Читать книгу Жанна батальйонерка - Ґео (Георгій) Шкурупій - Страница 3

Сніг білим пір’ям закидав Київ. Гори блискучого й пухнатого клоччя вкрили брук, тротуари, покрівлі будинків, димарі. Ґірлянди зі снігу звисли на дротах міського телефону та електрики, віти дерев почали потріскувати під тягарем вогкої, сліпучо-чистої прикраси. Чудове місто Київ одяглось у свій зимовий одяг з блискучого білого хутра. Зима, як величезна цукроварня, постачала Европі рафінований цукор, що мав смак звичайної води.

Київ мав урочистий вигляд. На його вулицях, вкритих снігом, було святково і приємно. Старовинне місто, зогріте поколіннями, і тепер під снігом було затишне і тепле.

Далеко, на суворих фронтах мерзли і вмирали його сини, а воно байдуже провадило своє безтурботне життя. Глибокий, пухнатий сніг був для нього більшою подією за звіти оперативних штабів армій, за чергові поразки або перемоги. Люди в тилу вже звикли до війни, їх більше турбував власний добробут, ніж повідомлення, що енська армія відійшла на попередні позиції, щоб вирівняти та зміцнити фронт, або, що сьогодні взято в полон шість тисяч німців, півтори гавбиці та двадцять з чвертю кулеметів і силу різної амуніції.

Прихильники Бахуса пропахли одеколоною найрізноманітніших пахощів або сліпли від денатурату-ханджі, що її дозволяв ще вживати заклопотаний уряд.

Київ одіслав подарунки на фронт героям-оборонцям батьківщини, відсвяткував Різдво й Новий рік і тепер, сумлінно виконавши свої громадські обов’язки, віддався особистому життю. Його величність обиватель грав у карти, ходив до театрів, пив денатурат та розв’язував світові та теософічні проблеми, відсидівши марудні години в установах.

Сьогодні о 8 годині в садибі професора Барка у Липках мала відбутися чергова вечірка теософічного товариства, що мало аристократично-теософську назву «Священний Лотос».

Товариство «Священний Лотос» мало розв’язати багато нових, пекучих проблем божественного характера. Його члени та адепти теософічної науки мали виховати в собі віру в фатум та стійкість у ці часи штурму та руїни для їхньої батьківщини. Витривалість індійських йогів була для них за недосяжний зразок божественного надхнення, а зносини з духами потойбічного світу, що їх десятками тисяч продукувала імперіялістична війна, була для них найвишуканіша духовна розвага. Викликати астральне тіло духа й мати з ним довгу авдієнцію, що з неї можна довідатися, коли буде побито німців, хіба це не найбільша втіха, хіба це не може збільшити певність, що велика Росія переможе нахабного ворога.

Душа, розмовляючи з духами убієних солдат, очищається від земних турбот і загартовується від усіх можливостей потойбічного життя. Православна церква – це зборище некультурних ченців та попів, це для маси. Аристократичний атеїзм не може миритися з казками християн, він вивчає вищу духовну науку – теософію. Мудрість Бога мусить бути й мудрістю культурної людини. Вище кохання людських істот тоді можливе, коли на ньому є фабрична марка небесної канцелярії. Французькі методи вже не дратують нерви, і нерви напруджено тремтять лише тоді, коли при любовних пестощах відчувається присутність будь-якого потойбічного мешканця.

Жриця «Священного Лотосу» – Євгенія Михайлівна Барк, донька професора, влаштувала сьогодні чергову вечірку членів товариства – учнів та адептів.

В розкішних кімнатах професорського приміщення електричне світло було старанно заабажурено і скрізь по кутках були напівмістичні сутінки.

Духи не переносять яскравого світла, від нього в них болять очі й крім того, при світлі їм, мабуть, важко втікати в ці розкішні кімнати від небесної варти. М’які фотелі, килими, дивани, з пахтючими подушками професорового приміщення були найкраще пристосовані для таких тендітних гостей, як астральні тіла – духів.

Тиха розмова кількох гімназистів, інституток та консерваторок, що вже зібралися тут, лише зайвий раз підкреслювала урочистість моменту. В сутінках затишних куточків, у м’яких фотелях зручно розташувалися адепти та жриці теософської мудрости й провадили тиху розмову про вищі прояви духа, про заховані таємні сили, що рухають життям істоти та історією. Іноді з кутків заходив легенький смішок або шарудіння, коли відважний адепт надто вже сміливо притискався до будь-якої жриці «Священного Лотоса», або коли його духовні прагнення починали виявлятися в матеріяльних рухах, випускаючи магнетичний струмінь із рук на плечі жриці, зодягненої в уніформу гімназистки чи інститутки.

Лише господарка дому Євгенія Михайлівна, або для всіх цих присутніх просто Жанна, метушилася, бігаючи нечутними кроками по кімнатах, влаштовуючи все для великої містерії, що незабаром мала відбутися тут. Її кучеряве руде волосся поблискувало червоною міддю в тьмяному світлі абажурів. Легка сукня її чіпляла за уніформи розгублених гімназистів, заливаючи їх окультними пахощами індійських квітів, і тоді їхні обличчя червоніли від крови, що приливала до їхнього теософського, але молодого мозку. Жанна готувала за допомогою покоївок круглий столик на трьох ніжках, що за ними мало відбуватися засідання «Священного Лотоса».

В передпокої стояв на варті один з гімназистів і приймав гостей. Щоб була цілковита романтика містики й таємничости, як у справжніх масонів, вартовий гімназист питав пароль і тоді вже допомагав роздягнутися новому гостеві. Сміх і весела розмова, що тривала в передпокої, коли приходив новий гість, змінялася на тиху розмову в кімнатах і тоді вартовий гімназист-сьомиклясник першої імператорської гімназії роздратовано гриз нігті й проклинав долю, що обрала його на це почесне місце вартового.

Ще не всі були в зборі. Товариство чекало ще кількох гостей, що чомусь запізнювались.

Збиваючи грудками сніг, баский кінь швидко підкотив до професорового будинку сани, вкриті медвежою шкурою. З саней вилізла поважна бородата постать в шубі й пішла до будинку. Вартовий гімназист чув важкі кроки по сходах, а потім в передпокої задеренчав дзвоник. Гімназист скочив зі стільця, на якому сидів, швиденько пригладив на голові волосся, обсмикнув уніформу й відчинив двері.

Перед ним стояла кремезна поважна постать у теплій шубі, в окулярах, з бородою, що в ній шматочками льоду заморозився подих. Гімназист трохи розчаровано відступив на крок і суворо промовив:

– Змія!..

Людина в шубі очманіло подивилась на нього, потім, не заходячи до передпокою, зняла окуляри, протерла їх і знову одягла.

Гімназист загородив своїм тілом прохід і ще суворіше промовив:

– Змія!

– Глупость! Глупость ви говорите, молодий чоловік! – промовила басом постать у шубі й зробила рух, щоб пройти до передпокою.

– Ви мусите сказати пароль! – стурбовано заговорив гімназист, все ще не пускаючи гостя до передпокою.

Людина в шубі безпорадно розвела руками, не знаючи, що їй робити. В цей час до передпокою забігла Жанна, зацікавлена новим гостем.

– В чому справа, Льоню? – запитала Жанна, дивлячись на безпорадні постаті гімназиста й гостя.

– Цей добродій не хоче назвати пароля! – ображено промовив гімназист

– Ха-ха-ха! Який ви чудак, Льоню! – розсміялась Жанна. – Це ж мій тато! Пропустіть його. Це мій хороший тато!.. – Почала вона ластитись до людини в шубі, що тепер вже зайшла до передпокою.

Жанна сміялась і щебетала, поки професор роздягав шубу, а гімназист з винуватим виглядом розгублено ламав пальці.

– У нас сьогодні збори, татусю! – пояснювала Жанна. – Льоня Криницький сьогодні вартує. Ха-ха! Правда він дбайливо охороняє товариство «Священного Лотоса». Він навіть не хтів пропустити тебе… Як це прекрасно! Познайомтесь, це мій тато професор Барк, а це Льоня Криницький… Ти, мабуть, їв цукерки Криницьких, у них своя цукеркова фабрика.

Професор щось задоволено промимрив і сунув два пальці розгубленому вкрай гімназистові. Потім він з дочкою пройшов в протилежний бік приміщення до свого кабінету.

За хвилину Жанна з веселим сміхом вибігла назад, вона, заспокоюючи, попестила рукою зашаріле обличчя гімназиста й побігла до гостей.

– Ви лише уявіть собі! – весело кричала вона до гостей. – Льоня Криницький так дбайливо виконує свої обов’язки, що навіть не хтів пропустити мого батька. Ха-ха-ха! Його треба підвищити на один духовний ступінь. Він заслуговує на це. Панове, почекайте ще кілька хвилин і ми почнемо!..

В передпокої знову задеренчав дзвоник. Вартовий гімназист одчинив двері й побачив перед собою трохи притрушену снігом постать студента.

– Змія! – сердито промовив гімназист.

– Мудрість! – трошки насмішкувато відповів студент. – Мудрість, мій любий. Вона іноді нікому не заважає, її легше іноді носити за значок вашої гімназії. Так то, шановний колего!

Студент роздягнув своє чорне пальтечко й студентського кашкета.

– Юрій Муславський! Будьмо знайомі! – промовив він до гімназиста.

– Леонид Криницький! – важно відповів той.

Студент трохи потер руку об руку, щоб зогріти їх, вийняв хусточку, висякав носа й пішов до кімнат.

– Це ви, пане Муславський! – першою привітала його Жанна. – Що ж ви так спізняєтесь? Це не гаразд! А ми вас чекаємо!

Гості на хвилинку відірвались од своїх затишних розмов і подивилися вбік Муславського й Жанни, вони то напевне не чекали цього студентика. Чого ж це Жанна розписується за них. Ну, мабуть, тут щось та є.

– Знайомтесь! – промовила Жанна. – Це Юрій Муславський. Філолог та історик.

Студент спокійно вклонився присутнім, потім пройшов до дивана і зручно сів на нього, випадково розлучивши якусь парочку, що провадила тиху теософську розмову.

– Вибачте, я, здається, перешкодив вашій розмові, – сказав студент, помітивши це, – але на дворі такий мороз, що виморожує всяку ввічливість. Не знаю, чи вийде щось з нашої вечірки й чи з’явиться сьогодні будь-який дух. Ручусь, що будь-який дух замерзне при сьогоднішньому морозі! Принаймні мій дух остільки замерз, що не помітив навіть вашої присутности!

– Ми розмовляли про народні прикмети! – заговорила до нього панночка, помітивши, що в Муславського гарне обличчя. – Правда, що коли зимою багато снігу, то літо буде тепле?..

Новий різкий дзвоник стурбував гімназиста Криницького, він одчинив двері й побачив перед собою струнку й енерґійну постать офіцера… Офіцер, не гаючи часу, зайшов до передпокою й зачинив двері.

– Змія, – розгублено промовив Криницький.

– Голуб’ятніков! – відповів офіцер. – Сергій Григорович Голуб’ятніков!..

– Цього мало, ви скажіть пароль!..

– Моє прізвище Голуб’ятніков, я поручник Голуб’ятніков! Цього цілком досить. Це краще за всякий пароль! – сказав офіцер, даючи Криницькому свого кашкета, а потім неохайно кинувши йому на руки свою шубу.

– Можете доповісти, що прибув поручник Голуб’ятніков!

– Ви помиляєтесь, – ображено відповів гімназист, – я не льокай, я вартовий «Священного Лотосу» – Леонид Криницький!

– Це новий титул, – сказав поручник, – але не ображайтесь – усі ми льокаї, тільки маємо різні ранґи. Коли б ви були в армії, то напевне були б прапорщиком, а значить і моїм льокаєм!

Поручник дзенькнув острогами й пішов до кімнат. Роздратований Криницький кинув шубу та кашкета поручника на стілець і пішов за ним, залишивши свою почесну варту і вирішивши, що це вже не така приємна справа, і що багато приємніше розмовляти десь у куточку кімнати з гарненькою гімназисточкою. Він уже не хтів і посвяти у вищий духовний ступінь товариства «Священний Лотос».

Після поручника Голуб’ятнікова прийшов ще один гість, але це був гість самого професора Барка, який нічого спільного з товариством «Священного Лотоса» не мав. Але тепер гості Жанни поводилися трохи шумніше. Поручник Голуб’ятніков порушив містичне шепотіння по куточках дзеньканням своїх острогів та несподіваними викриками, а Муславський своїми дотепами викликав сміх, що остаточно розвіяв окультну атмосферу. Великий портрет Анни Безант – теософського теоретика і просто гладкої бабулі, що замотала себе хмарою білого серпанку, докірливо поглядав на це товариство. Воно не могло серйозно поставитись навіть до такої дитячої розваги, як спіритичний сеанс.

– Жанно, з сьогоднішнього дня, як вам відомо, я вже став справжнім захисником вас од самого кайзера! Незабаром їду до Петрограда і звідти вже на фронт. Сподіваюсь, що ви не забудете мене, коли я своїми грудьми буду захищати нашу Росію, а разом з нею й вас, Жанно! В шанцях під гуркіт німецьких гармат я згадуватиму ваше обличчя, Жанно, ваше чудесне бронзове волосся!.. І з яким захопленням я читатиму листа від вас, Жанно! – лірично наспівував Голуб’ятніков Жанні.

Жанна задумливо дивилась у глиб кімнати, а Муславський поглядав на постать поручника, не знаючи, чим би припинити несподівану зливу його лірики.

– Ви тільки уявіть собі весь жах війни. Кров!.. Смерть!.. При атаках я буду кричати ваше ім’я, Жанно, воно буде моїм бойовим гаслом!

– Не жартуйте, Сергію Григоровичу, – поволі відповіла на це Жанна, – вашим гаслом мусить бути наша велика Росія.

– Поручник носитиме ваше ім’я, як амулет проти німецьких куль, – втрутився в розмову Муславський. – Е… Ви знаєте… Я читав в одному з журнальчиків, що різні амулети, а особливо Георгієвські хрести дуже захищають од німецьких розривних куль «дум-дум». За думкою автора статті куля обов’язково силкується влучити в такий амулет або хрест… В цьому журналі, до речі, оголошено великий розпродаж амулетів та іконок. Я на вашому місці, Євгеніє Михайлівно, обов’язково подарував би нашому шановному оборонцеві цілу серію отаких іконок!..

– Ви дуже добродійні, пане студенте, але залишіть свої поради при собі! Вони вам згодяться в ваших лекціях з філології! – обурено промовив Голуб’ятніков.

Жанна схилилася до Голуб’ятнікова і, заспокоюючи, попестила його руку.

– Фі!.. Сергію Григоровичу, не сваріться! Амулети безперечно мають силу, коли лише вірити в них. Ви, мабуть, читали книгу Пап’юса «Окультизм», от в ній дуже багато говориться про різні такі речі, що мають чудодійну силу. Це автор, якому безперечно можна вірити! Цей професор користується з великої уваги навіть при імператорському дворі.

– Я вже казав, що найкращий амулет для мене – це буде ваше ім’я! Воно спонукатиме мене на геройські вчинки.

– О, пресвята Євгеніє, захиснице наших душ! – зідхнув Муславський.

– Я дійсно хтіла би бути святою Євгенією, щоб іти спереду солдат, коли вони йдуть в атаку!.. Чому жінки не б’ються на війні, як чоловіки? Колись були відважні амазонки, що билися не гірше найкращих вояків. Я відчуваю в собі силу, як будь-яка з цих амазонок. Ви думаєте, що жінка не може бути така ж хоробра, як і чоловік?..

– Вона може бути відважніша за славнозвісного героя Кузьму Крючкова. Той може нанизати на списа одразу трьох прусаків, а гарна жінка може одним своїм поглядом вбити принаймні десятьох… Я перший віддався б до вас у полон, Жанно, коли б ви пішли війною проти мене! – зауважив Муславський.

– Це справді може статися, Юрію Семеновичу, коли ви не залишите своїх дотепів. В чому справа Льоню? – звернулася вона до Криницького, що допіру підійшов до них і не наважувався щось сказати.

– Там прийшов ще один адепт! – насмішкувато промовив Криницький, не зважуючись говорити далі.

– Так запросіть його сюди?..

– Це візник… і..

– Візник?..

– Він приніс якогось паршивого кота й питає пана поручника!..

Всі запитливо подивилися на Голуб’ятнікова, поглядами вимагаючи від нього пояснень.

– А… о… це ціла історія… заберіть у нього кота й дайте йому по шиї. Е… дайте йому оце!.. – офіцер витяг гаманця й дав Криницькому три карбованці.

Жанна й Муславський мовчки дивились на Голуб’ятнікова, поки знову не з’явився Криницький з величезним білим котом у руках. Кіт був здоровенний, але брудний і худий неймовірно. З нього з усіх боків випиналися кістки й він сильно нагадував славнозвісну Росинанту – кобилу хороброго лицаря Дон-Кіхота. Голуб’ятніков обережно забрав кота в Криницького і став його пестити, кіт довірливо потерся об його уніформу й замуркотів.

– Це кіт чи кішка? – запитав у Голуб’ятнікова Муславський. – Вона виявляє до вас найщирішу симпатію.

– Я дуже люблю тварин, – почав Голуб’ятніков, – цю нещасну істоту ми трохи не роздушили, коли я їхав до вас. Уявіть собі, сидить цей кіт серед дороги на снігу й жалібно нявкає… Навколо цілі замети снігу, мороз, а він один серед дороги… Я спинив візника й покликав кота до себе. Він напрочуд не побоявся і підійшов, тоді я взяв його до себе в сани і ми разом приїхали до вас. Я хтів… а… але я його лишив у візника і сказав йому, що коли цей кіт пропаде, то я з нього здеру шкуру й викину на мороз, щоб він пам’ятав, як слід поводитися з котами.

– Як його звати? – запитала Жанна.

– Він поки що безіменний, але ми можемо його охрестити… О… – цебто дати йому назву!

– Оголошую конкурс на краще ім’я цьому котові! – заявив Муславський. – Пропоную дати йому назву Лотос, в честь нашого товариства. Хоч він і брудний тепер, але він, здається, мусить бути білий.

– Що ви, – сказала одна з гімназисток, – ви назвіть його Муркою! У нас теж є кіт і його звуть Ґастоном, мені страшенно не подобається це ім’я, але на інше він не йде.

– Дуже гарне ім’я Васька! – сказав хтось із присутніх.

Кіт блиснув очима й подивився на Жанну, ніби розуміючи, що про нього мова.

– Дивіться, дивіться! – скрикнула гімназистка, – як у нього демонічно поблискують очі! Це не простий кіт!

– Може, це демон? – сказав Криницький. – Тепер вечір… Така погода…

Ці слова Криницького справили на присутніх гнітюче вражіння. Вони всі раптом згадали, чого вони сюди зібрались і притихли. Мовчання на хвилину звисло в кімнаті.

– Його ім’я буде – Агасфер! – сказала Жанна. – Я дуже люблю демонічні назви.

– Кис-кис, Агасфер! – покликав Муславський.

Кіт зіскочив з колін Голуб’ятнікова й кинувся чогось у дальній куток кімнати, можливо, що там була миша.

Присутні здригнули від несподіванки. А Голуб’ятніков став задоволено покручувати свої вусики, що нагадували два шматочки білявого клоччя.

– Ну, панове, у нас уже все готово, ми можемо приступити до сеансу! – підвелася Жанна зі свого фотелю. – Прошу до другої кімнати.

Гості неохоче повставали зі своїх теплих куточків і парами перейшли до другої кімнати. Тут серед кімнати стояв трьохногий круглий стіл, оточений стільцями за кількістю гостей. Гості посідали навколо столу, склавши руки на стіл. Жанна сіла між Муславським та Голуб’ятніковим.

– Тепер треба, щоб руки всіх з’єдналися й пішов магнетичний ток! – сказала Жанна.

Гості поклали свої п’ятерні на стіл так, щоб пальці з’єднувалися з пальцями сусіда, і таким способом вийшло велике коло з рук, що лежали на столі. Хтось погасив електрику й у кімнаті стало темно, деякий час було чутно дихання й сопіння присутніх. Раптом хтось кашлянув і завовтузився на стільці.

– Тихше, панове! – промовив Криницький. – Потрібна абсолютна тиша…

Знову все стихло. Всі сиділи мовчки, лише було чути, як у сусідній кімнаті пройшла покоївка. Раптом стіл похилився і знову став на своє місце.

– Ой! – скрикнула якась панночка.

– Тсс!.. Тихше, будь ласка!..

– Мені страшно!.. – відповіла панночка.

– Дух, ти тут? – запитала Жанна.

Стіп нахилився знову і стукнув ніжкою об підлогу один раз.

– Коли – так, стукни один раз, коли – ні, стукни два рази!

Стіл нахилився і стукнув три рази.

– Ай! – скрикнула та сама панночка. – Мене хтось хапає за ногу.

– Тихше! – розлютовано скрикнув Криницький. – Бо дух розсердиться.

– Дух, як тебе звати? – запитав Голуб’ятніков.

Стіл почав вистукувати за абеткою.

– Н-а, на, п… о… напо… л…

– Наполеон! – сказав Муславський.

Стіп хитнувся один раз.

– Наполеон! – захоплено прошепотіла якась панночка.

– А ви думали, що це хто? Ваша бабуня? – відповів Муславський. – Це справжній Наполеон!..

– Наполеоне, скажи, чи буде мене вбито на фронті? – запитав Голуб’ятніков.

Стіл знову почав вистукувати.

– І…д-и… т… и… п… і-д … і-д… іди ти під… т… ри… ч-о… р…

– Наполеон посилає вас під три чорти, пане поручнику! – ввічливо промовив Муславський.

Голуб’ятніков роздратовано крякнув і одірвав руку від столу, нервово вхопившись за правого вуса.

– Цей Наполеон трохи брутальний, як і всі військові! – сказала Жанна.

– Я ж казав, коли ми будемо гомоніти, то дух розсердиться! – зауважив Криницький.

– Давайте викличемо когось іншого! – сказала Жанна.

– Може, Пушкіна? – запропонував Муславський.

– Фі!.. – сказав хтось з присутніх. – Пушкін завжди лається гірш за Наполеона…

– Ну, так кого?..

– Ай!.. Мене все хтось хапає за ноги. Запаліть електрику!..

– Попросіть одного з ваших сусідів, – сказав Муславський, – щоб сиділи спокійніше!

– Давайте викличемо дух Петра Великого! – запропонувала Жанна.

– Оце то ділова людина! – сказав Муславський.

– Слухайте, Муславський, заберіть свою ногу! – попросила Жанна.

Знову з’єднали руки й стало тихо, лише було чути, як чогось незадоволено засопів Голуб’ятніков. Стілець знову похитнувся.

– Петро Великий, ти тут? – спитав Муславський.

Стіл чомусь похитнувся два рази, але в цей час щось велике, м’яке впало на стіл, на руки присутніх. Залунали перелякані крики та вереск панночок, загуркотіли стільці.

– Ай! Що це таке?..

– Дайте електрику!..

– Електрику!..

Кричали й метушились налякані гості, поки хтось з них не включив електрики. Напруження і страх розв’язалися дуже просто. На столі сидів білий кіт, що його знайшов Голуб’ятніков. Агасфер, як його назвала Жанна, сидів на столі і спокійно вмивав свою забруднену мордочку.

До кімнати дійшов приглушений дзвоник з передпокою.

– Хто це може бути? – вголос подумала Жанна.

Незабаром прийшла покоївка.

– Там прийшли якийсь добродій! Вони правильно сказали пароль.

– Ну, так проси сюди!..

До кімнати зайшов Стефан Бойко, скромно вдягнений у темний костюмчик. Його обличчя було трохи схвильоване й він ніяково поглядав на присутніх. Гості Жанни здивовано дивилися на непрошеного пришельця.

Муславський кинувся на допомогу Бойкові.

– Євгеніє Михайлівно, вибачте, будь ласка, я зовсім забув сказати, що я насмілився сьогодні запросити до вас мого друга – студента-однокурсника Стефана Борисовича Бойка! Він великий прихильник теософської науки й дуже багато знає з цієї галузі.

– Прошу! Прошу заходити! – привітно заговорила до Бойка Жанна.

– Знайомтесь! – сказав Муславський.

Інцидент був вичерпаний і гості знову почали обговорювати свій несподіваний переляк.

– Може ми можемо продовжувати при світлі? – запитала панночка, що її нахабні духи ввесь час хапали за ноги.

– Про це треба спитати в мого товариша Стефана Борисовича! – відповів Муславський. – Він дуже компетентний у цих справах. Як гадаєте, Стефане Борисовичу?

– Кха… Гм… я власне…

Муславський насмішкувато дивився, як ніяковіє Бойко.

– Я гадаю, що можна, – продовжував Бойко, – тільки треба дуже старанно заабажурити світло, щоб було напівтемно!

Поки влаштовували нове освітлення, Муславський затяг Бойка в куток кімнати.

– Ти все-таки прийшов?..

– За мною стежать, – відповів Бойко, – я просто вирішив, що тут можна сховатися на цей вечір!..

– Ага…

– Тільки ти не виставляй мене, як знавця цієї чепухи, я в ній ні чорта не розумію!

– От так історія! – зідхнув Муславський.

В кімнаті стало напівтемно, так що присутні ледве могли розпізнавати один одного. Всі знову сіли на свої місця. Бойко сів коло Муславського.

– Дух, ти тут? – спитав Леонид Криницький.

Стіл похитнувся.

– Це Петро Великий? – спитав Голуб’ятніков.

Стіл стукнув один раз.

– Я в них замість медіюма, – прошепотів Муславський на вухо Бойкові, – тільки в мене вже заболіли руки хитати цим столиком. Допомагай!..

– Петро Великий, скажи, хто поведе до перемоги нашу армію? – спитала Жанна.

– Жанна Барк! – вистукав стіл.

– Це він хотів сказати – Жанна д’Арк! – сказав Криницький. – Нова Жанна д’Арк!.. Як це прекрасно!

Жанна сердито встала від столу і зняла абажура з лямпи.

– Сьогодні нічого не вийде, – сказала вона, – хтось з присутніх надто вже розжартувався.

Вона стояла коло лямпи й електричне світло освітлювало її кучеряве волосся, що виблискувало червоною міддю. Її обличчя було енергійне і прекрасне, її постать була дужою й елястичною. Надягнути на неї панцир, шолом, дати в руки меча, і це була б справжня Жанна д’Арк!..

Муславський і Голуб’ятніков дивились на неї, потім вони подивилися один на одного й їхні погляди зустрілися, як дві шпаги.

Жанна Барк була справді прекрасна жінка. Євгенія Михайлівна, а вдома Євгенія, Женя і, нарешті, Жанна була примхливий витвір інтеліґентського оточення. Це була двадцятидвохлітня панночка з почуттям дорослої жінки.