Читать книгу Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник) - Еріх Марія Ремарк - Страница 2

I

У контору фірми надмогильних пам’ятників «Генрих Кроль і сини» зазирає сонце. Стоїть квітень 1923 року, і наші справи йдуть добре. Весна не залишила нас напризволяще, ми жваво торгуємо, правда, собі на збиток, але що можна вдіяти – смерть невблаганна, від неї не захистишся, а людська скорбота потребує надгробків: з пісковика, з мармуру, а коли почуття провини чи спадщина великі – навіть з коштовного чорного шведського граніту, полірованого з усіх боків. Осінь і весна – найсприятливіший час для торгівлі предметами скорботи: тоді помирає більше людей, ніж влітку і взимку; восени – тому, що сили засинають, а весною – тому, що вони прокидаються і спалюють ослабле тіло, як надто товстий ґніт надто тонку свічку. Так, принаймні, каже наш найкращий агент Ліберман, грабар міського кладовища, а кому ж про це знати, як не йому? Ліберманові вісімдесят років, він поховав понад десять тисяч покійників, за комісійні від продажу надмогильних пам’ятників купив собі над річкою будиночок з садком та заводдю на форель, і професія зробила його гірким п’яницею. Єдине, що він ненавидить, це міський крематорій, бо вважає його нечесним конкурентом. Ми теж не можемо його терпіти. Адже на урнах нічого не заробиш.

Я дивлюсь на годинник. Незабаром обід, а сьогодні субота, тому треба кінчати. Я закриваю друкарську машинку, відношу за ширму ротатор «Престо», відсовую вбік взірці каменів і виймаю з фіксажу фотографії пам’ятників полеглим на війні та художніх надмогильних прикрас. Я не лише рекламіст, художник і бухгалтер фірми, а й уже понад рік – єдиний службовець контори.

Я з насолодою виймаю з шухляди чорну бразильську сигару. Її дав мені вранці комівояжер Вюртемберзької фабрики металевих виробів, щоб потім накинути нам партію бронзових вінків; отже, сигара добра. Я шукаю сірники, але, як майже завжди, їх немає під рукою. На щастя, в грубці ще жевріє вугілля. Я скручую десятимаркову асигнацію і припалюю з грубки сигару. Власне, в кінці квітня вже немає потреби опалювати приміщення – все це вигадки мого хазяїна Ґеорґа Кроля. Він вважає, що коли людям, яких спіткало горе, доводиться платити гроші, то в теплій кімнаті вони роблять це охочіше, ніж у холодній. Скорбота – це вже й так своєрідне замороження душі, а коли в покупця ще й мерзнуть ноги, то годі й думати про те, що візьмеш з нього добрі гроші. А перед теплом ніщо не встоїть, навіть гаманець. Тому наша контора завжди жарко натоплена, і нашим агентам якнайсуворіше наказано ніколи не вкладати угод на кладовищі, в холодну погоду або в дощ, а тільки в теплій кімнаті і по змозі на повний шлунок. Скорбота, холод і голод – погані партнери в торгівлі.

Я шпурляю в грубку рештки асигнації і випростовуюсь. У цю мить я чую, як у будинку напроти відчиняється вікно. Мені не треба виглядати, аби дізнатися, що там таке. Я обережно нахиляюсь над столом, ніби хочу щось зробити біля машинки, і крадькома зазираю в маленьке люстерко, поставлене так, щоб можна було стежити за вікном. Це, як завжди, Ліза – дружина різника Вацека. Вона щойно встала і тепер позіхає та потягується гола біля вікна. Вулиця стара, вузька, і ми можемо бачити Лізу, а вона – нас. Ліза тому й стоїть там, що знає про це. Раптом вона розтягує свій великий рот у широкій посмішці і показує на люстерко, яке помітили її яструбині очі. Сердитий, що спіймався на гарячому, я вдаю, ніби не бачу цього, і, пускаючи хмарки диму, відходжу од вікна. За хвильку я знов повертаюся. Ліза глузливо сміється. Я виглядаю у вікно, але не дивлюсь на неї, а вдаю, ніби киваю комусь на вулиці. Для більшої переконливості я ще й посилаю рукою поцілунок.

Ліза клює на це. Їй кортить дізнатися, хто там, і вона вихиляється з вікна. Однак вулиця порожня. Тепер уже сміюся я. Ліза сердито тикає себе пальцем у лоб і зникає в кімнаті.

Власне, я й сам не знаю, навіщо влаштовую цю комедію. Ліза – жінка, як кажуть, розкішна, і я знаю чимало людей, які охоче заплатили б кілька мільйонів, щоб кожного ранку бачити таку картину. Я теж залюбки дивлюся на неї, але мене дратує, що ця ледача жаба, яка тільки опівдні виповзає з ліжка, так безсоромно впевнена в своїй принадності, їй ніколи не спадає на думку, що не кожен так одразу й захоче переспати з нею. А втім, їй це зовсім байдуже. Вона стоїть собі біля вікна з чорною гривою, з зухвалим носом, водячи своїми білими, ніби з першокласного каррарського мармуру, грудьми, як нянька іграшкою перед немовлям. Якби в неї було під руками кілька повітряних куль, вона залюбки бавилась би ними. А оскільки вона гола, то бавиться своїми грудьми. Їй все одно. Ліза просто радіє, що живе, що чоловіки вмирають за нею. Потім вона забуває про це й жадібно накидається на сніданок. А різник Вацек тим часом забиває десь старі виснажені візницькі шкапи.

Ліза з’являється знову. Вона приліпила собі вуса і страшенно задоволена своєю витівкою. Вона вітається по-військовому, і я вирішую, що Ліза безсоромно перекривляє нашого сусіда, відставного фельдфебеля Кнопфа, але тут раптом згадую, що єдине вікно із спальні Кнопфа виходить на подвір’я. А Ліза досить хитра і знає, що з сусідних будинків її не видно.

Раптом, ніби десь прорвалась звукова перепона, задзвонили дзвони на церкві Божої Матері. Церква стоїть у кінці вулиці, й удари гримлять, наче падають до кімнати просто з неба. В ту ж мить я помічаю жовту, як диня, лисину свого хазяїна, що майнула повз вікно, яке виходить на подвір’я. Ліза, показавши язика, зачиняє вікно.

– Щоденну спокусу святого Антонія знову подолано.

Ґеорґу Кролю допіру минуло сорок років, але голова в нього блищить, як кегельбан у літньому ресторані Болля. Вона блищить, відколи я знаю Кроля, а знаю я його понад п’ять років. Вона так блищить, що в окопах, де стояв наш полк, було видано спеціальний наказ, щоб Ґеорґ і за найбільшого затишшя не знімав сталевої каски – навіть найсумирнішому ворожому солдатові кортіло вистрілити в його лисину, щоб переконатись, чи це, бува, не величезна більярдна куля.

Я стаю струнко і рапортую:

– Штаб фірми «Кроль і сини»! Стежимо за ворогом! Підозрілий рух частин у районі різника Вацека!

– Ага, – киває Ґеорґ, – Ліза робить ранкову гімнастику. Вільно, єфрейторе Бодмер! Чому ви не носите в передобідню пору шори, як кінь литавриста кавалерійської капели, щоб зберегти свою доброчесність? Хіба ви не знаєте трьох найцінніших речей у житті?

– Як же мені їх знати, пане верховний прокуроре, коли я ще не знаю самого життя?

– Доброчесність, наївність і молодість, – проголошує Ґеорґ. – Хто раз позбудеться цих якостей, той уже більше ніколи не матиме їх. А що може бути безнадійніше за досвід, старість і голу інтелігентність?

– Бідність, хвороба й самотність, – заперечую я і стаю вільно.

– Це просто інші назви досвіду, старості й заблудлої інтелігентності.

Ґеорґ виймає в мене з рота сигару, якусь мить розглядає її і визначає, як колекціонер метелика:

– Здобич з фабрики металевих виробів.

Потім дістає з кишені золотисто-брунатний мундштук, застромлює в нього сигару і затягується нею сам.

– Я не маю нічого проти конфіскації сигари, – кажу я. – Це грубе насильство, однак на щось інше ти, колишній унтер-офіцер, не здатний. Але навіщо тобі мундштук? Я ж не сифілітик.

– А я не гомосексуаліст.

– Ґеорґу, – зауважую я, – на війні ти моєю ложкою їв гороховий суп, який я крав на кухні. А ложку я носив за брудною халявою і ніколи не мив.

Ґеорґ розглядає попіл з сигари – білий як сніг.

– Війна скінчилась чотири з половиною роки тому, – повчально говорить він. – Тоді безмежне лихо зробило нас людьми. Сьогодні ж безсоромне полювання за наживою знову перетворило нас на розбійників. І, щоб замаскувати це, нам тепер потрібен лоск. Его! Але чи не знайдеться в тебе ще однієї бразільської? Фабрика металевих виробів ніколи не пробує підкупити чужих службовців тільки однією сигарою.

Я виймаю з шухляди другу сигару і подаю Ґеорґові.

– І все ж мені здається, що інтелігентність, досвід і старість на щось-таки придатні, – кажу я.

Ґеорґ посміхається і вручає мені пачку сигарет, в якій шести штук не вистачає.

– Було щось нове? – питає він.

– Нічого. Жодного клієнта. Але я змушений настійно просити в тебе підвищення платні.

– Знову? Адже тобі її тільки вчора підвищили!

– Не вчора, а сьогодні вранці, о дев’ятій годині. На якихось там мізерних вісім тисяч марок. О дев’ятій годині ранку вони все-таки чогось були варті. Але відтоді курс долара піднявся знову, і я, замість того щоб купити нову краватку, можу лише придбати за них пляшку дешевого вина. А мені потрібна краватка.

– Який зараз курс долара?

– Сьогодні опівдні – тридцять шість тисяч марок. Вранці був ще тільки тридцять тисяч.

Ґеорґ Кроль оглядає сигару.

– Тридцять шість тисяч! Просто якесь божевілля! Чим усе це скінчиться?

– Загальним банкрутством, пане фелдьмаршал, – відповідаю я. – Однак поки що нам треба жити. Ти приніс гроші?

– Тільки маленький чемоданчик на сьогодні й на завтра на ранок. Асигнації по десять тисяч, по тисячі і навіть кілька пакетів любих старих сотень. Десь біля п’яти фунтів паперових грошей. Інфляція розвивається так швидко, що державний банк не встигає їх друкувати. Асигнації в сто тисяч марок з’явилися тільки два тижні тому, а вже, видно, доведеться друкувати папірці в мільйон марок. Коли ми дійдемо до мільярдів?

– Якщо так триватиме далі, то за кілька місяців.

– Боже мій! – зітхає Ґеорґ. – Де та чудова спокійна пора тисяча дев’ятсот двадцять другого року? Тоді за рік курс долара піднявся тільки з двохсот п’ятдесяти до десяти тисяч марок. А про двадцять перший рік нічого й казати – тоді долар піднявся всього на якихось нещасних триста процентів.

Я визираю у вікно, що виходить на вулицю. Ліза тепер стоїть у шовковому халаті, розмальованому папугами. Вона повісила дзеркало на ручку од вікна й розчісує свою гриву.

– Глянь-но сюди, – гірко кажу я. – Вона не сіє, не жне, а отець небесний годує її. Цього халата вчора ще не було. Шовк цілими метрами, а я не можу нашкрябати навіть на краватку!

Ґеорґ посміхається.

– Ти – скромна жертва часу, а Ліза, навпаки, пливе на повні вітрила по хвилях інфляції. Вона – Єлена Прекрасна спекулянтів. На надгробках тепер не розбагатієш, сину мій. Чому б тобі не торгувати оселедцями чи акціями, як твій друг Віллі?

– Тому, що я сентиментальний філософ і залишусь вірним надгробкам. То як же з підвищенням платні? Філософам теж доводиться робити деякі витрати на гардероб.

– Ти не можеш купити краватку завтра?

– Завтра неділя, і вона мені буде потрібна.

Ґеорґ приносить з передпокою чемоданчик з грошима, дістає з нього два пакети й кидає мені.

– Вистачить?

Я переглядаю пакети. Це здебільшого сотні.

– Дай ще з півкіло цих шпалер, – кажу я. – Тут щонайбільше п’ять тисяч. Спекулянти-католики кладуть стільки в церкві на тацю під час служби божої, та ще й соромляться, що вони такі скупі.

Ґеорґ шкрябає свій лисий череп – атавістичний рух, який йому зовсім ні до чого. Потім простягає мені третій пакет.

– Слава Богу, що завтра неділя, – каже він. – Курс долара не підніметься. Єдиний день на тиждень інфляція стоїть на місці. Напевно, Богові й на думку таке не спадало, коли він створював неділю.

– А в якому, власне, ми становищі? – питаю я. – Чи ми збанкрутували чи справи наші йдуть блискуче?

Ґеорґ глибоко затягується сигарою.

– Я гадаю, що сьогодні в Німеччині ніхто не знає, в якому він становищі. Навіть всемогутній Стіннес не знає. Ті, що збирали гроші, звичайно, збанкрутували. Робітники й службовці теж. Серед дрібних торговців – більшість, хоч вони про це ще самі не знають. Блискуче справи йдуть лиш у тих, хто має валюту, акції та реальні цінності. Отже, і в нас також. Ну як, просвітив я тебе?

– Реальні цінності! – Я виглядаю в садок, де міститься наш склад. – Насправді їх у нас не дуже багато. Переважно пісковик і литво, а мармуру й граніту зовсім мало. Та й це твій брат продає зі збитком для себе. Найкраще було б зовсім нічого не продавати, чи не так?

Ґеорґу немає потреби відповідати. Знадвору долинає дзвінок велосипеда, і за мить хтось уже піднімається старими сходами. Чути покашлювання людини, яка не терпить заперечень. Це – дитя сім’ї, яке завдає їй чимало клопоту, Генрих Кроль молодший, другий власник фірми.

Генрих Кроль – низенький, огрядний, з жовтими, як солома, вусами, в запорошених смугастих штанах. Холоші в нього защеплені, щоб зручно було їздити на велосипеді. Він з осудом міряє поглядом Ґеорґа й мене. Для нього ми – канцелярські щурі, що цілими днями б’ють байдики, тоді як він, людина діла, влаштовує всі справи за межами міста. Його ніщо не бере. Щодня на світанку він поспішає на станцію, їде поїздом, а потім на велосипеді добирається у найвіддаленіші села, звідки наші агенти – грабарі або вчителі – повідомили про чиюсь смерть.

Генриха не можна назвати невправним. Його огрядність викликає довіру, тому він вранці й увечері не забуває заглянути в кухоль з пивом, щоб бути у формі. Селянам більше подобаються низенькі товстуни, ніж худі здоровила, що, здається, от-от помруть з голоду. Костюм теж стає йому в пригоді. Генрих Кроль не носить ні чорного сюртука, як наші конкуренти з фірми Штайнмайєра, ні синього святкового костюма, як комівояжери Гольмана й Клоца, – перший занадто красномовний, а другий – занадто байдужий. Він носить скромний візитний костюм – штани в смужку й маренговий піджак, а крім того – старомодний стоячий комірець з прямими ріжечками і краватку приглушених тонів. Два роки тому Генрих Кроль на мить завагався, коли замовляв костюм: чи не краще личитиме йому фрак, однак потім, зваживши на свій малий зріст, відмовився від цієї думки. Це було щасливе вирішення – навіть Наполеон був би смішний у фраці. В теперішньому ж своєму одязі Генрих Кроль справляє враження посланця самого Господа Бога – а це якраз те, що треба. Защіпки ж на холошах додають йому ще одну рисочку, просту й водночас витончену, – віриться, що в людей, які носять такі защіпки у вік автомобілів, можна купити дешевше.

Генрих знімає капелюха і витирає хусточкою чоло. Надворі досить-таки холодно, і він зовсім не спітнів; Генрих просто хоче показати, який він трудівник у порівнянні з нами, конторськими неробами.

– Я продав надгробок з хрестом, – каже він з нещирою скромністю.

– Який? Маленький, мармуровий? – з надією питаю я.

– Ні, великий, – відповідає Генрих, втупившись у мене очима.

– Що? Той із шведського граніту, з подвійним цоколем і бронзовим ланцюгом?

– Авжеж той. Чи в нас, може, є ще якийсь?

Генрих втішається своїм запитанням, ніби це вершина дотепності.

– Ні, – відповідаю я, – іншого в нас немає. В тім-то й наше лихо. Це був останній. Гібралтарська скеля.

– За скільки ж ти його продав? – не витримує Ґеорґ.

Генрих потягується.

– За три чверті мільйона – без напису, без огорожі й перевозу. За все це вони ще доплатять.

– О боже! – вигукуємо ми з Ґеорґом в один голос.

Генрих кидає на нас погляд, повний зневаги. Такий вираз часом буває в дохлої риби.

– Це була важка боротьба, – пояснює він і чомусь знов надягає капелюха.

– Краще, якби ви були зазнали в ній поразки, – кажу я.

– Що?

– Якби зазнали поразки. В тій боротьбі.

– Що? – роздратовано перепитує Генрих. Я завжди збиваю його з пантелику.

– Він хоче сказати, що краще б ти не продавав його, – пояснює Ґеорґ.

– Що? Що все це має означати? Хай йому чорт! Мучся з ранку до вечора, продавай якнайкраще, а тут тобі ще й дорікають… їдьте самі на село та й спробуйте…

– Генриху, – лагідно перебиває його Ґеорґ, – ми знаємо, що ти себе не шкодуєш за роботою. Але ж ми живемо в такий час, коли чим більше продаєш, тим біднішаєш. Уже кілька років у нас інфляція. Від самої війни, Генриху. Цього року інфляція набрала темпів скоротечних сухот. Ось чому цифри зараз нічого не значать.

– Я й сам це знаю. Я не ідіот.

Нам нічого відповісти на це. Тільки ідіоти завжди таке твердять. А їм перечити – безглуздо. Я знаю це зі своїх недільних відвідин будинку для божевільних.

Генрих витягає блокнот.

– Ми купили цей надгробок за п’ятдесят тисяч. Як тобі здається, три чверті мільйона – не пристойний зиск?

Генрих знов купається в хвилях сарказму. Він гадає, що повинен при мені завжди вдаватися до нього, тому що я колись був учителем. Це було зразу після війни. Я працював у глухому селі дев’ять місяців, поки не втік, переслідуваний зимовою самотністю, що, як злий собака, хапала мене за п’яти.

– Був би ще більший зиск, коли б замість чудового хреста продати отой проклятий обеліск, що стовбичить перед вікном, – не витримую я. – Кажуть, що ваш покійний батько шістдесят років тому, коли засновував фірму, купив його ще дешевше – за якихось там п’ятдесят марок.

– Обеліск? При чому тут обеліск? Його ніхто не купить. Це знає навіть мала дитина.

– Саме тому його й не шкода було б, – пояснюю я, – а хреста жаль. За інший такий тепер нам доведеться заплатити великі гроші.

Генрих тільки сопе. У нього в носі поліпи, і тому йому завжди важко дихати.

– Ви, може, хочете сказати, що цей хрест зараз нам коштував би три чверті мільйона?

– Про це ми скоро дізнаємось, – каже Ґеорґ Кроль. – Завтра тут буде Ризенфельд. Нам треба зробити нове замовлення Оденвальдському гранітному заводові, бо на складі вже мало товару.

– У нас є ще обеліск, – лукаво зауважую я.

– Чому ви не продасте його самі? – спалахує Генрих. – Значить, завтра приїздить сюди Ризенфельд? Гаразд, у такому разі я залишусь тут і сам поговорю з ним. Побачимо, які тепер ціни!

Ми з Ґеорґом перезираємось. Ми знаєм, що Генриха треба тримати від Ризенфельда якнайдалі, навіть коли б довелось напоїти його чи підлити йому в кухоль із пивом касторки. Чесний старомодний комерсант нагнав би на Ризенфельда смертельну нудьгу своїми воєнними спогадами і розповідями про добрі часи, коли ще гроші були грошима, а вірність – душею честі, як влучнр сказав наш любий фельдмаршал. Генрих дуже високої думки про такі банальності. А Ризенфельд – ні. Для нього вірність – це те, чого треба вимагати від інших, коли їм це не вигідно, і від себе самого, коли тобі з цього є якийсь зиск.

– Ціни міняються щодня, – каже Ґеорґ. – Про це нічого й говорити.

– Он як? То ти, може, вважаєш, що я продав задешево?

– Побачимо. Ти привіз гроші?

Генрих витріщує на Ґеорґа очі.

– Гроші? Що ви ще вигадаєте? Як я міг привезти гроші, коли товар ще не доставлено? Це ж неможливо!

– Нічого неможливого тут немає, – заперечую я. – Навпаки, тепер тільки так і роблять. Це зветься платнею наперед.

– Платня наперед! – Генрих презирливо морщить свого товстого носа. – Що ви, класний наставнику, розумієте в цьому? Як можна в нашому ділі вимагати наперед платню від засмучених родичів покійника, коли на могилі ще не зів’яли вінки? Правити гроші, коли товар навіть не доставлено?

– Звичайно. А коли ж іще? Люди тоді змучені, і з них легше взяти гроші.

– Змучені? Дуже багато ви розумієте! Тоді вони твердіші за крицю! Після всіх витрат на лікаря, на труну, на священика, на могилу, на квіти, на поминки – та вам не дадуть наперед і десяти тисяч, чоловіче! Людям треба спочатку трохи відійти. І перш ніж платити за товар, їм треба побачити його на кладовищі, а не в каталозі, хай навіть ви власноручно намалюєте ті надгробки китайською тушшю і справжнім сусальним золотом, яким роблять на пам’ятниках написи, та ще й додасте кілька зображень засмучених родичів.

Знову закид на мою адресу. Та я не звертаю на нього уваги. Це правда, я не тільки малюю надмогильні пам’ятники для нашого каталога і розмножую малюнки на ротаторі, але ще для більшого ефекту розфарбовую їх і надаю відповідної атмосфери – домальовую плакучі верби, клумби, кипариси і вдів у траурних вуалях, що поливають квіти. Конкуренти вмирали з заздрощів, коли ми виступили з цим нововведенням; вони самі не мали нічого кращого за звичайні фотографії складів товару, Генрих теж тоді вважав ідею чудовою, особливо подобалось йому застосування золотої фарби. Справа в тому, що для повноти враження я робив на пам’ятниках у каталозі написи розведеним у олії сусальним золотом. Це давало мені величезне задоволення; всіх, кого я ненавидів, я прирікав на смерть і малював їм надгробок – наприклад, своєму унтер-офіцерові з часів солдатчини, який ще й сьогодні живий і здоровий: «Тут спочив після довгих нестерпних страждань, після того, як він провів у домовину всіх своїх близьких, поліцай Карл Флюмер». Для такої епітафії я мав підстави – цей негідник добре намучив мене, а на фронті двічі посилав у дозор, звідки я лише випадково повернувся живим. Тому я від щирого серця бажав йому такої долі.

– Пане Кроль, – кажу я, – дозвольте ще раз коротко пояснити вам, які тепер часи. Принципи, на яких вас виховано, благородні, але сьогодні вони ведуть до банкрутства. Заробити гроші тепер може кожен, а зберегти їхню вартість не може ніхто. Тепер важливо не продавати, а купувати, та ще якомога швидше одержувати платню за товар. Ми живемо в епоху реальних цінностей. Гроші стали ілюзією, всі знають про це, однак не всі ще вірять. А тим часом інфляція триває далі, гроші скоро будуть абсолютно нічого не варті. Людина живе на сімдесят п’ять відсотків своєю фантазією і лиш на двадцять п’ять відсотків – фактами; в цьому її сила і в цьому слабість, і через те цей пекельний танець цифр все ще несе одним виграші, а інших призводить до втрат. Ми знаємо, що не можемо належати до тих, хто виграє від інфляції, але й не хочемо бути серед тих, кому вона завдає самі лише збитки. Три чверті мільйона, за які ви сьогодні продали надгробок, через два місяці, якщо їх тільки тоді виплатять, будуть варті не більше, ніж зараз п’ятдесят тисяч. Тому…

Генрих густо червоніє й перебиває мене.

– Я не ідіот! – знову заявляє він. – І годі читати мені безглузді нотації! В практичному житті я розуміюсь краще, ніж ви. Я волію загинути з честю, аніж удаватись до сумнівних спекулянтських методів, щоб вижити. Поки я відповідаю за продаж товару, я вестиму справи за давнім порядним звичаєм! Я знаю те, що знаю, і поки що цього вистачало і вистачить надалі! Підло псувати людині радість від вдалого продажу! Чом ви не залишились краще зачуханим учителем?

Він хапає капелюх і вибігає з кімнати, грюкнувши дверима. Нам видно крізь вікно, як він важко перетинає подвір’я своїми товстими кривими ногами. Велосипедні защіпки на холошах надають йому напіввійськового вигляду. Генрих поспішає до ресторанчика «Квітка», куди він завжди вчащає.

– Цей обиватель, цей садист хоче мати радість від торгівлі! – сердито кажу я. – Як можна торгувати такими речами, як ми, інакше, ніж з благочестивим цинізмом, коли бажаєш уберегти свою душу? А цей лицемір хоче мати радість від спекуляції покійниками і вважає це своїм законним правом!

Ґеорґ сміється.

– Бери гроші й ходімо. Ти ще не передумав купувати собі краватку? Тоді поспішаймо. Сьогодні тобі вже не підвищать платні.

Ґеорґ бере чемодан з грошима і байдуже ставить його в кімнату поруч з конторою, в якій він ночує. Я складаю свої пачки в коробку з написом: «Кондитерська Келлера – найкраще печиво, з доставкою додому».

– Ризенфельд справді приїде? – питаю я.

– Так, він прислав телеграму.

– А чого він хоче? Грошей? Чи запропонувати нам товар?

– Побачимо, – відповідає Ґеорґ і зачиняє двері.

II

Ми виходимо надвір. Навальне квітневе сонце заливає нас, ніби випліскує з гігантської золотої чаші світло й вітер. Ми зупиняємось. Сад палахкотить зеленню, весна шелестить у молодому листі тополь, на кущах бузку розцвітають перші китиці.

– Інфляція! – кажу я. – Ось тут теж вона – і найбурхливіша з усіх! Здається, навіть природа знає, що тепер рахують лиш десятками тисяч і мільйонами. Поглянь, які тюльпани! Який чистий білий колір, і який червоний, і скільки жовтого! А запах!

Ґеорґ киває головою, принюхується й затягується бразильською сигарою: природа для нього вдвічі краща, коли він милується нею з сигарою в зубах.

Ми дивимось на цю пишноту, відчуваючи на обличчях сонце.

Сад за домом править нам одночасно й за виставку товарів. Там вишикувались надгробки, ніби рота бійців на чолі із струнким лейтенантом – чорним обеліском, що зайняв пост біля самих дверей. Це та сама річ, яку я радив Генрихові продати, – найдавніший пам’ятник фірми, її прикмета і чудовисько несмаку. Відразу за ним стоять дешеві маленькі надгробки з пісковика й цементу – пам’ятними для бідняків, що чесно й пристойно жили, тяжко працювали і, звичайно, залишилися ні з чим. Далі йдуть трохи більші надгробки, уже на цоколях, однак все ще дешеві. Це товар для тих, хто хотів досягти чогось кращого бодай у смерті, коли не зміг у житті. Таких пам’ятників ми продаємо більше, ніж зовсім простих, і невідомо, чи це запізніле честолюбство родичів померлого слід вважати зворушливим чи безглуздим. Потім стоять надгробки з пісковика, в які вправлено плити мармуру, сірого сієніту або чорного шведського граніту. Ці речі вже надто дорогі для тих, хто живе з праці своїх рук. Їх купують дрібні торговці, майстри й ремісники, котрі мають власні майстерні, і, звичайно, вічні невдахи – дрібні чиновники, яким завжди доводиться показувати з себе більше, ніж вони є насправді, цей хоробрий пролетаріат з стоячими комірцями, що невідомо як умудряється ще проіснувати тепер, коли підвищення платні весь час одстає від інфляції.

Але всі ці пам’ятники – то ще дрібнота. Тільки за ними починаються мармурові й гранітні брили. Спочатку йдуть поліровані з одного боку – спереду гладенькі, з боків і ззаду грубо обтесані, цоколь теж з усіх боків необроблений. Це товар для заможнішого середнього стану – роботодавців, комерсантів, власників більших крамниць і, звичайно, для мужніх невдах – вищих чиновників, яким, так само як і дрібним, щоб не принизити своєї гідності, доводиться витрачати на смерть більше, ніж вони заробляли за життя.

Однак аристократами надгробків є поліровані з усіх боків велетні з мармуру та чорного шведського граніту. В них кожна стінка, незалежно від того, видно її чи ні, відполірована до блиску, навіть цоколі гладенькі, причому їх не тільки по одному чи по два, а часто є ще й третій, скошений, а зверху ця блискуча річ увінчана ще й масивним хрестом з такого самого матеріалу. Сьогодні такі пам’ятники можуть купити лише багаті селяни, власники великих реальних цінностей, спекулянти та спритні ділки, які працюють на довгострокових векселях і таким чином живуть за рахунок державного банку, котрий завжди платить новими, незабезпеченими золотом асигнаціями.

Ми разом поглядаємо на один із цих пишних надгробків, який ще чверть години тому належав фірмі. Ось він стоїть, чорний, блискучий, ніби щойно полакований автомобіль, весна огортає його своїми пахощами, бузок вклоняється йому, а він, як велична дама, холодна, незворушна, ще на якусь годину незаймана, – потім на його вузькому животі позолоченими латинськими літерами по вісімсот марок за кожну буде написано прізвище його володаря Генриха Фледерзена.

– Щасливої дороги, чорна Діано! – гукаю я, здіймаючи капелюха. – Поети споконвіку не могли збагнути, що навіть довершена краса підлягає законам долі й приречена на жалюгідну смерть! Щасливої дороги! Ти станеш тепер безсоромною рекламою для душі шахрая Фледерзена, що здирав з бідних удів нашого міста останні десятитисячні за надто дороге масло, в яке він домішував маргарин, не кажучи вже про грабіжницькі ціни на шніцелі з телятини, котлети з свинини і печеню з яловичини. Щасливої дороги!

– Ти викликав у мене голод. – заявляє Ґеорґ. – Ходімо у «Валгалу». Чи тобі треба спочатку купити краватку?

– Ні, я ще встигну купити, поки зачиняться крамниці. В суботу після обіду долар більше не піднімається. Від сьогодні з дванадцятої години аж до ранку в понеділок наша валюта стоїть на місці. А чому власне? Хтось діє тут, мабуть, дуже ледачий. Чому вартість марки не падає в кінці тижня? Бог її загримує чи що?

– Тому що біржа в цей час уже не працює. Є ще запитання?

– Є. Людина живе, керуючись насамперед своїми внутрішніми нахилами, а потім уже зовнішніми умовами чи навпаки?

– Людина живе й годі. У «Валгалі» сьогодні гуляш з картоплею, огірками й салатом. Я бачив меню, коли повертався з банку.

– Гуляш! – Я зриваю примулу й встромляю її собі в петельку. – Людина живе, твоя правда. А хто хоче знати більше, той пропав. Ходім, подражнимо трохи Едуарда Кноблоха.

Ми входимо в просторий ресторан готелю «Валгала». Хазяїн готелю, Едуард Кноблох, гладкий велетень у коричневій перуці і розстебнутому чорному сюртуці, побачивши нас, так кривиться, ніби йому з ніжною олениною на зуби попала дробина.

– Добрий день, пане Кноблох! – каже Ґеорґ. – Сьогодні чудова погода! Така погода викликає вовчий апетит.

Едуард нервово здвигає плечима.

– Їсти багато шкідливо. Шкідливо на печінку, на жовч і на все.

– Тільки не у вас, пане Кноблох, – ласкаво заперечує Ґеорґ. – У вас обіди корисні для здоров’я.

– Це так. Але надто здорова їжа теж може зашкодити. Згідно з найновішими науковими даними, той, хто споживає багато м’яса…

Я перебиваю Едуарда, злегка плеснувши його по м’якому животі. Він відсахується, наче його вдарили в пах.

– Дай спокій і скорися долі, – кажу я. – Ми не об’їмо тебе. Що поробляє поезія?

– Пішла жебрати. Мені ніколи. Адже такі часи!

Мене не смішать його безглузді фрази. Едуард не тільки хазяїн готелю, але й поет; однак так легко спекатись мене йому не пощастить.

– Де сісти? – питаю я.

Кноблох оглядається. Зненацька його обличчя прояснюється.

– Дуже шкода, панове, але всі столики зайняті.

– Нічого, ми почекаємо.

Едуард озирається ще раз.

– Скидається на те, що жоден столик не звільниться швидко, – сяючи, заявляє він. – Панове ще тільки починають їсти суп. Може, ви сьогодні підете в «Альтштедтергоф» або в ресторан на вокзалі? Там теж можна сяк-так попоїсти.

Сяк-так! Здається, нам сьогодні судилося бути об’єктом для сарказму. Спочатку Генрих, а тепер Едуард. Але ми будь-що боротимемось за гуляш, коли б навіть довелось чекати цілу годину. Гуляш – це вершина меню в ресторані «Валгала».

Однак Едуард не тільки поет; він, виявляється, ще й уміє читати чужі думки.

– Даремно чекаєте, – каже вій. – У нас мало гуляшу, і його завжди дуже швидко розбирають. Чи, може, ви з’їсте німецький біфштекс? Тоді розташовуйтесь тут, біля стойки.

– Краще вмерти, – кажу я. – Ми матимемо гуляш, навіть коли б довелося порубати тебе самого.

– Справді? – сумнівається Едуард. На його жирному обличчі проступає тріумф.

– Авжеж, – відповідаю я і знову плескаю його по животі. – Ходімо, Ґеорґу, у нас є столик.

– Де? – швидко питає Едуард.

– Он там, де сидить пан, схожий на шафу. Еге ж, отой рудий, з елегантною дамою. Той, що підвівся й киває нам. Мій друг Віллі, Едуарде. Пришли кельнера, ми будемо замовляти!

Ми прямуємо до Віллі. За спиною в нас розлягається такий звук, ніби лопнула автомобільна камера, – то Едуард шипить від злості.

Причина всієї цієї комедії, яку нам улаштував Едуард, дуже проста. Раніше в нього можна було їсти по абонементах. Відвідувачі купували книжечку з десятьма талонами, і потім кожний обід зокрема коштував трохи дешевше. Едуард запровадив абонементи, щоб принадити клієнтів. Однак останніми тижнями лавина інфляції сплутала його розрахунки; якщо обід на перший талон ще відповідав ціні, яку за нього було заплачено, то вартість останнього талона виявлялась значно нижчою за вартість обіду. Через це Едуард скасував абонементи: він надто багато втрачав на них. Але тут у нас виникла блискуча ідея. Ми вчасно довідались про його намір і шість тижнів тому витратили всі гроші від продажу пам’ятника полеглим воїнам на абонементи у «Валгалі», які ми закупили оптом. Щоб не дуже впасти у вічі, ми використали для цього різних людей: трунаря Вільке, сторожа міського кладовища Лібермана, нашого скульптора Курта Баха, Віллі, ще кількох фронтових друзів, товаришів по торгових справах і навіть Лізу. Вони скупили для нас у касі книжечки з талонами. Переставши продавати абонементи, Едуард сподівався, що за десять днів усі талони скінчаться, бо в книжечках їх було тільки по десятку, а він гадає, що жодна розсудлива людина не придбає собі більше, ніж одну книжечку. Однак ми з Ґеорґом мали їх понад тридцять кожен. Через два тижні після скасування абонементів Едуард захвилювався, бо ми все ще розраховувались талонами; коли минуло чотири тижні, його почала охоплювати паніка. На той час ми вже їли за півціни; після шести тижнів обід нам коштував не дорожче як десять сигарет. Ми з’являлись день у день і розраховувались талонами. Едуард запитував, скільки в нас їх ще є, – ми ухилялися од відповіді. Він спробував не брати талонів – ми наступного разу привели з собою адвоката, запросивши його на віденський шніцель. За десертом адвокат прочитав Едуардові цілу лекцію про контракти та зобов’язання і заплатив за їжу нашим талоном. Лірика Едуарда набула похмурих рис. Він спробував домовитись – ми відхилили його спробу. Він написав повчальний вірш «Вилазить боком кривдою нажите» і послав його до газети. Редактор показав вірша нам. У ньому було повно ущипливих натяків на могильників народу, згадувалось про надгробки й траплялося слово «Кроль-лихвар». Ми запросили свого адвоката на свинячі котлети у «Валгалу», і він пояснив Едуардові, що таке публічна образа та які вона може дати наслідки, знову ж таки розрахувавшись нашим талоном. Едуард, який раніше був ніжним ліриком і оспівував тільки квіти, почав писати вірші, сповнені ненависті. Однак це було все, що він міг зробити. Боротьба триває далі. Едуард щодня сподівається, що наші запаси скінчаться; він не знає, що у нас талонів більше, ніж на сім місяців.

Віллі підводиться. Він у новому темно-зеленому костюмі з дуже дорогої матерії і скидається у ньому на червоноголову жабу-древесницю. Краватка в нього прикрашена перлиною, на вказівному пальці правої руки виблискує масивний перстень з печаткою. П’ять років тому Віллі був помічником командира нашої роти. Йому двадцять п’ять років – стільки, як і мені.

– Дозвольте познайомити вас, – каже Віллі. – Мої товариші й фронтові друзі Ґеорґ Кроль та Людвіг Бодмер – фрейлейн Рене де ля Тур з «Мулен руж» у Парижі.

Рене де ля Тур стримано, але приязно киває нам. Ми вражено дивимось на Віллі. Він відповідає нам гордим поглядом.

– Влаштовуйтесь, панове, – запрошує Віллі. – Наскільки я розумію, Едуард хотів позбавити вас обіду. Гуляш смачний, хоч трохи замало цибулі. Сідайте, ми охоче дамо вам місце.

Ми сідаємо навколо столу, Віллі знає про нашу війну з Едуардом і стежить за нею з цікавістю природженого гравця.

– Кельнер! – гукаю я.

Плоскостопий кельнер, який перевальцем пробирається між столиками за чотири кроки від нас, раптом глухне.

– Кельнер! – гукаю я ще раз.

– Ти справжній варвар, – зауважує Ґеорґ. – Ображаєш людину її професією. Навіщо ж він робив вісімнадцятого року революцію? Гукай: «Пане старший офіціант!»

Я посміхаюсь. Це правда, німецька революція 1918 року була найбезкровніша в світі. Революціонери самі так перелякались, що відразу ж покликали на допомогу бонз і генералів з колишнього уряду, щоб ті захистили їх від приступу надмірної хоробрості. Ті великодушно погодились. Частину революціонерів було вбито, князям та офіцерам дали величезні пенсії, щоб вони мали час готувати путчі, чиновники одержали нові титули; вчителі стали вченими радниками, шкільні інспектори – шкільними радниками, кельнери дістали право величати себе старшими офіціантами, колишні партійні секретарі стали превосходительствами, військовий міністр демократичного уряду з великою радістю взяв під своє крильце в міністерство справжніх генералів, і німецька революція потонула в червоному плюші, в комфорті, в пивних і в тузі за мундирами та командами.

– Пане старший офіціант! – гукає Ґеорґ.

Кельнер і далі вдає, що не чує. Це давній дитячий трюк Едуарда: він сподівається, що ми здамось, коли кельнери не обслуговуватимуть нас.

– Старший офіціант! Ви оглухли? – розлягається раптом у залі громовий голос з першокласним прусським казарменим відтінком. Він одразу діє, як сигнал труби на старих бойових коней. Кельнер зупиняється, ніби йому вистрілили в спину, і обертається; два інших кидаються до нас звідкись збоку, хтось клацає каблуками, якийсь чоловік, що сидить недалеко від нас, схожий на військового, тихо вигукує: «Браво», і навіть Едуард біжить, щоб довідатись, кому належить цей голос з вищих сфер. Він знає, що ні я, ні Ґеорґ не можемо так командувати.

Ми мовчки дивимось на Рене де ля Тур. Вона сидить собі спокійно й скромно, нібито все це її не стосується. Проте гукнути так могла тільки вона – ми знаємо голос Віллі.

Кельнера зупиняється біля нашого столика.

– Що панство бажає?

– Суп з макаронами, гуляш і каша для двох, – каже Ґеорґ. – І швидше, а то ми прочистимо вам вуха.

Едуард підходить до нас. Він не розуміє, що сталося, і кидає погляд під стіл. Там ніхто не сховався, а дух не може так ревти. Ми теж не можемо, Едуард знає це.

– Дуже прошу вас, – каже він нарешті, – в моєму закладі не зчиняти такого галасу.

Ніхто не відповідає. Ми тільки байдуже позираємо на нього. Рене де ля Тур пудриться. Едуард повертається, щоб іти геть.

– Хазяїне! Йдіть-но сюди! – лунає раптом той самий громовий голос у нього за спиною.

Едуард швидко повертається і вирячує на нас очі. На наших обличчях та сама байдужа посмішка. Його погляд зупиняється на Рене де ля Тур.

– Це ви щойно?..

Рене закриває пудреницю.

– Що? – питає вона срібним чарівним сопрано. – Що ви хочете?

Едуард остаточно збитий з пантелику. Він не знає вже, що й думати.

– Ви, мабуть, перевтомилися, пане Кноблох? – питає Ґеорґ. – Здається, у вас галюцинації?

– Але ж хтось щойно…

– Ти збожеволів, Едуарде, – перебиваю я його. – І вигляд у тебе поганий. Треба відпочити. Нам не цікаво продавати твоїм рідним дешевий надгробок з фальшивого італійського мармуру, а кращого ти не вартий.

Едуард кліпає очима, як старий сич.

– Дивна ви людина, – каже Рене де ля Тур ніжним, як у флейти, сопрано. – Звалюєте на своїх гостей вину за те, що ваші кельнери глухі.

Вона сміється – чарівна дзвінка суміш срібла й музики.

Едуард хапається за голову. Він втрачає останню витримку. Ні, цю дівчину теж ні в чому не запідозриш. Той, хто так сміється, не може горлати, як солдафон.

– Можете йти, Кноблох, – недбало кидає Ґеорґ. – Чи хочете побалакати з нами?

– І не їж так багато м’яса! – додаю я. – Мабуть, вся біда в ньому. Як ти щойно казав нам: згідно з найновішими науковими даними…

Едуард рвучко повертається і швидко йде геть. Ми чекаємо, поки він відійде на достатню відстань. І ось могутнє тіло Віллі починає тремтіти від беззвучного сміху. Рене де ля Тур ніжно посміхається. Очі її іскряться.

– Віллі, – кажу я. – Я людина поверхова і вважаю цю мить одною з найкращих у своєму молодому житті. Але поясни ж нам нарешті, що трапилось?

Віллі, тіпаючись від німого реготу, показує на Рене.

– Exusez, mademoiselle, – звертаюсь я до неї. – Je me…

Моя французька мова викликає у Віллі ще більший регіт.

– Скажи їм, Лотто, – пирхає бін.

– Що? – скромно посміхаючись, але тихим розкотистим басом питає Рене.

Ми мовчки дивимось на неї.

– Вона артистка, – видавлює з себе Віллі. – Дуетистка. Виконує дуети, але сама. Одну строфу високим голосом, другу – низьким. Одну – сопрано, другу – басом.

Темрява розвіюється.

– Але ж бас… – дивуюсь я.

– Талант, – пояснює Віллі. – І, звичайно, старанність. Вам треба колись послухати, як вона передає сімейну сварку. Лотта просто чарівна!

Ми погоджуємося з цим. З’являється гуляш. Едуард крадеться по залі, стежачи здалеку за нашим столиком, його хиба в тому, що він завжди намагається доскіпатись до всього. Це псує його лірику і робить його недовірливим. Зараз Едуард сушить собі голову над походженням таємничого баса, але він навіть не підозрює, що його ще чекає. Ґеорґ Кроль, кавалер старої школи, запросив Рене де ля Тур і Віллі бути нашими гостями і разом з нами відсвяткувати перемогу. А потім він дасть Едуардові за чудовий гуляш чотири папірці, які всі разом сьогодні варті хіба що кілька кісток. Едуардові залишиться тільки скреготіти зубами від злості.

Вечоріє. Я сиджу біля вікна у своїй кімнаті, розташованій над конторою. Наш будинок низький, старий і занедбаний. Він, як і сусідні будинки, раніше належав церкві, що стоїть на майдані в кінці вулиці. В ньому колись мешкали священики та церковні служники, але шістдесят років тому він перейшов до рук фірми Кролів. Дім, власне, складається з двох низеньких будинків, розділених ворітьми зіркою і під’їздом; в другому живе відставний фельдфебель Кнопф з дружиною і трьома дочками. Далі починається чудовий старий сад, у якому міститься наш товар, а за ним, трохи ліворуч, стоїть двоповерхова дерев’яна будівля, схожа на повітку. На першому поверсі працює наш скульптор. Курт Бах. Він ліпить конаючих левів і орлів, що здіймаються летіти, і намічає на надгробках написи, які потім видовбує каменяр. У вільний час Курт Бах грає на гітарі, мандрує і мріє про золоті медалі славнозвісному Куртові Баху пізнішого періоду – того періоду, який ніколи не настане. Йому тридцять два роки.

Верхній поверх ми здаємо трунареві Вільке – худому чоловікові, про якого ніхто не знає, є в нього сім’я чи ні. У нас з ним дружні стосунки, як завжди, коли вони основані на взаємній вигоді. Дізнавшись про свіжого покійника, якому ще не замовлено труни, ми рекомендуємо Вільке або даємо йому знати, щоб він запропонував свої послуги. Вільке робить те саме для нас, коли назнає десь труп, якого ще не встигли схопити гієни конкуренції, тому що боротьба за покійників жорстока і ведеться до останнього. Оскар Фукс, комівояжер наших конкурентів Гольмана й Клоца, використовує для цього навіть цибулю. Перш ніж зайти в дім, де лежить покійник, він виймає з кишені кілька порізаних цибулин і нюхає їх, аж поки не виступають сльози, – тоді прямує до хати і, вдаючи, що дуже сумує за дорогим небіжчиком, починає влаштовувати свої справи. Його прозивають за це Плаксивим Оскаром. Дивно, однак якби родичі багатьох покійників піклувалися про них за життя хоч наполовину так, як піклуються тоді, коли це вже все ні до чого, ті радо відмовилися б від найдорожчого склепу – але така вже людська вдача: ми цінуємо по-справжньому тільки те, чого не маємо.

Вулицю поволі затягує прозорий серпанок сутінку. У Лізи вже світиться, але цього разу вікна завішено – знак, що різник дома. Від її будинку починається сад торговця винами Гольцмана. Через огорожу перехиляється бузок, а з підвалу від бочок тхне оцтом. З воріт нашого будинку на вулицю виходить відставний фельдфебель Кнопф. Це худий чоловік у кашкеті з козирком і з палицею в руці, який, всупереч своїй професії й тому, що він за все життя не прочитав жодної книжки, крім стройового уставу, скидається на Ніцше. Кнопф прямує по Гакенштрассе вниз і на розі Марієнштрассе завертає ліворуч. Опівночі він повернеться назад уже з правого боку – цим Кнопф закінчить свій обхід міських пивниць, котрий він, як і належить старому солдатові, здійснює з методичною послідовністю. Кнопф п’є тільки горілку і тільки хлібну. Але вже й знає її, як ніхто інший. В місті є щось із три чи чотири фірми, які курять цей сорт горілки. Для нас їхня продукція приблизно однакова на смак, а для нього ні; він відрізняє, яка звідки, уже по запаху. Сорок років невтомної праці так витончили його смак, що навіть коли горілка того самого сорту, він може визначити, – з якої пивниці її взято. Кнопф запевняє, що й кожен льох має свій особливий запах і він уміє його розрізнити. Звичайно, не по горілці з пляшок, а лиш по тій, що з бочок. Він уже не раз вигравав на цьому в заклад.

Я підводжусь і озираюсь довкола. Кімната моя невелика, з низькою нерівною стелею, однак у ній є все, що мені потрібно: ліжко, полиця з книжками, стіл, кілька стільців і старе піаніно. П’ять років тому на фронті я й гадки не мав, що колись так добре житиму. Ми тоді стояли у Фландрії – то був великий наступ на Кемельберг, під час якого полягло три чверті нашої роти. Ґеорґ Кроль другого дня попав до лазарету з раною в животі, а я ще витримав майже три тижні, поки куля не влучила мені в коліно. Потім війна скінчилась поразкою, і я став, нарешті, вчителем. Так хотіла моя хвора мати, і я обіцяв їй. Мати гадала, що коли я стану чиновником, матиму професію і постійне місце роботи, то, принаймні, зі мною нічого більше не трапиться. Мати померла в останні місяці війни, але я все-таки склав іспити і працював деякий час у глухих селах, поки не відчув, що не можу більше втокмачувати дітям те, у що сам давно вже не вірю, і ховати себе живцем серед спогадів, котрі хотів би забути.

Я пробую читати, але в таку погоду не читається. Весна хвилює кров, і в сутінках усе відразу якось губиться. Все ніби втрачає межі, на душі стає тривожно, аж серце завмирає. Я вмикаю світло і відразу ж почуваю себе безпечніше. На столі лежить жовта папка з віршами, надрукованими на машинці в трьох примірниках. Час од часу я посилаю по кілька таких примірників до газет. Газети або повертають їх, або зовсім не відповідають; тоді я друкую нові копії і посилаю знову. Лише тричі мені пощастило дещо опублікувати в міській щоденній газеті, та й то з допомогою Ґеорґа, який знає її редактора відділу міського життя. Однак цього виявилось досить для того, щоб стати членом верденбрюкського клубу поетів, який раз на тиждень збирається в Едуарда Кноблоха, в його «Кімнаті древніх германців». Едуард недавно намагався виключити мене з клубу, мотивуючи це тим, що мій вчинок з абонементами аморальний, однак інші члени проголосували проти, заявивши, що я діяв цілком чесно, саме так, як багато вже років діють усі промисловці й весь діловий світ нашої любої батьківщини, – а крім того, мистецтво й мораль не мають між собою нічого спільного.

Я відкладаю вірші набік. Вони раптом здаються мені банальними й дитячими – типовими спробами, які робить майже кожен юнак. Я почав їх писати в окопах, але тоді в цьому був глузд – вірші на якусь мить відривали мене від того, що я бачив, це був маленький острівець опори й віри в те, що по той бік спустошення й смерті існує ще щось. Але ті часи давно минули; сьогодні я знаю, що поряд із спустошенням і смертю існує багато чого іншого, і знаю також, що все це може навіть існувати водночас. Віршів мені більше не треба: в книжках, що стоять у мене на полиці, сказано про все це набагато краще. Але що б з нами сталося, коли б цього усвідомлення було досить, аби відмовитися від того, що робиш? Де б ми всі були? Тому я й пишу далі, хоч дуже часто вірші здаються мені сірими й сухими в порівнянні з вечірнім небом, яке зараз, оранжове, ніби яблуко, розкинулось над дахами і вулицями, заповненими фіолетовим сутінком.

Я спускаюсь сходами вниз повз темну контору і виходжу в сад. Двері у Кнопфів відчинені. В освітленій кімнаті, ніби в палаючій печері, сидять всі три Кнопфові дочки і шиють. Дзижчать машинки. Я зиркаю на вікно, що поряд з конторою. Воно не світиться. Ґеорґ уже кудись зник. Генрих теж, мабуть, шукає відради у своїй пивниці.

Я обходжу сад. Його хтось поливав: земля вогка і дуже пахне. Майстерня Вільке порожня, в Курта Баха теж тихо. Вікна відчинені, напівготовий лев скоцюрбився на підлозі, ніби в нього болять зуби, а поруч мирно стоять дві порожні пляшки з-під пива.

Раптом починає щебетати пташка. Це дрізд. Він усівся на вершечку пам’ятника, якого Генрих продав за безцінь, і співає голосом надто сильним для такого маленького чорного клубочка з жовтим дзьобом. Його щебет, в якому чути то радість, то жаль, бере й мене за серце. Якусь мить я думаю про те, що ця пісня, котра для мене означає і життя, і майбутнє, і мрії, і все незвідане, чуже й нове, для черв’яків, що зараз виповзають із вогкої землі навколо пам’ятника, безумовно, є не чим іншим, як жахливим сигналом смерті від безжального дзьоба дрозда. Однак я не можу нічого з собою вдіяти, пісня полонить мене, розслаблює, і ось я стою, безсилий, самотній і дивуюсь, що не розірвусь або не полину, як повітряна куля, у вечірнє небо. Нарешті я опановую себе і бреду назад садом, повним нічних запахів, піднімаюсь сходами нагору, сідаю до піаніно, б’ю по клавішах, гладжу їх, щоб, як дрізд, виспівати, виплакати те, що в мене на серці, – але з того нічого не виходить, крім безладної мішанини із арпеджіо, модних пісеньок, народних мотивів та уривків з «Кавалера троянд» і «Тристана», які я нанизую одне на одне, аж поки з вулиці хтось не гукає:

– Гей, ти, навчися спершу грати як слід!

Я підводжусь і наближаюсь до вікна. В темряві зникає чиясь невиразна постать; незнайомець уже надто далеко, щоб шпурнути йому чимось у голову, та й навіщо? Він сказав правду. Я не вмію грати як слід ні на піаніно, ні в житті, і ніколи не вмів – завжди був занадто гарячий, завжди занадто поспішав, завжди щось ставало на перешкоді, завжди щось ламалось, – однак хто взагалі може грати як слід, а якби й міг, то яка з того користь? Хіба непроглядна темрява буде від того не такою темною, чи запитання, на які немає відповіді, стануть від того не такими безнадійними, чи відчай від споконвічної недосяжності бажаного не таким пекучим? Чи це допоможе пояснити життя, опанувати його й осідлати, як коня? Чи воно завжди буде, як могутнє вітрило в бурю, що несе нас, а коли ми хочемо підкорити його, кидає у воду? Переді мною часто зяє провалля, яке, здається, сягає аж до центру землі. Що виповнює його? Розпач? Щастя? І яке? Втома? Розчарування? Смерть? Для чого я живу? Справді, для чого я живу?

III

Недільний ранок. На всіх церквах дзвонять дзвони, вечірнє марево розвіялось. Курс долара все ще стоїть на тридцяти шести тисячах, плин часу зупинився, тепло ще не розтопило прозорого кришталю неба, і все здається світлим і безмежно чистим. У такі хвилини віриться, що навіть убивцю можна простити, а добро й зло – це лиш пусі і слова.

Я повільно одягаюсь. Крізь відчинене вікно лине свіже, напоєне сонцем повітря. Під аркою воріт пролітають ластівки, виблискуючи сталлю. Моя кімната, як і контора під нею, має двоє вікон: одно на подвір’я, а друге на вулицю. Я на мить вихиляюсь із того, що виходить на подвір’я, і дивлюся в сад. Зненацька тишу порушує здавлений крик, потім чути хрип і стогін. Це Генрих Кроль, що спить у другому крилі. Його знову мучать кошмари. 1918 року на фронті його одного разу засипало землею, і навіть тепер, через п’ять років, йому ще іноді сниться це.

Я заварюю собі каву на спиртівці і доливаю в неї трохи вишнівки. Цього я навчився у Франції, а горілка в мене завжди є, незважаючи на інфляцію. Хоч моєї платні ніколи не вистачає на новий костюм – я просто не можу зібрати на нього грошей, надто швидко вони втрачають вартість, – однак на дрібниці мені їх досить і, звичайно, щоб утішитись, – часом на пляшку горілки.

Я снідаю хлібом з маргарином і сливовим повидлом. Повидло добре, його дала мені із своїх запасів Ґеорґова мати. Маргарин згірклий, але це не біда – на війні ми всі їли ще й не таке. Потім я переглядаю свій гардероб. У мене є два костюми, перешиті з військових мундирів. Один пофарбований у синій, а другий у чорний колір – чогось кращого із сіро-зеленого сукна не зробиш. Крім того, я маю один костюм з тих часів, коли я ще не був солдатом. Він малий на мене, зате це. справжній цивільний костюм, не перешитий і не перелицьований, тому сьогодні я одягаю саме його. Він пасує до краватки, яку я купив учора ввечері і яку сьогодні хочу почепити, щоб показати Ізабелі.

Я спокійно бреду вулицями. Верденбрюк – старе місто з шістдесятитисячним населенням, дерев’яними будинками, домами в стилі барокко й огидними новими кварталами. Поминувши їх, я виходжу з міста і прямую алеєю, обсадженою каштанами, до невисокого пагорба, де розкинувся великий парк будинку для божевільних. Він стоїть там, тихий і святковий. На деревах щебечуть пташки. Я йду парком до маленької церкви, де щонеділі граю на органі під час відправи. Я навчився грати, коли готувався стати вчителем, а цю роботу знайшов рік тому. У мене є ще в кількох місцях такі підробітки. Раз на тиждень я вчу дітей шевця Карла Бріля грати на піаніно – за це він лагодить мені взуття й платить трохи грошей, – ї двічі на тиждень даю уроки тупоголовому синові книгаря Бауера, теж за невеличку платню і за право читати всі нові книжки й купувати із знижкою, якщо я захочу деякі з них придбати. Цією пільгою, звичайно, користується весь клуб поетів, навіть Едуард Кноблох, який тоді раптом стає моїм другом.

Служба починається о дев’ятій. Я сідаю до органа і дивлюсь, як заходять останні пацієнти. Тихо ступаючи, вони розміщуються на лавках. По боках і поміж ними сідають кілька наглядачів і сестер. Усе відбувається дуже тихо, набагато тихіше, ніж у сільських церквах, у яких я грав, коли був учителем. Чути лише човгання черевиків по кам’яній долівці – божевільні човгають, не тупотять. Так ходить тільки людина, думки якоі витають десь далеко.

Перед олтарем засвічують свічки. Знадвору крізь різнобарвні шибки проникає блякле сонячне проміння і, змішуючись із світлом свічок, лягає на все ніжним золотом із домішкою червоного та синього кольорів. У тому золоті стоїть у парчевій ризі священик, а на приступцях уклякли служки в червоних стихарях з білими накидками.

Я витягую регістри флейти і vox humana й починаю грати. Голови божевільних з передніх рядів вмить обертаються, всі як одна, ніби хтось смикнув їх за мотузку. Їхні бліді обличчя з темними запалими очима без будь-якого виразу втуплюються в орган. Здається, що ці обличчя висять у повітрі, як плоскі великі світлі круги в тьмяному золотому сяйві, а часом узимку, в темряві, вони скидаються на великі облатки, які чекають, щоб на них зійшов святий дух. Вони не звикають до органа: у них немає минулого, немає спогадів, і щонеділі їхній чужий усьому мозок зустрічає флейту, скрипку та гамбу, як щось несподіване й нове. Потім священик починає співати біля олтаря, і вони обертаються до нього.

Не всі божевільні стежать за відправою. В задніх рядах сидить чимало таких, що навіть не поворухнуться. Вони заклякли там, ніби охоплені страшним горем і навколо них немає нічого, крім порожнечі, – а втім, може, це тільки так здається. Може, вони перебувають у якомусь іншому світі, де не чути слів розп’ятого Христа, де вони просто, нічого не розуміючи, віддаються музиці, проти якої звуки органа убогі й грубі. А може, вони й зовсім ні про що не думають – байдужі, як море, життя і смерть. Тільки ми вдихаємо в природу душу. А якою є природа сама по собі, можливо, знають тільки оті голови, що внизу, – але вони не в силі зрадити таємницю. Те, що вони бачать, зробило їх німими. Іноді здається, ніби це останні нащадки будівників Вавілонської башти, мови яких було помішано, і вони не можуть розповісти про те, що побачили з найвищої тераси башти.

Я крадькома поглядаю на передній ряд. Праворуч, де падає з вікна рожеве й синє світло, я бачу темну голову Ізабели. Вона стоїть навколішки, дуже струнка й гнучка. Її маленька голівка схилена набік, як у готичних статуй. Я затискую регістри гамби й vox humana і витягую vox celesta. Це найтихіший і найзворушливіший регістр органа. Ми наближаємось до святого перетворення: хліб і вино перетворяться на тіло й кров Христову. Це чудо – так само, як і те, що з пороху й глини зроблено людину. Ризенфельд твердить, що є ще третє чудо: воно полягає в тому, що людина не придумала нічого кращого, як дедалі, то все досконаліше експлуатувати і вбивати собі подібних, а короткий проміжок часу від народження до смерті все більше заповнювати егоїзмом, хоч кожному з самого початку цілком ясно одне – що він повинен умерти. Так каже Ризенфельд з Оденвальдських гранітних заводів, один із найдалекоглядніших калькуляторів і сміливців у справах смерті.

Agnus Dei qui tollis peccata mundi.[1]

Після служби я одержую від сестер божевільні сніданок – яєчню, холодну закуску, бульйон, хліб і мед. Це входить до нашої угоди. Такий сніданок дає мені змогу обійтись без обіду, бо в неділю в ресторані Кноблоха не годують по абонементах. Крім того, я одержую тисячу марок – гроші, яких мені якраз вистачило б на те, щоб їздити сюди трамваєм. Я ніколи не вимагав підвищення платні. Чому, і сам не знаю: з шевцем Карлом Брілем і з книгарем Бауером я завжди вперто торгуюся.

Поснідавши, я виходжу в парк. Це великий гарний сад з деревами, квітами й лавками, обгороджений високим муром, і якби не грати на вікнах, можна було б подумати, що тут санаторій.

Я люблю парк, тому що тут тихо і мені не треба ні з ким говорити про війну, політику та інфляцію. Я можу спокійно сидіти, віддаючись старомодним звичкам, – дослухатися до шелесту вітру і щебету пташок, дивитись на сонячне проміння, що цідиться крізь ясно-зелені крони дерев.

По парку гуляють хворі, яким дозволено виходити. Більшість із них крокує мовчки, деякі розмовляють самі з собою, кілька жваво сперечаються з відвідувачами й наглядачами, а чимало й таких, що сидять, скоцюрбившись, на осонні, мовчазні, самітні, з похиленими головами, немов закам’янілі; вони не рухаються, аж поки їх не одводять назад до палати.

Минув чималий час, поки я звик до цього видовища, але навіть зараз я ще інколи дивлюся на божевільних так, як спочатку: зі змішаним почуттям цікавості, жаху і чогось третього, чого я не вмію назвати і що мені нагадує ту мить, коли я побачив уперше мертвого. Мені тоді було дванадцять років. Мертвого звали Ґеорґ Гельман; ще тиждень тому я грався з ним, а ось тепер він лежав серед квітів і вінків – щось невимовно чуже, з жовтого воску, що з якоїсь жахливої причини уже не мало з нами нічого спільного, що назавжди пішло від нас і все ще перебувало між нами, застигши в німій, холодній погрозі. Згодом, на війні, я бачив безліч мертвих і почував себе майже так, як у різниці, але того, першого, я ніколи не міг забути, як не забувають усього першого. Це була смерть. І ця сама смерть дивилась інколи на мене із згаслих очей божевільних, жива смерть, ще незбагненніша й загадковіша, як та – тиха.

Лиш Ізабела не така.

Я бачу, як вона прямує доріжкою від жіночого корпусу. Її жовта шовкова сукня колихається, як дзвін, в руці вона тримає плоский солом’яний капелюшок з широкими крисами.

Я підводжусь і йду їй назустріч. Обличчя в Ізабели вузеньке – власне, на ньому тільки й видно, що очі та рот. Очі сірі, зеленкуваті, дуже прозорі, а губи червоні, як у хворої на сухоти або як дуже нафарбовані. Та інколи очі е неї зненацька робляться маленькі, тьмяні, а губи тоненькі, сповнені гіркоти, ніби в старої дівки, якій уже не судилось вийти заміж. Тоді вона перетворюється в Женні – недовірливу, неприємну особу, якій не догодиш. Коли ж вона не така, то це вже Ізабела. І обидві – ілюзія, бо в дійсності її звуть Женев’єва Терговен, у неї хвороба, що має негарну й дещо таємничу назву – шизофренія, роздвоєння свідомості й особи. Тому вона і вважає себе то Ізабелою, то Женні – не тою, хто вона є насправді. Женев’єва – одна з наймолодших пацієнток закладу. Її мати нібито живе в Ельзасі, вона досить багата, але мало турбується про дочку: принаймні, я її ще не бачив жодного разу, відколи знаю Женев’єву, а знаю я її вже шість тижнів.

Сьогодні вона Ізабела, я відразу помічаю це. Вона живе тоді в світі мрій, що не має нічого спільного з дійсністю, і здається легкою, невагомою. Я б не здивувався, якби метелики, що літають навколо, сідали їй на плечі.

– Ти знову тут! – радісно вигукує вона. – Де ти був весь час?

Коли вона Ізабела, то завжди зве мене на «ти». Це ні про що не говорить; вона тоді зве так весь світ.

– Де ти був? – знову питає вона.

Я киваю на ворота.

– Десь там, за ними…

Якусь мить вона пильно дивиться на мене.

– За ними? Чого? Ти щось там шукаєш?

– Може, й шукаю, та лиш не знаю що.

Ізабела сміється.

– Облиш, Рольфе. Ніколи нічого не знайдеш.

Я здригаюсь, почувши це ім’я. На жаль, вона часто зве мене Рольфом, бо, як і себе, вважає за когось іншого і не завжди за того самого. Рольф у неї чергується з Рудольфом, а раз з’явився навіть якийсь Рауль. Рольф – нудний опікун, якого я терпіти не можу; Рауль, очевидно, якийсь спокусник; найбільше мені подобається, коли вона зве мене Рудольфом: тоді вона мрійлива і закохана. Моїм справжнім ім’ям – Людвіг Бодмер – вона нехтує. Я кілька разів називав себе їй, але Ізабела просто не бере мого імені до уваги.

Спочатку це все мене дуже бентежило, але потім я звик. Тоді я ще уявляв собі душевні хвороби тільки як припадки буйства, намагання вбити когось та ідіотизм – тим несподіванішою була для мене поведінка Женев’єви. Я довго не міг повірити, що вона справді хвора, складалось враження, що ця дівчина навмисне плутає імена й людей; мені ще й тепер часом здається, що вона здорова. Але потім я зрозумів, що за цим тендітним створінням незримо стоїть хаос. Він ще не був у ній, але десь близько, і це надавало Ізабелі разом із молодістю – бо дівчині було тільки двадцять років – і хворобою майже трагічної краси, дивовижної привабливості.

– Ходімо, Рольфе, – каже вона, беручи мене за руку.

Я ще раз пробую позбутися ненависного імені.

– Я не Рольф, – пояснюю я, – а Рудольф.

– Ти не Рудольф.

– Ні, Рудольф. Рудольф Айнгорн.

Ізабела колись так називала мене. Але мені не щастить. Вона сміється, як сміються з упертої дитини.

– Ти й не Рудольф і не Рольф. Але ти й не той, за кого себе вважаєш. А зараз ходімо, Рольфе.

Я дивлюсь на неї. На мить у мене знов з’являється почуття, що вона не хвора, а лиш прикидається.

– Не будь нудним, – каже вона. – Чому ти хочеш бути завжди одним і тим самим?

– Справді, чому? – здивовано відповідаю я. – Ти маєш рацію! Чому я хочу цього? Навіщо чіплятися за щось одне? І чому ми надаємо цьому таке значення?

Вона киває головою.

– Ти й лікар. Кінець кінцем вітер змітає все. Чому ви не хочете погодитися з цим?

– Лікар теж? – питаю я.

– Так, той, хто зве себе лікарем. Чого він тільки не хоче від мене! А сам нічого не знає. Не знає навіть, яка на вигляд трава вночі, коли на неї ніхто не дивиться.

– А яка вона може тоді бути? Мабуть, сіра або чорна. Або срібляста, якщо світить місяць.

Ізабела сміється.

– Я так і думала! Ти теж не знаєш цього. Як і лікар.

– То яка ж вона тоді?

Ізабела зупиняється. Порив вітру несе повз нас бджіл і запах квітів. Жовта сукня надимається, ніби вітрило.

– Її тоді зовсім немає, – каже вона.

Ми рушаємо далі. Нас поминає якась стара жінка в одязі, котрий носять пацієнти закладу. Обличчя в неї червоне й мокре від сліз. З нею йдуть двоє розгублених родичів.

– Що ж тоді залишається, коли трави немає? – питаю я.

– Нічого не залишається. Тільки як на неї дивитись, вона є. Часом це ще можна помітити, якщо дуже швидко обернутися.

– Що? Що її там немає?

– Ні, як воно вмить стає на своє місце – трава і все, що є позад тебе. Треба лиш дуже швидко обернутися, тоді ти ще їх захопиш – інакше вони вже будуть на місці і вдаватимуть, що нікуди й не дівалися.

– Хто, Ізабело? – дуже обережно питаю я.

– Речі. Всі, що позад тебе. Вони тільки й чекають, поки ти обернешся, щоб зразу зникнути.

Я задумуюсь над цим. Виходить так, що позад тебе весь час зяє прірва.

– Мене теж не стає, коли ти обертаєшся? – питаю її.

– Тебе теж. Нічого не залишається.

– Он як! – кажу я, трохи вражений. – А для себе я завжди тут. Як би я швидко не обертався.

– Ти обертаєшся не в той бік.

– А хіба від цього теж щось залежить?

– Для тебе залежить, Рольфе.

Мене знову прикро вражає це ненависне ім’я.

– А для тебе? Для тебе як?

Вона дивиться на мене і байдуже сміється, ніби я хтось зовсім їй незнайомий.

– Для мене? Мене ж тут зовсім немає!

– Так? А для мене тебе тут доволі.

Вираз її обличчя міняється. Вона ніби знову пізнає мене.

– Справді? Чому ти не кажеш мені про це частіше?

– Я кажу тобі про це завжди.

– Надто мало.

Вона прихиляється до мене. Я відчуваю її подих у себе на обличчі і її груди крізь тонкий шовк.

– Надто мало, – повторює Ізабела, зітхаючи. – Чому ніхто не знає цього? Ех зи, статуї!

Статуї, міркую я. А чим же я можу бути? Я дивлюсь на неї. Женев’єва дуже вродлива, вона хвилює мене, і завжди, коли ми буваємо разом, у мене в жилах немовби волають тисячі голосів, але потім вони раптом обриваються, ніби між ними неправильно ввімкнуто контакт, я втрачаю розум, однак все це кінчається тільки збентеженням. Не можна ж прагнути божевільної. Може, хто й здатний на таке, але я ні. Це все одно, що прагнути автоматичної ляльки або загіпнотизованої. Але я все-таки не можу не відчувати її близькості.

Зелене шатро алеї розступається, і ми виходимо до заллятих сонцем грядок тюльпанів і нарцисів.

– Тобі треба надягнути капелюшок, Ізабело, – кажу я. – Так хоче лікар.

Вона кидає капелюшок у квіти.

– Лікар! Чого він лиш не хоче! Він хоче одружитись зі мною, але в нього серце висохло бід голоду. Цей лікар – спітніла сова.

Я не думаю, що сови можуть пітніти. Однак образ переконливий. Ізабела ступає, як балерина, поміж тюльпанами і нахиляється до землі.

– Ти їх чуєш?

– Звичайно, – з полегшенням кажу я. – Їх кожному чутно. Вони дзвенять у фа-дієз-мажор.

– А що таке фа-дієз-мажор?

– Це такий тон. Найприємніший з усіх.

Ізабела накриває квіти своєю широкою сукнею.

– Тепер вони дзвенять у мені?

Я киваю головою і дивлюсь на її тоненьку шию. Все в тобі дзвенить, думаю я. Ізабела зриває тюльпан і розглядає розкриту квітку і м’ясисту стеблину, з якої виступає сік.

– Оцей ось зовсім неприємний.

– Значить, він дзвенить у до-мажор.

– Обов’язково має бути мажор?

– Може бути також і мінор.

– А обидва разом?

– У музиці – ні, – кажу я, загнаний на слизьке. – Там є певні принципи. Може бути або мажор, або мінор. Або один за одним.

– Один за одним. – Ізабела дивиться на мене з легким презирством. – Завжди ти намагаєшся викрутитись, Рольфе. Чому?

– І сам не знаю. Я хотіз би, щоб було інакше.

Раптом вона підводиться, кидає геть зірваний тюльпан, одним стрибком вискакує на доріжку і енергійно обтрушує сукню. Потім закочує її й дивиться на ноги. На обличчі в неї написана відраза.

– Що сталося? – злякано питаю я.

– Гадюки, – відповідає вона, показуючи на грядку.

Я оглядаю квіти.

– Там нема ніяких гадюк, Ізабело.

– Є! Он! – Вона показує на тюльпани. – Хіба ти не бачиш, чого вони хочуть? Я відчула це.

– Вони нічого не хочуть. Це квіти, – пояснюю я, нічого не розуміючи.

– Вони торкалися мене! – Ізабела здригається з відрази і не зводить погляду з тюльпанів.

Я беру її за руки й обертаю так, щоб вона не бачила грядок.

– Тепер ти обернулася, і їх уже там немає.

Ізабела важко дихає.

– Не залишай їх так! Розтопчи їх, Рудольфе!

– Їх уже там немає. Ти обернулася, і вони зникли. Як трава і все інше вночі.

Ізабела прихиляється до мене. Я раптом стаю для неї вже не Рольфом. Вона притуляється лицем до мого плеча, їй не треба нічого мені пояснювати. Я Рудольф, і це я повинен знати.

– Ти впевнений у цьому? – питає вона, і я чую, як б’ється біля моєї руки її серце.

– Цілком упевнений. Вони зникли. Як служниці в неділю.

– Не дозволяй цього, Рудольфе…

– Ні, не дозволю, – обіцяю я, не знаючи добре, що Бона має на увазі. Та це й не обов’язково знати. Вона вже заспокоїлась.

Ми поволі йдемо назад. Ізабелу раптово охоплює втома. До нас крокує сестра у черевиках на низьких підборах.

– Вам треба йти їсти, мадемуазель.

– Їсти, – повторює Ізабела. – Навіщо завжди треба їсти, Рудольфе?

– Щоб не померти.

– От ти й знову брешеш, – каже вона втомлено, наче до зіпсованої дитини.

– Цього разу ні. Це правда.

– Так? А камені теж їдять?

– Хіба вони живі?

– Звичайно. І найсильніші за все. Такі сильні, що стали вічними. Ти не знаєш, що таке кристал?

– Тільки з фізики. Але це, напевно, не те.

– Це чистий екстаз, – шепоче Ізабела. – Не зрівняти з ось цим. – Вона показує назад на грядки.

Наглядачка бере її за руку.

– Де ваш капелюшок, мадемуазель? – питає вона через кілька кроків і оглядається. – Почекайте, я принесу його.

Вона підходить до грядки, щоб виловити з квітів капелюшок. Скориставшись з цього, Ізабела швидко повертається до мене. Обличчя в неї схвильоване.

– Не залишай мене, Рудольфе! – шепоче вона.

– Я не залишаю тебе.

– І будь тут! Зараз мені треба йти. Мене забирають! Але ти нікуди не йди.

– Я не йду, Ізабело.

Наглядачка виловила капелюшок і тепер крокує до нас у своїх широчезних туфлях, мов сама доля. Ізабела стоїть і дивиться на мене. Ми ніби прощаємось назавжди. Ми з нею щоразу ніби прощаємось назавжди. Хтозна, якою вона прийде знов і чи взагалі вона мене тоді впізнає.

– Одягніть капелюшок, мадемуазель, – каже наглядачка.

Ізабела бере в неї капелюшок, але не надягає його. Вона обертається і, не озираючись, рушає до корпусу.

Почалось це все з того, що якось на початку березня Женев’єва раптом підійшла до мене в парку й завела зі мною розмову, ніби ми вже давно були знайомі. В цьому не було нічого дивного: в будинку для божевільних знайомитись одне з одним не треба: тут не зважають на формальності, люди розмовляють, коли хочуть і без якихось довгих вступів. Говорять одразу про те, що спадає на думку, не турбуючись, чи їх розуміють, – то вже справа другорядна. Тут навіть не думають переконувати чи пояснювати: просто стоять собі й говорять. Часто двоє людей розмовляють між собою про зовсім різні речі і чудово розуміють одне одного, бо жоден з них не слухає, що каже інший. Наприклад, папа Григорій VII, маленький чоловічок з кривими ногами, не вдається до суперечок. Йому не треба нікого переконувати, що він папа. Він Григорій VII і годі. Йому багато клопоту завдає Генрих Лев – адже Каносса недалеко, він про це часом говорить. Його не бентежить те, що за співрозмовника в нього чоловік, який вважає, ніби він скляний, – і кожного просить не штовхнути його, бо в нього вже й так тріщина, – вони говорять кожен про своє, Григорій про короля, що мусить покаятись у самій сорочці, а скляний чоловік про те, що він не може витримувати сонця, бо воно віддзеркалюється в ньому; потім Григорій дає папське благословення, а скляний чоловік знімає на мить носовичок, який оберігає від сонця його прозору голову, і вони прощаються з манірністю минулого століття. Тому я не здивувався, коли Женев’єва підійшла до мене й заговорила; мене тільки вразила її врода, бо тоді вона саме була Ізабелою.

Вона довго розмовляла зі мною. Одягнена вона була в легеньке світле хутряне пальто, котре коштувало щонайменше стільки, як десять або й двадцять надмогильних пам’ятників-хрестів з найкращого шведського граніту, й у вечірню сукню, а взута у золоті черевички. Була одинадцята година ранку, і в місті по той бік муру цей одяг у таку пору здався б неможливим. А тут він лиш хвилював: – ця дівчина наче прилинула сюди на парашуті з якоїсь чужої планети.

Того дня було й сонце, і злива, і вітер, і раптова тиша. Все переплуталось: одну годину стояв березень, потім починався квітень, далі йшло трошки травня і червня. А тут ще звідкись з’явилась Ізабела – звідти, де кінчаються межі, де світло розуму, спотворене, як мерехтливе північне сяйво, повисло на небі, що не знає ні дня, ні ночі, – тільки відблиск самого себе, відблиск відблиску, тьмяне світло потойбічного, світло не обмеженого в часі простору.

Вона збентежила мене з самого початку – на її боці були всі переваги. Хоч я позбувся на війні багатьох міщанських забобонів, однак це додало мені не волі і не почуття власної вищості, а тільки цинізму й відчаю. Тому я сидів і не зводив з неї погляду, вона ніби ширяла в повітрі, як пушинка, а я через силу спотикався за нею. Крізь те, що вона говорила, часто прозирала якась дивна мудрість; за її словами несподівано відкривалася далечінь, від котрої аж серце завмирало, але не встигав погляд зупинитись на ній, як її вже знову, затягувало туманом, Ізабела була вже десь не там.

Вона поцілувала мене першого ж дня і зробила це так просто, ніби не надавала цьому ніякого значення; однак це не перешкодило мені відчути поцілунок. Я відчув його, він схвилював мене, але моє почуття розбилось, як хвиля об прибережний риф, – я знав, що вона має на увазі зовсім не мене, а когось іншого, якийсь образ своєї фантазії – Рольфа чи Рудольфа, а може, навіть не їх, може, це були тільки ні з чим не пов’язані імена, породжені таємничими підземними джерелами її свідомості.

Відтоді вона з’являлась у парку майже щонеділі, а коли йшов дощ, приходила до каплиці.

Я мав дозвіл від начальниці після меси вправлятися на органі, коли захочу. В погану погоду я завжди залишався там. Насправді то були не вправи – для цього я надто погано грав; я робив те саме, що на піаніно: фантазував для себе, виливав, як міг, свою душу, свої мрії, свою тугу за невідомим, за майбутнім, за нездійсненним, за самим собою. А для цього не треба було особливого вміння. Ізабела часом приходила зі мною в каплицю і слухала мою гру. Вона сиділа внизу в напівмороці, в різнобарвні шибки стукотів дощ, звуки органа линули над її темною головою, – я не знав, про що вона думає, мене охоплював якийсь трохи сентиментальний настрій, але потім раптом за всім цим поставав крик, страх і заціпеніння, поставало питання «чому?». Я все це відчував і відчував також незбагненну самотність людини, коли ми отак сиділи в порожній церкві, заповненій присмерком і звуками органа, сиділи тільки вдвох, наче залишилися самі в цілому світі, з’єднані сутінками, акордами й дощем і, незважаючи на це, навіки чужі одне одному: між нами не існувало жодного містка, ми не мали змоги порозумітися, не мали й потрібних для цього слів – тільки десь на порозі нашого життя тлів сторожовий вогник, який ми бачили і кожне по-своєму розуміли, наче глухонімі сліпці, котрі і розмовляли, й чули, й бачили і тому були ще набагато нещаснішими та безпораднішими. Що змусило її прийти до мене? Я не знав цього і ніколи не знатиму – причина похована у її свідомості, як людина в камінні під час гірського зсуву, – але я також не розумів, чому, незважаючи ні на що, ці дивні стосунки з нею так хвилюють мене. Адже я знав її стан, знав, що вона має на увазі когось іншого, коли говорить зі мною, і все-таки це викликало в мене поривання до чогось незнаного, бентежило мене, робило інколи без будь-якої підстави щасливим або нещасним.

До мене підходить маленька сестра:

– З вами хоче поговорити начальниця.

Я підводжусь і йду слідом за нею. На серці в мене трохи неспокійно. Либонь, котрась із сестер підглядала за нами, і начальниця хоче мені сказати, що я можу розмовляти тільки з хворими, яким понад шістдесят років, або вирішила взагалі відмовити мені, хоч головний лікар і заявив, що для Ізабели корисно бути в товаристві.

Начальниця приймає мене в своїй вітальні. Тут пахне воском од підлоги, доброчесністю й милом. Сюди не проникає подих весни. Начальниця, худорлява енергійна жінка, зустрічає мене ласкаво: вона вважає мене бездоганним католиком, що любить Бога і вірить у Церкву.

– Скоро травень, – каже вона, дивлячись мені просто у вічі.

– Так, – відповідаю я і переводжу погляд на білі, як вишневий цвіт, гардини та чисту блискучу підлогу.

– Тому ми й подумали, чи не влаштувати нам травневі відправи.

Я мовчу, але в мене відлягає від серця.

– В міських церквах тепер щовечора о восьмій годині будуть відправи, – пояснює начальниця.

Я киваю головою. Я знаю ці відправи. В присмерку струмує ладан, блищить дароносиця, а після відправи молодь ще довго гуляє на цвинтарях під старими деревами, де гудуть хрущі. Правда, я туди ніколи не ходжу, але пам’ятаю це ще з довоєнного часу. Тоді починалися мої перші пригоди з молодими дівчатами – дуже хвилюючі, таємничі й невинні. Однак я не маю особливого бажання цілий місяць приходити сюди щовечора о восьмій годині, щоб грати на органі.

– Ми хотіли б принаймні хоч щонеділі мати увечері відправу, – каже начальниця, – я маю на увазі святкову відправу з органною музикою і «Te deum». Звичайно, в нас і так будуть щовечора відправи для сестер.

Я обмірковую пропозицію. У неділю ввечері в місті нудно, а відправа триває не більше години.

– Платити ми зможемо небагато, – пояснює начальниця. – Стільки, як за месу. Для теперішніх часів це мало, правда?

– Так, дуже мало, – відповідаю я. – У нас же там інфляція.

– Я знаю. – Вона нерішуче дивиться на мене. – В церковному розпорядку, на жаль, цього не передбачено. Церква думає століттями. Доводиться з цим миритися. Зрештою, ми робимо це для Бога, а не для грошей. Хіба не так?

– Можна робити це і для Бога й для грошей, – заперечую я. – Так було б найкраще.

Вона зітхає.

– Ми зв’язані ухвалами церковних властей. А вони виносять їх раз на рік, не частіше.

– А щодо утримання священиків, соборного капітула і пана єпископа – теж раз на рік? – питаю я.

– Цього я не знаю, – каже начальниця, трохи почервонівши. – Але гадаю, що так.

Я вже надумав, як мені бути.

– Сьогодні ввечері я не маю часу, – заявляю я. – У нас важлива ділова нарада.

– Сьогодні ж ще квітень. А от наступної неділі… або, якщо ви не можете в неділю, то хоч би десь серед тижня… Так би хотілось інколи послухати справжню травневу відправу. Мати божа винагородить вас.

– Безперечно. От тільки, як бути з вечерею. Дуже незручний час. Після відправи вже пізно, а перед нею ніколи.

– О, щодо вечері, то ви, звичайно, можете їсти в нас, якщо хочете. Його преподобіє теж завжди їсть тут. Можливо, це для вас вихід.

Це справді вихід – саме те, чого я хотів. Їжа тут майже така, як і в Едуарда, а коли я вечерятиму з священиком, то до столу обов’язково подаватимуть ще й пляшку вина. Оскільки ж Едуард у неділю по абонементах не годує, то це навіть чудовий вихід.

– Добре, – кажу. – Я спробую. Про гроші більше не будемо говорити.

Начальниця полегшено зітхає.

– Бог винагородить вас.

Я повертаюся в парк. На доріжках уже нікого немає.

Я ще трохи чекаю на жовте вітрило з шантунського шовку, але тут годинник б’є дванадцяту. Я знаю, що тепер для Ізабели час спати, потім прийде лікар, і до четвертої години мені тут робити нічого. Я виходжу крізь ворота і спускаюсь з пагорка. Внизу лежить місто з зеленкуватими баштами і димарями, з яких валує дим. Обабіч каштанової алеї простягаються поля, на яких протягом тижня працюють тихі божевільні. Лікарня частково громадська, а частково платна. Платним пацієнтам, звичайно, працювати не доводиться. За полями починається ліс з струмочками, ставками і галявинами. Там я хлопцем ловив рибу, ящірок і метеликів. Відтоді минуло всього десять років, а здається, що то було зовсім інше життя, безповоротно втрачений час, коли все спокійно собі існувало, органічно розвивалося і від самого дитинства складало якусь гармонію. Війна все змінила: з 1914 року ми живемо уривками; ці уривки не пов’язані між собою, і ми не можемо їх зліпити докупи. Тому не важко зрозуміти Ізабелу з її різними світами. Їй, може, навіть краще, ніж нам: коли вона живе в одному світі, то забуває про інші. А в нас усе йде впереміж: дитинство, перерване війною, пора голоду, пора, коли нас дурили, пора окопів і жадоби до житгя – від кожної щось залишилось і не дає спокою. Від усього цього не можна так просто відвернутись. Воно знову й знову виринає в пам’яті і ятрить душу: небо дитинства і пізнання вбивства, втрачена юність і цинізм завчасного досвіду.

IV

Ми сидимо в конторі й чекаємо на Ризенфельда. На вечерю ми взяли собі горохового супу, такого густого, що ополоник стояв у ньому, потім їли ще м ясо, виварене в супі: свинячі ніжки та вуха і по шматку жирної грудинки. Жир нам потрібний, щоб захистити свої шлунки від дії алкоголю – сьогодні ми нізащо не повинні сп’яніти швидше за Ризенфельда. Тому стара фрау Кроль сама зготувала нам вечерю та ще й дала на десерт порцію жирного голландського сиру. Майбутнє фірми поставлено на карту. Ми мусимо вирвати у Ризенфельда партію граніту, навіть якщо б довелося за це стати перед ним на коліна. Мармур, черепашковий вапняк і пісковик у нас ще є, але граніту – прикраси трауру – нам конче не вистачає.

Генриха Кроля усунено з шляху. Цю послугу зробив нам трунар Вільке. Ми дали йому дві пляшки горілки, і він запросив Генриха перед вечерею на партію ската і на чарку. Генрих спіймався на гачок; він не може встояти, коли йому пропонують щось задарма, і п’є тоді, доки зможе; крім того, як кожний щирий німець, вш вважає себе за дуже стійкого гуляку. Насправді ж він багато не може витримати і раптово п’яніє. Кілька хвилин тому він ще ладен був сам один вигнати з рейхстагу соціал-демократичну партію, а зараз уже хропе собі, роззявивши рота. Його тепер не збудити навіть командою: «Встати! Кроком руш!», та ще ми влаштували так, що він напився на голодний шлунок. Він сумирно спить у майстерні Вільке в дубовій труні, вистеленій м’якими стружками. Ми не перенесли його в ліжко, боячись, щоб він часом не прокинувся. Вільке тепер сидить унизу в майстерні нашого скульптора Курта Баха і грає в доміно – цю гру вони обидва люблять, тому що за нею можна думати про що завгодно. Тут же вони випивають пляшку з чверткою горілки, яка залишилась після поразки Генриха і яку Вільке зажадав як гонорар.

Партію граніту, яку ми хочемо вирвати в Ризенфельда, ми, звичайно, не можемо оплатити наперед. У нас ніколи немає зразу стільки грошей, а тримати їх для цього в банку – безглуздя: вони розтанули б, як сніг у червні. Тому ми хочемо дати Ризенфельдові вексель строком на три місяці. Іншими словами, ми хочемо купити граніт майже задарма.

Звичайно, Ризенфельд на цьому не матиме збитку. Ця акула в морі людських сліз заробить тут, як кожний чесний ділок. Для цього йому треба тільки того ж дня, коли він отримає в нас вексель, віддати його в наш або в свій банк і попросити дисконтувати. Банк тоді визначить, що Ризенфельд і ми в змозі сплатити зазначену суму, вирахує з нас кілька процентів за дисконтування й оплатить вексель. Ми відразу ж повернемо Ризенфельдові гроші за дисконтування. Таким чином він одержить готівкою за всю партію, так, наче ми йому заплатили наперед. Але банк теж нічого не втратить. Він одразу передасть вексель у державний банк, і там йому так само заплатять за нього, як він заплатив перед цим Ризенфельдові. І тільки в державному банку вексель залишиться лежати, поки не скінчиться строк і його не пред’являть до викупу. Можна уявити, чого він тоді ще буде вартий.

Все це стало нам відомо лише 1922 року. До того часу ми працювали так, як Генрих Кроль, і ледве не збанкрутували. Коли ми розпродали майже весь свій запас і, на свій великий подив, тільки за це й придбали нічого не вартий поточний рахунок у банку та кілька чемоданів асигнацій, які не годились навіть, щоб обклеїти ними кімнату, то спочатку спробували продавати й купувати якомога швидше, але інфляція невтомно випереджала нас. Надто пізно ми одержували за пам’ятники гроші, а тим часом їхня вартість так швидко падала, що навіть найкращий продаж завдавав збитку. І лише коли ми почали розраховуватись векселями, становище змінилось. Ми й тепер ще не дуже заробляємо, але принаймні можемо жити. Оскільки в такий спосіб фінансується кожне підприємство в Німеччині, то державному банку, звичайно, доводиться друкувати все. нові незабезпечені золотом асигнації, а від цього їхній курс падає дедалі швидше. Урядові це, певно, теж на руку: у такий спосіб він сплатив усі свої національні борги. Хто від цього гине, це люди, які не можуть купувати за векселі, ті, хто має якусь власність і змушений її продавати, дрібні крамарі, робітники, пенсіонери, котрим тільки й залишається, що дивитись, як тануть їхні внески в ощадкасах і гроші на поточних рахунках, та службовці й чиновники, що мусять животіти на зарплату, якої не вистачає вже навіть, щоб купити пару нових черевиків. А наживаються на цьому спекулянти, вексельні королі, іноземці, які за кілька доларів, крон чи злотих можуть купити все, що завгодно, та великі підприємці, фабриканти й біржові спекулянти, які набувають величезну кількість акцій і збільшують своє багатство, їм усе дістається за безцінь. Це величезний розпродаж заощаджень, чесних прибутків і порядності. Шуліки налітають з усіх боків, і лиш той викручується, хто може робити борги. Вони потім зникають самі собою.

Ризенфельд в останню мить навчив нас усього цього ї зробив маленькими нахлібниками великого банкрутства. Він прийняв від нас перший вексель строком на три місяці, хоч ми тоді насправді не могли заплатити суми, зазначеної у векселі, Оденвальдські заводи сумніву не викликали, і цього виявилось досить. Ми, звичайно, були дуже вдячні.

Ми намагалися розважати Ризенфельда, коли він приїздив у Верденбрюк, як індійського раджу, – тобто так, як тільки можна було б розважати індійського раджу у Верденбрюці. Курт Бах, наш скульптор, зробив з нього кольоровий портрет, який ми потім вставили в позолочену раму й урочисто віддали йому. На жаль, портрет йому не припав до серця. Ризенфельд скидався на ньому на кандидата в парафіяльні священики, а саме цього він не хотів. Він хотів мати вигляд таємничого спокусника і вважав, що так і виглядає, – вартий уваги приклад самообману, коли маєш гостренький животик і короткі криві ноги. Однак хто не живе самообманом? Хіба я з своїми посередніми здібностями не плекаю мрії, особливо ввечері, стати колись кращою людиною, такою талановитою, щоб знайти видавця? Хто кине перший камінь у Ризенфельда з його кривими ногами, тим більше, що вони в ці тяжкі часи одягнені в справжню англійську шерсть?

– Що нам з ним робити, Ґеорґу? – питаю я. – У нас немає жодного атракціона. Простою пиятикою Ризенфельд не задовольниться. Для цього в нього надто багата фантазія і надто неспокійна вдача. Він хоче щось побачити, почути, а якщо можна, то й помацати руками. Вибір жінок у нас дуже бідний. Ті кілька вродливих, котрих ми знаємо, не мають ніякого бажання слухати цілий вечір Ризенфельда в ролі Дон-Жуана 1923 року. Розуміють нас і готові нам допомогти, на жаль, тільки бридкі, старі опудала.

Ґеорґ посміхається.

– Я не знаю, чи в нас вистачить грошей на сьогоднішній вечір. Коли я вчора приносив виручку, то помилився щодо курсу долара; я думав, що він такий, як був зранку. Коли ж перед дванадцятою годиною оголосили новий курс, було вже пізно. Банк у суботу закривається опівдні.

– Зате він сьогодні не змінився.

– У «Червоному млині» вже змінився, сину мій. Так у неділю підвищення курсу випереджають на два дні. Бог знає, скільки там сьогодні ввечері коштуватиме пляшка вина.

– Бог цього теж не знає, – зауважую я. – Сам хазяїн ресторану не знає. Він остаточно визначає ціну, коли засвітитеся світло. Чому Ризенфельд не любить мистецтва, живопису, музики або літератури? Це обійшлося б набагато дешевше. Квиток до музею і досі коштує двісті п’ятдесят марок. І ми могли б за ці гроші годинами показувати йому картини й гіпсові голови. Або музику. Сьогодні в церкві Святої Катерини популярний органний концерт…

Ґеорґ аж заходиться від сміху.

– Ну, добре, – веду я далі, – звичайно, смішно уявити Ризенфельда в музеї, однак чому він не любить принаймні легкої музики чи оперети? Ми могли б повести його в театр – все ж таки дешевше, ніж у тому проклятому нічному клубі.

– Ось він іде, – каже Ґеорґ. – Спитай його.

Ми відчиняємо двері. В напівтемряві до нас піднімається Ризенфельд. Чари весняного вечора аж ніяк не вплинули на нього, це ми відразу бачимо. Ми вітаємо його з удаваним панібратством. Ризенфельд помічає це. Він скоса позирає на нас і незграбно опускається в крісло.

– Побережіть свої викрутаси для іншого разу, – бурчить він у мій бік.

– Я й так хотів це зробити, – відповідаю, – але ніяк не можу. Те, що ви вважаєте викрутасами, в іншому місці називають хорошими манерами.

На обличчі Ризенфельда з’являється зла посмішка.

– Хорошими манерами сьогодні далеко не заїдеш.

– Ні? А чим же? – питаю я, або тільки втягти його в розмову.

– Чавунними ліктями і гумовим сумлінням.

– Але ж, пане Ризенфельд, – примирливо каже Ґеорґ, – ви самі маєте найкращі в світі манери. Може, не найкращі в міщанському розумінні цього слова, але, безперечно, дуже елегантні.

– Он як? Думаю, що ви помиляєтесь! – Ризенфельд відпирається, однак слова Ґеорґа йому явно підлестили.

– У нього манери розбійника, – вставляю я. Це те, чого Ґеорґ від мене чекав. Ми ведемо гру без репетиції, наче знаємо її напам’ять. – Чи, вірніше, пірата. На жаль, він досягає ними успіху.

При слові «розбійник» Ризенфельд трохи щулиться – надто близько це до правди. «Пірат» повертає йому добрий гумор. Саме на таку реакцію ми й сподівались. Ґеорґ дістає з ящика, в якому стоять фарфорові ангели, пляшку горілки і наливає в чарки.

– За що ми вип’ємо? – питає він.

Звичайно п’ють за здоров’я і за успіх справи. Але нам таке не годиться. Ризенфельд для цього надто чутливий: він вважає, що в торгівлі надгробками такий тост був би не тільки парадоксом, але й бажанням, щоб помирало якнайбільше людей. Це все одно, що пити за холеру або за війну. Тому ми доручаємо йому проголошувати тости самому.

Він скоса дивиться на нас, тримаючи в руці чарку, але мовчить. За хвилину він раптом каже в напівтемряву:

– А що таке, власне, час?

Ґеорґ здивовано опускає свою чарку на стіл.

– Перець життя, – спокійно відповідаю я.

Мене старий шахрай так швидко не зловить своїми трюками. Недарма ж я член верденбрюкського клубу поетів: ми звичні до великих питань.

Ризенфельд не звертає на мене уваги.

– Як ви гадаєте, пане Кроль? – питає він.

– Я проста собі людина, – каже Ґеорґ. – За ваше здоров’я!

– Час, – наполягає Ризенфельд, – цей плин, що не знає впину, – не наш жалюгідний час! Час, ця повільна смерть…

Тепер уже й я ставлю на стіл чарку.

– Я думаю, що краще нам ввімкнути світло, – кажу. – Що ви вечеряли, пане Ризенфельд?

– Заткніть пельку, коли говорять дорослі, – відповідає Ризенфельд, і я помічаю, що невдало вибрав момент для своєї репліки – він говорить не для того, щоб спантеличити нас, а тому, що так думає. Бог знає, що з ним сьогодні трапилось! Мені дуже хочеться відповісти йому, що час – важливий фактор для векселя, який він має підписати, однак я вирішую, що краще мовчки випити свою чарку.

– Зараз мені п’ятдесят шість, – веде далі Ризенфельд, – а здається, що відтоді, як я мав двадцять, минуло лиш кілька років. Де ж воно все поділося? Що трапилось? Раптом прокидаєшся – а ти вже старий. З вами теж так, пане Кроль?

– Майже так, – спокійно каже Ґеорґ. – Мені сорок, а почуваю я себе шістдесятирічним. Може, це все наробила війна?

Він бреше, щоб підтримати Ризенфельда.

– А зі мною зовсім інше, – заявляю я, аби внести й свою пайку в нашу спільну з Ґеорґом справу. – Теж через війну. Мені було сімнадцять, коли я пішов на фронт. Тепер мені двадцять п’ять, однак я почуваю себе все ще сімнадцятилітнім. Сімнадцятилітнім і сімдесятилітнім. Мою молодість украла солдатчина.

– У вас це не через війну, – заперечує Ризенфельд, який, очевидно, сьогодні нападає на мене за те, що час, ця повільна смерть, мене ще не так обікрав, як його. – Ви просто духовно відстали. Війна ж, навпаки, допомогла вам рано дозріти; без неї ви ще й сьогодні залишились би на рівні дванадцятирічного.

– Дякую, – кажу я. – Який комплімент! В дванадцять років кожна людина геній. Вона втрачає свою оригінальність тільки тоді, коли досягає статевої зрілості, якій ви, Казанова з гранітних заводів, надаєте надто великого значення. Досить-таки бліда заміна для втраченої свободи духу!

Ґеорґ наливає знову. Ми бачимо, що вечір буде важкий. Нам треба витягнути Ризенфельда з провалля світової скорботи, а ні Ґеорґові, ні мені не хочеться сьогодні вдаватись до філософських банальностей. Краще б ми спокійно сиділи десь під каштанами і мовчки попивали мозельське замість того, щоб у «Червоному млині» сумувати за Ризенфельдовими втраченими роками.

– Якщо ви цікавитесь реальністю часу, – з слабкою надією кажу я, – то ми можемо повести вас в одне місце, де ви якраз зустрінете спеціалістів з цього питання, – до клубу поетів нашого любого міста. Письменник Ганс Гунгерман розгорнув цю проблему у не надрукованому ще творі на цілих шістдесят віршів. Ми можемо піти туди хоч і зараз: гурток засідає щонеділі увечері з заключною інтимною частиною.

– А жінки там є?

– Звичайно, ні. Жінки, які пишуть вірші, це все одно, що коні, які вміють рахувати. Певна річ, за винятком учениць Сафо.

– З чого ж тоді складається інтимна частина? – цілком логічно питає Ризенфельд.

– З того, що члени клубу лають інших письменників. Особливо тих, хто має успіх.

Ризенфельд щось презирливо бурчить під ніс. Я вже вирішую здаватися, як раптом у будинку Вацека напроти спалахує вікно, ніби освітлена картина в похмурому музеї. За гардиною ми бачимо Лізу. Вона саме одягається і стоїть тільки в бюстгальтері та дуже коротких білих шовкових трусиках.

Ризенфельд свистить носом, як ховрах. Його смішної меланхолії як і не було. Я встаю, щоб ввімкнути світло.

– Не треба, – шипить вш. – Невже ви зовсім не відчуваєте поезії?

Він крадеться до вікна. Ліза починає натягати через голову вузьку сукню. Вона звивається, як змія. Ризенфельд голосно зітхає:

– Ласий шматочок. Ох же чорт, який зад! Мрія, а не зад! Хто це?

– Сусанна в купелі, – заявляю я. Цим я хочу делікатно натякнути йому, що ми зараз скидаємось на старих козлів, які стежать за нею.

– Дурниці! – Вояжер із запитами Ейнштейна не зводить погляду з світлого, ніби залитого золотом, вікна. – Мене цікавить, як її звати.

– Не уявляємо. Ми бачимо її вперше. Сьогодні опівдні вона ще там не жила.

– Справді?

Ліза вже одягла сукню і розправляє її руками. Ґеорґ за спиною Ризенфельда наливає собі й мені по чарці. Ми тихенько випиваємо.

– Породиста жінка! – каже Ризенфельд, який усе ще не може відлипнути од вікна. – Видно, що справжня дама! Напевно, француженка.

Ліза, наскільки нам відомо, чешка.

– Може, це мадемуазель де ля Тур, – кажу я, щоб ще більше розпалити Ризенфельда. – Я вчора десь тут чув таке ім’я.

– От бачите! – Ризенфельд на мить обертається до нас. – Я ж казав, що француженка! Відразу видно – це je ne sains quoi[2]. Вам не здається, пане Кроль?

– Вам це видніше, пане Ризенфельд.

Світло в Лізиній кімнаті гасне. Ризенфельд виливає горілку в своє здавлене комірцем горло і знову притуляється обличчям до шибки. За хвилину Ліза з’являється в дверях будинку і йде вниз вулицею. Ризенфельд дивиться їй услід.

– Чарівна хода! Вона не дріботить, а робить широкі кроки! Струнка пантера! Жінки, які дріботять, – чистісіньке розчарування. Але ця – за неї я ручусь!

При словах «струнка пантера» я швидко п’ю ще одну чарку. Ґеорґ, потонувши в кріслі, беззвучно сміється. Ми свого досягли! Тепер Ризенфельд обертається. Обличчя в нього сяє, як блідий місяць.

– Вмикайте світло, панове! Чого ми ще чекаємо? Швидше у вир життя!

Ми виходимо слідом за ним у теплу ніч. Я дивлюсь на його жаб’ячу спину. Якби я міг так легко преборювати свої сумніви і свій відчай, як оцей майстер міняти декорації, з заздрістю думаю я.

«Червоний млин» повний-повнісінький. Ми знаходимо вільний столик тільки біля самого оркестру. Музика й так гучна, а біля нашого столика вона просто оглушлива. Спочатку ми, розмовляючи, кричимо один одному у вухо, потім переходимо на жести, як тріо глухонімих. Танцювальний майданчик такий переповнений, що люди ледве можуть рухатися. Та Ризенфельда це не турбує. Він наглядів біля стойки жінку в білому шовку, кидається до неї і ось уже гордо втискує її на майданчик своїм пузом. Жінка на голову вища за Ризенфельда і з нудьгою дивиться поверх його голови на залу, прикрашену повітряними кулями. А біля неї кипить Ризенфельд, наче Везувій. В нього ніби вселився диявол.

– А що, як ми піділлємо йому у вино горілки, щоб він швидше сп’янів? – кажу я Ґеорґові. – Він п’є, як віл!

Це в нас уже п’ята пляшка. Якщо так триватиме далі, то за дві години ми збанкрутуємо. Я прикинув, що ми пропили вже кілька надгробків. Сподіваюсь, він не притягне до столу оту білу примару, щоб ми ще й її напували.

Ґеорґ хитає головою:

– Це жінка з бару. Їй треба повертатися назад до стойки.

Ризенфельд виринає з натовпу. Він почервонів і спітнів.

– Що все це значить у порівнянні з чарами фантазії! – реве він, заглушаючи галас. – Неприкрашена дійсність, це добре. Але де ж поезія? Оте вікно сьогодні ввечері на тлі темного неба – там було про що помріяти. Така жінка – ви розумієте, що я маю на увазі?

– Цілком, – кричить у відповідь Ґеорґ. – Те, чого немає, завжди здається кращим за те, що в тебе є. В цьому полягає романтика й ідіотизм людського життя. За ваше здоров’я, Ризенфельд!

– Я дивлюся на це не так грубо! – горлає Ризенфельд, щоб перекричати фокстрот. – Я дивлюсь на це поетичніше!

– Я теж! – реве у відповідь Ґеорґ.

– Я ще поетичніше!

– Гаразд, так поетично, як тільки хочете!

Музика переходить на могутнє кресчендо. Танцювальний майданчик скидається на коробку з сардинами. Раптом я завмираю на місці. Праворуч у натовпі танцюристів я помічаю свою приятельку Ерну в лапах якоїсь вичепуреної мавпи. Ерна не бачить мене, але я ще здалеку пізнаю її руде волосся. Вона безсоромно висить на плечі типового юного спекулянта. Я не рухаюся з місця, але почуваю себе так, ніби проковтнув ручну гранату. Ось вона танцює тут, негідниця, якій я присвятив десять віршів з своєї неопублікованої збірки «Пил і зорі», – а мені цілий тиждень брехала, що дістала струс мозку і їй заборонено виходити з дому. Казала, нібито впала в темряві. Так, упала, але на груди цьому молодикові в двобортному смокінгу і з масивним перснем на лапі, якою він обіймає Ерну. А я, йолоп, ще сьогодні по обіді послав їй рожеві тюльпани з нашого саду з віршем у три строфи під назвою «Травневий молебен Пану»… А що, коли вона оце зараз прочитала його своєму спекулянтові? Я саме бачу, як вони обоє корчаться від сміху.

– Що з вами? – горлає Ризенфельд. – Вам погано?

– Жарко, – кажу я, відчуваючи, як піт стікає в мене по спині. Я розлючений, що Ерна може обернутися і побачити мене червоного й спітнілого, а я зараз понад усе хотів би мати вигляд світської людини – гордовитої, холодної й байдужої. Я швидко витираю хусточкою обличчя. Ризенфельд безжально сміється. Ґеорґ помічає це.

– А ви й самі дуже пітнієте, Ризенфельд, – каже він.

– У мене це зовсім не те! Це піт здоров’я! – кричить Ризенфельд.

– Це пітніє час, що мчить, не знаючи впину, – ущипливо кажу я, відчуваючи, як солона волога тече вже мені в рот.

Ерна наближається до нас. Вона дивиться на музикантів. Очі її сяють радістю. Я надаю своєму обличчю трохи здивованого вигляду і гордовито посміхаюся – а тим часом комірець у мене вже геть змокрів од поту.

– Та що з вами? – кричить Ризенфельд. – Ви зараз скидаєтесь на лунатика-кенгуру!

Я не слухаю його. Ерна обертається. Я ще деякий час холодно розглядаю тих, що танцюють, потім удаю, ніби випадково помітив її, і недбало піднімаю два пальці для привіту.

– Він з глузду з’їхав! – горлає Ризенфельд крізь синкопи фокстроту «Отець небесний».

Я не відповідаю. Мені престо відібрало мову: Ерна навіть не глянула на мене.

Музика, нарешті, затихає. Танцювальний майданчик поволі порожніє. Ерна зникає в ніші.

– Вам зараз скільки – сімнадцять чи сімдесят? – кричить Ризенфельд.

Тому, що в цю мить оркестр замовк, його голос розлягається на всю залу. До нас обертаються кілька десятків людей; сам Ризенфельд налякався. Я найохочіше сховався б під стіл, але тут мені спадає на думку, що присутні можуть сприйняти запитання, як звичайну пропозицію покупця, і тому байдужим тоном голосно відповідаю:

– Сімдесят один долар за штуку і ні цента менше!

Моя відповідь відразу зацікавлює всіх.

– Про що йдеться? – питає з-за сусіднього столика якийсь чоловічок з дитячим обличчям. – Я завжди цікавлюсь хорошими речами. Звичайно, за готівку. Моє прізвище Ауфштайн.

– Фелікс Кокс, – відрекомендовуюсь я у відповідь, радий, що не розгубився. – Йдеться про двадцять флаконів духів. На жаль, цей пан уже купив їх.

– Цитьте, – шипить якась блондинка з фарбованим волоссям.

Починається вечірня програма. Конферансьє меле якусь нісенітницю і сердиться, що його жарти нікого не смішать. Я відсуваю стілець і ховаюсь за Ауфштайна: для конферансьє, які атакують публіку, я улюблена мішень, а через Ерну мені не хочеться сьогодні бути посміховиськом.

Все йде добре. Невдоволений конферансьє зникає за кулісами, і хто з’являється на естраді в білій весільній сукні з шлейфом? Рене де ля Тур. У мене відлягає від серця, і я знову сідаю до столу.

Рене починає свій дует. Скромно і соромливо, як молода дівчина, вона співає кілька рядків високим сопрано, потім раптом переходить на бас і відразу викликає сенсацію.

– Як вам подобається ця дама? – питаю я Ризенфельда.

– Дама непогана…

– Познайомити вас? Мадемуазель де ля Тур.

Ризенфельд витріщує очі:

– Ля Тур? Не хочете ж ви сказати, що ця безглузда гра природи і є тією чарівною істотою з вікна напроти вас?

Саме це я хочу сказати, щоб побачити, як він реагуватиме, але раптом помічаю, що його обличчя з велетенським носом засяяло ангельською посмішкою. Він мовчки показує на жінку біля входу:

– Он… он там… ото вона! Та сама хода! Таку ходу відразу пізнаєш!

Він не помиляється. До зали справді входить Ліза у супроводі двох старих шкарбанів. Тримається вона, як дама з вищого світу, принаймні за уявленнями Ризенфельда. Ліза, здається, майже не дихає, а своїх супутників слухає неуважно й гордовито.

– Хіба я не правду кажу? – питає Ризенфельд. – Хіба не можна впізнати жінок по ході?

– Жінок і поліцейських, – відповідає Ґеорґ і сміється. Однак на Лізу він теж дивиться з задоволенням.

Починається другий номер програми. На танцювальний майданчик виходить акробатка – молода, з задерикуватим лицем, кирпатим носом і гарними ногами. Вона виконує акробатичний танець з сальто, стійками на руках і стрибками. Ми далі стежимо за Лізою. Їй, здається, найбільше хотілося б повернутися і піти звідси геть, але це, звичайно, чистісінький обман: «Червоний млин» – єдиний нічний клуб у місті, всі інші – це кафе, ресторани й пивниці. Тому сюди й ходять усі, кому дозволяє кишеня.

– Шампанського! – гримить Ризенфельд диктаторським голосом.

Мене охоплює жах; Ґеорґ теж стурбований.

– Пане Ризенфельд, – кажу я. – Тут шампанське дуже погане.

В цю мить я відчуваю, що знизу хтось на мене дивиться. Я здивовано оглядаюсь. Це акробатка: вона так вигнулась назад, що просунула голову між ноги. Зараз вона нагадує карлика з величезним горбом.

– Шампанське ставлю я; – заявляє Ризенфельд, підкликавши кельнера.

– Браво! – гукає обличчя з підлоги.

Ґеорґ моргає мені. Він грає роль джентльмена, я ж маю виступати в скрутних ситуаціях. Так між нами домовлено.

Тому він каже:

– Якщо ви хочете шампанського, Ризенфельд, ми вас почастуємо. Адже сьогодні ви наш гість.

– Про це не може бути й мови! Замовляю я, і годі!

Ризенфельд сьогодні справжнісінький Дон-Жуан вищого класу. Він задоволено дивиться на золоту головку пляшки, обкладену льодом.

Багато жінок відразу зацікавлюються нами. Я теж не від того, щоб випити. Шампанське доведе Ерні, що вона надто рано викинула мене за борт. Я з задоволенням п’ю за здоров’я Ризенфельда, він урочисто відповідає мені тим же.

З’являється Віллі. Цього й слід було чекати: він тут постійний гість. Ауфштайн із своєю компанією залишає зал, і Віллі займає сусідній столик. Він одразу ж встає і запрошує до себе Рене де ля Тур. Та підходить з вродливою дівчиною в чорній вечірній сукні. Я впізнаю в ній акробатку. Віллі знайомить нас. Акробатку звати Герда Шнайдер. Вона, ніби оцінюючи, кидає погляд на шампанське і на нас трьох. Ми слідкуємо, чи не зацікавиться нею Ризенфельд: тоді б ми звільнилися від нього на вечір. Однак він зачарований Лізою.

– Як ви вважаєте, можна запросити її на танець? – питає він Ґеорґа.

– Я б вам не радив цього, – дипломатично відповідає Ґеорґ. – Але згодом ми, можливо, десь ще познайомимося з нею.

Він з докором дивиться на мене. Якби я в конторі не сказав, що ми не знаємо, хто така Ліза, все б було в порядку. Але хто міг подумати, що Ризенфельд кинеться в романтику? Тепер уже пізно щось пояснювати йому. Романтики не мають почуття гумору.

– Ви танцюєте? – питає мене акробатка.

– Погано. Я не відчуваю ритму.

– Я теж. Спробуймо разом.

Ми втискуємось у натовп на танцювальний майданчик, і нас повільно затягує вперед.

– Троє чоловіків без жінок у нічному клубі, – каже Герда. – Чому так?

– А чом би й ні? Мій друг Ґеорґ запевняє, що той, хто веде з собою до клубу жінку, запрошує її наставити йому роги.

– Котрий із них ваш друг? Отой носатий?

– Ні, лисий. Він прихильник гаремної системи. Каже, що жінок не слід показувати.

– Звичайно… А ви?

– У мене немає системи. Я мов полова на вітрі.

– Не наступайте мені на ноги, – просить Герда. – Добра мені полова. Важите щонайменше сімдесят кілограмів.

Я опановую себе. Ми саме пропливаємо з натовпом повз Ернин стіл, і цього разу вона, слава Богу, пізнає мене, хоч її голова лежить на плечі в спекулянта з перснем, і він її обхопив за талію. Який тут чорт дослухатиметься до музики! Я посміхаюсь Герді й притискаю її до себе тісніше. При цьому стежу за Ерною.

Герда пахне конвалієвими духами.

– Відпустіть мене, – каже вона. – Цим ви нічого не досягнете в дами з рудим волоссям. А ви ж саме цього хочете, хіба ні?

– Ні, – брешу я.

– Вам треба було зовсім не звертати на неї уваги. А ви натомість втупились у неї, як загіпнотизований, та ще й влаштували цю комедію зі мною. Боже, ви зовсім новачок!

Я все ще намагаюсь зберегти на обличчі вимушену посмішку; мені б нізащо не хотілося, щоб Ерна помітила, як я й тут попався.

– Нічого я не влаштовував, – слабо відпираюсь я. – Я не хотів танцювати.

Герда відштовхує мене.

– Ну й кавалер же ви! Кінчаймо! У мене болять ноги.

Я міркую, чи варто їй пояснювати, що я мав на думці зовсім інше. Хтозна, чим це може скінчитися для мене. Тому я вирішую тримати язик за зубами і, високо піднісши голову, але трохи присоромлений, іду за нею до столу.

Тим часом там уже відчувається дія алкоголю. Ґеорґ і Ризенфельд перейшли на «ти». Ризенфельд став просто Алексом. Він скоро почне й від мене вимагати, щоб я звав його на «ти». Завтра вранці, звичайно, все це забудеться.

Я сиджу похмурий, злий і чекаю, поки Ризенфельд стомиться. По танцювальному майданчику пливе людський натовп, повільний потік гамору, почуття тілесної близькості й стадності. Ерна теж з викликом пропливає повз самий наш столик. Мене вона ігнорує. Герда штовхає мене в бік.

– Волосся пофарбоване, – каже вона.

В душу закрадається огидне почуття, що Герда хоче мене втішити.

Я киваю головою і помічаю, що вже досить-таки п’яний. Нарешті Ризенфельд кличе кельнера. Ліза пішла, тому він теж не хоче тут більше залишатися.

Минає ще деякий час, поки ми розраховуємось. Ризенфельд справді платить за шампанське: я думав, що він залишить нас тут із тими чотирма пляшками, які замовив сам. Ми прощаємося з Віллі, Рене де ля Тур і Гердою Шнайдер. Уже все одно кінець: навіть музиканти лаштуються йти. Всі збиваються біля виходу і гардеробу.

Я раптом опиняюсь поруч з Ерною. Її кавалер розмахує своїми довгими руками, добуваючи їй пальто. Ерна міряє мене крижаним поглядом.

– Ось де я тебе спіймала! Ти, мабуть, не сподівався?

– Ти мене спіймала? – спантеличено питаю я. – Навпаки, я тебе!

– Із ким! – веде вона далі, ніби не чуючи моєї відповіді. – З дівками з кафешантану! Не торкайся до мене! Хтозна, чого ти вже від них набрався!

Ніхто й не думав доторкатися до неї.

– Я тут у справах, – кажу. – А ти? Як ти потрапила сюди?

– У справах! – глузливо сміється вона. – У справах! Хто ж помер?

– Опора держави, дрібний вкладник, – відповідаю я, гадаючи, що сказав дуже дотепно. – Його ховають тут щодня, але за надгробок йому править не хрест, а мавзолей, що зветься біржею.

– І такому марнотратникові ще довіряють! – невгаває Ерна. Моїх слів вона знову ніби й не чула. – Між нами все скінчено, пане Бодмер!

Ґеорґ і Ризенфельд проштовхуються до гардеробу, щоб одержати свої капелюхи. Я помічаю, що в захисті мені не щастить, і переходжу до нападу.

– Слухай! – кажу. – Хто мені ще сьогодні після обіду брехав, що не може виходити з дому, бо страшенно болить голова? І хто ж відразу опинився тут з товстим спекулянтом?

Ерна аж полотніє.

– Осоружний віршомазе! – шипить вона, ніби бризкає отрутою. – Ти, мабуть, думаєш, що коли вмієш списувати вірші в померлих, то й сам чогось вартий? Навчись спочатку заробляти доволі грошей, щоб міг вивести на люди свою даму! А то вже остогид з своїми прогулянками на лоно природи! «До шовкових стягів травня!» Ой держіть мене, а то впаду!

«Шовкові стяги» – це цитата з вірша, якого я послав їй сьогодні після обіду. У мене все аж кипить усередині, але я посміхаюсь:

– Не викручуйся, – кажу їй. – Хто йде звідси додому з двома солідними комерсантами? А хто з кавалером?

Ерна вражено дивиться на мене.

– То я повинна вночі сама йти вулицею, як проститутка? За кого ти мене вважаєш? Думаєш, мені хочеться вислухувати кожного йолопа? Так ти гадаєш?

– Тобі взагалі не треба було приходити сюди.

– Так! Гляньте на нього! Він ще й наказуватиме мені! Забороняє виходити з дому, а сам вештається всюди! А ще чого бажаєш? Щоб я тобі штопала шкарпетки? – Вона в’їдливо сміється. – Сам п’є собі шампанське, а для мене вистачить і зельтерської води та пива чи дешевого молодого вина!

– Шампанське замовляв не я, а Ризенфельд.

– Ну звичайно! Ти завжди невинний! Невдалий класний наставнику! Чого ти ще тут стовбичиш? Між нами все скінчено! Не набридай мені більше!

Я такий розлючений, що ледве можу говорити. Підходить Ґеорґ і подає мені капелюха. Ернин спекулянт теж з’являється біля неї, і вони виходять.

– Ти чув? – питаю Ґеорґа.

– Дещо чув. Навіщо сперечатися з жінкою?

– Я не хотів сперечатися.

Ґеорґ сміється. Він ніколи не буває п’яний, скільки б не випив.

– Не доводь себе до такого. Завжди програєш. Навіщо ти хочеш бути правим?

– Справді, – кажу я, – навіщо? Певно, тому, що я син німецької землі. Ти ніколи не пробував переконувати жінку?

– Звичайно, пробував. Однак це не заважає мені давати іншим добрі поради.

Прохолодне повітря діє на Ризенфельда так, наче його хтось злегка стукнув по голові.

– Переходьмо на «ти» – пропонує він мені. – Ми ж брати. Нахлібники смерті. – Він заливчасто сміється. – Мене звуть Алекс.

– Рольф, – відповідаю я, не маючи наміру називати своє справжнє ім’я для цього п’яного брудершафту. Для Алекса цілком досить і Рольфа.

– Рольф? – перепитує Ризенфельд. – Яке бридке імя! Тебе завжди так звуть?

– Я маю право зватись так у високосні роки і після роботи. Алекс теж не дуже гарно.

Ризенфельд похитується.

– Ну, нічого, не велике горе, – великодушно каже він. – Хлопці, давно я не почував себе так добре. У вас є ще кава?

– Звичайно, – відповідає Ґеорґ. – Рольф уміє готувати її, як ніхто.

Похитуючись, ми проходимо у затінку церкви Божої Матері по Гакенштрассе. Спереду дибає, як лелека, самотня постать і завертає в наші ворота. Це фельдфебель Кнопф, що повертається з свого рейду по міських пивницях. Ми йдемо слідом за ним і наздоганяємо його аж біля чорного обеліска, де він, як завжди, зупиняється в своїх справах.

– Пане Кнопф, так не годиться! – кажу я.

– Вільно! – не обертаючись, командує він.

– Пане фельдфебель, так не годиться! – повторюю я. – Це свинство! Чому ви не робите цього у себе в квартирі?

Він швидко повертає голову.

– Щоб я в своїй кімнаті мочився? Ви збожеволіли?

– Не в кімнаті. У вас у квартирі є чудовий туалет. Користуйтесь ним. Невже ви не можете пройти ще якихось десять метрів?

– Дурниці!

– Ви забруднюєте символ нашої фірми! Крім того, робите блюзнірство. Це ж надгробок. Свята річ.

– Він стане надгробком аж на цвинтарі, – каже Кнопф, рушаючи до дверей. – На добраніч, панове.

Він кланяється нам і стукається при цьому головою об одвірок. Потім, сердито бурмочучи, зникає в сінях.

– Хто це такий? – питає Ризенфельд, коли ми заходимо в кімнату.

– Ваша протилежність. Абстрактний п’яниця. П’є без будь-якої фантазії. Не потребує ніякої допомоги ззовні. Жодних картин, які б розпалювали його бажання.

– Зрозуміло! – Ризенфельд вмощується біля вікна. – Горілчана бочка. Людина живе мріями. Ви цього ще не знаєте?

– Ні. Для цього я ще надто молодий.

– Ви не надто молодий. Просто ви продукт війни – емоційно недозрілий, але вже досвідчений у вбивстві.

– Мерсі, – кажу я. – Як вам подобається кава?

Хміль, очевидно, вже втрачає силу. Ми знову перейшли на «ви».

– Як ви вважаєте, та дама, що напроти, вже дома? – питає Ризенфельд Ґеорґа.

– Мабуть, дома. Адже там не світиться.

– Це може також означати, що вона ще не повернулась. Ви не хочете почекати кілька хвилин?

– О, будь ласка!

– Може, ви тим часом покінчите із справами? – кажу я. – Договір треба тільки підписати. А я поки що принесу свіжої кави з кухні.

Я сходжу вниз, даючи Ґеорґові час обробити Ризенфельда. Такі справи краще влаштовувати без свідків. Я сідаю на східцях. В майстерні трунаря Вільке хтось собі спокійно хропе. Це, мабуть, все ще Генрих Кроль, тому що Вільке тут не ночує. Комерсант-патріот добряче перелякається, коли прокинеться в труні. Я міркую, чи не збудити мені його, але я надто стомлений, і, крім того, вже світає – тому нехай цей переляк буде для безстрашного воїна цілющою купіллю, котра зміцнить його і покаже, чим завжди кінчається прославлювана ним війна. Я зиркаю на годинник, чекаючи Ґеорґового сигналу, дивлюся в сад. З квітучих дерев, наче з білого ліжка, тихо встає ранок. В освітленому вікні на першому поверсі напроти видно фельдфебеля Кнопфа у нічній сорочці. Він допиває з пляшки горілку. Об мої ноги треться кішка. Слава Богу, думаю я, неділя скінчилася.

V

Якась жінка в траурному одязі заходить у ворота і нерішуче зупиняється на подвір’ї.

Я виходжу з контори. «Це з тих, що купують найдешевші пам’ятники», – вирішую я і запитую:

– Хочете оглянути нашу виставку?

Вона киває, але відразу ж заперечує:

– Ні, ні, поки що не треба.

– Можете спокійно оглядати товар. Не обов’язково щось купувати. Якщо бажаєте, я залишу вас саму.

– Ні, ні! Це… Я тільки хотіла…

Я чекаю. В нашій справі квапити не годиться.

За хвилину жінка додає:

– Це для мого чоловіка…

Я киваю й очікую далі. Потім повертаюсь до ряду маленьких бельгійських надгробків.

– Ось тут дуже гарні пам’ятники, – кажу нарешті.

– Гарні, тільки…

Жінка знову замовкає і дивиться на мене майже з благанням.

– Я не знаю, чи взагалі дозволять… – видушує вона з себе.

– Що? Поставити пам’ятник? Хто може не дозволити цього?

– Могила не на церковному кладовищі…

Я вражено дивлюся на неї.

– Пастор не хоче, щоб мого чоловіка було поховано на церковному кладовищі, – одвернувшись, швидко і тихо каже вона.

– Чому не хоче? – здивовано питаю я.

– Він… тому, що він наклав на себе руки, – скрикує жінка. – Заподіяв собі смерть. Не міг більше витримати.

Вона дивиться на мене витріщеними очима, ще перелякана тим, що сказала.

– Вони вважають, що через це його не можна ховати на церковному кладовищі? – питаю я.

– Так. На католицькому, в освяченій землі, не можна.

– Але ж це безглуздя! – сердито кажу я. – Його треба поховати в двічі освяченій землі. Ніхто не накладає на себе рук без причини. Ви цілком певні, що так вирішено?

– Еге ж. Пастор так сказав.

– Пастори кажуть багато чого, це їхня робота. Де ж тоді його ховати?

– За огорожею кладовища. Не на освяченій землі. Або на міському цвинтарі. Але ж цього не можна. Там таке безладдя!

– Міський цвинтар набагато кращий за католицький, – кажу я. – І там теж поховані католики.

Вона хитає головою:

– Так не годиться. Він був побожний. Його треба… – Її очі раптом наповнюються слізьми. – Йому, певно, навіть на думку не спадало, що його не дадуть поховати на освяченій землі.

– Він, мабуть, взагалі про це не думав. А ви не сумуйте через свого пастора. Я знаю тисячі дуже побожних католиків, яких поховано не на освяченій землі.

Вона швидко обертається до мене.

– А де?

– На полях боїв у Росії та Франції. Вони лежать разом у братніх могилах, католики, євреї і протестанти, і мені здається, що Богові це байдуже.

– То зовсім інше. Вони загинули на війні. А мій чоловік…

Жінка вже не стримує плачу. В нашій роботі сльози – звичайна річ, але ці сльози не такі, як завжди. До того ж ця жінка – як пучок соломи: здається, вітер може дмухнути і понести її.

– Може, він в останню мить ще покаявся? – кажу я, аби не мовчати. – І за це йому буде все прощено.

Жінка дивиться на мене. Бідоласі так хочеться, щоб хтось хоч трохи розрадив її!

– Ви справді так думаєте?

– Авжеж. Священик, звичайно, про це не знає. Це знає тільки ваш чоловік. І не може вже про це сказати.

– Пастор запевняє, що гріх самогубства…

– Шановна пані! – перебиваю я її. – Бог набагато милостивіший за священиків, повірте мені.

Тепер я знаю, що її мучить: не так неосвячена могила, як думка про те, що її чоловік приречений за самогубство вічно горіти в пеклі і що він, може, був би врятований і відправлений тільки на кількасот тисяч років у чистилище, якби його поховали на католицькому кладовищі.

– Це сталося через гроші, – каже жінка. – їх було покладено в ощадну касу строком на п’ять років, тому чоловік не міг їх забрати. Це посаг моєї дочки від першого шлюбу. Він був опікуном. Коли ж два тижні тому гроші, нарешті, забрали, вони виявилися нічого не вартими, і наречений відмовився од весілля. Він сподівався, що в нас є за що купити добрий посаг. Два роки тому ми справді могли б його купити, але зараз гроші вже нічого не варті. Дочка дуже плакала… Чоловік не витримав. Він вважав, що це його вина: йому треба було бути обережнішим. Але ж гроші було внесено на певний термін, бо так процент вищий, і ми не могли забрати їх раніше.

– Як він міг бути обережнішим? Таке зараз трапляється на кожному кроці. Він же був не банкір.

– Ні, бухгалтер. Сусіди…

– Хай вас не турбує, що кажуть сусіди. Це завжди злісні плітки. А в усьому іншому покладіться на Бога.

Я відчуваю, що мої слова не дуже переконливі, але що можна сказати жінці за таких обставин? У всякому разі не те, що я думаю насправді.

Вона витирає очі.

– Я не повинна була вам розповідати цього. Що вам до нього? Вибачте мені. Але часом не знаєш, куди…

– Нічого, – втішаю я її, – ми до такого звикли. Сюди приходять лише люди, котрі втратили своїх близьких.

– Звичайно, але не так..

– І так теж. В ці сумні часи таке трапляється частіше, ніж ви думаєте. Тільки за останній місяць сім випадків. Завжди є люди, які потрапляють у безвихідь. Значить, порядні люди. Непорядні викручуються.

Жінка не зводить з мене погляду.

– Ви вважаєте, що можна буде поставити надгробок, коли його поховають не в освяченій землі?

– Якщо у вас є дозвіл на могилу, то можна. А на міському кладовищі – без сумніву. Якщо хочете, можете вибрати пам’ятник зараз, а коли все буде в порядку, вам залишиться тільки забрати його.

Вона оглядає надгробки, потім показує на третій за розміром серед найменших і питає:

– Скільки коштує отакий?

Завжди те саме. Бідні ніколи не питають відразу, скільки коштує найменший, вони не роблять цього ніби з якоїсь дивної поваги до смерті і до мертвих. Вони не хочуть відразу ж питати про найменший, а що потім доведеться брати саме його, то вже інша річ.

Я нічим не можу їй допомогти: цей камінь коштує сто тисяч марок. Її стомлені очі злякано дивляться на мене.

– Ми не можемо стільки заплатити. Це набагато більше, ніж…

Я й сам розумію, що це набагато більше, ніж у них залишилось від спадщини.

– Візьміть тоді оцей маленький, – пропоную я. – Або просто плиту, а не пам’ятник. Ось цю, дивіться, вона дуже гарна. Плита коштує всього тридцять тисяч марок. Адже вам тільки хочеться, щоб було відомо, де похований ваш чоловік, а на це плита так само годиться, як і пам’ятник.

Жінка оглядає плиту з пісковика.

– Так, але…

У неї мабуть ледве вистачить грошей, щоб заплатити наступного місяця за квартиру, однак вона все-таки не хоче купувати найдешевший надгробок – наче бідоласі тепер не все одно. Якби вона замість цього краще розуміла його раніше і менше рюмсала з дочкою, він, напевне, був би ще живий.

– Ми можемо позолотити напис, – кажу я. – Тоді плита матиме цілком пристойний, благородний вигляд.

– За напис платити окремо?

– Ні, його ціна входить у загальну суму.

Це неправда, але я нічого не можу з собою подіяти: жінка така безпорадна в своєму чорному одязі. Якщо вона зараз захоче довгої цитати з Біблії, то я пропав: напис коштуватиме більше, як сама плита. Але жінка просить поставити лиш прізвище і дати: 1875–1923.

Вона витягає з кишені купу пом’ятих, але старанно розправлених і перев’язаних пачками асигнацій. У мене аж подих перехоплює – розрахунок наперед! Такого вже давно не траплялось. Жінка сумлінно відраховує три пачки. В неї майже нічого не залишається.

– Тридцять тисяч. Перевірите?

– Немає потреби. Пораховано вірно.

Мусить бути вірно. Вона, напевно, не раз рахувала їх.

– Я хочу вам щось сказати – не витримую я. – Ми дамо вам ще цементоване обрамлення на могилу. Так вона матиме дуже пристойний вигляд.

Жінка злякано дивиться на мене.

– Безкоштовно, – додаю я.

Її обличчя на мить освітлює ледь помітна посмішка, сумна посмішка.

– Це вперше, відколи сталося лихо, я бачу ласку від людей. Навіть моя дочка… Бона каже, що ганьба…

Жінка витирає сльози.

Я дуже збентежений: мені здається, ніби я поводжусь, як артист Гастон Мюнх із міського театру, коли він грає графа Таста в «Честі» Зудермана. Щоб заспокоїтись, я наливаю собі, коли жінка виходить, чарку горілки. Потім згадую, що Ґеорґ ще не повернувся з переговорів із Ризенфельдом, і відчуваю недовір’я до самого себе: може, я все це зробив для жінки, щоб підкупити Бога? Один добрий вчинок за інший – обрамлення на могилу і напис за те, що Ризенфельд прийме вексель строком на три місяці і дасть добру партію граніту. Ця думка так витвережує мене, що я випиваю ще одну чарку. Потім, виглянувши у вікно, помічаю на чорному обеліску сліди фельдфебеля Кнопфа і, голосно лаючись, набираю відро води, щоб змити їх. А Кнопф тим часом спить у себе в кімнаті сном праведника.

– Тільки на шість тижнів, – розчаровано кажу я.

Ґеорґ сміється.

– Векселем на шість тижнів теж не слід нехтувати. Банк на більше не хоче давати. Хтозна, який тоді буде курс долара. Крім того, Ризенфельд обіцяв за чотири тижні заглянути до нас знову. Ми тоді зможемо укласти ще одну угоду.

– Ти віриш у це?

Ґеорґ знизує плечима:

– А чому б і ні? Може, Ліза знову приманить його сюди. Він і в банку мріяв про неї, як Петрарка про Лауру.

– Добре, що він не бачив її вдень.

– Це стосуться не тільки Лізи, – Ґеорґ дивиться на мене трохи збентежено. – А чому ти кажеш так про неї? Вона ж зовсім не погана.

– У неї зранку бувають добре помітні мішки під очима. І, крім того, вона аж ніяк не романтична. Груба, як двірник.

– Не романтична! – Ґеорґ презирливо посміхається. – Яке це має значення! Є багато видів романтики. Грубість теж має свою принадність.

Я пильно дивлюсь на нього. Невже й Ґеорґ заглядається на Лізу? Він якось підозріло не говорить про свої особисті справи.

– Ризенфельд, безперечне, під романтикою розуміє пригоду у вищому світі, – кажу я, – а не інтрижку з жінкою різника.

Ґеорґ махає рукою.

– Хіба не все одно? Вищий світ часто поводиться вульгарніше за різника.

Ґеорґ у нас знавець вищого світу. Він одержує «Берлінер Тагеблатт» і читає її головним чином для того, щоб слідкувати за новинами мистецтва й вищого світу. Він прекрасно інформований у цьому. Жодна артистка не вийшла заміж так, щоб він про це не знав, кожне важливе розлучення в аристократичних колах ніби алмазом вкарбовується в його пам’ять. Ґеорґ не сплутує їх навіть тоді, коли то вже третє чи четверте розлучення. Він знає всі театральні постановки, читає критичні статті, знає про житя на Курфюрстендамм[3]. І не тільки це: він стежить за міжнародним життям, за великими зірками кіно й королевами вищого світу – читає журнали з кіномистецтва, а якийсь знайомий з Англії присилає йому часом «Тетлер» та інші модні видання. Тоді він наче перероджується на кілька днів. Сам Ґеорґ ніколи не бував у Берліні, а за кордоном – тільки солдатом, коли воював у Франції. Він ненавидить свою професію, однак після смерті батька йому довелось узяти на себе управління фірмою, бо Генрих був надто дурний для цього. Журнали й ілюстрації допомагають Ґеорґові трохи забути розчарування – це його пристрасть і його відпочинок.

– Вульгарна дама з вищого світу годиться для справжнього цінителя, – зауважую я, – а не для Ризенфельда. Цей чавунний диявол має соромливу уяву.

– Ризенфельд! – Ґеорґ презирливо кривиться. Для нього власник оденвальдських заводів зі своїм поверховим захопленням французькими дамами – тільки жалюгідний вискочка. Що знає цей міщанин, який казиться з нудьги, про пікантний скандал із розлученням графині Гомбург? Або про останню прем’єру Елізабет Бергнер? Він навіть не чув такого прізвища! А Ґеорґ знає аристократичний довідник і довідник діячів мистецтв майже напам’ять.

– Нам слід було б послати Лізі букет квітів, – каже Ґеорґ. – Вона, сама того не знаючи, допомогла нам.

– Зроби це сам, – відповідаю я, знову запитливо поглядаючи на нього. – Скажи мені краще, чи Ризенфельд вписав у замовлення пам’ятник, полірований з усіх боків?

– Аж два. Другий – завдяки Лізі. Я обіцяв йому поставити пам’ятник так, щоб вона завжди могла його бачити. Він, здається, надає цьому якесь значення.

– Поставимо його тут, у конторі, біля вікна. Вранці, коли Ліза вставатиме, освітлений сонцем, він справлятиме на неї велике враження. Я можу ще й написати на ньому золотом «Memento mori!»[4] Що сьогодні в Едуарда на обід?

– Німецький біфштекс.

– Тобто січене м’ясо. Чому січене м’ясо зветься німецьким?

– Тому що ми войовничий народ і навіть під час миру січемо собі обличчя в бійках. Від тебе пахне горілкою. Чи не через Ерну?

– Ні. Тому що всім нам судилось померти. Мене це часом ще пригнічує, хоч я давно вже про це знаю.

– Похвально. Особливо в нашій професії. Знаєш, чого б я хотів?

– Звичайно. Хотів би бути матросом на китобійному судні, або торговцем копрою на Таїті, або тим, хто відкриє Північний полюс, дослідником Амазонки, Ейнштейном, шейхом Ібрагімом з гаремом із двадцяти жінок різних національностей, серед них черкесок, котрі, певно, такі гарячі, що їх неможливо обняти без азбестової маски.

– Авжеж. Крім того, я ще хотів би бути дурним, безмежно дурним. Це найбільший дар у наш час.

– Дурним, як Парсіфаль?

– Не таким самозреченим. Просто віруючим, мирним, здоровим, буколічно дурним.

– Ходімо, – кажу я. – Ти голодний. Наша хиба в тому, що ми ні по-справжньому дурні, ні по-справжньому розумні. Десь посередині, як мавпи між гілками. Це нас стомлює і часом засмучує. Кожен повинен знати, до якої категорії він належить.

– Справді?

– Ні, – передумую я. – Люди осідали б тоді на одному місці і обростали б жиром. Але чи не піти нам сьогодні ввечері на концерт, щоб компенсувати «Червоний млин»? Гратимуть Моцарта.

– Я сьогодні ляжу рано спати, – заявляє Ґеорґ. – Це мій Моцарт. Іди сам. Мужньо й самітно витримай наступ добра. Воно досить-таки небезпечне і завдає більшого спустошення, ніж скромне зло.

– Так, – відповідаю я і згадую жінку, що приходила вранці.

Скоро вечір. Я читаю в газетах сімейні новини і вирізую повідомлення про смерть. Це повертає мені віру в людей, особливо після вечорів, коли нам доводиться пригощати своїх постачальників чи агентів. З цих повідомлень виходить, що людина, власне, не має жодних хиб. Там є лиш чудові батьки, бездоганні подружжя, зразкові діти, безкорисливі, готові на жертви матері, всіма оплакувані дідусі й бабусі, комерсанти, проти яких сам Франціск Асизький був би черствим егоїстом, безмежно добрі генерали, людяні прокурори, майже святі фабриканти зброї – одне слово, землю, коли вірити цим повідомленням, населяв цілий натовп безкрилих ангелів, про котрих тільки ніхто нічого не знав. Любов, яка в житті насправді дуже рідко трапляється непорочною, після смерті аж сяє чистотою і майже тільки такою й буває. В повідомленнях кишить надзвичайна доброчесність, щира турбота, глибока побожність, безкорислива самопожертва; родичі теж знають, якими їм належить бути: вони пригнічені горем, їхня втрата незамінна, вони ніколи не забудуть померлих. Читаючи таке, як не вирости у власних очах і не відчути гордості, що належиш до раси, яка має такі благородні почуття.

Я вирізую повідомлення про смерть пекаря Нібура. Його там змальовано як доброго, люблячого чоловіка й батька, що завжди щиро піклувався про свою сім’ю. Я сам бачив, як фрау Нібур з розпущеним волоссям тікала з хати, а добрий Нібур біг слідом, шмагаючи її паском, і бачив руку, яку батько, що піклувався про сім’ю, зламав своєму синові Роланду, викинувши його в шаленстві із вікна. І коли цей кат сконав від апоплексичного удару в своїй пекарні, пригнічена горем удова повинна була б тільки радіти. Але вона раптом стала думати зовсім інакше. Все, що за життя витворяв Нібур, смерть стерла з її пам’яті. Він став ідеалом. Людина завжди має дивовижний хист до самообману й брехні, а коли йдеться про померлих, то самообман і брехня не мають меж, і вона зве це пошаною. Але найдивовижніше те, що людина скоро сама починає щиро вірити в те, що каже.

Фрау Нібур зазнала цього магічного перетворення, коли негідника пекаря, який щодня лупцював її, притягли сходами до кімнати. Замість того, щоб упасти на коліна і подякувати Богові за звільнення, в ній відразу ж почалося очищення смертю. Плачучи, вона кинулась до мертвого, і відтоді її очі ежє не висихають. Своїй сестрі, яка нагадала їй про щоденні побої і про Роландову руку, що неправильно зрослася, вона обурено відповіла, що все це дрібниці і в усьому винна духота в пекарні; Нібур, невтомно піклуючись про сім’ю, надто багато працював, і піч часом діяла на нього, як сонячний удар. Тому вона вигнала сестру з кімнати і заголосила знову. Взагалі фрау Нібур твереза, чесна, роботяща жінка, яка розуміє, що трапилось, – однак тепер вона раптом побачила пекаря таким, яким він ніколи не був, і щиро повірила в це. Людина, власне, не тільки вічно бреше, а й вічно вірить; вона вірить у добро, красу й довершеність, навіть якщо їх зовсім немає, або є лише натяк на них – і це ще одна причина того, що читання оголошень втішає мене і робить оптимістом.

Я кладу повідомлення про смерть Нібура до інших семи, які сьогодні вирізав з газет. У понеділок і вівторок їх завжди трохи більше, ніж звичайне. Винен у цьому кінець тижня: люди святкують, їдять, пють, сваряться, хвилюються і серце, артерії та голова, нарешті, не витримують. Повідомлення фрау Нібур я відкладаю для Генриха Кроля. Ця справа саме для нього. Він людина пряма, без почуття іронії, і поки фрау Нібур не замовить надгробок, вважатиме так само, як і вона, цілком природним, що смерть очистила покійника. Йому буде легко говорити про дорогого, незабутнього небіжчика, тим більше, що вони обидва були постійними відвідувачами ресторанчика «Квітка».

Сьогодні моя робота закінчена. Ґеорґ Кроль уже зник у своїй кімнаті, захопивши свіжі номери «Берлінер Тагеблатт» та «Елеганте Вельт». Я міг би ще домалювати кольоровою крейдою ескіз пам’ятника полеглим, однак на ге вистачить часу й завтра. Я закриваю друкарську машинку і відчиняю вікно. З Лізиної квартири чути грамофон. Вона з’являється біля вікна, цього разу одягнена, і розмахує величезним букетом червоних троянд, посилаючи мені рукою поцілунок. «Ґеорґ! – думаю я. – Встиг-таки, проноза!» Я показую на його кімнату. Ліза вихиляється з вікна і каркає через вулицю своїм хрипким голосом:

– Красно дякую за квіти! Ви, мисливці за покійниками, виявляється, ще й кавалери!

Вона аж тіпається від сміху, показуючи хижі зуби. Потім дістає листа.

«Найшановніша, – хрипить вона, – поклонник вашої краси насмілюється скласти до ваших ніг ці троянди». – Ліза переводить подих. – І адреса: Цирцеї з Гакенштрассе, 5. Що таке Цирцея?

– Жінка, що обертає чоловіків на свиней.

Ліза труситься від реготу, однак вона явно задоволена. Здається, що разом з нею труситься весь будинок. Це не Ґеорґ, міркую я. Він ще не зовсім з’їхав з глузду.

– Від кого лист? – питаю її.

– Від Олександра Ризенфельда, – хрипить Ліза, – через фірму «Кроль і сини». Ризенфельд! – вона аж заходиться від сміху. – Це не той миршавий, бридкий, що був з вами у «Червоному млині»?

– Він не миршавий і не бридкий, – заперечую я. – Він чоловік у силі і дуже показний. Крім того, мільярдер.

Ліза на мить замислюється. Потім киває, ще раз махає мені рукою і зникає в кімнаті. Я зачиняю вікно і чомусь раптом згадую Ерну. Насвистуючи, я спускаюсь униз і бреду через сад до будівлі, в якій працює скульптор Курт Бах.

Він сидить з гітарою на східцях перед дверима. Позад нього біліє лев з пісковика, витесаний для пам’ятника полеглим. Лев той скидається на звичайну кішку, в якої болять зуби.

– Курте, – звертаюсь я до нього, – якби твоє бажання могло відразу здійснитись, чого б ти захотів?

– Тисячу доларів, – не задумуючись, відповідає він і бере на гітарі дзвінкий акорд.

– Тьфу! Я думав, що ти ідеаліст.

– Я й є ідеаліст. Тому й хочу мати тисячу доларів. Ідеалізму мені не треба бажати. Я й так його маю більш ніж досить. А грошей мені бракує.

Проти цього не заперечиш. Логіка в нього бездоганна.

– А що б ти зробив з грошима? – питаю я, все ще не втрачаючи надії.

– Купив би собі квартал будинків і жив би з квартирної плати.

– І тобі не соромно? – кажу я. – А втім, ти не прожив би на квартирну плату, вона дуже низька, а підвищити її ти не мав би права. Тому її не вистачило б навіть на ремонт, і скоро б довелося знову продавати будинки.

– Тільки не ті, які б я купив! Я протримав би їх, поки не скінчиться інфляція. Тоді вони знову давали б справжній прибуток, мені залишалось би лиш збирати гроші. – Бах бере ще один акорд. – Будинки, – каже він задумливо, наче мова йде про Мікеланджело. – За сто доларів сьогодні можна вже купити той, котрий раніш коштував сорок тисяч золотих марок. Скільки можна заробити! І чому в мене немає в Америці бездітного дядька.

– Це ж просто жахливо, – розчаровано кажу я. – Ти, очевидно, за ніч перетворився на нудотного матеріаліста. Домовласник! А де ж твоя безсмертна душа?

– Домовласник і скульптор. – Бах легко ковзає пальцями по струнах. Над ним стукотить молотком трунар Вільке. Він спішно майструє за підвищену ціну білу дитячу труну. – Тоді б мені не довелося робити для вас проклятих конаючих левів та орлів, що здіймаються летіти. Жодної тварини! Ніколи більше! Тварин слід або їсти, або милуватись ними. З мене їх досить. Особливо героїчних.

Він починає награвати «Мисливця з Курпфальца». Я бачу, що сьогодні з ним пристойної розмови не заведеш. Особливо такої, за якою забувають зрадливих жінок.

– В чім суть життя? – питаю я, вже йдучи.

– В тім, щоб спати, їсти й любити жінок.

Я одмахуюсь і рушаю додому. Мимохіть я крокую в такт стукоту Вільке, потім помічаю це й змінюю ритм.

У підворітті стоїть Ліза. В руках у неї троянди. Вона простягає їх мені.

– Ось! На їх! Мені такого не треба.

– Чому? Хіба ти зовсім не відчуваєш краси природи?

– Дякувати Богу, ні. Я не корова. Ризенфельд! – Вона сміється, як жінка з нічного клубу. – Скажи цьому типові, що я не з тих, кому дарують квітки.

– А що ж тобі дарувати?

– Прикраси. Що ж іще?

– А одяг?

– Одяг дарують лиш тоді, коли перебувають уже в ближчих стосунках. – Вона зиркає на мене. – Щось ти дуже сумний. Розвеселити тебе?

– Дякую. Я й так веселий. Іди сама на коктейль до «Червоного млина».

– Я маю на думці не «Червоний млин». Ти все ще граєш на органі ідіотам?

– Так, – здивовано кажу я. – Звідки тобі відомо?

– Та йдуть чутки. Ти знаєш, я б хотіла колись піти з тобою в божевільню.

– Ти й так туди скоро потрапиш.

– Ну, це ми ще побачимо, хто перший, – спокійно заявляє Ліза і кладе квіти на надгробок. – На, забирай цю пашу. Я не можу тримати їі в кімнаті. Мій старий надто ревнивий.

– Що?

– Авжеж! Як бритва. А чом би й ні?

Я не знав, що бритва може бути ревнива, однак образ переконує.

– Коли твій чоловік ревнивий, то як же ти умудряєшся вечорами зникати з дому?

– Уночі він у різниці. І я вже якось улаштовуюсь.

– А коли він не в різниці?

– На такий випадок я маю місце гардеробниці в «Червоному млині».

– Справді?

– Хлопче, ти дурний, – каже Ліза, – як і мій старий.

– А одежа й прикраси?

– Кажу йому, що все це дешеве й фальшиве. – Ліза посміхається. – Всі чоловіки вірять у таке. Так от, бери цю зелень. Подаруй її якійсь теличці. По тобі видно, що ти з тих, хто дарує квіти.

– Ти погано мене знаєш.

Ліза кидає на мене через плече багатозначний погляд і рушає додому. Її гарні ноги взуті в розтоптані червоні пантофлі. Одна пантофля прикрашена помпоном, в другої він одірваний.

Троянди аж світяться в присмерку. Букет чималий – Ризенфельд не поскупився. П’ятдесят тисяч марок, прикидаю я. Боязко озираючись, як злодій, забираю їх і йду до себе в кімнату.

За вікном у голубому плащі стоїть вечір. Кімната повна відблисків і тіней. І раптом, ніби з засідки, на мене нападає самотність. Я знаю, ще це безглуздо: я не самотніший, ніж віл у стаді воліз, однак, що з того? Самотність – це не відсутність товариства. Мені зненацька спадає на думку, що, може, я вчора буьз надто нестриманий з Ерною. Можна ж було все спокійно вияснити. До того ж у кожному її слові звучали ревнощі. А ревнощі означають кохання, це кожному відомо.

Я втуплюю погляд у вікно. Насправді я знаю, що ревнощі – не кохання. Але що вдієш? Вечір б’є в голову, до того ж, з жінками не слід сперечатися, каже Ґеорґ. А я саме це й робив! Охоплений каяттям, я вдихаю запах троянд, який перетворює кімнату на храм Венери з «Тангейзера». І помічаю, що весь тану: я повний всепрощення, примирення й надії. Швидко нашкрябавши кілька рядків, я заклеюю конверта, навіть не перечитавши написаного, і йду до контори по шовковий папір, у якому ми отримали останню партію фарфорових ангелів. Я загортаю в нього троянди і вирушаю на пошуки Фрица Кроля, наймолодшого нащадка фірми. Йому дванадцять років.

– Фрице, – кажу йому, – хочеш заробити дві тисячі?

– Розумію, – відповідає він. – Давайте. Адреса та сама?

– Так.

Він зникає з трояндами – третя сєітла голова за сьогоднішній вечір. Всі знають, чого вони хочуть, – Курт, Ліза, Фриц, – і тільки я не маю жодного уявлення. Ерна теж не те, що мені треба, я відчув це в ту мить, коли Фрица вже не можна було повернути назад. Але що ж те? Де олтарі, до боги і де жертви?

Однак на концерт Моцарта я все-таки вирішую піти – хоч я й сам і музика змусить мене ще сильніше відчути самотність.

Я повертаюсь додому. Небо всіяне зірками. Кроки мої відлунюють у завулку. Я дуже схвильований. Рвучко відчиняю двері контори, вмикаю світло і завмираю на місці. Біля ротатора лежать троянди, мій лист, навіть не розпечатаний, і записка від Фрица: «Дама каже, щоб ви поклали їх собі на могилу. Вітаю, Фриц».

Покласти на могилу. Нічого собі жарт! Яка ганьба! Мене заливає хвиля сорому й люті. Я кидаю записку в холодну грубку. Потім сідаю на стілець і обдумую помсту. Лють переважає над соромом, як завжди, коли ти справді осоромлений і знаєш, що заслуговуєш на це. Я пишу ще одного листа, беру троянди і вирушаю до «Червоного млина».

– Віддайте, будь ласка, цей букет фройляйн Герді Шнайдер, – кажу я швейцарові. – Акробатці.

Весь обшитий галунами чоловік дивиться на мене так, ніби я запропонував йому щось непристойне. Потім велично показує пальцем через плече:

– Пошукайте собі для цього посильного.

Я знаходжу посильного і кажу йому:

– Передайте букет під час її виступу.

Він обіцяє виконати моє доручення. «Може, Ерна там і побачить букет», – думаю я. Потім довго блукаю по місту. Повертаюсь додому геть стомлений.

Мене зустрічає мелодійне дзюрчання. Кнопф саме стоїть перед обеліском і робить своє діло. Я мовчу: мені не хочеться більше сперечатись. Я беру відро, набираю води і виливаю її перед Кнопфом. Фельдфебель витріщує очі.

– Повідь, – бурмоче він. – А я й не знав, що йшов дощ.

І, похитуючись, рушає до своїх дверей.

VI

Над лісом висить багряний місяць. В парку душно і незвичайно тихо. Повз нас безшумно проходить скляний чоловік. Тепер він не боїться бути тут: сонце більше не робить з його голови запалювального скла. Однак для перестороги він усе-таки надів калоші. Може знятися буря, а вона для нього ще небезпечніша, ніж сонце. Ізабела сидить біля мене на лавці, перед корпусом для невиліковних хворих. На ній вузька льняна сукня чорного кольору і золоті черевички на босу ногу.

– Рудольфе, – каже вона, – ти знову покидав мене. Останнього разу ти обіцяв залишитись тут. Де ж ти був?

Рудольф, думаю я, слава Богу! Сьогодні ввечері я не витримав би, якщо б вона назвала мене Рольфом. Я мав важкий день і тепер почуваю себе так, ніби хтось вистрілив по мені з дробовика сіллю.

– Я не кидав тебе, – відповідаю. – Мене тут не було, але це не означає, що я тебе покидав.

– Де ж ти був?

– Гам, за муром…

«Там, серед божевільних», – ледве не сказав я, але вчасно стримався.

– Чому?

– Ох, Ізабело, я й сам не знаю чому. Людина багато чого робить, не знаючи чому і навіщо…

– Цієї ночі я тебе шукала. Тоді місяць був не такий, як тепер, – багряний, неспокійний, облудний. Ні, тоді він був інший – холодний, ясний, хоч випий його.

– Мабуть, краще було б мені бути тут, – кажу я і відчуваю, що її спокій переливається в мене. – Але як же можна випити місяць, Ізабело?

– З водою. Дуже просто. На смак він як опал. У роті не дуже чути – лиш згодом ти його відчуєш, коли він почне мерехтіти в тобі і знову засяє з твоїх очей. Однак тоді не можна вмикати світла. При світлі він згасне.

Я беру її руку і притуляю собі до скроні. Рука суха й холодна.

– Як можна випити його з водою? – питаю.

Ізабела забирає руку.

– Виставляєш уночі за вікно склянку з водою – отак. – Вона простягає руку. – І він там. Це відразу видно, склянка починає світитися.

– Ти хочеш сказати, ще там видно його віддзеркалення.

– Не віддзеркалення, а сам місяць. – Ізабела дивиться на мене. – Віддзеркалення… а що це таке?

– Відбиток у дзеркалі. Віддзеркалюватись можна у всьому з гладенькою поверхнею. У воді теж. Однак не бути в ній.

– У всьому з гладенькою поверхнею! – Ізабела ввічливо й недовірливо посміхається. – Справді? Ти глянь!

– Звичайно. Коли ти стоїш перед дзеркалом, то бачиш там себе.

Ізабела скидає черевик і оглядає ногу – вузеньку, довгу, не спотворену тісним взуттям.

– Що ж, можливо, – каже вона так само ввічливо і байдуже.

– Не можливо, а напевно. Те, що ти бачиш, – не ти, а твоє зображення в дзеркалі.

– Ні, не я. Але де ж тоді я, коли там тільки зображення?

– Ти стоїш перед дзеркалом. Інакше воно не могло б тебе віддзеркалити.

Ізабела знову взуває черевик і поглядає на мене.

– Ти впевнений у цьому, Рудольфе?

– Цілком упевнений.

– А я ні. Що ж роблять дзеркала, коли вони самі?

– Вони віддзеркалюють те, що є біля них.

– А якщо біля них нічого немає?

– Такого не буває. Що-небудь завжди є.

– А вночі? Коли немає місяця і зовсім темно, що вони тоді віддзеркалюють?

– Темряву, – кажу я, сам уже не дуже переконаний у цьому, бо ж як можна віддзеркалювати темряву? Для віддзеркалення завжди треба трохи світла.

– Виходить, вони мертві, коли зовсім темно?

– Може, вони тоді сплять, а коли знову з’являється світло – прокидаються.

Ізабела задумливо киває і щільніше закутує сукнею ноги.

– А коли вони сплять, – питає раптом вона, – то що їм сниться?

– Кому?

– Дзеркалам.

– Я гадаю, їм завжди щось сниться, – кажу я. – Цілісінький день. Їм снимось ми. Але снимось з іншого боку: наш правий бік у дзеркалі стає лівим, а лівий – правим.

Ізабела повертається до мене.

– Виходить, вони наша обернена сторона?

Я замислююсь. Хто знає насправді, що таке дзеркало?

– От бачиш, – каже Ізабела. – А ти щойно запевняв, що в них нічого немає. У них наша обернена сторона.

– Тільки поки ми стоїмо перед ними. Коли ж ми відходимо, вона зникає.

– Звідки ти знаєш?

– Це видно. Коли відійти від дзеркала й поглянути на нього збоку, то зображення там уже немає.

– А якщо дзеркала тільки ховають зображення?

– Як вони можуть їх ховати? Вони ж усе віддзеркалюють! На те вони й дзеркала. Дзеркало нічого не може сховати.

Ізабела замислено морщить лоба.

– Де ж тоді воно дівається?

– Що?

– Зображення! Обернена сторона! Відскакує назад до нас.

– Цього я не знаю.

– Не може ж воно пропасти!

– Воно й не пропадає.

– А де дівається? – допитується Ізабела. – Залишається в дзеркалі?

– Ні. У дзеркалі його більше немає.

– Ні, ще є! Звідки ти знаєш? Ти ж його не бачиш?

– Інші люди теж бачать, що його немає. Вони бачать лиш своє власне зображення, коли стоять перед дзеркалом. І більше нічого.

– Вони закривають його А де дівається моє зображення? Воно мусить там бути!

– Воно й є там, – кажу я, жалкуючи, що почав цю розмову. – Коли знову стаєш перед дзеркалом, зображення з’являється знову.

Раптом Ізабела дуже збуджується. Вона стає коліньми на лавку і нахиляється вперед. Її темна струнка постать вирізняється над жовтими нарцисами, які цього жаркого вечора здаються ніби зробленими з сірки.

– Значить, зображення залишається в дзеркалі? А ти щойно казав, що його там немає.

Вона хапає мене за руку й тремтить. Я не знаю, що сказати, аби заспокоїти її. Фізичні закони тут не допоможуть: вона зневажливо відхилить їх. До того ж я й сам у цю хвилину не дуже вірю в них. Мені раптом починає здаватись, що в дзеркалах і справді є щось таємниче.

– Де воно, Рудольфе? – шепоче Ізабела, тулячись до мене. – Скажи, де воно? Чи від мене скрізь залишається якась часточка? В усіх дзеркалах, які я бачила? А я їх бачила багато, безліч! І я в усіх них розпорошена? Кожне взяло щось від мене? Тоненький відбиток, тоненьку скибочку? І дзеркала стружать мене, як рубанок шматок дерева? Що ж тоді залишається від мене?

Я беру її за плечі.

– Все залишається. Навпаки, дзеркала ще додають тобі щось. Вони роблять обличчя видимим і повертають його тобі назад – частку простору, блискучу частку самих себе.

– Себе? – Вона все ще тримається за мою руку. – А коли обличчя вже не те? Коли воно поховане в тисячах і тисячах дзеркал? Як можна його дістати назад? О, його вже ніколи не повернути! Воно пропало! Пропало! Його обтісують, як статую, у якої вже немає лиця. Де моє обличчя? Те, яке було ще до всіх дзеркал? Ще до того, як вони почали мене обкрадати?

– Ніхто тебе не обікрав, – безпорадно кажу я. – Дзеркала не обкрадають. Вони лиш віддзеркалюють.

Ізабела важко дихає. Обличчя в неї бліде. В її прозорих очах мерехтить червоний відблиск місяця.

– Де залишилось зображення? Де ми взагалі, Рудольфе? – шепоче вона. – Де все залишилось? Все мчить кудись, летить, усе тоне! Міцно тримай мене! Не впусти! Хіба ти не бачиш їх? – Ізабела пильно вдивляється в нечіткий обрій. – Он вони літають! Усі мертві дзеркальні зображення! Вони хочуть крові! Ти не чуєш їх? Сірі крила. Вони тріпочуть, як у кажанів! Не пускай їх сюди!

Вона схиляє голову мені на плече, тулиться тремтячим тілом до мого тіла. Я міцно тримаю її. Сутінки дедалі густішають. Вітер ані кине, однак темрява поволі насувається від дерев з алеї, ніби мовчазна рота тіней. Здається, вона хоче оточити нас і крадеться з засідки, щоб одрізати нам шлях.

– Ходімо, – кажу я. – Ну, ходімо! Там, за алеєю, не так темно.

Вона опирається й хитає головою. Мого обличчя торкається її волосся. Воно м’яке і пахне сіном. Лице її теж м’яке. Я відчуваю її підборіддя, чоло, і раптом мене знову глибоко вражає те, що за цим вузьким чолом ховається світ із зовсім іншими законами, що ця голівка, яку я легко обнімаю руками, бачить усе не так, як я: кожне дерево, кожну зірку, кожен зв’язок між явищами і навіть себе саму. На мить думки мої переплутуються, і я вже не знаю, чи дійсність – те, що бачу я, чи те, що бачить вона, чи те, що існує незалежно від нас і чого нам ніколи не судилось пізнати. тому що вона – як дзеркала, а ті існують тільки тоді, коли існуємо ми, і завжди віддзеркалюють не що інше, як наш власний образ. Ніколи, ніколи ми не знаємс, чим вони є, коли залишаються самі, і що стоїть за ними; вони ніщо і все-таки можуть віддзеркалювати й мусять чимсь бути, однак ніколи не зраджують своєї таємниці.

– Ходімо, – кажу я. – Ходімо, Ізабело. Ніхто не знає, хто він насправді, де його шлях і куди той шлях веде, але ми разом, і це все, що ми знаємо.

Я веду її за собою. Можливо, й справді, думаю я, коли все гине, не існує нічого, крім хвилин, проведених разом, та й це лиш делікатний обман, бо там, де ти справді комусь потрібний, ти нічого не можеш зробити, нікого не можеш захистити. Я дуже часто в цьому переконувався, коли на війні дивився на мертві обличчя друзів. Кожен має свою смерть і мусить сам її зустріти, і ніхто йому не може допомогти.

– Ти не залишиш мене саму? – питає Ізабела.

– Не залишу.

– Присягнись, – просить вона і зупиняється.

– Присягаюсь, – не задумуючись, відповідаю я.

– Гаразд, Рудольфе. – Вона полегшено зітхає. – Але не забудь про це. Ти так часто забуваєш.

– Я не забуду.

– Поцілуй мене.

Притягаючи її до себе, я відчуваю якийсь страх і не знаю, що мені робити, потім цілую її сухими, стуленими губами.

Вона охоплює руками мою голову і раптом швидко кусає за губу. Я відсахуюсь. З прокушеної губи тече кров. Я дивлюся на Ізабелу. Вона сміється. Обличчя її міняється. Воно стає зле і хитре.

– Кров! – тихо каже вона, і в голосі її чути радість. – Ти знову хотів мене обдурити, я тебе знаю! Але тепер це тобі вже не вдасться. Ти затаврований і більше не зможеш утекти.

– Я більше не зможу втекти, – розчаровано повторюю я. – Хай так. Однак для цього тобі не треба було накидатись на мене, мов кішці. Глянь, як тече кров! Що я скажу начальниці, коли вона побачить мене?

Ізабела сміється.

– Нічого. Навіщо тобі завжди щось казати? Не будь таким боягузом!

Я відчуваю в роті теплу кров. Носовичок тут не допоможе – рана повинна закритися сама по собі. Женев’єва стоїть переді мною. Вона раптом стала Женні. Рот у неї тепер маленький і негарний, посмішка хитра і зла.

Починають дзвонити на травневу відправу. Стежкою йде котрась із санітарок. Її халат невиразно біліє в мороці.

Поки йшла відправа, рана моя засохла, я одержав свою тисячу марок і тепер сиджу за столом з вікарієм Бодендиком. Шовкову ризу він залишив у маленькій ризниці. Чверть години тому Бодендик був ще міфічною постаттю. Одягнений у парчу, овіяний ладаном, осяяний свічками, він стояв, піднявши золоту дароносницю з тілом Хреста над головами побожних сестер і хворих, котрим дозволено відвідувати відправу, – а тепер, у чорній поношеній сутані, з мокрим від поту білим комірцем, застебнутим не спереду, а ззаду, він став звичайним слугою божим, спокійним, огрядним, з червоним носом і червоними щоками, на яких набрякли жилки, що свідчать про його любов до вина.

Бодендик і сам не знає, що перед війною кілька років був моїм сповідником, коли нам, учням, згідно шкільного розпорядку доводилось щомісяця сповідатися і причащатися. Хто був не зовсім дурний, той ішов до Бодендика. Він недочував і, оскільки сповідаються пошепки, не міг зрозуміти, в яких гріхах йому признавались. Тому він накладав найлегші покути. Прокажеш було кілька отченашів, і всі гріхи тобі відпущено. Можна знову грати в футбол чи пробувати дістати в міській бібліотеці заборонені книжки. Зовсім інакше було в соборного пастора, до якого я потрапив одного разу, коли біля сповідальні Бодендика стояла велика черга. Соборний пастор наклав на мене підступну покуту: звелів прийти до сповіді наступного тижня, а коли я це зробив, він спитав, чому я прийшов. Оскільки на сповіді брехати не можна, я сказав правду. Він наклав на мене покуту – кілька десятків разів помолитись на чотках і звелів наступного тижня знову прийти до нього на сповідь. Так тривало далі, і я був майже у відчаї, бо вірив уже, що на все життя приречений на щотижневі сповіді в соборного пастора. На щастя, четвертого тижня святий отець захворів на кір і мусив лягти в ліжко. Коли настав день чергової сповіді, я пішов до Бодендика і голосно розповів йому, в яке становище потрапив: соборний пастор велів мені сьогодні прийти до сповіді, а сам захворів. Що мені робити? Додому до нього я не міг піти, щоб не заразитись. Бодендик вирішив, що я можу не гірше висповідались і в нього: сповідь завжди є сповіддю, а священик священиком. Я висповідався і дістав волю. Відтоді я обминав соборного пастора десятою дорогою.

Ми сидимо в маленькій кімнаті поблизу просторої зали для хворих, яким дозволено вільно гуляти. Тут стоять полиці з книгами, горщик з геранню, кілька стільців, крісел та круглий стіл. Начальниця прислала нам пляшку вина, і ми чекаємо на вечерю. Десять років тому я б ніколи не повірив, що питиму вино із своїм сповідником – але я тоді також не повірив би, що вбиватиму колись людей і за це мене не повісять, а навпаки, нагородять орденом, – однак таке сталося.

Бодендик пробує вино.

– Рейнгардське, – урочисто проголошує він. – Чудова річ. Ви розумієтесь на винах?

– Мало, – відповідаю я.

– Треба навчитись. Їжа й напої – то дар Божий. Ними треба втішатись і на них треба розумітись.

– Смерть, безперечно, теж дар божий, – відповідаю я, дивлячись крізь вікно в темний сад. Здійнявся вітер, і крони дерев заколихалися. – Нею теж треба втішатися й розумітись на ній?

Бодендик насмішкувато позирає на мене поверх своєї чарки.

– Для християнина смерть – не проблема. Втішатися нею йому не треба, але зрозуміти її він може дуже легко. Смерть – це шлях до вічного життя. Її нічого боятися А для багатьох людей вона ще й порятунок.

– Від чого?

– Порятунок від хвороби, болю, самотності й злиднів.

Бодендик з насолодою бере в рот ковток вина і смакує його.

– Знаю, – кажу я. – Порятунок од земних скорбот. А навіщо, власне, Бог сотворив їх?

По Бодендикові не видно, що він страждає від земних скорбот. Круглий, гладкий, він закинув полу сутани на спинку стільця, щоб не зім’ялася під вагою його масивного заду. Ось він сидить, міцно тримаючи в руках чарку, цей знавець потойбічного життя й вина.

– Навіщо, власне, Бог сотворив земні скорботи? – повторюю я. – Не міг відразу пустити нас у вічне життя?

Бодендик знизує плечима.

– Про читайте про це в Біблії. Людина, рай, гріхопадіння…

– Гріхопадіння, вигнання з раю, первородний гріх, а з ним прокляття на сотні тисяч поколінь. Бог найдовгочаснішої помсти.

– Бог прощення, – заперечує Бодендик, дивлячись проти світла на вино. – Бог любові й справедливості, завжди готовий простити. Бог, який для спасіння людства віддав у жертву свого власного сина.

– Пане вікарій, – кажу я з раптовою люттю, – навіщо Бог любові й справедливості створив людей такими не однаковими? Одного – бідним і хворим, а іншого – здоровим і підлим?

– Хто принижений тут, той звеличиться в царстві небеснім. Божа справедливість зрівноважує.

– Я не дуже в цьому впевнений, – заперечую. – Я знав одну жінку, яку десять років мучив рак, яка витримала шість страшних операцій, яку ніколи не покидав біль і яка, врешті, зневірилась у Богові, коли поховала двох своїх дітей. Вона перестала ходити до церкви, перестала сповідатися і причащатися і, згідно з правилами Церкви, померла в смертельних гріхах. Згідно з цими самими правилами, вона тепер горить і вічно горітиме в пеклі, яке теж сотворив бог любові. Це справедливо, чи не так?

Якусь мить Бодендик мовчки дивиться на вино.

– Це ваша мати? – питає він нарешті.

Я здивовано переводжу на нього погляд.

– Яке це має значення?

– Це ваша мати, правда ж?

Я ковтаю вина.

– Хай навіть моя мати.

Бодендик мовчить.

– Вистачить одної секунди, щоб примиритись з Богом, – нарешті обережно каже він. – Одної секунди перед смертю. Єдиної думки. Не обов’язково навіть, щоб її було вимовлено.

– Кілька днів тому я теж так говорив одній жінці, що впала у відчай. Однак якщо такої думки не було?

Бодендик дивиться на мене.

– Церква має свої правила. Правила, які б запобігали людським гріхам і виховували. У Бога їх немає. Бог – це любов. Хто з нас може знати, як він судить?

– А він судить?

– Ми так це знаємо. Насправді це любов.

– Любов, – гірко кажу я. – Любов, сповнена садизму. Любов, яка несе муки й злидні, яка страхітливу несправедливість на світі хоче виправдати обіцянкою вигаданого неба.

Бодендик посміхається.

– Вам не здається, що до вас інші люди уже думали про це?

– Безліч людей. І розумніших за мене.

– Я теж так вважаю, – лагідно каже Бодендик.

– Це ще не значить, що я також не можу думати про це.

– Безперечно ні. – Бодендик наливає собі чарку. – Тільки робіть це ґрунтовно. Сумнів – це зворотний бік віри.

Я дивлюсь на нього. Ось він сидить, незворушний, як башта, і ніщо не може його сколихнути. За його міцною головою стоїть ніч, неспокійна ніч Ізабели, яка тріпоче і б’ється у вікно, безмежна ніч, вщерть наповнена питаннями без відповіді. А Бодендик на все має відповідь.

Відчиняються двері. На великій таці у каструлях, поставлених одна на одну, з’являється вечеря. Сестра з кухні застеляє стіл скатертиною, кладе ножі, ложки та виделки і зникає.

Бодендик знімає верхню каструлю.

– Що в нас сьогодні на вечерю? Бульйон, – ніжно каже він, – бульйон з мозковими галушками. Вищий клас! І печеня в оцті з червоною капустою. Одкровення!

Він насипає собі тарілку бульйону й почгїнає їсти. Я серджусь на себе, що завів з ним диспут, і відчуваю його перевагу, хоч усе сказане аж ніяк не розв’язує проблеми. Перевага його в тому, що він нічого не шукає. Він знає. Але що він, власне, знає? Довести він нічого не може. І все-таки грається зі мною, як хоче.

Входить лікар. Це не директор закладу, а лікар, що наглядає за хворими.

– Повечеряєте з нами? – питає Бодендик. – Тоді сідайте, бо після нас нічого не залишиться.

Лікар хитає головою.

– Ніколи. Буде гроза, а в грозу хворі ще неспокійніші.

– Щось не схоже на грозу.

– Не схоже, але вона буде. Хворі передчувають її. Для кількох уже довелося влаштувати тривалу ванну. Важка буде ніч.

Бодендик ділить між нами печеню. Собі він кладе більше.

– Гаразд, докторе, – каже він. – Випийте принаймні чарку вина. П’ятнадцятиградусне! Дар божий! Навіть для нашого молодого язичника.

Він підморгує мені, а я відчуваю, що так би й вилив соус з печені за його засалений комірець.

Лікар сідає до нас і бере чарку. Бліда сестра просовує голову крізь двері.

– Я зараз не вечеряю, сестро, – каже лікар – Залиште, будь ласка, в моїй кімнаті кілька бутербродів і пляшку пива.

Лікареві років тридцять п’ять. Це чорнявий чоловік з вузьким обличчям, близько поставленими очима і великими відстовбурченими вухами. Звати його Верніке, Гвідо Верніке, і він так само ненавидить своє ім’я, як я ненавиджу ім’я Рольф.

– Як там фройляйн Терговен? – питаю я.

– Терговен? А, так… На жаль, нічого втішного.

– Ні. Вона була така ж, як завжди. Може, трохи збудженіша, але ж ви кажете, що це від грози.

– Побачимо. У нас тут передбачити щось дуже важко.

Бодендик сміється.

– Безперечно, важко. Тут важко.

Я дивлюсь на нього. От тобі й християнин! Але тут мені спадає на думку, що його ж професія – піклуватися про людські душі, тому він дещо втрачає в почуттях за рахунок знань, так само як лікарі, медсестри і торговці надгробками.

Я слухаю, як він розмовляє з Верніке. У мене раптом зникає апетит, я встаю і підходжу до вікна. З-за розколисаних вітром чорних верховіть стіною здіймається хмара з блідими краями. Я дивлюсь на неї. Зненацька мені все здається зовсім чужим: за знайомою картиною парку безмовно встає інша, дикіша, і відкидає стару, як порожню оболонку. Я згадую крик Ізабели. «Де моє колишнє обличчя? Те, яке було ще до всіх дзеркал?» Справді, де те найперше обличчя, думаю я. Первісний ландшафт, яким він був ще, поки не став ландшафтом у нашому розумінні – парком, лісом, будинком, людиною? Де обличчя Бодендика, яке ще не було Бодендиком, і обличчя Верніке, що існувало до того, як стало відповідати цьому імені? Чи ми щось знаємо про них? Чи ми потрапили в тенета понять і слів, логіки й облудного розуму, а за ними самотньо палає пра-вогонь, до якого ми більше не маємо доступу, тому що обернули його на тепло і вигоду, на вогонь у грубках і парове опалення, на шахрайство й упевненість, на міщанство й твердині та ще, може, на турецьку лазню мокрої філософії і науки. Де вони? Стоять там і досі, незбагненні, чисті й недоступні, поза життям і смертю, поки самі не стануть для нас життям і смертю? А може, це тільки ті, які зараз сидять, втупившись перед собою очима, чи тихенько ходять у загратованих кімнатах цього будинку, відчуваючи в крові близьку їм грозу? Де межа, що відділяє хаос од порядку, і хто може її переступити й повернутися назад, а якщо комусь і вдалося, то хіба він щось пам’ятає про це? Хіба один спогад не стирається іншим? Хто божевільний, затаврований і вигнаний – ми з своїми межами, з своїм розумом, з своїм упорядкованим світоглядом, чи вони, в кому бушує хаос, хто відданий на волю безмежному, як кімнати без дверей і стелі, як приміщення з трьома стінами, куди б’ють блискавки, залітає вітер і падає дощ, тоді як ми пишаємось у своїх закритих кімнатах з дверима й чотирма стінами і віримо, що маємо перевагу над божевільними, бо уникнули хаосу? Але що таке хаос? І що порядок? І в кого вони є? І чому? І хто уникає їх?

Бліда блискавка прорізала край неба над парком, і аж згодом почувся слабкий грім. Наша кімната, мов наповнена світлом каюта, здається, пливе в ніч, що стає дедалі страшнішою, ніби десь полонені велетні рвуть ланцюги, аби схопитись і знищити плем’я карликів, котрим на деякий час вдалось прикувати їх. Освітлена кабіна в темряві, книги і три впорядковані мозки в будинку, де всюди, ніби в чарунках стільників у вулику, запертий жах, що спалахує блискавками в зруйнованих мозках. А що, коли б їх усіх зненацька пронизала блискавка свідомості, і вони, зібравшись разом, зчинили б бунт, розбили замки, зірвали засуви, сірою хвилею затопили б сходи, змили б геть освітлену кімнату обмеженого, міцного духу, кудись у ніч, у те безіменне, могутнє, що стоїть за нею?

Я обертаюсь. Людина віри й людина науки сидять біля столу. Для них світ не здається хистким тремтячим неспокоєм, гуркотом з глибин, блискавкою в крижаному ефірі, вони люди віри й науки, вони мають висок і лот, вагу й міру, кожен свою, однак їх це не бентежить, вони впевнені, в них є назви, які можна до всього приліпити, ніби етикетки, вони добре сплять, у них є мета, що вдовольняє їх, а жах, чорна завіса перед самогубством, має у їхньому бутті своє визначене місце – е нього є назва, його можна класифікувати і тому він перестав бути небезпечним. Вбиває лиш те, що не має назви, або те, що зламало свою назву.

– Блискає, – кажу я.

Лікар озирається.

– Справді?

Він саме пояснював суть шизофренії, Ізабелиної хвороби. Його смугляве обличчя від збудження трохи почервоніло. Він розповідає, що хворі на шизофренію блискавично, в одну мить, перескакують з однієї особистості в іншу і що в давнину їх вважали за ясновидців та святих, а пізніше – за людей, якими заволодів диявол, і ставились до них з забобонною пошаною. Лікар філософствує про причини хвороби, і я раптом дивуюсь, звідки він це все знає і чому він зве це хворобою. Хіба не можна з таким же успіхом вважати це винятковим багатством? Хіба кожна нормальна людина не має у собі теж з десяток особистостей? І хіба не полягає різниця між ними лише в тому, що здоровий стримує їх, а хворий дає їм волю? Хто ж тоді хворий?

Я підходжу до столу й випиваю свою чарку. Бодендик дивиться на мене доброзичливо, Верніке – як на зовсім нецікавого пацієнта. Тільки зараз я починаю відчувати смак вина. Воно добре, ароматне, витримане й міцне. В ньому більше немає хаосу, думаю я. Воно перетворило його в гармонію. Перетворило – не замінило. Не уникло його. І раптом на якусь мить, зовсім безпідставно, я стаю невимовно щасливим. Отже, буває й так, думаю я. Хаос можна перетворити! Існує не лише те або інше, але вони можуть і перетворюватися одне на одне.

За вікном знову спалахує бліде сяйво й згасає.

Лікар підводиться.

– Почалось. Мені треба йти до тих, що замкнені.

Замкнених хворих ніколи не випускають надвір. Вони до самої смерті залишаються в кімнатах з прикрученими до підлоги меблями, з заґратованими вікнами і з дверима, які можна відчинити тільки ключем ззовні. Вони сидять у клітках, як небезпечні хижі звірі, і говорити про них не любить ніхто.

Верніке дивиться на мене.

– Що з вашою губою?

– Нічого. Вкусив уві сні.

Бодендик сміється. Двері відчиняються, і маленька сестра вносить ще одну пляшку й три чарки. Верніке йде з кімнати разом з сестрою. Бодендик хапає пляшку і наливає собі знову. Тепер мені зрозуміло, чому він запросив Верніке випити з нами: щоб начальниця прислала другу пляшку вина. Однієї для трьох чоловіків мало. От хитрий, думаю я. Повторив чудо, яке вчинив Христос під час проповіді на горі. З однієї чарки для Верніке зробив для себе цілу пляшку.

– Ви, мабуть, більше не питимете? – питає він.

– Чому ж? Питиму, – відповідаю я, сідаючи до столу. – Я саме добрав смаку. Ви мені допомогли в цьому. Красно дякую.

Бодендик кисло посміхається і витягає пляшку з льоду Якусь мить він ще дивиться на етикетку, потім наливає мені – менше ніж півчарки. Собі ж наливає майже по самі вінця. Я спокійно забираю в нього пляшку і доливаю собі стільки, як і в нього.

– Пане вікарій, – кажу я, – в деяких речах ми не так уже й відрізняємось.

Бодендик раптом вибухає сміхом. Його лице розквітає як півонія.

– На здоров’я! – каже він єлейним голосом.

Гроза, гуркочучи, то насувається на місто, то відходить далі. Як безмовні удари шаблі, небо розтинають блискавки. Я сиджу біля вікна в своїй кімнаті, а переді мною в кошику на сміття у вигляді видовбаної слонячої ноги, який мені торік подарував комівояжер Ледерман, син кравця Ледермана, лежать подерті Ернині листи.

З Ерною все скінчено. Я перебрав в пам’яті всі її вади, викинув її і з голови і з серця, а на десерт ще й прочитав кілька розділів з Шопенгауера й Ніцше. Але все-таки мені краще хотілося б мати смокінг, машину та шофера і в товаристві двох чи трьох відомих артисток, з кількома сотнями мільйонів у кишені зненацька з’явитись у «Червоному млині», щоб завдати змії смертельного удару. Я ще якийсь час мрію про те, що було б, якби вона завтра прочитала в газеті, що мені випав найбільший виграш по лотереї або що я дуже обпікся, рятуючи з охопленого вогнем будинку дітей. Потім помічаю світло в Лізиній кімнаті.

Ліза відчиняє вікно і подає комусь знак. Я сиджу в темряві, тому мене їй ледве видно, отже, вона має на увазі когось іншого. Вона беззвучно ворушить губами, показує собі на груди, потім на наш будинок і киває головою. Після цього світло гасне.

Я обережно висуваюся з вікна. Уже дванадцята година ночі, і всі вікна поблизу темні, а відчинене тільки в Ґеорґа Кроля.

Я очікую і нарешті бачу, як двері в Лізиному будинку відхиляються. Ліза виходить, швидко озирається і перебігає вулицю. Вона в легенькій строкатій сукні, а черевики тримає в руці, щоб не зчиняти шуму. Водночас я чую, як обережно відчиняються двері в нашому будинку. Це може бути тільки Ґеорґ. Над дверима висить дзвінок, і, щоб тихо відчинити їх, треба стати на стілець, рукою притримати дзвінок, а ногою натиснути на клямку й потягнути до себе. Для такої акробатичної вправи треба бути тверезому. А я знаю, що сьогодні Ґеорґ тверезий.

Чути тиху розмову і тупіт високих каблуків. Значить, Ліза, хитра бестія, знову взула черевики, щоб бути принаднішою. Двері Ґеорґової кімнати тихо риплять.

От тобі й маєш! Ґеорґ, ця тиха вода! І коли він устиг?

Гроза повертається знову. Грім лунає дужче, і зненацька на бруківку, ніби срібні таляри, починає сипати дощ. Вода відскакує від каміння дрібними краплями, і від землі здіймається приємна прохолода. Вихилившись з вікна, я дивлюсь на цей мокрий танок. Вода вже тече поверх ринв, без кінця спалахують блискавки, і в їхньому світлі я бачу, як з Ґеорґового вікна Ліза підставляє під дощ свої голі руки, потім висовує й голову, і я чую її хрипкий голос. Лисої голови Ґеорґа не видно: він не любитель природи.

Відштовхнувши кулаком ворота, на подвір’я, хитаючись, входить мокрий до нитки Кнопф. З його картуза струмує вода. Слава Богу, думаю я, в таку погоду мені не треба буде змивати його свинство. Однак Кнопф розчаровує мене. Він навіть не дивиться на свою жертву – чорний обеліск. Лаючись і відмахуючись від дощу, наче від комарів, він тікає до хати. Вода – його найбільший ворог.

Я беру кошик і витрушую з нього все на вулицю. Вода підхоплює й швидко несе геть Ернину любовну писанину. Як завжди, перемогли гроші, думаю я, хоч вони зараз і нічого не варті. Я підходжу до другого вікна і визираю в сад. Дощ справляє там бучне свято, зелену оргію спарування, безсоромну й невинну. В спалахах блискавок мені видно надмогильну плиту самогубця. Вона стоїть осторонь, на ній уже видовбано напис, літери виблискують золотом. Я зачиняю вікно і вмикаю світло. Внизу тихо розмовляють Ґеорґ і Ліза. Враз моя кімната здається мені страхітливо порожньою. Я знову відчиняю вікно, дослухаюсь до таємничого шуму й вирішую, що візьму в книгаря Бауера замість грошей за останні уроки книжку про йогів, аскетизм і самообмеження. Тренуючи дихання, люди нібито досягають казкових результатів.

Прямуючи до ліжка, я проходжу повз дзеркало. Зупиняюсь і дивлюся в нього. «Що там справді є? – думаю я. – Звідки береться перспектива, якої, немає, глибина, яка тільки обманює око, простір, що насправді є площиною? І хто це виглядає звідти, коли там нікого немає?

Я бачу свою губу, напухлу і заструпілу, ворушу нею, і хтось напроти ворушить губою, якої там немає. Я посміхаюсь, і неіснуючий Хтось відповідає мені посмішкою. Я хитаю головою, і неіснуючий Хтось теж хитає неіснуючою головою. Хто із нас Хтось? І хто з нас Я? Той, що стоїть там, чи інший, з плоті й крові, перед, дзеркалом? Чи ще хтось третій, який стоїть за обома нами? Мені стає страшно, і я гашу світло.

VII

Ризенфельд дотримав слова. Наше подвір’я повне надгробків і цоколів. Поліровані з усіх боків пам’ятники оббиті планками та обмотані мішковиною. Це примадонни надмогильних каменів, і поводитися з ними треба дуже обережно, щоб не пошкодити країв.

На подвір’я зійшлися всі наші працівники, аби допомогти вивантажувати товар і подивитись на нього. Навіть стара фрау Кроль крутиться тут, перевіряючи якість чорного граніту і час од часу окидаючи сумним поглядом обеліск біля дверей – єдину річ, яка ще залишилась із того, що купив її небіжчик-чоловік.

Курт Бах направляє до себе в майстерню величезну брилу пісковика. З неї вийде ще один конаючий лев, однак цього разу не скоцюрблений, ніби в нього болять зуби, а лев, що реве з останніх сил, із уламком списа у боці. Його призначено для пам’ятника полеглим села Вюстринген, у якому існує надзвичайно войовничий Союз ветеранів під командуванням відставного майора Волькенштейна. Волькенштейнові скоцюрблений лев здався надто слабкодухим. Він найохотніше замовив би чотириголове чудовисько з вогненними пащами.

Товар з Вюртемберзької фабрики металевих виробів, який прибув одночасно з надгробками, теж розпаковано. На землі один побіч одного вишикувались чотири орли, два бронзові і два чавунні. Вони теж мають увінчати пам’ятники полеглим і надихати молодь на нову війну, бо, як переконливо заявляє відставний майор Волькенштейн, «колись же, нарешті, ми мусимо перемогти, і тоді горе нашим ворогам!» Правда, поки що орли скидаються на величезних курок, які сідають нестися, однак усе матиме зовсім інший вигляд, коли вони увінчають пам’ятники. Генерали без мундирів теж скидаються на торговців оселедцями, і навіть Волькенштейн у цивільному костюмі схожий на гладкого вчителя фізкультури. У нашій любій вітчизні зовнішній вигляд і дистанція – це все.

Оскільки я відаю рекламою, то визначаю, де ставити той чи інший пам’ятник. Вони мають стояти не просто будь-як один біля одного, а мальовничими групами по всьому саду. Генрих Кроль проти цього. Він найбільше хотів би, щоб камені були вишикувані в ряд, як солдати, все інше здається йому сентиментальним. На щастя, на моєму боці більшість. Навіть його мати проти нього. Зрештою, вона завжди виступає проти Генриха. Ще й сьогодні їй дивно, чому Генрих – її син, а не син дружини відставного майора Волькенштейна.

День видався безхмарний, тихий, чудовий. Небо розкинулось над містом, як величезне шовкове шатро. У кронах дерев ще збереглася ранкова прохолода. Пташки щебечуть, ніби на світі нічого більше не існує, крім раннього літа, гнізд і молодого життя в них. Їм байдуже, що долар, як огидний губчастий гриб, набух до п’ятдесяти тисяч марок. І що в ранковій газеті зміщено повідомлення про три самогубства. Всі три самогубці – колишні дрібні вкладники, всі три вибрали улюблену смерть бідних – залишили відкритими газові крани. Стара Кульбаке засунула голову в духовку; радника фінансів на пенсії Гопфа знайшли старанно поголеного, в його останньому, дбайливо вичищеному, багато разів латаному костюмі, з чотирма нічого не вартими асигнаціями по тисячі марок, проштемпельованими червоною фарбою, у руці, ніби з вхідними квитками до неба; а вдову Гляс – у сінях біля кухні, з розірваною книжкою ощадної каси із вкладом на п’ятдесят тисяч марок. Асигнації по тисячі марок були для Гопфа останніми прапорами надії: давно вже ходила чутка, що саме ці асигнації колись знову матимуть вартість. Невідомо, хто пустив таку чутку. На них ніде не написано, що вони забезпечені золотом, а хоч би й було написано, то що з того? Держава, ця безкарна обманщиця, яка сама розтринькує більйони і садовить у тюрму кожного, хто обдурить її бодай на п’ять марок, знайде вже спосіб не оплачувати асигнацій. Тільки позавчора в газеті було опубліковано, що вони не будуть користуватися ніякими пільгами. Тому сьогодні в ній же й з’явилось повідомлення про смерть Гопфа.

З майстерні трунаря Вільке долинає стукіт, ніби там оселився веселий дятел-велетень. Справи у Вільке йдуть якнайкраще, труна, врешті, потрібна кожному, навіть самогубцеві – адже пора братських могил та похоронів у брезенті скінчилась разом з війною. Тепер кожен гниє так, як йому належить за чином – в труні, що повільно трухлявіє у землі, в савані, у фраці без спини чи в покривалі з білого крепдешину. Пекар Нібур навіть з усіма своїми орденами та значками різних союзів: так захотіла його дружина. Вона поклала йому навіть копію прапора союзу співаків «Одностайність». Він був у ньому другим тенором, щонеділі виводив там «Тишу в лісі» та «Чорно-біло-червоний наш прапор гордо має в ясній високості», напивався пива так, що мало не лопав, і йшов додому лупцювати свою жінку. Праведна душа, як сказав на похороні пастор.

На щастя, о десятій годині Генрих Кроль у своєму звичайному костюмі подався на велосипеді на села. Коли він побачив стільки свіжого граніту, його серце комерсанта не витримало: треба їхати, треба передати камені засмученим родичам померлих.

Тепер ми почуваємо себе вільніше. Насамперед ми влаштовуємо перерву і підкріплюємось у фрау Кроль бутербродами з. ліверною ковбасою та кавою. У підворітті з’являється Ліза в яскраво-червоній шовковій сукні. Побачивши фрау Кроль, вона вмить зникає. Стара Лізи терпіти не може, хоч вона й не з тих святенниць, що вічно стирчать у церкві.

– Оця ще мені брудна нечупара, – не без задньої думки каже вона.

Ґеорґ відразу клює на це.

– Брудна? Чого це вона брудна?

– Тому що брудна, хіба ти не бачиш? Невмивана, але в шовкових ганчірках.

Я помічаю, що Ґеорґ мимоволі задумується. Ніхто не любить бруду в своєї коханки, якщо він не декадент. Очі його матері якусь мить світяться тріумфом, потім вона міняє тему розмови. Я захоплено дивлюсь на неї; стара, як полководець з дуже рухливим військом: завдає блискавичного удару, а поки противник приготується до захисту, вона вже в іншому місці. Ліза може й нечупара, але, безперечно, не така брудна, щоб це впадало у вічі.

З будинку випурхують три Кнопфові дочки – маленькі, круглі й моторні. Як і їхня мати, вони швачки і цокотять машинками цілісінький день. Тепер, щебечучи, дівчата розносять спекулянтам недосяжно дорогі шовкові сорочки. Кнопф, старий вояка, не дає з своєї пенсії на домашні витрати жодного пфеніга: про все мусять турбуватись чотири жінки.

Ми обережно розпаковуємо обидва чорні надгробки з хрестами. Власне, їх треба було б поставити біля входу, щоб досягти більшого ефекту, і взимку ми їх там і поставили б, однак зараз травень, і, як це не дивно, наше подвір’я править за місце гулянок для котів і закоханих. Коти починають ще в лютому кричати серед надгробків, ганяючись один за одним поміж цементовим обрамленням до могил, закохані ж з’являються там одразу, як тільки починає тепліти, щоб любитись на свіжому повітрі; а зрештою, хіба для цього буває колись надто холодно? Вулиця наша тиха, віддалена від центру, ворота так і просять кожного зайти, а сад великий і просторий. Дещо моторошна виставка не бентежить закоханих, навпаки, вона, здається, ще розпалює їхню пристрасть. Два тижні тому капелан з села Галле, котрий, як усі слуги божі, звик уставати разом з курми, з’явився до нас о сьомій годині ранку купувати чотири надгробки з найменших на могили сестер-жалібниць, що померли протягом року. Коли я, сонний, вів його до саду, то ледве встиг вчасно скинути з хреста на полірованому з усіх боків пам’ятникові рожеві трусики із штучного шовку, що майоріли, як прапор. Їх забула там якась захоплена нічна пара. Сіяти життя в царстві смерті! – безперечно, в широкому, поетичному розумінні – в цьому є щось заспокійливе, і коли я розповів про це Отто Бамбусу, члену нашого клубу, вчителеві, що пише вірші, він одразу ж украв ідею і втілив її в елегію з світовим гумором – але взагалі це досить-таки дратує, особливо коли поблизу ще й виблискує в промінні ранкового сонця порожня пляшка з-під горілки.

Я оглядаю виставку. Вона справляє приємне враження, якщо можна так сказати про надгробки. Два хрести здіймаються на своїх цоколях, сяючи у сонячному промінні, символи вічності, одшліфовані часточки розпеченої колись землі, застиглі, відполіровані, готові назавжди зберегти для нащадків ім’я якогось щасливого торговця чи багатого спекулянта – навіть шахрай не хоче безслідно зникнути з цієї планети.

– Ґеорґу, – кажу я, – треба пильнувати, щоб твій брат не розпродав нашу верденбрюкську голгофу якимось крутіям з села, котрі розраховуються аж після жнив. Поклянімось цього блакитного дня, під щебет пташок і запах кави, що продамо обидва хрести тільки за готівку.

Ґеорґ посміхається.

– Ну, це не так страшно. Вексель нам треба оплатити лиш через три тижні. Якщо ми одержимо якісь гроші раніше, то, значить, заробимо.

– Що заробимо? – питаю я. – Ілюзію – до наступного курсу долара!

– Ти часом буваєш занадто діловитий. – Ґеорґ церемонно запалює сигару вартістю в п’ять тисяч марок. – Замість того, щоб скаржитись, ти краще сприймай інфляцію, як обернений символ життя. Кожний прожитий день скорочує на один день наш вік. Ми живемо на капітал, а не на проценти. Щодня піднімається курс долара, але щоночі падає на одну добу курс твого життя. Чи не написати тобі сонета на цю тему?

Я дивлюсь на цього самовдоволеного Сократа з Гакенштрассе. Краплини поту оздоблюють його лису голову, як перли світлу сукню.

– Дивно, як тягне людину до філософії, коли вона спить уночі не сама, – кажу я.

Ґеорґ навіть оком не моргне.

– А коли ж інакше? – спокійно питає він. – Філософія повинна бути веселою, а не вимученою. Пов’язувати з нею метафізичний світогляд – це все одно, що чуттєві насолоди пришивати до того, що ви, члени клубу поетів, звете ідеальним коханням. Виходить нестерпна плутанина.

– Плутанина? – кажу я, трохи зачеплений. – Ох ти ж, міщанський авантюрнику, збирачу метеликів, що хоче все настромити на голку! Ти хіба не знаєш, що людина мертва без того, що ти звеш плутаниною?

– Не туди гнеш. Я тільки відрізняю одну річ від іншої. – Ґеорґ пускає мені в обличчя хмарку диму. – Я краще гідно, з філософським сумом, терпітиму скороминучість життя, ніж вульгарно плутатиму якусь там Мінну чи Анну з суворою таємницею буття і думатиму, що світ перевернеться, коли Мінна чи Анна віддасть перевагу якомусь Кардові чи Йозефові. Або Ерна отому дебелому шмаркачеві в костюмі з англійської шерсті.

Він глузливо сміється. Я холодно дивлюсь у його зрадницькі очі.

– Дешевий удар, гідний Генриха, – зауважую я. – Ти, примітивний любителю того, що легко дається! Може, поясниш мені, навіщо ти тоді з таким захватом читаєш журнали, в яких тільки й є, що недосяжні сирени, скандали з вищого світу, дами з театру та зірки кіно?

Ґеорґ знову пускає мені в очі на триста марок диму.

– Це я роблю для своєї фантазії. Ти ніколи не чув про небесне й земне кохання? Ти ж недавно сам пробував поєднати їх у своїй Ерні і дістав добру науку, ти, бакалійнику кохання, який хоче мати в одній крамниці і квашену капусту й ікру! Ти ще й досі не знаєш, що тоді капуста ніколи не відгонить ікрою, а ікра завжди відгонить капустою? Я тримаю їх окремо, і тобі слід теж так робити! Так зручніше жити. А тепер ходімо, помучимо Едуарда Кноблоха. Сьогодні в нього на обід тушкована яловичина з макаронами.

Я киваю і мовчки беру капелюха. Ґеорґ, сам того не знаючи, дуже вразив мене, – але хай мені чорт, коли я дам йому помітити це.

Повернувшись, я застаю в конторі Герду. Вона в зеленому светрі і короткій спідниці. У вухах у неї великі сережки з фальшивими самоцвітами, а на светрі приколена троянда з Ризенфельдового букета. Вона показує на квітку й каже:

– Мерсі! Усі заздрили, Такий букет гідний примадонни.

Я дивлюся на неї. Ось, либонь, саме те, що Ґеорґ зве земним коханням, – зрозуміла, міцна, молода дівчина, яка не вдається до зайвих фраз. Я послав їй квіти, і вона прийшла, бо зрозуміла мій вчинок так, як і повинна зрозуміти кожна розсудлива людина. Замість того, щоб влаштовувати довгу комедію, вона ось сидить переді мною. Вона прийняла ж од мене квіти, і тепер, власне, обговорювати вже нічого.

– Що ти робитимеш сьогодні після обіду? – питає Герда.

– Я працюю до пятої. Потім дам урок одному ідіотові.

– Урок чого? Ідіотизму?

Я посміхаюсь.

– Взагалі то так.

– Це буде до шостої. А після того приходь в «Альтштедтер Гоф». Я там тренуюсь.

– Гаразд, – не задумуючись, погоджуюсь я.

Герда підводиться.

– Отже, тоді…

І, на мій подив, підставляє мені своє обличчя. Посилаючи їй букет, я не думав, що до такого дійде. А, зрештою, чому б і ні? Мабуть, Ґеорґ каже правду: муки кохання треба лікувати не філософією, а тільки іншою жінкою. Я обережно цілую Герду в щоку.

– Дурний, – каже вона і сміливо цілує мене в губи. – У мандрівних артистів немає часу на всілякі церемонії. За два тижні мені треба їхати далі. Ну, до вечора.

Герда виходить з бюро, пряма, струнка, дужа. На голові в неї червоний берет. Здається, вона любить яскраві кольори.

На подвір’ї, біля чорного обеліска, вона зупиняється й дивиться на нашу голгофу.

– Це наш склад, – пояснюю я.

Герда киває.

– Вони дають якийсь прибуток?

– Ледь-ледь, у такі часи…

– І ти тут служиш?

– Так. Смішно, правда ж?

– Нічого тут немає смішного, – заперечує Герда. – Що ж тоді казати мені, коли я в «Червоному млині» вигинаюсь і просовую голову між ноги? Думаєш, Бог цього хотів, коли створював мене? Отже, до шостої.

З саду з поливальницею в руках виходить стара фрау Кроль.

– Пристойна дівчина, – зауважує вона, дивлячись услід Герді. – Хто це така?

– Акробатка.

– Он як, акробатка! Акробатки здебільшого пристойні. А вона часом не співачка?

– Ні. Справжня акробатка. Робить сальто, стоїть на руках і звивається, як змія.

– То ви її добре знаєте. Вона хотіла щось купити?

– Ще ні.

Фрау Кроль сміється. Скельця її окулярів виблискують проти сонця.

– Любий мій Людвігу, – каже вона, – ви навіть не уявляєте собі, яким безглуздим здасться вам теперішнє вашо життя, коли вам стукне сімдесят.

– В цьому я ще не дуже впевнений, – заперечую я. – Тобто воно й тепер уже здається мені досить безглуздим. А що ви думаєте про кохання?

– Про що?

– Про кохання. Небесне й земне?

Фрау Кроль весело сміється:

– Про це я вже, слава Богу, давно забула.

Я сиджу в книгарні Артура Бауера. Сьогодні він має платити мені за уроки, які я даю його синові. Артур молодший скористався нагодою і, замість привітання, підклав мені на стілець дві кнопки. Я б за такий вчинок залюбки ткнув його тупе обличчя в акваріум із золотими рибками, що прикрашає плюшевий салон, однак мушу стримуватись, інакше Артур старший не заплатить мені, і Артур молодший знає це.

Артур старший – низенький чоловік з гострою борідкою і жвавими очима.

– Отже, йоги, – весело каже він, підсуваючи мені купу книжок. – Я тут відклав для вас усе, що в нас є. Йоги, буддизм, аскетизм, чревовіщання… Ви хочете стати факіром?

Я кидаю на нього сердитий погляд. Ще один стрілець, котрий цілиться в моє розбите серце. Але з твоїм дешевим зубоскальством я справлюсь, ти не Ґеорґ!

– В чому зміст життя, пане Бауер? – суворо питаю я.

Артур очікувально дивиться на мене, як пудель.

– Ну?

– Що ну?

– Де сіль? Ви ж розповідаєте якийсь анекдот?

– Ні, – холодно відповідаю я, – це анкета для спасіння моєї молодої душі. Я звертаюся з цим запитанням до багатьох людей, особливо до тих, хто мусить знати відповідь.

Артур перебирає пальцями бороду, як струни арфи.

– Ви що, серйозно серед понеділка, в робочий час, морочите людей отакими безглуздими запитаннями та ще й відповідь на них хочете мати?

– Авжеж, – відповідаю я. – Мерщій кажіть свою думку! Отже, ви теж не знаєте! Ви, незважаючи на всі свої книги!

Артур пускає бороду і хапається за волосся.

– Боже, чим люди клопочуться! Обговорюйте такі речі в своєму клубі поетів!

– В клубі поетів цим запитанням тільки надають поетичної форми. А я хочу знати правду. І хочу ще знати, для чого я існую і чому я не черв’як?

– Правду! – бурчить Артур. – Правда годиться хіба що для Пілата. А мені вона ні до чого. Я книгар, чоловік і батько, і цього мені досить.

Я дивлюсь на книгаря, чоловіка й батька. На правій щоці в нього вискочив прищ.

– Отже, цього вам досить? – різко кажу я.

– Досить, – рішуче повторює Артур. – Часом навіть забагато.

– А в двадцять пять років рам цього теж було досить?

Артур витріщає на мене свої голубі очі.

– В двадцять п’ять років? Ні, тоді я ще чимось хотів стати.

– Чим? – з надією питаю я. – Людиною?

– Власником книгарні, чоловіком і батьком. Людиною я й так був. А от факіром – ні.

Завдавши мені такого нікчемного удару, він запобігливо поспішає назустріч дамі з пишними обвислими грудьми, яка просить роман Рудольфа Герцога. Я нашвидку перегортаю книжки про щастя аскетизму і відкладаю їх набік. Удень людина значно менше схильна до таких речей, ніж уночі, на самоті, коли їй не залишається нічого іншого.

Потім я підходжу до полиці з книжками про релігію й філософію. Вони – гордість Артура Бауера. Тут у нього зібрано майже все, що людство за кілька тисячоліть передумало про зміст життя. Отже, за якихось там кількасот тисяч марок можна мати вичерпну інформацію про це – власне, навіть за менше, десь за двадцять чи тридцять тисяч марок, бо коли зміст життя хтось здатен пізнати, то для цього досить однієї книжки. Але де вона? Я оглядаю полиці вздовж і впоперек. Відділ надто великий, і це мене раптом приголомшує. Скидається на те, що з правдою і змістом життя поводяться, ніби з рідиною для волосся: кожна фірма хвалить свою, як найцілющішу, але Ґеорґ Кроль, котрий перепробував кожну з них, все одно лисий, і це йому треба було знати з самого початку. Коли б якась фірма мала рідину, від якої справді росло б волосся, то вона була б єдиною, а всі інші давно б збанкрутували.

Бауер повертається.

– Ну, щось знайшли?

– Ні.

Він помічає відкладені набік книжки.

– Значить, перехотілось бути факіром?

Замість того щоб поставити на місце невдалого дотепника, я відповідаю:

– Книжки взагалі нічого не варті. Коли побачиш, що тут у них понаписувано і що, незважаючи на це, робиться на світі, то мимоволі спадає на думку, що, крім меню у «Валгалі» та сімейних повідомлень у щоденній газеті, нічого не слід читати.

– Як так? – трохи злякано питає книгар, чоловік і батько. – Книжки дають людині осєіту, це кожному відомо.

– Справді?

– Звичайно. Що ж інакше робити нам, книгарям?

Артур знову біжить до прилавка. Якийсь чоловік з коротко підстриженими вусами просить книжку «Непереможена в окопах». Зараз, у післявоєнні роки, на неї дуже велика мода. Один із безробітних генералів доводить у ній, що німецька армія на війні до самого кінця здобувала перемоги.

Артур продає подарункове видання в шкіряній обкладинці з золотим обрізом. Вигідний продаж заспокоює його, і назад він повертаєтеся в доброму гуморі.

– Може, щось із класики? Звичайно, антикварне.

Я хитаю головою і мовчки показую на книжку, яку знайшов серед виставлених на столі. Це «Людина в товаристві» – короткий довідник гарних манер на всі випадки життя. Я терпляче чекаю неминучих банальних жартів щодо факірів-джентльменів тощо. Однак Артур діловито каже:

– Корисна книжка. Її слід було б видати масовим тиражем. Ну гаразд, тепер ми розрахувались?

– Ще ні. Я хочу взяти ще й оце, – кажу я, піднімаючи вгору тоненький томик – «Бенкет» Платона. – Ця річ мені теж до вподоби.

Артур підраховує в думці.

– Не цілком точно, але хай буде. Порахуємо «Бенкет» як антикварну книжку.

Я прошу загорнути довідник у папір і перев’язати шпагатом, бо нізащо на світі не хотів би, щоб мене хтось застукав із цією книжкою. Але все-таки я вирішив увечері прочитати його. Трохи глянцю нікому не зашкодить, а в мене ще сидять у голові Ернині образи. Ми на війні досить-таки здичавіли, а сьогодні грубі манери може собі дозволити тільки той, у кого є товстий гаманець, щоб прикрити їх. А в мене його немає.

Дуже задоволений, я виходжу на вулицю. Галасливий зовнішній світ відразу бере мене в свої обійми. Мимо в яскраво-червоному кабріолеті мчить Віллі, не помічаючи мене. Я міцно затискаю під пахвою книжечку «Людина в товаристві». «Поринай у життя! Вітай земне кохання! Геть мрії! Геть марення! Залиш їх для Ерни та Ізабели! У тебе для душі завжди є Платон», – думаю я.

«Альтштедтер Гоф» – харчевня, куди вчащають мандрівні артисти, цигани та візники. На другому поверсі тут є з десяток кімнат, в яких вони живуть, а в задній частині будинку – простора зала з піаніно й численними гімнастичними снарядами, де артисти можуть готуватись до виступів. Однак найбільший прибуток хазяїнові дає саме харчевня. Це не лише місце зустрічі мандрівних артистів вар’єте – її відвідує й морське дно.

Я відчиняю двері до зали. Біля піаніно стоїть Рене де ля Тур і співає свій дует. В глибині зали якийсь чоловік дресирує двох білих шпіців і пуделя. Дві дебелі жінки лежать праворуч на матах і курять, а на трапеції, вигнувши спину і просунувши ноги поміж руки, летить мені назустріч Герда, ніби іграшкова фігурка на ниточці.

Дебелі жінки, що лежать на матах, одягнені в купальні костюми. Вони потягаються, граючи мускулами. Це, безсумнівно, жінки-борці, котрі виступають в «Альтштедтер Гоф». Рене найсправжнісіньким казарменим басом вітається зі мною і підходить ближче. Дресирувальник свистить. Собаки роблять сальто. Герда розмірено гойдається на своїй трапеції. Я на мить згадую, як вона дивилась на мене в «Червоному млині». Одягнена Герда в чорне трико, волосся в неї зав’язане червоною хустиною.

– Вона тренується, – пояснюй Рене. – Хоче повернутися до цирку.

– До цирку? – Я зацікавлено дивлюсь на Герду. – Хіба вона була в цирку?

– Звичайно. Вона там виросла. Але цирк збанкрутував. Не міг більше платити за м’ясо для левів.

– Вона дресирувала левів?

Рене кидає на мене глузливий погляд і регоче, як фельдфебель.

– Це було б пікантно, га? Ні, вона була акробаткою.

Герда знову пролітає повз нас. Вона дивиться на мене, широко розплющивши очі, ніби хоче загіпнотизувати. Однак справа тут не в мені – Герда дивиться так тільки від напруження.

– Чи Віллі багатий? – питає Рене де ля Тур.

– Думаю, що багатий. Коли сьогодні взагалі можна когось так назвати. Він торгує і має цілу купу акцій, які щодня дорожчають. А чому ви питаєте?

– Я люблю, щоб чоловіки були багаті, – сміється Рене своїм сопрано. Потім реве, наче в казармі: – Кожна жінка любить це.

– Я вже помітив, – гірко кажу я. – Багатий спекулянт кращий за чесного, але бідного службовця.

Рене аж труситься від сміху.

– Багатство й чесність укупі не бувають, хлопче! Тепер ні! Та, мабуть, і раніш не бували.

– Бувають. Принаймні тоді, коли люди одержують спадщину або їм випадає великий виграш.

– І тоді ні. Гроші псують характер, ви ще цього не знаєте?

– Знаю. Але чому ж тоді ви надаєте їм такої ваги?

– Бо я характерові не надаю жодного значення, – щебече Рене манірним голосом старої дівки. – Я люблю комфорт і забезпеченість.

Герда гойдається далі, роблячи бездоганні перевороти. Раптом вона зупиняється за півметра від мене, погойдується, стоячи навшпиньки, сюди й туди і, сміючись, каже:

– Рене бреше.

– Ти чула, що вона говорила?

– Кожна жінка бреше, – каже Рене ангельським голосом. – І коли б не брехала, то чого б вона була варта?

– Амінь, – закінчує дресирувальник собак.

Герда каже, зачісуючи назад волосся:

– Я вже скінчила тренуватись. Почекай, поки я переодягнусь.

Вона йде до дверей, над якими почеплено вивіску з написом: «Гардероб». Рене дивиться їй услід.

– Герда вродлива, – діловито зауважує вона. – Гляньте, як вона тримається. Вона вміє ходити, а це в жінки найважливіше. Зад втягує, а не випинає. Акробати цього змалку вчаться.

– Я вже колись таке чув – від одного знавця жінок і граніту. А що значить уміти ходити?

– Ходити так, щоб було почуття, ніби ти затискуєш задом монету в п’ять марок. Потім звикаєш.

Я пробую уявити собі це, однак не можу: надто давно я вже бачив монету в п’ять марок.

– Отже, зробіть Герду щасливою, – лаконічно каже Рене. – На два тижні. Все просто, правда?

Я стою, трохи зніяковівши. В довіднику гарних манер такої ситуації, безперечно, не передбачено. На щастя, з’являється Віллі. Він елегантно одягнений, на голові в нього сидить набакир легкий сірий капелюх «борзаліно», і все ж таки він скидається на цементову брилу, прикрашену штучними квітами. Віллі аристократичним жестом цілує руку Рене, потім засовує лапу в кишеню і витягує маленький футлярик.

– Найвродливішій жінці Верденбрюка, – проголошує він, вклоняючись.

Рене скрикує чистим сопрано й недовірливо дивиться на Віллі. Потім відчиняє коробочку. В ній виблискує золотий перстень з аметистом. Рене натягує його на середній палець лівої руки, якусь мить захоплено дивиться на нього, потім палко обнімає Віллі. Той, страшенно гордий, стоїть і сміється. Він чує то ніжне сопрано, то бас: Рене від хвилювання щомиті міняє голос.

– Віллі, – щебече й гримить вона, – я така рада!

З гардеробу виходить Герда в купальному халаті. Вона почула галас і хоче довідатись, що сталося.

– Кінчайте, дівчата, – каже Віллі. – Підемо звідси.

Рене й Герда ідуть одягатися.

– Ти, йолопе, не міг віддати Рене персня згодом, коли ви залишитесь самі? – кажу я. – Що мені тепер робити з Гердою?

Віллі добродушно регоче.

– От прокляття, про це я не подумав! Що ж вам, справді, робити? Ходіть з нами вечеряти.

– Щоб учотирьох милуватись аметистом Рене? Нізащо в світі.

– Слухай, – каже Віллі. – У нас з Рене зовсім не те, що в тебе з Гердою. У мене серйозні наміри. Хочеш вір, хочеш ні, але я вмираю за нею. Цілком серйозно. Вона справжнє чудо.

Ми сідаємо на старі плетені стільці під стіною. Білі шпіци вчаться тепер ходити на передніх лапках.

– І уяви собі, – веде далі Віллі, – що найбільше захоплює мене її голос. Вночі він справляє дивовижне – враження. Ніби в тебе дві різні жінки: то ніжна, як соловейко, то груба, як солдат. І це ще не все. Коли вона в темряві гримне своїм басом, у мене мороз іде поза шкірою. Це щось незвичайне! Ти розумієш, що я маю на увазі?

– Приблизно розумію.

– Ну от, як бачиш, вона мене спіймала. Я хочу, щоб Рене залишилась тут. Влаштую їй маленьку квартиру.

– Ти думаєш, що вона покине виступати?

– А цього й не треба. Час од часу вона зможе брати ангажемент. Я буду супроводжувати її. У мене ж така професія, що не обов’язково сидіти на одному місці.

– Чому ти не одружишся з нею? В тебе ж вистачить на це грошей?

– Одруження – то вже зовсім інша річ, – каже Віллі. – Хіба можна одружуватись з жінкою, котра щомиті здатна гаркнути на тебе, як генерал? Ми завжди лякаємось, коли несподівано чуємо команду. Це вже в нас у крові. Ні, якщо я колись одружуся, то тільки з маленькою спокійною товстулею, яка вмітиме чудово готувати їжу. Рене, хлопче, типова коханка.

Я здивовано зиркаю на Віллі. Він поблажливо сміється. Йому не потрібно довідника гарних манер, бо він і так став довершеною світською людиною.

У мене на мить з’являється бажання поглузувати з нього, але потім я передумую. Глузуванням не допечеш тому, хто може дарувати персні з аметистами. Жінки-борці ліниво підводяться і починають тренуватись. Віллі зацікавлено стежить за ними.

– Оце то жіночки… – шепоче він, як кадровий обер-лейтенант довоєнних часів.

– Як ви смієте! Праворуч рівняйсь! Струнко! – реве позад нас могутній голос.

Віллі здригається. Рене, вже переодягнена, з перснем на пальці, стоїть за нами й сміється.

– Тепер ти бачиш, що я маю на увазі? – питає мене.

Я бачу. Вони обоє виходять із зали. Надворі стоїть автомобіль Віллі – червоний кабріолет з червоними шкіряними сидіннями. Я радий, що Герді потрібно більше часу, щоб переодягтися. Принаймні не бачитиме кабріолета. Я міркую, що б їй сьогодні запропонувати. Єдине, що в мене є, крім довідника гарних манер, це абонементи Едуарда Кноблоха, але по них, на жаль, увечері не годують. Однак я все-таки вирішую спробувати; брехатиму Едуардові, що це вже останні.

Герда виходить із гардеробу.

– Знаєш, що я хочу, любий? – каже вона, не даючи мені й рота розтулити. – Поїдемо за місто. Трамваєм. Я люблю такі прогулянки.

Я дивлюсь на неї, не вірячи своїм вухам. Адже саме прогулянками за місто Ерна, та змія, весь час уїдливо докоряла мені. Може, вона щось розповіла Герді? Вона й на таке здатна.

– Я хотів запросити тебе у «Валгалу», – обережно і недовірливо кажу я. – Там можна чудово попоїсти.

Герда зневажливо махає рукою.

– Навіщо? Шкода гаяти час. Я сьогодні після обіду приготувала трохи картопляного салату. Ось! – Вона показує пакуночок. – Ми докупимо ще сардельок та пива і з’їмо все на свіжому повітрі. Добре?

Я мовчки киваю, ще недовірливіше, ніж раніш. Надто свіжі в моїй пам’яті Ернині закиди про зельтерську воду, сардельки, пиво та невитримане дешеве вино.

– О дев’ятій я мушу повернутись у той осоружний смердючий хлів – «Червоний млин», – каже Герда.

Осоружний смердючий хлів? Я знову спантеличено дивлюсь на Герду. Очі в неї ясні, невинні, в них немає й сліду іронії. І раптом я починаю розуміти. Те, що для Ерни було раєм, для Герди лиш місце роботи! Вона ненавидить ресторани, якими Ерна так захоплюється! Я врятований! Слава Богу! «Червоний млин» із своїми божевільними цінами враз опускається в люк, як Гастон Мюнх з міського театру у ролі духа Гамлетового батька.

Натомість в моїй уяві постають чудові тихі дні з бутербродами й власноручно приготованим картопляним салатом. Просте життя! Земне кохання! Спокій душі! Нарешті! Про мене, хай навіть квашена капуста! Квашена капуста теж буває чудова. Наприклад, з ананасом, зварена в шампанському. Щоправда, сам я такого ще не куштував, але Едуард Кноблох запевняє, що це страва для королів і поетів.

– Добре, Гердо, – стримано кажу я. – Коли ти так хочеш, поїдемо в ліс.

VIII

Село Вюстринген рясно прикрашене прапорами. Ми зібрались тут усі – Ґеорґ і Генрих Кролі, Курт Бах і я. Будуть освячувати пам’ятник полеглим воїнам, куплений у нашій фірмі.

Священики обох віросповідань сьогодні вранці урочисто відправили заупокійну – кожен за своїх полеглих. При цьому на боці католицького священика була явна перевага: в нього й церква більша, і яскравіше розмальована, і вікна засклено різнобарвним склом, і ладан, і парчева риза, й служки в червоних з білим стихарях. А в протестантського священика тільки й є, що каплиця з голими стінами та звичайними вікнами, і зараз, поруч з католиком, він стоїть, як бідний родич. На католикові пишне мереживо, його оточує хор хлопчиків, а протестант – у чорній сутані, оце й усі його шати. Як фахівець реклами, я мушу визнати, що тут католицизм набагато перевершив Лютера. Він звертається до уяви, а не до інтелекту. Католицькі священики одягаються, як чарівники первісних племен, а католицька служба своїм настроєм, барвами, запахом ладану, пишними обрядами, одне слово, своїм оформленням – неперевершена. Протестант відчуває це. Він худий, в окулярах, а католик рум’яний, огрядний, з гарним сивим волоссям.

Кожний зробив для своїх покійників усе, що міг. На жаль, серед полеглих є також два євреї, сини торговця худобою Леві. За них нікому помолитись. Коли зайшла мова про те, щоб покликати рабина, обидва священики рішуче запротестували. До них приєднався й голова Союзу ветеранів війни, відставний майор Волькенштейн, антисеміт, переконаний у тому, що війну програно тільки через євреїв. Але спитайте його – чому, і він одразу ж назве вас зрадником народу. Він заперечував навіть проти того, щоб прізвища братів Леві було висічено на меморіальній дошці, твердячи, що вони, напевно, загинули далеко від фронту. Кінець кінцем його таки умовили. Сільський староста використав весь свій вплив. Річ у тому, що його власний син 1918 року помер у Верденбрюкському тиловому лазареті від грипу, не побувавши на фронті. Батькові ж хотілося, щоб і прізвище його сина було висічено на меморіальній дошці як прізвище героя, тому він заявив, що смерть є смертю, а солдат солдатом – ось чому братам Леві було відведено два нижніх місця на задній стінці пам’ятника, саме там, де, напевно, задиратимуть лапи собаки.

Волькенштейн одягнений у погану форму кайзерівських часів. Це, правда, заборонено, але хто йому може перешкодити? Дивні зміни, які почались одразу після закінчення війни, тривають далі. Війна, яку майже всі солдати 1918 року ненавиділи, для тих, хто щасливо уцілів, поступово стала цікавою пригодою в їхньому житті. Вони повернулися до буденного життя, яке, коли вони ще сиділи в окопах і проклинали війну, вважалось їм справжнім раєм. Тепер воно знову стало тільки буденним життям – з турботами й неприємностями, а війна здається чимось невиразним, далеким, пережитим; її, всупереч їхній волі і майже без їхньої участі, переосмислено, підроблено, підмальовано. Масове вбивство обернулось на пригоду, з якої пощастило вийти живим. Відчай забуто, горе посвітлішало, і смерть, що її пощастило уникнути, стала такою, якою вона майже завжди буває в житті, – чимсь абстрактним, уже нереальним. Вона реальна лиш тоді, коли влучає когось поряд з нами або зазіхає на нас самих. Очолюваний Волькенштейном Союз ветеранів, який зараз крокує повз пам’ятник, 1918 року був пацифістським; тепер він уже став чисто націоналістичним. Спогади про війну й почуття фронтової дружби, яке було майже в кожного колишнього солдата, Волькенштейн спритно підмінив гордістю за війну. Хто не має націоналістичних переконань, той ганьбить пам’ять полеглих героїв, бідних обдурених полеглих героїв, які охоче пожили б ще на світі. О, коли б вони могли, ті герої, то змели б Волькенштейна з помосту, де він саме виголошує промову! Однак вони беззахисні, вони стали власністю кількох тисяч таких от волькенштейнів, які використовують їх для своєї мети, прикриваючи її словами «любов до батьківщини» та «національне почуття». Любов до батьківщини! Для Волькенштейна це означає – знов одягти мундир, одержати чин полковника і знов посилати людей на смерть.

Він гримить з помосту і вже дійшов до внутрішніх негідників, до удару кинджалом у спину, до непереможної німецької армії і до клятви шанувати наших полеглих героїв помститись за них і знову відродити німецьку армію.

Генрих Кроль благоговійно слухає: він вірить кожному слову. Курт Бах, котрого теж запрошено, як творця лева із списом у боці, замріяно дивиться на закритий полотном пам’ятник. У Ґеорґа такий вигляд, ніби він ладен життя оддати за одну сигару, я ж у тісному позиченому костюмі жалкую, що не залишився дома. Краще б я зараз спав із Гердою у її кімнаті, повитій виноградом, а оркестріон в «Альтштедтер Гоф» награвав би в цей час сіамський марш.

Волькенштейн закінчує свою промову потрійним «ура!» Оркестр починає «Пісню про славного камрада». Хор підхоплює її в два голоси. Ми всі пристаємо до хору. Це нейтральна пісня, без політики й заклику до помсти – просто туга за вбитим товаришем.

Священики виступають наперед. З пам’ятника спадає покривало. Нагорі – ревучий лев Курта Баха. На східцях сидять чотири орли, готові здійнятися вгору. Меморіальні дошки зроблено з чорного граніту, а весь пам’ятник викладено з шліфованих кам’яних плит. Це дуже дорогий пам’ятник, і ми сподіваємось одержати за нього гроші сьогодні після обіду. Нам так обіцяли, тому ми й приїхали. Коли ми не одержимо грошей, то збанкрутуємо. За останній тиждень долар піднявся майже вдвічі.

Пастирі освячують памятник: кожний від імені свого бога. На фронті, коли нас примушували слухати відправу і священики різних вір молилися за перемогу німецької зброї, я не раз думав про те, що й англійські, французькі, російські, американські, італійські та японські священики теж отак моляться за перемогу своїх країн, і Бог здавався мені таким собі спантеличеним президентом ферейну, який потрапив у скрутне становище, особливо, коли ворогуючі країни були тієї самої віри. На чий бік стати богові? На бік тієї країни, де більше населення, чи тієї, де більше церков? І де ж тоді його справедливість, коли він одній країні дарує перемогу, а другій поразку, хоч і там так само щиро молилися йому? Іноді він уявлявся мені старим засмиканим правителем кількох країн, якому доводиться раз у раз бути присутнім на прийомах і завжди міняти мундир – одного разу надягати католицький, іншого – протестантський, потім євангелицький, англіканський, єпископальний, реформістський – відповідно до відправи, що в даний час відбувалась, так самісінько, як імператорові доводиться бути присутнім на парадах гусарів, гренадерів, артилерії та морського флоту.

На пам’ятник кладуть вінки. Ми теж кладемо, від імені своєї фірми. Голосом, що раз у раз зривається, Волькенштейн затягує «Deutchland, Deutchland, über alles». Це, очевидно, не передбачено програмою: оркестр мовчить, і лиш кілька голосів підхоплюють пісню. Червоний від люті Волькенштейн обертається. В оркестрі починають підігравати труби й англійський рїжок. Вони заглушають Волькенштейна, який тепер енергійно киває в такт головою. Нарешті вступають всі інші інструменти, і поволі починає співати майже половина присутніх. Однак Волькенштейн почав надто високо і виходить не пісня, а якийсь вереск. На щастя, до хору прилучаються жінки. Хоч вони стоять позаду, однак рятують становище і переможно доводять пісню до кінця. Мені чомусь спадає на думку Рене де ля Тур – вона справилася б тут і сама.

Після обіду починаються розваги. Нам доводиться залишитись, бо гроші ми ще не одержали. Через довгу патріотичну промову Волькенштейна ми прогавили повідомлення про курс долара, і мабуть фірма уже й так чимало втратила. Сьогодні жарко, а мій позичений святковий костюм тісний у грудях. На небі стоять товсті білі хмари, на столі – товсті чарки з горілкою й високі бокали з пивом. Всі напідпитку, червоні обличчя лисніють від поту. Поминальна трапеза була жирна й багата. А ввечері в «Нідерсексішер Гоф» має відбутися великий патріотичний бал. Скрізь висять паперові гірлянди, соснові вінки й прапори – звичайно, чорно-біло-червоні. Тільки в крайньому будинку села з вікна на горищі звисає чорно червоно-золотий прапор. Це прапор німецької республіки. А чорно-біло-червоні – то прапори колишньої кайзерівської імперії. Їх заборонено вивішувати, але Волькенштейн заявив, що покійники полягли під славними старими стягами колишньої Німеччини, і кожний, хто вивісить чорно-червоно-золотий прапор, – зрадник. Отже, столяр Бесте, який там живе, – зрадник. Правда, на війні йому прострілено легені, але він усе-таки зрадник. У нашій любій батьківщині людей дуже швидко оголошують зрадниками. Лиш Волькенштейни ніколи ними не бувають. Вони – закон. Вони самі визначають, хто зрадник.

Настрій піднімається. Літні селяни зникають. Частина членів Союзу – теж. Їм треба працювати в полі. Священики пішли вже давно. Залізна гвардія, як зве її Волькенштейн, залишається. Вона складається з трохи молодших селян. Волькенштейн, котрий ставиться з презирством до республіки, але пенсію, якою вона його забезпечує, приймає й використовує на те, щоб нацьковувати на неї людей, виголошує ще одну промову, починаючи її словами «камради». Для мене це вже занадто. Коли ми ще служили в армії, такі, які Волькенштейн, «камрадами» нас не називали. Тоді ми були просто «піхтурою», «свиньми», «ідіотами», а коли доводилось скрутно, то «людьми». Тільки один раз, увечері перед атакою, Гелле, наш обер-лейтенант, колишній лісничий, назвав нас «камрадами». Він боявся наступного ранку одержати кулю в потилицю.

Ми вирушаємо до старости. Він дома, попиває каву з тістечками, покурює сигару й не має наміру розраховуватись з нами. Зрештою, ми цього й сподівались. На щастя, з нами немає Генриха Кроля: захоплений Волькенштейном, він залишився з ним. Курт Бах подався в поле з огрядною сільською красунею милуватись природою. Ґеорґ і я стоїмо перед старостою Дебелінгом, якому притакує його горбатий писар Вестгауз.

– Приходьте наступного тижня, – добродушно каже Дебелінг і частує нас сигаретами. – Тоді ми все підрахуємо й заплатимо повністю. А зараз, у цій метушні, ми ще не встигли у всьому як слід розібратись.

Сигарети ми беремо.

– Можливо, – зауважує Ґеорґ. – Однак гроші нам потрібні сьогодні, пане Дебелінг.

Писар регоче:

– Гроші кожному потрібні.

Дебелінг підморгує йому й наливає горілки:

– Краще випиймо!

На свято запросив нас не він, а Волькенштейн, який не думає про нікчемні папірці. Дебелінг волів би, щоб ми взагалі не приїздили або щоб принаймні з’явився тільки Генрих Кроль. З ним легко було б упоратись.

– Ми домовились, що гроші буде сплачено при освяченні пам’ятника, – каже Ґеорґ.

Дебелінг байдуже знизує плечима:

– Адже це майже все одно, чи зараз чи наступного тижня. Коли б вам скрізь так швидко платили…

– І платять. Без грошей ми нічого не даємо.

– Ну, а цього разу дали. За ваше здоров’я!

Від горілки ми не відмовляємось. Дебелінг підморгує захопленому писареві.

– Добра горілка, – кажу я.

– Ще по одній? – питає писар.

– А чому й не випити.

Писар наливає. Ми п’ємо.

– Отже, наступного тижня, – заявляє Дебелінг.

– Отже, сьогодні, – каже Ґеорґ. – Де гроші?

Дебелінг ображений. Ми пили його горілку, курили сигарети й після цього все одно вимагаємо грошей. Так не роблять.

– Наступного тижня, – каже він. – Ще по чарці на прощання?

– Чому не випити?

Дебелінг і писар жвавішають. Вони думають, що перемогли нас. Я виглядаю у вікно. Там, ніби картина в рамі, вимальовується пейзаж, осяяний вечірнім сонцем: ворота, дуб, а далі – неосяжні мирні поля, місцями золотисті, місцями ніжно-зелені. «Чого ми тут лаємось? – думаю я. – Хіба це не саме життя – золоте, зелене й тихе в рівномірному подиху пір року? На що ми обертаємо його?»

– Дуже прикро, – чую я голос Ґеорґа, – але ми змушені наполягати на цьому. Ви знаєте, що наступного тижня гроші ще більше знеціняться. Ми й так уже втратили на вашому замовленні. Все це вже тягнеться на три тижні довше, ніж ми сподівались.

Староста хитро позирає на нього.

– Ну, тоді ще один тиждень не матиме великого значення.

Раптом горбатий писар питає писклявим голосом:

– А що ви зробите, коли не одержите грошей? Ви ж не зможете забрати з собою пам’ятник.

– А чому б і ні? – встряю я. – Нас тут четверо, і між нами є скульптор. Ми легко зможемо взяти орлів, а якщо знадобиться, то й лева. Наші робітники прибудуть сюди за дві години.

Писар сміється.

– І ви думаєте, що вам пощастить забрати пам’ятник, який уже освячено? У Вюстрингені кілька тисяч жителів.

– І майор Волькенштейн і Союз ветеранів, – додає староста. – Всі вони палкі патріоти.

– А коли б ви навіть і спробували, то після цього не продали б у нас більше жодного надгробка.

Писар тепер уже відверто глузує з нас.

– Ще по чарці? – питає Дебелінг, теж сміючись. Ми попали в пастку. Нічого не вдієш.

У цю мить ми бачимо, що подвір’ям біжить якийсь селянин.

– Пане старосто! – гукає він у вікно. – Ходіть швидше! Біда!

– Що трапилось?

– Та з Бесте! Вони хотіли зняти прапор, і тут усе й трапилось!

– Що? Бесте стріляв? Проклятий соціаліст!

– Ні! Бесте… Його поранено…

– І більше нікого?

– Ні. Тільки Бесте…

Обличчя Дебелінга прояснюється.

– Он що! Чого ж ви тоді зчиняєте такий галас?

– Він не може встати. З рота йде кров.

– Мабуть, дістав як слід по нахабній пиці, – заявляє горбатий писар. – Хай би не дратував людей! Зараз ідемо. Все треба робити спокійно.

– Ви мені вибачте, – з гідністю звертається до нас Дебелінг. – Я особа офіційна і мушу зайнятись цією справою. Розрахунки доведеться відкласти.

Упевнений, що тепер зовсім спекається нас, він надягає сюртук. Ми виходимо разом з ним на вулицю. Він не дуже поспішає. І ми знаємо чому. Коли він прибуде, люди вже не зможуть пригадати, хто саме бив столяра. Так воно вже ведеться.

Бесте лежить у тісних сінях свого будинку. Біля нього валяється роздертий прапор республіки. Перед будинком стоїть купка людей. З залізної гвардії не видно нікого.

– Що тут трапилось? – питає Дебелінг поліцейського, який стоїть біля дверей із книжечкою для нотаток у руці.

Поліцейський починає доповідати.

– А ви при цьому були? – питає Дебелінг.

– Ні. Мене покликано потім.

– Гаразд. Значить, ви нічого не знаєте. Хто був при цьому?

Люди мовчать.

– Ви не посилаєте по лікаря? – питає Ґеорґ.

Дебелінг неприязно дивиться на нього.

– Хіба це необхідно? Трохи води…

– Необхідно. Він помирає.

Дебелінг швидко обертається й нахиляється над Бесте.

– Помирає?

– Помирає. В нього велика кровотеча. А крім того, може, ще й кістки поламані. Схоже на те, що його скинули із сходів.

Дебелінг міряє Ґеорґа Кроля довгим поглядом.

– Поки що це лиш ваше припущення, пане Кроль, не більше. Стан Бесте визначить окружний лікар.

– А хіба сюди, до нього, не покличуть лікаря?

– Це вже дозвольте вирішувати мені. Поки що я тут староста, а не ви. Поїдьте по доктора Бредіуса, – звертається він до двох хлопців з велосипедами. – Скажіть, що трапився нещасний випадок.

Ми чекаємо. На одному з велосипедів прибуває Бредіус. Він зіскакує на землю, заходить до сіней і нахиляється над столяром.

– Він помер, – заявляє лікар, підводячись.

– Помер?

– Так, помер. Це Бесте, правда ж? Той, у якого прострелена легеня?

Староста розгублено киває голобою.

– Так, Бесте. Про те, що в нього була прострелена легеня, я не знав. Може, це з переляку… В нього було слабке серце.

– Від цього не буває кровотечі, – сухо заявляє Бредіус. – Що тут сталося?

– От ми саме й виясняємо це. Прошу залишитись тільки тих, хто буде свідчити. – Він дивиться на нас з Ґеорґом.

– Ми ще повернемось, – кажу я.

Разом з нами йдуть майже всі люди, які стояли біля будинку. Мало хто захотів стати свідком.

Ми сидимо в «Нідерсексішер Гоф». Я давно не бачив Ґеорґа таким розлюченим. Заходить молодий робітник і сідає біля нас.

– Ви там були? – питає Ґеорґ.

– Я був при тому, як Волькенштейн підбурював людей зірвати прапор. Він називав це «стерти ганебну пляму».

– А сам Волькенштейн брав участь?

– Ні.

– Ну звичайно. А інші?

– На Бесте напала ціла зграя. Усі були п’яні.

– А потім?

– Мені здається, що Бесте почав оборонятися. Вони, звичайно, не хотіли його зовсім прикінчити. А вийшло так, що прикінчили. Бесте намагався втримати прапор, і тоді вони скинули його зі сходів. Можливо, ще й кілька разів надто сильно вдарили в спину. Адже п’яний не тямить себе. Однак убивати його вони не думали.

– Що. Хотіли тільки провчити?

– Саме так.

– Це їм сказав Волькенштейн?

– Еге ж, – зніяковівши, киває робітник. – Звідки ви знаєте?

– Можу собі уявити. То так і було чи ні?

Робітник мовчить.

– Ну, вам же самим відомо… – каже нарешті він.

– Треба докладно вияснити, як усе трапилось. Вбивство – кримінальна справа. І підбурювання до вбивства теж.

Робітник злякано дивиться на нас.

– Це мене зовсім не стосується. Я нічого не знаю.

– Ви знаєте дуже багато. І, крім вас, ще чимало людей знає, як це сталося.

Робітник допиває своє пиво.

– Я нічого не казав, – рішуче заявляє він. – І нічого не знаю. Ви думаєте, мене погладять по голові, коли я не буду тримати язика за зубами? Ні, пане, я не згоден. У мене жінка й дитина, і мені треба якось жити. Чи ви гадаєте, що я знайду роботу, коли почну базікати? Ні, пане, пошукайте когось іншого. Я не згоден.

Він зникає.

– Так відмовлятимуться всі, – похмуро зауважує Ґеорґ.

Ми чекаємо. Повз вікна проходить Волькенштейн. Він уже не в мундирі, в руках у нього коричневий чемодан.

– Куди він іде? – питаю я.

– На станцію. Він більше не живе у Вюстрингені. Перебрався у Верденбрюк, як окружний голова Союзу ветеранів. Сюди він приїздив лиш на освячення пам’ятника, а в чемодані в нього мундир.

З’являється Курт Бах із своєю красунею. Вони нарвали в полі квітів. Почувши, що сталось, дівчина дуже засмучується.

– Тепер балу, напевно, не буде.

– Не думаю, – кажу я.

– Ні, не буде. Адже вбитого ще не поховано. Яке нещастя!

Ґеорґ підводиться.

– Ходімо, – звертається він до мене. – Нічого не вдієш. Доведеться ще раз завітати до Дебелінга.

В селі раптом западає тиша. Сонце кидає навскіс проміння на пам’ятник полеглим. Кам’яний лев Курта Баха виблискує в його світлі. Дебелінг тепер уже виступає тільки як офіційна особа.

– Сподіваюсь, що перед лицем смерті ви не станете заводити розмову про гроші, – відразу заявляє він.

– Станемо, – каже Ґеорґ. – Це наше ремесло. Ми завжди стоїмо перед лицем смерті.

– Доведеться вам потерпіти. Зараз я не маю часу. Ви знаєте, що трапилось.

– Знаємо. Ми тим часом довідались і про все інше. Можете записати нас у свідки, пане Дебелінг, Ми сидітимемо тут, поки не одержимо грошей, отже, з завтрашнього ранку будемо цілком до послуг кримінальної поліції.

– У свідки? Які ж ви свідки? Ви ж не були присутні там.

– У свідки. Це вже наша справа. Ви ж повинні бути зацікавлені в тому, щоб вияснити все, що стосується вбивства столяра Бесте. Вбивства і підбурювання до вбивства.

Дебелінг довго не зводить з Ґеорґа погляду. Потім спроквола питає:

– Це що – шантаж?

Ґеорґ підводиться:

– Будь ласка, поясніть, що ви маєте на увазі?

Дебелінг мовчить, все ще не зводячи з нього очей. Ґеорґ витримує його погляд. Тоді Дебелінг підходить до сейфа, відмикає його і кладе на стіл кілька пачок.

– Полічіть і видайте квитанцію.

Гроші лежать на червоній картатій скатертині, серед порожніх чарок і чашок з-під кави. Ґеорґ перелічує їх і виписує квитанцію. Я виглядаю у вікно. Поля все ще виблискують золотистими й зеленими барвами, однак у них уже не гармонія буття – щось і менше й більше.

Дебелінг бере в Ґеорґа квитанцію.

– Ви, звичайно, розумієте, що на нашому цвинтарі пам’ятників більше не ставитимете, – каже він.

Ґеорґ хитає головою:

– Помиляєтесь. Поставимо, і навіть дуже швидко. Столярові Бесте. Безкоштовно. І це зовсім не стосується політики. А якщо ви захочете написати прізвище Бесте на пам’ятнику полеглим, ми теж зробимо це без грошей.

– Мабуть, до такого не дійде.

– Я так і думав.

Ми вирушаємо на станцію.

– Значить, у цього негідника вже були гроші, – кажу я.

– Звичайно. Я знав, що вони були в нього. І вже цілих два місяці, але він спекулював ними. Добре заробляв на цьому і хотів ще прибрати до кишені кількасот тисяч. Ми б не видерли їх у нього й наступного тижня.

На станції на нас чекають Генрих Кроль і Курт Бах.

– Гроші одержали? – питає Генрих.

– Одержали.

– Я був упевнений в цьому. Тут дуже порядні люди. Надійні.

– Так. Надійні.

– Балу не буде, – заявляє Курт Бах, дитя природи.

Генрих поправляє краватку.

– Столяр сам у всьому винен. Нечуване нахабство!

– Нахабство? Вивішувати офіційний державний прапор?

– Звичайно, нахабство. Він же знав, як інші дивляться на це. Мусив подумати, що з цього вийде. Цілком логічно.

– Так, Генриху, логічно, – каже Ґеорґ. – А тепер, будь ласка, заткни свою логічну пельку.

Генрих Кроль ображений. Він встає і хоче щось сказати, однак, глянувши на Ґеорґове обличчя, стримується і починає старанно обтрушувати порох із свого маренгового піджака. Потім помічає Волькенштейна, який теж чекає поїзда. Відставний майор сидить на одній із найдальших лавок. Йому хочеться швидше опинитись у Верденбрюці. Він не в захваті від того, що до нього підходить Генрих. Однак той сідає поряд.

– Чим скінчиться вся ця історія? – питаю я Ґеорґа.

– Нічим. Не знайдуть нікого винного.

– А Волькенштейн?

– Йому теж нічого не буде. Тільки столяра покарали б, якби він залишився живий. Більше нікого. Коли політичне вбивство робить хтось із правих, це вважають почесним і знаходять багато обставин, які пом’якшують провину. У нас республіка, але суддів, службовців та офіцерів ми повністю одержали від кайзерівських часів. Чого ж від них сподіватися?

Ми дивимось на вечірню заграву. Сопучи, підходить поїзд, чорний і похмурий, як похоронна карета. Дивно, думаю я, на війні ми бачили стільки мертвих – адже відомо, що понад два мільйони полягло там безглуздо, без жодної користі, – то чого ж зараз ми так хвилюємось через одне вбивство, а про тих два мільйони майже забули? Однак, мабуть, завжди так буває, що смерть однієї людини – це смерть, а смерть двох мільйонів – лиш статистика.

IX

– Склеп! – каже фрау Нібур. – Тільки склеп, на інше я не згодна!

– Гаразд, – відповідаю я, – хай буде склеп.

За короткий час, відколи помер Нібур, ця маленька залякана жінка зовсім змінилась. Вона стала зла, балакуча, сварлива – справжнісінька відьма.

Уже два тижні я обговорюю з нею пам’ятник пекареві і з кожним днем усе тепліше думаю про померлого. Багато людей чесні й добрі, коли їм погано, а коли стає краще, вони робляться нестерпними, особливо в нашій любій вітчизні – з найпокірливіших і найбоязкіших новобранців часто виходили найлютіші унтер-офіцери.

– У вас немає жодного склепу, навіть, щоб поглянути на нього, – ущипливо каже фрау Нібур.

– Склепи, – пояснюю я, – не роблять для виставки, їх роблять на замовлення, як бальні сукні для королеви. У нас є кілька малюнків, а для вас, напевно, доведеться робити ще один, спеціальний.

– Авжеж! Склеп мусить бути незвичайний. Інакше я піду до Гольмана й Клоца.

– Сподіваюсь, що ви вже були там. Ми навіть задоволені, якщо наші клієнти заходять до конкурентів. Коли йдеться про склеп, то справа тут лиш у якості.

Я знаю, що вона вже давно там була. Мені розповідав про це Плаксивий Оскар, комівояжер Гольмана й Клоца. Ми його недавно спробували переманити до себе. Оскар ще вагається, але ми запропонували йому більший процент, ніж у Гольмана й Клоца, і він, аби показати нам свою приязнь, весь цей час, що ми дали йому на роздум, шпигує для нас у своїх хазяїв.

– Покажіть свої малюнки! – наказує фрау Нібур тоном герцогині.

У нас їх немає, але я приношу кілька ескізів пам’ятників полеглим. Вони ефектні, півтора метра заввишки, намальовані вуглем і кольоровою крейдою на відповідному тлі.

– Лев, – каже фрау Нібур. – Він був, як лев! Однак не як конаючий, а як Лев, готовий до стрибка. На склепі мусить стояти лев, готовий до стрибка.

– А може, готовий до стрибка кінь? – питаю я. – Наш скульптор виграв за нього кілька років тому перехідний приз «Берлін-Тепліц».

Фрау Нібур хитає головою.

– Орел, – каже вона задумливо.

– Справжній склеп має бути схожий на каплицю, – пояснюю я. – Різнобарвні шибки, як у церкві, мармуровий саркофаг з лавровим вінком, вилитим з бронзи, мармурова лавка, де б ви могли відпочивати й спокійно молитися, довкола квіти й кипариси, доріжки, посипані жорствою, посудина з водою для наших пернатих співаків, низенька огорожа – гранітні стовпчики, перевиті бронзовим ланцюгом, важкі залізні двері з монограмою, родовим гербом або знаком пекарського цеху…

Фрау Нібур слухає мої слова, як ноктюрн Шопена у виконанні Морица Розенталя.

– Що ж, цілком пристойна річ, – каже нарешті вона. – А може, у вас є щось оригінальніше?

Я сердито дивлюсь на неї. Вона відповідає холодним поглядом – типовий зразок грошовитого покупця.

– Є й зовсім оригінальні речі, – єхидно, з ласкою в голосі відповідаю я. – Наприклад, такі, як на Кампо Санто в Генуї. Наш скульптор працював там кілька років. Одна з його кращих робіт – постать жінки, що плаче, схилившись над труною, а на задньому плані зображено воскреслого покійника, якого ангел веде до неба. Ангел оглядається й вільною рукою благословляє засмучену вдову. Все зроблено з цілого каррарського мармуру, ангел або з розправленими або із згорнутими крильми…

– Дуже гарно. А що у вас ще є?

– Часто на пам’ятниках відображають також професію померлого. Можна, наприклад, витесати пекаря, що місить хліб. Позад нього стоїть смерть і торкає його за плече. Смерть може бути або з косою або без коси, в савані або гола, тобто у вигляді кістяка. Для скульптора це дуже важка робота, особливо ребра, які доводиться витісувати з окремих кусків каменю надзвичайно обережно, щоб вони не поламалися.

Фрау Нібур мовчить, ніби чекає ще чогось.

– Звичайно, можна зобразити ще й родину, яка молиться збоку, або, злякана, намагається прогнати смерть. Однак така річ обійдеться більйони і буде готова тільки через рік або й два. Тому доведеться дати великий завдаток, а потім виплачувати частинами.

Мене раптом проймає страх від думки, що фрау Нібур пристане на котрусь із моїх пропозицій. Курт Бах може виліпити щонайбільше кривобокого ангела, далі його мистецтво не сягає. Зрештою, в разі потреби можна буде замовити десь-інде скульптурну роботу.

– І це все? – невблаганно питає фрау Нібур.

Я міркую, чи не розповісти цій невідступній відьмі про пам’ятник у вигляді саркофага, віко якого трохи зсунуте і звідти виглядає рука скелета, але, врешті, вирішую не робити цього. Наше становище надто неоднакове: вона клієнт, а я продавець, вона має право чіплятися до мене, а я до неї – ні, бо, може, вона все-таки щось купить.

– Поки що все.

Фрау Нібур якусь мить мовчить, потім заявляє:

– Якщо у вас більше нічого немає, то я змушена буду звернутись до Гольмана й Клоца.

Вона закидає траурну вуаль на чорний капелюшок і впивається в мене своїми маленькими очима, сподіваючись, що я зараз влаштую дику сцену. Однак я натомість холодно відповідаю:

– Ми будемо тільки раді. Це наш принцип – залучати до роботи конкурентів, щоб показати, як міцно стоїть на ногах наша фірма. Але, звичайно, в замовленнях, де так багато скульптурної роботи, все залежить від майстра, що її виконуватиме. Щоб тільки не трапилось, як недавно в нашого конкурента, ім’я котрого я не хочу називати, – в ангела обидві ноги виявились лівими, мати божа була косоока, а Христос мав одинадцять пальців. Коли ж це помітили, було вже пізно.

Фрау Нібур знов опускає вуаль, як театральну завісу.

– Ну, я вже пильнуватиму, щоб такого не сталося!

Що вона пильнуватиме, я впевнений. Вона жадібно втішається своєю скорботою, п’є її великими ковтками. Фрау Нібур ще не скоро щось замовить, бо поки вона на чомусь зупиниться, то зможе мучити всіх торговців надмогильними пам’ятниками, а після того, як щось замовить, – тільки одного. Вона в своїй скорботі, як парубок до одруження, – може ходити по всіх фірмах; потім же їй, як одруженому чоловікові, доведеться бути вірній комусь одному.

З майстерні виходить трунар Вільке. У вусах у нього застряли стружки. В руці він тримає коробку апетитних нільських шпротів і, плямкаючи, їсть їх.

– Що ви думаєте про життя? – питаю я.

Він зупиняється.

– А я про життя вранці думаю не те, що ввечері, взимку – не те, що влітку, перед обідом – не те, що після нього, і замолоду, мабуть, не те, що на старість.

– Слушно. Нарешті я чую розумну відповідь!

– Коли ви все це знаєте, то навіщо питати?

– Питаючи, стаєш розумнішим. А крім того, я вранці питаю не те, що ввечері, взимку не те, що влітку, перед тим як сплю з жінкою, не те, що після того.

– Після того, як переспиш з жінкою, – повторює Вільке. – Тоді й справді на все дивишся по-іншому! Я зовсім забув про це!

Я вклоняюсь йому, як абатові:

– Вітаю вас серед аскетів! Отже, ви перемогли свою плоть! Не кожному це вдається!

– Дурниці! Я не імпотентний! Однак жінки кумедно ставляться до трунарів. Бояться їх. Не хотять заходити до майстерні, коли там є труна. Навіть, якщо виставиш берлінські млинчики й портвейн.

– Де? – питаю я. – На недокінченій труні? На поліровану ви напевно не поставите портвейну, бо від нього залишаться плями.

– На підвіконні. А на труні можна сісти. Та й крім того це ще не труна. Вона стає труною аж тоді, коли в неї покладуть покійника. А до того це просто дерев’яний ящик.

– Згоден, але розрізнити їх буває дуже важко.

– Залежно від обставин. Якось у Гамбурзі я знайшов жінку, якій це було байдуже…

Вільке посміхається і знову задоволено дістає з коробочки шпротину, не пригощаючи мене.

– Я знаю вже два випадки, коли люди отруїлися шпротами, – кажу я. – Це страшна, повільна смерть.

Вільке одмахується.

– В мене свіжі, по запаху чути, І дуже ніжні. Справжній делікатес. Я поділюся з вами, якщо ви знайдете мені красиву дівчину, яка б не боялась мене, – таку, як ота в светрі, що часто заходить тепер по вас.

Я вражено дивлюсь на трунаря. Він, безперечно, має на увазі Герду. Герду, на яку я саме чекаю.

– Я не торгую дівчатами, – різко кажу я. – Але пораджу вам: водіть своїх дам не до майстерні, а кудись в інше місце.

– Куди? – питає Вільке, видлубуючи з зубів риб’ячі кісточки. – В тім-то й горе! До готелю? Надто дорого. Та й поліцейської облави страшно. До міського парку? Знову ж таки страшно поліції. Сюди на подвір’я? То вже краще в свою майстерню.

– А хіба у вас немає квартири?

– Є кімната, але там теж небезпечно. Моя хазяйка – справжня відьма. Колись давно я з нею трохи спав, як не було нікого іншого. Розумієте? Зовсім недовго. Але ця відьма ще й тепер, через десять років, ревнує. Залишається тільки майстерня. Ну, то як з дружньою послугою? Познайомите мене з дамою в светрі?

Я мовчки показую на порожню коробку з-під шпротів. Вільке викидає її на подвір’я і йде до крана мити свої лапи.

– Нагорі в мене є ще пляшка першокласного портвейну.

– Збережіть те пійло для своєї чергової баядерки.

– До того часу він перетвориться на чорнило. Але на світі є не тільки одна коробка шпротів.

Я стукаю себе пальцем по лобі і йду до контори по альбом та складаний стільчик, щоб зробити ескіз склепу для фрау Нібур. Потім примощуюсь біля обеліска – звідси чути, як дзвонить телефон, і видно вулицю та подвір’я. Ескіз склепу я маю намір прикрасити написом: «Тут спочив від довгих нестерпних страждань відставний майор Волькенштейн. Помер у травні 1923 року».

Підходить одна з Кнопфових дочок і здивовано заглядає мені через плече. Це котрась із близнят, їх дуже важко розрізнити. Мати розрізняє їх по запаху, Кнопфові це байдуже, а ми всі їх плутаємо. Я думаю про те, в яке становище потрапляє чоловік, коли одружується з одною із близнят, а друга теж живе в тому самому помешканні.

З задуми виводить мене Герда. Вона стоїть біля воріт і сміється. Я відкладаю свій малюнок. Кнопфова дочка зникає. Вільке перестає митися. Він показує мені за її спиною спершу на порожню коробку з-під шпротів, яку кішка тягає по подвір’ю, потім на себе і піднімає вгору два пальці, беззвучно шепочучи «дві».

Сьогодні Герда одягнена в сірий светр, сіру спідничку і чорний берет. Вродлива, по-спортивному струнка, в доброму гуморі, вона тепер не скидається на папугу. Я дивлюсь на неї вже іншими очима. Жінка, якої хоче ще хтось, хай навіть оскаженілий від любовного бажання трунар, одразу набуває нової ціни. Для людини відносна вартість має багато більше значення, ніж абсолютна.

– Ти була сьогодні в «Червоному млині»? – питаю я.

Герда киває.

– Смердючий хлів! Я там тренувалась. Як я ненавиджу ці трактири з холодним тютюновим димом!

Я схвально дивлюсь на неї. А за її спиною Вільке застібає сорочку, витрушує з вусів стружки і додає до двох піднятих пальців ще три. П’ять коробок шпротів! Чудова пропозиція, але я не звертаю на Вільке жодної уваги. На мене чекає тиждень світлого, безболісного, простого щастя почуттів і скромної фантазії, коротке щастя, подароване двотижневим ангажементом у нічному клубі, щастя, половина якого вже минула, яке звільнило мене від Ерни і навіть Ізабелу зробило тим, чим вона й повинна бути: фата моргана, що не викликає ані муки, ані нездійсненних мрій.

Груди мої раптом заливає хвиля глибокої вдячності.

– Ходімо, Гердо, – кажу я. – Пообідаймо сьогодні як слід! Ти хочеш їсти?

– Хочу, ще й дуже. Ми можемо десь…

– Ні, сьогодні й мови не може бути про картопляний салат чи сардельки! Ми зараз чудово поїмо і відсвяткуємо ювілей: половину нашого спільного життя. Тиждень тому ти прийшла сюди вперше, а через тиждень ти помахаєш мені з поїзда рукою. Тож відсвяткуймо зустріч, а про розлуку не будемо думати.

Герда сміється.

– Я сьогодні все одно не могла б приготувати картопляний салат. Надто багато роботи. В цирку було не те, що в цьому безглуздому кабаре.

– Гаразд. Тоді ходім у «Валгалу». Ти любиш гуляш?

– Люблю, – відповідає Герда.

– От і чудово! Значить, вирішено! Святкуємо середину нашого короткого спільного життя!

Я кидаю альбом крізь відчинене вікно на письмовий стіл. Ідучи, я помічаю безмежно розчарованого Вільке. У відчаї він підняв угору обидві руки – десять коробок шпротів, справжнє багатство!

– А чому ні? – на мій подив люб’язно погоджується Кноблох.

Я сподівався впертої відсічі. Абонементи були дійсні лиш удень, але, глянувши на Герду, Едуард не тільки згоджується прийняти їх увечері, але й зупиняється біля нашого столика.

– Будь ласкавий, познайом мене з дамою!

Я в скрутному становищі. Він прийняв абонементи – отже, я теж мушу зробити йЬму приємність.

– Едуард Кноблох, хазяїн готелю і ресторану, поет, мільярдер і скнара, – недбало кажу я. – Фрейлейн Герда Шнайдер.

Едуард кланяється. Своїми словами я й потішив і водночас розсердив його.

– Не вірте нічому з того, що він сказав, шановна фрейлейн.

– Навіть тому, що тебе так звати? – питаю я.

Герда посміхається.

– Ви мільярдер? Як цікаво!

Едуард зітхає.

– Тільки ділова людина з усіма турботами ділової людини. Не слухайте його базікання. А ви? Чарівна подоба богині, що безтурботним метеликом пурхає над темним виром скорботи…

Я не вірю своїм вухам і витріщуюсь на Едуарда, ніби він плює золотом. Очевидно, Герда сьогодні володіє якоюсь магічною привабливістю.

– Облиш, Едуарде, кучеряві слова, – перебиваю я його, – фрейлейн артистка. А я, по-твоєму, темний вир скорботи? Краще накажи принести гуляш.

– Мені здається, що пан Кноблох говорить дуже поетично, – каже Герда, дивлячись на Едуарда з невинним захопленням. – Як тільки ви встигаєте займатись поезією? Адже у вас такий великий ресторан і стільки кельнерів. Ви, мабуть, дуже щаслива людина! Такий багатий та ще й обдарований!

– Так собі, ледь-ледь! – скромно заперечує Едуард, сяючи від задоволення. – Значить, ви теж артистка…

Я помічаю, що його раптом охоплює недовір’я. Це на нього набігла тінь Рене де ля Тур, як хмаринка на місяць.

– Я хочу сказати, серйозна артистка, – додає він.

– Серйозніша за тебе, – відповідаю я. – Фрейлейн Шнайдер не співачка, як ти щойно подумав. Вона змушує левів стрибати крізь обруч і їздить верхи на тиграх. А тепер забудь поліцейського, що сидить у тобі, як у справжньому синові нашої любої вітчизни, і подавай на стіл.

– Леви і тигри? – Едуард витріщає очі. – Це правда? – питає він Герду. – Бо цей тип надто часто бреше.

Я наступаю їй під столом на ногу.

– Я була в цирку, – пояснює Герда, не розуміючи, чому це так для нього цікаво. – І знову повертаюся туди.

– Що в тебе є попоїсти, Едуарде? – нетерпляче питаю я. – Чи нам треба спочатку подати автобіографію в чотирьох примірниках?

– Зараз я сам погляну, – галантно каже Едуард, звертаючись до Герди. – Для таких гостей! Для чарівниці манежу! О, вибачте панові Бодмеру його дикунську поведінку. Він виріс на війні серед селян-торфовиків і своїм вихованням завдячує одному істеричному листоноші.

Він одходить перевальцем від нашого столу.

– Показний чоловік, – зауважує Герда. – Він одружений?

– Був колись одружений. Але він такий скупий, що жінка втекла від нього.

Герда мацає адамашкову скатертину.

– Певно, дурна була, – мрійливо каже вона. – Мені подобаються ощадливі люди. Вони вміють берегти гроші.

– Під час інфляції дурнішого нічого не вигадаєш.

– Звичайно, їх треба кудись укладати. – Герда розглядає важкі посріблені ножі й виделки. – Я вважаю, що цей твій друг робить добре – навіть, якщо він поет.

– Можливо, – кажу я, трохи здивований її словами. – Але іншим з того користі мало. І найменше його жінці. Він змушував її працювати з ранку до ночі. Для Едуарда одружитися – це значить придбати безкоштовну робітницю.

На обличчі в Герди з’являється незрозуміла посмішка, як у Монни Лізи.

– Кожен сейф має свій номер, ти ще цього не знаєш, бебі?

Я дивлюсь на неї. Що тут робиться? Чи це ще та самі Герда, з якою я вчора в літньому ресторані «На лоні природи» їв бутерброди з кислим молоком на скромні п’ять тисяч марок і розмовляв про красу простого життя?

– Едуард жирний, брудний і страшенно скупий, – рішуче заявляю я. – І мені відомо це вже не один рік.

Знавець жінок Ризенфельд якось сказав мені, що така комбінація злякає кожну жінку. Але Герда, виявляється, не схожа на всіх. Вона роздивляється великі люстри, що, ніби прозорі сталактити, звисають зі стелі, і веде своє:

– Напевне, йому потрібна людина, яка б опікувалась ним. Звичайно, не так, як квочка. Це має бути хтось такий, хто оцінив би його чудові якості.

Тепер я вже по-справжньому лякаюсь. Чи не покидає мене моє мирне двотижневе щастя? Чого мене принесло сюди, між це срібло й кришталь!

– В Едуарда немає жодної гарної якості!

Герда знову сміється:

– Вони є в кожної людини. Треба лиш уміти їх побачити.

На щастя, в цю мить з’являється кельнер Фрайданк, велично несучи на срібній таці паштет.

– Що це таке? – питаю я.

– Паштет з печінки, – пихато відповідає Фрайданк.

– Але ж у меню стоїть картопляний суп!

– А це меню склав сам пан Кноблох, – заявляє Фрайданк, колишній єфрейтор інтендантської служби, і відрізає від паштету два шматки: великий Герді і маленький – мені. – Чи вам краще хочеться зазначеного в меню картопляного супу? – люб’язно питає він. – Можна замінити.

Герда сміється. Розлючений дешевою спробою Едуарда підкупити її їжею, я вже вирішую попросити суп, як раптом Герда штовхає мене під столом ногою. А на столі вона граціозно міняє тарілки і дає мені більший шматок.

– Так годиться, – пояснює вона кельнерові. – Чоловікові завжди дають більший шматок. Правда ж?

– Воно то так, – розгублено бурмоче Фрайданк. – Вдома… але тут… – колишній єфрейтор не знає, що робити. Едуард наказав йому віддати майже весь паштет Герді, а мені одрізати тільки скибочку, і він так і вчинив. Однак вийшло все навпаки, і тепер Фрайданк з жахом відчуває, що йому доведеться щось вирішувати на свою відповідальність. Такого в нашій любій вітчизні не люблять. Накази ми виконуємо швидко, це в нас у крові, у гордій крові, і вже не одне століття, але вирішувати щось самому – то вже інша річ. І Фрайданк робить єдине, на що він здатен: шукає допомоги в свого хазяїна, чекаючи нового наказу.

З’являється Едуард.

– Подавайте на стіл, Фрайданк, чого ви стовбичите!

Я хапаю виделку і швидко відділяю шматок від паштету, що лежить переді мною, саме в ту мить, коли Фрайданк, вірний першому наказові, знову пробує поміняти тарілки.

Кельнер застигає на місці. Герда пирскає од сміху. Едуард, спокійний, як полководець, збагнувши, що сталося, відштовхує Фрайданка, відрізає другий добрячий шматок паштету, швидко кладе його на Гердину тарілку і єхидно питає мене:

– Смачний?

– Нічого, – відповідаю, – шкода тільки, що не з гусячої печінки.

– А він і є з гусячої.

– А на смак – ніби з телячої.

– Ти коли-небудь їв гусячу печінку?

– Едуарде, – відповідаю, – я стільки з’їв гусячої печінки, що навіть блював нею.

Едуард сміється в ніс.

– Де? – зневажливо питає він.

– У Франції, під час наступу, коли з мене робили солдата. Тоді ми захопили цілу крамницю, повну паштету з гусячої печінки. Страсбурзького паштету у формах, із чорними перігорськими трюфелями, яких у тебе немає. Ти тоді чистив на кухні картоплю.

Я не кажу йому про те, що мені стало тоді нудно, бо ми знайшли й власницю крамниці – стару жінку, яку снарядом роздерло на шматки і приліпило до розвалених стін, а голову з сивим волоссям відірвало й настромило на гачок від полиці, як настромлюють на списи своїх ворогів варварські племена.

– А вам подобається? – питає Едуард Герду ніжним голосом жаби, що весело плаває у темному вирі світової скорботи.

– Дуже, – відповідає Герда, налягаючи на їжу.

Едуард кланяється, як людина з вищого світу, і відходить, ніби слон, що пускається в танок.

– Бачиш, – радіє Герда. – Він зовсім не такий скупий.

Я відкладаю виделку.

– Слухай, ти, занесене сюди вітром циркове чудо, – кажу я їй. – Ти бачиш перед собою чоловіка, чия гордість, говорячи жаргоном Едуарда, тяжко поранена, бо його дама знехтувала ним заради багатого спекулянта. І ти хочеш, знову ж таки висловлюючись Едуардовою прозою в стилі барокко, линути на свіжу рану окропу – так само знехтувати мною?

Герда сміється, не перестаючи їсти.

– Не мели дурниць, любий, – каже вона з повним ротом, – і не вдавай із себе ображеної цяці. Стань ще багатшим за інших, коли це тебе так сердить.

– Чудова порада! Як же мені це зробити? Чарами?

– Так, як інші. Вони ж якось зробили.

– Едуард дістав цей готель у спадок, – кажу я.

– А Віллі?

– Віллі спекулянт.

– А що це таке?

– Це людина, яка використовує збіг обставин. Торгує всім – від оселедців до акцій сталевих заводів. Торгує, де тільки можна, аби лиш не попасти в тюрму.

– От бачиш! – каже Герда, доїдаючи паштет.

– Ти вважаєш, що я теж повинен стати таким?

Герда з хрускотом розкусує булочку своїми міцними зубами.

– Як хочеш. Однак якщо ти не бажаєш стати таким, то не сердься на інших. Лаятись кожен може, любий.

– Справді, – кажу я, приголомшений її словами. Я раптом ніби тверезішаю. Мої романтичні уявлення лопаються, як мильні бульбашки. Герда дивиться на все надзвичайно реалістично. Я зиркаю на неї. – Ти таки маєш рацію.

– Звичайно. Однак глянь, що там несуть! Як ти гадаєш, це теж нам?

Так, це нам. Смажена курка із спаржею. Блюдо фабрикантів зброї. Едуард сам слідкує за всім. Він наказує Фрайданкові розрізати курку.

– Грудинку мадам, – командує Едуард.

– Я б краще хотіла ніжку, – каже Герда.

– Ніжку і шматок грудинки мадам, – галантно виголошує він.

– О, ви люб’язні, як завжди, – зауважує Герда. – Ви кавалер, пане Кноблох! Я так і знала!

Едуард самовдоволено посміхається. Я ніяк не збагну, навіщо він влаштовує цю комедію. Не може бути, щоб Герда йому вмить так сподобалась, що він пішов на ці збитки; очевидно, він хоче відбити її в мене, аби помститися за абонементи.

– Фрайданк, – кажу я, – заберіть з моєї тарілки цей скелет. Я не їм кісток. Дайте мені натомість другу ніжку. Чи, може, ваша курка – ампутована жертва війни?

Фрайданк дивиться на свого хазяїна, як вівчарка.

– Це – найласіший шматочок, – заявляє Едуард. – Ті, хто любить гризти кістки, вважають їх делікатесом.

– Я приходжу сюди не кістки гризти, а їсти.

Едуард здвигає плечима і неохоче дає мені другу ніжку.

– Може, ти краще з’їси трохи салату? – питає він. – П’яницям спаржа дуже шкодить.

– Давай спаржу. Я сучасна людина і маю великий нахил до самокатування.

Едуард суне від нас, як гумовий носорог. Раптом мені спадає на думку блискуча ідея.

– Кноблох! – гукаю я йому вслід генеральським басом Рене де ля Тур.

Едуард вмить обертається, ніби йому хто влучив списом у спину.

– Що це означає? – розлючено питає він.

– Що саме?

– Оцей рев.

– Рев? Хто тут реве, крім тебе? Чи тобі шкода для міс Герди трохи салату? Навіщо ж тоді було пропонувати його?

В Едуарда очі лізуть на лоба. Видно, що в нього виникає наймовірна підозра, яка переходить у впевненість.

– Ви… – питає він Герду, – це ви мене кликали?

– Якщо у вас є й салат, то я охоче покуштую його, – каже Герда, ні про що не здогадуючись. Едуард все ще стоїть біля столу. Тепер він упевнений, що Герда – сестра Рене де ля Тур. Я бачу, що він уже жалкує за паштетом, куркою і спаржею. В нього такий вираз, ніби його жорстоко обдурено.

– Це пан Бодмер, – каже Фрайданк, який тим часом тихенько підійшов ззаду. – Я сам бачив.

Та Едуард не чує його.

– Відповідайте, кельнере, лиш тоді, коли вас питають, – зневажливо кажу я. – Невже вас в армії цього не навчили! Тепер ідіть, виливайте й далі людям на потилиці підливу з гуляшу. А ти, Едуарде, поясни мені, чи ця чудова їжа була твоїм пригощенням чи розраховуватись за неї талонами?

Едуард стоїть, як паралізований.

– Давай талони, негіднику, – глухо каже він.

Я відриваю їх і кладу на стіл.

– Ну, безталанний донжуане, це ще не вирішено, хто з нас негідник, – відповідаю я.

Едуард сам не бере талонів.

– Фрайданк, – мовить він, майже втративши голос від люті. – Викиньте ці папірці на смітник.

– Почекай, – кажу я і беру меню. – Коли вже платити, то ми ще маємо право на десерт. Чого ти хочеш, Гердо, пудингу чи компоту?

– А що ви порадите, пане Кноблох? – питає Герда, не знаючи, яку драму переживає Едуард.

Але він у відчаї махає рукою і мовчки йде геть.

– Отже, компот! – гукаю я навздогін.

Едуард здригається і йде далі так, ніби ступає по яйцях. Він щомиті сподівається генеральського басу.

Я хочу вже крикнути знову, але передумую: зараз це ще більше вплине на нього.

– Що трапилось? – питає Герда, ні про що не здогадуючись.

– Нічого, – невинно відповідаю я, ділячи надвоє кістяк курки. – Це лиш маленький приклад до тези великого Клаузевіца про стратегію: «Нападай на ворога тоді, коли йому здається, що він переміг, і там, де він цього найменше сподівається».

Герда киває головою, нічого не розуміючи, і береться до компоту, який Фрайданк недбало ставить перед нами. Я задумливо дивлюсь на неї і вирішую ніколи більше не водити її у «Валгалу», керуючись залізним правилом Ґеорґа: не показуй жінці нічого нового, тоді вона нічого не хотітиме й не втече від тебе.

Ніч. Я сиджу в своїй комірчині, спершись на підвіконня. Світить місяць, із саду лине п янкий запах бузку. Годину тому я повернувся з «Альтштедтер Гоф». Пара закоханих промайнула на тому боці вулиці, де місяць кинув свої тіні, і зникла в нашому саду. Я їм не заважаю: той, хто сам не відчуває спраги, настроєний миролюбно, а ночі зараз такі, що встояти неможливо. Однак я все-таки задля обережності повісив на обох дорогих хрестах таблички: «Увага! Може перекинутись! Бережіть ноги!» Коли земля надто вогка, закохані чомусь вибирають саме хрести, либонь тому, що за них зручніше триматись, хоч, здавалось би, надгробки середньої величини теж придатні до цього. Я мав намір повісити ще одну табличку – з доброю порадою, однак передумав. Фрау Кроль встає часом дуже рано і, незважаючи на всю свою поблажливість, надає мені за легковажність ляпасів, перш ніж я встигну пояснити їй, що до війни я був дуже цнотливою людиною, але, захищаючи свою любу вітчизну, цілком утратив цю рису.

Раптом я помічаю в місячному світлі темну квадратову постать. Важко тупаючи, вона підходить ближче. Я ціпенію. Це різник Вацек. Він зникає в дверях своєї квартири – на дві години раніш, ніж звичайно. Мабуть, не вистачило шкап: на конину зараз великий попит. Я стежу за вікнами. В них спалахує світло, Вацек сновигає по кімнаті, як привид. Я міркую, чи не попередити Ґеорґа Кроля, але заважати закоханим – невдячна справа, та й, крім того, може, Вацек просто ляже спати. Однак цього, здається, не буде. Різник відчиняє вікно й визирає на вулицю. Я чую, як він сопе. Потім зачиняє віконниці і за хвилину знову з’являється в дверях із стільцем у руках. За халявою в нього стирчить ніж-сікач. Різник сідає на стілець – очевидно, він має намір чекати Лізу. Я дивлюсь на годинник – пів на дванадцяту. Ніч тепла, і Вацек може отак простовбичити й кілька годин. Але й Ліза надто засиділась у Ґеорґа. Хрипкий шепіт кохання вже стих, і якщо вона, вийшовши, і потрапить прямо в обійми різникові, то напевно вигадає якесь правдоподібне пояснення. Вацек повірить їй, але все ж таки краще, щоб цього не сталося.

Я тихенько спускаюсь униз і вистукую на Ґеорґових дверях початок Гогенфрідберзького маршу. Ґеорґ висуває голову. Я розповідаю йому, що трапилось.

– От чорт! – каже він. – Спровадь його кудись!

– У таку пору?

– Спробуй! Пусти в хід всі свої чари.

Я лінивим кроком виходжу на вулицю, позіхаю і, постоявши хвильку, прямую до Вацека.

– Чудовий вечір, – кажу я.

– Чудовий, хай йому чорт, – відповідає різник.

– Теж правда, – погоджуюсь я.

– Тепер уже це довго тривати не буде, – раптом рішуче заявляє Вацек.

– Що саме?

– Ви добре знаєте що! Свинство! Що ж іще?

– Свинство? – з тривогою питаю я. – Як так?

– Авжеж свинство. Чи ви іншої думки?

Я дивлюсь на ніж за халявою і вже бачу, як Ґеорґ з перерізаним горлом лежить серед надгробків. Ліза, звичайно, ні: такий одвічний ідіотизм чоловіків.

– Залежно від того, як на це дивитися, – дипломатично зауважую я. Мені не зовсім зрозуміло, чому Вацек не поліз у вікно до Ґеорґа. Воно ж на нижньому поверсі й відчинене.

– Незабаром усе буде інакше, – похмуро заявляє Вацек. – Проллється кров. Винних буде покарано.

Я дивлюсь на Вацека. Він довгорукий, кремезний і, очевидно, дуже сильний. Я міг би стукнути його коліном у підборіддя, а коли він схопиться з стільця, завдати ще одного удару між ноги або, якщо він спробує тікати, підставити ногу й кілька разів стукнути добре головою об бруківку. Поки що цього вистачило б – але що буде потім?

– Ви чули його? – питає Вацек.

– Кого?

– Та ви ж знаєте! Його. Кого ж іще? Він же тільки один такий є!

Я прислухаюсь, але нічого не чую. На вулиці тихо. Хтось обережно зачинив вікно в Ґеорґовій кімнаті.

– Кого я мав слухати? – голосно питаю я, щоб виграти час і подати Лізі знак сховатись у саду.

– Та його ж! Фюрера! Адольфа Гітлера!

– Адольфа Гітлера! – полегшено повторюю я. – Он кого!

– Що значить – он кого? – з викликом питає Вацек. – Хіба ви не за нього?

– Звичайно, за нього! Особливо зараз! Ви не можете собі навіть уявити, як я за нього!

– Чому ж тоді ви не слухали його?

– Але ж його тут не було!

– Він виступав по радіо. Ми слухали в різниці. Він усе поверне на інший шлях. Надзвичайна промова! Він знає, що і як! Все буде по-іншому!

– Зрозуміло, – кажу я. Ця єдина фраза «все буде по-іншому» – універсальна зброя всіх демагогів світу. – А чи не випити нам пива?

– Пива? Де?

– У «Квітці», за рогом.

– Я чекаю на свою жінку.

– Ви зможете чекати па неї і в «Квітці». А про що говорив Гітлер? Я дуже хотів би дізнатись про все докладніше. В мене радіо зіпсоване.

– Про все, – заявляє різник і підводиться. – Він знає все. Все, кажу вам, камраде.

Вацек ставить стілець до сіней, і ми дружно вирушаємо В літній ресторан «Квітка» втішатися дортмундським пивом.

X

У блідих сутінках біля грядки троянд нерухомо стоїть скляний чоловік. Григорій VII походжає по каштановій алеї. Літня сестра водить якогось згорбленого дідугана з довгим волоссям, котрий весь час намагається вщипнути її за товстий зад і щоразу весело хихикає. Біля мене на лавці сидять двоє чоловіків, і кожний пояснює іншому, не слухаючи його, чому той божевільний. Три жінки в смугастих халатах поливають квіти; вони мовчки сновигають з бляшаними поливальницями – темні тіні в сірому присмерку.

Я сиджу на лавці біля грядки троянд. Тут мирно й спокійно. Ніхто не турбується про те, що долар піднявся за день на двадцять тисяч марок. Ніхто через це не вішається, як учора в місті якесь старе подружжя. Сьогодні їх знайдено в шафі для одягу. Крім них та ще двох мотузків, на яких вони висіли, в шафі не було нічого; все продано й закладено, навіть ліжко й саму шафу. Коли покупець хотів забрати меблі, то знайшов трупи. Старі обхопили одне одного й застигли, висолопивши напухлі сині язики. Мертві виявились дуже легенькими, їх не важко було відчепити. Обоє були чисто вимиті, причесані й одягнуті у старанно полатаний чистий одяг. Коли покупець, повнокровний торговець меблями, побачив трупи, йому стало нудно, і він заявив, що не візьме шафи. Однак до вечора передумав і вирішив таки забрати її. В цей час мертві лежали вже на ліжку, але їх довелось зняти, бо ліжко теж мали забрати. Сусіди позичили два столи, і старих переклали на них. Голови їм прикрили цигарковим папером – це було єдине, що належало ще їм у квартирі. Покійники залишили листа, в якому пояснили, що мали намір отруїтися газом, але компанія вимкнула його, бо вони вже давно не платили за газ. Тому вони вибачаються перед покупцем меблів, що завдали йому такого клопоту.

Засапавшись від швидкої ходи, наближається Ізабела. Вона в коротких, до колін, синіх штанях і жовтій кофтинці. На шиї в неї бурштинове намисто.

– Де ти був? – питає вона.

Я вже кілька днів не бачив її. Щоразу після відправи я швидко вибирався з церкви і йшов додому. Відмовитись від чудової вечері з вином у товаристві Бодендика та Верніке було нелегко, але я краще хотів відпочивати з Гердою, хай навіть не маючи нічого, крім бутербродів і картопляного салату.

– Де ти був? – перепитує Ізабела.

– Там, за стіною, – ухильно відповідаю я. – Де найбільшу вагу мають гроші.

Вона сідає на спинку лавки. Ноги в неї дуже засмаглі, ніби вона довго лежала на сонці. Обидва чоловіки поруч мене незадоволено зиркають на неї, потім підводяться і йдуть геть. Ізабела зсувається на лавку.

– Чому діти вмирають, Рудольфе? – питає вона.

– Не знаю.

Я не дивлюсь на неї. Не хочу, щоб вона знов полонила мене. Досить уже й того, що вона отак сидить, виставивши ноги в коротких тенісних штанах, ніби знає, що я вирішив відтепер жити по Ґеорґовому рецепту.

– Навіщо ж вони народжуються, коли їм одразу доводиться вмирати?

– Спитай про це вікарія Бодендика. Він запевняє, що Бог веде облік кожній волосині, яка спаде з будь-чиєї голови, і що все має свій сенс і свою мораль.

Ізабела сміється.

– Бог веде облік? Кого? Себе самого? Навіщо? Адже йому відомо все.

– Так, – кажу я і раптом відчуваю, сам не знаючи чому, злість. – Він всезнаючий і всеблагий, справедливий і велелюбний – однак все-таки помирають матері й діти, які без них жити не можуть, і ніхто не знає, чому на світі стільки горя.

Ізабела обертається до мене. Вона не сміється.

– Чому не всі люди щасливі, Рудольфе? – шепоче вона.

– Мабуть, тому, що Богові інакше було б нудно.

– Ні, – швидко заперечує Ізабела, – не тому.

– А чому ж?

– Тому, що він боїться.

– Боїться? Чого?

– Коли б усі стали щасливі, їм більше не треба було б Бога.

Тепер я вже дивлюсь на Ізабелу. Очі в неї якісь прозорі, обличчя засмагле і схудле.

– Бог існує тільки для нещастя, – каже вона. – Тоді людям треба його, і вони моляться. Тому він і робить їх нещасливими.

– Є люди, які моляться Богові тому, що вони щасливі.

– Справді? – Ізабела недовірливо посміхається. – Значить, вони моляться тому, що бояться, аби щастя не покинуло їх. Усе від страху, Рудольфе. Ти цього не знаєш?

Огрядна сестра веде веселого дідугана. З вікна головного корпусу чути дзижчання пилососа. Я оглядаюсь. Вікно відчинене, але заґратоване – чорна тюрма, з якої вищить пилосос, ніби проклята душа.

– Усе від страху, – повторює Ізабела. – Тобі ніколи не буває страшно?

– Не знаю, – відповідаю я, все ще насторожений. – Думаю, що буває. Я дуже часто боявся на війні.

– Я не про те питаю. То був розумний страх. Я маю на увазі страх без імені.

– Який? Страх перед життям?

– Ні, той, що передував йому.

– Страх перед смертю?

Вона знову хитає головою. Я не питаю далі, не бажаючи заглиблюватись у цю розмову. Кілька хвилин ми сидимо в темряві мовчки. У мене знов з’являється таке почуття, що Ізабела не хвора, але я відразу ж переборюю його. Коли я дам йому волю, то знову буду тільки марно бентежитись, а мені цього не хочеться. Нарешті Ізабела питає:

– Чому ти нічого не кажеш?

– А що значать слова?

– Багато, – шепоче вона. – Все, Ти боїшся їх?

Я на мить задумуюсь.

– Мабуть, усі ми трохи боїмося гучних слів. Ними було сказано стільки брехні. А може, ми боїмося й своїх почуттів. Не довіряємо їм більше.

Ізабела підгинає під себе ноги.

– Однак людині вони потрібні, коханий, – бурмоче вона. – Інакше як жити?

Пилосос перестає дзижчати, і зненацька западає глибока тиша. Від грядки здіймається свіжий запах вогкої землі. Якась пташка в гіллі каштана виводить одноманітну пісню. Вечір раптом здається мені терезами, на шальках яких порівну розподілено світ. Я відчуваю, як вони, зовсім невагомі, гойдаються в мене на грудях. Нічого зі мною не станеться, поки я отак сидітиму і спокійно собі дихатиму, міркую я.

– Ти боїшся мене? – шепоче Ізабела.

Ні, думаю я і хитаю головою. Ти єдина людина, якої я не боюсь. І не боюся слів, коли я з тобою. Вони ніколи не здадуться тобі ні занадто гучними, ні смішними. Ти їх завжди розумієш, тому що живеш ще у світі, де слова й почуття – одне й те саме, і брехня та видіння – теж.

– Чому ти нічого не кажеш? – знову питає вона.

Я знизую плечима.

– Часом буває важко щось сказати, Ізабело. І важко дати волю.

– Кому дати волю?

– Самому собі. Багато що заважає це зробити.

– Ніж не може сам себе різати, Рудольфе. Чого ти боїшся?

– Не знаю, Ізабело.

– Не чекай так довго, коханий. А то буде пізно. Людині треба слів, – бурмоче вона.

Я не відповідаю.

– Треба слів, щоб перемогти страх, Рудольфе, – каже Ізабела. – Слова, як лампи. Вони допомагають. Поглянь, яке все стало сіре. Навіть кров зараз не червона. Чому ти не допоможеш мені?

Я нарешті даю собі волю.

– Ти солодке, чуже, кохане серце, – кажу. – Якби я міг допомогти тобі!

Вона нахиляється і обнімає мене за плечі.

– Ходи зі мною! Допоможи мені! Вони кличуть!

– Хто кличе?

– Хіба ти не чуєш? Голоси. Вони весь час кличуть!

– Ніхто тебе не кличе, Ізабело, лиш твоє серце. Але чого воно хоче?

Я відчуваю в себе на обличчі її подих.

– Кохай мене, і вони більше не кликатимуть, – каже вона.

– Я кохаю тебе.

Вона опускається біля мене на лавку. Очі в неї заплющені. Стало темніше. Повз нас поволі проходить, ступаючи, ніби на ходулях, скляний чоловік. Сестра забирає кількох хворих похилого віку, що, згорблені, нерухомо сиділи на лавках, наче темні пучки скорботи.

– Час уже йти, – каже вона в наш бік.

Я киваю головою, але залишаюсь сидіти.

– Вони кличуть, – шепоче Ізабела. – їх ніколи не можна знайти. Хто має так багато сліз?

– Ніхто, – кажу я. – Ніхто в цілому світі, люба.

Ізабела не відповідає. Вона дихає біля мене, як стомлена дитина. Тоді я підводжусь і несу її алеєю до корпусу, де вона живе.

Коли я опускаю її, вона спотикається і міцно хапається за мене. Вона бурмоче щось незрозуміле і покірно йде за мною всередину. Коридор яскраво освітлений матовими лампочками без абажурів. Я садовлю її у плетене крісло в приймальні. Вона лежить із заплющеними очима, ніби знята з якогось невидимого хреста. Повз нас проходять дві сестри в чорному одязі. Вони прямують до каплиці. На мить мені здається, що вони хочуть віднести Ізабелу і поховати. Та ось виходить чергова сестра в білому халаті й забирає її з собою.

Начальниця прислала нам другу пляшку мозельського. Незважаючи на це, Бодендик, на мій подив, відразу ж після вечері зник. Верніке залишився за столом. Погода сьогодні не міняється, і хворі такі спокійні, якими вони тільки можуть бути.

– Чому ви не умертвляєте тих, хто вже цілком безнадійний? – питаю я.

– А ви б умертвили? – питає в свою чергу Верніке.

– Не знаю. Це те саме, що у випадку з безнадійним, приреченим на повільну смерть хворим, коли знаєш, що йому залишилось терпіти тільки біль. Чи ви дали б йому укол, щоб він на кілька днів менше страждав?

Верніке мовчить.

– На щастя, тут немає Бодендика, – веду я далі. – Отже, можемо не обговорювати цього з морального і релігійного боку. Я мав друга, якому розірвало живіт так, що видно були всі нутрощі. Він просив нас пристрелити його, однак ми віднесли його до лазарету. Там він кричав ще три дні, а потім помер. Три дні – це великий строк для того, хто божеволіє з болю. Я бачив, як конало багато людей. Не вмирало, – конало. Усім їм можна було допомогти шприцом. Моїй матері теж.

Верніке мовчить.

– Гаразд, – кажу. – Я знаю: позбавити якусь істоту життя – це завжди вбивство. Я навіть муху не люблю вбивати, відколи побував на війні. Однак сьогодні ввечері я ласував телятиною, а теля ж убито нам на їжу. Це вічний парадокс і не доведені до кінця висновки. Життя – це чудо, навіть у теляті чи мусі. Особливо в мусі – цій акробатці з очима, що складаються з тисячі фацеток. Воно завжди чудо. Але воно завжди має кінець. Чому ми спокійно вбиваємо хворого собаку, а не робимо цього, коли мучиться людина? Однак у безглуздих війнах ми вбиваємо мільйони.

Верніке все ще нічого не відповідає. Довкола лампочки гуде великий жук. Він б’ється об скло, падає, повзе, знову здіймається вгору і знову кружляє навколо світла. Досвід нічого не навчив його.

– Бодендик, слуга церкви, звичайно, на все має відповідь, – веду я далі. – Тварини не мають душі, а людина має її. А де ж дівається частина душі, коли в людини пошкоджена якась звивина мозку? Де частина душі божевільного? Уже на небі? Чи, може, десь чекає на спотворену решту душі, яка ще дає можливість людському тілові пускати слину, їсти і виділяти нечистоти? Я бачив кількох із тих ваших хворих, що сидять у закритих приміщеннях. У порівнянні з ними навіть тварини – боги. Де ділись душі ідіотів? Поділились? Чи, може, висять, як невидимі повітряні кулі, над убогими черепами нещасних?

Верніке робить такий жест, ніби відгонить комара.

– Гаразд, – кажу я. – Це питання для Бодендика, який легко вирішує його. Бодендик все може вирішити за допомогою великого невідомого Бога, неба і пекла, нагороди для тих, хто страждає, і кари для злих. Ніхто ніколи не мав доказів того, що Бог і небо справді існують, – тільки віра робить людину щасливою, каже Бодендик. Навіщо ж тоді нам дано розум, здатність до критики і жадобу доказів?

Щоб ними не користуватись? Дивна примха великого невідомого Бога! І що таке благоговіння перед життям? Страх перед смертю? Страх, завжди страх! А чому? І чому ми в змозі ставити запитання, коли на них немає відповіді?

– Усе? – питав Верніке.

– Ні, але далі я вас не питатиму.

– Гаразд. Я теж не можу вам відповісти. Ви, принаймні, хоч це знаєте чи ні?

– Звичайно. Чому б саме ви мали відповісти мені, коли всі бібліотеки світу ухиляються од відповіді?

Жук упав удруге. Він знову зіп’явся на ноги і втретє почав свій політ. Крильця в нього – ніби з полірованої голубої криці. Сам він – красивий механізм, зразок доцільності, але світло для нього, як пляшка горілки для п’яниці.

Верніке виливає решту мозельського в чарки.

– Скільки ви були на війні?

– Три роки.

– Дивно!

Я не відповідаю, бо приблизно знаю, що він має на увазі, і не хочу знову пережовувати все це.

– Ви думаєте, що розум належить до душі? – питає натомість Верніке.

– Цього я не знаю. Але невже ви вірите, що оті примітивні тварини, які копошаться у власному бруді в загратованих приміщеннях, теж мають душу?

Верніке бере свою чарку.

– Для мене все це просто, – каже він. – Я людина науки. Я нічому не вірю, лиш спостерігаю. Бодендик же, навпаки, вірить апріорі. А ви десь невпевнено пурхаєте посередині. Бачите он того жука?

Жук уже вп’яте штурмує лампочку. Він буде робити це, аж поки не загине. Верніке вимикає світло.

– Ну, от, ми йому допомогли.

Крізь відчинене вікно вривається велична голуба ніч, ніч з мерехтливими зірками й п’янким запахом землі та квітів. Все, що я говорив, здається мені відразу ж страшенно смішним. Жук ще якусь мить гуде в кімнаті, потім упевнено прямує до вікна.

– Хаос, – каже Верніке. – А чи це справді хаос? Чи, може, нам тільки так здається? Ви не думали про те, яким би здавався нам світ, коли б ми мали на одне чуття більше?

– Ні.

– А на одне чуття менше?

Я на мить задумуюсь.

– Ми тоді були б сліпі, або глухі, або не відчували б смаку. Звичайно, все б здавалось нам не таким, як тепер:

– А якби ми мали на одне чуття більше? Чому ми завжди повинні бути обмежені тільки пятьма чуттями? А може, в нас одного чудового дня розвинеться ще й шосте! Або їх стане аж вісім! Чи дванадцять! Хіба тоді світ не стане зовсім іншим? Можливо, вже при шостому чутті зникне поняття часу. Або простору. Або смерті. Або болю. Або моралі. І вже напевно – сьогоднішнє поняття життя. Ми мандруємо через буття з досить-таки обмеженими органами. Собака чує краще за будь-яку людину. Кажан наосліп обминає всі перешкоди на своєму шляху. Метелик має в собі радіоприймач і летить за кілька кілометрів прямо до своєї подруги. Перелітні птахи орієнтуються в просторі набагато краще за нас. Змії чують шкірою. Науці про природу відомо сотні таких прикладів. Як же тоді ми можемо щось знати напевно? Вдосконалюється якийсь орган чуття чи розвивається новий – і світ міняється, і уявлення про Бога теж міняються. За ваше здоров’я!

Я піднімаю свою чарку й п’ю. Вино терпке і пахне землею.

– Отже, краще чекати, поки в нас розвинеться шосте чуття, чи не так? – кажу я.

– Не обов’язково. Робіть, що хочете. Але корисно знати, що якби в нас з’явилось ще одне чуття, всі наші уявлення розсипалися б ущент. І зникли б усі наші страхи. Нуг яке вино?

– Добре. А як справи з фрейлейн Терговен? Краще?

– Гірше. Приїжджала її мати, і дівчина не впізнала її.

– Може, не хотіла впізнати?

– Це майже те саме: вона не впізнала матері. Почала кричати, проганяти її. Типовий випадок.

– Чому?

– Хочете послухати довгу лекцію про шизофренію, батьківський комплекс, утечу від самої себе й дію шоку?

– Так, – кажу я, – сьогодні хочу.

– Цілу лекцію я вам не прочитаю. Тільки найнеобхідніше. Роздвоєння особистості – це звичайна втеча від самого себе.

– А що таке «сам»?

Верніке дивиться на мене.

– Облиште це сьогодні. Втеча в якусь іншу особистість.

Або навіть у кілька. Здебільшого хворий періодично на той чи інший час знову стає самим собою. А Женев’єва ні.

І вже давно. Ви, наприклад, зовсім не знаєте її такою, якою вона є насправді.

– Вона здається зовсім розумною отака, як зараз, – невпевнено кажу я.

Верніке сміється.

– А що таке розум? Логічне мислення?

Я саме думаю про два майбутні нові чуття і тому не відповідаю йому.

– Вона дуже хвора? – нарешті питаю я.

– В нашому розумінні дуже. Але бувають випадки, коли такі хворі швидко і часто зовсім несподівано видужують.

– Видужують від чого?

– Від своєї хвороби. – Верніке запалює сигарету.

– Фрейлейн Терговен часто почуває себе зовсім щасливою. Чому ви не залишите її такою, як вона є?

– Бо її мати платить за лікування, – сухо відповідає Верніке. – Крім того, вона не щаслива.

– Ви думаєте, що вона стане щасливішою, коли ви її вилікуєте?

– Очевидно, ні. Вона вразлива, розумна і, мабуть, з багатою фантазією і поганою спадковістю. Властивості, які не обов’язково дають щастя. Коли б вона була щасливою, то навряд чи захворіла б.

– Чому ж тоді ви не залишите її в спокої?

– Так, чому? – каже Верніке. – Я сам себе питаю про це. Чому ми оперуємо хворого, коли відомо, що операція йому не допоможе? Можна скласти цілий список цих, «чому». Він вийде довгий. І одне з цих «чому» буде таке: чому ви не п’єте свого вина і не прикусите нарешті язика? Чому ви не милуєтесь ніччю, а своїми плутаними думками? Чому ви розмовляєте про життя, замість того, щоб його відчувати?

Він встає і потягується.

– Я ще мушу обійти замкнених. Хочете піти зі мною?

– Хочу.

– Накиньте білий халат. Я поведу вас у особливі палати. Після цього ви або почнете блювати або будете втішатися вином з глибокою вдячністю.

– Пляшка вже порожня.

– У мене в комірчині є ще одна. Можливо, вона нам знадобиться. Знаєте, що найдивовижніше? Те, що ви, як на свої двадцять п’ять років, бачили вже багато смерті, горя і людського ідіотизму – і, незважаючи на це, нічого іншого не навчились, як ставати запитання, безглуздіші за які важко й придумати. Але такий уже, мабуть, плин життя – коли ми, нарешті, справді чогось навчаємось, тоді ми вже надто старі, щоб скористатись своєю наукою, і так тривав далі, хвиля за хвилею, покоління за поколінням. Жодне нічого не вчиться від попереднього. Ходімо!

Ми сидимо в «Кафе-Централь» – Ґеорґ, Віллі і я. Мені не хотілось сьогодні залишатися вдома. Верніке Показав мені відділ будинку для божевільних, у якому я ще не був, – палати для жертв війни. Там тримають поранених у голову, тих, кого було засипано землею, і понівечених. В лагідному сяйві літнього вечора, серед співу соловейків, цей відділ здавався якимось похмурим бліндажем. Війна, про яку скрізь уже забули, тут триває далі. У вухах цих нещасних все ще лунають вибухи гранат, у їхніх очах, як і п’ять років тому, світиться жах, багнети раз у раз пронизують їхні животи, танки безжально підминають під себе поранених, що заходяться від крику, розплющують їх, як камбалу; гуркіт бою, вибухи гранат, тріск черепів, свист мін, хропіння засипаних у бліндажах – все тут збереглося, ніби з допомогою якоїсь страшної чорної магії, і безмовно бушує серед троянд і чарів літнього вечора. Одні віддають накази, інші скоряються уявним командам, ліжка здаються окопами і бліндажами, людей раз у раз засипає, і їх відкопують, їх убивають і душать, вони захлинаються, по палатах тече газ, і, корчачись зі страху, люди ревуть, повзуть, хриплять і ридають або, зненацька згорнувшись у клубочок, намагаються стати якнайменшими, забиваються в куток і туляться до стіни, сховавши обличчя…

– Встати! – гаркають раптом у нас за спиною кілька юнацьких голосів. Дехто з відвідувачів схоплюється з-за столу і стає струнко. Оркестр кафе виконує «Duetchland, Deuthland über alles». За сьогоднішній вечір це вже вчетверте. І не тому, що оркестр чи хазяїн кафе охоплені націоналістичним запалом. Все через кількох юних скандалістів, які надто багато про себе думають. Щопівгодини один з них підходить до оркестру і замовляє національний гімн з таким виглядом, ніби йде в наступ. Оркестр не насмілюється відмовити.

– Встати! – лунає тоді з усіх боків, бо під час виконання національного гімну належить стояти, особливо після того, як з його допомогою було вбито два мільйони німців, програно війну й викликано інфляцію.

– Встати! – гукає мені шмаркач, якому немає ще сімнадцяти років, а на кінець війни не було й дванадцяти.

– Поцілуй мене в… – відповідаю я, – але спочатку витри носа.

– Більшовик! – реве хлопець, хоч сам ще, певно, не знає як слід, що це значить. – Тут є більшовики! – кричить він до своєї зграї.

Хулігани хочуть влаштувати скандал. Вони знову й знову замовляють гімн, і щоразу деякі відвідувачі не встають: надто вже все це безглуздо. Тоді до них кидаються крикуни з палаючими очима й намагаються зчинити сварку. В залі сидить кілька відставних офіцерів; вони диригують і почувають себе патріотами.

Біля нашого столу вже зібралося з десяток чоловік.

– Встати! Бо пожалкуєте!

– Що? – питає Віллі.

– Ось побачите що! Боягузи! Зрадники! Ну!

– Відійдіть геть від столу, – спокійно каже Ґеорґ. – Ми не маємо бажання слухати накази якихось шмаркачів.

Крізь натовп проштовхується чоловік років тридцяти.

– Ви не поважаєте національного гімну?

– Не в кафе і не тоді, коли ним хочуть спровокувати скандал, – відповідає Ґеорґ. – А тепер дайте нам спокій із своїми дурницями.

– Дурницями? Ви звете священні почуття німця дурницями? Це вам так не минеться! Де ви були під час війни, шкурнику?

– На жаль, в окопах.

– Так кожен може сказати! Доведіть це!

Віллі підводиться. Він просто-таки велетень. Музика саме замовкає.

– Довести? – питає Віллі. – Ось! – Він повертається задом, ледь піднімає ногу, і в залі лунає звук, схожий на постріл з гармати середнього калібру. – Це все, – докінчує він, – чого я навчився в армії. Раніше манери в мене були пристойніші.

Ватажок банди мимохіть відскакує.

– Ви нібито назвали нас боягузами? – питає Віллі, глузливо посміхаючись. – А самі немовби злякались?

Підходить хазяїн кафе з трьома кремезними кельнерами.

– Спокійно, панове, дуже прошу вас! Жодних сутичок у кафе!

Оркестр грає «Дівчину з Шварцвальда». Охоронці національного гімну, бурмочучи погрози, відступають. Можливо, на вулиці вони спробують напасти на нас. Ми оцінюємо становище: їх біля двадцяти, і сидять вони поблизу дверей. Нам, либонь, доведеться скрутно.

Але тут з’являється несподівана допомога. До нашого столу підходить дуже худий низенький чоловік. Це Водо Ледергозе, торговець шкірою і старим залізом. Ми разом сиділи у Франції в окопах.

– Хлопці, – каже він, – я бачив, що сталося. Я тут із своїм Союзом співаків. Он там, за колоною. Нас понад десяток. Ми допоможемо вам, якщо ті морди чіплятимуться. Домовились?

– Домовились, Бодо! Тебе нам просто Бог послав.

– Не думаю. Однак тут не місце порядним людям. Ми зайшли сюди тільки випити по кухлю пива. На жаль, такого доброго пива, як тут, немає більше ніде в цілому місті. Але тутешній хазяїн – безхарактерне гузно.

Я вважаю, що Бодо надто загнув, вимагаючи, щоб у такої примітивної частини людського тіла був ще й характер; але саме тому в цій вимозі є щось величне. В розтлінні часи треба вимагати неможливого.

– Ми скоро йдемо звідси, – каже Бодо, – а ви?

– Ми теж.

Ми розраховуємось і встаємо. Не встигаємо ми ще дійти до дверей, як охоронці національного гімну опиняються надворі. Якимось дивом у руках у них опиняються палиці, каміння й кастети. Скандалісти півколом оточують вхід.

Тут з’являється Бодо. Він одпихає нас убік і разом з своїми дванадцятьма друзями виходить наперед.

– Ви чогось хотіли, шмаркачі? – питає він.

Охоронці держави лупають очима.

– Боягузи! – заявляє, нарешті, ватажок, який хотів з двадцятьма спільниками напасти на нас трьох. – Ми вас ще десь спіймаємо.

– Безперечно, – погоджується Віллі. – Задля цього ми кілька років сиділи в окопах. Тільки старайтеся, щоб вас завжди було в три або чотири рази більше за нас. Перевага в силі додає патріотам упевненості.

Ми йдемо головною вулицею. На небі мерехтять зірки. Крамниці яскраво освітлені. Іноді, коли зустрічаєшся з фронтовими друзями, все це й досі здається чимось дивним, хвилюючим, прекрасним і незбагненним: і що ти можеш отак гуляти собі, і що ти вільний і живий. Мені раптом стає зрозуміло, що мав на увазі Верніке, коли говорив про вдячність. Це вдячність не комусь особисто: просто вдячність за те, що на деякий час пощастило уникнути смерті – тільки на деякий час, бо ж остаточно уникнути її не може ніхто.

– Вам треба перемінити кафе, – каже Бодо. – Може, виберете наше? Там не буває таких крикливих мавп. Ходімо, ми вам покажемо його.

Ми заходимо. Внизу тут подають каву, зельтерську воду, пиво й морозиво, а нагорі розташовані приміщення для зібрань. Союз Бодо – це Союз співаків. Місто зараз просто кишить різними союзами, кожен має свої приміщення для зібрань, свій статус, свої порядки денні, кожен вважає свою діяльність дуже важливою і надзвичайно серйозно ставиться до неї. Союз Бодо збирається щочетверга.

– У нас чудовий чоловічий хор на чотири голоси, – каже Бодо. – Тільки з першими тенорами слабувато. Смішно, але, мабуть, на війні було вбито дуже багато перших тенорів. А в нашої зміни ще тільки ламається голос.

– Ось у Віллі перший тенор, – заявляю я.

– Справді? – Бодо зацікавлено дивиться на Віллі. – Ану, візьми оцю ноту!

Бодо заливається, як дрізд. Віллі повторює за ним.

– Добрий матеріал, – каже Бодо. – Ану, оцю!

Віллі справляється і з другою.

– Вступай у Союз! – наполягає тепер Бодо. – Якщо не сподобається, ти завжди зможеш вийти.

Віллі трохи маніжиться, але врешті, на наш подив, погоджується. Його відразу ж вибирають скарбником Союзу. З цього приводу він замовляє всім подвійну порцію пива й горілки, а крім того – гороховий суп та свинячі ніжки. Союз Бодо в політиці дотримується демократичних поглядів, тільки серед перших тенорів один – власник крамниці іграшок – консерватор, а другий – швець – співчуває комуністам, однак до перших тенорів бути надто вибагливим не можна, бо їх і так мало. Замовивши третю порцію, Віллі розповідає, що знає одну жінку, яка теж може співати тенором і навіть басом. Члени Союзу, сумніваючись, мовчать і тільки налягають на їжу. Тоді втручаємось ми з Ґеорґом і підтверджуємо, що Рене де лк Тур справді може співатр двома голосами. Віллі присягається, що в неї не справжній бас, а природжений тенор. Лунають гучні оплески. Рене одразу ж заочно вибирають спочатку членом, а потім і почесним членом Союзу. З цього приводу Віллі знову замовляє всім пиво й горілку. Бодо мріє про вставні номери, які буде виконувати загадкове сопрано, і про те, як інші Союзи співаків під час свят божеволітимуть од заздрощів, думаючи, що Союз Бодо має євнуха. Звичайно, Рене доведеться виступати в чоловічому костюмі, інакше їхній хор змушений буде перейти в розряд мішаних.

– Я їй сьогодні ж скажу, – заявляє Віллі. – От буде реготати! На всіх регістрах!

Нарешті ми з Ґеорґом виходимо з кафе. Віллі стежить з другого поверху за майданом – він, як колишній солдат, гадає, що охоронці національного гімну влаштували десь засідку. Однак їх і близько немає. Ринковий майдан спокійно розкинувся під зоряним небом. Довкола вікна в пивницях відчинені навстіж. З кафе, де ми залишили Союз співаків, лине могутня пісня: «Хто тебе, чудовий лісе, насадив там на вершині?»

– Скажи-но, Ґеорґу, – питаю я, коли ми завертаємо на Ґакенштрассе, – ти щасливий?

Ґеорґ Кроль знімає капелюха перед чимсь невидимим у темряві.

– Знову запитання! – каже він. – Скільки можна сидіти на вістрі голки?

XI

З неба ллє дощ. А з саду пливе, клубочачись, туман. Літо захлинулось у потоках води, стало холодно, а долар коштує сто двадцять тисяч марок. З жахливим гуркотом одвалюється частина ринви на даху, і вода перед нашим вікном ллється прозорою стіною. Я продаю двох ангелів з фарфору і вінок із безсмертників якійсь тендітній жінці, в котрої від грипу померло двоє дітей. В сусідній кімнаті лежить Ґеорґ і кашляє. В нього теж грип, але я дав йому випити чашку глінтвейну. Довкола нього валяється з десяток журналів, і він користується нагодою, щоб довідатись про останні одруження, розлучення й скандали у великому світі – в Каннах, Берліні, Лондоні та Парижі. Заходить Генрих Кроль, як завжди, у смугастих штанях з велосипедними защіпками й у відповідно підібраному темному дощовикові.

– Вам не буде важко записати кілька замовлень? – питає він з незрівнянним сарказмом.

– Анітрохи. Давайте.

Він перераховує кілька надгробків з червоного сієніту, мармурову плиту, кілька огорож – нічого особливого, будні смерті. Потім якусь мить нерішуче переступає з ноги на ногу, гріє зад біля холодної грубки, роздивляється на взірці каменів, які вже двадцять років лежать на полицях у конторі, і нарешті випалює:

– Коли ви й далі будете перешкоджати мені, то я не здивуюсь, якщо ми швидко збанкрутуємо.

Я не відповідаю, щоб ще більше розсердити його.

– Саме так, збанкрутуємо! – пояснює Генрих. – Я знаю, що кажу!

– Справді? – Я лагідно дивлюсь на нього. – Чого ж ви виправдовуєтесь? Вам і так усі вірять.

– Виправдовуюсь? Мені не треба виправдовуватись! Але те, що трапилось у Вюстрингені…

– А що, може, знайшли вбивців столяра?

– Убивців? А нам яке діло? І хто вважає це вбивством? Просто нещасний випадок. Той тип сам був у всьому винен. Я маю на увазі те, як ви повелися із старостою Дебелінгом! А на додачу ще й безкоштовно запропонували вдові столяра надгробок!

Я обертаюсь до вікна й дивлюся на дощ. Генрих Кроль належить до тих людей, які ніколи не Мають сумніву, що їхні погляди правильні, – це робить їх не тільки нудними, але й небезпечними. Із них і складається та тупоголова маса нашої любої вітчизни, яку завжди можна знову й знову гнати на війну. Їх ніщо не може навчити, вони народилися з витягненими по команді «струнко» руками і пишаються, коли можуть так померти. Я не знаю, чи в інших країнах є люди цього типу, однак коли й є, то, напевно, не стільки.

За хвилину я знову чую голос цього дурня. Виявляється, він довго розмовляв із старостою і все владнав. Ми маємо дякувати йому за це. Тепер ми знову можемо постачати надгробки у Вюстринген.

– Що ви накажете тепер робити? – питаю я. – Молитися на вас?

Генрих люто позирає на мене.

– Бережіться, щоб ви не зайшли надто далеко!

– Аж куди?

– Надто далеко. Не забувайте, що ви тут тільки службовець.

– А я про це весь час забуваю. Коли б не забував, то вам довелось би давати мечі потрійну платню: як художникові, як начальникові контори і як завідуючому рекламою. Крім того, шкода, що ми не на військовій службі, – ви б тоді змушені були стояти переді мною струнко. Зрештою, якщо хочете, я можу подзвонити вашим конкурентам – Гольман і Клоц відразу ж візьмуть мене до себе.

Двері відчиняються, і з’являється Ґеорґ у вогненно-червоній піжамі.

– Ти розповідаєш про Вюстринген, Генриху?

– А про що ж іще?

– Тоді заткни свою пельку. Як тобі не соромно? У Вюстрингені вбито людину! Урвалось людське життя! Для когось загинув весь світ. Кожне вбивство, кожний смертельний удар – це все одно, що перше вбивство на землі. Каїн і Авель, знову й знову! Якби ти й твої однодумці зрозуміли це колись, їс на нашій благословенній планеті не лунало б стільки закликів до війни!

– Тоді були б самі тільки раби й лакеї! Прислужники ганебної Версальської угоди!

– Версальської угоди! Ну звичайно! – Ґеорґ робить крок уперед. Од нього дуже пахне глінтвейном. – А якби війну виграли ми, то, безперечно, дуже любили б своїх противників і засипали б їх подарунками? Ти вже забув, як разом із такими, як ти, нахвалявся анексувати Україну, Бріє, Лонгві і весь рудний та вугільний басейни Франції? А в нас хіба забрали Рур? Ні, ми володіємо ним! Може, ти ще скажеш, що наша мирна угода не була б удесятеро жорстокішою, коли б тільки ми могли диктувати її? Хіба я не чув, як ти пащекував про це ще в сімнадцятому році? Франція повинна стати третьорядною державою, у Росії треба анексувати величезні території, хай усі противники платять контрибуцію і віддають реальні цінності до останнього! Це все казав ти, Генриху! А тепер горлаєш разом з усією бандою про несправедливість! Просто блювати хочеться від вашого скиглення й вереску про помсту! Завжди винен хтось інший! Од вас, фарисеїв, так і тхне самовпевненістю! Хіба ви не знаєте, яка перша ознака справжньої мужності: людина відповідає за свої вчинки! Однак ви завжди вважаєте, що з вами повелися вкрай несправедливо, і відрізняєтесь од Бога тільки одним: Бог знає все, а ви знаєте ще більше за нього.

Ґеорґ озирається, ніби щойно прокинувся. Обличчя в нього таке ж червоне, як піжама, і навіть лисина порожевіла. Генрих злякано задкує. Ґеорґ підступає до нього – він страшенно розлючений. Генрих задкує далі.

– Ти заразиш мене! – кричить він. – Не дихай мені в обличчя своїми бацилами! Ти розумієш, що буде, коли ми обидва захворіємо!

– Дивіться тільки, щоб не повмирали! І так уже досить покійників! – зауважую я.

Чудова картина – ця боротьба двох братів. Ґеорґ у сатиновій піжамі, спітнілий від люті, і Генрих у куцому святковому костюмі, страшенно стурбований одним – аби не заразитись грипом. Крім мене, за цією сценою стежить ще й Ліза. Вона в халаті з вітрильними суднами і, незважаючи на дощ, мало не вся вихиляється з вікна.

У будинку, де живе Кнопф, дрері відчинено навстіж. Перед ними повис дощ, ніби завіса із скляних перлин. Всередині так темно, що дівчата вже ввімкнули світло. Здається, що вони там плавають, як дочки Рейну у Вагнера. Подвір’ям під величезною парасолею суне трунар Вільке, мов чорний гриб.

Генрих Кроль зникає, буквально витіснений Ґеорґом із контори.

– Полощіть горло соляною кислотою! – гукаю я йому вслід. – Для людей вашої комплекції грип смертельний!

Ґеорґ зупиняється й сміється.

– Який я ідіот! – каже він. – Нібито таких типів можна чогось навчити!

– Звідки в тебе ця піжама? – питаю я. – Ти що – вступив до Компартії?

Знадвору чути оплески. Це Ліза виявляє Ґеорґові своє схвалення – досить-таки нелояльний жест по відношенню до Вацека, переконаного нациста й майбутнього директора різниці. Ґеорґ вклоняється, притуливши руку до серця.

– Іди лягай, – кажу я. – Ти аж бризкаєш потом, як фонтан!

– Пітніти корисно! Поглянь на дощ! То пітніє небо! А он там – кусок життя в розхристаному халаті, з сліпучими зубами, сповнений сміху! Що ми тут робимо? Чому ми не спалахуємо, як фейєрверк? Коли б ми хоч раз по справжньому зрозуміли, що значать життя, то спалахнули б. Чому я торгую надгробками? Чому я не падуча зірка? Або не птах-гриф, щоб ширяти над Голівудом і викрадати з басейну найвродливіших жінок? Чому ми повинні жити у Верденбрюці і заводити сварки в «Кафе-Централь», замість того щоб лаштувати караран у Тімбукту і з носіями кольору чорного дерева вирушати на схід, у безкраї африканські простори? Чому ми не тримаємо бордель у Йокогамі? Відповідай! Мені необхідно знати про це зараз же! Чому ми не плаваємо рожевими вечорами наввипередки з пурпуровими рибками на Таїті? Відповідай!

Він бере пляшку хлібної горілки.

– Стривай, – кажу я. – Є ще вино. Я його вмить підігрію на спиртівці. Горілки тобі зараз не можна. У тебе гарячка! Треба пити підігріте червоне вино з прянощами Індії та Зондських островів.

– Гаразд! Грій. Але чому ми самі не на островах Надії і не спимо з жінками, які пахнуть корицею і очі в яких стають білими, коли ми їх запліднюємо під Південним хрестом, і вони кричать, мов папуги й тигри? Відповідай!

В темнуватій конторі синє полум’я спиртівки блимає, як голубий вогник пригод. Дощ шумить, як море.

– Ми пливемо, капітане, – кажу я і добре хиляю горілки, щоб наздогнати Ґеорґа. – Каравела пливе саме повз Санта-Крус, Лісабон і Золотий Берег. Рабині араба Мухамеда бен Гассана бен Вацека визирають із своїх кают і махають нам руками. Ось ваш кальян!

Я даю Ґеорґові сигару з коробки, яку ми тримаємо для своїх кращих агентів. Він запалює її і пускає в повітря бездоганно правильні кільця диму. На його піжамі з’являються темні плями від поту.

– Ми пливемо, – каже він. – Але чому ми ще не там?

– Ми там. Люди завжди і всюди там. Час – це омана. Ось у чому полягає таємниця життя. Ми тільки не знаємо цього. І завжди намагаємось кудись приїхати.

– А чому ми не знаємо цього? – питає Ґеорґ.

– Час, простір і закон причинності – це покривало Майї, що заважає нам бачити безмежну далину.

– Чому?

– Це ті бичі, з допомогою яких Бог не дає нам зрівнятися з ним. Цими бичами він прогонить нас крізь ліс ілюзій і через трагедію дуалізму.

– Якого дуалізму?

Дуалізму людського існування, Я і світ. Буття і життя. Об’єкт і суб’єкт уже не співпадають, А наслідок – народження і смерть. Ланцюг гримить, ато розірве його, той розірве також народження і смерть. Спробуймо, раббі Кроль!

Вино парує. Воно пахне гвоздикою й лимоном. Я додаю до нього цукру, і ми п’ємо. По той бік бухти, з каюти рабовласницького судна, що належить Мухамеду бен Гассану бен Юсуфу бен Вацеку, нам аплодують. Ми вклоняємось і ставимо чарки на стіл.

– Значить, ми безсмертні? – різко й нетерпляче питає Ґеорґ.

– Тільки гіпотетично, – відповідаю я. – В теорії, бо «безсмертний» протилежність до «смертний» – отже, це вще половина дуалізму. Тільки коли цілком скинути покривало Майї, дуалізм зникає. Тоді стаєш самим собою, а не суб’єктом і об’єктом – вони зливаються в одне, і всі питання відпадають.

– Цього не досить!

– А що ще?

– Ти є, і годі.

– Знову ж таки частина пари: ти е, тебе немає. Все одно дуалізм, капітане! Нам треба якось вийти з цього!

– Як? Не встигнеш розтулити рота, як уже заплутався в якійсь іншій парі понять. Так далі тривати не може! Чи ми повинні оніміти?

– Це було б протилежністю до «не оніміти».

– Прокляття! Знову пастка! Що ж робити, штурмане?

Я мовчки піднімаю чарку. Вино поблискує червоним.

Я показую на дощ і беру з-поміж взірців каменів кусок граніту. Потім показую на Лізу, на відблиск у чарці – найскороминучіше в світі, на граніт – найстійкіше в світі, відставляю чарку й камінь убік і заплющую очі. По спині в мене раптом пробігають мурашки Може, ми несвідомо напали на слід? Може, ми, п’яні, знайшли якийсь магічний ключ? Де ділась кімната? Полинула у всесвіт? Де наша планета? Може, вже поминає Плеяди? А де червоний відблиск серця? Став Полярною зіркою, віссю і центром водночас?

Бурхливі оплески з того боку вулиці. Я розплющую очі. Якусь мить я не відчуваю перспективи. Все плоске й округле, далеке і близьке водночас і не має назви. Потім усе повертається на своє місце, затихає і знову стає тим, чим воно є. Коли вже таке було? А було колись! Я звідкись про це знаю, але ніяк не пригадаю звідки.

Ліза розмахує пляшкою шоколадного лікеру. В цю мить на дверях дзеленькає дзвінок. Ми квапливо киваємо Лізі і зачиняємо вікно. Перш ніж Ґеорґ устигає зникнути, відчиняються двері і входить Ліберман, грабар міського кладовища, міцний вісімдесятирічний дідуган. Він окидає одним поглядом спиртівку, глінтвейн та Ґеорґову піжаму і каркає:

– День народження?

– Грип, – відповідає Ґеорґ.

– Поздоровляю!

– З чим тут поздоровляти?

– Грип сприяє торгівлі. Я помітив це в себе на кладовищі. Набагато більше покійників.

– Пане Ліберман, – кажу я, – ми говоримо не про торгівлю. У пана Кроля важкий приступ космічного грипу, який ми героїчно долаємо. Вам теж дати чарку ліків?

– Я п’ю лише горілку. А від вина тільки тверезішаю.

– Ми маємо й горілку.

Я наливаю йому повну склянку. Він надпиває її, потім бере свій рюкзак і виймає з нього чотири форелі, загорнуті у великі зелені листки. Пахне річкою, дощем і рибою.

– Подарунок, – каже Ліберман.

Форель з помутнілими очима лежить на столі – сіро-зелена, з червоними плямами. Ми дивимось на неї. Зненацька в кімнату, де щойно витало безсмертя, тихо влетіла смерть – тихо, без жодного слова, тільки з німим докором оцієї мертвої істоти своєму вбивці – людині, яка жере все і яка, проголошуючи мир і любов, перерізує горло ягняті і душить рибу, щоб мати силу й далі проголошувати мир та любов. Навіть Бодендик уміє бути водночас і слугою Божим, і гладким любителем м’яса.

– Чудова вечеря, – веде далі Ліберман. – Особливо для вас, пане Кроль. Легка їжа для слабого.

Я несу рибу до кухні і передаю фрау Кроль. Та оглядає її, як знавець.

– Приготую із свіжим маслом, вареною картоплею й салатом, – заявляє вона.

Я оглядаюсь довкола. Кухня сяє чистотою, каструлі аж блищать, сковорідка шипить, від неї йде приємний запах. Кухні завжди втішають. З очей форелі зникає докір. З мертвих створінь рибини раптом обертаються на їжу, яку можна приготувати різним способом. Майже здається, що вони тільки для цього й народились. Які ж ми все-таки зрадники своїх благородних почуттів, думаю я.

Ліберман приніс кілька адрес. Грип справді дається взнаки. Люди мруть, бо не мають сили опиратися хворобі. Вони й так уже ослабли від голоду під час війни. Я раптом вирішую знайти собі якусь іншу роботу. Я вже змучився від цих смертей. Ґеорґ дістав свій купальний халат їдко-зеленого кольору. Він сидить у ньому, як спітнілий бонза. Вдома Ґеорґ любить яскраві кольори. Тепер я знаю, про що нагадала мені наша сьогоднішня розмова, – про те, що недавно говорила Ізабела. Я вже добре не пам’ятаю всього, але вона, здається, казала мені, що речі обманливі. Однак чи це справді обман для нас? Чи ми на якусь мить стали на сантиметр ближче до Бога?

Келія поетів у «Валгалі» – невеличка кімната з паркетною підлогою. На полиці з книгами стоїть бюст Гете, на стінах розвішено фотографії та гравюри німецьких класиків, романтиків і кількох сучасних письменників. Тут збираються члени клубу поетів і цвіт міської інтелігенції. Засідання відбуваються щотижня. Час од часу сюди заходить сам редактор щоденної газети, до якого або відверто підлещуються, або потаємно ненавидять його, в залежності від того, прийме він чи відхилить статтю. Однак редактор не звертає на це жодної уваги. Він рухається в хмарі цигаркового диму, як лагідний дядечко, одні його лають, інші поважають, ще інші зводять на нього наклепи, але всі сходяться на тому, що він зовсім не розуміється на сучасній літературі. За Теодором Штормом, Едуардом Меріке і Готфрідом Келлером для нього починається велика пустеля.

Крім нього тут бувають ще кілька радників обласного суду і чиновників на пенсії, що цікавляться літературою, Артур Бауер і деякі його колеги, поети міста, кілька художників і музикантів, а інколи, як гість, хтось із сторонніх.

Біля Артура Бауера упадає вже підлабузник Матіас Грунд, який сподівається, що Артур видасть його «Книгу смерті в семи частинах». З’являється Едуард Кноблох, засновник клубу. Він швидко озирає кімнату і веселішає. Його критики і вороги не прийшли. На мій подив, він сідає біля мене. Після вечора з куркою цього я ніяк не сподівався.

– Як справи? – питає він, до того ж цілком по-людському, не так, як у себе в ресторані.

– Блискуче, – відповідаю я, знаючи, що це зіпсує йому настрій.

– Я пишу нову серію сонетів, – каже Едуард, не звертаючи уваги на мої слова. – Ти нічого не маєш проти?

– А що я можу мати проти? Сподіваюсь, вони заримовані?

Я маю перевагу над Едуардом, бо вже опублікував у щоденній газеті два сонети, а він – тільки два повчальні віршики.

– Це буде цикл, – каже він, на мій подив, трохи збентежено. – Річ у тому, що я хочу назвати його «Герда».

– Називай собі, як… – я раптом вражено зупиняюсь на півслові. – Герда, кажеш? Чому Герда? Герда Шнайдер?

– Дурниці! Просто Герда.

Я підозріло дивлюсь на цього жирного кабана.

– Що це має означати?

– Ніщо. Просто поетична присвята. В сонетах ідеться про цирк. У загальних рисах, звичайно. Ти ж знаєш, що фантазія оживає, коли вона – хоча б теоретично – направлена на щось конкретне.

– Облиш свої фокуси, – кажу я. – Говори швидше, що все це означає, ти, шахраю!

– Шахраю? – вигукує він з удаваним обуренням. – Це ти шахрай, а не я! Хіба не ти хотів виставити Герду такою самою співачкою, як ота відразлива подруга Віллі?

– Ніколи в світі! Тобі тільки так здалося.

– Нічого собі здалося, – каже Едуард. – Це не давало мені спокою. Я ходив за нею і нарешті переконався, що ти брехав. Вона зовсім не співачка.

– А хіба я тобі говорив, що вона співачка? Хіба я не казав, що вона з цирку?

– Казав. Але ти так кажеш правду, що вона скидається на брехню. А потім ти ще й гукнув мене, як ота співачка.

– Як же ти про це довідався?

– Зустрів випадково мадемуазель Шнайдер на вулиці і спитав її. Мав я право спитати чи ні?

– А якщо вона тебе обдурила?

Едуард мовчить. На його безвільному, як у дитини, обличчі з’являється бридка самовдоволена посмішка.

– Слухай, – кажу я стривожено і тому дуже спокійно. – Цю жінку сонетами не завоюєш.

Едуард не реагує на мої слова. Він явно показує свою перевагу – перевагу поета, у якого, крім віршів, є ще й першокласний ресторан, а я ж бачив, що на Герду це справило враження, як і на всіх звичайних смертних.

– Ти, негіднику, – розлючено кажу я. – Ніщо тобі не допоможе. Дівчина через кілька днів їде звідси.

– Вона вже не їде, – заявляє Едуард і вперше, відколи я його знаю, показує свої зуби. – Сьогодні їй продовжили контракт.

Я витріщаю на нього очі. Цей мерзотник знає більше за мене.

– Значить, ти сьогодні її теж зустрічав?

– Випадково зустрів…. – белькоче Едуард. – Якраз сьогодні. Вперше.

На його гладкому обличчі ясно написано, що він бреше.

– Он як! І це відразу надихнуло тебе на присвяту? – кажу я. – Так ти віддячуєш своїм вірним клієнтам, помічнику?

– Ці прокляті клієнти сидять мені…

– А ти часом не послав їй уже сонетів, ти, імпотентний павичу? – перебиваю я його. – Нічого відмовлятися! Я їх все одно побачу, ти, прислужнику чужим любовним утіхам!

– Що?

– Твої сонети, батьковбивцю! Хіба не я показав тобі, як їх писати? Добра мені подяка! Хоч би принаймні мав сором та послав їй ритурнель або оду! А то ж ні, використовує мою власну зброю! Ну, Герда обов’язково попросить мене розтлумачити твою писанину!

– Це було б… – белькоче Едуард, вперше втративши самовпевненість.

– Нічого не було б, – відповідаю я. – Всі жінки так роблять. Я це знаю. Однак, цінуючи тебе, як хазяїна ресторану, я розповім тобі одну таємницю. У Герди є брат, що береже родинну честь. Він дужий, як Геркулес. Двох Гердиних залицяльників він уже зробив каліками. Особливо перепадає від нього плоскостопим. А ти ж плоскостопий.

– Дурниці, – каже Едуард, але я бачу, що він усе-таки задумався над моїми словами. Казати можна що завгодно, однак коли наполягати на сказаному, воно завжди залишить якийсь слід – я переконався в цьому на прикладі Вацекового політичного кумира.

До нашого дивана підходить поет Ганс Гунгерман, автор неопублікованого роману «Кінець Вотана» та драм «Саул», «Бальдур» і «Магомет».

– Що поробляє мистецтво, друзі? – питає він – Читали оту погань, яку Отто Бамбус опублікував учора у Теклебурзькій окружній газеті? Сколотини й слина! Як тільки Бауер друкує таку гидоту!

Отто Бамбус – один із наших поетів, який користується найбільшим успіхом. Ми всі заздримо йому. Він пише ліричні вірші про затишні куточки, про навколишні села, завулки у вечірню пору і про свою сумну душу. Він надрукував у Артура Бауера дві тоненькі книжечки віршів – одну навіть другим виданням. Гунгерман, поет, що плідно творить у стилі старовинних рун, ненавидить Бамбуса, однак пробує використати його зв’язки. Матіас Грунд ставиться до нього з презирством. Я ж користуюся в Отто особливим довір’ям. Він дуже хотів би піти колись до публічного будинку, однак не насмілюється. Від цих відвідин Бамбус сподівається могутнього зльоту своєї дещо анемічної лірики. Побачивши мене, Бамбус одразу ж підходить до нас.

– Я чув, що ти знайомий з артисткою цирку! Цирк, оце я розумію! Ось де багатство вражень! В тебе справді є така знайома?

– Ні, Отто. То Едуард просто хвалився. Я тільки знаю дівчину, яка три роки тому продавала в цирку квитки.

– Квитки… Все-таки в неї повинно щось залишитись від цирку! Запах хижих звірів, манежу. Чи не міг би ти колись познайомити мене з нею?

Герда справді має шанси ввійти в літературу! Я дивлюсь на Бамбуса. Це цибатий, блідий чоловік у пенсне. Підборіддя в нього стесане, обличчя маленьке, зуби дрібні.

– Вона працювала в мандрівному цирку, – кажу я.

– Шкода! – Бамбус розчаровано відходить. – Треба щось робити, – бурмоче він. – Я знаю, що саме в такій дівчині було б те, чого бракує мені!

– Отто! – гукаю я. – А не можна знайти когось не з цирку? Якусь гарненьку повію?

Він хитає головою.

– Це не так просто, Людвігу. Про кохання я знаю все. Я маю на увазі духовне кохання. Його мені більше не треба. Мені потрібна тепер пристрасть, груба, дика пристрасть. Пурпурове, шалене забуття! Любовна лихоманка!

Бамбус мало не скрегоче зубами. Він учителює в маленькому селі неподалік від міста, а там, звичайно, того, що йому хочеться, немає. В селі кожен бажає одружитися і гадає, що й Отто повинен одружитися з чесною дівчиною, яка вміла б добре готувати їжу і мала чималий посаг. Але Отто цього не хоче. Він вважає, що, як поет, мусить спочатку вдосталь натішитись життям.

– Найгірше те, що я не можу зазнати разом і небесного й земного кохання, – похмуро пояснює він. – Кохання виходить у мене якесь спокійне, повне відданості, самопожертви і доброти. Причому статевий потяг теж спокійний, такий собі домашній. Розумієш – щовечора в суботу, щоб у неділю можна було виспатись. А мені потрібний тільки статевий потяг, потрібне щось таке, у що б можна було вп’ястися зубами! Шкода, я чув, що в тебе є акробатка.

Я зацікавлено дивлюсь на Бамбуса. Небесне та земне кохання! У нього теж! Здається, ця хвороба поширеніша, ніж я думав.

Отто п’є лимонад, не зводячи з мене своїх безбарвних очей. Очевидно, він сподівався, що я відразу відмовлюсь од Герди, щоб дати його мистецтву статеву міць.

– Коли ми нарешті підемо в публічний дім? – жалібно питає він. – Ти ж мені обіцяв.

– Скоро. Однак це не пурпуровий гріховний вир, Отто.

– У мене залишилось ще тільки два тижні канікул. Потім треба знову повертатися в село, і всьому кінець.

– До того часу ми це влаштуємо. Гунгерман теж хоче піти. Йому потрібне натхнення для драми «Казанова». Чи не сходити нам разом?

– Боронь боже! Щоб мене там хтось побачив! При моїй професії!

– Саме тому й треба йти гуртом! Так усе буде скидатися на невинну екскурсію. В Нижніх кімнатах там є своєрідна пивниця. Туди заходить хто хоче.

– Звичайно, підемо, – каже Гунгерман у мене за спиною. – Всі разом. Це буде експедиція з дослідницькою метою. Чисто наукова. Едуард теж хоче піти.

Я повертаюсь до Едуарда, щоб линути соусу сарказму на зарозумілого кухаря сонетів, але в цьому вже немає потреби. В Едуарда раптом з’являється такий вираз, ніби він уздрів перед собою змію. До нього підходить стрункий чоловік і плеще його по плечу.

– Едуарде, друже! – приязно каже він. – Як справи? Радієш, що ще живий?

Едуард витріщає на нього очі.

– У такий час? – видушує він із себе.

Він зблід. Його плечі раптом опали, жирні щоки, губи, пасма волосся і навіть живіт обвисли. В одну мить він обернувся на товсту плакучу вербу.

Чоловіка, який спричинився до всього цього, звати Валентин Вуш. Після мене й Ґеорґа він – третя чума в Едуардовому житті, і не лише чума, а чума, холера й тиф разом узяті.

– У тебе чудовий вигляд, синку, – сердечно зауважує Валентин Буш.

Едуард глухо сміється.

– Вигляд нічого не каже. Людину з’їдають податки, злодії…

Він бреше. Податки в часи інфляції – ніщо: їх платять один раз, після закінчення року, тобто все одно що зовсім нічого не платять. На той час вони вже давно втрачають вартість. А єдиний злодій, якого Едуард знає, – це він сам.

– В тобі принаймні є що їсти, – посміхаючись, безжально заявляє Валентин. – Черви у Фландрії теж буди такої думки, коли виповзали з землі, щоб узятись за тебе.

Едуард намагається відбутись якнайдешевше.

– Що тобі дати, Валентине? – питає він. – Пива? Пиво в спеку найкраще.

– Мені не жарко. Але ти кажеш правду – треба взяти найкраще, щоб відсвяткувати те, що ти ще живий. Дай пляшку йоганісберзького.

– Його розпродано.

– Ні, не розпродано. Я питав доглядача пивного льоху. Ти ще маєш його понад сто пляшок. Яке щастя, що це моє улюблене вино!

Я сміюсь.

– Чого ти регочеш? – розлючено кричить Едуард. – Тобі якраз нічого сміятися. П’явко! Всі ви п’явки! Висмоктуєте з мене кров! Ти, отой твій бонвіван, що торгує надгробками, і ти, Валентине! П’єте з мене кров! Трійця паразитів!

Валентин моргає мені, але залишається серйозним.

– Оце така твоя подяка, Едуарде! Так ти дотримуєш свого слова! Якби я знав це тоді…

Він закочує рукав і оглядає довгий рваний шрам. 1917 року Валентин урятував Едуардові життя. Едуарда, який тоді був унтер-офіцером на кухні, раптом чомусь замінили і послали на фронт. Першого ж дня, потрапивши в дозор, цей слон дістав кулю в ногу, а потім і другу, втративши багато крові. Валентин знайшов його і приволік назад в окоп. При цьому йому самому влучило осколком у руку. Але він урятував Едуардові життя. Сповнений подяки, Едуард дар слово, що Валентин усе життя зможе їсти й пити у «Валгалі». Ми з Ґеоргом буди свідками.

1917 року все це здавалось зовсім невинним, Верденбрюк був далеко, війна поруч, і хто тоді взагалі знав, чи Валентин та Едуард повернуться ще колись у «Валгалу». Однак вони повернулись: Валентин – після того як його ще раз поранило, а Едуард – жирний та круглий, відгодований на кухні, куди він знову потрапив з окопів. Спочатку Едуард справді відчував вдячність і, коли приходив Валентин, пригощав його інколи навіть поганеньким німецьким шампанським. Однак роки йшли. Валентин почав торгувати у Верденбрюці. Раніше він жив у якомусь іншому місті, а тепер перебрався із своєю крамничкою ближче до «Валгали» і пунктуально з’являвся на сніданок, на обід і на вечерю до Едуарда, який уже гірко каявся, що дав таку легковажну обіцянку. Валентин любив добре попоїсти, особливо тепер, коли в нього не було жодних турбот. Їжі Едуардові ще б, може, й не було жалко, але Валентин любив також випити, і поступово в нього розвинувся смак до вин. Раніше він задовольнявся пивом, а тепер став пити тільки витримані вина і, звичайно, завдавав цим Едуардові далеко більшого горя, ніж ми своїми жалюгідними абонементами.

– Ну гаразд, – сумно каже Едуард, дивлячись на Валентинів шрам. – Але їсти й пити – це значить пити за їжею, а не коли завгодно. Такого я не обіцяв.

– Глянь на цього жалюгідного крамаря! – каже Валентин, штовхаючи мене в бік. – У сімнадцятому році він так не думав. Тоді це звучало так: «Валентине, любий Валентине, урятуй мене, я віддам тобі все, що маю!»

– Це неправда! Я так не казав! – фальцетом кричить Едуард.

– Звідки тобі це відомо? Ти ж тоді, коли я волік тебе до окопів, був напівбожевільний від страху і стікав кров’ю?

– Я не міг такого сказати! Не міг! Навіть якби мене спіткала раптова смерть! Не таку маю вдачу!

– Справді, – кажу я, – такий скупердяга швидше здох би.

– Я це й маю на увазі, – заявляє Едуард, полегшено зітхаючи, – навіть мої слова здались йому допомогою. У нього аж волосся змокріло від поту, так налякав його Валентин. Він уже бачив, як суд забирає в нього «Валгалу». – Ну добре, хай уже цього разу буде так, – швидко каже він, щоб запобігти новій вимозі. – Кельнере, півпляшки мозельського!

– Йоганісберзького, цілу пляшку, – поправляє Валентин і, обернувшись до мене, питає: – Вип’єш зі мною чарку?

– Ще б пак! – відповідаю я.

– Стривайте! – гукає Едуард. – Цього в угоді вже аж ніяк не було! Вона стосувалась тільки Валентина! Людвіг і так дорого мені обходиться, цей кровопивця з триклятими абонементами!

– Заспокойся, отруйнику, – кажу я. – Тут є прямий зв’язок. Ти вистрілив у мене своїми сонетами, а я за це обмию рану твоїм вином. Чи ти, може, хочеш, щоб я послав одній дамі вірш у стилі Аретино, в якому б змалював цей випадок, ти, визискувачу свого рятівника?

Едуард захлинається.

– Мені треба свіжого повітря, – люто бурмоче він. – Шантажисти! Сутенери! І вам не соромно?

– Є страшніші речі, яких треба соромитись, ти, лантуху з грошима!

Ми з Валентином цокаємося. Вино чудове.

– Ну, то як з відвідинами гріховного дому? – несміливо питає Отто Бамбус.

– Обов’язково підемо, Отто. Ми повинні зробити це заради мистецтва.

– Чому ми найбільше любимо пити в дощ? – питає Валентин, наливаючи знову чарки. – Повинно б бути навпаки.

– Ти хочеш завжди маги на все відповідь?

– Звичайно, ні. Інакше про що б ми тоді розмовляли? Просто це мені спало на думку.

– Можливо, їх тягне одну до одної, Валентине. Рідину до рідини.

– Може. Але я й мочуся частіше, коли йде дощ. От що дивно.

– Ти мочишся тоді частіше тому, що більше п’єш. Що ж тут дивного?

– А й справді, – Валентин з полегшанням киває головою. – Про це я не подумав. Значить, воєн зараз більше тому, що більше народжується людей?

XII

Бодендик крокує в тумані, мов величезна ворона.

– Ну як, – весело питає він, – все ще поліпшуєте світ?

– Приглядаюсь до нього, – відповідаю я.

– О, та ви філософі Ну й що ж ви помічаєте?

Я дивлюсь на його бадьоре, рум’яне, мокре від дощу лице, що аж сяє під капелюхом з обвислими крисами.

– Помічаю, що при християнстві світ за дві тисячі років зробив не дуже великий поступ, – відповідаю я.

На мить з його обличчя зникає добродушний самовпевнений вираз, але потім воно знову стає таким, як було.

– Вам не здається, що би ще надто молоді робити такі висновки?

– А вам не здається, що це сумнівний аргумент – дорікати комусь молодістю? Ви не маєте якогось іншого?

– Маю скільки завгодно, однак не для того, щоб заперечувати такі дурниці. Хіба вам не відомо, що кожне узагальнення – ознака поверховості?

– Відомо, – втомлено кажу я. – Я й говорив це тільки тому, що йде дощ. Однак це не дурниці. Я вже кілька тижнів вивчаю історію, коли не можу заснути.

– Чому? Теж тому, що інколи йде дощ?

– Тому що хочу вберегти себе від передчасного цинізму і доморощеного відчаю, – кажу я, не звертаючи уваги на його беззубу іронію. – Не кожен може задовольнятись простою вірою в святу трійцю і заплющувати очі на те, що ми готуємо нову війну після того, як програли вже одну, котру ви і ваші колеги з різних протестантських церков благословили й освятили в ім’я Бога і в ім’я любові до ближнього, – визнаю, що ви робили це не так ревно, зате ваші колеги бадьоро, натягнувши мундири, побрязкуючи хрестами і переможно сопучи.

Бодендик струшує краплі дощу з свого чорного капелюха.

– На фронті ми давали вмираючим останню розраду – про це ви, здається, зовсім забули.

– Ви не повинні були допускати, щоб до цього дійшло! Чому ви не протестували? Чому не заборонили своїм віруючим воювати? Саме це ви мусили зробити. Але пора мучеників минула. Зате на фронті, коли мені доводилося ходити до відправи, я наслухався вдосталь молитов за перемогу Нашої зброї. Ви гадаєте, що Христос молився б за перемогу галілеян над філістимлянами?

– Очевидно, дощ дуже збуджує вас і робить демагогом, – спокійно каже Бодендик. – Вам, певно, добре відомо, що з допомогою спритності, недомовок, перекручень і однобокого висвітлення можна напасти на все, що завгодно.

– Відомо. Тому я й вивчаю історію. Нам завжди твердили в школі на уроках закону божого про похмурі, примітивні, жорстокі дохристиянські часи. Я читаю зараз про це і переконуюсь, що ми не набагато кращі. Щоправда, ми маємо успіхи в науці й техніці, але й їх головним чином використовуємо для того, щоб якомога більше вбивати людей.

– Коли людина хоче щось довести, вона може довести все, любий друже. Навіть цілком протилежне тому, що є насправді. Для кожної упередженої думки знаходяться докази.

– Авжеж, – кажу я. – Церква блискуче продемонструвала це, коли вбивала гностиків.

– Гностиків! Що ви про них знаєте? – з образливим подивом питає Бодендик.

– Досить, аби мати підозру, що вони були найтолерантнішою частиною християнства. А єдине, чого я досі навчився в житті, – це цінувати толерантність.

– Толерантність… – починає Бодендик.

– Толерантність! – повторюю я. – Повагу до інших. Розуміння інших. Вміння давати іншим жити, як їм подобається. Толерантність, для означення якої в нашій любій вітчизні немає навіть власного слова.

– Інакше кажучи, анархія, – тихо але раптом дуже різко зауважує Бодендик.

Ми стоїмо перед церквою. В ній уже горить світло, і різнобарвні шибки у вікнах заспокійливо мерехтять крізь рухому завісу дощу. З відчинених дверей лине слабкий запах ладану.

– Толерантність, пане вікарій, – кажу я, – не анархія, і ви знаєте, яка між ними різниця. Але не насмілюєтесь визнати толерантність, бо вашій церкві вона не властива. Ви єдині робите людей щасливими! Ніхто не володіє небом, тільки ви! Ніхто не може звільнити людей від страждань, тільки ви! У вас монополія. Немає більше жодної такої релігії, як ваша! Ви – диктатура! Як же ви можете бути толерантними?

– А нам і не треба бути толерантними. З нами – правда.

– Звичайно. Он там! – кажу я, киваючи на освітлені вікна. – Відрада, коли ти боїшся життя. Ні про що не думай: я знаю для тебе все! Обіцянка неба і залякування пеклом – гра на найпростіших емоціях – що вона має спільного з правдою, ця фата моргана нашого мозку?

– Гучні слова! – заявляє Бодендик, знову спокійний, самовпевнений і трохи глузливий.

– Так, єдине, що ми маємо, – це гучні слова, – кажу я, сердитий сам на себе. – У вас теж немає нічого іншого, крім гучних слів.

Ми заходимо до церкви.

– У нас є таїнство причастя.?.

– Так…

– І віра, яка тільки тупоголовим, котрим їхній недорозвинений мозок псує травлення, здається дурницею і втечею від цього світу, ви, жалюгідний дощовий черв’яку на ниві тривіальності.

– Браво! – кажу я. – Нарешті ви заговорили поетично. Принаймні в яскраво вираженому стилі пізнього барокко.

Бодендик регоче.

– Любий мій Бодмере, – заявляє він. – За два тисячоліття свого існування Церква вже з багатьох Саулів зробила святих Павлів. І бачила й перемагала за цей час більших карликів, ніж ви. Повзіть собі далі. В кінці кожного шляху стоїть Бог і чекає на вас.

Він зникає з своєю парасолею у ризниці – вгодований літній чоловік у чорній сутані. Через півгодини він вийде звідти у фантастичному одязі, мов гусарський генерал, і буде вже представником Бога. Вся справа в мундирах, сказав Валентин Буш після другої пляшки йоганісберзького, коли Едуард Кноблох поринув у меланхолію й думки про самогубство, – тільки в мундирах. Заберіть їх – і більше не буде жодної людини, яка захотіла б стати солдатом.

Після відправи я гуляю з Ізабелою по алеї. Дощ тут пробивається крізь листя тільки місцями, в окроплених ним деревах ніби причаїлися чорні привиди. Ізабела одягнена в темний, застебнутий до самого підборіддя плащ, волосся прикрите маленьким беретом, тільки профіль біліє в темряві, як серп місяця. Сьогодні холодно й вітряно, тому в парку, крім нас, немає нікого. Я вже давно забув і про Бодендика і про глухий гнів, який часом без жодної підстави так і б’є з мене брудним фонтаном. Ізабела йде поруч. Я чую крізь шум дощу її кроки, відчуваю її рухи, її тепло, і мені здається, що це єдине тепло, яке ще залишилось на світі.

Раптом вона зупиняється. Обличчя в неї бліде, рішуче, а очі здаються майже чорними.

– Ти недостатньо мене кохаєш! – вигукує вона.

– Як можу, – відповідаю я, вражено дивлячись на неї.

Якусь мить Ізабела стоїть мовчки.

– Недостатньо, – бурмоче вона. – Завжди недостатньо! Завжди, завжди недостатньо!

– Так, – кажу я. – Так, цього ніколи не досить. Ніколи в житті, ніколи й нікому. Мабуть, ми завжди любимо надто мало, і в цьому трагедія людства.

– Недостатньо, – повторює Ізабела так, ніби зовсім не чула моїх слів. – Інакше нас не було б і досі двоє.

– Ти хочеш сказати, що ми стали б чимось одним?

Вона киває.

Я думаю про розмову з Ґеорґом того дня, коли ми пили глінтвейн.

– Ми завжди повинні залишитись кожен собою, Ізабело, – обережно кажу я. – Але ми можемо кохатись і вірити, що стали чимось одним.

– Ти гадаєш, що ми вже були колись чимось одним?

– Не знаю. Цього ніхто не може знати. В нас не залишилося спогадів.

Ізабела пильно дивиться на мене в темряві.

– Справді, Рудольфе, – шепоче вона. – Спогадів не залишається. Ні про що. А чому? Весь час шукаєш їх. Чому все десь дівається? Було ж усього так багато! І тільки й знаєш, що воно було! А більше нічого. Чому більше нічого не відомо? Ти і я в одному – чи таке вже було колись? Кажи! Ну, кажи ж! А якщо було, то де воно ділось, Рудольфе?

Вітер жбурляє в нас хвилю дощу. Багато є такого, що здається, ніби воно вже колись існувало, думаю я. Часом воно з’являється знову, стоїть перед тобою, і ти знаєш, що таке вже колись було, точнісінько таке, і навіть якусь мить знаєш, що буде далі, але потім, коли хочеш затримати його, воно зникає, як дим або мертвий спогад.

– Ми не можемо пам’ятати себе, Ізабело, – кажу я. – Ми – як дощ. Він теж виник із двох – з кисню і водню, двох газів, які тепер уже не знають, що були колись газами. Тепер вони – тільки дощ і не мають ніяких спогадів про те, чим були раніше.

– Або як сльози, – каже Ізабела. – Але сльози повні спогадів.

Якийсь час ми йдемо мовчки. Я думаю про ті дивні хвилини, коли раптом здається, ніби те, що ти вважав спогадом, як дві краплі води схоже на подію, котра відбувалась багато людських життів тому. Під ногами в нас скрипить жорства. За парковим муром протяжно сигналить автомобіль, наче чекає на когось, хто хоче втекти звідси.

– Тоді воно – як смерть, – каже нарешті Ізабела.

– Що?

– Кохання. Глибоке кохання.

– Кому це відомо, Ізабело? Я думаю, що цього ніхто не може знати. Ми ще знаємо щось, поки залишаємось кожен своїм Я. Коли б наші Я злились в одне, то з нами було б, як з дощем. Ми стали б новим Я і не могли б більше пам’ятати про свої колишні окремі Я. Ми були б не збагаченим Я – через Ти; а чимось іншим, що так відрізнялось би від попереднього, як дощ від повітря.

– А коли б кохання було таке глибоке, щоб ми злилися в одне, то це було б як смерть?

– Можливо, – нерішуче кажу я. – Але не як знищення. Ніхто не знає, що таке смерть, Ізабело. Тому її ні з чим не можна порівняти. Однак, безперечно, ми вже не відчуватимемо кожен себе. Ми знову станемо єдиним, іншим Я.

– Виходить, що кохання мусить завжди бути неглибоке?

– Чому ж, воно глибоке, – кажу я, проклинаючи себе за те, що через свою вчительську педантичність знову так далеко зайшов.

Ізабела хитає головою.

– Не викручуйся, Рудольфе. Воно мусить бути неглибоке, тепер я бачу. Коли б воно було глибоке, то спалахнуло б, як блискавка, і більше нічого не залишилось би.

– Щось би залишилось – але поза нашою свідомістю.

– Так, як під час смерті?

Я дивлюсь на неї.

– Хтозна, – кажу я обережно, щоб не хвилювати її ще більше. – Може, смерть не відповідає своїй назві. Ми завжди бачимо її тільки з одного боку. Може, смерть – це глибока любов між нами і Богом.

Вітер знову кидає хвилю дощу в листя дерев, яке своїми невидимими руками жбурляє його далі.

Ізабела якусь мить мовчить, потім питає:

– Тому кохання таке сумне?

– Воно не сумне. Кохання лише викликає в нас сум, тому що воно недовговічне і його не можна втримати.

Ізабела зупиняється.

– Чому, Рудольфе? – палко вигукує раптом вона і тупає ногою. – Чому так мусить бути?

Я зиркаю на її бліде напружене обличчя.

– Це щастя, – кажу я.

– Щастя? – перепитує Ізабела, пильно дивлячись на мене.

Я киваю.

– Не може бути! Це лихо!

Вона кидається мені на груди і починає схлипувати. Я міцно тримаю її, відчуваючи, як здригаються її плечі.

– Не плач, – кажу, – що було б, якби люди через таке плакали?

– А через що ж іще?

Справді, через що, думаю я. Через усе інше, через зло на нашій проклятій планеті, тільки не через це.

– Це не лихо, Ізабело, – кажу я. – Це щастя. Ми тільки придумали для нього безглузді слова, такі як «глибоке» і «неглибоке».

– Ні, ні! – Вона енергійно хитає головою і невтішно плаче, припавши до мене, а я тримаю її в обіймах і відчуваю, що не я маю слушність, а вона, що саме вона не знає жодних компромісів, що в ній ще горить перше і єдине Чому, не засипане сміттям буття, перше запитання пробудженої особистості.

– Це не лихо, – все ж таки кажу я. – Лихо зовсім не в цьому, Ізабело.

– А в чому?

– То не лихо, що ніколи не можна цілком злитися в одне. Лихо в тому, що доводиться завжди втрачати одне одного, щодня, щогодини. Знаєш про це, однак нічого не можеш вдіяти, воно тече крізь пальці, найкоштовніше з усього, що в тебе є, і ти не здатен його втримати. Завжди хтось помирає першим. Завжди хтось залишається.

Ізабела дивиться на мене.

– Як можна втрачати те, чого не маєш?

– Можна, – сумно відповідаю я. – І ще й як можна! Є багато ступенів утрати, і кожен болісний, а багато страшних, як смерть.

Ізабела перестає плакати.

– Звідки ти це знаєш? – питає вона. – Ти ж іще не старий?

Досить уже старий, думаю я. Якась частка мене постаріла, коли я повернувся з війни.

– Знаю, – кажу, – бо відчув це на собі.

– Відчув це на собі, міркую я. Як часто доводилось мені втрачати дні, години, втрачати частку свого життя, і дерево в світлі ранкової зорі, і свої руки, і свої думки – і щоразу назавжди, а коли я повертався, то був уже іншим. Можна багато всього втрачати, і завжди доводиться залишати все за собою, коли постаєш перед смертю; перед нею людина завжди гола. А коли ж витримаєш двобій із смертю і знайдеш стежку назад, то треба наново здобувати все, що залишив.

Ізабелине обличчя біліє в темряві, і мене раптом заливає хвиля ніжності. Я знову відчуваю, в якій самотності вона живе, безстрашна, одна із своїми видіннями, що загрожують їй, віддана їм на поталу, не маючи сховку, куди можна було б утекти від них, живе у вічному напруженні, не в змозі позбутися його, беззахисна перед усіма бурями серця, живе, не маючи ні від кого допомоги, не нарікаючи і не жаліючи себе самої. Ти, ніжне, сміливе серце, думаю я, незаймане серце, що намагається власними силами дійти суті. Хай навіть тобі не щастить цього зробити і ти блукаєш – однак хто з нас не блукає? Хіба ми майже всі не відмовились давно від будь-яких спроб? Де починається блукання, глупство, боягузтво і де мудрість, і де остання мужність?

Лунає дзвінок. Ізабела лякається.

– Тобі час іти, – кажу я. – На тебе чекають.

– А ти підеш зі мною?

– Піду.

Ми рушаємо до будинку. Коли ми виходимо з алеї, нас огортає мокра пелена дрібного дощу. Вітер жене його короткими хвилями. Ізабела тулиться до мене. Я дивлюсь униз на місто. Там нічого не видно. Туман і дощ відмежували нас від усього світу. Ніде не блимне жодний вогник, і ми зовсім самі. Ізабела крокує поруч мене, наче стала назавжди моєю, наче зовсім невагома, і мені знову здається, що вона й справді невагома, що для неї, як для постатей з казок і снів, існують свої закони, не такі, як у нашому житті.

Ми зупиняємось біля дверей.

– Ходімо! – каже вона.

Я хитаю головою.

– Не можу. Сьогодні не можу.

Вона мовчки дивиться на мене, прямо, ясно, без докору й розчарування, але щось у ній раптом наче погасло. Я опускаю очі. У мене так на серці, ніби я вдарив дитину або вбив ластівку.

– Сьогодні не можу, – повторюю я. – Згодом. Завтра.

Вона повертається, не промовивши жодного слова, і заходить у вестибюль. Я бачу, як вона разом з сестрою піднімається сходами, і зненацька мене охоплює таке почуття, наче я безповоротно втратив те, що знаходять тільки раз у житті.

Збентежений, я стою біля дверей. Що ж мені було робити? І як я міг знову так далеко зайти? Я ж не хотів цього. Проклятий дощ!

Я повільно рушаю до головного корпусу. Звідти виходить Верніке в білому плащі, з парасолею.

– Ви одвели фрейлейн Терговен?

– Одвів.

– Гаразд. Піклуйтесь про неї й надалі. Відвідуйте її інколи навіть удень, якщо матимете час.

– Навіщо?

– На це я не можу відповісти вам, – мовить Верніке. – Однак скажу, що, побувши з вами, вона завжди стає спокійніша. Для неї це добре… Вистачить з вас такого пояснення?

– Вона вважає мене за когось іншого.

– Нічого. Для мене важливо не те, як почуваєте себе ви, а як почувають себе мої хворі. – Верніке підморгує мені. – Бодендик сьогодні ввечері хвалив вас.

– Невже? Для цього в нього не було аж ніяких підстав!

– Він запевняє, що ви повертаєтесь назад до сповіді й причастя.

– От ще вигадав! – кажу я, щиро обурений.

– Не зневажайте мудрості Церкви! Вона – єдина диктатура, яка протрималась два тисячоліття.

Я спускаюсь до міста. Крізь дощ сивими пасмами пливе туман. З думки в мене не сходить Ізабела. Я покинув її напризволяще; так вона зараз думає, я знаю. Не треба було взагалі більше ходити туди, міркую я. Це тільки бентежить мене, а я й так не маю спокою. Але що було б, якби Ізабела більше не жила там? Хіба б я не почував себе, так, наче втратив найважливіше, те, що ніколи не зможе постаріти, набриднути, стати буденним, бо ним ніколи не володієш?

Туман пливе повз освітлені вітрини і снує золоте павутиння навколо ліхтарів. У вікні м’ясної крамниці біля смаженого поросяти з цитриною в блідому рилі цвіте альпійська троянда. Поряд акуратно розкладено ковбаси. Картина дуже приваблива: в ній гармонійно поєднано красу і практичну мету. Я хвилину стою перед вітриною, потім рушаю далі.

На темному подвір’ї я наскакую в тумані на якусь тінь. Це старий Кнопф. Він знову стоїть перед чорним обеліском. Я з розгону наштовхуюсь на Кнопфа, і він, похитнувшись, хапається руками за обеліск, ніби хоче вилізти на нього.

– Вибачайте, що штовхнув вас, – кажу я, – але чого ви знову зупинились тут? Не можете зробити це у своїй квартирі? Або стали б на вулиці, якщо ви вже так любите свіже повітря.

Кнопф, спотикаючись прямує до своїх дверей. Я піднімаюсь сходами нагору. По дорозі вирішую послати завтра Ізабелі на одержані за уроки гроші букет квітів. Щоправда, це завжди кінчається для мене лихом, але нічого іншого я зараз не можу придумати. Я ще хвилину стою біля вікна, дивлячись у темряву, потім соромливо й дуже тихо починаю шепотіти слова й речення, які я хотів би комусь сказати, проте не маю кому, окрім хіба Ізабели – але ж вона навіть не знає, хто я такий.

Однак хіба взагалі хтось знає щось про іншого?

XIII

У нашій конторі сидить комівояжер Оскар Фукс – Плаксивий Оскар.

– Що нового, пане Фукс? – питаю я. – Як там у селах з грипом?

– Майже немає жертв. Селяни добре харчуються. Не те, що в місті. У мене є два замовлення для фірми Гольмана та Клоца. Червоний граніт, полірований з одного боку, – надгробок, два тесані цоколі, один півтора метра заввишки, на два мільйони двісті тисяч марок, а другий малий, метр десять, на один мільйон триста тисяч. Ціна добра. Якщо ви скинете сто тисяч, замовлення будуть ваші. Мої комісійні – двадцять процентів.

– П’ятнадцять, – машинально кажу я.

– Двадцять, – заявляє Плаксивий Оскар. – П’ятнадцять я маю і в Гольмана та Клоца. Навіщо ж тоді зраджувати їх?

Він бреше. Гольман і Клоц, у яких він працює, платять йому десять процентів і витрати. Витрати він одержує й так, отже, хоче мати в нас ще десять процентів.

– Плата готівкою?

– Це ви самі побачите. Замовники – люди поважні.

– Пане Фукс, чом ви зовсім до нас не переходите? – питаю я. – Ми платимо більше, ніж Гольман і Клоц, і нам потрібний першокласний комівояжер.

Фукс підморгує.

– Так мені більше подобається. Я чутлива людина. Коли я серджусь на старого Гольмана, то, щоб помститись, віддаю вам його замовлення. Якщо ж я буду працювати тільки на вас, то й сердитимусь на вас.

– Це правда.

– Отож. Я зраджуватиму тоді вас Гольману й Клоцу. Шукати клієнтів на надгробки – нудна робота. Доводиться хоч чимось пожвавлювати її.

– Нудна? Для вас? Ви ж щоразу влаштовуєте справжній спектакль!

Фукс посміхається, як Гастон Мюнх у міському театрі після того, як зіграє Карла Гайнца в п’єсі «Старий Гайдельберг».

– Робимо, що можемо, – з убивчою скромністю заявляє він.

– Ви, кажуть, зробили великий поступ. Досягаєте тих самих наслідків без допоміжних засобів. Чисто інтуїтивно. Це правда?

Оскар, котрий раніше користався сирою цибулею, коли заходив у дім, де лежав покійник, тепер запевняє, що може викликати в себе сльози, коли захоче, як видатний артист. Це, безперечно, великий поступ. Зараз йому не треба входити в будинок заплаканому. Раніше, якщо торгівля затягувалась, сльози висихали, бо в присутності родичів померлого Оскар не міг удатися до цибулі. Тепер же навпаки: він з’являється з сухими очима і, розмовляючи про покійника, заходиться слізьми, що, певна ргч, справляє зовсім інше враження. Ці сльози відрізняються від попередніх, як справжні перли від штучних. Оскар запевняє, ніби він плаче так переконливо, що часто навіть родичі покійного заспокоюють і втішають його.

З свієї кімнати виходить Ґеорґ Кроль. В зубах у нього димить справжня гаванська сигара, і весь він аж сяє від задоволення. Він одразу ж приступає до діла:

– Пане Фукс, це правда, що ви можете плакати, коли вам треба, чи це тільки підступна пропаганда наших конкурентів?

Замість відповіді Оскар втуплює в нього погляд.

– Що з вами? – питає Ґеорґ. – Ви погано себе почуваєте?

– Хвилинку! Мені треба настроїтись!

Оскар заплющує очі, а коли знову розплющує, у них уже блищить волога. Він і далі пильно дивиться на Ґеорґа, і за мить його голубі очі наповнюються слізьми. Ще хвилина, і вони котяться йому по щоках. Оскар виймає носовичок і витирається.

– Ну як? – питає він, дістаючи годинника. – Менш ніж дві хвилини. Часом я справляюсь за одну, коли в домі лежить покійник.

– Чудово, – Ґеорґ наливає коньяку, який ми тримаємо для клієнтів. – Вам слід би стати артистом, пане Фукс.

– Я й сам уже думав про це. Але дуже мало таких ролей, де треба чоловічих сліз. Звичайно, Отелло, але крім нього…

– Як ви цього домагаєтесь? Якимось трюком?

– Уявою, – скромно відповідає Фукс. – Сильною уявою.

– А що ж ви допіру уявляли?

Оскар випиває чарку.

– Щиро кажучи, вас, кане Кроль. Що ви лежите з потрощеними руками й ногами, а ціла зграя пацюків повільно об’їдає вам лице. Ви ще живі, але не можете одігнати тварюк поламаними руками. Вибачте, але щоб так швидко викликати сльози, мені потрібен був дуже сильний образ.

Ґеорґ проводить рукою по обличчю. Воно ще на місці.

– Гольмана й Клоца ви теж такими уявляєте, коли стараєтесь для них? – питаю я.

Фукс хитає головою.

Тоді я уявляю собі, що вони дожили до ста років, залишились багаті й здорові, аж поки не померли уві сні від паралічу серця – і в мене сльози течуть од люті.

Ґеорґ сплачує йому комісійні за два передані нам замовлення.

– Останнім часом я ще навчився майстерно гикати, – каже Оскар. – Дуже діє. Прискорює торг. Люди почувають себе винними, бо думають, що все це від співчуття їхньому горю.

– Пане Фукс, переходьте до нас! – запально вигукую я. – Ви належите до тих, хто робить своє діло з художнім смаком, а не до сухарів, які просто деруть гроші.

Плаксивий Оскар, приязно посміхаючись, хитає головою й прощається.

– Не можу. Без зради я буду просто плаксивою ганчіркою. Зрада врівноважує мене. Розумієте?

– Розуміємо, – каже Ґеорґ. – Дуже шкода, але ми поважаємо особистість понад усе.

Я записую адреси замовників на аркуші паперу і віддаю його Генрихові Кролю, який на подвір’ї накачує велосипеда. Генрих презирливо дивиться на папірець. Він, як справжній нібелунг, вважає Оскара негідником, хоч залюбки користується його послугами, знову ж таки, як справжній нібелунг.

– Раніше такого нам не треба було, – заявляє він. – Добре, що мій батько не дожив до цього.

– Ваш батько, судячи з того, що я чув про цього піонера торгівлі надгробками, не тямив би себе з радості, коли б утнув таку штуку своїм конкурентам, – відповідаю я. – Він був справжній вояк – але не на полі честі, як ви, а в окопах нещадного ділового життя. Між іншим, чи скоро ми одержимо решту грошей за полірований з усіх боків пам’ятник з хрестом, котрий ви продали ще в квітні? Ті двісті тисяч, які нам ще недодали? Ви знаєте, чого вони тепер варті? За них не купите навіть цоколя.

Генрих щось бурмоче і ховає папірець з адресами. Ц. повертаюсь до контори, задоволений, що трохи збив з нього пиху. Перед будинком стоїть шмат ринви, яку недавно зірвав з даху дощ. Бляхарі саме скінчили лагодити дах: вони приладнали замість відламаної ринви нову.

– А що робити зі старою? – питає майстер. – Вам вона не потрібна. Можна її забрати?

– Звичайно, можна, – каже Ґеорґ.

Ринва стоїть, прихилена до обеліска – Кнопфового пісуара. Вона кілька метрів завдовжки і з одного кінця загнута під прямим кутом. Раптом мені спадає на думку блискуча ідея.

– Залиште ринву тут, – кажу я. – Нам вона ще буде потрібна.

– Навіщо? – питає Ґеорґ.

– На сьогоднішній вечір. Побачиш. Буде цікавий спектакль.

Генрих Кроль від’їжджає на своєму велосипеді. Ми з Ґеорґом стоїмо перед дверима і п’ємо пиво, яке нам подала крізь вікно фрау Кроль. День сьогодні дуже жаркий. Повз нас проходить трунар Вільке з двома пляшками в руках. Він іде спочивати після обіду у вистеленій стружками труні. Навколо пам’ятників з хрестами пурхають метелики. У перістої Кнопфової кішки скоро будуть кошенята.

– Як там долар? – питаю я. – Ти не дзвонив?

– Піднявся на п’ятнадцять тисяч від сьогоднішнього ранку. Коли так триватиме й далі, то ми зможемо оплатити Ризенфельдів вексель вартістю одного надгробка.

– Чудово. Шкода тільки, що нам від того нічого не перепаде. Це трохи зменшує належний для такого випадку ентузіазм, правда ж?

Ґеорґ сміється.

– І зменшує серйозність нашої професій Звичайно, тільки не для Генриха. Що ти робитимеш сьогодні ввечері?

– Піду в божевільню, до Верніке. Там принаймні нічого не знають про серйозність і сміховинність ділового життя. Там ідеться лиш про буття, про буття взагалі, про існування сповна, про життя, і тільки про життя. Після нього немає нічого. Тому, хто пожив би там довше, наше безглузде гендлярство здалося б просто божевіллям.

– Браво! – вигукує Ґеорґ. – За цю нісенітницю ти заслуговуєш іще одного кухля холодного пива. – Він бере кухлі і передає їх крізь вікно матері. – Шановна пані, повторіть, будь ласка.

У вікні з’являється сива голова фрау Кроль.

– Може, вам дати маринованого оселедця та огірка?

– Обов’язково! І по шматку хліба. Це добрі ліки від будь-якого виду світової скорботи, – каже Ґеорґ, простягаючи мені кухоль. – А в тебе ж вона є?

– В моєму віці кожна порядна людина страждає від світової скорботи, – спокійно відповідаю я. – Це право юності.

– А я думав, що твою юність украла солдатчина.

– Таки украла. І я ще й досі шукаю її, але ніяк не знайду. Тому в мене подвійна світова скорбота. Так, як подвійний біль у відрізаній нозі.

Пиво напрочуд холодне. Сонце пече нам у голови. І раптом, незважаючи на всю світову скорботу, для мене знову настає та мить, коли дивишся впритул у зелено-золотаві очі буття. Я побожно п’ю своє пиво. Мене зненацька охоплює таке почуття, ніби кожен мій мускул прийняв сонячну купіль.

– Ми завжди забуваємо, що живем на цій планеті тільки короткий відрізок часу, – кажу я. – Тому в нас зовсім неправильний життєвий комплекс – наче у людей, що живуть вічно. Ти помітив це?

– Ще б пак! Це основна хиба людства. З цієї причини цілком розсудливі люди залишають своїм жахливим родичам мільйони доларів, замість того, щоб витратити їх самим.

– Ну гаразд. А що б ти робив, якби знав, що завтра помреш?

– Не уявляю собі.

– Гаразд, один день – мабуть, надто короткий строк. Щоб ти робив, якби знав, що тобі залишилось жити тільки тиждень?

– Все одно не уявляю собі.

– Щось же ти мусив би робити! А якби ти ще мав перед собою цілий місяць?

– Мабуть, жив би й далі так, як тепер, – каже Ґеорґ. – Крім того, у мене б цілий місяць було препогане почуття, що моє життя досі було не таке як слід.

– Ти б мав ще місяць, щоб виправити його.

Ґеорґ хитає головою.

– Я мав би місяць, аби жалкувати, що не так прожив його.

– Ти міг би продати весь наш товар Гольманові й Клоцу, поїхати в Берлін і прожити там місяць шаленим життям з артистами, художниками та елегантними проститутками.

– Моїх грошей не вистачило б і на вісім днів. Що ж до жінок, то я мав би лише дівчат з бару. Крім того, я більше люблю читати про це. Фантазія не розчаровує. Ну, а ти? Що б ти робив, якби знав, що через чотири тижні помреш?

– Я? – питаю збентежено.

– Еге ж, ти.

Я озираюсь довкола. Сад зелений, залитий гарячим сонячним промінням, грає всіма барвами середини літа, над ним ширяють ластівки, вгорі – бездонна блакить неба, а з вікна напроти витріщився на нас старий Кнопф у картатій сорочці й підтяжках. Він щойно прокинувся з похмілля.

– Мені треба подумати. Так відразу я цього не можу сказати. Зараз я почуваю тільки, що не витримав би, якби вважав, що знаю це напевно.

– Не думай про це багато, а то нам ще доведеться відправити тебе до Верніке. Але не на органі грати.

– Саме так, – кажу я. – Якби ми могли знати про це напевно, то збожеволіли б.

– Ще по кухлю пива? – питає з вікна фрау Кроль. – Є також малиновий компот. Свіжий.

– Врятований! – гукаю я. – Ви мене щойно врятували, шановна пані. Я стрілою мчав до сонця і до Верніке. Слава Богу, все ще на місці! Ніщо не згоріло! Чарівне життя бавиться навколо нас метеликами й мухами; воно не розвіялось попелом, воно тут, воно ще має всі свої закони, навіть ті, які ми йому нав’язали, як чистокровному скакунові збрую. Але все-таки, прошу вас, не давайте до пива малинового компоту! Замість нього дайте краще по шматку гарцького сиру! Добрий день, пане Кнопф! Чудова погода! Що ви думаєте про життя?

Кнопф витріщає на мене очі. Обличчя в нього сіре, під очима – мішки. Хвилину він стоїть нерухомо, потім сердито одмахується і зачиняє вікно.

– Ти нібито хотів йому щось сказати? – питає Ґеорґ.

– Хотів, але скажу аж увечері.

Ми заходимо до Едуарда Кноблоха.

– Глянь, – кажу я і зупиняюсь, ніби наскочив на дерево. – Очевидно, мною життя теж бавиться! Цього й треба було сподіватися!

У тому кутку ресторану, де відвідувачам подають вино, біля столика, на якому стоїть букет лілій, сидить Герда. Вона саме розправляється з величезним шматком печені з козулі.

– Що ти на це скажеш? – звертаюсь я до Ґеорґа. – Чи не пахне тут зрадою?

– А було що зраджувати? – замість відповіді питає Ґеорґ.

– Ні. Але хіба це не порушення довір’я?

– А було довір’я, щоб його порушувати?

– Кинь корчити з себе Сократа! – відповідаю я. – Хіба ти не бачиш, що Едуард приклав тут свою жирну лапу?

– Це я бачу. Але хто тебе зрадив? Едуард чи Герда?

– Герда! Хто ж іще? Чоловік тут ніколи не винен.

– Жінка теж.

– А хто ж тоді?

– Ти. Хто ж інший?

– Добре тобі говорити. Тебе ніхто не обдурював. Ти сам обдурюєш.

Ґеорґ самовдоволено киває.

– Кохання – справа почуття, а не моралі, – повчає він. – А почуття не знає зради. Воно росте, зникає або міняється – де ж тут зрада? Почуття – не угода. Хіба ти не набридав Герді своєю тугою за Ерною?

– Тільки спочатку. Вона була в «Червоному млині», коли я посварився з Ерною.

– Отож нічого, тепер нарікати. Або відмовся від неї, або дій.

Біля нас звільняється столик. Ми сідаємо. Кельнер Фрайданк забирає посуд.

– Де пан Кноблох? – питаю я.

Фрайданк оглядається.

– Не знаю, він весь час сидів за столиком біля тієї дами.

– От до чого дійшло! Просто й швидко, правда ж? – кажу я Ґеорґові. – Я – звичайнісінька жертва інфляції. Знову залишаюсь ні з чим. Спочатку втратив Ерну, тепер Герду. Може, мені судилось бути рогоносцем? З тобою такого не трапляється.

– Борись! – заявляє Ґеорґ. – Ще не все втрачено. Іди до Герди.

– Чим мені боротись? Надгробками? Едуард дає їй печеню і присвячує вірші. На якості віршів вона не розуміється, а от на якості їжі – розуміється, та ще й добре. І я, дурень, сам собі викопав яму! Це ж я привів сюди Герду і викликав у неї апетит! В буквальному значенні цього слова!

– Тоді відмовся від неї, – радить Ґеорґ. – Навіщо боротися? Почуття все одно не можна завоювати.

– Не можна? Чому ж хвилину тому ти радив мені боротися?

– Тому що сьогодні вівторок. А ось і Едуард – у святковому костюмі, з пуп’янком троянди в петельці. Ти загинув.

Помітивши нас, Едуард бентежиться. Він скоса зиркав на Герду і киває нам з поблажливістю переможця.

– Пане Кноблох, – каже Ґеорґ, – хіба вірність не душа честі, як проголосив наш любий фельдмаршал?

– Залежно від обставин, – обережно відповідає Едуард. – Сьогодні на обід кенігсберзькі битки з підливою і картоплею. Добра страва.

– Хіба може солдат стріляти в спину товаришеві? – незворушно питає знову Ґеорґ. – Брат братові? Поет поетові?

– Поети завжди нападають один на одного. Вони цим живуть.

– Вони живуть відвертою боротьбою, а не ударом кинджала в спину, – зауважую я.

Едуард широко посміхається.

– Перемога переможцеві, любий Людвігу, catch as catch can. Я ж не скаржусь, коли ви приходите з абонементами, які вже й шага не варті.

– Скаржився, – кажу я. – Ще й як!

В цю мить Едуарда відштовхують убік.

– Хлопці, ви тут! – радісно вигукує Герда. – Пообідаємо разом! Я сподівалась, що ви прийдете!

– Ти сидиш там, де подають вино, – єхидно зауважую я, – а ми п’ємо пиво.

– Я теж більше люблю пиво. Я пересяду до вас.

– Ти дозволяєш, Едуарде? – питаю я. – Catch as catch can?

– А чому він має не дозволяти? – каже Герда. – Він же радіє, коли я обідаю з його друзями. Правда ж, Едуарде?

Ця змія зве його вже на ім’я.

– Звичайно, я нічого не маю проти, – белькоче Едуард. – Цілком зрозуміло, я дуже радий…

На Кноблоха любо глянути – він червоний, розлючений, губи скривлені у злій посмішці.

– Яка в тебе гарна троянда, – кажу я. – Ти залицяєшся до когось? Чи це просто любов до природи?

– В Едуарда дуже розвинене відчуття прекрасного, – зауважує Герда.

– Це в нього є, – погоджуюсь я. – А от чи є в нього пристойний обід? Чи тільки тверді кенігсберзькі битки з несмачною німецькою підливою?

Герда сміється.

– Едуарде, покажи, що ти джентльмен! Дозволь мені запросити твоїх друзів на обід! Вони завжди кажуть, що ти страшенно скупий. Доведи їм, що це не так. Ми маємо…

– Кенігсберзькі битки! – перебиває її Едуард. – Ну гаразд, запроси їх на битки. Я потурбуюсь, щоб якнайкраще приготували…

– …печеню з козулі, – докінчує Герда.

Кноблох сопе, як зіпсована парова машина.

– Це зовсім не мої друзі, – заявляє він.

– Що?

– Ми твої кревні друзі, як і Валентин, – кажу я. – Ти ж іще не забув нашої останньої розмови в клубі поетів? Чи мені її голосно повторити? У якій формі ти тепер віршуєш?.

– Про що ви говорили? – питає Герда.

– Ні про що, – швидко відповідає Едуард. – Вони обидва ніколи не кажуть жодного слова правди! Блазні, нудні блазні! Нічого не знають про серйозність життя.

– Хотів би я почути, хто, крім грабарів і трунарів, більше знає про серйозність життя, ніж ми, – кажу я. І раптом чую слова, що лунають для мене, як грім з ясного неба:

– Та де там! Ви тільки й знаєте, що про сміховинність смерті, – заявляє Герда. – І тому не можете зрозуміти серйозності життя.

Зовсім спантеличені, ми витріщаємо на неї очі. Це вже, безперечно, Едуардів стиль! Я відчуваю, що борюсь на захопленій ворогом території, однак не складаю ще зброї.

– Від кого це ти набралась такого? – питаю я. – Ти, Сивілло над темним виром скорботи!

Герда сміється.

– Ви за кожним життям завжди бачите надгробок. Інші про це так не думають. Едуард, наприклад, – справжній соловей.

Жирне обличчя Едуарда розквітає.

– Ну, то як буде з печенею? – питає його Герда.

– Та врешті, чом би й не пригостити їх?

Едуард зникає. Я зиркаю на Герду.

– Браво! Чиста робота! Як нам сприймати це?

– Не так, ніби ти мій чоловік, – відповідає вона. – Просто радій, що живеш, і годі.

– А що таке життя?

– Те, що зараз ось трапилося.

– Браво! – каже Ґеорґ. – Щиро дякую за запрошення. Ми справді дуже любимо Едуарда, тільки він нас не розуміє.

– Ти його теж любиш? – питаю я Герду.

Герда регоче.

– Він ще зовсім дитина, – каже вона Ґеорґові. – Ви не можете розтлумачити йому, що не все завжди буде його власністю? Особливо коли він сам нічого не робитиме для цього?

– Я завжди намагаюсь пояснити йому це, – відповідає Ґеорґ. – Але безліч перешкод, які він зве ідеалами, заважає йому зрозуміти мене. Він аж тоді стане іншим, коли помітить, що це просто евфемістичний егоїзм.

– А що таке евфемістичний егоїзм?

– Юнацьке марнославство.

Герда регоче так, що аж стіл трясеться.

– Мені це марнославство подобається, – заявляє вона. – Але його треба чимось урізноманітнювати, щоб не набридало. Тут уже нічого не вдієш.

Я не наважуюсь запитати, чи справді вже нічого не вдієш. Герда сидить напроти мене, щира, спокійна і, тримаючи в руці ножа, чекає ще одної порції печені. Обличчя її покруглішало: поправилась на Едуардових харчах. Вона весело дивиться на мене, анітрохи не бентежачись. Та й чого б вона мала бентежитись? Яке я маю на неї право? І хто кого обдурює в цю мить?

– Це правда, – я обріс егоїстичним атавізмом, як скеля мохом, – погоджуюсь я. – Меа culpa!

– Авжеж, любий, – каже Герда. – Втішайся життям і думай лиш тоді, коли це необхідно.

– А коли це необхідно?

– Коли ти мусиш заробляти гроші або хочеш досягти успіху.

– Браво! – знову каже Ґеорґ.

В цю мить з’являється печеня, і розмова затихає. Едуард ходить коло нас, як квочка біля курчат. Це вперше він не шкодує для нас їжі. На обличчі в нього грає якась нова, повна ситої зверхності посмішка, котрої я ніяк не можу зрозуміти. Він час од часу потай посилає її Герді, як в’язень посилає з в’язниці записку. Але Герда, коли він не бачить, посміхається до мене так само» як і раніш, – відверто, невинно, як дитина, що йде до причастя. Я старший за Герду, але в мене таке почуття, ніби вона має принаймні на сорок років більше досвіду.

– Їж, хлопчику, – каже вона.

Я їм з нечистим сумлінням та з великим недовір’ям, і печеня з козулі, цей першокласний делікатес, раптом перестає мені смакувати.

– Ще шматочок? – питає мене Едуард. – Чи, може, дати трохи брусничної підливи?

Я вражено дивлюсь на нього, почуваючи себе так, як почував би, коли б мій унтер-офіцер з часів солдатчини запропонував мені поцілувати його. Ґеорґ теж занепокоєний. Я знаю, потім він запевнятиме, що Едуард був такий неймовірно щедрий, бо Герда вже спала з ним, – однак я на цьому розуміюсь краще. Печеню вона одержуватиме лише доти, доки не зробить цього. А після того матиме тільки кенігсберзькі битки з німецькою підливою. І я думаю, що Герда теж знає це.

І все-таки я вирішую після обіду не йти звідси без неї. Довір’я довір’ям, але в Едуарда в буфеті надто багато різних лікерів.

Над містом стоїть тиха, всіяна зорями ніч. Я сиджу в себе в кімнаті біля вікна і чекаю на Кнопфа, для якого приготував ринву. Від мого вікна вона йде поверх воріт до Кнопфової квартири і там під прямим кутом завертає на подвір’я. Однак з подвір’я труби не видно.

Чекаючи, я читаю газету. Долар піднявся ще на десять тисяч марок. Вчора був тільки один випадок самогубства, зате аж два страйки. Після довгих переговорів чиновникам, нарешті, підвищили платню, але за той час гроші вже так знецінились, що вони виграють від того хіба що один літр молока на тиждень. А наступного тижня – мабуть, тільки коробку сірників. Безробітних збільшилось ще на сто п’ятдесят тисяч. Заворушення поширюються по всій країні. Вихваляють нові рецепти використання куховарських покидьків. Грип лютує дедалі дужче. Питання про підвищення пенсії старим та інвалідам передано на розгляд до комітету. Сподіваються, що через кілька місяців його буде вирішено. А тим часом пенсіонери та інваліди жебрають або просять підтримки в рідних і знайомих, щоб не померти з голоду.

Надворі чути легкі кроки. Я обережно визираю у вікно. Це не Кнопф: це якась пара закоханих пробирається навшпиньки подвір’ям у сад. Сезон саме в розпалі, тому наш сад погрібний закоханим, як ніколи. Вільке правду казав: куди ж їм піти, щоб ніхто не заважав? Коли б вони спробували прокрастися в свої наймані кімнати, то хазяйка влаштувала б засідку і, як ангел з мечем, вигнала б їх в ім’я моралі і заздрощів; у громадських скверах і парках їх вилає або й затримає поліцейський, а на кімнату в готелі немає грошей – куди ж їм дітися? На нашому подвір’ї їм ніхто не перешкоджає. Більші пам’ятники ховають їх від інших пар: прихилившись до них, закохані можуть скільки завгодно перешіптуватись і обніматись у затінку. Великі надгробки з хрестами, як і раніш, стають у пригоді палким коханцям у дощову погоду, коли не можна розташуватись на землі. Дівчата тоді, віддаючись коханим, міцно тримаються за хрест, по розпалених обличчях періщить дощ, колишеться туман, чути уривчастий подих, а голови в дівчат, волосся яких затиснуте в кулаках хлопців, задерті догори, наче в кобил, коли ті іржуть. Таблички, які я недавно повісив, нічого не допомагають. Хто думає про ноги, коли все єство охоплене полум’ям?

Раптом я чую в провулку кроки Кнопфа. Годинник показує пів на третю: отже, бравий вояка, який одшліфував не одне покоління нещасних новобранців, добре набрався. Я вимикаю світло. Він одразу ж прямує до чорного обеліска. Я берусь за кінець ринви, притуляюсь губами до отвору й гукаю:

– Кнопфе!

З другого кінця, за спиною в Кнопфа, чути глухий поклик, ніби з могили. Кнопф обертається: він не знає, звідки йде голос.

– Кнопфе! – повторюю я. – Тварюко! І не соромно тобі? Хіба я для того тебе створив, щоб ти пиячив і мочився на надгробки, свиняко?

Фельдфебель знову обертається.

– Що? – белькоче він. – Хто тут такий?

– Поганцю! – кажу я. Голос мій звучить таємниче й зловісно. – Ти ще й питаєш? Стій струнко, коли я звертаюсь до тебе!

Кнопф вирячує очі на свій будинок, звідки долинає голос. Там усі вікна темні й зачинені. Двері теж замкнені. Ринви на стіні він не помічає.

– Стій струнко, негіднику! Ти забув свої обов’язки фельдфебеля! – гукаю я. – Хіба я для того дав тобі нашивки на комір і шаблю, щоб ти бруднив камені, призначені для цвинтарів? – І ще суворіше, тоном наказу шиплю – Струнко, мерзенний осквернителю надгробків!

Команда діє. Кнопф виструнчується. У його вирячених очах відбивається світло місяця.

– Кнопфе! – веду я далі зловісним голосом. – Коли я ще раз спіймаю тебе тут, то переведу в штрафники! Ти ганьбиш честь німецького солдата і союз відставних фельдфебелів!

Кнопф слухає, задерши голову, як собака, що виє на місяць.

– Кайзер? – шепоче він.

– Застебни штани і йди геть звідси! – глухо наказую я. – І затям: коли ще хоч раз наважишся на таке свинство, тебе буде переведено в штрафники і кастровано! Запам’ятай – кастровано! А тепер геть звідси, брудна шкапо!

Збентежений Кнопф, спотикаючись, рушає до дверей. Відразу ж після цього із саду вискакують закохані, як пара наляканих оленів, і чимдуж мчать на вулицю. Цього вже я, звичайно, не хотів.

XIV

Клуб поетів зібрався в Едуарда. Про екскурсію до публічного дому вже вирішено. Отто Бамбус сподівається, що вона дасть нову силу його хирлявій ліриці. Ганс Гунгерман хоче знайти там натхнення для своєї поеми «Казанова» та для циклу білих віршів «Демонічна жінка», і навіть Матіас Грунд, автор книги про смерть, гадає, що зможе здобути кілька цікавих деталей для «Останнього марення параноїка».

– А ти, Едуарде, чому не йдеш з нами? – питаю я.

– Чого мені йти, – звисока відповідає він. – Я маю все, що мені треба.

– Невже? Так таки й маєш?

Я знаю, на що він натякає, і знаю, що він бреше.

– Едуард спить з усіма служницями свого готелю, – пояснює Ганс Гунгерман. – Якщо котрась відмовляється, він звільняє її. Він же справжній друг народу.

– Із служницями? То ти таке робив би! Вільні вірші, вільне кохання! А я ні! Та ще й у своєму домі! Це було б проти моїх правил!

– А з гостями теж ні?

– З гостями? – Едуард зводить очі до неба. – Ну, тут, звичайно, не завжди втримаєшся. Герцогиня Бель-Армін, наприклад… – він робить паузу.

– Що наприклад? – питаю я.

Кноблох маніжиться:

– Кавалер мусить бути скромним.

Гунгерман аж заходиться від сміху.

– Добра мені скромність! Скільки їй було років? Вісімдесят?

Едуард зневажливо посміхається – та раптом посмішка сповзає з його обличчя, як маска, коли лопне мотузок, що тримає її: в кімнату входить Валентин Буш. Він хоч і непричетний до літератури, але вирішив піти з нами до публічного дому. Йому хочеться бути при тому, як Отто Бамбус втрачатиме невинність.

– Як справи, Едуарде? – питає Валентин. – Чудово, що ти ще живеш, правда ж? Інакше ти не міг би втішатися з герцогинею.

– Звідки ти знаєш про це? – Вражено питаю я.

– Почув у коридорі, коли заходив сюди. Ви розмовляєте досить-таки голосно. Мабуть, багато вже випили. Однак я від щирого серця бажаю Едуардові герцогині. Як добре, що саме я урятував його для такого життя.

– То було давно, ще перед війною, – спішить пояснити Едуард, відчуваючи, що на його вино готується новий напад.

– Хай буде так, – примирливо каже Валентин. – Але після війни ти теж не осоромився і втішався, як хотів.

– У такі часи?

– Саме в такі! Коли людині доводиться скрутно, вона, як ніколи, схильна до пригод. А якраз герцогиням, принцесам і графиням зараз доводиться вельми скрутно. Інфляція, республіка, кайзерівської армії вже немає – де тут не надломитися аристократичному серцю! Ну, як там з пляшкою доброго вина, Едуарде?

– Нема часу, – не розгублюється Едуард. – Даруй, Валентине, але сьогодні нічого не вийде. Ми всім клубом вирушаємо на екскурсію.

– Ти хіба теж ідеш? – питаю я.

– Звичайно! Мушу йти – адже я скарбник клубу! Тільки зараз згадав про це. Обов’язок є обов’язком.

Я сміюсь. Валентин підморгує мені. Він не каже, що теж іде з нами. Едуард радіє, гадаючи, що заощадив пляшку вина. Отже, всі задоволені.

Ми виходимо надвір. Вечір сьогодні чудовий. Ми вирушаємо на Банштрассе, 12. У місті є два будинки розпусти, але цей, що на Банштрассе, трохи елегантніший. Він міститься на околиці, у маленькому будиночку, обсадженому тополями. Мені він добре відомий, я провів там частину своєї юності, не здогадуючись, що в ньому відбувається. Ми любили у вільний від уроків час ловити в струмочках і ставках за містом саламандр та рибу, а на луках – метеликів і жуків. Якось, коли спека особливо давалася взнаки, ми, шукаючи, де б напитися лимонаду, потрапили на Банштрассе, 12. Простора зала для відвідувачів була схожа на зали в усіх готелях. Там було прохолодно, і коли ми попросили зельтерської води, нам її подали. За хвилину до зали зайшло кілька жінок у халатах і квітчастих сукнях. Вони спитали, що ми тут робимо і в якому класі вчимося. Ми заплатили за воду, а наступного жаркого дня прийшли знову, цього разу з книжками, які взяли з собою, щоб готувати уроки на вільному повітрі. Привітні жінки й тепер з’явилися в залі і були з нами по-материнському ласкаві. В будинку було прохолодно й затишно, а що в післяобідній час ніхто, крім нас, туди не заходив, то ми залишились у залі й почали готувати уроки. Жінки заглядали нам через плечі і допомагали, наче були нашими вчителями. Вони слідкували, як ми виконуємо письмові завдання, перевіряли табелі, вислуховували те, що нам було задано вивчити напам’ять, і давали шоколад, коли ми готували уроки як слід, а часом і легенького ляпаса, коли ми лінувались. Ми ні про що не мали уяви, бо були ще в тому щасливому віці, коли жінки нічого не значать. Невдовзі дами, що пахли фіалками й трояндами, замінили нам матерів і виховательок: вони знали про всі наші справи, і як тільки ми з’являлись на дверях, нас уже зустрічали кілька богинь у шовкових сукнях та лакованих черевичках і схвильовано питали: «Ну, як там класна робота з географії? Добре чи погано?» Моя мати тоді вже майже весь час лежала в лікарні, тому вийшло так, що частково своє виховання я дістав у верденбрюкському будинку розпусти; можу лиш сказати, що воно було суворіше, ніж те, яке дістав би дома. Ми ходили туди два літа, потім у нас почались екскурсії і стало менше вільного часу; крім того, наша родина переїхала в інший район міста.

Ще раз я відвідав Банштрассе аж у війну – напередодні нашого від’їзду на фронт. Нам ледве минув вісімнадцятий рік, деяким не було й повних вісімнадцяти, і більшість із нас ще не знали, що таке жінка. Однак ми не хотіли загинути, так і не взнавши цього, тому п ятеро з нас вирушили на Банштрассе, відому нам з дитинства. Цього разу там було чимало гостей. Ми замовили собі горілки й пива і, добре випивши для хоробрості, вирішили спробувати щастя. Почав Віллі – найнахабніший серед нас. Він зупинив Фрицці, найпринаднішу з дам.

– Люба, чи не піти б нам?

– А чого ж, – відповіла Фрицці, в диму не розглядівши його як слід. – А гроші в тебе є?

– Більше ніж досить. – Віллі показав свою платню і ті гроші, які мати дала йому, щоб він замовив месу за щасливе повернення з війни.

– Ну добре! Хай живе батьківщина! – досить байдуже сказала Фрицці і глянула в напрямку буфету, де продавалось пиво. – Ходи нагору!

Віллі встав і зняв шапку. Фрицці зупинилась і вражено втупилась у його вогненно-руду чуприну. Волосся було незвичайне – таке руде, що аж пломеніло, і Фрицці навіть після семи років упізнала його.

– Хвилиночку, – сказала вона. – Вас часом не Віллі звати?

– Точно! – засяяв Віллі.

– А це не ти колись готував тут уроки?

– Авжеж я!

– Так… і зараз хочеш іти зі мною в номер?

Віллі весь розцвів у посмішці. В наступну мить він одержав добрячого ляпаса.

– Ох ти ж, порося! – вигукнула Фрицці. – Ти хочеш зі мною спати? Це ж небачене нахабство!

– Чому? – пробелькотів Віллі. – Всі ж інші тут…

– Усі інші? А яке мені діло до інших? Хіба я перевіряла, як вони вивчали катехізис? Чи писала за них письмові роботи? Чи стежила, щоб вони не застудилися, мерзенний шмаркачу?

– Але ж мені вже сімнадцять з половиною…

– Заткни пельку! Це все одно, якби ти, йолопе, хотів зґвалтувати свою матір! Геть звідси, недоростку!

– Він завтра йде на війну, – втрутився я. – Хіба у вас немає патріотичного почуття?

Тепер Фрицці помітила й мене:

– А ти не той, що напустив колись тут змій? Нам довелось закрити на три дні заклад, поки ми не познаходили всіх тих тварюк.

– Я не випускав їх, – почав я захищатися. – Вони самі повтікали.

Не встиг я ще щось сказати на своє виправдання, як Фрицці й мені дала ляпаса.

– Молокососи! Геть звідси!

На галас з’явилася хазяйка публічного дому. Обурена Фрицці розповіла їй, у чім річ. Хазяйка теж відразу впізнала Віллі.

– Рудий! – ледь переводячи подих, мовила вона. Хазяйка важила сто двадцять кілограмів і від сміху дрижала, мов гора желе від землетрусу. – А ти? Тебе часом не Людвіг звати?

– Так, – мовив Віллі. – Але тепер ми солдати і маємо право на задоволення своїх чоловічих потреб.

– Он як, ви маєте право! – Хазяйка знову затряслася від сміху. – Ти ще не забула, Фрицці, як рудий боявся, щоб батько не дізнався про те, що він на уроці закону Божого кидав смердючі бомби? А тепер він має право на задоволення чоловічих потреб! Ха-ха-ха!

Однак Фрицці це не здавалось смішним. Вона була по-справжньому розлючена й ображена.

– Наче мій власний син…

Два чоловіки підхопили хазяйку під руки – вона від реготу не могла встояти на ногах. По обличчі в неї котились сльози. В куточках рота виступили пухирці слини. Живіт ходив ходором, і вона підтримувала його руками.

– Лимонад… хіба не лимонад з маренки… – ледве видавила вона з себе, захлинаючись сміхом, – був вашим улюбленим напоєм?

– Тепер ми п’ємо горілку й пиво, – заперечив я. – Кожен стає колись дорослим.

– Дорослим! – Хазяйка знову зайшлася реготом. Два її доги, вирішивши, що ми хочемо напасти на неї, люто загарчали. Ми обережно відступили назад.

Фрицці була невблаганна.

– Геть звідси! Невдячні свині! – кричала вона.

– Гаразд, – сказав Віллі уже на дверях, – тоді ми підемо на Рольштрассе.

Ми стояли надворі в мундирах, із зброєю і слідами від ляпасів на щоках. На Рольштрассе, до другого міського дому розпусти, ми не пішли. Туди було дуже далеко йти – цілих дві години, через весь Верденбрюк, і ми вирішили краще поголитися. Це ми теж робили вперше в житті, а оскільки ніхто з нас іще не знав, що таке жінка, то ми й не бачили між цим такої великої різниці, як згодом, тим більше, що перукар теж нас образив, порекомендувавши витирати бороди шкільними гумками. Потім ми ще зустріли своїх знайомих і невдовзі так напились, що забули про все. Отже, вийшло так, що ми поїхали на фронт невинними, і сімнадцятеро з нас загинуло, так і не взнавши, що таке жінка. Віллі і я втратили потім свою невинність в Гоутгоульсті, у Фландрії, в якомусь кафе. Віллі при цьому дістав трипер, потрапив до лазарету і, таким чином, не брав участі у фландрському бою, в якому й загинуло сімнадцять невинних. З цього ми вже тоді зробили висновок, що доброчесність не завжди винагороджується.

Ніч по-літньому тепла. Ми йдемо містом. Отто Бамбус тримається біля мене – єдиного, хто не відпирається, що знає дім розпусти. Інші теж знають його, але вдають із себе невинних, а єдиний, хто твердить, що відвідує його майже щодня, – драматург і творець епопеї «Адам» Пауль Шнеевайс – бреше: він ніколи не був там.

Долоні Отто мокрі від поту. Він сподівається зустріти там жриць хіті та демонічних хижачок і не зовсім упевнений, що його не одвезуть звідти в Едуардовому опелі з видертою печінкою або, принаймні, кастрованого. Я втішаю його:

– Поранення трапляються щонайбільше раз чи двічі на тиждень, Отто! Та й то не дуже страшні. Позавчора Фрицці одірвала одному гостеві вухо; однак, наскільки мені відомо, вухо можна пришити чи замінити целулоїдним, надзвичайно схожим на справжнє.

– Вухо? – Отто зупиняється.

– Звичайно, є такі дами, що не відривають, – кажу я. – Але ти ж не з ними хочеш познайомитися. Тобі ж потрібна первісна жінка в усій своїй принадності.

Отто пітніє ще дужче.

– Вухо – досить-таки велика жертва, – заявляє він, витираючи скельця пенсне.

– Поезія вимагає жертв. З одірваним вухом ти будеш справжнім ліриком. Ходімо!

– Так, але ж вухо! Саме те, що відразу помітно!

– Якби мені довелось вибирати, – заявляє Ганс Гунгерман, – я, щиро кажучи, краще дав би відірвати вухо, ніж залишитись кастрованим.

– Що? – Отто знову зупиняється. – Ви жартуєте! Такого не буває!

– Буває, – каже Гунгерман. – Пристрасть здатна на все. Але не хвилюйся, Отто: кастрація карається законом. Даму за це щонайменше посадять на кілька місяців у тюрму – отже, ти будеш віддячений.

– Дурниці! – белькоче Бамбус, вимушено посміхаючись. – Це все просто безглузді жарти!

– Чого б ми жартували? – кажу я. – Це було б підло. Я саме тому й раджу тобі Фрицці. Вона страшенно любить, вуха.

– Це все вигадки, – з відчаєм у голосі каже Отто. – Не морочте мені голови.

– Послухай, – кажу, – я не хочу, щоб тебе було скалічено. Емоційно ти виграв би від цього, але психічно дуже багато втратив би, та й твоя лірика постраждала б. Ось тут у мене кишенькова пилочка до нігтів, маленька, зручна, призначена для тих чистеньких дженджиків, котрі завжди хочуть бути елегантними. Візьми її і тримай у долоні або застроми заздалегідь у матрац. Коли помітиш, що стає небезпечно, то досить буде легенько вколоти Фрицці в стегно, і вона відпустить тебе. Не треба колоти так, щоб ішла кров. Кожна людина, навіть якщо її вкусить комар, хапається за місце, де болить. Це основний закон життя. А тим часом ти втечеш.

Я витягаю червоний гаманець, у якому тримаю гребінець і пилочку. Це ще подарунок зрадниці Ерни. Гребінець зроблено під черепаховий. Від погляду на нього мене заливає хвиля запізнілої люті.

– Дай мені й гребінець, – просить Отто.

– Гребінцем ти її не вколеш, цнотливий сатире, – каже Гунгерман. – Це не зброя для боротьби статей. Він зламається на напруженому тілі вакханки.

– А я не для того прошу, щоб колоти ним. Я хочу після всього причесатися.

Ми з Гунгерманом перезираємось. Здається, Бамбус уже не вірить нам.

– Ти захопив з собою бинти? – питає мене Гунгерман.

– Нащо? В хазяйки їх повна аптечка.

Бамбус знову зупиняється.

– Все це дурниці! А от як там з венеричними хворобами?

– Сьогодні субота. Всіх дам щосуботи оглядає лікар. Небезпеки немає, Отто.

– Ви що, геть усе знаєте?

– Ми знаємо те, що необхідно в житті, – відповідає Гунгерман. – Це здебільшого зовсім не те, чого навчають у школі та різних учбово-виховних закладах. Тому ти такий унікум, Отто.

– Мене виховували надто побожним, – зітхає Бамбус. – Я ріс під страхом пекла і сифілісу. Де тут узятись земній ліриці?

– Ти можеш одружитися.

– Страх перед одруженням – моя третя вада. Моя мати звела в могилу батька. І знаєте чим? Слізьми. Правда ж, дивно?

– Ні, – кажемо ми з Гунгерманом і потискуєм один одному руку, в знак того, що вирішуємо ще на сім років зберегти собі життя. Погане чи добре, а життя завжди є життям – людина помічає це аж тоді, коли її змушують ним ризикувати.

Перш ніж зайти в оточений тополями затишний будиночок з червоним ліхтарем біля воріт і квітучою геранню у вікнах, ми підкріплюємось кількома ковтками горілки. Ми взяли з собою пляшку і пустили її по колу. Навіть Едуард, який приїхав «опелем» раніш і чекав на нас, п’є разом з усіма: йому рідко трапляється одержувати щось задарма, і тепер він утішається цим. Горілка, яка нам зараз коштує десь біля десяти тисяч марок чарка, у публічному домі коштуватиме сорок тисяч – тому ми й узяли з собою пляшку. Перед дверима ми ще заощаджуємо – а там потрапимо до рук мадам.

Спочатку Отто дуже розчаровується. Він сподівався побачити пишні декорації в східному стилі, з леопардовими шкурами, з люстрами, як у мечетях, і з важким запахом духів, а натомість потрапив у звичайну залу для гостей. Жінки теж, хоч вони й легковажне одягнені, більше скидаються на служниць.

Отто пошепки питає мене, чи немає тут негритянок або креолок. Я показую на худу жінку з чорним волоссям.

– Он у тієї в жилах тече кров креолки. Вона щойно вийшла з каторжної тюрми. Убила свого чоловіка.

Отто не вірить. Він підбадьорюється аж тоді, коли до зали входить Залізна Кобила. Вона справляє неабияке враження – у високих шнурованих черевиках, чорному трико, схожому на костюм приборкувачки левів, у шапці з сивого смушку і з повним ротом золотих зубів. Цілі покоління молодих ліриків та редакторів складали в неї екзамен життя; її ж ми домовили й для Отто. Ми поставили вимогу, щоб Залізна Кобила вийшла в найкращому вбранні, і вона не підвела нас.

Ми знайомимо її з Отто. Вона страшенно здивована – певно, сподівалась, що їй підкинуть щось свіже, молоде. А Бамбусові двадцять шість років, він блідий, ніби з паперу зліплений, худючий, прищавий, з ріденькими вусиками. Крім того, він змокрів, як посолена редька. Залізна Кобила розтуляє золоту пащу в добродушній посмішці, штовхає переляканого Бамбуса в бік і лагідно каже:

– Почастуй коньяком.

– Скільки коштує коньяк? – питає Отто в офіціантки.

– Шістдесят тисяч.

– Що? – стривожено вигукує Гунгерман. – Сорок тисяч, і ні на пфеніг більше!

– Пфеніг! – повторює хазяйка. – Давно вже я не чула цього слова!

– Сорок тисяч коньяк коштував учора, любий, – пояснює Залізна Кобила.

– Не вчора, а сьогодні вранці. Я приходив сюди за дорученням комітету.

– Якого комітету?

– Комітету оновлення лірики з допомогою безпосереднього досвіду.

– Любий, – каже Залізна Косила. – Це було до підвищення курсу долара.

– Ні, після оголошення нового курсу об одинадцятій годині.

– Але до післяобіднього підвищення, – заявляє хазяйка. – Не будьте такі скупі.

– Шістдесят тисяч – це вже ціна за післязавтрашнім курсом, – кажу я.

– За завтрашнім. З кожною годиною ти наближаєшся до нього. Заспокойся! Курс долара – все одно що смерть. Його не минути. Тебе не Людвіг звати?

– Рольф, – рішуче відповідаю я. – Людвіг не повернувся з війни.

Гунгермана раптом охоплює погане передчуття.

– А такса, – питає він, – яка такса? Ми зійшлися на двох мільйонах. Рахуючи час на роздягання і півгодинну розмову після всього. Розмова дуже важлива для нашого кандидата.

– Три, – флегматично відповідає Залізна Кобила. – Це й так дешево.

– Друзі, нас зраджено! – кричить Гунгерман.

– А ти знаєш, скільки сьогодні коштують високі, по самі стегна, черевики? – питає Залізна Кобила.

– Два мільйони і ні сантима більше. Коли вже навіть тут не дотримують угод, то що ж буде далі?

– Угод! Чого варті угоди, коли курс грошей хитається, мов п’яний?

Матіас Грунд, котрий, як автор книги про смерть, досі, звичайна річ, мовчав, підводиться з місця.

– Це перший будинок, заражений націонал-соціалізмом, – злісно заявляє він. – Для вас угоди нічого не варті, га?

– І угоди й гроші, – незворушно відповідає Залізна Кобила. – А от високі черевики – це високі черевики, і чорне трико – це чорне трико. Вони коштують неймовірно дорого. Чому ви не знайдете для свого конфірманта якоїсь жінки нижчого гатунку? Як на похороні – там можна найняти коней з плюмажем і без плюмажів. Для такого, як ваш приятель, досить і жінки другого гатунку!

Проти цього нічого не скажеш. Суперечка досягає мертвої точки. Раптом Гунгерман помічає, що Бамбус випив крадькома не тільки свій коньяк, а й Залізної Кобили.

– Ми загинули, – каже він. – Доведеться заплатити стільки, скільки вимагають від нас ці уолл-стрітські гієни. Оцього вже тобі не слід було робити, Отто. Тепер ми змушені будемо вводити тебе в життя скромніше. Без плюмажа і тільки з однією чавунною кобилою.

На щастя, в цю мить з’являється Віллі. Він прийшов сюди з чистої цікавості, бажаючи бути при тому, як Отто стане мужчиною. Не моргнувши оком, він доплачує різницю. Потім замовляє для всіх горілку і заявляє, що сьогодні заробив на своїх акціях двадцять п’ять мільйонів. Частину заробітку він хоче пропити.

– Ну, йди, хлопче, – звертається він до Отто, – і повертайся мужчиною.

Отто зникає.

Я сідаю біля Фрицці. Колишнє давно забуто: вона вже не вважає нас за підлітків відтоді, як на війні загинув її син. Він був унтер-офіцером. Куля влучила його за три дні до закінчення війни. Ми розмовляємо про довоєнні часи. Фрицці розповідає, що її син навчався музики в Лейпцігу. Він хотів стати гобоїстом. Біля нас дрімає товстенна хазяйка з песиком на колінах. Раптом згори долинає крик. Хвилину чути тільки шум, потім з’являється Отто в самих кальсонах. За ним женеться, б’ючи його бляшаним тазом, розлючена Залізна Кобила. Отто біжить, як справжній спортсмен. Він вискакує надвір, а ми втрьох перехоплюємо Залізну Кобилу.

– Поганець миршавий! – важко дихаючи, вигукує вона. – Штрикнув мене ножем!

– То був не ніж, – кажу я, здогадуючись, що сталося.

– А що? – Залізна Кобила обертається і показує червоний слід над чорним трико.

– Кров же не йде. То була тільки пилочка до нігтів.

– Пилочка? – Кобила здивовано зиркає на мене. – Такого мені ще не траплялося! Не я вколола цього слизняка, а він мене!

Ми заспокоюємо її подвійною порцією кминової горілки. Потім ідемо шукати Бамбуса. Він сховався за кущ бузку і обмацує голову.

– Виходь, Отто, небезпека минула! – гукає Гунгерман.

Бамбус відмовляється й вимагає, щоб ми кинули йому одяг.

– Нічого не вийде, – заявляє Гунгерман. – Три мільйони – це три мільйони! Ми заплатили за тебе.

– Заберіть гроші назад! Я не дам себе лупцювати.

– Кавалер ніколи не забирає в дами грошей назад. А ми зробимо з тебе кавалера, навіть якби довелося стукнути тебе по макітрі.

Після того як Бамбус одягнувся за кущем, нам пощастило знову затягнути його всередину. Ми даємо йому трохи випити, але він і гадки не має йти від столу. Каже, що пропав настрій. Кінець кінцем Гунгерман домовляється з хазяйкою та Залізною Кобилою, що Бамбус ще раз прийде серед тижня, нічого вже не доплачуючи.

Ми п’ємо далі. Скоро мені впадає в око, що Отто, незважаючи на все, раз по раз позирає на Залізну Кобилу, зовсім не звертаючи уваги на інших дам. Віллі знову замовляє горілку. Невдовзі ми помічаємо, що Едуард зник. Через півгодини він з’являється геть спітнілий і запевняє, що виходив погуляти. Горілка робить своє діло.

Зненацька Отто Бамбус витягає папір та олівець і щось крадькома записує. Я зазираю йому через плече. Там стоїть заголовок – «Тигриця».

– Ти не можеш трохи почекати з гімнами і вільними ритмами? – питаю я.

Він хитає головою.

– Найважливіше схопити перше враження.

– Але ж тобі тільки й дісталось, що кілька ударів тазом по голові! Що ж тут тигрячого?

– Це вже дозволь вирішувати мені! – Він цідить горілку крізь ріденькі вуса. – Тепер починається робота фантазії! Я вже цвіту віршами, як трояндовий кущ. Та що там трояндовий кущ! Як орхідея в джунглях!

– Ти вважаєш, що маєш уже доволі досвіду?

Він кидає на Залізну Кобилу погляд, повний хтивості й жаху.

– Цього, я не можу сказати. Але на маленький томик в оправі напевно маю.

– То чого ж ти мовчиш! За тебе ж віддано три мільйони. Якщо не хочеш, то ми їх краще проп’ємо.

– Давайте проп’ємо.

Бамбус знову вихиляє чарку. Це вперше ми бачим його таким. Досі він обминав алкоголь, як чуму, і насамперед горілку. Його лірика розцвіла на каві й смородиновій наливці.

– Що ти скажеш про Отто? – звертаюсь я до Гунгермана. – Ось що зробили кілька ударів хляшаним тазом по голові!

– То все дрібниці! – горлає Отто, який встиг випити ще подвійну порцію горілки. В цю мить повз нього проходить Залізна Кобила, і він щипає її ззаду. На Кобилу це діє, як грім з ясного неба. Вона зупиняється, повільно обертається до Бамбуса і оглядає його, мов якусь рідкісну комаху. Ми сподіваємось добрячого ляпаса і виставляємо руки, щоб послабити удар. Для дам у високих черевиках те, що зробив Отто, – непристойна образа. Але в короткозорих очах Отто світиться блаженна посмішка. Він, хитаючись, підводиться з-за столу, обходить навколо Кобили і зненацька ляпає її по чорному трико.

В залі стає тихо. Всі чекають, що зараз станеться вбивство. Однак Отто спокійнісінько сідає знову за стіл, кладе голову на руки і вмить засинає.

– Не вбивай сплячого! – заклинає Гунгерман Кобилу. – Це одинадцята заповідь Божа!

Залізна Кобила розкриває свого великого рота у беззвучній посмішці, виблискуючи всіма золотими коронками, і гладить Отто по ріденькому м’якому чубові.

– Хлопці, – каже вона, – якими ви ще можете бути молодими й дурними.

Ми вирушаємо додому. Гунгермана й Бамбуса Едуард одвезе до міста своєю машиною. Шелестять тополі. Гавкають хазяйські доги. Залізна Кобила стоїть у вікні на другому поверсі і махає нам смушевою шапкою. За домом розпусти висить блідий місяць. Раптом перед нами видряпується з канави Матіас Грунд, автор книги про смерть. Він думав, що зможе перейти канаву, як Ісус Генцаретське озеро. Але в нього нічого не вийшло.

Поруч мене крокує Віллі.

– Що за життя! – мрійливо каже він. – Подумати тільки, людина справді заробляє гроші уві сні! Вранці долар підніметься знову, і акції подряпаються за ними угору, як спритні мавпи!

– Не псуй нам вечора. Де твоя машина? Плодить десь тобі інші машини, як твої акції – мільйони?

– Вона в Рене. Стоїть перед «Червоним млином». В антрактах Рене катає своїх подруг. Вони аж лопають від заздрощів.

– Ти одружуєшся з нею?

– Ми заручені, – пояснює Віллі. – Коли ти знаєш, що це таке…

– Уявляю собі.

– Смішно! – каже Віллі. – Вона й зараз часто нагадує мені вночі старшого лейтенанта Гслле, того мерзотника, що отруював нам життя, поки нас не послали на героїчну смерть. Саме так. Моторошна, але чудова втіха – хапати Гелле в обійми. Ніколи не думав, що матиму від цього задоволення, повір мені.

– Вірю.

Ми йдемо темним квітучим садом. В повітрі стоїть запах невідомих квітів.

– Горби купаються у місячному сріблі, – виголошує хтось перед нами, підводячись, як примара, з землі.

Це Гунгерман. Він мокрий, як і Матіас Грунд.

– Що трапилось? – питаю я. – У нас дощу не було.

– Едуард висадив нас з машини. Ми для нього надто голосно співали. Аякже! Респектабельний хазяїн готелю! А потім я хотів трохи освіжити Отто, і ми обидва впали в струмок.

– Ви теж? А де Отто? Шукає Матіаса Грунда?

– Ловить рибу.

– Що?

– От чорт! – похоплюється раптом Гунгерман. – Хоч би не втонув! Він же не вміє плавати.

– Дурниці. Струмок не більше метра завглибшки.

– Бамбус може і в калюжі втопитися. З любові до батьківщини.

Ми знаходимо Бамбуса біля струмка. Він міцно тримається за місток і виголошує рибам промову.

– Тобі погано, святий Франціску? – питає Гунгерман.

– Авжеж, – відповідає Бамбус ї хихотить, ніби сказав щось страшенно смішне. Потім белькоче, цокаючи зубами – Холодно. Я не звик гуляти на свіжому повітрі.

Віллі витягає з кишені пляшку горілки.

– А хто тебе знову врятує? Передбачливий дядечко Віллі. Врятує від запалення легень і від холодної смерті.

– Шкода, що тут немає Едуарда, – каже Гунгерман. – Ви б могли його теж врятувати і заснували б з паном Валентином Бушем Товариство Едуардових рятівників. Це б його доконало.

– Облиште недоречні жарти, – озивається Валентин, який стоїть позад нього. – Хіба для вас капітал не священна річ? Чи ви, може, комуніст? Я ні з ким не ділюсь ним. Едуард належить мені.

Ми п’ємо. В місячному світлі горілка мерехтить, як жовтий самоцвіт.

– Ти ще кудись хочеш іти? – питаю я Віллі.

– Піду в Союз співаків Бодо Ледергозе. Ходімо зі мною. Там ви зможете обсохнути.

– Чудово, – каже Гунгерман.

Нікому не спадає на думку, що простіше було б піти додому. Нікому, навіть поетові смерті.

Ми крокуємо далі вздовж струмка. У воді віддзеркалюється місяць. Його можна випити – хто це колись так сказав?

ХV

Над містом стоїть пізнє задушливе літо, курс долара піднявся ще на двісті тисяч марок, голод збільшився, ціни виросли. Все дуже просто: ціни ростуть швидше за платню, отже, частина населення, яка живе на заробітки, оклади й пенсії, дедалі більше тоне в безпросвітних злиднях, а інша частина купається в ненадійному багатстві. Уряд споглядає. Завдяки інфляції він позбувся своїх боргів, а те, що він одночасно втрачає народ, ніхто не бачить.

Склеп для фрау Нібур готовий. Це бридка кам’яна коробка з кольоровим склом, бронзовими ланцюгами і посипаними жорствою доріжками, хоч і без скульптурних прикрас, які я пропонував їй; однак тепер фрау Нібур раптом відмовляється від нього. Вона стоїть на подвір’ї з строкатою парасолькою, в солом’яному капелюсі, прикрашеному лакованими вишнями, і з разком штучних перлів на шиї. Поруч з нею – якийсь тип у тісному картатому костюмі і в гетрах поверх черевиків. Грім одгримів, трауру як і не було, фрау Нібур уже заручена. Вона враз стала байдужа до пам’яті Нібура. Ім’я того типа, що прийшов з нею, – Ральф Леман, він відрекомендувався технічним консультантом. Костюм у нього, як на таке вишукане ім’я і професію, надто поношений. Зате краватка нова і оранжові панчохи теж – мабуть, то перші подарунки щасливої нареченої.

Бій ведеться з перемінним успіхом. Спочатку фрау Нібур заявляє, що взагалі не замовляла склепу.

– У вас є письмовий доказ? – з тріумфом питає вона.

Ґеорґ поблажливо пояснює їй, що в нашій роботі письмові докази не потрібні. У справах, пов’язаних зі смертю, ще цінується вірність і довіра. Крім того, в нас є понад десяток свідків. Фрау Нібур уже в печінках сидить у наших каменярів, у нашого скульптора і в нас самих із своїми претензіями. До того ж, вона дала завдаток.

– Саме так, – з неперезершеною логікою заявляє фрау Нібур. – Завдаток ми хочемо взяти назад.

– Отже, ви замовляли склеп?

– Я не замовляла, а тільки дала завдаток.

– Що ви скажете на таке пояснення, пане Леман? – питаю я. – З точки зору технічного консультанта?

– Таке буває. – Як кавалер, він підтримує фрау Нібур і починає пояснювати, коли таке буває. Але Ґеорґ перебиває його. Він заявляє, що про завдаток теж немає письмових доказів.

– Що? – Ральф обертається до фрау Нібур – Емілі, в тебе немає квитанції?

– Я не знаю, – белькоче фрау Нібур. – Хто ж міг сподіватись, що вони казатимуть, ніби я не платила грошей! Шахраї!

– Зробити таку дурницю!

Фрау Нібур знічується під лютим поглядом Ральфа. Він раптом перестає бути кавалером. Боже, думаю я, раніше в неї був кит – тепер вона спіймала собі акулу.

– Ніхто не каже, що ви не давали грошей, – пояснює Ґеорґ. – Ми тільки говоримо, що про це так само немає письмових доказів, як і про замовлення.

Ральф підбадьорюється.

– Ну от.

– Врешті, ми згодні забрати склеп назад, – заявляє Ґеорґ, – якщо ви його не хочете.

– Ну от, – повторює Ральф. Фрау Нібур жваво підтакує.

Я вражено дивлюсь на Ґеорґа. Склеп стане другим охоронцем нашого складу, брагом чорного обеліска.

– А завдаток? – питає Ральф.

– Завдаток, звичайно, залишається в нас, – кажу я. – Так завжди робиться.

– Що? – Ральф обсмикує жилет і набундючується. Я помічаю, що штани в нього теж надто короткі і надто вузькі.

– Та це ж було б курам на сміх! – каже він. – Ні, з нами так не вийде!

– З нами теж. Ми завжди маємо справу з клієнтами, які забирають те, що замовляли.

– Ми ж нічого не замовляли, – з новою відвагою втручається фрау Нібур. Вишні на її капелюсі погойдуються. – До того ж ви надто дорого хотіли.

– Тихо, Емілі! – гримає на неї Ральф.

Вона скоряється, злякана й щаслива, що він такий мужній.

– Є ще суд, – загрозливо додає Ральф.

– Сподіваємось, що таки є.

– Ви після одруження будете й далі тримати пекарню? – питає Ґеорґ Емілі.

Вона така злякана, що лише мовчки поглядає на свого нареченого.

– Аякже, – відповідає Ральф. – Звичайно, поряд з роботою в промисловості. А вам навіщо?

– Булочки й пиріжки були в неї надзвичайно смачні.

– Дякую, – манірно каже Емілі. – То як із завдатком?

– Я вам ось що запропоную, – заявляє Ґеорґ, стаючи раптом надзвичайно люб’язним. – Посилайте нам безплатно протягом місяця по дванадцять булочок щоранку і по шість пиріжків з фруктами щовечора, і тоді в кінці місяця ми повернемо завдаток, не вимагаючи, щоб ви брали склеп.

– Гаразд! – відразу згоджується фрау Нібур.

– Тихо, Емілі! – Ральф штовхає її в бік. – Ось чого захотіли! – сердито відповідає він Ґеорґові. – Повернути гроші через місяць! А що тоді вони будуть варті?

– Ну, то беріть склеп, – кажу я, – хай буде так.

Боротьба триває ще чверть години. Нарешті ми пристаємо на те, що половину грошей повернемо зараз, а половину через два тижні. Булочки й пиріжки нам таки будуть посилати. Ральф нічого не може вдіяти. На нашому боці інфляція. Для суду числа є завжди числами, незалежно від того, що вони означають. Коли б Ральф захотів повернути завдаток через суд, Емілі, мабуть, одержала б його десь аж через рік – ту саму суму, тоді вже нічого не варту. Тепер я розумію Ґеорґа: він знайшов чудовий вихід. Завдаток уже й так становить тільки якусь частину своєї колишньої вартості.

– Але де ж ми дінемо склеп? – питаю я Ґеорґа, коли заручені, нарешті, йдуть від нас. – Зробимо з нього собі приватну каплицю?

– Ми трохи переробимо дах. Курт Бах примостить на ньому скорботного лева або солдата при повній зброї, а коли буде треба, то й ангела чи постать зажуреної Німеччини. Двоє вікон виймемо й замінимо їх мармуровими плитами, на яких можна буде вибити імена, тоді склеп стане… – Ґеорґ робить паузу.

– Маленьким пам’ятником полеглим на війні, – докінчую я. – Але ж Курт Бах не зуміє зробити ані фігури ангела, ані солдата, ані Німеччини. Найбільше, що він може, це виліпити барельєф. Доведеться нам обмежитись своїм звичайним левом. Але для нього дах надто малий. К раще посадимо там орла.

– Навіщо? Одна левова лапа може звисати з постаменту. Тоді все буде гаразд.

– А що коли взяти бронзового лева? Фабрики металевих виробів одливають звірів якого завгодно розміру.

– Гармату, – задумливо каже Ґеорґ. – Понівечену снарядами гармату. Це було б щось нове.

– Однак тільки для села, з якого на війні загинули самі артилеристи.

– Послухай, – каже Ґеорґ, – дай волю фантазії. Зроби кілька малюнків, якомога більших і, найкраще, кольорових. А потім побачимо!

– А що якби приліпити до нього обеліск? Так би ми вбили одразу двох зайців.

Ґеорґ сміється.

– Коли ти впораєшся з цим, я тобі в нагороду поставлю цілий ящик рейнгардтського, врожаю 1921 року. Про таке вино можна тільки мріяти.

– Краще було б, якби ти давав по одній пляшці наперед. Тоді швидше приходило б натхнення.

– Гаразд, почнемо з однієї. Ходімо до Едуарда.

Едуард, як завжди, похмурніє, коли бачить нас.

– Радійте, пане Кноблох, – каже Ґеорґ, виймаючи з кишені цілу ікменю асигнацій, – сьогодні ви одержите чисті гроші.

Едуард веселішає.

– Справді? Ну звичайно, адже мусить колись настати цьому кінець. Сядете біля вікна?

В тому кутку, де подають вино, знову сидить Герда.

– Ти тут постійний відвідувач? – похмуро питаю я.

Герда весело сміється.

– Я тут у справах.

– У справах?

– У справах, пане слідчий, – повторює вона.

– Можна нам цього разу запросити вас на обід? – питає Ґеорґ і штовхає мене ліктем, щоб я не поводився, як осел.

Герда оглядає нас.

– Якби я запросила вас, то вдруге нам би це так не минулось, правда ж?

– Звичайно, – кажу я і, не втримавшись, додаю: – Едуард краще розірвав би заручини.

Герда сміється, але нічого не каже. Вона одягнена в дуже гарну шовкову сукню тютюнового кольору. Який я був осел, думаю я. Ось тут сидить саме життя, а я, засліплений своєю дурною манією величі, не розумів цього.

З’являється Едуард і знову похмурніє, побачивши нас біля Герди. Я помічаю, що він уже прикидає, скільки втратить на нас. Він гадає, що ми збрехали й знову хочемо попоїсти за його кошт.

– Ми запросили на обід фрейлейн Шнайдер, – пояснює Ґеорґ. – Ми святкуємо конфірмацію Людвіга. Він поступово стає мужчиною. Уже більше не думає, що світ існує тільки для нього.

Едуард знову веселішає – Ґеорґ для нього авторитетніший за мене.

– Є чудові курчата! – Едуард складає губи так, ніби хоче свиснути.

– Дай нам звичайний обід, – кажу я. – В тебе завжди все чудове. І принести пляшку рейнгардтського, врожаю 1921 року!

Герда дивиться на мене.

– Вино на обід? Ви виграли в лотерею? Чому ж тоді ви не ходите більше в «Червоний млин»?

– Нам випав тільки невеликий виграш, – відповідаю я. – А ти ще й досі там виступаєш?

– Ти хіба не знаєш? І тобі не соромно? Едуард он знає. Правда, два тижні я не працювала, але з першого починаю новий ангажемент.

– Коли так, то ми прийдемо, – заявляє Ґеорґ. – Навіть якщо нам доведеться віддати в заставу склеп!

– Твоя подруга вчора ввечері теж була там, – каже мені Герда.

– Ерна? Вона не моя подруга. А з ким вона була?

Герда регоче.

– Яке тобі діло? Вона ж уже не твоя подруга?

– Дуже велике, – відповідаю я. – Минає багато часу, поки людина перестане реагували, навіть якщо воца реагуе вже чисто механічно, як жаб’яча лапка на електричний струм. І тільки коли ти вже остаточно розлучаєшся з кимось, тебе починає цікавити все, що його стосується. Це один із парадоксів кохання.

– Ти надто багато думаєш. Це завжди шкодить.

– Він думає не так, як треба, – каже Ґеорґ. – У нього розум гальмує почуття, замість того, щоб підхльоскувати їх.

– Які ж ви страшенно розумні! – вигукує Герда. – Чи вам хоч щастить колись розважитись у житті?

Ми з Ґеорґом перезираємось. Ґеорґ сміється. Я спантеличений.

– Думати – це й є для нас розвага, – відповідаю я, знаючи, що кажу неправду.

– Ох, бідолахи ви! Тоді, принаймні, хоч їжте як слід.

Рейнгардтське знову виручає нас. Едуард сам відкорковує пляшку і пробує вино. Він удає з себе знавця вин, який перевіряє, чи пляшка була добре заткнена. Для цього він наливає собі повну чарку.

– Прекрасне! – вигукує він з французьким акцентом, ковтаючи вино й кліпаючи очима.

– Справжньому знавцеві для проби досить кількох крапель, – зауважую я.

– А мені ні. Та ще й такого вина. Я ж хочу вам вибрати найкраще!

Ми нічого не відповідаємо: у нас у запасі є ще козир. За Гердин і наш обід ми заплатимо своїми невичерпними талонами.

Едуард розливає вино.

– Ви не почастуєте й мене чаркою? – нахабно питає він.

– Потім, – кажу я. – Ми питимемо не одну пляшку. Під час обіду ти заважаєш, бо рахуєш кожний шматок у роті, як чернець-бернардинець.

– Тільки тоді, коли ви, як паразити, приходите з своїми талонами.

Едуард витанцьовує довкола Герди, як учитель танців у школі, коли навчає дівчат вальсів.

Герда ледве стримується, щоб не засміятись. Я штовхнув її під столом ногою, і вона одразу зрозуміла, що ми готуємо для Едуарда.

– Кноблох! – гримить раптом могутній голос.

Едуард підстрибує, ніби йому хтось дав стусана в зад.

За спиною в нього, невинно посміхаючись, стоїть Рене де ля Тур. Едуард ледве стримується, щоб не вилаятись.

– Завжди я попадаюсь на це – бурчить він.

– Не сердься, – кажу я. – Це в тобі говорить справжня німецька кров. Найблагородніша спадщина твоїх слухняних предків.

Жінки вітаються, як два усміхнені поліцаї з карного розшуку.

– Яка гарна сукня, Ґердо, – вигукує Рене. – Шкода, що я не можу носити такої. Я надто тонка для цього фасону.

– Нічого, – відповідає Герда. – Мені теж торішня мода більше подобається. Особливо ті чудесні черевички з ящіркової шкіри, які ти носиш. З кожним роком я їх люблю все більше.

Я зиркаю під стіл. Рене справді взута в черевички з ящіркової шкіри. Як Герда сидячи зуміла побачити їх, важко збагнути. Це одна з одвічних загадок жіноцтва. Незрозуміло, чому цей їхній талант не використовується для практичніших цілей – скажімо, щоб стежити за ворогом з прив’язних аеростатів при артилерії чи для якихось подібних культурних потреб.

Віллі перебиває їхній дует. Він сьогодні неперевершений – вєсь у світло-сірому: світло-сірі костюм, сорочка, краватка, шкарпетки, замшеві рукавички, а над усім цим, як вибух Везувія, – рудий чуб.

– Вино! – вигукує він. – Могильники бенкетують! Пропивають горе якоїсь сім’ї! Мене теж запрошуєте?

– Ми своє вино заробили не на біржі, ти, паразите на тілі народу, – відповідаю я. – Проте з мадемуазель де ля Тур ми охоче поділимось ним. Ми раді кожному, хто може налякати Едуарда.

Мої слова викликають у Герди приступ веселості. Вона штовхає мене під столом. Я відчуваю, як її коліно притуляється до мого. По спині в мене пробігає гаряча хвиля. Ми раптом стаємо ніби змовниками.

– Ви сьогодні, звичайно, теж іще налякаєте його, – каже Герда. – Коли він прийде з рахунком. Я відчуваю це. Я вмію вгадувати чужі думки.

Все, що вона каже, ніби за помахом чарівної палички, починає звучати для мене якось особливо. Що сталося? Чи мене заливає хвиля кохання, чи це тільки одвічна радість від того, що ти одбиваєш в іншого дівчину? Ресторан уже не здається мені просякнутим запахом їжі балаганом – він з неймовірною швидкістю, ніби гойдалка, мчить у простір. Я виглядаю у вікно і здивовано бачу, що міська ощадна каса й досі стоїть на тому самому місці. Навіть без Гердиного коліна її вже давно мала б змити інфляція. Однак камінь і бетон переживають діла людські і самих людей.

– Чудове вино, – кажу я. – Таке, ніби йому вже п’ять років.

– Йому більше, – заперечує Віллі, котрий зовсім не розуміється на винах. – Принеси ще дві пляшки, Едуарде.

– Навіщо одразу дві? Вип’ємо одну, потім замовимо другу.

– Гаразд. Пийте собі як хочете! А мені, Едуарде, якнайшвидше подай шампанського!

Едуард мчить, ніби підошви йому намазано салом.

– Що трапилось, Віллі? – питає Рене. – Ти думаєш, що не доведеться купувати мені шуби, коли ти мене напоїш?

– Ти одержиш свою шубу! Шампанське я замовляю з вищою метою. З виховною! Ти не бачиш її, Людвігу?

– Ні. Я більше люблю натуральні вина, ніж шампанське.

– Ти справді нічого не бачиш? Он за три столики від нас, за колоною? Щетинисте свиняче рило, підступні очі гієни і гострі курячі груди? Вбивця нашої юності?

Я шукаю поглядом цю зоологічну химеру і відразу ж знаходжу. Це директор нашої гімназії – постарілий, облізлий, але все-таки він. Сім років тому він заявляв, що Віллі скінчить життя на шибениці, а на мене чекає довічна каторга. Директор теж помітив нас – він лупає в наш бік червоними очима. Тепер я розумію, навіщо Віллі замовив шампанське.

– Зроби так, Едуарде, щоб пробка вистрілила, і як-найголосніше! – наказує Віллі.

– Це непристойно.

– Шампанське п’ють не для того, щоб дотримуватись пристойності, а щоб надати собі ваги.

Віллі бере в Едуарда пляшку і збовтує її. Пробка вилітає з таким звуком, ніби вистрілили з пістолета. На мить у залі стає тихо. Щетинисте свиняче рило витягується. Віллі підводиться за столом на весь свій велетенський зріст і, тримаючи в правій руці пляшку, наливає чарку за чаркою. Шампанське піниться, чуб Віллі пломеніє, обличчя сяє. Він дивиться на Шімеля, нашого директора, і Шімель, як загіпнотизований, втуплюється поглядом у Віллі.

– Клюнув, – шепоче Віллі, – а я вже думав, що він ігноруватиме нас.

– Він же ревний наставник і не може ігнорувати нас, – відповідаю я. – Для нього ми залишимось учнями, навіть якщо нам стукне по шістдесят. Глянь, як він крутить носом.

– Не поводьтеся, як дванадцятилітні, – каже Рене.

– Чому б ні? – питає Віллі. – Постаріти ми завжди встигнемо.

Рене розчаровано піднімає руку, на якій поблискує аметистовий перстень.

– І отакі захищали вітчизну!

– Думали, що захищали вітчизну, – поправляю я, – поки не побачили, що захищаємо тільки частину її – ту, яку найкраще було б послати під три чорти, в тому числі й оте патріотичне свиняче рило, що сидить он за колоною.

Рене сміється.

– Не забувайте, що ви захищали країну поетів і мислителів.

– Країна поетів і мислителів не потребує нашого захисту – хіба що тільки від того свинячого рила і йому подібних, котрі садять поетів і мислителів у тюрми, поки ті живі, а коли вони помирають – роблять із них для себе рекламу.

Герда витягує шию.

– Сьогодні всі такі дотепні, правда ж?

І ще раз штовхає мене під столом. Я сповзаю з ораторської трибуни і знову опиняюсь на гойдалці, що летить над землею. Ресторан стає частиною космосу, і навіть у Едуарда, котрий, хлище шампанське, як воду, щоб збільшити рахунок, з’являється довкола голови ореол святого.

– Підеш зі мною після обіду? – пошепки питає мене Герда.

Я киваю.

– Іде! – захоплено шепоче Віллі. – Я знав, що він підійде!

Рило не витримує – підводиться і, лупаючи очима, підходить до нашого столика.

– Гомайєр, правда ж? – питає рило.

Віллі вже сидить.

– Прошу? – озивається він, не підводячись.

– Адже ви колишній учень Гомайєр! – каже Шімель уже роздратовано.

Віллі обережно ставить пляшку на стіл.

– Вибачте, баронесо, – звертається він до Рене. – Мені здається, що цей пан чогось від мене хоче.

Він обертається до Шімеля.

– Чим можу бути корисний? Чого ви хочете, добродію?

На мить Шімель розгублюється. Він, певно, й сам не знає, що хотів сказати. Ревного наставника пригнала сюди нестримна хвиля щирого обурення.

– Бокал шампанського? – люб’язно питає Віллі. – Хочете спробувати, як живуть інші?

– Що вам спало на думку? Я не розпусник!

– Шкода, – каже Віллі. – Однак чого ж вам усе-таки треба? Хіба ви не бачите, що заважаєте нам?

Шімель люто витріщується на нього.

– Чи це абсолютно необхідно, – каркає він, – щоб колишні учні моєї гімназії серед білого дня влаштовували оргії?

– Оргії? – Віллі здивовано зиркає на Шімеля. – Вибачте ще раз, баронесо, – звертається він до Рене. – Цей невихований чоловік, – між іншим, це пан Шімель, я тепер упізнав його, – граціозно відрекомендовує він Шімеля Рене, – баронеса Рене де ля Тур, – Рене поблажливо схиляє свою кучеряву голову, – так от, цей неотесаний чоловік вважає, що випити бокал шампанського в день вашого народження – це значить влаштовувати оргію.

Шімель бентежиться, наскільки він взагалі може бентежитись.

– День народження? – скрипить він. – Ну добре… але все одно, це маленьке місто… як колишній учень, ви могли б…

Скидається на те, що він, всупереч своєму бажанню, має намір простити нас. Слова «баронеса де ля Тур» справили на старого обожнювача вищої касти відповідне враження. Віллі швидко вживає рішучих заходів.

– Як колишні ваші учні, ми повинні ще вранці разом з кавою випивати чарку горілки або й дві, – заявляє він, – щоб, нарешті, взнати, що означає слово «радість». Це, звичайно, ніколи не входило у ваш навчальний план, кате молоді! Ви, вірний раб обов’язку, так отруювали нам життя, що ми навіть в армії сподівалися знайти визволення! Пісний фельдфебелю письмових завдань! Тільки через вас ми стали розпусниками! Ви один відповідаєте за все! А зараз забирайтесь геть звідси, унтер-офіцере нудоти!

– Це… це просто… – белькоче Шімель. Він почервонів як рак.

– Ідіть додому і вмийтесь як слід, ви, помийнице життя!

Шімель хапає ротом повітря.

– Поліція! – видавлює пін із себе. – Така страшна образа! Я вам покажу…

– Нічого ви нам не покажете, – перебиває його Віллі. – Ви й досі думаєте, що ми ваші раби. Єдине, що ви зробите, це відповісте на Страшному суді за те, що викликали в серцях незчисленних поколінь юнаків ненависть до Бога і до всього доброго й прекрасного! Я не хотів би бути на вашому місці, Шімель, коли настане воскресіння мертвих. Скільки вам дістанеться від самого тільки нашого класу! А потім, звичайно, ще й смола та вогонь у пеклі!

Шімель захлинається від люті.

– Ви ще почуєте про мене! – вигукує він і повертається, як корвет у бурю.

– Шімель! – гримить позад нього могутній голос.

Рене справляє враження, як завжди. Шімель вмить обертається на любий його серцю звук команди.

– Що? Прошу? Хто?.. – його погляд блукає по столиках.

– Ви не родич самовбивця Шімеля? – щебече Рене.

– Самовбивця? Що це має означатиі Хто мене кликав?

– Ваше сумління, Шімель, – кажу я.

– Це ж просто…

Я вже чекаю, що на губах у Шімеля виступить піна. Справжня насолода бачити, як цьому майстрові писати доноси відібрало, нарешті, мову.

Віллі наливає чарку і киває Шімелеві:

– За ваше здоров’я, хоробра кафедральна гієно! І не суньте більше свого носа до столика, де сидять чужі люди, та ще й дами.

Шімель зникає з якимось дивним звуком, ніби в ньому хтось відкупорив пляшку, але не з шампанським, а з зельтерською водою.

– Я знав, що він причепиться до нас, – заявляє Віллі, страшенно задоволений.

– Ти був неперевершений! – кажу я. – Звідки це раптом у тебе взялась така дотепність?

Віллі посміхається.

– Цю промову я вже виголошував щонайменше сто разів! На жаль, завжди сам, без Шімеля. Тому я й знаю її напам’ять. За ваше здоров’я, дітки!

Едуард трясеться від сміху.

– Я не можу! Помийниця життя! Страшний образ! Я почув його – і шампанське стало бридке, як помиї!

– Воно й раніше було таке, – зауважую я.

– Які ж ви ще діти! – хитає головою Рене.

– Ми б хотіли ними й залишитись. Постаріти дуже просто, – сміється Віллі. – Едуарде, рахунок!

Едуард приносить рахунки: один Віллі, другий нам.

Обличчя в Герди напружене. Вона чекає ще одного вибуху. Ми з Ґеорґом витягуємо свої талони і кладемо на стіл. Але Едуард не вибухає – він сміється.

– Нічого! – каже він. – Маючи такий виторг од вина, можна втратити на обіді.

Ми розчаровано перезираємось. Дами підводяться і обтрушуються, як курки, що встали з піску.

Віллі поплескує Едуарда по плечі.

– Ти джентльмен. Інший зчинив би галас, що від нього прогнали клієнта.

Едуард посміхається.

– Нічого, цей тип з тростинкою ще ніколи не залишав тут порядної суми. Завжди чекає, щоб його хтось запросив.

– Ходімо, – шепоче мені Герда.

Сукня тютюнового кольору лежить десь біля ліжка. Черевички з коричневої замші стоять під стільцем. Один навіть перевернувся. Вікно відчинене. Крізь нього в кімнату заглядає листя дикого винограду. Знизу, з «Альтштедтер Гоф», долинають приглушені звуки електричного піаніно. Грають вальс «Ковзанярі». Крізь музику час від часу чути глухі удари – це тренуються жінки-борці.

Біля ліжка стоять дві пляшки холодного, як крига, пива. Я відкупорюю їх і даю одну Герді.

– Де ти так засмагла? – питаю я.

– На сонці. Воно пече вже кілька місяців. Ти не помічав?

– Помічав. Але в конторі не засмагнеш.

Герда сміється.

– Коли працюєш у нічному клубі, то це простіше. Цілий день вільний. Де ти був увесь час?

– Ніде, – кажу я і раптом згадую, що Ізабела теж завжди так питає мене. – Я думав, що ти була з Едуардом.

– І це причина, щоб не приходити?

– А хіба ні?

– Звичайно, ні, дурненький. Це зовсім різні речі.

– Мені важко це зрозуміти, – кажу я.

Герда не відповідає. Вона потягується й ковтає пива.

Я оглядаю кімнатку.

– Гарно тут. Наче ми лежимо на верхньому поверсі десь у таверні на березі Тихого океану. І ти засмагла, як туземка.

– А ти, виходить, білий торговець ситцем, скляним намистом, бібліями й горілкою?

– Так, – здивовано відповідаю я. – Саме таким торговцем я завжди мріяв стати, коли мені було шістнадцять років.

– А пізніше ні?

– Пізніше ні.

Я лежу біля неї, тихий і розслаблений. У вікно під дахом заглядає голуба ніч. Я ні про що не думаю, нічого не хочу і намагаюсь ні про що не питати. Безмежний спокій, просте життя, плин часу зупинився. Ми ніби потрапили у володіння якогось бога. Лежимо і п’ємо холодне, запашне пиво.

Герда віддає мені кухоль.

– Як ти гадаєш, Рене справді одержить шубу? – ліниво питає вона.

– А чому ж ні? Віллі зараз мільярдер.

– Треба мені було спитати її, яку саме вона хоче. Мабуть, ондатрову чи боброву.

– Лисячу, – байдуже кажу я. – Або, про мене, хай навіть леопардову.

– Леопардова надто тонка на зиму. Котикова робить жінку старою. Шуба з чорнобурої лисиці – дуже товстою. Найкраща, звичайно, норкова.

– Справді?

– Еге ж. Шуба на все життя. Але страшенно дорога. Безбожно дорога.

Я ставлю свою пляшку на підлогу. Розмова стає трохи неприємною.

– Все це мені не під силу. Я не можу купити навіть кролячого коміра.

– Ти? – здивовано питає Герда. – Хто ж про тебе каже?

– Я кажу. Кожен вразливий чоловік за такої ситуації прийняв би твої слова на свій рахунок. А я, як на теперішні часи, аж занадто вразливий.

Герда сміється.

– Ти вразливий, мій хлопчику? Однак я справді маю на увазі не тебе.

– А кого ж?

– Едуарда. Кого ж іще?

Я підводжуся.

– Ти хочеш примусити Едуарда подарувати тобі шубу?

– Звичайно, любий. Якщо мені тільки пощастить. Та може, коли Рене вже матиме… Чоловіки такі…

– І ти розповідаєш мені про це, лежачи зі мною у ліжку?

– А чому б ні? В такі хвилини мені спадають найкращі думки.

Я мовчу, зовсім приголомшений.

Герда повертає до мене голову.

– Ти образився?

– Принаймні, я спантеличений.

– Чого? Тобі слід було б ображатись, якби я вимагала шубу від тебе.

– А так я повинен пишатися, що ти хочеш мати її від Едуарда?

– Звичайно! Це свідчить про те, що ти не фраєр.

Я зиркаю на неї. Такого слова я не знаю.

– А що таке – фраєр?

– Той, у кого є гроші. Хто їх може витрачати на інших. Едуард, наприклад.

– Віллі теж фраєр?

Герда сміється.

– Наполовину. Для Рене.

Я почуваю себе досить-таки безглуздо і тому мовчу.

– Хіба я не правду кажу? – питає Герда.

– Правду? При чому тут правда?

Герда знову сміється.

– Мені здається, що ти справді заплутався. Яка ти ще дитина!

– Якраз у цьому випадку я й хотів би бути дитиною, – кажу я, – інакше…

– Що інакше?

– Інакше… – я замислююсь. Мені й самому не зовсім зрозуміло, що я мав на думці, однак все-таки пробую висловити це: – Інакше я почував би себе напівсутенером.

Тепер Герда вже голосно регоче.

– Для цього тобі ще багато чого бракує, мій хлопчику.

– Сподіваюсь, що бракуватиме й надалі.

Герда повертає до мене обличчя. Запітнілий кухоль вона тримає в себе на грудях, втішаючись його прохолодою.

– Бідний мій хлопчику, – каже вона, все ще сміючись, з неприємним напівматеринським співчуттям. – Тебе ще не раз обдурюватимуть!

От чорт, думаю я, куди подівся спокій тропічного острога? Тепер я раптом почуваю себе так, наче я голий, і мавпи кидають у мене колючими кактусами. Кому приємно чути, що в майбутньому йому доведеться бути рогоносцем?

– Це ми ще побачимо, – кажу я.

– Ти думаєш, що бути сутенером так просто?

– Не знаю. Однак, безумовно, не дуже почесно.

Герда глузливо пирхає.

– Почесно! Що ти ще вигадаєш? Ми ж говоримо не про солдатів, а про жінок. А для жінок честь дуже нудна, бідний мій хлопчику.

Вона знову ковтає пива. Я дивлюсь, як воно тече їй у рот. Якщо вона ще раз назве мене бідним хлопчиком, я мовчки виллю своє пиво їй на голову, аби показати, що я теж можу поводитись, як сутенер, чи, принаймні, так, як вони, на мою думку, мають поводитись.

– Гарна розмова, – кажу я, – особливо зараз.

Здається, я володію талантом, про який і сам не здогадувався, – смішити інших. Герда знову регоче.

– Розмова, як розмова, – каже вона. – Коли отак лежиш поряд, то все одно, про що розмовляти. Кажеш те, що спадає на думку. Чи тут теж є якісь закони, мій…

Я хапаю пляшку з пивом і чекаю слів «бідний хлопчику», однак у Герди є якесь шосте чуття – вона знову ковтає пива і замовкає.

– Може, не варто саме зараз розмовляти про шуби, сутенерів і рогоносців, – кажу я. – Для таких хвилин є й інші теми.

– Звичайно, – погоджується Герда. – Але ж ми й не розмовляємо про це.

– Про що?

– Про шуби, сутенерів і рогоносців.

– Ні? А про що ж?

Герда знову починає сміятись.

– Про кохання, солодкий мій. Але так, як про це говорять розумні люди. А ти б чого хотів? Декламувати вірші?

Тяжко ображений, я знову хапаюсь за пляшку. Та не встигаю підняти її, як Герда цілує мене. Губи в неї мокрі від пива, але поцілунок такий міцний і щирий, що я в одну мить знову опиняюсь на тропічному острові. Адже туземки теж п’ють пиво.

– А знаєш, що мені в тобі подобається? – заявляє Герда. – Те, що ти таке старомодне ягня! І де ти тільки навчився всіх оцих дурниць? Ти ставишся до кохання, як студент-корпорант, котрий озброївся шпагою і удає, що він на дуелі, а не на танцях. – Герда тіпається від сміху. – Ох ти ж мій надутий німцю, – ніжно додає вона.

– Це знову образа? – питаю я.

– Ні, просто факт. Тільки ідіоти думають, що бувають нації кращі й гірші.

– А ти не надута німкеня?

– У мене мати чешка: це трохи полегшує мою долю.

Я дивлюсь на голе безтурботне створіння, що лежить поруч, і раптом у мене виникає бажання мати дві або, принаймні, одну бабусю чешку.

– Любий, – каже Герда. – Кохання не має гідності. Але я боюсь, що ти навіть помочитись не можеш без певного світогляду.

Я беру сигарету і думаю: як жінка може таке казати?

Герда стежить за мною.

– Як жінка може таке казати, правда ж? – посміхається вона.

Я знизую плечима. Вона потягується і підморгує мені. Потім поволі заплющує одне око, а другим пильно дивиться на мене. І під цим поглядом я раптом здаюсь собі якимось провінціальним учителем. Вона каже правду – навіщо завжди до всього тулити принципи? Чом не сприймати все таким, яким воно є? Яке мені діло до Едуарда? Що таке слово? І що таке норкова шуба? І хто кого обдурює? Едуард мене, чи я його, чи Герда нас обох, чи ми обидва Герду, чи ніхто нікого? Із нас трьох тільки Герда щира, а ми – хвальки і базіки, що повторюють банальні фрази.

– Ти думаєш, що з мене ніколи не вийшло б сутенера? – питаю я.

Вона хитає головою.

– Жінки задля тебе не спатимуть з кимось іншим, щоб заробити тобі грошей. Але не журись: найголовніше те, що вони спатимуть з тобою.

Я вже хочу обережно скінчити цю розмову, однак не витримую.

– А Едуард?

– Чого тебе так цікавить Едуард? Я тобі вже все пояснила.

– Що пояснила?

– Що він фраєр. Людина, яка має гроші. В тебе ж їх нема. А мені вони потрібні. Зрозумів?

– Ні.

– Тобі й не треба цього розуміти, любий. І заспокойся – ще нічого не сталося і довго не станеться. Як щось буде, я тобі сама скажу. А ти не роби з цього трагедії. Життя не таке, як тобі здається. Затям собі тільки одне: має рацію завжди той, хто спить з жінкою. Знаєш, чого я хочу?

– Чого?

– Поспати з годинку, а потім приготувати бараняче рагу, покласти в нього часнику, багато часнику…

– А хіба ти зможеш зробити це тут?

Герда показує на стару газову плитку, що стоїть на комоді.

– Якщо треба, то я приготую на ній обід на шість осіб. По-чеському! Так, що тільки здивуєшся! До рагу ми візьмемо внизу бочкового пива. Це не суперечить твоїй ілюзії про кохання? Чи, може, згадка про часник зачіпає ніжні струни твоєї душі?

– Ні, – відповідаю я, відчуваючи себе підкупленим, але разом з тим на серці в мене так легко, як давно вже не було.

ХVІ

– От несподіванка! – кажу я. – Так рано! Та ще й у неділю!

Спочатку я думав, що то якийсь злодій товчеться в конторі о п’ятій годині ранку, але, зійшовши вниз, побачите там Ризенфельда.

– Ви, мабуть, помилилися, – кажу я. – Сьогодні ж вихідний. Навіть біржа не працює. Що ж тоді казати про нас, скромних трударів? Чи, може, десь пожежа? Чи вам треба грошей для «Червоного млина»?

Ризенфельд хитає головою.

– Просто дружні відвідини. В мене пересадка по дорозі з Лоне до Ганновера. Щойно приїхав, і треба цілий день чекати. Навіщо в такий час іти до готелю? Кава й у вас є. А що поробляє чарівна дама, яка живе напроти? Вона рано встає?

– Он воно що! – кажу я. – Виходить, вас пригнала сюди пристрасть! Ви ще такі молоді! Поздоровляю вас! Однак вам не пощастило. В неділю її чоловік завжди дома. Він атлет і майстер кидати ножі.

– Чемпіон світу з кидання ножів – я, – незворушно заявляє Ризенфельд. – Особливо тоді, коли до кави дають ще й шматок сала і чарку горілки.

– Ходімо нагору. Правда, в моїй комірчині ще не прибрано, але там я зможу приготувати вам каву. А поки закипить вода, ви, якщо захочете, гратимете на піаніно.

Ризенфельд одмахується.

– Я залишусь тут. Мені подобається така мішанина: середина літа, ранкова прохолода і надмогильні пам’ятники. Вона викликає апетит і додає життєрадісності. До того ж, тут стоїть горілка.

– Нагорі в мене є набагато краща.

– Мені досить і такої.

– Гаразд, як хочете, пане Ризенфельд!

– Чого ви так кричите? – питає Ризенфельд. – Я ж зл цей час не оглух.

– Дуже радий, що бачу вас, пане Ризенфельд, – відповідаю я ще голосніше і розкотисто сміюся.

Не можу ж я йому пояснити, що своїм криком сподіваюсь збудити Ґеорґа і дати йому зрозуміти, що трапилось. Наскільки мені відомо, різник Вацек поїхав учора на якийсь з’їзд націонал-соціалістів, і Ліза скористалася цією нагодою, щоб переспати ніч в обіймах свого коханця. Ризенфельд, сам того не знаючи, сидить, наче вартовий, перед дверима спальні. Ліза може вибратись тільки крізь вікно.

– Гаразд, тоді я принесу вам каву сюди, – кажу я і біжу сходами нагору. Там я беру «Критику чистого розуму», обв’язую її мотузкою, спускаю вниз і розгойдую перед Ґеорґовим вікном. Водночас пишу кольоровим олівцем на клаптику паперу: «Ризенфельд у конторі», роблю в записці дірку і спускаю її по мотузці на том Канта. Потім стукаю Кантом кілька разів у вікно, і незабаром звідти з’являється лиса Ґеорґова голова. Він подає мені знак. Ми розігруємо коротку пантоміму. Я даю ііому зрозуміти, що ніяк не спекаюсь Ризенфельда. Викинути ж його геть я не можу: надто залежить від нього те, чи матимемо ми свій насущний хліб.

Я тягну назад «Критику чистого розуму» і спускаю донизу свою пляшку горілки. Гарненька повна ручка випереджає Ґеорґа – вона ловить її і затягує всередину. Хтозна, коли Ризенфельд піде. А коханці тим часом дуже голодні після безсонної ночі. Тому я спускаю ще й масло, хліб та шматок ліверної ковбаси. Витягши нагору мотузку, я помічаю, що вона замащена на кінці губною помадою. В кімнаті Ґеорґа ніби хтось зітхає – то з пляшки вибивають пробку. Ромео і Джульєтта на якийсь час урятовані.

Пригощаючи Ризенфельда кавою, я зиркаю у вікно і помічаю Генриха Кроля, що крокує подвір’ям. Крім інших своїх цінних якостей, цей комерсант-патріот має ще звичку рано вставати. Він зве це: «Підставляти груди божій природі». Звичайно, «бога» він уявляє собі не лагідною казковою істотою з довгою бородою, а прусським фельдмаршалом.

Він браво трясе Ризенфельдові руку. Ризенфельд далеко не в захваті від зустрічі.

– Не турбуйтесь про мене, – каже він. – Я тільки випю кави і трошки подрімаю, поки треба буде йти.

– Як же так можна! Такий несподіваний і дорогий гість! – Генрих обертається до мене. – У нас немає свіжих булочок для пана Ризенфельда?

– Спитайте про це у вдови пекаря Нібура або в своєї матері, – відповідаю я. – Здається, що в нашій республіці пекарні в неділю не працюють. Нечувана розхлябаність! В кайзерівській Німеччині було інакше.

Генрих кидає на мене сердитий погляд і коротко питає:

– Де Ґеорґ?

– Я не ангел-хранитель вашого брата, пане Кроль, – відповідаю я біблійською фразою знову голосно, щоб повідомити Ґеорґа про ще одну небезпеку.

– Ви не ангел-хранитель, але службовець моєї фірми! Тому прошу вас належним чином відповідати мені.

– Сьогодні неділя. А в неділю я не службовець. Тільки з власної волі, задля палкої любові до своєї професії і пошани до володаря Оденвальдських заводів я спустився сюди сьогодні так рано. Навіть неголений, що ви, можливо, й помітили, пане Кроль.

– От бачите, – гірко каже Генрих Ризенфельдові. – Через це іми й програли війну. Через розхлябаність інтелігенції і через євреїв.

– І через велосипедистів, – докінчує Ризенфельд.

– Чому через велосипедистів? – здивовано питає Генрих.

– А чому через євреїв? – у свою чергу питає Ризенфельд. Генрих збентежено дивиться на нього.

– А, ви жартуєте, – знехотя каже нарешті він. – Я збуджу Ґеорґа.

– Я б цього не робив, – голосно заявляю я.

– Прошу не давати мені порад!

Генрих підходить до дверей. Я не тримаю його. Ґеорґ мусив би бути глухий, коли б і досі не замкнувся на ключ.

– Нехай собі спить, – каже Ризенфельд. – Мені не хочеться так рано заводити довгі розмови.

Генрих зупиняється.

– Чому б вам не прогулятись на божу природу з паком Ризенфельдом? – питаю я. – А коли повернетесь, усі вже встануть, на сковороді шкварчатиме яєчня з салом, для вас спеціально спечуть свіжих булочек, похмуре царство смерті буде прикрашене букетом свіжих гладіолусів, і Ґеорґ уже сидітиме тут, поголений і напаханий одеколоном.

– Хай мене Бог боронить! – бурмоче Ризенфельд. – Я краще залишусь тут і посплю.

Я безпорадно стискаю плечима. Очевидно? мені таки не пощастить спровадити його звідси.

– Про мене, то й залишайтесь. А я тим часом піду складати хвалу Богові.

Ризенфельд позіхає.

– Я й не знав, що тут так шанують релігію. Ви кидаєтесь ім’ям Бога, як камінцями.

– В тім-то й лихо! Ми всі стали надто інтимні з ним. Бог завжди був найближчим другом кайзерів, генералів і політиків. А ми не сміли навіть ім’я його вимовити. Однак я йду не молитись, а тільки грати на органі. Ходімо зі мною!

Ризенфельд одмахується од мене. Більше я нічого не можу вдіяти. Доведеться Ґеорґові самому давати собі раду. Єдине, що я ще здатен зробити, це піти з дому – можливо, тоді й він піде. Про Генриха я не турбуюсь: Ризенфельд якось уже спекається його.

Місто вмите росою. До початку відправи ще більше, як дві години. Я повільно бреду вулицями і почуваю себе якось незвичайно. Вітер теплий і такий ніжний, ніби долар учора не піднявся, а впав на двісті п’ятдесят тисяч марок. Якусь хвилю я стою, замислено втупившись очима у спокійну річку, потім переводжу погляд на вітрину фірми «Бо і сини», яка випускає гірчицю. Гірчицю виставлено на вітрині в мініатюрних бочечках.

Хтось б є мене по плечу, і, отямившись, я обертаюся. Позаду стоїть високий, худий чоловік із запухлими очима. Це Герберт Шерц, Водяна Чума.

Я сердито зиркаю на нього й питаю:

– Добрий ранок чи добрий вечір? Ви вже встали чи ще не лягали спати?

Герберт відригує таким перегаром, що в мене виступають сльози на очах.

– Значить, ще не лягали, – вирішую я. – І не соромно вам? Що спричинилось до цього? Жарт, серйозність, іронія чи простий відчай?

– Відзначав дату, – каже Герберт.

Я не люблю кепкувати з прізвищ. Але Гербертове так і проситься для дотепу.

– Киньте жарти! – кажу я.

– Дату, – самовдоволено повторює Герберт, – свого вступу в члени союзу. Довелось пригощати керівників. – Якусь мить він мовчки дивиться на мене, потім з тріумфом випалює: – Союз стрільців «Фронтові товариші». Розумієте?

Я розумію. Герберт Шерц – колекціонер союзів. Інші люди збирають поштові марки чи пам’ятки війни, а Герберт – союзи. Він уже член більш ніж десяти союзів – не тому, що йому треба так багато розваг, а тому, що він палко любить смерть і пов’язані з нею пишноти. Герберт має дивну примху: він мріє, щоб після смерті йому влаштували найпишніший у місті похорон. Та оскільки він не може залишити на це доволі грошей і не має родичів, які б оплатили похорон, то й вирішив стати членом усіх існуючих союзів. Він знає, що кожен союз, коли помирає його член, приносить вінок з написом, – така його перша мета. Крім того, за домовиною завжди йде делегація від союзу із своїм прапором – на це Герберт теж розраховує. Він прикинув, що вже тепер може сподіватися на два вози вінків, а це ж іще не кінець. Гербертові ледве минуло шістдесят, і він має досить часу, щоб вступити ще в якісь союзи. Він, звичайно, член Союзу співаків Бодо Ледергозе, хоч не проспівав там жодної ноти. Він не активний його член, а співчуваючий, так само, як і в союзі шахістів «Слава коневі», в союзі гравців у кеглі «Всі дев’ятки» і в союзі любителів тераріумів і акваріумів «Pretophyllum scalare», куди я його привів, сподіваючись, що за це він замовить собі в нас надмогильний пам’ятник. Але Герберт нічого не замовив. Тепер, виходить, йому вдалось вступити і в Союз стрільців.

– Хіба ви були коли-небудь солдатом? – питаю я.

– Навіщо? Я член союзу і цього досить. Що, чиста робота? Шварцкопф сказиться від люті, коли дізнається про це.

Шварцкопф – Гербертів конкурент. Два роки тому, довідавшись про Гербертову пристрасть, він жартома заявив, що хоче перевершити його. Шерц щиро повірив цьому, і Шварцкопф задля розваги справді вступив у кілька союзів, аби подивитись, як Герберт реагуватиме. Але з часом гін попав у власні тенета: йому це припало до вподоби, і тепер він сам збирає союзи – не так відверто, як Шерц, а потаємно, крадькома; така нечесна конкуренція завдає Шерцеві чималого клопоту.

– Шварцкопф не так легко казиться, – зауважую я, щоб подражнити Герберта.

– Цього разу сказиться! Адже тут ідеться не тільки про вінок і прапор – за труною крокуватимуть члени союзу в мундирах…

– Мундири заборонено, – поблажливо кажу я. – Ви забули, що ми програли війну? Вам треба було вступити в союз поліцаїв: їм ще дозволено носити мундир.

Я бачу, що Шерц намотав собі на вус мої слова, і тому не здивуюся, коли він через кілька місяців стане співчуваючим членом союзу поліцаїв «За міцні кайдани». Але поки що він заперечує мені:

– До того часу, як я помру, мундири давно вже дозволять носити. Інакше як же бути з інтересами вітчизни? Не будемо ж ми завжди поневолені!

Я дивлюсь на його брезкле обличчя з червоними жилками. Дивно, до чого тільки не можна приліпити слово «поневолення». Я гадаю, що був поневоленим, коли носив солдатський мундир.

– Крім того, – кажу я, – за труною цивільного, безперечно, не дозволять іти в парадній формі з шаблею, каскою і протигазом. Це робиться лише тоді, коли помирає кадровий військовий.

– За моєю труною теж ітимуть, як пообіцяв президент.

– Пообіцяв? Чого п’яному не наобіцяють!

Герберт ніби не чує моїх слів.

– І не тільки це, – шепоче він. – Головне, що буде салют над могилою!

На його невиспаному обличчі – зловтішний тріумф.

Я сміюсь йому в вічі.

– Салют? Чим? Пляшками з зельтерською водою? Адже в нашій любій вітчизні зброю заборонено! За Версальською угодою, пане Шерц. Так що годі вам мріяти про салют!

Але Герберт не бентежиться. Він хитро хитає головою:

– Що ви там знаєте! У нас уже давно існує таємна армія. Чорний рейхсвер! – Він хихикає. – Я матиму салют! Через кілька років усе буде так, як і колись. Загальна військова повинність і армія. Інакше як же нам жити?

Вітер приносить з-за рогу міцний запах гірчиці, а річка раптом ніби кидає на вулицю сріблом. Сходить сонце. Шерц чхає.

– Шварцкопфа остаточно переможено, – самовдоволено заявляє він. – Президент обіцяв мені, що його ніколи не приймуть у союз.

– Він може вступити в Союз ветеранів важкої артилерії, – кажу я. – Тоді над його могилою стрілятимуть з гармат.

Праве око у Шерца нервово сіпнулось, але він одмахується:

– Це все жарти. В місті існує тільки Союз стрільців. Ні, Шварцкопфові кінець. Завтра я зайду до вас оглянути надмогильні пам’ятники. Треба ж на чомусь зупинитися.

Він вибирає собі пам’ятник, відколи я працюю у фірмі. За це його й прозвали Водяною Чумою. Герберт – вічна фрау Нібур. Він ходить від нас до Гольмана й Клоца, а звідти до Штайнмайєра, торгується цілими годинами і все-таки нічого не купує. Ми вже звикли до таких типів: чимало людей, особливо жінок, відчувають дивну насолоду в тому, що за життя замовляють собі домовину, саван, купують місце на цвинтарі і надмогильний памятник, але Герберт і серед них чемпіон. Місце на могилу він, нарешті, купив собі півроку тому – на піщаному сухому пагорку, з якого відкривається чудовий краєвид. Герберт буде там повільніше й пристойніше гнити, ніж у нижній, вогкій частині цвинтаря. І він пишається цим. Щонеділі після обіду він наливає термос кави, бере складаний стільчик, пакунок кренделів і чудово проводить там час, спостерігаючи, як росте плющ. Але замовленням пам’ятника він ще й досі манить усі фірми, як погонич, що крутить морквиною перед мордою осла. Як ми не біжимо, але спіймати його не можемо. Герберт ніяк не вирішить. Він завжди боїться проґавити якусь новинку – електричний дзвінок у домовині, телефон чи щось інше.

Я неприязно дивлюсь на нього. Швидко він одплатив мені за гармати!

– Ви нічого не дістали нового? – поблажливо питає він.

– Нічого, що вас могло б зацікавити… за винятком хіба… але це вже майже продано, – відповідаю я, запалившись раптом помстою і торговельним азартом.

Герберт клює.

– Що саме?

– Це не для вас. Просто-таки чудова річ, але вважайте, що продана.

– Та що саме?

– Склеп. Витвір мистецтва. Шварцкопф надзвичайно зацікавився…

Шерц сміється.

– У вас немає в запасі давніших вигадок?

– Ні. Така річ говорить сама за себе. Це своєрідний посмертний клуб. Шварцкопф має намір заповісти в духівниці, аби щороку в день його смерті там влаштовували поминки. Це буде ніби щороку новий похорон. У склепі все пристосовано до цього: зроблено лавки, вікна засклено різнобарвним склом. Після молитви можна буде ще й трохи закусити. Що, важко буде перевершити Шварцкопфа? Вічні поминки, тим часом як на інші могили ніхто вже й не погляне!

Шерц знову сміється, однак уже не зовсім щиро. Я не звертаю уваги на його сміх. Сонце кидає од річки невагоме бліде срібло.

Шерц перестає сміятися.

– Значить, у вас є такий склеп? – питає він уже занепокоєно, як справжній колекціонер, котрий боїться, щоб часом не прогавити чудової нагоди.

– Забудьте про нього! Шварцкопф його майже купив.

– Краще гляньте на качок на річці! Яке в них барвисте пір’я!

– Я не люблю качок. Вони відгонять болотом. То я прийду подивлюся на ваш склеп.

– Не поспішайте. Побачите його, коли він стоятиме там, де його поставить Шварцкопф, – на кладовищі.

Шерц знову сміється, але цього разу вже вимушено.

Я теж сміюсь. Ніхто з нас не вірить іншому, але кожен спіймався на гачок: Шерц – повіривши в Шварцкопфа, а я – в те, що цього разу він не вислизне з наших рук.

Я йду далі. З «Альтштедтер Гоф» несе запахом тютюну й пива, з якого вивітрився весь хміль. Я заходжу на задній двір. Тут панує цілковитий мир. В промінні ранкового сонця хропуть ті, що до безтями напилися суботнього вечора. Навколо їхніх ротів дзижчать мухи. Над ними здіймається хмара перегару од вишнівки, ялівцевої й хлібної горілки, наче віє запашний пасат із острова, де ростуть прянощі. З листя дикого винограду спускаються на павутинках павуки і гойдаються над їхніми обличчями, як акробати на трапеціях, а в бороді одного цигана, ніби в бамбукових заростях, заплутався жук. Ось він, втрачений рай, велике братерство, принаймні, хоч уві сні.

Я зиркаю на Гердине вікно. Воно відчинене.

– Допоможіть! – зненацька каже хтось із тих, що сплять на землі. Каже спокійно, тихо й безнадійно – не кричить, і саме тему цей голос пронизує мене, ніби якийсь променевий удар. Допоможіть, думаю я. Що ми ще гукаємо, як не це, – чутно, нечутно, завжди?

Відправа скінчилась. Начальниця віддає мені платню. Вона така мізерна, що її не варто було б і брати, але я не можу відмовитись: це образило б начальницю.

– Я послала Вам на сніданок пляшку вина, – каже начальниця. – У нас немає більше нічого, чим би ми могли вам заплатити. Але ми молимось за вас.

– Дякую, – відповідаю я. – А звідки у вас таке чудове вино? Воно ж теж коштує гроші.

Посмішка освітлює її зморщене безкровне обличчя кольору слонової кістки – такі обличчя бувають у черниць, каторжників, хворих і шахтарів.

– Ми одержуємо його в подарунок. У місті є один побожний торговець винами. Його дружина довго лікувалась у нас. Відтоді він щороку посилає нам кілька ящиків вина.

Я не допитуюсь, чому він це робить, бо раптом згадую, що поборник Бога Бодендик теж снідає тут після відправи, і тому поспішаю, щоб урятувати хоч трохи вина.

Пляшка, звичайно, вже наполовину порожня. Верніке теж тут, але він п’є тільки каву.

– Пляшку, з якої ваша милість так щедро налили собі вина, начальниця послала мені в рахунок платні, – звертаюсь я до Бодендика.

– Я знаю, – каже вікарій, – та хіба ви, бравий безбожнику, не апостол терпимості? Тому дайте своїм друзям спокійно попробувати краплю вина. Вам зашкодить, коли ви самі вип’єте на сніданок цілу пляшку.

Я не відповідаю. Церковник сприймає це як слабість і відразу ж переходить у наступ.

– Ну, як там із страхом перед життям? – питає він, з насолодою ковтаючи вино.

– Що таке?

– Із страхом перед життям, що так і пре з кожної клітинки вашого тіла, як…

– Як ектоплазма, – допомагає йому Верніке.

– Як піт, – докінчує Бодендик, котрий не довіряє науці.

– Коли б у мене був страх перед життям, то я став би щирим католиком, – заявляю я, тягнучи до себе пляшку.

– Дурниці. Коли б ви були щирим католиком, то не мали б страху перед життям.

– Те, що ви кажете, – звичайнісінька казуїстика отців Церкви.

Бодендик регоче.

– Що ви знаєте, юний варваре, про духовний світ наших отців Церкви?

– Достатньо, щоб не слухати, як вони цілими роками ведуть суперечку про те, чи був у Адама й Єви пуп чи ні.

Верніке посміхається. Бодендик кривиться.

– Неуцтво і банальний матеріалізм, як завжди, виступають у спілці, – кидає він у наш бік.

– Не зневажайте науки, – відповідаю я. – Що б ви робили, коли б у вас був гострий приступ апендициту, а поблизу виявився б лише один лікар – першокласний, але атеїст? Молилися б чи покликали б нехристя робити операцію?

– І те й інше – нехристь мав би нагоду вислужитись перед Богом. Я бачу, ви ще новачок у діалектиці.

– Ви взагалі не повинні звертатись до лікаря, – кажу я. – Коли це божа воля, то вам слід було б помирати, а не пробувати змінити її.

Бодендик одмахується від мене.

– Зараз почнеться розмова про добру волю і Божу могутність. Спритні гімназисти старших класів гадають, що можуть спростувати нею все церковне вчення.

Він добродушно підводиться. Його лице пашить здоров’ям. Верніке і я здаємось хирлявими в порівнянні з цим чванькуватим попом.

– Благословенний сніданок, – каже він. – А тепер мені ще треба йти до інших своїх парафіян.

Ми не реагуємо на слово «інших». Бодендик виходить.

– Ви не помітили, що священики й генерали здебільшого живуть страшенно довго? – питаю я Верніке. – їх не гризуть сумніви й турботи. Вони часто бувають на свіжому повітрі, вони влаштовані на все життя, їм не треба думати. Одні мають катехізис, а другі – військовий устав. Це зберігає молодість. До того ж, і ті й ті користуються великою пошаною. Одні мають доступ до Бога, а другі – до кайзера.

Верніке запалює сигару.

– А чи помітили ви ще, яку перевагу має вікарій у суперечці? – питаю я. – Ми повинні поважати його віру, а він нашу невіру – ні.

Верніке пускає дим у моєму напрямку.

– Він вас сердить, а ви його ні.

– Отож бо й є! – кажу я. – І це мене ще більше сердить!

– Він знає це, тому й такий упевнений.

Я виливаю собі все вино. Його залишилось ледве півтори чарки – решту випив поборник Бога. Вино добре – «Форстер-Єзуїтенгартен», урожаю 1915 року. Таке вино треба пити тільки ввечері, з дамою.

– А вас? – питаю я.

– Мене все це не стосується, – відповідає Верніке. – Я своєрідний регулювальник духовного життя. Я пробую трохи навести порядок на цьому роздоріжжі, але за самий рух не відповідаю.

– А я завжди почуваю себе відповідальним за все на світі. Може, я просто психопат?

Верніке вибухає образливим сміхом.

– Ви, мабуть, хотіли б бути ним! Але це не так просто! Ви зовсім нецікаві. Цілком нормальна посередня людина.

Я виходжу на головну вулицю. Від ринку повільно рухається колона демонстрантів. Дехто з тих, хто зібрався поїхати в неділю за місто, у світлих костюмах, з дітьми, пакуночками з їжею, велосипедами й різними яскравими ганчірками, ще розгублено метушаться, ніби чайки на тлі чорної хмари; та ось колона наблизилась і загородила всю вулицю.

Це демонстрація інвалідів війни, які протестують проти своїх жалюгідних пенсій. Спереду в колясці їде обрубок людини – тільки голова й тулуб, рук та ніг немає. Тепер уже не можна побачити, чи ця людина була колись висока на зріст чи низька. Навіть по плечах не визначиш, бо руки ампутовано так високо, що нема до чого причепити протези. Голова в обрубка кругла, очі карі, жваві, він носить вуса. Хтось, очевидно, щодня піклується про нього: він поголений, волосся й вуса підстрижені. Його коляску – власне, просто дошку на коліщатах – тягне однорукий. Обрубок сидить дуже прямо, пильнуючи, аби не впасти. За ним їдуть по три в ряд коляски безногих – з великими колесами на гумових шинах, які інваліди крутять руками. Шкіряні фартухи, що прикривають місця, де мають бути ноги, сьогодні відстебнуті. Видно кукси. Штани довкола них старанно підкочені.

Далі йдуть інваліди на милицях. Їхні химерні криві постаті часто можна бачити на вулиці: прямі милиці, а між ними трохи навскіс висить тіло. Ще далі рухаються сліпі та одноокі. Чути, як вони намацують дорогу білими костурами. На руках у них жовті пов’язки з трьома крапками. У зовсім сліпих ті самі знаки, що забороняють їхати проти руху або позначають глухі кути, – три чорні диски. Багато інвалідів несе плакати. Сліпі теж несуть, хоч ніколи вже не зможуть їх прочитати. «Отак нам віддячилася батьківщина» – написано на одному. «Ми помираємо з голоду» – на іншому.

Обрубкові в колясці засунуто за комір паличку з папірцем. На ньому написано: «Моя місячна пенсія дорівнює одній марці золотом». Між двома іншими колясками майорить біле полотнище: «У наших дітей немає молока, немає м’яса, немає масла. Хіба ми за це воювали?»

Інваліди – найстрашніші жертви інфляції. Їхні пенсії так знецінились, що на них уже майже нічого не купиш. Час од часу уряд підвищує пенсії, але з таким запізненням, що того ж дня вони виявляються знову в кілька разів меншими. Долар росте божевільними темпами: він піднімається вже не на тисячі чи десятки тисяч щодня, а на сотні тисяч марок. Позавчора він коштував ще мільйон двісті тисяч, а вчора – мільйон чотириста тисяч. Сподіваються, що завтра він досягне двох мільйонів, а в кінці місяця – десяти. Робітники одержують тепер платню двічі на день – вранці й після обіду, і щоразу їм влаштовують перерву на півгодини, щоб вони встигли побігти до крамниці; коли б вони чекали до вечора, то втратили б стільки, що їхні діти залишилися б голодні. Та й так вони набивають шлунки будь-чим, аби тільки не відчувати голоду.

Колона рухається набагато повільніше за машини. За нею стовпились автомобілі любителів недільних пікніків. Дивний контраст: сіра, майже безлика маса жертв війни мовчки сунеться вулицею, а за нею повільно рухаються машини тих, хто розбагатів завдяки війні. Машини гурчать, пирхають, нетерпляче їдучи по п’ятах за вдовами убитих, які разом з дітьми замикають колону, – худі, голодні, обшарпані й злякані. А в машинах виблискують розкішні літні туалети – білосніжне полотно, шовк. Ті, що розкинулися на сидіннях, – круглолиці, гладкі – ніяковіють від того, що вскочили в таку халепу. Пішоходам на тротуарах легше: вони просто відводять погляд і тягнуть за собою дітей, які весь час зупиняються і просять пояснити, що таке каліки. Хто може, звертає в бічні вулиці.

Сонце стоїть високо і пече немилосердно. Інваліди починають пітніти. По їхніх безкровних обличчях котиться нездоровий піт. Зненацька за ними лунає автомобільний сигнал. Один із власників машин не витримав: він хоче виграти кілька хвилин і пробує випередити колену по тротуару. Всі інваліди обертаються. Вони нічого не кажуть, а тільки розтягуються і перепиняють шлях. Тепер, щоб проїхати, машині довелося б давити їх. У ній сидить молодий чоловік у світлому костюмі та солом’яному брилі і дівчина. Він робить кілька безглуздих, розгублених жестів і запалює сигарету. Кожен із інвалідів, ідучи повз машину, зиркає на нього. Не з докором, ні, – він дивиться на сигарету, міцний аромат якої розноситься по вулиці. Це дуже дорога сигарета, а жоден із демонстрантів уже не може дозволити собі часто палити. Тому вони хочуть принаймні понюхати тютюнового диму.

Я йду слідом за колоною до церкви Божої Матері. Там стоять два нацисти в мундирах і тримають великий плакат:

«Ходіть до нас, камради! Адольф Гітлер допоможе вам!»

Колона обходить навколо церкви.

Ми сидимо в «Червоному млині». Перед нами пляшка шампанського. Вона коштує два мільйони марок – стільки, як безногий інвалід з сім’єю одержує пенсії за два місяці. Шампанське замовив Ризенфельд.

Він примостився так, щоб було видно весь танцювальний майданчик.

– Я знав це з самого початку, – каже він, – але хотів побачити, як ви дуритимете мене. Аристократи не живуть напроти контор надмогильних пам’ятників та ще й у таких будинках!

– Для такої світської людини, як ви, це на диво помилковий висновок, – кажу я. – Ви ж повинні знати, що аристократи зараз майже тільки там і живуть. До цього спричинилась інфляція. Палацам настав кінець, пане Ризенфельд. А хто й має палац, то здає його по кімнатах. Гроші, які дістались у спадок, розтанули. Королівські високості живуть у мебльованих кімнатах, полковники, що колись бряжчали шаблями, тепер скрегочуть зубами, ставши страховими агентами, графині…

– Годі! – перебиває Ризенфельд. – Мені аж сльози навертаються на очі! Не треба більше нічого пояснювати. Але про фрау Вацек я знав з самого початку. Я тільки розважався, дивлячись на ваші невдалі спроби обдурити мене.

Він стежить за Лізою, яка танцює з Ґеорґом фокстрот. Я не нагадую йому про те, як він назвав Лізу француженкою з ходою стрункої пантери – боюсь, що оденвальдський Казанова тоді відразу порве з нами стосунки, а нам конче потрібна партія граніту.

– Зрештою, це не зменшує її принадності, – примирливо заявляє Ризенфельд. – Навпаки, ставить її ще вище. Така породиста жінка, і з самої гущі народу! Ви тільки гляньте, як вона танцює! Ніби… ніби…

– Струнка пантера, – допомагаю я.

Ризенфельд скоса зиркає на мене.

– Ви часом трохи розумієтесь на жінках, – бурмоче він.

– Навчився од вас!

Він п’є за моє здоров’я. Мої слова підлестили йому, хоч він і сам не здогадується про це.

– Я хотів би вас щось спитати, – кажу я. – У мене таке враження, що дома, в Оденвальді, ви спокійний обиватель і зразковий батько. Ви якось показували нам фотографії трьох своїх дітей і обсадженого трояндами будинку, на стіни якого заради принципу не вжили жодного куска граніту, що я, як невдалий поет, високо ціную; чому ж тоді, ледь виїхавши з дому, ви обертаєтесь на справжнього короля нічних клубів?

– Щоб дома з більшою насолодою бути обивателем і батьком, – не задумуючись, відповідає Ризенфельд.

– Поважна причина. Але чому б завжди не бути ним?

Ризенфельд посміхається.

– Це мій злий дух. Роздвоєність людської вдачі. Ви про таке не чули?

– Не чув? Та я сам найкращий зразок цього!

Ризенфельд образливо регоче, десь так, як вранці Верніке.

– Ви?

– Таке буває і в області духовного життя, – пояснюю я.

Ризенфельд ковтає вина й зітхає:

– Дійсність і фантазія! Вічна гонитва, вічний розлад! Або, – додає він з іронією, опанувавши себе, – у вас, як у поета, – пристрасть і задоволення її, Бог і тіло, космос і клозет…

На щастя, у цю мить в оркестрі знову вступають труби, і Ґеорґ з Лізою повертаються з танцювального майданчика. Ліза просто чарівна в крепдешині абрикосового кольору. Ризенфельд, після того, як він дізнався про плебейське походження Лізи, визначив нам кару – ми всі повинні бути його гостями в «Червоному млині». Зараз він вклоняється Лізі:

– Прошу на танго, шановна пані. Не маєте нічого проти?

Ліза на голову вища за Ризенфельда, і ми сподіваємось цікавого видовища. Однак, на наш подив, виявилось, що гранітний кайзер вміє чудово танцювати танго. І не тільки аргентінське, а й бразільське і, очевидно, ще кілька інших. Він кружляє по паркету навколо розгубленої Лізи, як ковзаняр-фігурист.

– Як ти себе почуваєш? – питаю я Ґеорґа. – Не бери це близько до серця. Мамона проти почуття! Кілька днів тому мені також довелось вислухувати нотації з цього приводу. Від тебе теж, і в дуже пікантному становищі. Як Ліза вранці вибралась із твоєї кімнати?

– Нам довелось скрутно. Ризенфельд вирішив влаштувати собі в конторі спостережний пункт. Хотів стежити за її вікном. Я гадав, що він кине це, коли я признаюсь, хто така Ліза. Однак нічого не допомогло. Він повівся як справжній мужчина. Нарешті мені пощастило витягти його на кілька хвилин до кухні пити каву. Ліза скористалася цим. Коли Ризенфельд знову повернувся в контору, на свій спостережний пункт, вона вже ласкаво посміхалася зі свого вікна.

– У кімоно з чорногузами?

– Ні, з вітряками.

Я дивлюсь на нього. Він киває головою.

– Виміняне за маленький надгробок. Це було необхідно. І все ж таки Ризенфельд, кланяючись, умудрився через вулицю запросити її на сьогодні в «Червоний млин».

– Він не зважився б на таке, коли б досі вважав її за Рене де ля Тур.

– Він зробив це цілком пристойно. Ліза погодилась. Вона вважає, що таким чином допоможе нашим торговельним справам.

– А ти теж так вважаєш?

– Еге ж, – весело відповідає Ґеорґ.

Ризенфельд і Ліза повертаються з танцювального майданчика. Ризенфельд мокрий від поту, а Ліза холодна, як монастирська лілія. На превеликий свій подив, я раптом помічаю в барі знайому постать. Це Отто Бамбус. Він стоїть, трохи розгубившись у гармидері. Йому так личить тут бути, як личило б Бодендикові. Потім біля нього з’являється руда голова Віллі, і звідкись до мене долинає генеральський бас Рене де ля Тур:

– Вільно, Бодмере!

– Отто, – отямившись, питаю я Бамбуса, – який вітер тебе заніс сюди?

– Не вітер, а я! – відповідає Віллі. – Я хочу щось зробити для німецької літератури. Отто незабаром повертається в село. Там у нього буде досить часу, щоб строчити вірші про грішний світ. А поки що хай він його побачить.

Отто лагідно посміхається, блимаючи короткозорими очима. На лобі в нього виступив легкий піт. Віллі влаштовується з Рене та Отто за сусіднім столиком. Ліза й Рене кидають одна на одну убивчі погляди. Потім обидві, непереможені, гарні, усміхнені, одвертаються до своїх столиків.

Отто нахиляється до мене.

– Я закінчив цикл «Тигриця», – шепоче він. – Учора вночі. Тепер готую нову серію: «Багряна жінка». А може, назву її ще «Велике одкровення». Потім перейду на білі вірші. Це щось надзвичайне. На мене найшло натхнення.

– А що ж ти тут сподіваєшся взнати?

– Все, – відповідає Отто, сяючи від радості. – Я завжди сподіваюся все взнати, і краса тільки в тому і є, чого ще не знаєш. Між іншим, ти таки знайомий з дамою з цирку!

– Дами, з якими я знайомий, існують не для того, щоб панькатися з такими новачками, як ти, – кажу я. – Ти, очевидно, справді-таки нічого ще не знаєш, наївний йолопе, інакше не був би такий нахабний! Тому запам’ятай собі закон номер один: не зазіхай на чужих жінок – ти надто хирлявий для цього.

Отто кашляє.

– Ти бач! – каже він нарешті. – Міщанські забобони! Я ж маю на увазі не заміжніх жінок.

– Я теж, дурню. Для заміжніх жінок правила не такі суворі. Звідки ти взяв, що ця дама з цирку? Я ж тобі вже казав, що вона лише продавала квитки в мандрівному Цирку.

– Віллі розповів, що це неправда. Вона акробатка з цирку.

– А, Віллі! – я дивлюсь на руду голову, що, ніби гарбуз по морю, пливе над головами тих, що танцюють. – Слухай, Отто, – кажу йому. – Це зовсім не так. То знайома Віллі з цирку. Ота, що в блакитному капелюшку. І вона любить літературу. Тут у тебе найбільші шанси. Отже, сміливо вперед!

Бамбус недовірливо дивиться на мене.

– Я серйозно кажу тобі, ти, недоумкуватий ідеалісте!

Ризенфельд знову йде танцювати з Лізою.

– Що з нами робиться, Ґеорґу? – питаю я. – Он там твій партнер по торгівлі намагається одбити в тебе даму, а тут у мене хочуть позичити Герду в інтересах німецької поезії. Чи ми такі вівці, чи наші дами такі принадні?

– І те й інше. До того ж жінка іншого принадніша вп’ятеро, ніж та, яку маєш. Давній закон. Однак у Лізи через кілька хвилин заболить голова, вона вийде у гардероб по аспірин, а звідти пришле кельнера сказати, щоб ми веселились без неї, бо вона змушена піти додому.

– Це для Ризенфельда буде справжній удар. Він завтра нічого нам не продасть.

– Продасть ще більше. Тобі слід би це знати. Саме тому й продасть. А де Герда?

– Її ангажемент починається аж через три дні. Отже, Бона має бути в «Альтштедтер Гоф». Однак боюсь, що вона сидить зараз у «Валгалі» в Едуарда. Герда зве це «заощаджувати на вечері». Що я можу вдіяти! В неї такі бездоганні докази, що я зумів би заперечити їй, хіба що якби був на тридцять років Старший. Краще пильнуй за Лізою. Може, їй не треба буде вигадувати ніяких хвороб, щоб і надалі допомагати нам у торгівлі.

Отто Бамбус знову нахиляється до мене. Його очі за скельцями окулярів вирячені, як у наляканого оселедця.

– Як ти гадаєш, «Манеж» – добра назва для томика віршів про цирк? З ілюстраціями Тулуз-Лотрека.

– А чому не Рембрандта, Дюрера чи Мікельанджело?

– Хіба в них є малюнки про цирк? – питає Отто, щиро зацікавлений.

Я одмахуюсь од нього.

– Пий, хлопче, і втішайся своїм коротким життям, тому що колись тебе вб’ють. Із ревнощів, недоноску!

Я бачу, що мої слова підлестили йому. Він п’є за моє здоров’я і задумливо дивиться на Рене. Вона почепила собі на русяві кучері маленький, голубий, як пір’я у водомороза, капелюшок і справді скидається на приборкувачку звірів.

Повертаються Ліза й Ризенфельд.

– Я не знаю, що сталося, – каже вона, – але в мене раптом заболіла голова. Піду прийму аспірин.

І не встигає Ризенфельд схопитися з місця, як вона вже виходить із зали. Ґеорґ, страшенно задоволений, зиркає на мене і дістає сигару.

ХVII

– Яке ніжне світло, – каже Ізабела. – Чому воно слабшає? Тому що ми виснажуємось? Ми втрачаємо його щовечора. Коли ми спимо, весь світ зникає. Де ж тоді ми діваємось? А світ завжди повертається, Рудольфе?

Ми стоїмо біля виходу з парку і дивимося крізь ґратчасті ворота за огорожу. Над стиглими полями, що простягаються обабіч каштанової алеї аж до лісу, сідає сонце.

– Він завжди повертається, – кажу я і обережно додаю: – Завжди, Ізабело.

– А ми? Ми теж повертаємося?

Ми, думаю я. Кому це відомо? Кожна година щось дає, щось забирає і щось міняє. Однак я не кажу їй цього. Не хочу починати розмову, яка несподівано заводить у безвихідь.

Повертаються пацієнти, котрі працюють у полі. Вони йдуть, як потомлені селяни, і на їхні плечі падає перший червоний відблиск вечора.

– Ми теж, – кажу я – Завжди, Ізабело. Ніщо з того, що вже існує, не може пропасти. Ніколи.

– Ти віриш у це?

– Нам же нічого більше не залишається, як вірити.

Ізабела обертається до мене. Зараз, раннього вечора, в чистому золоті осені, розлитому в повітрі, вона здається надзвичайно вродливою.

– Бо інакше ми б пропали? – питає вона.

Я здивовано зиркаю на неї.

– Не знаю. Чого тільки не називають словом пропасти!

– Бо інакше ми б пропали, Рудольфе?

Якусь мить я нерішуче мовчу.

– Так, – кажу нарешті, – але тільки там і починається життя, Ізабело.

– Чиє?

– Наше. Там тільки все й починається – мужність, співчуття, людяність, кохання і трагічна райдуга краси Там, де ми знаємо, що не залишається нічого.

Я дивлюсь на її обличчя, осяяне призахідним сонцем. На якусь мить плин часу ніби зупиняється.

– Ми теж не залишаємось? Ти і я? – питає Ізабела.

– Так, ми теж не залишаємось, – відповідаю я, дивлячись повз неї в далину, на ліс і поля, що виграють синьою, червоною й золотою барвами.

– Навіть, якщо ми кохаємо одне одного?

– Навіть, якщо ми кохаємо одне одного, – кажу я і нерішуче, дуже обережно, додаю – Я думаю, що саме тому люди й кохають. Може, коли б не це, вони не могли б кохати. Кохати – це значить хотіти передати далі те, що сам не можеш утримати.

– Що?

Я знизую плечима.

– Не знаю, як тобі сказати. Може, самих себе, щоб урятуватися. Або своє серце. Скажімо, своє серце. Або свою тугу. Ні, своє серце.

Пацієнти, що працювали в полі, наближаються до воріт. Сторожі відчиняють їх. Раптом з-за дерева від муру швидко вибігає якийсь чоловік, шмигає повз нас, проштовхується крізь гурт робітників і кидається навтіки. Один із сторожів помічає його і досить-таки спокійно біжить навздогін. Другий сторож, ніби нічого й не трапилось, пропускає тих, що повернулися з поля. Потім зачиняє ворота. Втікач мчить долиною до міста. Він біжить набагато швидше за сторожа.

– Ви думаєте, що ваш колега наздожене його? – питаю я сторожа, що залишився біля воріт.

– Повернуться вони обов’язково вдвох.

– Щось не схоже на це.

Сторож стискає плечима.

– Це Гвідо Тімпе. Він щонайменше раз на місяць пробує втекти. І завжди біжить у ресторан Форстгауза випити пива. Ми щоразу знаходимо його там. Кудись далі або в інше місце він не біжить. Тільки, щоб випити два-три кухлі пива. І п’є лише темне, – сторож підморгує мені. – Тому мій колега й не поспішає. Він тільки про всяк випадок не випускає його з очей. Ми даємо Тімпе досить часу, щоб він проковтнув своє пиво. А чому б і ні? Потім він повертається назад, сумирний, як ягня.

Ізабела не прислухалась до розмови. Тепер вона питає:

– Куди він хоче?

– Напитися пива, – кажу я. – Більше нікуди. Хто ще може мати таку мету!

Ізабела не слухає. Вона тільки не зводить з мене очей.

– Ти теж хочеш утекти?

Я хитаю головою.

– Втікати нема куди, Рудольфе, – каже вона. – І нема куди повертатись. Усі двері однакові. А за ними… – вона замовкає.

– Що за ними, Ізабело? – питаю я.

– Немає нічого. Тільки двері. Завжди тільки двері, а за ними немає нічого.

Сторож зачиняє ворота і запалює люльку. До мене долинає міцний запах дешевого тютюну і навіває чарівну картину: просте життя без проблем, із скромною професією, доброю жінкою, слухняними дітьми, чесно прожиті роки і чесна смерть. Все сприймається, як належне: трудовий день, вільний вєчір, ніч, і тебе не мучать ніякі питання. На мить мене охоплює туга за таким життям і щось схоже на заздрість. Потім я зиркаю на Ізабелу. Вона стоїть, тримаючись руками за грати, притиснувшись до них обличчям, і дивиться в поле. Вона довго стоїть так. Червоні й золоті барви густішають, ліс губить фіолетові відтінки і стає чорний, небо над ним – ясно-зелене, мов яблуко, а по ньому ніби пливуть човни з рожевими вітрилами.

Нарешті Ізабела обертається до мене. Її очі в присмерку здаються майже фіолетовими.

– Ходімо, – каже вона, беручи мене за руку.

Ми йдемо до будинку. Ізабела тулиться до мене.

– Ти не повинен ніколи залишати мене.

– Я й не залишу тебе ніколи.

– Ніколи, – повторює вона. – Але ніколи таке коротке.

Із срібних кадильниць у служок струмує ладан. Бодендик обертається. В руках у нього золота дароносиця. Сестри в чорному одязі вклякнули на своїх лавках, як темкі згустки покори; похиливши голови, вони б’ють себе руками в закриті одягом груди, яким ніколи не судилось бути грудьми; горять свічки, і в осяяну золотими променями каплицю сходить Бог, втілений в облатку. Якась жінка підводиться, іде до лавки, де причащаються, і кидається там на підлогу. Більшість хворих нерухомо втупились у золоте чудо. Ізабели немає. Вона відмовилась ходити до церкви. Раніш вона ходила, а тепер уже кілька днів не хоче. Вона пояснила мені чому – не хоче більше дивитися на закривавленого.

Дві сестри підводять хвору, яка впала і б’ється на підлозі. Я починаю грати Tantum ergo. Бліді обличчя божевільних вмить повертаються до органа. Я витягаю регістри гамби і скрипки. Сестри співають.

В повітрі тремтять білі хмарки ладану. Бодендик ховає дароносицю в кіот. Полум’я свічок відбивається на парчевій ризі, на якій вишито великий хрест, а потім разом з ладаном лине до іншого великого хреста, на якому вже два тисячоліття висить, стікаючи кров’ю, спаситель. Я механічно граю далі, думаючи про Ізабелу і про те, що вона сказала. Потім згадую те, що читав учора ввечері про дохристиянські релігії. Боги в Греції були веселі, вони мандрували з хмари на хмару, трохи шахраюваті, віроломні й непослідовні, як і люди, котрим вони належали. Вони були перебільшеним втіленням життя в усій його повноті, жорстокості, безпосередності й красі. Ізабела має рацію: блідий бородатий чоловік з закривавленими руками й ногами, що висить наді мною, не такий. Дві тисячі років, думаю я, дві тисячі років, і весь час життя кипіло із свічками, несамовитими вигуками, смертю й екстазом навколо кам’яних будівель, у яких були виставлені зображення блідого розп’ятого чоловіка – похмурі, закривавлені, оточені мільйонами Бодендиків. І сіра тінь церкви розрослася над цілими країнами і задушила життєрадісність, а з Ероса, веселого Ероса, зробила потаємну, орудну, гріховну історію розпусти і нічого не простила, незважаючи на всі проповіді любові й прощення, тому що прощати – це значить сприймати інших такими, які вони є, а не вимагати каяття, вірності й покори, перш ніж буде сказано «Ego te absolvo»[5].

Ізабела чекала мене надворі. Верніке дозволив їй виходити вечорами в сад, якщо хтось гулятиме з нею.

– Що ти робив там, усередині? – неприязно питає вона. – Допомагав приховувати все?

– Я грав.

– Музика теж приховує. Більше, ніж слова.

– Є така музика, що оголює все, – кажу я. – Музика сурм і барабанів. Вона завдала багато лиха світові.

Ізабела обертається.

– А твоє серце? Воно хіба не барабан?

Так, думаю я, барабан, повільний і тихий, але все ж таки він робить чимало шуму і завдає чимало лиха. Може, я саме через нього недочув солодкого поклику життя, який почули ті, хто не протиставляє свого Я життю і не вимагає пояснень, ніби він настирливий кредитор, а не перелітний мандрівник, що не залишає після себе сліду.

– Послухай моє серце, – каже Ізабела. Вона бере мою руку і притуляє до своїх грудей. – Ти відчуваєш його?

– Відчуваю, Ізабело.

Я забираю руку, однак у мене таке почуття, ніби я її не забрав. Ми обминаємо невеличкий водограй, що дзюрчить собі в присмерку, наче про нього забули. Ізабела занурює руки в басейн і бризкає водою.

– А куди діваються сни вдень, Рудольфе? – питає вона.

Я зиркаю на неї.

– Мабуть, сплять, – обережно кажу я, знаючи, куди вона може завести такими запитаннями.

Ізабела знову занурює руки у воду. Вкриті маленькими бульбашками повітря, вони переливаються сріблом, наче якийсь невідомий метал.

– Як же вони можуть спати? – каже Ізабела. – Адже вони самі живий сон. Їх же бачиш лише тоді, коли спиш. А де вони діваються вдень?

– Може, вони висять, як кажани, у великих підземних печерах або, як совенята, у глибоких дуплах на деревах, і чекають ночі.

– А якщо ніч не настає?

– Ніч завжди настає, Ізабело.

– Ти впевнений у цьому?

Я дивлюсь на неї.

– Ти питаєш, як дитина.

– А як діти питають?

– Так, як ти. Все питають і питають, аж поки не доводять до того, що дорослі не знають, як відповісти, і бентежаться або починають сердитись.

– Чого ж вони сердяться?

– Бо зненацька помічають, що в них є щось страшенно фальшиве, і не хочуть, щоб їм нагадували про це.

– У тебе теж є щось фальшиве?

– Майже есє.

– А що саме?

– Не знаю. В тім то й справа. Коли б людина знала, вона б не була такою фальшивою. Це можна тільки відчути.

– Ох, Рудольфе, – каже Ізабела, і голос її раптом стає низький і ніжний. – Ніщо не буває фальшиве.

– Ні?

– Звичайно, ні. Що фальшиве, а що справжнє, відомо тільки Богові. Але коли він справді Бог, то для нього не існує фальшивого й справжнього. Все – Бог. Фальшиве було б лише те, що існувало б поза ним. Але коли щось може бути поза ним або проти нього, то це якийсь обмежений Бог. А обмежений Бог – то не Бог. Отже, або все справжнє, або немає ніякого Бога. Бачиш, як просто?

Я вражено дивлюсь на неї: те, що вона каже, справді здається простим і зрозумілим.

– Тоді виходить, що немає також диявола і пекла? – кажу я. – Бо якщо вони є, то немає Бога.

Ізабела киває головою.

– Звичайно, немає, Рудольфе. У нас так багато слів. Хто їх тільки видумав?

– Навіжені люди, – відповідаю я.

Вона заперечливо хитає головою і показує на церкву.

– Оті! Вони й ув’язнили його там, – шепоче Ізабела. – Він не може вийти звідти. А хотів би. Але вони прибили його до хреста.

– Хто?

– Священики. Вони міцно тримають його.

– То були інші священики, – кажу я. – Дві тисячі років тому. Не ці.

Ізабела прихиляється до мене.

– Вони завжди ті самі, Рудольфе, – шепоче вона біля самого мого вуха. – Ти цього не знаєш? Він хоче вирватись, але вони стережуть його. Він стікає кров’ю і хоче злізти з хреста, однак вони не пускають. Вони міцно тримають його в тюрмах з високими баштами, обкурюють ладаном, моляться йому, але не випускають звідти. І ти знаєш чому?

– Ні.

Блідий місяць висить тепер на попелястому голубому небі над самим лісом.

– Тому що він дуже багатий, – шепоче Ізабела, – страшенно багатий. А вони хочуть утримати в себе його багатство. Коли б він вийшов з в’язниці, то відібрав би його в них, і вони б раптом усі сталі бідними. Так само, як і з тими, кого замикають у цій лікарні: інші забирають їхнє майно і роблять з ним, що хотять. Живуть, як багаті люди. Так само, як і зі мною.

Я пильно дивлюсь на неї. Обличчя в неї напружене, але по ньому нічого не можна зрозуміти.

– Що ти хочеш цим сказати? – питаю я.

Ізабела сміється.

– Усе, Рудольфе. Ти ж сам знаєш що! Мене привели сюди, бо я їм заважала. Вони хочуть володіти моїм майном. Якби я вийшла, їм би довелося повернута його. Хай беруть, мені воно не потрібне.

Я все ще не зводжу з неї погляду.

– Коли тобі нічого не треба, то ти ж можеш пояснити їм це. Тоді їм не буде чого тримати тебе тут.

– Тут чи десь-інде – хіба не все одно? Хай уже туг. Тут, принаймні, хоч їх немає. Вони як комарі. А кому хочеться жити з комарами? – Ізабела нахиляється вперед і пошепки додає: – Тому я й прикидаюсь.

– Ти прикидаєшся?

– Звичайно. Хіба ти не знаєш? Треба прикидатися, інакше вони розіпнуть на хресті. Однак вони дурні. Їх можна обдурити.

– Ти й Верніке обдурюєш?

– Хто це?

– Лікар.

– А, той, що хоче одружитись зі мною. Він такий, як і всі. Тут так багато в’язнів, Рудольфе, а ті, що за мурами, бояться. Однак розп’ятого на хресті вони бояться найбільше.

– Хто боїться?

– Всі, хто використовує його і живе з нього. Їх безліч. Вони запевняють, що вони добрі. Але роблять дуже багато зла. Хто просто злий, той може мало нашкодити. Люди бачать, що він злий, і остерігаються його. Але добрі – чого вони тільки не чинять! Ох, які вони криваві!

– Вони справді такі, – погоджуюсь я, сам якось дивно схвильований. – Вони зробили страшенно багато зла. Хто вважає, що тільки він правий, той безжалісний.

– Не йди більше туди, Рудольфе. Вони повинні його звільнити. Того, що на хресті. Він теж часом хотів би посміятися, поспати й потанцювати.

– Ти так думаєш?

– Цього б кожен хотів, Рудольфе. Вони повинні його звільнити. Але він для них небезпечний. Він не схожий на них. Він найнебезпечніший з усіх – він найдобріший.

– Тому вони його й тримають?

Ізабела киває головою. Я відчуваю в себе на щоці її подих.

– Інакше їм довелося б знову прибити його до хреста.

– Так, – кажу, – я теж так думаю. Вони б його убили, ті самі, що сьогодні моляться йому. Вони б убили його, як убивають безліч людей в його ім’я. В ім’я справедливості і любові до ближнього.

Ізабелу морозить.

– Я більше не ходжу туди, – мовить вона, показуючи на церкву. – Вони завжди кажуть, що людина мусить страждати. Чорні сестри. А чому, Рудольфе?

Я мовчу.

– Хто зробив так, що ми мусимо страждати? – питає вона, тулячись до мене.

– Бог, – гірко кажу я. – Якщо він є. Бог, який створив усіх нас.

– А хто покарає його за це?

– Що?

– Хто покарає Бога за те, що він змушує нас страждати? Тут, серед людей, коли хтось таке вчинить, його садять у тюрму або вішають. Хто ж повісить Бога?

– Таке мені не спадало на думку, – кажу я. – При нагоді спитаю про це вікарія Бодендика.

Ми повертаємось алеєю назад. У темряві спалахують світлячки. Раптом Ізабела зупиняється.

– Ти чув? – питає вона.

– Що?

– Землю. Вона стрибнула, як кінь. Дитиною я завжди боялась, що вві сні кудись упаду. Я просила, щоб мене прив’язували до ліжка. Чи можна покладатися на силу тяжіння?

– Можна. Так само, як і на смерть.

– Не знаю. Ти ще ніколи не літав?

– У літаку?

– В якому там літаку, – зневажливо каже Ізабела. – В літаку кожен може. Вві сні!

– Літав. А хіба вві сні не кожен може літати?

– Ні.

– Я думаю, що кожній людині колись сниться, ніби вона літає. І часто сниться.

– От бачиш! – каже Ізабела. – А ти покладаєшся на силу тяжіння! А що, як її колись не стане? Що тоді? Ми будемо літати, як мильні баньки! Хто тоді буде кайзером? Той, хто прив’яже до ніг найбільше свинцю, чи той, хто матиме найдовші руки? І як тоді можна буде злізти з дерева?

– Цього я не знаю. Але навіть свинець не допоможе. Він тоді теж стане легким, як повітря.

Раптом вона веселішає. Місяць заглядає їй у очі, запалюючи в них бліді вогники. Вона відкидає волосся, яке в холодному місячному світлі здається зовсім безбарвним.

– Ти зараз ніби відьма, – кажу я. – Молода і небезпечна відьма.

Ізабела сміється.

– Відьма, – шепоче вона. – Ти аж тепер це помітив? Скільки тобі треба було для цього часу!

Нараз Ізабела розстібає синю широку спідницю, спускає її додолу і виступає з неї ногами. Тепер вона стоїть у самих лише черевиках і коротенькій білій розстебнутій кофточці. Її тонка постать із безбарвним волоссям і безбарвними очима, що більше скидається на хлоп’ячу, ніж на дівочу, біліє переді мною в темряві.

– Ходи, – шепоче вона.

Я озираюсь. От чорт, думаю я, що коли зараз надійде Бодендик! Або Верніке, або котрась із сестер! Я серджусь на себе за такі думки. Ізабела ніколи не думала б про це. Вона стоїть переді мною, як дух, що прийняв постать людини, але готовий щомиті знову полинути в простір.

– Тобі треба одягтися, – кажу я.

Ізабела сміється.

– Треба, Рудольфе? – глузливо питає вона, ніби на неї зовсім не діє сила тяжіння, а на мені висить весь тягар світу.

Ізабела повільно наближається до мене, хапає мене за краватку і стягує її. Губи в неї безбарвні, а коли на них падає місячне світло – здаються сіро-синіми, зуби білі, як крейда, і навіть голос утратив відтінок.

– Скинь це геть, – шепоче вона, розстібаючи мені комірець і сорочку. Я відчуваю в себе на грудях її холодні руки. Ці руки не м’які – вони вузькі, тверді і міцно вчепилися в мене.

У мене мороз пробігає поза шкірою. В Ізабелі раптом прорвалось щось таке, чого я ніколи не гадав побачити в ній, я відчуваю його, як порив вітру або як удар; воно збиралося звідусіль, скупчувалось у ній і тепер вибухнуло, як легенький вітерець широких рівнин обертається в ущелині в раптову бурю. Я пробую стримати її за руки і озираюсь. Але вона вириває їх. Вона більше не сміється: на обличчі в неї написана смертельна серйозність істоти, яка знає тільки свою мету і, не задумуючись, помре, аби тільки її досягти.

Я не можу втримати її. У неї звідкись з’являється сила, яку я міг би зломити тільки насильством. Щоб не робити цього, я притягаю Ізабелу до себе. Так вона безпорадніша, але тепер вона ближче до мене, її груди притиснуті до моїх, я відчуваю її в своїх обіймах і мимоволі ще міцніше пригортаю до себе. Так не можна, думаю я, вона хвора, це насильство, однак хіба все завжди не є насильством? Її очі – біля самого мого обличчя, порожні очі без будь-якого виразу, застиглі, прозорі.

– Боїшся, – шепоче Ізабела. – Ти завжди боїшся!

– Я не боюсь, – бурмочу я.

– Чого? Чого ти боїшся?

Я мовчу. Страх раптом зникає. Ізабелині сині холодні губи притискаються до мого обличчя; вся вона – як кусок криги, а мене трясе холодна лихоманка, стягує шкіру, лиш голова палає. Я відчуваю Ізабелині зуби, вона – стрункий звір, що зіп’явся на ноги, привид, дух, зітканий із місячного світла й жадоби, живий покійник з холодною шкірою і холодними губами. В мені борються жах і недозволена хіть. Нарешті я силоміць відриваю її од себе і відштовхую так, що вона падає…

Ізабела не підводиться. Вона зіщулилась на землі, як біла ящірка, і шипить мені прокльони й образи – цілий потік брудної лайки візників, солдатів і повій, лайки, якої я навіть не знаю, образ, котрі вражають, як удар ножем чи нагайкою, слів, про які я ніколи не сподівався, що вона їх знає, слів, на які відповідають тільки кулаками.

– Заспокойся, – кажу я.

Ізабела регоче.

– Заспокойся, – передражнює вона. – Це все, що ти знаєш! Заспокойся! Іди під три чорти! – шипить вона раптом голосніше. – Геть звідси, немічна ганчірко, євнуху…

– Мовчи, – роздратовано кажу я, – а то…

– Що – а то? Та спробуй же! – Вона безсоромно вигинається на землі, заклавши руки за спину і презирливо скрививши рота.

Я дивлюсь на неї. Я повинен би відчути відразу, однак не відчуваю її. Навіть незважаючи на все, що вона робить і каже, Ізабела не здається розпусною. В ній є щось відчайдушне, дике й невинне, я люблю її, мені хочеться взяти її й віднести звідси, однак я не знаю куди. Піднімаю свої руки – вони важкі, мов налиті свинцем. І я почуваю себе розгубленим, безпорадним провінціальним міщанином.

– Забирайся геть! – шепоче Ізабела. – Геть! Геть! І ніколи більше не приходь! Посмій тільки прийти, немічне опудало, церковний підмітальнику, кастрате! Геть, телепню, дурню, крамарський виродку! Спробуй тільки прийти ще раз сюди!

Вона стоїть уже на колінах і дивиться на мене. Губи в неї стали вузенькі, очі каламутні, сірі й злі. Одним стрибком вона підводиться, хапає свою широку синю спідницю і швидко йде геть. Вона виходить з алеї на освітлене місце, легенько ступаючи стрункими ногами, наче балерина, і синя спідниця майорить у неї в руках, як прапор.

Мені хочеться побігти за нею, гукнути її, щоб одяглась, однак я не рушаю з місця. Я не знаю, що вона зробить у найближчу хвилину. Раптом мені спадає на думку, що тут не вперше трапляється, коли хто-небудь заходить у корпус голий. Особливо часто роблять це жінки.

Я повільно бреду алеєю, поправляючи сорочку. Я почуваю себе винним, сам не знаючи чому.

Пізно ввечері я чую, як повертається Кнопф. З його кроків видно, що він добре набрався. Сьогодні в мене нема настрою лякати його, але саме тому я підходжу до ринви. Кнопф зупиняється і, як бувалий солдат, спочатку оглядає місцевість. Довкола панує тиша. Він обережно наближається до обеліска. Я й не сподівався, щоб відставний фельдфебель після одного попередження відмовився від своєї звички. Зараз він стоїть напоготові біля надгробка і вичікує. Потім ще раз обережно озирається довкола. Після цього, як досеідчєний тактик, робить спритний маневр: опускає руки, ніби хоче починати неподобство. Але все це тільки омана, він дослухається. Переконавшися, що тиші ніщо не порушує, він з переможною посмішкою в ніцшевських вусах прилаштовується і робить своє діло.

– Кнопфе, – приглушено реву я в ринву. – Ти, свиня, знов тут? Хіба я не попередив тебе?

Вираз його обличчя змінюється. Я ніколи не вірив, що налякана людина витріщає очі, мені здавалось, що вона швидше примружує їх, аби краще бачити; але Кнопф справді витріщив їх, як наляканий вибухом важкого снаряда кінь. Він навіть водить ними.

– Ти не гідний бути відставним фельдфебелем саперних військ, – глухо заявляю я. – Цим я позбавляю тебе чину! Переводжу в штрафники, свиня! Кроком руш!

З Кнопфового горла виривається щось схоже на хрипкий гавкіт.

– Ні, ні! – гаркає він, шукаючи місця, звідки говорить Бог. Це куток між ворітьми і стіною його будинку. Там немає ні вікна, ні будь-якого отвору, і він не може збагнути, звідки йде голос.

– Віднині забудь про шаблю, картуз з кокардою і нашивки! – шепчу я. – Забудь про парадний мундир! Відтепер ти сапер-штрафник, свиняко!

– Ні! – голосить Кнопф, тяжко вражений. Щирий тевтонець краще дав би собі пальця відтяти, ніж позбутися чину. – Ні! Ні! – шепоче він, здіймаючи руки до неба.

– Застебнись як слід! – наказую я і раптом згадую Ізабелу. Від цієї згадки мене ніби пронизує тисяча голок і серце стискає пекучий біль.

Кнопф застібається.

– Тільки не це! – хрипить він знову, задерши голову до місяця, як вівчарка. – Не це, пане!

Він стоїть, як Лаокоон, борючись із невидимими зміями безчестя й приниження. Раптом мені спадає на думку, що він стоїть зараз так, як стояв я сам годину тому, і серце мені знову стискає біль. Несподівано мені стає жаль і Кнопфа, й себе. Подобрішавши, я шепчу:

– Ну гаразд, даю тобі ще раз нагоду виправдатись, хоч ти й не заслуговуєш на це. Я переводжу тебе тільки в єфрейтори, та й то лиш для випробування. Якщо ти до кінця вересня мочитимешся, як кожна цивілізована людина, то переведу тебе в унтер-офіцери, до кінця жовтня – в сержанти, до кінця листопада – у заступники фельдфебеля, а на різдво ти знову станеш фельдфебелем у відставці. Зрозумів?