Читать книгу Мистецтво любові - Еріх Фромм - Страница 5

Будь-яка теорія любові мусить походити з теорії людини, людського існування. Ми можемо знайти любов – чи радше її еквівалент – у тварин, однак їхня прихильність переважно є інстинктивною, і тільки залишки цієї інстинктивності можна помітити в людини. У її існуванні важливим є те, що людина покинула царство тварин, інстинктивну адаптацію, вийшла за межі природи, хоч і ніколи її не облишить. Людина є частиною природи, проте, відірвавшись від неї, повернутися назад вона не може; якщо її вигнали з раю – стану первісного єднання з природою – і вона захоче повернутися, їй заступатимуть шлях херувими з вогняними мечами. Тепер людина може рухатися виключно вперед, розвиваючи свій розум, віднаходячи нову гармонію – людську – замість тієї, що існувала до її появи, бо її вже втрачено назавжди.

Під час народження людини – і йдеться не тільки про індивіда, а й про людство загалом – її виганяють із середовища, що було чітким і окресленим, як інстинкти. Натомість вона потрапляє в середовище, яке є невизначеним, непевним і відкритим. Тут можна бути переконаним тільки щодо минулого, а от щодо майбутнього, то очевидною є виключно смерть.

Людині даровано розум – вона є життям, яке усвідомлює себе; людині властиве самоусвідомлення, усвідомлення інших людей, свого минулого і можливостей майбутнього. Усвідомлення себе як окремої істоти, усвідомлення короткочасності свого життєвого циклу, народження не з власної волі – і смерті теж – того, що вона помре раніше, ніж її найдорожчі люди, або помруть вони, усвідомлення своєї самоти й відокремленості, своєї безпорадності перед силами природи й суспільства – усе це перетворює її окреме, самотнє існування на задушливу в’язницю. Людина збожеволіє, якщо не зможе визволити себе з цієї в’язниці, вийти на волю, об’єднатися з такими самими людьми, як і вона, злитися із зовнішнім світом.

Досвід відчуженості посилює тривогу – загалом це і є джерелом усіх хвилювань. Бути відокремленим означає бути «відрізаним» від світу й не мати жодної змоги скористатися зі своїх людських сил. Отож-бо, відчуженість означає безпорадність, нездатність активно впливати на світ – на речі й людей; це означає, що світ може атакувати, а я не зможу захиститися. Таким чином, відокремленість являє собою джерело інтенсивної тривоги. Окрім цього, вона породжує відчуття сорому та провини. Досвід провини й сорому, пережитий у відчуженості, описано в біблійній історії про Адама та Єву. Після того як вони скуштували плід із «дерева пізнання добра і зла», після того як не послухалися (немає ані добра, ані зла, доки не з’являється можливість непослуху), після того як стали людьми, звільнившись від первісного тваринного єднання з природою, – тобто щойно Адам і Єва народились як людські істоти, – «тоді відкрилися їм обом очі, й вони пізнали, що вони нагі»[3].

Чи маємо припустити, що цей старий міф утілює в собі пуританську мораль ХІХ століття і що найголовніший факт, який прагне донести ця історія, – це відчуття сорому Адама і Єви через те, що їхні геніталії було видно? Малоймовірно. І розуміючи історію з позиції вікторіанського духу, ми оминаємо головне. Ідеться от про що: після того як чоловік і жінка усвідомили самі себе й одне одного, у них з’явилось усвідомлення своєї відчуженості, відчуття розбіжності між ними, оскільки вони належали до різних статей. Та, визнавши свою відокремленість, вони залишилися чужими, оскільки ще не навчилися любити одне одного (це особливо яскраво помітно, коли Адам починає захищати себе, звинувачуючи Єву, замість того, щоб стати на її захист).

Усвідомлення людської роздільності, відсутність возз’єднання за допомогою любові – ось джерело сорому. І водночас це джерело провини і тривоги.

Таким чином, найглибшою потребою людини є бажання перемогти свою відокремленість, утекти із в’язниці самотності. Абсолютна неможливість досягти цієї мети означає божевілля, бо страх цілковитої ізоляції можна перебороти тільки за допомогою повного відсторонення від зовнішнього світу, коли відчуття окремішності зникає. Бо ж і світ, що залишається зовні, світ, від якого ти відгородився, теж зник.

Перед людиною будь-якої епохи чи культури зринає те саме запитання: як побороти самотність, як досягти єдності, як вийти за межі свого індивідуального життя й віднайти спільність? Це запитання було актуальним для первісних людей, котрі жили в печерах, кочівників, які дбали про свою худобу, єгипетського селянина, фінікійського купця, римського солдата, середньовічного ченця, японського самурая, сучасного службовця чи працівника фабрики. Воно те саме, бо походить з одного джерела – становища людини, умов людського існування. А от відповісти на нього можна по-різному. Відповіддю може бути культ тварин, людське жертвопринесення, військові завоювання, потурання розкоші, аскетизм, надмірне захоплення роботою, художня творчість, любов до Бога й любов до Людини. І хоча відповідей чимало – цей перелік і є людською історією, – не можна вважати їх незліченними. На противагу: коли хтось не звертає уваги на незначні відмінності, що швидше належать до периферії, а не до центру, він побачить, що насправді існує обмежена кількість відповідей, що їх давали, і дати їх могли тільки люди, які належали до різних культур. Історія релігії та філософії постає історією цих відповідей, їхнього розмаїття і водночас обмеженості їхньої кількості.

Певною мірою відповідь залежить від ступеня індивідуації, що її досягла людина. Власне «я» немовляти розвинулось, але зовсім незначно – малюк відчуває себе одним цілим із матір’ю, він не має відчуття відокремленості, доки мати поряд. Відчуття самотності зникає завдяки фізичній присутності матері, її грудям, шкірі. І, тільки коли в дитини розвивається відчуття відокремленості й індивідуальності, за якого фізичної присутності матері вже не досить, з’являється потреба переборювати самотність в інший спосіб.

Так само в ранньому дитинстві людство все ще відчуває себе одним цілим із природою. Земля, тварини й рослини – це світ людини. Вона ототожнює себе з тваринами – і прояви цього можна побачити в носінні масок тварин, поклонінні тварині-тотему або богам у вигляді тварин. Та що більше людство відходить від цих первісних зв’язків, то дужче відсторонюється від світу природи, то палкішим стає його бажання знайти нові способи втечі від самотності.

Одним зі способів, що дає змогу досягти цієї мети, є різні оргіастичні стани. Вони можуть мати форму аутогенного екстазу, що його подеколи досягають за допомогою наркотичних речовин. Більшість ритуалів первісних племен пропонують яскраву картину такого рішення. У швидкоплинному моменті екзальтації зовнішній світ зникає, а разом із ним – і відчуття відокремленості від нього. Оскільки такі ритуали практикують спільно, досвід злиття з групою додає такому розв’язку ефективності. Щільно пов’язаним і нерідко змішаним з оргіастичним рішенням є й сексуальний досвід. Оргазм під час сексу може забезпечити стан, подібний до того, який досягається в екстазі або за допомогою певних наркотиків. Ритуали сексуальних оргій у громадах були складником більшості первісних обрядів. Скидається на те, що, здобувши оргіастичний досвід, людина протягом певного часу може жити без страждань через своє відчуження. Та поступово напружена тривога наростає – і знову вщухає завдяки повторенню ритуалу.

Допоки такі оргіастичні стани є спільними для племені, вони не провокують появи відчуття тривоги чи провини. Діяти так – правильно і навіть доброчесно, бо в такий спосіб чинять усі, він схвалений і навіть рекомендований знахарями чи жерцями, тож немає жодної причини почуватися винним чи присоромленим. Однак усе інакше, коли те саме рішення обирає індивід, який живе в культурі, де цей спосіб вважають за недоречний. Алкоголізм і наркоманія – це ті форми, що їх обирає людина в неоргіастичній культурі. На відміну від тих, чиє рішення є соціально забарвленим, такі індивіди потерпають через відчуття провини та каяття. Коли вони намагаються втекти від самотності, шукаючи розради в алкоголі чи наркотиках, то почуваються ще більш відчуженими, щойно оргіастичний досвід минає, а відтак відчувають потребу його повторити – і роблять це частіше й інтенсивніше. Сексуальне оргіастичне рішення не надто від цього відрізняється. Якоюсь мірою це природна й нормальна форма боротьби із самотністю; почасти це відповідь на проблему ізоляції. Та для багатьох людей, яким не вдається побороти самоту за допомогою інших способів, сексуальний оргазм уособлює функцію, що не надто відрізняється від алкоголізму чи наркотичної залежності. Він перетворюється на відчайдушну спробу втекти від тривоги, що її породжує самотність, і, як наслідок, відчуття самотності тільки зростає, оскільки якщо немає любові, статевий акт ніколи не стане містком над прірвою між двома людьми – хіба що на якусь мить.

Усі форми оргіастичного єднання мають три спільні риси: вони інтенсивні, навіть бурхливі; охоплюють усю особистість – і душу, і тіло; характеризуються тимчасовістю й періодичністю. Геть протилежне можна сказати про форму єднання, що є рішенням, до якого людина найчастіше зверталася раніше і яке обирає тепер, – єднання, що ґрунтується на підпорядкуванні групі, її звичаям, традиціям і переконанням. І тут ми теж спостерігаємо суттєвий розвиток.

У первісному суспільстві група невелика: вона складається з тих, хто поділяє одну кров і одну територію. Із постійним розвитком культури група збільшується – вона об’єднує мешканців полісу, жителів великого штату, парафіян у церкві. Навіть найбідніший римлянин пишався тим, що міг сказати: «Civis romanus sum»[4]; Рим та Римська імперія були його родиною, домівкою, світом. Так само в західному суспільстві єднання з групою є поширеним способом боротьби із самотою. Це спільнота, де індивідуальність великою мірою зникає, де головна мета – належати до натовпу. Якщо я такий, як і будь-хто інший, якщо в мене немає відчуттів або думок, що вирізняли б мене, якщо мої звички, одяг та ідеї є відповідними до тих, що панують у групі, то я в безпеці – врятований від почуття самотності, що мене лякає. Щоб досягти такої слухняності, диктаторський режим застосовує погрози й терор, а в демократичних країнах використовують навіювання й пропаганду. Утім, між цими двома системами є одна відмінність. Щодо демократії, то тут можливий непослух – він, поза сумнівом, не зникає повністю. У тоталітарній системі непослуху можна чекати лише від одиниць – непересічних героїв або мучеників. Та, незважаючи на цю відмінність, у демократичних суспільствах спостерігається суттєвий рівень покори. Це можна пояснити тим, що потребу в єднанні конче слід задовольнити, і якщо іншого – кращого – способу бракує, єднання з натовпом і підкорення йому стає панівним. Людина може усвідомити силу страху бути іншим, іти на кілька кроків попереду юрби тільки тоді, коли усвідомить глибину потреби не бути самотньою. Іноді такий страх непокори раціоналізується як страх перед реальними загрозами, що можуть залякати непокірливого. Проте насправді люди хочуть підкорятися значно більше, ніж їх до того змушують, – принаймні за умов західних демократій.

Більшість людей навіть не усвідомлює своєї потреби підкорятися. Вони живуть ілюзією: вважають, що дотримуються власних ідей і намірів, є індивідуалістами, а їхні думки сформувалися в результаті власних міркувань. А те, що їхні ідеї співзвучні з ідеями більшості, – просто збіг. Одностайність слугує доказом правильності «їхніх» поглядів. Оскільки потреба відчувати свою індивідуальність усе-таки залишається, її задовольняють незначні відмінності – ініціали на сумочці чи светрі, табличка з іменем банківського касира, приналежність до демократів, а не до республіканців, до «Лосів»[5], а не «Шрайнерів»[6]. Саме так проявляються індивідуальні відмінності. Рекламний слоган «Це щось зовсім інше» ілюструє відчайдушну потребу в тому, щоб відрізнятися, хоча в реальності це практично неможливо.

Тенденція до зменшення відмінностей, що повсякчас зростає, нерозривно пов’язана з концепцією й досвідом рівності – так, як вона розвивається у провідних індустріальних суспільствах. У релігійному контексті рівність означала, що всі ми – діти Божі, маємо однакову божественно-людську сутність, ми – те саме. Водночас це означало, що власне відмінності між індивідами треба поважати, і хоч ми й справді є тим самим, не слід забувати і про те, що кожен із нас – унікальна сутність, усесвіт у собі. Таке переконання щодо унікальності індивіда можна знайти, наприклад, у твердженні з Талмуду: «Той, хто врятував одне життя, вважай, врятував цілий світ. Той, хто зруйнував одне життя, зруйнував цілий світ». Рівність як умова розвитку індивідуальності була однією з концепцій філософів західного Просвітництва. Це означало (і найчіткіше це сформулював Кант), що жодна людина не повинна бути засобом для досягнення цілей іншої людини. Усі люди є рівними так само, як вони й самі є цілями – і тільки цілями, а не засобами одне для одного. Підхопивши ідеї Просвітництва, соціалістичні мислителі різних шкіл визначили рівність як скасування експлуатації – використання однієї людини іншою, незалежно від того, є воно жорстоким чи «гуманним».

У сучасному капіталістичному суспільстві значення «рівності» зазнало трансформації. «Рівність» розуміють як однаковість автоматів, людей, які втратили свою індивідуальність. Сьогодні рівність швидше означає «однаковість», а не «єдність». Це однаковість абстрактних людей, які працюють на тих самих роботах, однаково розважаються, читають ті самі газети, мають однакові відчуття й думки. Зважаючи на це, ми мусимо скептично ставитися до певних досягнень, які зазвичай називають ознаками прогресу людства, як-от рівність жінок. Хочу зауважити, що я не виступаю проти рівності жінок, але позитивні аспекти такого прагнення до рівності не повинні вводити нас в оману. Це складник тенденції до зменшення відмінностей. Саме за таку ціну купується рівність: жінки рівні з чоловіками, бо вони більше від них не відрізняються. Постулат філософії Просвітництва l’ame n’a pas de sexe – «душа не має статі» – перетворився на загальну тенденцію. Протилежність статей зникає, а разом із нею – й еротична любов, що саме на ній і ґрунтується. Чоловіки й жінки стають однаковими, а не рівними як протилежні полюси. Сучасне суспільство сповідує ідеал рівності без індивідуальності, бо потребує людських атомів – однаковісіньких, – щоб змусити їх функціонувати разом, плавно й без перебоїв. Усі мають підкорятися тим самим командам – і водночас кожен переконаний, що робить це виключно з власної волі. Подібно до того, як сучасне масове виробництво потребує стандартизації товарів, суспільний розвиток вимагає стандартизації людини, і саме її називають «рівністю».

Єдність у підпорядкуванні не є чимось бурхливим чи агресивним – вона спокійна, породжується рутиною і з цієї причини часто не здатна вгамувати тривогу, спричинену самотністю. Поширення алкоголізму, наркотичної залежності, нав’язливої сексуальності та самогубств у сучасному західному суспільстві виступає ознакою того, що підкорення юрбі не є ефективним. Опріч того, такий розв’язок проблеми переважно стосується розуму, а не тіла, і з цієї причини він знову-таки програє у порівнянні з оргіастичними рішеннями. Підкорення юрмі має тільки одну перевагу: воно є тривалим і не характеризується хаотичністю. Індивіда знайомлять із моделлю підкорення у віці трьох-чотирьох років, і відтоді людина ніколи не втрачає зв’язку з натовпом. Навіть її похорон, який людина сприймає як останню соціально важливу справу, проводиться згідно із суворими вимогами такої моделі.

Окрім того, що підкорення є способом послабити тривогу, яка проростає із самотності, варто розглянути ще один чинник сучасного життя – роль робочої рутини та звичні розваги. Людина перетворюється на «працівника з дев’ятої до п’ятої», вона є частиною робочої сили – або бюрократичної сили, що складається з клерків та менеджерів. Їй бракує ініціативності, її завдання визначено організацією роботи; навіть між тими, хто перебуває на вершині кар’єрних сходів, та тими, хто внизу, відмінність незначна. Усі вони виконують завдання, що визначені загальною структурою організації, на визначеній швидкості й у визначений спосіб. Визначені навіть відчуття: піднесеність, терпимість, надійність, амбітність і здатність знаходити спільну мову з усіма – без зайвого напруження. Розваги так само рутинні, хоч і не аж так радикально. Книги для людей обирають книжкові клуби, фільми – власники кіностудій і кінотеатрів, а також рекламні оголошення, які вони оплачують; усе інше теж підпорядковується стандарту: недільна прогулянка на автівці, перегляд ТБ, гра в карти, вечірки. Від народження до смерті, від понеділка до понеділка, з ранку й до вечора всі види діяльності людини є одноманітними й визначеними наперед. То як людині, котра потрапила в павутиння щоденної рутини, не забути, що вона людина, унікальний індивід, якому даровано лиш одне – оце саме життя з надіями й розчаруваннями, горем та страхом, прагненням любити й жахом, що його спричиняють порожнеча і самотність?

Третій спосіб досягти єдності полягає у творчій діяльності, і байдуже, чи це діяльність митця, а чи ремісника. У будь-якій діяльності творець об’єднується зі своїм матеріалом, що репрезентує зовнішній світ. Хай хто б то був – тесля, що виготовляє стіл, ювелір, який створює коштовну прикрасу, селянин, котрий вирощує кукурудзу, чи художник, який малює картину, – у всіх видах творчості митець і об’єкт стають одним цілим, у процесі творення людина єднається зі світом. Утім, це актуально тільки для плідної праці, під час якої я планую, створюю – і бачу результат своїх зусиль. У сучасному робочому процесі клерка й робітника нескінченного конвеєра від цієї об’єднувальної якості майже нічого не залишається. Працівник перетворюється на додаток до машини чи бюрократичної організації. Він змушений припинити бути собою, а тому для нього неможлива єдність, окрім тієї, що її забезпечує підкорення.

Єдність, якої досягають у процесі плідної праці, не є міжособистісною; єдність, що її досягають в оргіастичному злитті, минуща; єдність, якої досягають у підкоренні, це тільки псевдоєдність. Відтак це лише часткові розв’язки до проблеми людського існування. Відповісти на неї повною мірою можна, досягнувши міжособистісної єдності, у злитті з іншою людиною, в любові.

Таке бажання злиття з іншою особистістю є найсильнішою потребою людини. Це найпотужніша пристрасть, сила, що згуртовує людство, клан, родину, суспільство. Неспроможність її досягти означає божевілля або знищення – самознищення чи знищення інших. Без любові людство не могло б прожити жодного дня. Одначе, якщо ми назвемо досягнення міжособистісної єдності «любов’ю», то перед нами постануть серйозні труднощі. Злиття можна досягати різними способами – і відмінності є не менш важливими, порівняно зі спільними рисами різних форм любові. Чи треба вважати їх усіх любов’ю? Чи слово «любов» варто зберегти виключно для особливого типу єдності – такої, що протягом останніх чотирьох тисячоліть західної і східної історії була ідеальною чеснотою в усіх великих гуманістичних релігіях та філософських системах?

Коли йдеться про семантичні труднощі, відповідь може бути винятково довільною. Важливо те, що ми знаємо, про який тип єдності говоримо, коли мовиться про любов. Ми ставимося до неї як до зрілої відповіді на проблему людського існування чи говоримо про ті незрілі форми любові, що їх можна назвати «симбіотичним зв’язком»? Далі на сторінках я називатиму «любов’ю» тільки перше. Та обговорення «любові» почну з останнього.

Біологічним взірцем симбіотичного зв’язку є стосунки вагітної матері й плода. Їх двоє, але вони є одним цілим. Вони живуть разом (грецькою це звучить як symbiosis) і потребують одне одного. Ембріон є частиною матері, він отримує все необхідне від неї; мати – це його світ, вона годує, захищає його, але завдяки йому її життя теж покращується. У психічній симбіотичній єдності два тіла існують окремо, але на психологічному рівні між ними є такий самий зв’язок.

Пасивною формою симбіотичного зв’язку виступає покірність або – якщо вжити мову медицини – мазохізм. Людина-мазохіст тікає від нестерпного відчуття ізоляції та самотності, перетворюючись на невід’ємну частину іншої людини, яка вказує їй напрямок, веде за собою, захищає, є її життям і повітрям. Сила того, кому вона підкоряється, надто возвеличується – і байдуже, людина це чи бог: для мене він є всім, я ніщо, окрім того, що я є його частиною. І як частина я долучаюся до величі, сили, визначеності. Мазохістській особистості не треба приймати рішення чи ризикувати, вона ніколи не самотня – але й не незалежна, їй бракує цілісності, вона ще не народилася вповні. У релігійному тлумаченні об’єкт обожнювання називають ідолом; у світському контексті механізм стосунків, заснованих на мазохістській любові, подібний до ідолопоклоніння. Мазохістські взаємини можуть поєднуватися з фізичним, сексуальним бажанням – у такому разі це покірність не тільки розуму, а й усього тіла. Буває мазохістська покірність долі, хворобі, ритмічній музиці, оргіастичному станові, який спричиняють наркотики, або гіпнозу – у всіх цих випадках людина зрікається своєї цілісності, перетворюється на чийсь інструмент, на щось поза власними межами; їй не треба розв’язувати проблему існування за допомогою плідної праці.

Активною формою симбіотичного зв’язку є домінування – у цьому випадку можна скористатися психологічним терміном, що співвідноситься з мазохізмом, – це садизм. Садистична особистість прагне втекти від самотності й відчуття ув’язненості шляхом перетворення іншої людини на невід’ємну частину себе. Вона підносить і мотивує себе тим, що поглинає іншу особистість, яка її обожнює. Садист так само залежить від того, хто йому покірний, як і останній від нього: жоден із них не може жити без іншого. Розбіжність полягає лише в тому, що садистична особистість наказує, експлуатує, ображає, знущається, а мазохістська – виконує накази, її експлуатують, ображають, із неї знущаються. У реальному сенсі це суттєва відмінність, а в глибшому – емоційному – розбіжність не така вже й велика, коли йдеться про те, що в них спільне: злиття без цілісності. Якщо ми це усвідомимо, нас не здивує той факт, що здебільшого особистість поводиться і як садист, і як мазохіст – зазвичай щодо різних об’єктів. Гітлер ставився до людей переважно садистично, тоді як до долі, історії, «вищої сили» природи його ставлення було мазохістським. Його кінець – самогубство в умовах загального знищення – є характерним для нього, як і його мрія про тотальне панування[7].

На противагу симбіотичному зв’язку зріла любов – це єдність за умов збереження цілісності особистості, її індивідуальності. Любов є рушійною силою людини, силою, яка руйнує стіни, що відокремлюють її від побратимів, силою, яка об’єднує її з іншими. Любов допомагає людині перебороти почуття відчуженості й самоти та водночас дозволяє бути собою, зберігати свою цілісність. Їй притаманний парадокс: дві істоти перетворюються на одне ціле та водночас залишаються окремими.

Якщо ми погодимося з тим, що любов є діяльністю, то зіштовхнемося зі складністю, що полягає у варіативності значення слова «діяльність». У сучасному сенсі діяльність зазвичай означає дію, що змінює наявну ситуацію внаслідок витрачання енергії. Отже, людину вважають діяльною, якщо вона робить бізнес, вивчає медицину, працює на конвеєрі, виготовляє стіл або вправляється у спорті. Усі ці види діяльності мають дещо спільне: вони націлені на зовнішню мету, якої конче треба досягти. Та до уваги не беруть мотиви діяльності. Візьмімо як приклад людину, котра занурюється в нескінченну роботу через глибоке відчуття непевності й самотності; чи іншу – яку штовхають уперед амбіції або жага до грошей. В обох цих випадках людина постає рабом пристрасті, а її активність за реальних умов є «пасивністю», бо її штовхають уперед; вона є «страждальцем», а не «діячем». З іншого боку, того, хто сидить тихо, споглядаючи світ без особливої мети або цілі, – і дослухається хіба що до себе і своєї єдності зі світом – вважають «пасивним», бо він нічого «не робить». Насправді ж такий стан зосередженої медитації є найвищим проявом діяльності – тут діє душа, і це можливо лише за умов внутрішньої свободи й незалежності. Одна концепція діяльності – сучасна – означає витрату енергії заради досягнення зовнішніх цілей; інша – застосування внутрішніх сил людини, незалежно від того, чи матимуть при цьому місце будь-які зовнішні зміни. Найчіткіше останню концепцію сформулював Спіноза. З-поміж активних і пасивних впливів він вирізняє «дії» та «пристрасті». Коли людина здійснює активний вплив, вона є вільною, вона – господар цього впливу; у разі пасивного впливу людину підштовхують уперед, вона перетворюється на об’єкт мотивів, які сама не усвідомлює. Відтак Спіноза робить висновок, що доброчесність і здатність – це те саме[8]. Заздрощі, ревнощі, усі види жадоби – це пристрасті; любов виступає діяльністю, проявом людської сили, що є можливим лише за умов свободи й ніколи не буває наслідком примусу.

Любов – це діяльність, а не пасивний вплив: у ній треба «перебувати», а не «впадати» в неї. Загалом активний характер любові можна описати твердженням про те, що любов переважно означає давати, а не брати.

Що означає давати? Хоч і здається, що відповідь на це запитання дуже проста, насправді вона сповнена багатозначності і складних моментів. Найбільш поширеною хибною думкою є така: давати означає «відмовлятися» від чогось, жертвувати, позбавляти себе чогось.

Людина, якій притаманна схильність до отримання, використання чи накопичення, розуміє процес давання саме так. «Ринкова» особистість дає охоче, але очікує одержати щось натомість; для неї дати й нічого не отримати – це обман[9]. Люди з непродуктивною орієнтацією відчувають, що стають біднішими, коли віддають. Отож більшість таких індивідів загалом відмовляється давати. Дехто перетворює давання на чесноту – у сенсі жертовності. Вони переконані: оскільки віддавати так «боляче», саме тому людина й повинна це робити; для них доброчесність давання полягає в самому акті прийняття жертви. Для них норма «краще давати, ніж отримувати» означає, що краще страждати від позбавлення, аніж відчувати радість.

Для продуктивної особистості «давати» означає зовсім інше. Давання – найвищий прояв могутності. Коли я даю, то відчуваю свою силу, своє багатство, свою владу. Відчуття великої життєвої сили й могутності наповнює мене радістю. Я відчуваю себе переповненим, щедрим, живим і водночас радісним[10]. Давати набагато радісніше, ніж отримувати – не тільки через те, що це позбавляє чогось, а й тому, що коли я даю, то відчуваю себе живим.

Справедливість цього принципу підтверджують чимало конкретних прикладів. Найпростіший із них ілюструє сфера статевих зносин. Кульмінацією чоловічої статевої функції є давання – чоловік віддає себе, свій статевий орган жінці. У момент оргазму він віддає їй своє сім’я. Він не може цього не зробити, якщо здатен до статевого акту. В іншому разі він імпотент. Для жінки процес не є інакшим, хоча тут маємо певні труднощі. Вона також віддає себе, відкриває ворота до свого жіночого єства; отримуючи, вона віддає. Якщо вона не здатна віддавати, а може тільки отримувати, така жінка фригідна. Згодом акт давання трапляється знову – і вона вже не коханка, а мати. Жінка віддає себе дитині, що росте в її утробі, вона віддає своє молоко немовляті, ділиться теплом свого тіла. Для неї не віддавати означає страждання.

У матеріальному світі віддавати – це бути багатим. Багатий не той, хто багато має, а той, хто багато віддає. Скнара, який панічно боїться щось утратити, з погляду психології є бідним і нужденним, хай якими статками він володіє. Багатий той, хто здатен віддавати. Він відчуває, що може дарувати себе іншим. Тільки той, хто позбавлений усього, крім мінімальних речей, що необхідні для існування, не здатен віддавати матеріальні речі й насолоджуватися цим процесом. Проте щоденний досвід ілюструє: те, що людина вважає своїми мінімальними потребами, залежить від її характеру так само, як і від її фактичних надбань. Усі чудово знають, що бідні віддають охочіше, ніж заможні. Попри це, бідність, що виходить за певні межі, не дозволяє віддавати – і від цього особистість руйнується. Не тільки через страждання, що їх спричиняє вбогість, а й тому, що вона позбавляє бідного радості віддавати.

Та найважливіше віддавати не лише матеріальні речі, а й особливі людські цінності. Що одна людина дає іншій? Вона віддає себе, найцінніше, що має, своє життя. Це зовсім не означає, що людина жертвує своїм життям заради іншого – вона віддає те, що в ній живе; віддає свою радість, інтереси, своє розуміння, знання, гумор і смуток – усі прояви свого життя. Віддаючи таким чином своє життя, вона збагачує іншу людину, насичує її життєву силу – і водночас своє відчуття життя. Людина віддає не для того, щоб щось отримати, власне давати – це виняткова радість. Та, даючи, вона привносить щось у життя іншої людини, і воно повертається до неї; уникнути того, що повертається, за умов справжньої віддачі неможливо. Коли ми віддаємо, то водночас спонукаємо давати й іншу людину, а відтак обоє розділяємо радість від того, що втілили в життя. Коли віддаєш, щось народжується – і люди, які беруть у цьому участь, вдячні за життя, що народжується для них обох. Коли йдеться про любов, це безпосередньо означає: любов – то є сила, яка породжує любов; імпотенція – то нездатність її породжувати. Цю думку напрочуд блискуче висловив Маркс: «Якщо вважати людину людиною, а її ставлення до світу – людським, то за любов можна платити тільки любов’ю, за довіру – довірою тощо. Якщо хочеш насолоджуватися мистецтвом, маєш бути вихованим з художньої позиції; якщо хочеш впливати на інших, маєш бути людиною, яка здатна штовхати людей вперед і підтримувати їх. Будь-які з ваших стосунків із людиною чи природою мають бути чітким вираженням вашого справжнього, індивідуального життя, що співвідноситься з об’єктом вашої волі. Якщо ваша любов не спричиняє любові до вас, тобто не породжує любові, якщо ваш прояв життя як людини, котра любить, не перетворює вас на того, кого люблять, тоді ваша любов ні на що не здатна, це невдача»[11]. Та віддавати означає отримувати не тільки в любові. Учителя навчають його учні, актора мотивують його глядачі, психоаналітика лікує його пацієнт – за умови, що вони не ставляться одне до одного як до об’єктів, а спілкуються щиро і плідно.