знову кудись пішла, – відповіла тітка Фенні з прикрістю. – Я веліла їй залишатися тут і зустріти своїх двоюрідних братів і сестру.

– Її слід відшмагати, – сказав дядько Квентін. Діти не второпали – жартує він чи ні. – Ну, діти, сподіваюся, вам тут сподобається і, можливо, ви навернете Джорджу на добрий розум.

У Кирін-котеджі не знайшлося кімнати для ночівлі матері й тата, тому, нашвидку повечерявши, вони поїхали до готелю в найближчому містечку. Наступного дня, одразу після сніданку, вони збиралися повернутися до Лондона. Тож попрощалися з дітьми увечері.

Джорджина доти не з’явилася.

– Шкода, що ми не побачилися з Джорджиною, – сказала мама. – Перекажіть, що ми її любимо й сподіваємося, що їй урешті-решт сподобається гратися з Діком, Джуліаном та Енн.

Із цим мати й батько поїхали. Дивлячись, як їхня велика машина повертає за ріг, діти відчули себе трохи самотніми, але тітка Фенні повела їх нагору, щоб показати їхні кімнати, й незабаром вони повеселішали.

Хлопцям відвели одну кімнату на двох: з похилою стелею на горішньому поверсі й з чудовим видом на бухту. Вона їм дуже сподобалася. Енн мала спати разом з Джорджиною в кімнатчині з видом на вересовище позаду будинку. Але одне бічне вікно виходило на море, що дуже втішило Енн. Кімната була приємна, у вікно зазирали троянди.

– Шкода, що досі немає Джорджини, – сказала Енн тітці. – Хочу на неї подивитись.

– Вона – утішна маленька дівчинка, – відповіла тітка. – Іноді вона буває грубою і непривітною, але серце у неї добре, віддане і щире. Вона подружиться з вами, і це буде назавжди… Щоправда, вона дуже перебірлива у виборі друзів.

Енн раптом позіхнула. Хлопці несхвально подивилися на неї, бо знали, що буде далі. Так і сталося.

– Бідолашна Енн! Як ти втомилася! Вам усім слід негайно лягти у ліжка і добре виспатися. І тоді завтра ви встанете зовсім свіжими, – сказала тітка Фенні.

– Енн, ти дурепа, – грубо зауважив Дік, коли тітка вийшла з кімнати. – Ти чудово знаєш, що спадає на думку дорослим, щойно ми починаємо позіхати. А я ще хотів ненадовго спуститися на пляж.

– Перепрошую, – вибачилася Енн. – Не могла стриматися. Ти й сам позіхаєш, Діку, і Джуліан теж.

Хлопці справді позіхали. Їх заколихало у довгій дорозі. Потай вони хотіли б вкластися у ліжка й заплющити очі.

– Цікаво, де ж Джорджина, – сказала Енн, побажавши добраніч хлопцям і пішовши до своєї кімнати. – Дивна вона… не зустріла нас… не з’явилася на вечері… і досі її ще немає. Вона ж спатиме в моїй кімнаті… бозна-коли вона з’явиться.

Коли прийшла Джорджина, всі троє вже міцно спали. Вони не чули, як вона відчинила двері до кімнати Енн. Не чули, як вона роздягалася й чистила зуби. Не чули, як рипнуло ліжко, коли вона лягала. Вони так потомилися, що нічогісінько не чули, поки вранці сонце не розбудило їх.

Прокинувшись, Енн попервах не могла зрозуміти, де вона. Лежала у ліжечку й дивилася на похилу стелю, на червоні троянди, що кивали їй голівками у відкрите вікно, і раптом все згадала. «Я в бухті Кирін, і в мене канікули!» – сказала вона собі й радісно згорнулася калачиком.

Потім вона подивилася на інше ліжко. У ньому лежала дівчинка, теж скукобившись під ковдрою. Енн побачила тільки кучеряву маківку. Потім дівчинка поворушилася, Енн сказала:

– Отакої! Ти – Джорджина?

Дівчинка в ліжку навпроти сіла й подивилася на Енн. У неї було кучеряве волосся, коротке, як у хлопця. Обличчя темно-брунатне від засмаги і яскраво-блакитні очі, як незабудьки. В неї були трохи закопилені губи й похмурий батьків погляд.

– Ні, – відповіла вона. – Я не Джорджина.

– О! – здивувалася Енн. – Тоді хто ж ти?

– Я – Джорджа, – сказала дівчинка. – І відгукуюсь лише на ім’я Джорджа. Мені не подобається бути дівчинкою. І не буду. Не люблю те, що роблять дівчата. Мені подобається те, що роблять хлопці. Я краще за них видряпуюсь на скелі й швидше плаваю. Вмію керувати човном не згірше за будь-якого хлопця-рибалку на цьому березі. Зви мене Джорджею. Тоді я з тобою розмовлятиму. А інакше – не озиватимусь.

– О! – знову вигукнула Енн і подумала, що її кузина справді дуже своєрідна. – Гаразд, мені однаково, як тебе звати. Як на мене, Джорджа – гарне ім’я. Мені не дуже подобається «Джорджина». Тим більше що ти схожа на хлопця.

– Справді? – зраділа Джорджа й на якийсь час припинила супитися. – Мати дуже розсердилася на мене, коли я коротко підстриглася. У мене раніше волосся падало на шию, і це було жахливо!

Обидві дівчинки кілька хвилин розглядали одна одну.

– А ти не заперечуєш бути дівчинкою? – поцікавилася Джорджа.

– Ні, звичайно, ні, – відповіла Енн. – Знаєш, я люблю гарні сукні, своїх ляльок, хлопцям це не до душі.

– Пфе! Перейматися гарними сукнями, – пхикнула Джорджа. – Ляльками! Ти ще малятко, та й годі.

Енн образилася.

– Ти не вельми ввічлива, – сказала вона. – Якщо удаватимеш всевідачку, мої брати не водитимуть товариство з тобою. Вони – справжні хлопці, а не удавані.

– Ну, якщо вони погано до мене ставитимуться, я також не товаришуватиму з ними, – заявила Джорджа, вистрибуючи з ліжка. – Я не хотіла, щоб ви взагалі сюди приїздили й порушували моє життя. Мені й самій добре. А тепер я маю терпіти дурне дівчисько, яке полюбляє сукні і ляльок, та ще й двох прицюцькуватих кузенів!

Енн відчула, що початок знайомства вийшов не надто вдалим. Вона замовкла й почала одягатися – сірі джинси й червону майку. Джорджа теж наділа джинси і хлопчачу майку. Щойно вони вдяглися, хлопці заторохкали в двері.

– Ви готові? Джорджина там? Кузино Джорджино, виходь знайомитися!

Джорджа розчахнула двері і вийшла з високо піднесеною головою. Вона не звернула жодної уваги на двох здивованих хлопців й урочо попрямувала вниз. Усі троє мовчки перезирнулися.

– Вона не озивається на Джорджину, – пояснила Енн. – По-моєму, вона дивачка. Сказала, що не хотіла, аби ми приїздили, бо будемо їй заважати. Вона глузувала з мене й грубо поводилася.

Джуліан обійняв сестру, яка трохи засумувала.

– Не журися, – мовив він. – У тебе є ми, і ми завжди тебе захистимо. Ходімо вниз снідати.

Вони усі зголодніли. Приємно пахло яєчнею з беконом. Вони збігли сходами й привіталися з тіткою, яка подавала сніданок. На чолі столу сидів дядько й читав газету. Він кивнув дітям. Вони мовчки посідали до столу, не знаючи, чи дозволяється тут за їжею розмовляти. Удома це дозволялося, але дядько Квентін виглядав досить сердитим.

Джорджа теж була тут і мастила масло на тост. Вона непривітно глянула на трійцю.

– Зміни вираз обличчя, Джорджо, – сказала їй мати. – Сподіваюся, ви вже подружилися. Ти маєш уранці показати друзям бухту й кращі місця для купання.

– Я йду на риболовлю, – кинула Джорджа.

Її батько одразу ж підвів очі.

– Ні, не йдеш, – сказав він. – Ти нарешті маєш навчитися поводитися як слід і показати своїм братам і сестрі бухту. Ти мене чуєш?

– Чую, – відповіла Джорджа так само похмуро, як її батько.

– Ми можемо й самі пройти до бухти, якщо Джорджа йде на риболовлю, – зауважила Енн, подумавши, що було б добре обійтися без Джорджі, якщо в тої кепський настрій.

– Джорджа робитиме те, що їй скажуть, – заявив дядько Квентін. – Якщо ні, то я їй поясню!

Тож після сніданку четверо дітей приготувалися йти на пляж. Полога стежина вела вниз до бухти, і вони радо побігли нею. Навіть Джорджа перестала супитися, відчувши тепло сонця й побачивши іскристе синє море.

– Якщо хочеш, можеш іти рибалити, – запропонувала Енн, коли вони вийшли на берег. – Ми клепати про тебе не будемо. Ми не хочемо тобі заважати. У нас свій гурт, і якщо ти не хочеш бути з нами, то й не треба.

– Але ми будемо раді, якщо ти захочеш бути з нами, – великодушно запропонував Джуліан. Він вважав, що Джорджа груба й невихована, але йому все-таки подобалася ця норовлива дівчинка з коротким волоссям, яскраво-блакитними очима і закопиленою губою.

Джорджа поглянула на нього.

– Подивлюсь, – сказала вона. – Я не товаришую з людьми просто тому, що вони мені родичі абощо. Я дружу тільки з тими, хто мені подобається.

– Ми теж, – відповів Джуліан. – А що, коли і ти нам не сподобаєшся?

– Отакої! – вигукнула Джорджа, ніби таке не спадало їй на думку. – Звісно, це можливо. Я справді багатьом не подобаюсь.

Енн видивлялася на синю бухту. Біля входу в неї виднівся незвичайний скелястий острів з руїнами старого замку на вершині.

– Яке цікаве місце. А як воно називається? – спитала вона.

– Острів Кирін, – відповіла Джорджа. Її очі здалися такими ж синіми, як води бухти, коли вона обернулася до неї. – Там приємно походити. Якщо ви мені сподобаєтеся, я колись візьму вас туди. Але нічого не обіцяю. Єдиний спосіб дістатися туди – човном.

– А кому належить цей незвичайний острівець? – запитав Джуліан.

Відповідь Джорджі була вкрай несподіваною.

– Він належить мені, – сказала вона. – Принаймні належатиме мені. Це буде мій власний острів і мій власний замок.