Читать книгу Люби ближнього твого - Еріх Марія Ремарк - Страница 2

1

Керн підхопився з подушки й прислухався. Як усі гнані й цьковані, він умить прокинувся з темного, каламутного сну й уже був готовий до втечі. Застигнув всім своїм худеньким тілом у напружено-очікувальній позі, він сидів у ліжку й гарячково міркував, як вислизнути звідси, якщо поліція вже на сходах.

Кімната на п’ятому поверсі… Вікно виходить у двір, але ні балкона, ні карниза, звідки можна б дотягтися до ринви, немає. Отже, через двір тікати неможливо. Лишається єдиний шлях: коридором на горище, а звідти по даху в сусідній дім.

Він поглянув на циферблат годинника. Кілька хвилин на шосту. Кімнату ще сповнював досвітній морок, і в ньому невиразними плямами сіріли простирала на двох інших ліжках. Поляк, який спав біля стіни, гучно хропів.

Керн тихо встав із ліжка й навшпиньки підійшов до дверей. Тієї ж миті його сусіда на середньому ліжку ворухнувся й пошепки спитав:

– Що там?

Керн не відповів: він саме завмер, припавши вухом до замкової щілини.

Сусіда підвівся і, сидячи в ліжку, став порпатись у своїй одежі, що висіла на залізному бильці. Потім спалахнув кишеньковий ліхтарик, і кружало блідого тремтливого світла вихопило з темряви руді, облуплені двері й зігнуту постать розпатланого, в зім’ятій білизні Керна.

– Чуєш, ти? – просичав чоловік у ліжку. – Що там таке, я питаю!

Керн випростався.

– Не знаю. Мені щось таке вчулось, і я прокинувся.

– Вчулось, вчулось! Кажи до ладу, що почув, недотепо!

– Щось там унизу. Голоси якісь, тупіт чи що.

Кернів сусіда встав і теж підійшов до дверей. На ньому була жовтувата нічна сорочка, з-під якої визирали волохаті м’язисті ноги. Він і собі трохи послухав, потім спитав:

– А ти давно вже тут живеш?

– Два місяці.

– І за цей час була хоч раз облава?

Керн похитав головою.

– Ото ж бо! Тобі, певно, просто причулося. Знаєш, як воно вві сні: щось рипне, а тобі здається – грім.

Він посвітив Кернові в обличчя.

– Ну звісно… Ще й двадцяти, мабуть, нема. Емігрант?

– Атож.

– Єзус Христус, цо сєн стало? – захрипів раптом зі свого кутка поляк.

Чоловік у нічній сорочці спрямував кружало світла на нього. З пітьми виринула чорна щітка давно не голених вусів та бороди з проваллям роззявленого рота й широко розплющені очі під кошлатими бровами.

– Дай спокій із своїм Єзусом Христусом, поляче, – буркнув чоловік із ліхтариком. – Його вже давно на світі нема. Поліг добровольцем на Соммі.

– Цо?

– О, знову – чуєте? – Керн метнувся до ліжка. – Підіймаються сходами! Треба тікати через дах!

Чоловік у сорочці теж крутнувся, мов дзиґа. Знизу почувся стукіт дверей, приглушені голоси.

– Сто сот чортів! Поляче, тікай! Поліція! Тікаймо! – Він зірвав із бильця свій одяг. – Вихід знаєш? – обернувся до Керна.

– Знаю. Коридором праворуч, а там за вмивальником сходи нагору.

– Ну, гайда! – Чоловік у сорочці тихенько відчинив двері.

– Матка Боска! – харчав поляк.

– Цить! Гляди, нас не викажи! – Чоловік причинив за собою двері й слідом за Керном подався вузеньким брудним коридором. Бігли вони так тихо, що чули, як капає в раковину вода з погано закрученого крана.

– Ось тут нагору! – шепнув Керн, звернув ліворуч, аж раптом на когось наткнувся й ледве не впав.

Побачивши перед собою уніформу, він подався був назад, але в ту ж мить його вдарили по руці й хтось гукнув із темряви:

– Стій! Руки вгору!

Керн опустив додолу своє манаття. Ліва рука його затерпла від удару, що припав на лікоть. Чоловік у сорочці спершу нібито ладен був кинутися на голос у темряву. Та, углядівши дуло револьвера, що його наставив йому в груди другий поліцай, й він повільно підняв руки.

– Кругом! – скомандував голос. – Стати до вікна!

Утікачі підкорились.

– Поглянь, що там в них у кишенях, – сказав поліцейський з револьвером.

Другий обшукав одяг, що лежав долі.

– Тридцять п’ять шилінгів… ліхтарик, люлька… складаний ніж… густий гребінець. Більш нічого.

– Паперів нема?

– Листи якісь чи що…

– А паспорти?

– Нема.

– Де ваші паспорти? – спитав поліцай з револьвером.

– У мене немає паспорта, – відповів Керн.

– Ну, звісно!

Поліцай штурхонув чоловіка в сорочці дулом револьвера в спину.

– А в тебе? Тебе що, окремо питати, волоцюго?

Поліцаї перезирнулися. Той, що без револьвера, зареготав. А перший облизав губи, тоді повільно мовив:

– Ти ба, який вельможний пан! Його ексцеленція пан Волоцюга! Генерал Смердюх! – І раптом, розмахнувшись, ударив чоловіка в сорочці кулаком у підборіддя. А коли той заточився від удару, поліцай ревнув: – Руки вгору!

Чоловік повернув до нього голову. Керн іще ніколи не бачив такого погляду.

– Я тебе, тебе питаю, задрипанцю! – визвірився поліцай. – Довго ще думатимеш? Чи, може, тобі ще раз зацідити?

– У мене немає паспорта, – сказав чоловік.

– У мене немає паспорта! – передражнив його поліцай. – Ну, звісно, в пана байстрюка немає паспорта! Я так і знав. Ну вдягайтеся, та мерщій!

Коридором, відчиняючи підряд усі двері, надбігло ще кілька поліцаїв. Один, у погонах, підійшов до затриманих.

– Що це тут у вас?

– Та ось, двох пташок злапали. Через горище хотіли випурхнути.

Офіцер зміряв обох затриманих поглядом. Він був зовсім молодий, вузьколиций, блідий, з невеличкими, акуратно підстриженими вусиками; від нього пахло перукарнею. Керн упізнав запах – одеколон 4711. Він трохи розумівся на цьому: колись його батько мав парфумерну фабрику.

– До цих двох ми придивимося пильніш! Візьміть їх у наручники, – наказав офіцер.

– Скажіть, невже віденській поліції дозволяється бити затриманих? – спитав чоловік у сорочці.

Офіцер звів на нього очі.

– Як ваше прізвище?

– Штайнер. Йозеф Штайнер.

– Безпаспортний, та ще й погрожує нам, – устряв поліцай з револьвером.

– Дозволяється ще й не таке, щоб ви знали, – відрубав офіцер.

– Збирайтеся, швидше!

Арештовані вдяглися. Поліцай вийняв наручники.

– Давайте-но руки, лебедики! Оце вам таки пасує. Наче за міркою зроблено.

Керн відчув на руках холодний дотик сталі. Це були його перші в житті кайдани. Іти вони не дуже заважали, але Кернові здавалося, наче в нього скуті не самі лише руки.

Надворі вже розвиднялося. До будинку під’їхали два поліційних автомобілі. Штайнер скривився.

– О, похорон за першим розрядом! Еге, синку?

Керн не відповів. Він силкувався якось сховати наручники під піджаком. На вулиці вже спинили свої візки кілька цікавих молочарів. У будинках навпроти повідчинялися вікна, й у темних отворах біліли обличчя. Захихотіла якась жінка.

Арештованих – душ тридцять – посадили в машини, відкриті поліційні авто. Майже всі лізли в кузови мовчки, без заперечень. Серед них була й власниця будинку – гладка білява жінка років десь п’ятдесяти. Тільки вона одна галасливо протестувала. Кілька місяців тому вона сяк-так обладнала два незайнятих поверхи своєї старої, занедбаної кам’яниці під дешевенький пансіон. Незабаром пішла чутка, що там пускають ночувати нелегально, без прописки в поліції. У господині пансіону було тільки четверо пожильців із справною пропискою: один рознощик, один щуролов і дві повії. Решта всі приходили пізно ввечері. Були то майже поспіль емігранти або втікачі з Німеччини, Польщі, Росії та Італії.

– Ну, ну, лізьте в машину! – звелів офіцер хазяйці. – Усе це ви зможете пояснити нам у поліції. Там у вас буде досить часу.

– Я протестую! – репетувала жінка.

– Протестувати можете, скільки вам завгодно. А поки що поїдете з нами.

Два поліцаї підхопили хазяйку під руки й посадили в машину. Офіцер повернувся до Керна і Штайнера.

– Так, а тепер оцих двох. Та пильнуйте їх добре.

– Мерсі, – глузливо мовив Штайнер і поліз у кузов, а за ним і Керн.

Машини рушили.

– До побачення! – вереснув жіночий голос із котрогось вікна.

– Повбивайте їх, цих заброд-емігрантів! – ревнув іще хтось басом. – Щоб і харчів не переводили!

Вулиці були ще майже порожні, й поліційні машини їхали досить швидко. Небо над будинками відступало вище, яснішало, ширшало, стаючи прозоро-синім; але постаті арештантів у кузовах чорніли, мов ті верби під осіннім дощем. Дехто з поліцаїв жував бутерброди, запиваючи кавою з плескатих бляшаних баклажок.

Біля Аспернського мосту дорогу їм перепинив зеленярський автофургон. Поліційні машини загальмували, потім рушили знову. Тієї ж хвилини один з арештантів на другій машині переліз через борт і скочив униз, але, упавши боком на крило над колесом, зачепився полою пальта й гепнувся на бруківку.

– Стій! Тримайте його! – закричав офіцер. – Якщо тікатиме, стріляйте!

Авто різко загальмувало, поліцаї пострибали на брук і кинулися туди, де впав утікач. Водій озирнувся, побачив, що той лежить нерухомо на місці, й поволі подав машину назад.

Утікач лежав горілиць. Він ударився головою об камінь і лежав тепер, розкинувши руки й ноги, в розхристаному пальті, схожий на велетенського підстреленого кажана.

– Підведіть його! – гукнув офіцер.

Поліцаї нахилилися над людиною на бруку. Потім один випростався:

– Він не може встати. Певно, зламав щось.

– Як то не може? Поставте його на ноги!

– Носака йому добрячого, сам підхопиться, – байдужим тоном промовив поліцай, що вдарив Штайнера.

Чоловік застогнав.

– Він справді не може встати, – доповів іще один поліцай. – І кров тече з голови.

– Ат, чорт! – офіцер теж вийшов з машини. – Ані руш мені! – гукнув він у кузов до арештованих. – Набрід проклятий! Тільки морока з вами!

Машина вже спинилася біля розпростертого долі чоловіка, й Кернові було добре видно його згори. Він знав цього миршавенького польського єврея з ріденькою сивою борідкою. Керн кілька разів ночував із ним в одній кімнаті. Тепер він виразно пригадав старого, як той рано-вранці стояв був біля вікна з молитовними ремінцями на плечах і, похитуючись, молився. Старий торгував нитками, пряжею та шнурками до черевиків; його вже тричі висилали з Австрії.

– Встаньте! Мерщій! – звелів офіцер. – Навіщо ви вискочили з машини? Що, совість нечиста? Крав, мабуть, еге? Чи й гірше щось!..

Старий, не зводячи з офіцера широко розплющених очей, ворухнув губами.

– Що? – перепитав той. – Що він сказав?

– Боявся, каже, – відповів поліцай, що стояв навколішках над старим.

– Боявся? Авжеж! Видно, нашкодив десь! Що він каже?

– Каже, нічого він не зробив…

– Та це вони всі торочать. Але що нам із ним зараз робити? Що у нього там?

– Треба б лікаря викликати, – озвався Штайнер із машини.

– Тихо! – роздратовано крикнув офіцер. – Де я вам у таку рань візьму лікаря? Та й не лежати ж йому доти на вулиці! Бо потім знов галасуватимуть, ніби це ми його так замордували. Адже ж на поліцію всіх собак вішають!

– Його треба відвезти до лікарні, – сказав Штайнер. – І негайно.

Офіцер не знав, що робити. Він уже й сам бачив, що людина тяжко розбилась, і в замішанні забув навіть обірвати Штайнера.

– До лікарні! Гадаєте, це так просто? Хто ж його там прийме без офіційного листа! Та й не можу я цього зробити своєю владою. Я повинен спершу здати затриманого по інстанції.

– А ви одвезіть його до єврейської лікарні, – порадив Штайнер. – Там його приймуть без формальностей. І навіть без грошей.

Офіцер пильно подивився на нього.

– А вам звідки це все відомо?

– Одвезімо його на станцію швидкої допомоги, – запропонував один поліцай. – Там завжди буває фельдшер або лікар. Їм видніше, що з ним робити далі. А ми його таким робом здихаємось.

Офіцер врешті вирішив це зробити.

– Гаразд, підніміть його. Поїдемо повз швидку допомогу. Там хто-небудь лишиться з ним. От халепа на мою голову!

Поліцаї підняли старого. Він застогнав і зблід. Його поклали на дно кузова. Старий здригнувся й розплющив очі. Вони неприродно блищали на змарнілому обличчі.

Офіцер закусив губу.

– Отаку дурницю встругнути! Старий чоловік, а стрибає, мов той хлопчисько… Ну, поїхали поволі.

Під головою пораненого помалу набігла калюжа крові. Вузлуваті пальці судорожно шкрябали дошки кузова. Уста поволі розтяглися в болісну гримасу, оголивши зуби. Здавалося, наче з-за цієї моторошно застиглої маски болю сміється хтось інший, сміється беззвучно й глузливо.

– Що він каже? – спитав офіцер.

Біля старого стояв навколішках поліцай – той самий, що й на вулиці, – і підтримував йому руками голову, щоб не так трусило. Він відповів:

– Каже, що хотів до своїх дітей. А тепер вони, мовляв, пропадуть з голоду.

– Ет, дурниці. Нічого з ним не станеться. А де вони?

Поліцай нахилився.

– Він не хоче сказати. Бо їх тоді вишлють. Вони всі тут без дозволу.

– Маячня якась… Що він іще каже?

– Просить вас вибачити йому.

– Що-що? – здивовано перепитав офіцер.

– Просить вибачити йому за оцей клопіт з ним.

– Вибачити? Що за вигадки! – офіцер, хитаючи головою, сторопіло подивився на старого.

Авто зупинилося біля пункту швидкої допомоги.

– Віднесіть його! – наказав офіцер. – Тільки обережно! Ви, Роде, залишайтесь біля нього, поки я не подзвоню вам.

Поліцаї підняли пораненого. Штайнер нахилився до нього й сказав:

– Ми знайдемо твоїх дітей, не дамо тобі пропасти. Чуєш, старий?

Єврей розплющив очі й знову заплющив. Троє поліцаїв понесли його до дверей. Руки його волоклися по бруку безживно, як у мерця. За кілька хвилин два поліцаї повернулись і сіли в машину.

– Він більш нічого не сказав? – спитав офіцер.

– Ні. Та він уже весь позеленів! Якщо зламав хребет, то довго не протягне.

– Клопіт великий, на одного жида менше, – озвався поліцай, що вдарив Штайнера.

– Вибачте, каже… – промимрив собі під носа офіцер. – І придумає ж! От диваки…

– Та ще в наш час, – докинув Штайнер.

Офіцер набундючився й гримнув:

– А ви заткніть пельку! Бо ми з вас ці більшовицькі фокуси виб’ємо!

Арештованих привезли до поліційного відділка на Елізабетпроменаде. З Керна та Штайнера зняли наручники, потім їх увіпхнули слідом за всіма іншими до великої напівтемної камери. Більшість арештантів сиділи мовчки. Вони вже звикли чекати. Тільки гладка блондинка-хазяйка й досі лементувала.

Десь о дев’ятій годині їх по одному почали виводити. Керна завели до кабінету, де сиділи два поліцаї, писар у цивільному, офіцер, що керував облавою, й літній обер-комісар. Обер-комісар сидів у простому дерев’яному кріслі й курив сигарету.

– Персональні дані, – сказав він писареві.

Писар, щуплявий прищуватий чоловічок, спитав несподівано гучним басом:

– Ім’я й прізвище?

– Людвіг Керн.

– Дата й місце народження?

– Тридцяте листопада тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року, Дрезден.

– Німець, виходить?

– Ні. Без підданства. Позбавлений.

Обер-комісар звів на нього цікавий погляд.

– У двадцять один рік? Що ж ви таке накоїли?

– Нічого. Батька мого позбавили громадянства, а що я тоді був неповнолітній, то й мене теж.

– А батька за віщо?

Керн хвилинку помовчав. Рік життя в еміграції навчив його зважувати кожне слово в розмові з офіційними особами. Нарешті він сказав:

– За політичну неблагонадійність. На підставі брехливого доносу.

– Що, єврей? – спитав писар.

– По батькові. По матері – ні.

– Ясно…

Обер-комісар струсонув попіл сигарети на підлогу.

– А чому ви самі не залишились у Німеччині?

– Бо в нас одібрали паспорти й усіх вислали. Якби ми лишились, нас посадили б за ґрати. А вже як сидіти, то краще деінде, ніж у Німеччині.

Обер-комісар сухо засміявся.

– Ще б пак! А як же ви перейшли кордон без паспорта?

– На чеському кордоні тоді досить було звичайного посвідчення з місця проживання… Їх у нас не відібрали. З таким посвідченням дозволялося перебувати в Чехословаччині три дні.

– А далі?

– Далі нам дали тримісячний дозвіл на проживання. Потім довелося виїхати.

– Ви давно вже в Австрії?

– Три місяці.

– Чому ви не з’явились одразу до поліції?

– Бо мене тоді негайно вислали б.

– Так-так… – Обер-комісар ляснув долонею по бильцю крісла. – Звідки ви все це так добре знаєте?

Керн, звісно, не зізнався, що він із батьками, потрапивши вперше до Австрії, зразу ж з’явився до поліції і що їх того ж таки дня нишком випхали назад за кордон. А повернувшись, вони вже не пішли в поліцію.

Він тільки спитав:

– А хіба неправда?

– Ваше діло відповідати, а не питати, – грубо обірвав його писар.

– Де ж ваші батьки тепер? – спитав обер-комісар.

– Мати в Угорщині. Їй там дозволили залишитись, бо вона угорка родом. Батька заарештували й вислали, коли мене не було в готелі. Де він зараз, я не знаю.

– Ваша професія?

– Я був студентом.

– А з чого ви жили тут?

– У мене є трохи грошей.

– Скільки?

– При собі дванадцять шилінгів. Решта – в одних знайомих.

У Керна тільки й було тих дванадцять шилінгів; він заробив їх, торгуючи милом, парфумами та одеколоном. Та якби він зізнався в цьому, його могли б покарати ще й за недозволену торгівлю.

Обер-комісар підвівся і позіхнув.

– Усі?

– Ще один, – відповів писар.

– Певно, те ж саме. З великої хмари малий дощ. – Обер-комісар скоса зиркнув на офіцера. – Усі нелегальні іммігранти. На комуністичну підпільну організацію щось не схоже, еге ж? А від кого надійшла заява?

– Та від власника такої самої кошари, тільки з блощицями, – відповів писар. – Певно, з заздрості. Конкуренція.

Обер-комісар засміявся. Потім зауважив, що Керн іще тут.

– Одведіть його. Ви ж, юначе, знаєте, що за це дають? Два тижні арешту й вислання. – Він знову позіхнув. – Ну, гаразд, треба піти поснідати та пивця випити.

Керна відвели вже до іншої камери, меншої. Там було п’ятеро в’язнів, серед них і поляк, що спав з ним в одній кімнаті. За чверть години привели й Штайнера. Він сів біля Керна.

– Що, вперше в клітці, синку?

Керн кивнув.

– Ну, і як воно? Сам собі здаєшся горлорізом, еге?

Керн кисло всміхнувся.

– Десь так. У мене ж про тюрму, сам знаєш, яке багате уявлення.

– Це ще не тюрма, – зауважив його Штайнер. – Це тільки арешт. Тюрма ще попереду.

– А ти вже був там?

– Був. Першого разу це тебе дуже гнітитиме. Потім ні. Особливо взимку. Принаймні маєш на якийсь час спокій. Адже людина без паспорта – це мертвяк у відпустці. Що йому ще лишається, як не лягти назад у домовину?

– А з паспортом? Однаково ж і з паспортом ніде за кордоном не дістанеш дозволу працювати.

– Авжеж, що ні. Паспорт тільки дає тобі право спокійно здохнути з голоду. Не ховаючись. А це вже чимало.

Керн не відповів. Він сидів, втупивши порожні очі в одну точку.

Штайнер ляснув його по плечу.

– Вище голову, хлопчику! Зате тобі випало щастя жити в двадцятому столітті – столітті культури, прогресу й гуманності…

– Скажіть, а їсти нам тут дадуть чи ні? – спитав раптом низенький лисий чоловічок, що сидів у кутку на нарах. – Кави хоча б…

– Чого ж! – відказав Штайнер. – Подзвоніть тільки, й кельнер принесе вам меню. Тут є чотири різних обіди, на вибір. Чорна ікра, звичайно, a discretion[1].

– Їжа тут бардзо погана, – озвався поляк.

– О, це ж наш Єзус Христус! – Штайнер зацікавлено обернувся до нього. – Так ти тут уже своя людина?

– Бардзо погана, – повторив поляк. – І мало…

– Господи Боже! – зойкнув лисий у кутку. – А в мене ж у валізі смажена курка лишилась! Коли ж нас випустять звідси?

– Через два тижні, – відповів Штайнер. – Це звичайна норма для безпаспортних емігрантів. Чи не так, Єзусе Христусе? Ти ж знаєш!

– Два тижні, – потвердив поляк. – Альбо й більше. Їсти дають бардзо мало. І бардзо погане. Ріденьку юшечку.

– От лихо! Адже ж моя курка за цей час зіпсується. – Лисий застогнав. – Перша моя пулярка за останні два роки! Мідяк до мідяка складав на неї. Сьогодні збиравсь нею пообідати…

– А ви перетерпіть до вечора, – порадив Штайнер, – а тоді уявіть собі, ніби вже з’їли її, от вам і полегшає на серці.

– Не меліть чортзна-чого! – визвірився на Штайнера лисий. – По-вашому, це однаково? Аби язиком плескати! Пулярки-то я не їм! Та ще й на завтра на сніданок думав стегенце залишити…

– Ну, то перетерпіть до завтра до обіду.

– А мені воно байдуже, – встряв поляк. – Я не їм пулярок.

– Ще б пак тобі не байдуже! Не в твоїй же валізі вона лежить, – огризнувся лисий із кутка.

– Хоч би й у моїй, то байдуже. Я їх нігди не їм. Терпіти не можу. Мені од них з душі верне. – Поляк з вельми вдоволеною міною пригладив бороду. – Мені за ті пулярки байдуже.

– Господи, та хто тебе питає! – сердито вигукнув лисий.

– Хоч би й сюди принесли ту пулярку, я б її не їв! – тріумфально проголосив поляк.

– Боже мій! Чули вже, скільки можна! – Власник пулярки розпачливим жестом затулив очі руками.

– Отже, з боку смажених курей тобі, Єзусе Христусе, ніщо не загрожує, – сказав Штайнер. – У тебе до них імунітет. Щодо смажених курей ти Діоген. А як щодо варених?

– Теж не їм, – твердо заявив поляк.

– А курчата в паприці?

– Курятини не їм ніякої. – Поляк аж сяяв од задоволення.

– Збожеволіти можна! – не витримав бідолашний власник пулярки.

Штайнер обернувся до поляка.

– А яйця, Єзусе Христусе? Курячі яйця?

Сяйво на обличчі в того погасло.

– О, яйка їм! Яєчка я люблю! – Тінь мрійного смутку оповила бородату пику. – Бардзо люблю!

– Хвала Богові! Хоч одна прогалина в такій досконалості.

– Яєчка бардзо люблю! – запевнив поляк. – Четверо яєць… Ні, шестеро, або й дванадцятеро. Шестеро зварити, а з решти яєченьку. Із смаженою картопелькою, з сальцем…

– Ой, я більше не можу! Не можу слухати! Розіпніть його, цього ненажеру Христуса! – вибухнув Пулярка.

– Панове, – озвався приємний бас із російським акцентом, – навіщо стільки хвилюватися через марну ілюзію. Я проніс із собою пляшку горілки. Дозвольте вас почастувати. Горілка зігріває серце, вливає мир у душу.

Росіянин відкоркував пляшку, трохи надпив нахильці й подав її Штайнерові. Той теж хильнув і простяг пляшку Кернові. Але юнак тільки похитав головою.

– Випий, хлопчику! – сказав Штайнер. – Це помагає. Треба навчитись.

– Горілка – то бардзо добже, – ствердив поляк.

Керн ковтнув трохи й передав горілку полякові. Той звичним рухом перехилив пляшку собі в рот.

– До денця вижлуктить, яйцепоклонник триклятий, – пробурчав Пулярка, видер пляшку в нього з рук, приклався до неї й віддав назад росіянинові, винувато мовивши:

– Небагато лишилося…

– Нічого, нічого! – заспокоїв його росіянин. – Мене щонайпізніш увечері випустять.

– Ви певні цього? – спитав Штайнер.

Росіянин ледь вклонився.

– Так. На жаль – хотілося б мені додати. Як росіянин, маю нансенівський паспорт.

– Нансенівський паспорт! – шанобливо повторив Пулярка. – Ну, так ви, звісно, належите до вигнанницької аристократії…

Росіянин знизав плечима, потім простяг пляшку шостому в їхній камері, що досі мовчки сидів осторонь.

– Прошу, випийте й ви.

– Дякую, – відмовився той. – Я не з вашої братії.

Усі повернулись до нього.

– Я маю підданство, справний паспорт, прописку й дозвіл працювати.

На це ніхто нічого не сказав, лише трохи згодом росіянин спитав нерішуче:

– Перепрошую, а за що ж тоді вас посадили?

– За мою професію, – гордовито відповів чоловік. – Я не якийсь там заволока-біженець без документів, я порядний кишеньковий злодій і шулер, повноправний громадянин.

На обід принесли ріденьку квасоляну юшку без квасолі. На вечерю – те саме, тільки цього разу воно називалося кавою, і по скибочці хліба.

О сьомій годині брязнув засув. Росіянина, як він і передбачав, випустили.

Прощалися, наче давні знайомі.

– Через два тижні я загляну в кафе Шперлера, – сказав він Штайнерові. – Може, ви теж будете вже там, а я встигну тим часом щось розвідати. Бувайте здорові!

До восьмої години повноправний громадянин і шулер уже дозрів для того, щоб приєднатися до товариства. Він витяг пачку сигарет і почастував усіх. Закурили. Червоні жарини сигарет у вечірній сутіні сповнили камеру майже домашнім затишком. Злодій розповів, що його посадили тільки за підозрою: перевіряють, чи це не він устругнув одну там штуку кілька місяців тому. Але він не думає, щоб могло щось розкритися. Потім він запропонував перекинутись у тарок і, повороживши у себе в піджаку, вийняв колоду карт.

Уже стемніло, а електрики не вмикали. Шулер був готовий і до цього. Він поворожив іще й добув свічку та сірники. Свічку приліпили на карниз. По камері розлилося миготливе тьмяне світло.

Поляк, Пулярка і Штайнер підсунулися ближче.

– Це ж не на гроші, правда? – сказав Пулярка.

– Ну, звісно! – шулер усміхнувся.

– А ти не хочеш? – спитав Штайнер Керна.

– Я не вмію.

– Треба навчитися, хлопчику. Бо що ж ти робитимеш вечорами?

– Хай завтра. Зараз не хочеться.

Штайнер обернувся до нього. Кволе світло вирізняло глибокі зморшки на його обличчі.

– Що з тобою? Може, захворів?

Керн похитав головою.

– Та ні, нічого. Просто якась утома. Я полежу.

Шулер уже тасував карти – віртуозно, хвацько, з хрускотом.

– Хто здає? – спитав Пулярка.

Повноправний громадянин роздав по карті. Поляк дістав дев’ятку, Пулярка – даму, Штайнер і сам шулер – по тузові.

Шулер зиркнув спідлоба на партнерів.

– Прикупляємо.

І потяг карту. Знову туз. Шулер усміхнувся й передав колоду Штайнерові. Той недбало висмикнув спідню карту – жировий туз.

– Оце збіг! – засміявся Пулярка.

Та шулер не засміявся.

– Звідки ви знаєте цей трюк? – вражено спитав він Штайнера. – Ви що, професіонал?

– Де там! Аматор. І тим приємніше мені схвалення фахівця.

– Та ні, я не про те, – шулер не зводив із нього очей. – Річ у тому, що це мій винахід.

– А, он воно що! – Штайнер погасив сигарету. – Це я в Будапешті навчився. У тюрмі, перед висланням з Угорщини. Від одного там хлопчини. Катчер на прізвище.

– А, Катчер! Тепер розумію! – злодій зітхнув з полегкістю. – Катчер – то мій учень. А ви непогано натренувалися.

– Еге ж, – погодився Штайнер, – у цих мандрах чого тільки не навчишся.

Шулер передав йому колоду й замислено глянув на полум’я свічки.

– Світло погане… але ж ми, панове, гратимемо тільки так, для розваги, правда? Чесно…

Керн простягся на нарах і заплющив очі. Його сповнював якийсь туманний, сірий смуток. Від самого ранішнього допиту йому не йшли з думки батько й мати. Давно вже він не згадував їх… А зараз Керн ніби навіч бачив батька, як той повернувся з гестапо додому. Один конкурент, щоб довести його до руїни й потім за безцінь купити його невеличку фабрику гігієнічного мила та парфумів, доніс, нібито він провадив антидержавні розмови. План цей удався, як і тисячі подібних планів у ті дні. Просидівши півтора місяця в гестапо, Кернів батько повернувся додому зовсім зломлений. Він ніколи не розповідав, чого зазнав там; але фабрику продав конкурентові справді таки зовсім дешево. Невдовзі їх вислали й почалася нескінченна втеча. Із Дрездена до Праги; з Праги до Брно, звідти вночі через кордон в Австрію; другого дня поліція випхала їх назад у Чехословаччину, та через кілька день вони знову перебрались потай через кордон і дісталися до Відня – мати зі зламаною вночі рукою, на яку просто в лісі наклали сякі-такі лубки з двох виламаних гілляк; із Відня – в Угорщину, там перебули тиждень-другий у материних родичів, поки не дізналася поліція; потім прощання з матір’ю, котрій дозволили залишитися, як угорці родом; знову кордон, знову Відень, злиденна торгівля з-під поли – милом, одеколоном, підтяжками, шнурками; постійний страх пійматися; і той вечір, коли не повернувся батько; і місяці самотності, блукань від одної криївки до іншої…

Повернувшись на бік, Керн когось штовхнув і розплющив очі. На нарах біля нього, схожий у присмерку на великий чорний згорток, лежав останній мешканець камери – чоловік років п’ятдесяти, який за цілий день майже ні разу не поворухнувся.

– Перепрошую, – сказав Керн, – я не бачив вас…

Чоловік не відповів. Але очі в нього були розплющені. Кернові не раз уже доводилося бачити таке, він розумів, у якому стані ця людина. Найкраще – дати їй спокій.

– Тисяча чортів! – скрикнув раптом у картярському кутку Пулярка. – Ну і йолоп же я! Ну і йолоп же неприторенний!

– Чого це? – спокійно спитав Штайнер. – Із червової дами ви пішли цілком правильно.

– Та не про це я! Можна ж було попросити цього росіянина, щоб він передав сюди мою пулярку! Господи Боже! Чи бачили ви такого йолопа?

Він озирнувся довкола таким поглядом, неначе під ним світ западався.

Керн несподівано відчув, що його душить сміх. Він зовсім не хотів сміятись, але стриматись уже не міг. Його аж трусило з реготу. Щось само сміялося в ньому всередині, заглушуючи все – і смуток, і спогади, і всі турботи.

– Чого це ти, хлопчику? – спитав Штайнер, одірвавши очі від карт.

– Сам не знаю. Смішно…

– Посміятися завжди корисно. – Штайнер витяг пікового, козирного короля й завдав безмовному полякові несхибного, смертельного удару.

Керн вийняв сигарету. Все раптом здалося йому на диво простим. Він вирішив завтра ж навчитися грати в карти, і химерне відчуття охопило його – наче це рішення має змінити все його життя.

2

За п’ять днів шулера випустили. Жодних доказів проти нього знайти не змогли. Із Штайнером він попрощався, як з другом. Усі ці п’ять днів він тренував Штайнера, довершуючи курс науки свого учня Катчера. Прощаючись, шулер подарував Штайнерові карти, і той почав учити Керна. Він навчив його грати в скат, яс, тарок і покер: скат – для емігрантів, яс – для Швейцарії, тарок – для Австрії, а покер – про всякі інші випадки.

За два тижні викликали й Керна. Інспектор поліції завів його до кабінету, де сидів якийсь літній чоловік. Кабінет здався Кернові величезним і таким світлим, що він аж зажмурився: очі вже звикли до сутінків у камері.

– Ви Людвіг Керн, без підданства, студент, народилися тридцятого листопада тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року в Дрездені? – байдужим голосом спитав чоловік за столом, дивлячись у якісь папери.

Керн кивнув. Він не міг говорити, в горлі раптом пересохло.

Чоловік за столом звів на нього погляд.

– Так, – хрипко вимовив Керн.

– Ви перебували в Австрії без документів, не зареєструвавшись в органах влади… – Чоловік швидко читав із протоколу. – Вас було засуджено до чотирнадцяти днів арешту, які ви вже відбули. Тепер вас буде вислано з Австрії. У разі повернення ви підлягаєте карі. Ось судовий вирок про ваше вислання. А отут ви повинні розписатися в тому, що вам оголошено вирок і повідомлено про кару, якій ви підлягаєте в разі повернення. Ось тут, з правого боку.

Урядовець запалив сигарету. Керн, мов заворожений, дивився на гладку старечу руку з товстими жилами, що тримала сірник. Через дві години цей чоловік позамикає шухляди свого стола й піде вечеряти. Після вечері, напевне, зіграє партію в тарок, вип’є одну-дві склянки молодого вина; годині об одинадцятій позіхне, гукне кельнера, розплатиться і скаже: «Втомився я сьогодні… Піду додому. Спати». Додому. Спати… У цю годину прикордонні ліси оповиє темрява, ворожа, моторошна пітьма, і загублена в цій пітьмі, самотня миготлива іскорка життя – Людвіг Керн утомлено чвалатиме, охоплений тугою за людьми і страхом перед ними. Що ж його відрізняє від оцього знудженого урядовця за письмовим столом? Тільки клаптик паперу, що називається паспортом. Кров їхня має однакову температуру, очі – однакову будову, нерви реагують на однакові подразники, думки їхні йдуть однаковими шляхами – а проте їх розділяє безодня, ні в чому вони не рівні, що для одного – насолода, те для другого – мука, один – імущий, другий – позбавлений усього; і безодня, що їх розділяє, – це всього лиш невеличкий аркушик паперу, на якому написано тільки прізвище та ще кілька нічого не вартих відомостей.

– Ось тут, праворуч, – повторив урядовець. – Ім’я й прізвище.

Керн насилу опанував себе й підписався.

– Вибирайте, до якого кордону вас одвезти.

– До чеського.

– Гаразд. За годину поїдете. Вас повезе супровідник.

– У мене лишилися деякі речі в готелі, де я жив. Можна спершу піти забрати їх?

– А що за речі?

– Валізка. Білизна тощо.

– Гаразд. Можна буде зайти дорогою на вокзал. Скажете поліцаєві, який вас супроводитиме.

Інспектор одвів Керна назад до камери й забрав Штайнера.

– Ну що там? – нетерпляче запитав Керна Пулярка.

– За годину нас випустять.

– Єзус Христус! – вигукнув поляк. – Знову йди поневіряйся…

– А ти б хотів тут зостатися? – спитав Пулярка.

– Якби годували краще… та робітка яка-небудь, підмітайлом чи що, то з дорогою душею.

Керн вийняв хусточку й заходився чистити свій костюм. Сорочка за ці два тижні дуже заносилася, й він перевернув манжети на другий бік. Він весь час намагався оберігати їх. Поляк, дивлячись на нього, сказав:

– За рік-два тобі це буде вшистко єдно.

– Куди ж ти тепер? – спитав Керна Пулярка.

– В Чехію. А ви? В Угорщину?

– До Швейцарії. Я вже надумався. Ходімо зі мною. А звідти, як піймаємось, попросимось до Франції.

Керн похитав головою.

– Ні, я спробую дістатися до Праги.

За кілька хвилин привели назад і Штайнера.

– Знаєш, як звуть того поліцая, що вдарив мене, коли нас забирали? – спитав він Керна. – Леопольд Шефер. Живе на Траутенаугассе, двадцять сім. Це мені з протоколу вичитали. Звісно, не про те, що він мене вдарив, а лише про те, що я нібито погрожував йому. – Штайнер глянув Кернові в очі. – Як ти гадаєш, забуду я це прізвище й адресу?

– Ні, – відказав Керн. – Я певен, що ні.

– Я також.

Поліцай-супровідник у цивільному забрав Штайнера й Керна. Керн хвилювався. За дверима поліції він несамохіть зупинився. Йому ніби війнуло в обличчя лагідним південним вітерцем. Небо було синє, понад будинками вже трохи по-вечірньому пригасле, на Дунайському каналі мерехтіли блискітки хвиль; осяяні сонцем автобуси проїздили вулицями серед потоку людей, що поверталися з роботи чи гуляли. Зграйка дівчат у світлих суконьках, кудись поспішаючи, сміючись, пробиралась у натовпі. Кернові здавалося, ніби він ще ніколи в житті не бачив такої краси.

– Ну, ходімо, – сказав поліцай.

Керн здригнувся й збентежено зиркнув на свій одяг, помітивши безцеремонний погляд якогось перехожого.

Вони пішли вулицями – поліцай посередині. З кафе повиставляли на тротуари столики й стільці, всюди сиділи, розмовляючи, веселі люди. Керн похнюпився й мимовільно прискорив ходу. Штайнер із лагідним усміхом глянув на нього.

– Що, синку, не для нас оце все, еге?

– Авжеж, – відказав Керн і міцно стулив губи.

Зайшли до готелю. Хазяйка зустріла їх напівсердито-напівспівчутливо. Речі їхні вона віддала зразу. Все було ціле. Ще в камері Керн збирався був перевдягтися тут у чисту сорочку, але, пройшовши містом, передумав. Він узяв під пахву пом’яту валізку й подякував хазяйці за все.

– Мені дуже шкода, що вам через нас такі неприємності…

– Та що ви, що ви! – запротестувала хазяйка. – Аби у вас усе владналося! Ну, щасти вам. І вам теж, пане Штайнер. Куди ж ви тепер?

Штайнер махнув рукою.

– Як усі прикордонні зайці. Від куща до куща.

Повагавшись якусь мить, хазяйка рішуче ступила до настінної шафки у формі середньовічного замку.

– Хоч випийте по чарці на дорогу…

Вийнявши пляшку й три чарки, вона поналивала їх.

– Сливовиця? – спитав Штайнер.

Кивнувши, хазяйка запросила й поліцая.

Той випив і обтер вуса.

– Зрештою, хіба ж я що, ворог їм?.. Служба така…

– Ну звичайно! – Хазяйка налила йому ще. – А ви чому не п’єте? – спитала вона Керна.

– Я не можу. Отак на порожній шлунок…

– А, он що! – Хазяйка допитливо подивилась на нього, і її брезкле холодне обличчя враз потепліло. – Господи, воно ж іще росте! – промурмотіла вона собі під ніс, потім гукнула: – Франці! Один бутерброд!

– Дякую, не треба! – Керн зашарівся. – Я не голодний!

Кельнерка принесла великий сендвіч із шинкою.

– Їжте, не соромтеся! – припросила хазяйка.

– Хочеш половину? – спитав Керн Штайнера. – Я сам не подужаю.

– Їж, не балакай! – відказав той.

Керн ум’яв бутерброд і випив чарку сливовиці. Потім вони попрощалися з хазяйкою й поїхали трамваєм на Східний вокзал. У поїзді на Керна раптом налягла страшенна втома. Гуркіт коліс присипляв його; наче вві сні бачив він, як пропливають за вікном будинки, заводи, дороги, обсаджені високими горіхами заїзди, луки, лани, лагідний синій присмерк вечора. Ситість сп’янила його. Думки розпливалися, губились у сонному маренні – про білий дім серед розквітлих каштанів, про депутацію поважних городян у парадних сурдутах, що вручають йому диплом почесного громадянина, про диктатора у військовій формі, який навколішках, плачучи, просить у нього пробачення…

Коли вони дісталися до митниці, майже зовсім смерклося. Поліцай-супровідник передав їх митним доглядачам і почвалав назад, у рожево-фіалкові сутінки.

– Ще зарано, – сказав митник, що перевіряв автомобілі перед шлагбаумом. – Найкраще йти десь так о пів на десяту.

Керн і Штайнер посідали на лаві біля дверей. Під’їздили все нові й нові машини. Трохи згодом вийшов ще один митник і повів їх стежкою праворуч. Вони пройшли ланами, над якими стояв міцний запах землі й роси, поминули кілька будиночків з освітленими вікнами, потім перелісок. Аж ось їхній провідник зупинився.

– Далі йдіть самі; беріть увесь час ліворуч, – там кущі, не так видно буде, – поки не вийдете до Морави. Вона зараз неглибока, можна перебрести.

Керн із Штайнером пішли. Ніч була тиха-тиха. Пройшовши трохи, Керн озирнувся. Позаду чорнів силует митника. Він стояв і дивився їм услід.

Дійшовши до Морави, вони роздяглись і позв’язували свої речі в клунки. Темно-брунатна, з болотяним запахом вода мінилася сріблом. На небі мигтіли зорі, часом із-за хмар виринав місяць.

– Я піду попереду, – сказав Штайнер. – Я вищий за тебе.

Вони побрели через річку. Керн відчував, як вода, прохолодна і таємнича, піднімається по тілу вище й вище, ніби не хоче випустити його. Попереду обережно намацував дорогу Штайнер, тримаючи високо над головою клунок. На його широких плечах лежав білий відблиск місяця. Посеред річки він став і озирнувся. Керн був за два кроки позаду. Штайнер усміхнувся й кивнув йому.

Видершись на другий берег, вони нашвидку обтерлись носовиками, повдягалися й пішли далі. Незабаром Штайнер зупинився.

– От ми й за кордоном, – сказав він, глянувши на Керна світлими, немов скляними в примарному місячному сяйві, очима. – Ну що, дерева тут ростуть інакше? Чи вітер не так пахне? Чи зорі не ті самі? Чи люди вмирають інакше?

– Та ні, – відповів Керн. – Зовсім ні. Але я почуваюсь інакше.

Вони знайшли собі затишну місцину під старим буком. Перед ними положистим схилом тяглися луки. Вдалині блимали вогники якогось словацького села. Штайнер розв’язав рюкзак і став шукати сигарети. Погляд його впав на Кернову валізку.

– Я пересвідчився, що рюкзак практичніший за валізу. Не так впадає в очі. Думають – просто невинний волоцюжка.

– Волоцюжок теж перевіряють, – відказав Керн. – Людей, бідних на вигляд, усіх перевіряють. Найкраще мати автомобіль.

Закурили.

– Я за годину повернусь сюди, – сказав Штайнер. – А ти?

– Спробую дістатися до Праги. Там поліція не така клята. Легше одержати на кілька днів дозвіл на проживання, а далі видно буде. Може, відшукаю батька й він мені якось допоможе. Я чув, ніби він у Празі.

– А ти знаєш, де його шукати?

– Ні.

– Скільки в тебе грошей?

– Дванадцять шилінгів.

Штайнер пошукав у піджаку.

– Ось тобі ще трохи. Щоб вистачило до Праги.

Керн нерішуче глянув на нього.

– Бери, бери, – сказав Штайнер. – Я маю ще, з мене вистачить.

Він показав кілька папірців. У сутінку під деревом не можна було розгледіти, що то за банкноти. Керн трохи повагався, потім узяв гроші.

– Дякую…

Штайнер не відповів. Він курив. Сигарета розгорялася за кожною затяжкою й освітлювала затінене обличчя.

– А чого, власне, ти тут поневіряєшся? – несміливо спитав Керн. – Ти ж не єврей!

Штайнер відповів не зразу.

– Ні, я не єврей, – озвався він нарешті. У кущах позад них щось шелеснуло. Керн підхопився.

– Заєць або кріль, – сказав Штайнер. Потім обернувся до Керна. – Слухай, синку. Як прийде коли-небудь хвилина зневіри, згадай те, що я тобі зараз скажу. Ти вирвався звідти, і батько твій, і мати. І я теж вирвався. Але дружина моя в Німеччині. І я нічого не знаю про неї.

У кущах зашелестіло знову. Штайнер погасив сигарету й сперся спиною на стовбур бука. Знявся вітрець. Місяць висів над обрієм – крейдяно-білий і байдужий, як тієї останньої ночі…

Після втечі з концтабору Штайнер цілий тиждень переховувався в одного товариша. Він сидів у замкненій мансардочці, готовий тікати через дах, ледве почує якийсь підозрілий звук. Уночі товариш приносив йому хліб, консерви, воду в пляшках. На другу ніч він приніс і кілька книжок. Штайнер читав і перечитував їх цілими днями, щоб якось розвіятись. Ні світити світло, ні курити він не міг. Вони з товаришем боялися розмовляти навіть пошепки: дівчата-служниці, які спали за стіною, могли почути й викрити їх.

– Марія знає? – першої ж ночі спитав Штайнер.

– Ні. За вашим домом стежать.

– Їй нічого не зробили?

Товариш похитав головою й пішов.

Штайнер щоразу питав його про це. На четверту ніч товариш приніс нарешті звістку, що бачив її. Вона вже знає, де Штайнер: він примудрився шепнути їй. Завтра він знову зустрінеться з нею. На ринку, в натовпі.

Другого дня Штайнер з ранку до вечора писав листа, якого товариш мав нишком передати дружині. А ввечері він порвав того листа. Адже ж за нею, можливо, стежать. І з тої ж причини він уночі попросив товариша більше не зустрічатися з Марією.

Ще три дні просидів Штайнер у мансарді. Нарешті товариш приніс йому гроші, квиток на поїзд і одяг. Штайнер підстригся й вибілив волосся перекисом водню. Потім зголив вуса. А перед обідом вийшов із дому в комбінезоні, з монтерською скринькою в руці. Він мусив негайно ж залишити місто, але не встояв перед спокусою. Адже він цілих два роки не бачив дружини. І Штайнер пішов на ринок. Через годину з’явилась вона. Штайнера кинуло в дрож. Вона пройшла зовсім близько, але не побачила його. Штайнер пішов за нею й, підійшовши впритул, шепнув:

– Не озирайся! Це я. Йди далі, не зупиняйся!

Плечі її здригнулися, вона високо підняла голову, але не зупинилась, тільки немовби вся обернулася на слух.

– Тобі нічого лихого не зробили? – спитав голос за спиною.

Вона похитала головою.

– За тобою стежать?

Вона кивнула.

– І зараз?

Вона завагалася на мить, потім хитнула головою.

– Я зараз поїду. Спробую прослизнути. Писати тобі не зможу. Це надто небезпечно для тебе.

Вона кивнула.

– Візьми розлучення зі мною.

Жінка на мить застигла. Потім пішла далі.

– Ти повинна це зробити. Завтра ж подай заяву. Причина – мої політичні погляди. Мовляв, раніше ти нічого цього не знала. Зрозуміла?

Жінка не ворухнула головою. Вона йшла далі, випроставшись рівно, мов кам’яна.

– Зрозумій же мене! – шепотів Штайнер. – Це тільки для твоєї безпеки. Я збожеволію, коли вони тобі щось заподіють. А як візьмеш розлучення, вони дадуть тобі спокій.

Жінка не відповіла.

– Я люблю тебе, Маріє, – тихо, крізь зуби промовив Штайнер, і очі його заблищали від хвилювання. – Я люблю тебе й не поїду звідси, коли ти не пообіцяєш мені цього. Я повернусь назад, коли ти не пообіцяєш. Ти зрозуміла?

Минула, здалось йому, вічність, поки жінка кивнула.

– Обіцяєш?

Жінка знову повільно притакнула. Плечі її безсило опустилися.

– Я зараз зверну в оцей прохід праворуч, а ти обійди кругом і вийди мені назустріч. Не озивайся до мене, не роби нічого. Я хочу тільки ще раз побачити тебе, а тоді поїду. Якщо не буде ніякої звістки, значить, я прорвався.

Жінка кивнула й пішла швидше.

Штайнер звернув праворуч і пішов проходом поміж ятками. Біля прилавків галасливо торгувалися жінки з кошиками. М’ясо яскріло кривавими й білими плямами. Стояв нестерпно важкий дух. Горлали різники. Та зненацька все це щезло. Стукіт сокир об колоди обернувсь у ніжний цокіт, наче десь клепали коси. Зелений луг зринув перед Штайнером, лан достиглого жита, воля, берези, вітер, кохана постать, кохане обличчя. Погляди їхні злилися й не могли роз’єднатися. Усе було в тих поглядах: мука й щастя, любов і розлука, саме життя, що простерло крила над ними, щедре, солодке і буйне, і біль зречення, шалене мигтіння тисяч блискучих ножів.

Вони йшли й стояли майже поруч, ішли й самі того не усвідомлювали. Потім Штайнерові плеснула у вічі порожнеча, засліпила його, і лише за хвилину він знову став розрізняти барви в калейдоскопі ринку, що безглуздо крутився перед його очима.

Непевною ходою пішов він далі, все швидше й швидше, однак стримуючись, аби не привернути до себе уваги. Зачепив і звалив додолу із застеленого цератою прилавка половину свинячої туші; лайка різника за спиною вдарила у вуха, мов гуркіт барабана. Вибравшись із проходу, звернув за крайній рундук і став там.

Марія вже йшла з ринку. Поволі-поволі. На розі зупинилась і обернулася назад. Довго стояла вона там, високо піднявши обличчя, з широко розплющеними очима. Вітер шарпав її сукню, обліплюючи нею тіло. Штайнер не знав, чи бачить вона його, і не наважувався ще раз показатися їй: боявся, що вона кинеться до нього. Постоявши трохи нерухомо, вона підняла руки й обплела ними свої груди. То вона в уяві пригортала його, горнулася до нього, стискала його в нестерпно порожніх обіймах, із розтуленими устами, заплющивши очі. Потім повільно відвернулась, і похмура ущелина вулиці поглинула її.

Через три дні Штайнер перейшов кордон. Ніч була ясна й вітряна, білий місяць висів над обрієм. Штайнер був не слабодухий, але, перейшовши кордон, він обернувся назад, облитий холодним потом, і, наче в божевіллі, вимовив туди, у простір, ім’я дружини.

Він дістав іще одну сигарету. Керн дав йому прикурити.

– Скільки тобі років? – спитав Штайнер.

– Двадцять один. Скоро двадцять два.

– Ого, скоро двадцять два! Це вам не жарт, еге, хлопчику?

Керн похитав головою.

Штайнер помовчав трохи, потім сказав:

– У двадцять один рік я був на фронті. У Фландрії. То були теж не жарти. Оце, що тут, у сто разів краще. Ти розумієш?

– Розумію, – Керн обернувся обличчям до нього. – І краще, ніж смерть. Усе це я знаю.

– Ну, то ти вже чимало знаєш. До війни мало хто знав таке.

– До війни… Це ж було сто років тому.

– Тисячу. У двадцять два роки я вже лежав у госпіталі. Отам я збагнув одну річ. Розповісти?

– Давай…

– Гаразд, слухай. – Штайнер затягся сигаретою. – Рана в мене була нетяжка. Прострелило м’ясо, не дуже й боліло. Але поруч мене лежав мій товариш. Йому осколком розірвало живіт. Він лежав поруч і кричав. Морфію не було, розумієш? Навіть для офіцерів не вистачало. На другий день він так захрип, що міг уже тільки стогнати, благав мене, щоб я вкоротив йому цю муку. Я б так і зробив, коли б знав як. Третього дня на обід чогось раптом принесли гороховий суп. Густий, мов довоєнний, із салом. Доти нас годували якимись помиями. І ми їх їли, бо були страшенно голодні, і от я лигаю той суп, мов зголодніла тварюка, забувши все на світі від насолоди, й бачу над вінцями миски обличчя товариша, спухлі, потріскані губи, бачу, в яких муках він помирає. Через дві години він уже був неживий. А я їв суп, і мені було смачно, як ніколи.

Штайнер замовк.

– Ви ж були страшенно голодні, – озвався Керн.

– Та ні, не в тім річ. Я про інше: поруч тебе може вмирати людина, а ти нічого не відчуватимеш. Ну, ще там жаль… Але не біль! Бо твій живіт цілий! За півметра від тебе з людини душа рветься в предсмертному крику й муках – а ти не відчуваєш нічого. Оце і є лихо нашого світу. Затям це, хлопчику! Тим-то людство так повільно посувається вперед. І так швидко відкочується назад. Ти згоден зі мною?

– Ні, – відказав Керн.

Штайнер усміхнувся.

– Ну, звичайно… Але поміркуй про це коли-небудь при нагоді. Часом воно помагає.

Він підвівся.

– Ну, я пішов. Назад. Митник не подумає, що я можу повернутися зараз. Перші півгодини він пильнував, і завтра вранці теж пильнуватиме. А що я можу повернутися серед ночі, це йому й не в голові. Митницька психологія. Слава Богу, втікач здебільшого з часом стає мудріший за переслідувача. І знаєш чому?

– Ні.

– Бо він ризикує більшим. – Штайнер плеснув Керна по плечу. – Найперший життєвий закон: небезпека загострює чуття.

Він подав Кернові руку – велику, суху, теплу руку.

– Щасти тобі. Може, колись іще побачимось. Я вечорами буватиму іноді в кафе Шперлера. Спитай там про мене, як потрапиш до Відня.

Керн кивнув.

– Ну, бувай здоров. І не забувай моєї картярської науки. Це непогана розвага, думати не треба. Жадана мета для людини без притулку. В яс і тарок ти навчився непогано. У покер треба більше ризикувати. Сміливіше блефувати.

– Гаразд, – сказав Керн. – Я блефуватиму сміливіше. Дякую тобі. За все.

– Від вдячності одвикай. А втім, ні, не треба. З нею все-таки легше прожити. Людям, звичайно, на неї начхати, але тобі самому легше буде. Це трохи зігріває душу, коли часом можеш відчувати вдячність. І пам’ятай: хоч би що було – все краще, ніж війна.

– І краще, ніж смерть.

– Про смерть не знаю, мертвим я не був. Але, у всякому разі, краще, ніж агонія. Ну, бувай, хлопчику!

– Бувай, Штайнере!

Керн іще трохи посидів. Небо вже заясніло, і земля довкола лежала повита спокоєм, безлюдна.

Керн тихо сидів у сутінку під буком. Ясна, пронизана місячним промінням зелень листя напнулась над ним, мов велике вітрило, – неначе вітер тихо ніс Землю крізь безмежні сині простори, повз сигнальні вогники зірок і маяк місяця.

Керн вирішив спробувати ще вночі дістатися до Братислави, а звідти – до Праги. У великому місті завжди безпечніше. Відкривши валізку, вийняв чисту сорочку й шкарпетки, щоб переодягтися: неохайний вигляд міг збудити підозру. Та й тюремного духу хотілось позбутися.

Химерне почуття сповнило його, коли він стояв у місячному сяйві голий. Він здавався сам собі загубленою дитиною. Керн квапливо взяв чисту сорочку, що лежала перед ним на траві, й натягнув на себе. Сорочка була синя – це практично, не так брудниться. У світлі місяця вона здавалася фіолетово-сірою.

Ні, він не піддасться зневірі.

3

До Праги Керн приїхав пополудні, залишив валізу на вокзалі в камері схову й пішов просто в поліцію. Не реєструватись; він тільки хотів спокійно обміркувати, що йому робити далі. А поліційне управління – найкраще місце для цього. Там не патрулюють поліцаї й не питають ні в кого документів.

Керн сів у коридорі на лаві, навпроти кабінету, де реєстрували емігрантів.

– Тут іще той, з еспаньйолкою, приймає? – спитав він свого сусіда по лаві.

– Той, що я знаю, – без еспаньйолки.

– А… Може, того перевели куди-небудь… А які тут шанси зараз?

– Нічого, непогані, – відповів Кернів сусід. – На кілька днів дозвіл дають без мороки. А далі вже важче. Забагато нас тут стало.

Керн задумався. Якщо він дістане кількаденний дозвіл на проживання, то зможе одержати в комітеті допомоги біженцям талони до їдальні та картку на безплатне місце в готелі на якийсь тиждень – це йому було відомо ще з минулого разу. Якщо ж не дістане дозволу – його можуть заарештувати й випхати назад за кордон.

– Ваша черга, – сказав Кернів сусід.

Керн глянув на нього.

– Як хочете, йдіть ви. Я не поспішаю.

– Гаразд. – Чоловік підвівся й зайшов до кабінету. Керн вирішив почекати його, спитати про результат, а потім уже видно буде: йти чи не йти самому. Він, хвилюючись, походжав сюди й туди коридором. Нарешті чоловік вийшов, і Керн підбіг до нього.

– Ну, як?

– Десять днів! – Щасливець аж сяяв. – От поталанило! Навіть не питав нічого. Певно, в доброму настрої. А може, тому, що сьогодні тут нас небагато. Минулого разу я дістав тільки п’ять днів.

Керн набрався духу.

– Ну, спробую і я.

Урядовець у кабінеті був без еспаньйолки. І все-таки його обличчя здалося Кернові знайомим. Може, він просто зголив свою борідку? Крутячи в руках невеличкий складаний ножик з перламутровою колодочкою, він окинув Керна стомленим, байдужим риб’ячим поглядом.

– Емігрант?

– Так.

– Із Німеччини?

– Так. Сьогодні…

– Документи які-небудь є?

– Нема.

Урядовець кивнув. Потім клацнув ножиком, сховавши лезо, й відкрив викрутку. Керн розглядів, що в перламутрову колодочку вправлена ще й манікюрна пилочка. Урядовець заходився обережно полірувати нею ніготь великого пальця.

Керн чекав. Йому здавалося, наче в цілому світі немає нічого важливішого за ніготь цього стомленого чоловіка, що сидить перед ним. Він аж віддих затамував, щоб не заважати, не розсердити його, і тільки нервово стискав за спиною сплетені руки.

Нарешті ніготь відполіровано. Урядовець задоволено оглянув його, підвів очі на Керна й сказав:

– Десять днів. Вам дозволяється пробути в нас десять днів. Потім ви мусите виїхати.

Напруження зразу спало. Керну здалося, що він зараз упаде. Але він тільки глибоко вдихнув повітря й опанував себе. Керн уже навчився не пускати щастя з рук.

– Я вам був би дуже вдячний, якби ви дали мені два тижні, – сказав він.

– Не можу. А навіщо це вам?

– Мені мають прислати документи. А для цього я повинен мати постійну адресу. Потім я поїду в Австрію.

Керн побоювався, що в останню мить зіпсував усе, але відступати було вже пізно. Він брехав швидко й упевнено. Він волів би радніше сказати правду, але знав, що мусить брехати. Урядовець же, навпаки, знав, що мусить повірити цій брехні, бо перевірити її не було змоги, і таким чином обидва майже вірили, що це правда.

Урядовець клацнув викруткою й сказав:

– Ну, гаразд. Як виняток, два тижні. Але більше не продовжимо.

І, взявши бланк, почав писати. Керн дивився на нього, мов на архангела. Він до останньої хвилини боявся: ану ж урядовець загляне в картотеку й виявить, що він уже двічі був у Празі! Тому він назвав інше ім’я й дату народження. Так у разі чого можна сказати, що то був його брат.

Але урядовець був надто стомлений, щоб іще копатись у картотеці. Він посунув до Керна заповнений бланк.

– Візьміть! Там іще хто є?

– По-моєму, нема. Допіру не було нікого.

– Добре.

Урядовець витяг носовик і заходився старанно протирати перламутрову колодочку свого ножика. Він, мабуть, і не чув, як Керн подякував йому, а потім вийшов з кабінету так поквапно, наче в нього могли ще відібрати той папірець.

Тільки надворі він зупинився й глянув навколо. «Господи Боже! – не тямлячи себе від радості, думав він. – Господи Боже мій! Не заарештували! Тепер цілих два тижні не треба боятися, два довгих тижні, чотирнадцять днів і чотирнадцять ночей – цілу вічність! Боже, благослови цього чоловіка з перламутровим ножиком! Хай він знайде собі ще один – із висувним годинником і золотими ножичками!»

Поруч нього, біля входу, стояв поліцай. Керн намацав у кишені посвідку, потім рішуче ступив до нього й спитав:

– Котра година, вахмістре?

У нього й у самого був годинник; йому просто захотілося зазнати того вельми рідкісного для нього почуття, коли можна не боятись поліцая.

– П’ята, – буркнув вартовий.

– Дякую. – І Керн неквапливо зійшов із ґанку на тротуар, хоч йому хотілося бігти бігцем. лише тепер він повірив, що все це не сон.

У великій залі комітету допомоги біженцям було повно людей. І все-таки вона здавалась якоюсь порожньою. Люди стояли й сиділи в сутінку залу, мов тіні. Майже всі мовчали. Кожен уже сто разів переговорив про все, що його цікавило. І тепер лишалося тільки одне – чекати. Це був останній бар’єр перед відчаєм.

Більше половини присутніх були євреї. Поруч Керна сидів блідий чоловік зі схожою на грушу головою; він тримав на колінах футляр для скрипки. З другого боку згорбився літній єврей зі шрамом на опуклому лобі. Він безперестану стуляв і розтуляв кулаки, біля нього, пригорнувшись одне до одного, сиділи білявий юнак і темнокоса дівчина. Сиділи, міцно сплівши руки, наче боялися, що їх іще й тут можуть розлучити, як тільки вони на мить відірвуться одне від одного. Вони не дивились одне на одного, погляди їхні блукали десь у минулому, очі були ніби порожні, невидющі. За ними примостилася огрядна жінка. Вона беззвучно плакала, сльози текли їй по щоках, збігали з підборіддя на сукню, та вона навіть не витирала їх. Руки її безживно лежали на колінах.

І серед цієї мовчазної безнадії й смутку безтурботно бавилася дитина – десь так шестирічна дівчинка. Жвава, непосидюща, блискаючи оченятами й махаючи чорними кучерями, вона бігала по всьому залу.

Перед чоловіком зі схожою на грушу головою вона спинилася, постояла трохи, дивлячись на нього, потім показала на футляр у нього на колінах і вимогливо спитала дзвінким голоском:

– У тебе там скрипка?

Чоловік якусь хвилину дивився на дівчинку, ніби не розуміючи. Потім кивнув.

– Ану покажи, – попросила дівчинка.

– Навіщо?

– Я хочу подивитись.

Скрипаль повагався, потім відкрив футляр, вийняв скрипку, загорнену в фіолетовий шовк, і обережно розгорнув.

Дівчинка довго не зводила зі скрипки очей. Тоді підняла ручку й торкнулася пальчиком до струн.

– А чого ти не граєш?

Скрипаль не відповів.

– Заграй що-небудь! – не вгавала дівчинка.

– Міріам! – тихо, стримуючи голос, покликала з другого кінця залу жінка, що тримала на руках немовля. – Міріам, іди сюди!

Дівчинка не послухалась. Вона все дивилася на скрипаля.

– Ти не вмієш?

– Та вмію…

– Так чого ж ти не заграєш?

Скрипаль збентежено глянув довкола. Його велика, вправна рука стиснула гриф інструмента. Дехто поблизу вже з цікавістю дивився на нього, і він не знав, куди подіти очі від ніяковості.

– Тут же не можна грати, – сказав він нарешті.

– А чому? – здивувалася дівчинка. – Заграй! Тут так нудно…

– Міріам! – знову покликала мати.

– Дитина правду каже, – озвався старий зі шрамом, який сидів біля скрипаля. – Заграйте. Може, це трохи розважить усіх нас. Та й хто б це тут мав забороняти!

Скрипаль ще трохи повагався. Потім узяв із футляра смичок, підкрутив його і приклав скрипку до плеча. Полинув перший чистий звук.

Керн відчув неначе якийсь дотик. Мовби чиясь рука щось владно відсунула в ньому. Єство його не хотіло коритись, але опиратися він не міг. По тілу пробігли мурашки. Та зразу ж це змінилося відчуттям блаженного тепла.

Двері канцелярії відчинилися, секретар вийшов у зал, не причинивши їх. У канцелярії вже горіло світло й низенька згорблена постать секретаря виразно чорніла на тлі ясного прямокутника дверей. Спершу він наче хотів щось сказати, але потім схилив голову набік і заслухався. Повільно, беззвучно, мов від тиску невидимої руки, двері самі зачинилися за його спиною.

Зникло все, лишилася тільки скрипка. Вона сповнила своїм голосом важке, мертве повітря зали й неначе змінила все, зібравши, зливши німу самотність усіх цих жалюгідних створінь, які нітились у сутінках попід стінами, в одну велику спільну тугу та скаргу.

Керн обхопив коліна руками, похилив голову й віддався повені звуків. Йому здавалося, ніби та повінь підняла його й несе кудись, несе в якусь рідну й водночас моторошно чужу стихію. Маленька чорнява дівчинка тихо, непорушно сиділа на підлозі біля скрипаля й дивилась на нього.

Скрипка змовкла. Керн трохи вмів грати на фортепіано й досить знався на музиці, щоб зрозуміти: цей чоловік грає надзвичайно гарно.

– Шуман? – спитав старий зі шрамом.

Скрипаль кивнув.

– Грай іще, – сказала дівчинка. – Заграй такої, щоб весело було. Бо тут сумно.

– Міріам! – тихо покликала мати.

– Добре, – мовив скрипаль і знову підняв смичок.

Керн глянув навколо. Він побачив схилені голови й світлі плями відкинутих назад облич, побачив смуток, зневіру – і тиху радість, що її на хвилину розлила по тих обличчях мелодія скрипки. І він згадав усі отакі дожидальні, що їх йому вже чимало довелось побачити, повні знедолених, єдина провина яких – те, що вони народилися на світ і живуть. Як же можуть водночас існувати на світі така недоля й оця музика? Як це збагнути? У цьому були водночас безмежна втіха і жахливий глум.

Керн бачив, що голова скрипаля лежить на скрипці, мов на плечі коханої. Присмерк у залі густішав, а він думав: «Ні, я мушу жити! Я не загину! Я мушу жити. Життя таке барвисте й солодке, я ж його ще не знаю, це музика, це поклик, голос із-за далеких лісів, незнаних обріїв, з невідомих ночей! Я хочу жити!»

Він не зразу помітив, що скрипка вже затихла.

– Що це ти грав? – спитала дівчинка.

– «Німецькі танці» Франца Шуберта, – хрипким голосом відповів скрипаль.

Старий, що сидів біля нього, засміявся.

– Німецькі танці! – І, провівши рукою по шраму на лобі, повторив: – Німецькі танці!

Секретар біля дверей увімкнув світло й сказав:

– Хто наступний? Заходьте!

Керн дістав картку на ліжко в готелі «Бристоль» і десять талонів на обід у їдальні на Вацлавській площі. Одержавши талони, він відчув, що страшенно голодний, і мало не бігцем побіг туди, боячись запізнитися.

Він не помилився. Усі стільці в їдальні були вже зайняті, й довелося чекати. За одним столом він побачив свого колишнього університетського професора. Керн хотів був підійти привітатись, та передумав: він знав, що багато хто з емігрантів не любить, коли їм нагадують про минуле.

Незабаром до їдальні зайшов скрипаль і нерішуче спинився біля дверей. Керн жестом підкликав його. Скрипаль здивовано глянув на нього й повільно підійшов ближче. Керн зніяковів: коли він побачив у дверях цього чоловіка, йому здалося, ніби вони давно знайомі, а тепер він згадав, що навіть не розмовляв з ним щодня.

– Вибачте, – сказав він, – я чув допіру, як ви грали на скрипці, й тепер подумав, що ви, мабуть, іще не дуже орієнтуєтесь тут.

– Так воно й є. А ви?

– О, я вже втретє у Празі. Ви недавно з Німеччини?

– Два тижні. Сюди я приїхав тільки сьогодні.

Керн помітив, що професор і його сусід підвелись.

– Он два місця звільнилися, – швидко сказав він. – Ходімо!

Пробираючись поміж столами, вони зустрілись у вузькому проході з професором. Той, непевно подивившись на Керна, зупинився.

– Ми з вами не знайомі?

– Я слухав ваші лекції, – відповів Керн.

– А… – Професор покивав головою. – Скажіть, ви часом не знаєте людей, які могли б купити пилосос? Десять процентів знижки, в кредит. Або грамофон…

Керн сторопів – правда, лише на одну мить. Професор був світилом в онкології… Потім відповів співчутливо:

– Ні, на жаль, не знаю…

Йому було добре відомо, що це означає, коли людина пробує торгувати пилососами і грамофонами.

– Я так і думав… – Професорів погляд став байдужим. – Ну, пробачте, будь ласка, – сказав він, наче звертаючись до когось зовсім іншого, й пішов до дверей.

У їдальні давали перловий суп із м’ясом. Керн швидко висьорбав свою порцію й, підвівши голову, побачив, що скрипаль сидить, поклавши на стіл руки, перед повною тарілкою.

– Чому ви не їсте? – спитав він здивовано.

– Не можу.

– Ви хворі?

Схожа на грушу голова скрипаля здавалася зовсім жовтою, знекровленою в мертвотному світлі голих лампочок під стелею.

– Ні.

– Так не годиться. Їжте! – сказав Керн.

Скрипаль промовчав. Він запалив сигарету й кілька разів квапливо затягнувся. Потім одсунув тарілку й нарешті випалив:

– Так же не можна жити!

Керн втупив у нього очі.

– У вас немає паспорта?

– Та ні, є. Але… – Скрипаль нервово погасив сигарету. – Як же можна так жити?! Отак без нічого! Без ґрунту під ногами!

– Господи! – обурився Керн. – У вас же є паспорт і ваша скрипка!..

Скрипаль зиркнув на нього спідлоба й роздратовано вигукнув:

– До чого тут паспорт і скрипка! Невже ви не розумієте?..

– Та чого там…

Керна охопило безмежне розчарування. Він думав, що той, хто вміє так грати, має бути зовсім особливою людиною. Людиною, від якої є чого навчитись! А тепер він бачив перед собою охопленого розпачем чоловіка, який здавався йому – хоч був на добрих п’ятнадцять років старший за Керна – вередливою дитиною. «Перша стадія еміграції, – подумав Керн. – Дарма, оговтається…»

– Ви справді не їстимете супу? – спитав він.

– Ні.

– То віддайте його мені. Я ще голодний.

Скрипаль підсунув йому тарілку. Керн повільно виїв її. Кожна ложка супу – це сила, це снага боротися з недолею, і він не хотів утратити ані краплі цієї снаги! Доївши суп, Керн підвівся.

– Дякую вам за суп. Я, правда, волів би, щоб ви з’їли його самі.

Скрипаль глянув на нього. Обличчя його прорізали зморшки.

– Ви, певне, цього ще не розумієте, – холодно промовив він.

– Та це легше зрозуміти, ніж ви гадаєте, – відказав Керн. – Ви просто нещасні, та й годі.

– А хіба цього ще не досить?

– Ні. Кожен спершу думає, ніби це щось виняткове. Але, попоневірявшись тут іще трохи, ви збагнете, що нещастя – це найбуденніша в світі річ.

Керн вийшов на вулицю і здивувався, побачивши на тротуарі навпроти професора. Той походжав туди й сюди у своїй характерній позі – руки за спиною, стан трохи нахилений уперед, – так він звичайно походжав за кафедрою, пояснюючи студентам якесь новітнє разюче відкриття в онкології. Тільки тепер він думав напевне про пилососи та радіоли.

Керн спершу був завагався: раніше він нізащо не наважився б заговорити з професором. Але тепер, після розмови зі скрипалем, він попрямував до старого.

– Пане професор, – сказав він, – вибачте, що я вас турбую. Не гадав я, що зможу коли-небудь дати вам пораду. Але зараз мені хочеться це зробити.

Професор зупинився й відповів неуважливо:

– Будь ласка, будь ласка. Я буду вдячний за кожну пораду. Пробачте, забув ваше прізвище.

– Керн. Людвіг Керн.

– Я буду вдячний вам за кожну пораду, пане Керн. Безмежно вдячний, слово честі.

– Та це, по суті, й не порада зовсім. Просто я хочу поділитися досвідом. Ви маєте намір торгувати пилососами і грамофонами. Облиште це. Ви тільки змарнуєте час. Тут сотні емігрантів хочуть жити з цього. Це так само безглуздо, як і стати агентом по страхуванню життя.

– А я саме цим хотів був уже зайнятися, – жваво перебив його професор. – Мені казали, що це неважка справа і що цим можна добре заробляти.

– І пропонували комісійні проценти від кожної укладеної угоди?

– Авжеж, авжеж, і непогані проценти.

– І більш нічого? Ні твердої платні, ні грошей на видатки?

– Ні…

– Таке можу запропонувати вам і я. Це ні до чого не зобов’язує. Пане професор, вам уже пощастило продати хоч один пилосос? Або грамофон?

Професор розгублено глянув на нього і якось засоромлено відповів:

– Ні… Але я сподіваюся найближчим часом…

– Облиште це, – сказав Керн. – Така моя порада. Купіть жменю шнурків до черевиків. Або десяток баночок крему для взуття. Або кілька пачок англійських шпильок. Дрібні речі потрібні кожному. І торгуйте ними. Ви заробите на них небагато. Але вам час від часу пощастить щось продати. Таким товаром теж торгують сотні емігрантів. Але продати англійську шпильку легше, ніж пилосос.

Професор замислено подивився на нього.

– А я про це й не подумав…

– Вірю, вірю. – Керн ніяково усміхнувся. – Але ви все-таки поміркуйте. Так краще. Я це знаю. Я сам спершу хотів торгувати пилососами.

– Мабуть, ви маєте рацію. – Професор подав йому руку. – Щиро вам дякую. Ви дуже люб’язні… – Голос його раптом став дивно тихим, майже запобігливим, немов у школяра, що не вивчив уроку.

Керн закусив губу.

– Я жодної вашої лекції не пропустив…

– Так, так… – Професор схвильовано підняв руку. – Дуже вам вдячний, пане… пане…

– Керн. Але це не має значення.

– Що ви, що ви, пане Керн! Вибачте, будь ласка. У мене вже, знаєте, пам’ять якась така стала… Ще раз дякую вам. Я, мабуть, спробую зробити так, як ви кажете, пане Керн.

Готель «Бристоль» був невеликим занедбаним будинком, орендованим комітетом допомоги біженцям. Керна помістили в кімнаті, де жили ще двоє емігрантів. Після їжі його зморила втома, й він зразу ліг спати. Його сусідів по кімнаті десь не було, і він не чув, коли вони повернулися.

Серед ночі Керн прокинувся, почувши якийсь крик, і схопився з ліжка. Не думаючи, він схопив валізку й одяг, вискочив з кімнати й побіг коридором.

Але в коридорі було тихо. На майданчику сходів Керн спинився, поставив валізу й прислухався. Тоді стиснутими кулаками провів по обличчю. Де це він? Що сталося? Де поліція?

Помалу він прийшов до тями. Окинув себе поглядом і всміхнувся з полегкістю. Адже він у Празі, в готелі «Бристоль», і має двотижневий дозвіл на проживання. І лякатись нема ніякої причини. Певне, йому щось наснилося. Керн пішов назад, думаючи: «Треба взяти себе в руки. Мені ще нервового розладу бракувало. Тоді вже зовсім кінець».

Він одчинив двері кімнати й помацки знайшов своє ліжко – праворуч, під стіною, поставив тихенько валізу, повісив на бильце одяг. Потім намацав ковдру й хотів був уже лягти, як раптом відчув під рукою щось м’яке, тепле, живе й відсахнувся, мов обпікся.

– Хто це? – спитав сонний дівочий голос.

Керн затаїв дух. Він переплутав кімнати!..

– Хто тут? – знову спитав голос.

Керн боявся поворухнутись. Його аж у піт вкинуло.

За хвилину-дві почулося зітхання, потім у ліжку наче перевернулися на другий бік. Керн постояв ще кілька хвилин. Та з темряви чути було тільки глибоке дихання. Він нишком намацав своє манаття і вийшов навшпиньках.

У коридорі біля дверей його кімнати стояв якийсь чоловік у сорочці. Він крізь окуляри пильно подивився на Керна, що з одягом і валізою в руках вийшов із сусіднього номера. Керн був надто збентежений, щоб пускатись у пояснення. Він мовчки пройшов у відчинені двері повз чоловіка, який навіть не оступився з дороги, поклав свої речі й ліг, спершу обачно провівши рукою по ковдрі. Але під нею не було нікого.

Чоловік іще трохи постояв у дверях, окуляри його блищали у кволому коридорному світлі. Потім увійшов до кімнати і зачинив за собою двері.

Тієї ж хвилини крик пролунав знову. Тепер Керн розібрав і слова:

– Не бийте! Не бийте! Ради Христа, не бийте! Не треба! О-ой!..

Крик перейшов у жахливе хрипіння й застиг. Керн звівся в ліжку й спитав у темряву:

– Що це?

Клацнув вимикач, і кімнату залило світло. Чоловік в окулярах устав і підійшов до ліжка під вікном. Там, важко дихаючи, лежав третій мешканець кімнати, весь облитий потом, з безтямними очима. Чоловік в окулярах налив у склянку води й підніс йому до уст.

– Випийте води. То був сон. Ви в безпечному місці.

Чоловік у ліжку жадібно припав до склянки, аж борлак заходив угору і вниз на його тонкій шиї. Напившись, він знесилено впав на ліжко й, глибоко дихаючи, заплющив очі.

– Що з ним? – знову спитав Керн.

Чоловік в окулярах підійшов до його ліжка.

– Що з ним? Сон такий. Він снить уголос. Його кілька тижнів тому випустили з концтабору. Нерви, розумієте?

– Розумію…

– Ви живете тут? – спитав чоловік в окулярах.

Керн кивнув.

– У мене, здається, вже теж із нервами щось… Допіру, як він закричав, я схопився й вибіг. Думав, облава. А тоді переплутав кімнати.

– А…

– Вибачте, прошу вас, – озвався третій. – Я вже не спатиму. Вибачте…

– Ет, облиште! – Чоловік в окулярах вернувся до його ліжка. – Нам це не заважає. Правда, юначе?

– Анітрохи, – запевнив Керн.

Клацнув вимикач, і знову стало темно. Керн ліг. Він ще довго не міг заснути. Як дивно це було допіру в сусідній кімнаті! Пружні груди під тоненьким полотном… Він і досі відчував той дотик, наче рука його стала якась інакша від того.

Він іще почув, як чоловік, що кричав уві сні, встав із ліжка й сів біля вікна. Його низько схилена голова чорніла силуетом на сірому тлі вікна, ніби похмура статуя раба. Керн дивився на нього ще трохи, потім його здолав сон.

Йозеф Штайнер легко перейшов кордон. Він добре знав місцевість і, як бувалий солдат, мав досвід ходіння в дозорі. Колись він був командиром роти і ще в п’ятнадцятому році одержав залізний хрест за небезпечну розвідку, з якої привів «язика».

За годину він уже минув небезпечну смугу і прийшов на станцію.

Вагон був майже порожній. Кондуктор зустрів Штайнера здивованим поглядом.

– Уже й назад?

– Квиток до Відня, в один кінець, – відказав Штайнер.

– Швиденько обернулися, – не вгавав кондуктор.

Штайнер зиркнув на нього спідлоба.

– Я знаю, в чім річ, – вів далі кондуктор. – Таких, як ви, тут возять по кілька разів на день, то ж ці супровідники вже мені очі намуляли, хай їм біс. Вас везли в цьому самому вагоні, ви, либонь, і не помітили, еге?

– Я взагалі не розумію, про що ви говорите.

Кондуктор засміявся.

– Нічого, зрозумієте. Станьте в задньому тамбурі. Як надійде ревізор, зіскочите. Та в цю пору навряд чи який біс буде. А вам усе-таки не витрачатися на квиток.

– Чудово.

Штайнер вийшов у тамбур. Його обвівало вітром; у темряві пропливали назад вогники маленьких виноградарських сіл. Він дихав на повні груди, впиваючись найміцнішим у світі хмелем – хмелем свободи. Він відчував плин крові у своїх жилах, силу своїх м’язів. Його не спіймали, він живий, він вирвався!

– На закури, брате, – сказав він кондукторові, що вийшов до нього в тамбур.

– Давай. Тільки зараз мені курити не можна. Служба.

– Але ж мені можна?

– Тобі можна. – Кондуктор добродушно всміхнувся. – Хоч у цьому тобі легше, ніж мені.

– Еге, хоч у цьому мені легше, – погодився Штайнер, затягуючись пахучим димом.

Приїхавши до Відня, він пішов у пансіон, де його заарештували. Хазяйка ще сиділа в конторі.

Угледівши Штайнера, вона аж здригнулась й одазу ж квапливо сказала:

– Вам тут жити не можна!

– Та що ви! – скидаючи з пліч рюкзак, озвався Штайнер.

– Пане Штайнер, я не можу вас пустити! Адже облава може бути кожного дня! Мені ж тоді пансіон закриють!

– Луїзочко, – спокійно мовив Штайнер, – ви знаєте, на війні найкращою схованкою була свіжа вирва від снаряда. Щоб у неї зразу ж влучило, такого майже ніколи не траплялося. Тому в даний момент ваше кубельце – одне з найбезпечніших.

Хазяйка розпачливо схопилась за голову й вигукнула патетично:

– Ви мене занапастите!

– Як прекрасно! Я все життя про це мріяв – когось занапастити. Ви – романтична натура, Луїзочко. – Штайнер оглядівся по кімнаті. – У вас іще знайдеться чашка кави? І чарка горілки.

– Кави? І горілки?

– Еге ж, Луїзочко! Я певен, що ви мене зрозумієте. Така симпатична молодичка! У вас у шафці ще є сливовиця?

Хазяйка розгублено глипала на нього. Нарешті мовила:

– Авжеж, є.

– Оцього мені й треба! – Штайнер вийняв пляшку й дві чарки. – Ви теж вип’єте?

– Я?!

– Та ви ж, ви! А хто ж іще!

– Ні, не хочу.

– Та що ви, Луїзочко! Зробіть мені таку приємність. Пити самому – це якось бездушно. Будь ласка! – Він налив чарку й подав хазяйці.

Та, повагавшись, таки взяла чарку.

– Ну, нехай уже. Але ви тут не житиме, правда?

– Усього кілька днів! – заспокоїв її Штайнер. – Кілька днів, не більше. Мені у вас щастить. А я задумав одне діло. – Він усміхнувся. – То давайте ж каву, Луїзочко!

– Каву? Яка в мене тут кава!

– Ну як же, рибонько! Он же вона стоїть, і закладаюся, що непогана.

Хазяйка неприязно засміялась.

– Ох ви ж і пройда! До речі, ніяка я не Луїза. Мене звуть Терезою.

– Тереза! Не ім’я – мрія!

Хазяйка подала йому каву.

– Он іще речі старого Зелігмана, – сказала вона, показуючи на якусь валізу. – Що мені з ними робити?

– Це того єврея, сивобородого?

Хазяйка кивнула.

– Я чула, він помер. Більш я нічого не знаю…

– По-вашому, цього ще не досить? А де його діти, ви не знаєте?

– Мало мені свого клопоту?

– Правда, правда, – Штайнер підтяг валізу ближче й розкрив її. На підлогу викотилось кілька котушок ниток різного кольору. Під нитками лежала акуратно запакована в’язочка шнурків, далі костюм, пара черевиків, єврейський молитовник, дещо з білизни, кілька аркушів рогових ґудзиків, невеличка шкіряна торбинка із срібними шилінгами, два молитовні ремінці й білий талес, загорнений у тоненький папір.

– Небагато, коли це на ціле життя. Правда, Терезо?

– Дехто й того не має.

– Теж правда.

Переглянувши молитовник, Штайнер знайшов за спинкою оправи якусь записочку. Обережно витягши її, він прочитав написану чорнилом адресу.

– Ага! Треба буде сходити туди.

Він підвівся.

– Дякую за каву й за сливовицю, Терезо. Я сьогодні прийду пізно. Ліжко мені дайте на першому поверсі, й щоб вікно у двір. Тоді легше буде накивати п’ятами в разі чого.

Хазяйка хотіла була ще щось сказати, але Штайнер підняв руку:

– Тихо, тихо, Терезо! Якщо двері будуть замкнені, я скличу сюди всю віденську поліцію. Але я певен, що вони будуть відчинені. Давати притулок бездомним – заповідь Господня. За це дається на небі тисяча років найвищого блаженства. Рюкзак я залишаю у вас.

Штайнер пішов. Він знав, що переконувати хазяйку далі – марна річ, і йому була добре відома невідпорна дія залишених речей на міщанську психіку. Його рюкзак буде для нього кращим квартир’єром, ніж усі дальші умовляння. Самою своєю мовчазною присутністю він подолає останній опір хазяйки.

Штайнер пішов до кафе Шперлера. Він хотів побачити росіянина Чернікова. Вони ще в камері домовились чекати один одного в цьому кафе після півночі першого й другого дня по звільненні Штайнера. Черніков пообіцяв Штайнерові розвідати, чи можливо у Відні купити фальшиві документи.

Штайнер сів за столик. Він хотів замовити чогось міцного, але жоден кельнер не підходив. Вони тут звикли, що більшість одвідувачів не замовляє нічого, бо не має грошей.

Кафе Шперлера являло собою типову емігрантську біржу. Там було завжди повно. Люди сиділи на стільцях, на лавах або й просто долі, спершись на стіну спиною – користалися з можливості поспати безплатно, поки кафе не зачиниться. А з п’ятої години ранку й до дванадцятої дня, коли тут відчиняли, вони тинятимуться по вулицях. Були це переважно інтелігенти, люди, які не вміють пристосовуватися.

Біля Штайнера сів якийсь лисий товстун у картатому костюмі. Трохи посидів, роздивляючись свого сусіда чорними очицями, а тоді спитав:

– Продаєте щось? Коштовності? Може, старовинні? Плачу готівкою.

Штайнер похитав головою.

– Костюм? Білизну? Черевики? – гладкий свердлив Штайнера очима. – Може, обручку?

– Іди ти до біса, стервоїде! – буркнув Штайнер. Він ненавидів гендлярів, що видурювали запівдарма останнє майно в безпорадних емігрантів.

Повз столик протюпав офіціант. Штайнер гукнув його:

– Гей, кельнере! У вас є коньяк?

Той озирнувся на Штайнера й підійшов.

– Адвокат, питаєте? Сьогодні тут є двоє. Онде в кутку оборонець Зильбер із берлінського апеляційного суду. За консультацію бере шилінг. А там за круглим столом біля дверей – ландгерихтсрат[2] Епштейн з Мюнхена; півшилінга за пораду. Між нами кажучи, Зильбер кращий.

– Я вас питаю про коньяк, а не про адвоката.

Кельнер приклав до вуха долоню.

– Я правильно почув? Ви сказали – коньяк?

– Атож. Напій, що стає кращий, коли чарка не дуже мала.

– Зараз, зараз. Пробачте, я трохи недочуваю. Та й одвик я вже від такого. Тут опріч кави рідко щось замовляють.

– Ну гаразд, принесіть мені коньяк у чашці для кави.

Кальнер приніс коньяк і став біля столу.

– У чім річ? – спитав Штайнер. – Ви хочете дивитись, як я питиму?

– У нас платять наперед. Інакше не можна, бо ми збанкрутуємо враз.

– А… Ваша правда.

Штайнер заплатив.

– Це забагато, – сказав кельнер.

– Решту візьміть собі. На чай.

– На чай! – Кельнер повторив ці слова, буквально смакуючи їх, і зворушено додав: – Господи Боже! Це ж уперше за стільки років! Щиро дякую, шановний пане! Слово честі, я просто почуваюся знову людиною.

За хвилину-дві у дверях з’явився росіянин. Зразу побачивши Штайнера, він підсів до нього.

– А я вже думав, що вас, Черніков, немає у Відні…

Росіянин усміхнувся.

– У нас завжди виходить не так, як думаєш, а навпаки… Я вже розвідав усе, що вас цікавило.

Штайнер вихилив свій коньяк.

– Отже, документи є?

– Є. І навіть дуже вартісні. Я давно вже не бачив таких досконалих фальшивок.

– Я мушу розірвати це зачароване коло! – сказав Штайнер. – Дістати документи. Краще ризик сісти в тюрму за фальшивий паспорт, аніж оця щоденна тривога та відсилки. Так що ви знайшли?

– Я був у «Алебарді». Їхнє кубло тепер там. Це ті самі люди, що й сім років тому. По-своєму надійний народ. Однак найдешевший документ коштує чотириста шилінгів.

– І що ж можна дістати за такі гроші?

– Паспорт померлого австрійця. Дійсний ще протягом року.

– Протягом року… А далі?

Черніков глянув Штайнерові в очі.

– Може, вдасться продовжити – за кордоном. Або вмілою рукою переправити.

Штайнер кивнув.

– Є ще два паспорти померлих німців-емігрантів. Але вони коштують по вісімсот шилінгів. Зовсім фальшивого не купиш дешевше як за півтори тисячі. Правда, такий я б вам і не радив купувати.

Черніков струснув попіл з сигарети.

– Від Ліги Націй вам однаково поки що нема чого сподіватись. Надто нелегальним, безпаспортним іммігрантам. Нансен, який домігся паспортів для нас, помер…

– Чотириста шилінгів! – промовив Штайнер. – А в мене в кишені всього двадцять п’ять.

– Можна поторгуватись. Я гадаю, за триста п’ятдесят вони віддадуть.

– Проти моїх двадцяти п’яти це те саме. Та що балакати – треба добути грошей. Де вона, ця ваша «Алебарда»?

Черніков витяг із кишені папірця.

– Ось адреса. Тут і ім’я кельнера, який у них за посередника. Скажете йому, і він їх покличе. За це йому треба дати п’ять шилінгів.

– Гаразд… Спробую щось придумати. – Штайнер акуратно сховав записочку з адресою. – Щиро дякую вам за турботу, Черніков.

– Що ви, що ви! – Росіянин махнув рукою. – Якщо є змога, чом же не допомогти! Бо ж і сам можеш враз опинитись у такому становищі.

– Звісно. – Штайнер підвівся. – Я вас потім розшукаю і скажу, що в мене вийшло.

– Гаразд. Я тут у цей час часто буваю. Граю в шахи з одним південно-німецьким майстром. Бачите, отой кучерявий. Я за добрих часів ніколи не сподівався, що матиму щастя грати з таким світилом. – Черніков усміхнувся. – Я ж завзятий шахіст…

Штайнер уклонився йому й попрямував до дверей, переступивши дорогою через кількох молодиків, що з роззявленими ротами спали попід стіною. Коло столу ландгеріхтсрата Епштейна сиділа, склавши руки, опасиста єврейка й дивилась на адвоката, котрий єлейним голосом щось пояснював їй. На столі перед нею лежало пів шилінга, а поряд, наче великий хижий павук, волохата ліва рука Епштейна.

Вийшовши надвір, Штайнер глибоко зітхнув. Після мертвотного диму й сірої безнадії в кафе свіже нічне повітря було мов те вино. «Треба вирватися з цього кола, – подумав він. – За будь-яку ціну вирватись!»

Штайнер глянув на годинник. Було вже пізно. Проте він вирішив ще спробувати побачитися з шулером.

Невеличкий бар, що його шулер назвав Штайнерові як свою резиденцію, був майже порожній. Тільки двоє вичепурених дівчат сиділи, мов папуги, на високих табуретах перед нікельованим бар’єром.

– Фреда тут не було? – спитав Штайнер бармена.

– Фреда? – Бармен пильно подивився на нього. – А навіщо вам Фред?

– Хочу з ним удвох Богу помолитись, друже. Що ж іще?

Подумавши трохи, бармен сказав:

– Він уже з годину як пішов.

– А він ще прийде?

– Звідки я знаю…

– Ну, добре. Я все-таки почекаю. Налийте мені чарку горілки.

Штайнер прождав з годину. Він сидів і підраховував, скільки зможе нашкрябати грошей, попродавши все, що має. Але більше сімдесяти шилінгів не виходило.

Дівчата, розмовляючи, придивлялися до ньйого, посиділи ще трохи й подибали до дверей. Бармен знічев’я почав кидати з келишка гральні кості.

– Зіграємо? – озвався Штайнер.

– Про мене…

Кинули. Штайнер виграв. Потім чотири рази підряд викинув по два «тузи» – шістки.

– На тузи мені, здається, щастить, – сказав він.

– Ви взагалі щасливий, – зауважив бармен. – Під яким знаком ви народились?

– Оцього вже я не знаю.

– Напевне, під знаком Лева. Чи принаймні маєте Сонце в сузір’ї Лева. Я трохи знаюся на астрології. Ну що, кинемо востаннє. Фред уже однаково не прийде. Він у таку пору ніколи не повертається. Йому треба добре висиплятися, щоб руки не тремтіли.

Вони кинули кості ще раз, і Штайнер знову виграв.

– От бачте, ви таки справді Лев, – вдоволено мовив бармен, підсуваючи до нього п’ять шилінгів. – Ще й із сильним впливом Нептуна, по-моєму. У якому місяці ви народились?

– У серпні.

– Ну, так ви типовий Лев. Цього року маєте блискучі шанси.

– Задля цього я ладен стати цілим звіринцем, не те що Левом. – Штайнер допив свою горілку. – Передайте Фредові, що я приходив. Штайнер, скажете. Я завтра зайду ще.

– Добре.

Штайнер пішов до свого пансіону. Дорога була далеченька, вулиці безлюдні. Небо сяяло рясними зорями, з-за парканів часом долинав п’янкий аромат бузкового цвіту. «Боже мій! – думав він. – Марія… Не може ж це довіку тривати…»

4

Керн зайшов до аптекарської крамниці поблизу Вацлавської площі: проходячи повз неї, він побачив у вітрині кілька флаконів одеколону з етикеткою батькової фабрики.

– Одеколон «Фарр»! – Керн покрутив у руках флакончик, якого зняв для нього з полиці продавець. – Звідки він у вас?

Продавець знизав плечима.

– Хіба я пам’ятаю? Це німецький. Він у нас уже давно. Ви хочете купити флакон?

– І не один! Шість флаконів.

– Шість?

– Еге ж, на перший раз шість. А далі й ще. Я ним торгую. Звісно, ви повинні щось скинути з ціни.

Продавець зацікавлено глянув на Керна.

– Емігрант?

Керн поставив флакон на прилавок і сказав з досадою:

– Ви знаєте, мене це запитання вже починає дратувати. Особливо в устах цивільних осіб. А надто, коли я маю в кишені дозвіл на проживання. Ви краще скажіть, скільки процентів скинете.

– Десять.

– Ви жартуєте! Що ж я тоді зароблю?

– Двадцять п’ять процентів, згода? – сказав хазяїн, що саме підійшов до них. – А як візьмете десять флаконів, то й усі тридцять. Ми просто раді здихатись цього старого непотребу.

– Непотребу? – Керн ображено глянув на хазяїна. – Це, коли хочете знати, першорядний одеколон!

– Може, й так… Тоді вам, напевне, досить буде двадцять процентів, – байдуже мовив той.

– Тридцять, не менше. До чого тут взагалі якість? Якщо ви скинете мені тридцять процентів, то хіба одеколон уже й не може бути добрий?

Продавець зневажливо скривився.

– Усі одеколони однакові. Добрі тільки ті, які роблено для реклами. Ось у чому весь секрет.

Керн обернувся до нього.

– Ну, цей давно вже не рекламується. Отже, по-вашому, він має бути дуже поганий. А коли так, то ви могли б і тридцять п’ять процентів скинути.

– Тридцять, – повторив хазяїн. – Вряди-годи його все-таки питають.

– Пане Бурек, – сказав продавець, – я гадаю, можна скинути й тридцять п’ять, якщо він візьме зразу дюжину. Питає його завжди один і той самий чоловік, та й він ніколи не купує. Ще й сам хоче, щоб ми в нього рецепт купили.

– Рецепт? Господи, ще цього нам бракувало! – Бурек підняв руку, наче захищаючись.

– Рецепт? – насторожився Керн. – Хто це хоче продати вам рецепт?

Продавець засміявся.

– Та один там стариган. Каже, нібито це його колишньої власної фабрики виріб. Бреше, звичайно. Ці емігранти чого тільки не навигадують.

Кернові на хвилину перейняло дух.

– А ви не знаєте, де той чоловік живе? – спитав він.

Продавець знизав плечима.

– Здається, адреса в нас десь валяється. Він її нам кілька разів давав. А навіщо вам?

– Бо це, мабуть, мій батько.

Обидва, і продавець, і хазяїн, втупили в Керна здивовані очі.

– Та невже? – перепитав продавець.

– Так, це, напевне, він. Я його вже давно шукаю.

– Берто! – гукнув схвильовано хазяїн до жінки, що працювала за конторкою в глибині крамниці. – У нас іще є адреса того добродія, що хотів нам продати рецепт одеколону?

– Ви про пана Штрама питаєте? Чи про того старого бевзя, що вже стежку втоптав до нас? – озвалася жінка.

– Ет, чорт! – хазяїн зніяковіло глянув на Керна. – Вибачте! – і швидко пішов до неї.

– Ото щоб знав, як шури-мури крутити зі своїми службовками, – бридко всміхнувшись, півголосом кинув йому вслід продавець.

За хвилинку засапаний хазяїн повернувся з папірцем.

– Ось адреса. Його звуть Керн. Пан Зигмунд Керн.

– Це мій батько.

– Справді? – Хазяїн простяг записочку Кернові. – Візьміть. Він уже тижнів три, як не приходив. Ви, юначе, вибачайте за ті слова… Самі розумієте…

– Та нічого. Я зразу ж піду туди. По одеколон прийду пізніше.

– Звичайно, звичайно! Це ж не горить.

Будинок, указаний у записочці, стояв на вулиці Тузаровій, неподалік від Критого ринку. На сходах було темно, вогко, тхнуло цвіллю й кухонними випарами.

Керн повільно піднімався сходами. Його схопило дивне почуття – він трохи боявся побачити батька після такої тривалої розлуки. А також він надто добре знав, що не слід сподіватися на щось хороше.

На третьому поверсі Керн подзвонив. Через хвилину за дверима почулися кроки, й у круглому вічку відсунулась картонка. У Керна вп’ялося чиєсь чорне око.

– Хто там? – непривітно спитав жіночий голос.

– Я хотів би поговорити з однією людиною, що живе тут.

– Ніхто тут не живе.

– Ну як же! Ви ж тут живете! – Керн прочитав табличку на дверях: – Пані Меланія Ековська, чи не так? Але я хотів поговорити не з вами.

– Ну от…

– Я хочу поговорити з одним чоловіком, що живе тут.

– Нема тут ніякого чоловіка.

Керн глянув у кругле чорне око. Може, вона правду каже – батько давно тут не живе? На серці в нього раптом стало порожньо від розчарування.

– Як же його звуть, того чоловіка? – спитала жінка за дверима.

Керн підняв голову, сповнений нової надії.

– Не можу ж я кричати це вам на весь дім. Відчиніть, тоді скажу.

Око зникло. Забряжчав ланцюжок. «Фортеця, та й годі», – подумав Керн. Він уже був майже певен, що батько тут. Інакше навіщо б ця жінка допитувалася?

Двері відчинилися. Дебела, червонощока, широколиця чешка зміряла Керна поглядом з голови до ніг.

– Я хотів поговорити з паном Керном.

– Керном? Не знаю. Тут такого нема.

– З паном Зигмундом Керном. Мене звуть Людвіг Керн.

– Та невже?! – жінка недовірливо дивилася на нього. – Це кожен може сказати.

Керн вийняв із кишені дозвіл на проживання.

– Ось, будь ласка, подивіться. Ім’я тут помилково написано інше, але прізвище – самі бачите…

Жінка перечитала весь папірець – це зайняло добру хвилину, – потім повернула Кернові.

– Родич?

– Родич. – Щось застерегло його не казати всієї правди. Він уже був цілком певний, що батько живе тут.

Жінка врешті надумалась.

– Його тут немає, – сказала вона.

– Ну, добре, – мовив Керн. – Тоді я дам вам свою адресу. Я живу в готелі «Бристоль». У Празі я пробуду всього кілька днів. Але перед від’їздом я хотів би побачити пана Зигмунда Керна. Мені треба дещо передати йому.

– Правда?

– Так. Готель «Бристоль», Людвіг Керн, не забудьте. На все добре.

«Сили небесні! – думав Керн, спускаючись униз. – Оце сторожа! Чистий тобі Цербер. І все-таки… краще хай стережуть, аніж мали б виказати».

Він зайшов до аптеки по одеколон. Пан Бурек, угледівши його, кинувся назустріч.

– Ну як, знайшли батька?

На обличчі його відбивалась безмежна цікавість людини, позбавленої будь-яких вражень.

– Ще ні, – відповів Керн з раптовою стриманістю. – Але він мешкає там. Його тільки вдома не було.

– Ви скажіть! Бувають же отакі випадки, еге?

Спершись руками на прилавок, Бурек почав розводитися про всілякі дивовижні випадки, що трапляються в житті.

– Для нас це не дивина, – відказав Керн. – Для нас дивина – це скоріше тоді, коли все йде нормально. Ну, то як з тим одеколоном? Я зараз можу взяти тільки шість флаконів, на більше в мене грошей немає. Скільки процентів ви скинете?

Поміркувавши трохи, Бурек великодушно заявив:

– Тридцять п’ять. – І додав: – Адже ж таке не щодня трапляється.

– Гаразд.

Керн заплатив. Продавець запакував йому флакони. Тим часом жінка, що звалася Бертою, теж підійшла до прилавка – подивитися на цього юнака, який знайшов свого батька. Від збудження в неї грали під щоками жовна, ніби вона жувала щось невидиме.

– А знаєте, – згадав аптекар, – що я вам ще хотів сказати: одеколон цей дуже хороший. Справді, дуже хороший.

– Дякую! – Керн узяв пакунок. – Тоді я, мабуть, скоро прийду заберу решту.

Повернувшись до готелю, він у себе в номері розгорнув пакунок і переклав два флакони в портфель, додавши ще півдесятка брусків мила та кілька пляшечок дешевих парфумів. Він хотів зразу ж спробувати що-небудь продати.

Зачиняючи за собою двері кімнати, він побачив, що з сусіднього номера виходить молода дівчина, середня на зріст, у світлій сукні, з кількома книжками під пахвою. Спершу Керн не звернув на неї особливої уваги; він саме прикидав, яку ціну правити за одеколон. Але нараз йому подумалось: адже ж дівчина вийшла з тієї самої кімнати, до якої він забрів уночі. Він прикипів до місця. Йому здалося, що вона може впізнати його.

Але дівчина, не озираючись, спустилася сходами вниз. Керн почекав ще трохи, а тоді подався коридором навздогін за нею. Йому чогось раптом дуже схотілося побачити, яка вона з себе.

Зійшовши вниз, він озирнувся навкруги, але дівчини не побачив. Тоді він вийшов на вулицю. Сонце, пилюка й ніде ні душі, тільки дві собаки-вівчарки гризуться посеред бруку.

Керн повернувся в готель і спитав портьє, котрий водночас був кельнером і двірником:

– Тут зараз виходив хто-небудь?

– Виходив.

– Хто?

– Та ви ж! – Портьє втупив у Керна очі, сподіваючись, що той заллється невтримним реготом у відповідь на його жарт.

Але Керн не засміявся.

– Я питаю про дівчину, – пояснив він. – Молоду даму.

– Дами в нас не живуть, – буркнув портьє, сердитий, що змарновано такий дотеп. – Тільки жінки.

– Так ніхто не виходив?

– Ви що, з поліції, що так допитуєтесь? – уже з одвертою ворожістю огризнувся портьє.

Керн здивовано витріщився на нього, не розуміючи, яка муха вкусила цього чоловіка. «Дотепу» він навіть не помітив. Вийнявши з кишені пачку сигарет, Керн підніс її портьє.

– Дякую, – крижаним тоном відказав той. – Я такої дешевини не курю.

– Воно й видно…

Керн заховав сигарети й ще хвильку постояв, подумав. Дівчина, певно, десь тут, у готелі. Може, в салоні? І він пішов туди.

Салон був довгою вузькою кімнатою. Цементована тераса перед нею вела в обгороджений муром садочок, де росло кілька кущів бузку.

Крізь скляні двері Керн заглянув туди. Дівчина сиділа за одним із столів, спершись на нього ліктями, й читала книжку. Більше там не було нікого. Керн не міг стриматись, він одчинив двері й увійшов до салону.

Почувши, як рипнули двері, дівчина підвела очі. Керн зніяковів.

– Добривечір, – нерішуче сказав він.

Дівчина подивилась на нього, кивнула і знову схилилася над книжкою.

Керн сів у кутку. Посидівши трохи, підвівся й узяв зі столу кілька газет. Він раптом здався сам собі досить-таки смішним і вже не радий був, що зайшов сюди. Але встати й вийти отак зразу – це теж здавалося йому майже неможливим.

Керн розгорнув газету й почав читати. Трохи згодом він побачив, що дівчина взяла сумочку, вийняла звідти срібний портсигар, відкрила його, але, так і не взявши сигарети, знов закрила і вкинула в сумочку.

Керн мерщій поклав газети й підвівся.

– Я бачу, ви забули сигарети. Дозвольте вам прислужитися.

Він видобув свою пачку. Дорого дав би він зараз, щоб мати портсигар! Пачка була пом’ята, розірвана. Керн подав її дівчині.

– Правда, я не знаю, чи ви такі куритимете. Портьє допіру погребував.

Дівчина зиркнула на пачку.

– Я курю такі самі.

Керн засміявся.

– Вони ж найдешевші. Ми вже немов розповіли одне одному історію свого життя.

– По-моєму, готель сам їх розповідає.

– Теж правда.

Керн витер сірника й підніс дівчині вогонь. Кволий червонястий вогник освітив вузьке смагляве обличчя з густими темними бровами. Очі в дівчини були великі, ясні, уста повні й лагідні. Керн не зміг би сказати, чи вона вродлива й чи подобається йому; в нього тільки було чудне відчуття якоїсь далекої, невловимої спорідненості з нею: він же торкався рукою її грудей, ще навіть не бачивши її самої. Дівчина зітхнула, і раптом Керн, сам розуміючи, що це смішно, хапливо сховав ту руку в кишеню.

– Давно ви з Німеччини? – спитав він.

– Два місяці.

– Не дуже, значить…

– А по-моєму, безмірно давно.

Керн здивовано кліпнув очима. Однак потім сказав:

– Ваша правда. Два роки – це недовго. Але два місяці – це безмірно довго. І все-таки тут є своя перевага: чим довше це триває, тим коротші стають місяці.

– А ви гадаєте, це ще довго триватиме? – спитала дівчина.

– Не знаю. Я вже не думаю про це.

– А я тільки про це й думаю.

– Перших два місяці я теж тільки про це думав.

Дівчина мовчала. Вона сиділа, замислено схиливши голову, й курила, глибоко затягуючись. Керн дивився на густе, ледь хвилясте чорне волосся, що облямовувало її лице. Йому хотілося сказати щось незвичайне, розумне, дотепне, але ніщо не спадало на думку. Він силкувався пригадати, як поводились у таких ситуаціях галантні герої прочитаних ним книжок, але пам’ять його немов висохла до дна, та й герої ті, либонь, ніколи не потрапляли до емігрантського готелю в Празі.

– Вам не темно читати? – нарешті спромігся він на слово.

Дівчина здригнулась, неначе думки її були тієї миті десь далеко. Тоді згорнула книжку.

– Ні. А втім, мені вже й не хочеться читати. Однаково ніщо в голову не йде.

– Але часом це розвіює, – відказав Керн. – Я, коли трапляється якийсь детектив, прочитую одним духом.

Дівчина стомлено всміхнулася.

– Це не детектив. Це підручник з неорганічної хімії.

– Он що! Так ви вчилися в університеті?

– Вчилась… У Вюрцбургу.

– А я в Лейпцигу. Я спершу теж возив із собою підручники. Хотілося нічого не забути. А згодом продав їх. Надто вони важкі, щоб їх носити; а за ті гроші купив одеколону й мила на продаж. З цієї торгівлі я тепер і живу.

Дівчина скинула на нього очима.

– Доброї ж ви додаєте мені одваги…

– Я зовсім не хочу віднімати її у вас, – квапливо мовив Керн. – У мене все було зовсім по-іншому. Я взагалі не мав ніяких документів. А ви ж, мабуть, таки маєте паспорт.

Дівчина кивнула.

– Паспорт у мене є. Але його термін за півтора місяця скінчиться.

– Це нічого. Ви напевне зможете продовжити його.

– Навряд…

Дівчина підвелася.

– Ще сигарету? – спитав Керн.

– Ні, дякую. Я й так забагато курю.

– А мені один чоловік сказав якось, що сигарета в слушну хвилину буває часом цінніша за всі ідеали світу.

– Це правда. – Дівчина усміхнулась і раптом видалася Кернові надзвичайно гарною. Він дорого б дав, аби поговорити з нею ще, але не знав, як затримати її.

– Коли я можу чимось стати вам у пригоді, – швидко сказав він, – я буду дуже радий. Я в Празі своя людина, бо вже втретє потрапляю сюди. Звуть мене Людвіг Керн, я мешкаю в кімнаті праворуч вашої.

Дівчина кинула на нього бистрий погляд, і Керн уже злякався, що зрадив себе. Але вона невимушено подала йому руку, й він відчув міцний потиск.

– Я неодмінно спитаю вас, коли чого не знатиму. Дуже вам вдячна. – Забравши зі столу свої книжки, дівчина вийшла і попрямувала сходами нагору.

Керн ще трохи посидів у салоні. Йому раптом спали на думку всі слова, що їх слід було сказати.

– Іще раз, Штайнере, – сказав шулер Фред. – Їй-право, я дужче хвилююся за ваш дебют у тій норі, ніж коли сам граю в Жокей-клубі.

Вони сиділи в барі, й Фред провадив із Штайнером генеральну репетицію. Він хотів випустити його в одній кав’ярні поблизу на компанію дрібніших шулерів. Штайнер не бачив ніякого іншого способу добути грошей – хіба що крадіжка або грабунок.

Вони з півгодини вправлялись у трюкові з тузами. Нарешті злодій задовольнився результатами й підвівся. Він був у смокінгу.

– Ну, мені вже час. Я йду в оперу. Сьогодні велика прем’єра. Співає Леман. Справжнє велике мистецтво – це для нас золоте дно. Воно поглинає всю увагу людей, розумієте? – Він подав Штайнерові руку. – Стривайте, ще одне: скільки маєте грошей?

– Тридцять два шилінги.

– Мало. Треба, щоб ті хлопці побачили у вас більші гроші, бо інакше вони не клюнуть. – Фред поліз у кишеню й витяг стошилінгову банкноту.

– Візьміть, заплатите нею за каву. Це їх принадить. Сотню потім віддасте хазяїнові, він мене знає. Пам’ятайте ж: не зволікайте гру і стережіться, коли вам випадуть чотири дами. Ну, ні пуху вам, ні пера!

Штайнер узяв гроші.

– А коли я програю? Я ж не зможу їх вам віддати.

Злодій знизав плечима.

– Ну що ж, значить, пропадуть. Таке наше щастя. Але ви не програєте. Я цих хлопців знаю. Примітивні шахраї, невисокого польоту. Ви хвилюєтесь?

– Начебто ні.

– Це теж додає вам шансів. Адже їм невтямки, що ви їх наскрізь бачите. А поки вони це помітять, ви їх уже нагрієте, і викрутитись вони не зможуть. Ну, щасливо.

– На все добре.

Штайнер перейшов у кав’ярню навпроти. Дорогою він думав: «Дивна річ! Ніхто більше не довірив би мені й чверті тих грошей, що їх цей шулер дав мені, не задумавшись. Стара пісня… І слава Богу».

У кав’ярні за кількома столами грали в тарок. Штайнер сів біля вікна, замовив чарку горілки, неквапливо видобув гаманець, у який він напхав для товщини ще паперу, й простяг кельнерові сотню.

За хвилину до нього вже заговорив якийсь миршавенький чоловічок і запросив скласти компанію в покер, по маленькій. Штайнер із знудженою міною відмовився. Чоловічок почав його умовляти.

– У мене часу мало, – пояснив Штайнер. – Півгодини, не більше. Що ж це за гра…

– Ну, не кажіть! – миршавий усміхнувся, показавши щербаті зуби. – За півгодини, пане сусідоньку, люди цілі маєтки вигравали.

Штайнер скинув очима на двох компаньйонів миршавого, що сиділи за сусіднім столом. Один був гладкий, пикатий, лисий, другий чорнявий, весь зарослий, з великим носом.

– Якщо справді півгодини, – нібито вагаючись, сказав Штайнер, – то можна б і спробувати.

– Авжеж, авжеж! – зрадів миршавий.

– І я зможу покинути гру, коли схочу?

– Ну звичайно, пане сусідоньку, коли схочете!

– Навіть якщо виграю?

Гладкий за сусіднім столом ледь помітно скривив уста й перезирнувся з чорнявим: от, мовляв, каплуна підчепили!

– Аякже, аякже! Коли ж і кидати, як не вигравши! – весело заскрекотав миршавий.

– Що ж, тоді згода.

Штайнер пересів до їхнього столу. Гладкий стасував колоду й здав карти. Штайнер виграв кілька шилінгів. Коли надійшла його здача, він, тасуючи, обмацав краї карт, зрізав колоду там, де відчув щось непевне, і, замовляючи собі чарку сливовиці, нишком зиркнув на спідню карту колоди. Виявилося, що підрізані карти – королі. Потім він знову добре перетасував колоду й здав.

За чверть години Штайнер виграв шилінгів із тридцять.

– Чудово! – цвіркнув миршавий. – Може, трошки підвищимо ставки?

Штайнер мовчки притакнув головою. Він виграв і наступний кін, уже на вищих ставках. Далі йшла здача гладкого. Його рожеві пухкенькі ручки, по суті, були малуваті для шулерських трюків, однак Штайнер пересвідчився, що він робить їх дуже вправно. Піднявши свої карти, Штайнер побачив три дами.

– Скільки? – жуючи сигару, спитав гладкий.

– Чотири, – відказав Штайнер і помітив, як той сторопів: адже йому слід було прикупити тільки дві! Гладкий кинув йому чотири карти. Штайнер побачив, що перша з них – якраз четверта дама. Тепер у нього, звичайно, карти були нікудишні, й він ляснув ними об стіл, вигукнувши:

– Сто чортів! Пасую.

Його партнери перезирнулись і теж спасували.

Штайнер знав: він може щось зробити тільки при своїй здачі. Отже, на виграш у нього був один шанс із чотирьох. Фред мав рацію: треба діяти швидко, поки вони нічого не запідозрили.

Він зробив трюк із тузами, але високо ставки не піднімав. Гладун, граючи проти нього, програв. Штайнер глянув на годинник.

– Ну, мені час іти. Остання партія.

– Добре, добре, сусідоньку, – цвіркнув миршавий. Інші двоє промовчали.

У першому ж коні Штайнер одержав чотири дами зразу. Він прикупив до них одну карту. Дев’ятка. Брюнет прикупив дві карти. Штайнер помітив, як миршавий підкинув їх йому зі споду колоди. Він знав, що це означає, але все-таки поторгувався до двадцяти шилінгів і лиш тоді спасував. Брюнет пронизав його поглядом і посунув до себе банк.

– Яка ж у вас карта була? – дзвякнув миршавий і швидким рухом перекинув Штайнерові карти. – Чотири дами! І ви пасуєте? Що це ви, справді! Адже ж ви могли загребти всі гроші! А в вас яка карта була? – спитав він чорнявого.

– Три королі, – відповів той із кислою міною.

– Ну, от бачите! Ви б же виграли, сусідоньку! А ви до скількох торгувались би при трьох королях?

– При трьох королях я б заліз до самого неба, – досить похмуро мовив чорнявий.

– Я недодивився, – сказав Штайнер. – Думав, у мене тільки три дами. Четверта здалась мені валетом.

– Ти ба!

Чорнявий здав. Штайнер дістав три королі, прикупив четвертого, поторгувався до п’ятнадцяти шилінгів і спасував. Гладун шморгнув носом. Штайнер уже виграв близько дев’яноста шилінгів, а лишилося тільки два кони.

Миршавий сіпнувся до Штайнерових карт, але Штайнер одіпхнув його руку.

– Це що, така мода тут?

– Ну, вибачте, вибачте. Адже ж цікаво.

У наступному коні Штайнер програв вісім шилінгів, більше не захотів. Потім узяв карти й перетасував. Напружуючи всю увагу, він підтасував королі під спід колоди, щоб здати їх гладкому. Все вийшло як по маслу. Чорнявий для годиться спершу взяв участь у торзі; гладкий попросив на прикуп одну карту. Штайнер здав йому четвертого короля. Гладкий знову шморгнув носом і перезирнувся зі своїми товаришами. Штайнер використав цю мить для трюка з тузами. Він відкинув три свої карти й прикупив останні два тузи, що лежали тепер зверху.

Гладкий почав торг. Штайнер поклав карти на стіл і, ніби повагавшись трохи, відповів. Брюнет теж відповів і набавив іще стільки. На ста десяти шилінгах він спасував. Гладкий підняв ставку до ста п’ятдесяти. Штайнер не здавався. Він був не зовсім певен виграшу. Що в гладуна чотири королі, він знав. Але п’ята карта не була йому відома. Якщо це джокер, він пропав.

Миршавий аж засовався на стільці.

– Можна глянути? – І він простяг руку до Штайнерових карт.

– Ні, – Штайнер прикрив карти долонею. Його здивувало це наївне зухвальство. Адже миршавий зразу ж протелеграфував би гладунові ногою.

Гладкого взяв сумнів: цей фраєр торгується так обережно, що в нього, певне, дуже сильна карта. Постерігши це, Штайнер почав набавляти рішучіше. На ста вісімдесяти гладкий забастував і виклав на стіл чотири королі. Штайнер перевів дух і перевернув свої чотири тузи.

Миршавий свиснув. Потім запала важка тиша. Штайнер збирав зі столу свій виграш.

– Заграємо ще одну партію, – раптом твердо заявив чорнявий.

– На жаль, не можу, – відказав Штайнер.

– Ми зіграємо ще одну партію, – повторив чорнявий, войовниче задерши підборіддя.

Штайнер підвівся.

– Іншим разом.

Підійшовши до прилавка розплатитися, він тицьнув хазяїнові згорнену кілька разів сотню.

– Передайте, будь ласка, Фредові.

Той здивовано підвів брови.

– Фредові?

– Еге ж.

– Добре. – Хазяїн весело вишкірився: – Уклепалися хлоп’ята! Ловили карасика, а наскочили на акулу!

Штайнерові партнери вже стояли біля дверей.

– Ми зіграємо ще одну партію, – сказав чорнявий, загородивши вихід.

Штайнер зміряв його очима.

– Номер не пройде, пане сусідоньку, – цвіркнув миршавий. – По-вашому не буде, сер!

– Годі вже нам туман пускати, панове, – мовив Штайнер. – Війна є війна. Треба вміти часом і програвати.

– Нам не треба, – відрубав чорнявий. – Ми зіграємо ще одну партію.

– Або ж віддайте, що виграли, – докинув гладун.

Штайнер похитав головою.

– Це ж була чесна гра, – сказав він з іронічною посмішкою. – Ви ж знали, чого хотіли, і я теж знав, чого шукав. Бувайте здорові.

Спробувавши протиснутись між брюнетом і миршавим, він відчув тугі м’язи брюнета.

Тут підійшов хазяїн кав’ярні.

– У мене не бешкетують, панове!

– Я й не думаю бешкетувати, я хочу вийти, – озвався Штайнер.

– Ми теж підемо, – сказав брюнет.

Миршавий із брюнетом вийшли перші, за ними Штайнер, а позад нього – гладун. Штайнер знав, що небезпечний для нього тільки брюнет; той зробив помилку, пішовши вперед. Проходячи дверима, Штайнер вихнув ногою назад, ударивши гладкого в живіт, і щосили, наче молотом, вгатив чорнявого кулаком по потилиці, аж той поточився зі сходів і налетів на миршавого. А Штайнер одним стрибком вилетів надвір і рвонув вулицею, поспішаючи втекти, поки вороги не отямились. Він знав, що це його єдиний шанс, бо на вулиці з трьома йому не впоратися. Ззаду почувся крик; Штайнер озирнувся, не зупиняючись, але ніхто за ним не гнався. Вони, видно, надто сторопіли.

Штайнер уповільнив крок, а незабаром вийшов на люднішу вулицю. Перед вітриною якогось салону мод він зупинився й глянув на себе в скло. «Шулер і шахрай, – майнула думка. – Зате півпаспорта є!» Кивнувши своєму відображенню, він пішов далі.

5

Керн сидів на мурованій огорожі старого єврейського кладовища й при світлі вуличного ліхтаря лічив свої гроші. Він цілий день ходив зі своїм крамом у районі Святокршизької гори. Це були бідні квартали, але Керн знав, що біднота жалісливіша й ніколи не кличе поліцію. Він уторгував тридцять вісім крон: день випав щасливий.

Керн сховав гроші й спробував розібрати напис на старовинному кам’яному нагробку, приваленому до муру біля його ніг.

– Рабі Ізраїль Лейб, померлий у стертому році, колись, напевне, вельми вчена людина, а нині жменька струхлих кісток під землею, – сказав він, прочитавши ім’я, – що ти мені порадиш? Удовольнитись і йти додому чи ризикнути ще, спробувати дотягти до п’ятдесяти крон?

Керн витяг п’ятикронову монету.

– Тобі, старий, це, певно, байдужісінько, правда? Ну що ж, спитаємо емігрантську долю – випадок. Герб – удовольнитись, решка – ризикнути.

Підкинувши монету вгору, він підставив долоню. Монета скотилася з руки й упала на нагробок. Керн сплигнув із муру й обережно підняв її.

– Решка! На твоєму нагробку! Отже, й ти радиш мені те саме, рабі! Ну, тоді вперед!

І рушив до найближчого будинку, немов у приступ на якусь фортецю.

На першому поверсі йому не відчинили. Він постояв трохи й піднявся вище. На другому поверсі до нього вийшла гарненька служниця; побачивши портфель, вона закопилила губу й мовчки зачинила двері в нього перед носом.

Керн піднявся ще вище. На третьому поверсі йому – тільки після другого дзвінка – відчинив чоловік у розстебнутій жилетці. Він обурено перебив Керна мало не на першому слові:

– Одеколон? Парфуми? Ну й нахаба! Ви що, читати не вмієте? Мені, наче навмисне мені, головному представникові парфумерної фірми Лео, ви посміли нав’язувати свій непотріб?! Геть звідси!

Він грюкнув дверима. Керн запалив сірника й прочитав латунну табличку. Дійсно, Йозеф Шимек сам продавав мило, одеколон і парфуми, тільки оптом.

Керн похитав головою.

– Рабі Ізраїль Лейб, – промурмотів він, – що це означає? Невже ми не зрозуміли один одного?

Він зійшов на четвертий поверх і подзвонив. Відчинила добродушна огрядна жінка.

– Заходьте, заходьте, – приязно сказала вона, побачивши його. – Німець, еге? Емігрант? Заходьте, чого ж ви стоїте!

Керн увійшов за нею в кухню.

– Сідайте, – сказала жінка. – Ви ж, певне, наморилися.

– Та не дуже.

Це Керна в Празі вперше запросили сісти. І він не відмовився скористатися з такої рідкісної нагоди. «Вибач, рабі, – подумав він, – я був надто нетерплячий. Вибач мені, рабі Ізраїль, я ж іще молодий». Потім розстебнув свій портфель.

Огрядна господиня поважно стояла перед ним, схрестивши руки над животом, і дивилась на нього.

– Це парфуми? – спитала вона, показавши на невеличкий флакончик.

– Атож! – Керн, правду кажучи, більше сподівався, що її зацікавить мило. Він підняв пляшечку вгору, мов якийсь коштовний самоцвіт. – Славнозвісні парфуми «Фарр» фірми Керн. Це вам не абищо! Не така водичка, як, приміром, оті вироби фабрики Лео, що ними торгує пан Шимек із третього поверху.

– Хм…

Керн відіткнув флакончик і дав жінці понюхати. Тоді взяв скляну паличку, вмочив і провів по її повній руці.

– Спробуйте самі.

Жінка обнюхала руку й кивнула.

– Здається, хороші. А що, у вас тільки отакі малесенькі пляшечки?

– Ось вам і більша. Є й ще одна, зовсім велика. Оця. Вона, правда, коштує сорок крон.

– Нічого, нічого! Оце якраз для мене, я її й візьму.

Керн не вірив собі. Це ж чистих вісімнадцять крон заробітку!

– Якщо ви візьмете велику, я вам дам ще брусок мигдального мила задарма! – на радощах пообіцяв він.

– Чудово! Мило в хазяйстві завжди знадобиться.

Жінка взяла флакон та мило і вийшла з кухні. Керн тим часом поскладав свій крам назад у портфель. Із напіводчинених дверей кімнати пахло вареним м’ясом. І він вирішив теж сьогодні не поскупитись і як слід повечеряти. Супом у їдальні на Вацлавській площі не наїсися.

Жінка повернулася.

– Ну що ж, красненько вам дякую, бувайте здорові, – ласкаво сказала вона. – Ось вам іще бутерброд на дорогу.

– Спасибі.

Бачачи, що Керн стоїть і жде, жінка спитала:

– Ви ще чогось хочете?

– Ну аякже! – Керн засміявся. – Ви ж мені грошей не віддали!

– Грошей? Яких грошей?

– Таж сорок крон! – здивовано відповів Керн.

– А, он що! Антоне! – гукнула жінка в кімнату. – Іди-но сюди! Тут цей парубійко грошей хоче!

З кімнати вийшов чоловік у пропотілій сорочці, в підтяжках. Щось дожовуючи, він обтирав рукою вуса. Керн помітив, що штани на ньому з кантом, і лихий здогад шибнув йому в голову.

– Грошей? – хрипким голосом перепитав чоловік, колупаючи пальцем у вусі.

– Сорок крон, – повторив Керн. – Але ви, мабуть, краще віддайте мені одеколон, коли це вам задорого. Мило можете залишити собі.

– Хм!.. – Чоловік підступив ближче. Від нього тхнуло застарілим потом і свіжою вареною свининою. – А йди-но сюди, хлопче! – Він ширше прочинив двері до кімнати й сказав, показуючи на формений мундир, що висів на спинці стільця: – Ти знаєш, що це таке? Може, мені надіти його та пройтися з тобою до поліції?

Керн відступив на крок. Він уже бачив себе в тюрмі. Два тижні за недозволену торгівлю.

– Я маю дозвіл на проживання, – промовив він якомога байдужіше. – Можу показати.

– Покажи краще дозвіл працювати, – відповів чоловік, не зводячи з Керна очей.

– Я його лишив у готелі.

– Можна й до готелю прогулятися. Чи, може, краще подаруєш пляшечку, га?

– Ну, нехай… – Керн обернувся до дверей.

– Та візьміть же бутерброд! – широко усміхаючись, озвалася жінка.

– Дякую, не треба. – Керн відчинив двері.

– Ти диви! Воно ще й невдячне!

Керн грюкнув за собою дверима й побіг сходами вниз. Він не чув громового реготу, що вибухнув у кухні після його втечі.

– От здорово, Антоне! – аж захлиналася жінка. – Ти бачив, як він чкурнув? Наче за ним вовки гналися! Ще швидше, ніж отой старий єврей, що вдень приходив. Певно, ти йому капітаном поліції здався, він уже й небо в клітинку вздрів!

Антон задоволено вишкірився.

– Бо вони всі бояться мундира! Навіть поштарського. Еге, непогано ми скубемо цих емігрантів? – він лапнув жінку за груди.

– Парфуми хоч куди! – Вона пригорнулась до нього. – Кращі, ніж у того старого єврея.

Антон підсмикнув штани.

– Ну, то напахайся ними, як лягатимемо. Щоб я сьогодні спав із графинею. Там у каструлі ще є м’ясо?

Керн зупинився на вулиці й мовив скрушно, повернувши голову в бік кладовища:

– Рабі Ізраїль Лейб! Мене нагріли. На сорок крон. А з милом навіть на сорок три. Двадцять чотири крони чистого збитку.

Повернувшись до готелю, він спитав портьє:

– До мене ніхто не приходив?

Той похитав головою:

– Ні.

– Точно?

– Ніхто. Навіть президент Чехословаччини.

– Його я й не чекаю, – відказав Керн і пішов нагору.

Його дивувало, що батько не дає про себе знати. Либонь, він уже справді там не живе; або ж його цими днями заарештовано. Керн вирішив почекати ще два-три дні, а тоді знову сходити до пані Ековської.

У своєму номері він застав Рабе – чоловіка, що кричав уночі. Той саме роздягався.

– Ви вже лягаєте спати? – здивувався Керн. – Іще ж тільки дев’ята година.

Рабе кивнув.

– Інакше мені не можна. Так я посплю хоч до півночі. О дванадцятій я щоночі схоплююсь. У такий час вони звичайно приходили в камеру. Я тоді сідаю біля вікна й сиджу годин зо дві, а потім ковтаю снодійне. Так мені вдається більш-менш виспатись.

Він поставив біля свого ліжка склянку з водою.

– А ви знаєте, що мене найліпше заспокоює, коли я сиджу вночі біля вікна? Я проказую вірші напам’ять. Оті, що в школі вчили.

– Вірші? – зчудовано перепитав Керн.

– Еге ж, простенькі вірші. Оцей, скажімо, що співають дітям на ніч:

Рабе стояв у самій білизні посеред напівтемної кімнати, наче якийсь зморений миролюбний привид, і монотонним голосом промовляв рядки колискової пісеньки, невидющим поглядом дивлячись у вечірнє вікно.

– Мене це заспокоює, – повторив він, докінчивши вірш, і всміхнувся. – Не знаю сам чому, але заспокоює.

– Вірю, – погодився Керн.

– Це начебто безглуздо, але воно мене справді заспокоює. Мені стає якось так затишно, неначе я в рідному домі.

Кернові стислося серце й мороз пішов поза спиною.

– А я не пам’ятаю віршів, – сказав він. – Забув геть усе. Мені здається, наче вже ціла вічність минула відтоді, як я ходив до школи.

– Я теж позабував. А тепер нараз усе пригадується.

Керн кивнув і підвівся. Його потягло з кімнати. Нехай собі Рабе спить, та й сам він звільниться від думки про нього.

– Якби знати, куди подітись увечері, – сказав він. – Чиста кара – оці вечори. Читати в мене давно вже нема чого, а сидіти в салоні та от пережовувати оті балачки – як гарно жилося колись у Німеччині та коли вже все це скінчиться, – теж не маю ніякої охоти.

Рабе сів на ліжко.

– А ви сходіть у кіно. Це найкращий спосіб згаяти вечір. Потім навіть не пам’ятаєш, що ти бачив, але принаймні думати не треба.

Він стягнув шкарпетки з ніг.

– У кіно, – повторив Керн, замислено дивлячись на нього. Йому спало на думку, що можна ж запросити й дівчину з сусіднього номера. – Ви знаєте людей тут у готелі? – спитав він Рабе.

Той поклав шкарпетки на стілець і поворушив пальцями босих ніг.

– Знаю декого. А навіщо вам? – Він дивився на ті пальці, немов уперше бачив їх.

– Із оцього номера, праворуч нас?

Рабе подумав трохи.

– Тут живе стара Шимановська. До війни вона була славетна артистка.

– Ні, мене цікавить не вона.

– Його цікавить Рут Голланд, молода вродлива дівчина, – озвався чоловік в окулярах, третій мешканець їхнього номера. Він уже з хвилину стояв у дверях і слухав розмову. Звали його Мариль, і він був колись депутатом рейхстагу. – А що, вгадав я, Керне? Ах ви донжуан!

Керн зашарівся.

– Дивина, – не вгавав Мариль. – Найприродніші речі примушують людину зашарітись. Найпідліші – ніколи. Ну, як сьогодні торгувалося, Керне?

– Прогорів начисто. Готові гроші втратив.

– Ну, то протринькайте ще скільки-небудь. Це найкращий спосіб розігнати досаду.

– Та оце ж збираюсь, – відповів Керн. – Хочу піти в кіно.

– Браво! З Рут Голланд, як я збагнув із ваших обережних розпитувань?

– Не знаю. Я ж із нею не знайомий.

– Та ж кожна людина з більшістю інших не знайома. Коли-небудь однаково доводиться знайомитись. Сміливіше, Керне! Відвага – найперша окраса молодості.

– Гадаєте, вона піде зі мною?

– А чого ж ні? Це одна з переваг нашого спаскудженого життя: серед страху й нудьги кожен буває вдячний за будь-яку розрядку… Отож відкиньте фальшивий сором. Уперед, на приступ, без вагання!

– Підіть у «Ріальто», – докинув Рабе зі свого ліжка. – Там зараз іде фільм про Марокко. Я вже пересвідчився: що екзотичніша картина, то краще вона розважає.

– Марокко – це саме те, що треба, – підтвердив Мариль. – І для дівчат теж.

Рабе, зітхнувши, загорнувся в ковдру.

– Мені часом хочеться заснути й десять років не прокидатись.

– І ви ладні пробудитись на десять років старшим? – спитав Мариль.

– Е, ні… Адже ж тоді мої діти будуть уже дорослі…

Керн постукав до сусіднього номера. Чийсь голос озвався на стук, Керн одчинив двері й застиг на місці, опинившись віч-на-віч зі старою Шимановською.

Обличчям вона скидалася на сову. М’ясисті зморшки, товсто вкриті білою пудрою, нагадували засніжений гірський ландшафт. У глибоких западинах чорніли очі. Шимановська дивилась на Керна так, неначе зараз учепиться йому пазурами в обличчя. У руках вона тримала ясно-червону шаль, з якої стриміли плетільні дротики. Нараз обличчя її злісно скривилося. Керн уже злякався, що вона зараз кинеться на нього, але хижа гримаса враз змінилася на якусь подобу усмішки.

– Чого ви бажаєте, мій юний друже? – низьким, патетичним голосом актриси спитала Шимановська.

– Я хотів поговорити з фройляйн Голланд.

Усмішку неначе водою змило.

– А…

Шимановська ковзнула по Кернові зневажливим поглядом, і дротики аж замигтіли в її руках.

Рут Голланд сиділа на ліжку й читала. Керн побачив, що це те саме ліжко, біля якого він стояв уночі. Йому аж кров ударила в голову.

– Можна у вас щось запитати? – мовив він.

Дівчина підвелась і вийшла з ним у коридор. Шимановська пирхнула їм услід, наче поранений кінь.

– Я хотів спитати вас, чи не схочете ви піти зі мною в кіно, – сказав Керн за дверима. – У мене є два квитки.

Рут Голланд глянула на нього трохи здивовано.

– Чи, може, маєте якісь інші плани? Може…

Вона похитала головою.

– Та ні…

– Ну, так ходімо! Чого вам сидіти цілий вечір у кімнаті?!

– Я до цього вже звикла.

– Тим гірше. Я ледве витримав дві хвилини. Думав, вона мене з’їсть.

Дівчина засміялась, і в обличчі її несподівано проступило щось зовсім дитяче.

– То вона тільки на вигляд така. У неї дуже добре серце.

– Вірю, але ж на лобі в неї цього не написано! Сеанс починається за чверть години. Підемо?

– Згода, – сказала Рут Голланд, неначе зважившись на щось дуже серйозне.

Біля каси Керн метнувся вперед.

– Одну хвилиночку, я візьму квитки. Я їх у касира залишив.

Він купив два квитки, сподіваючись, що Рут нічого не помітить. Та зразу ж йому стало байдужісінько, помітила вона чи ні – головне те, що вона сидить поруч нього.

Світло в залі погасло. На полотні екрана з’явилися мальовничі, залиті південним сонцем мури Марракеша і розпечена пустеля, монотонні звуки флейт і тамбуринів затремтіли в гарячому мороку африканської ночі.

Рут Голланд відкинулась на спинку крісла. Музика лилась на неї теплим дощем, монотонним теплим дощем, з якого зринав болючий спогад…

Був квітневий вечір. Вона стояла біля Замкового рову в Нюрнбергу. А в сутіні перед нею стояв студент Герберт Біллінг із пом’ятою газетою в руці.

– Ти мене розумієш, Рут?

– Розумію, авжеж, Герберте! Це неважко зрозуміти.

Біллінг нервово жмакав у руці номер «Штюрмера».

– Мене ославлено в газеті єврейським попихачем! Осквернителем раси! Це катастрофа, ти розумієш?

– Авжеж, Герберте…

– Я мушу якось викрутитися з цієї халепи. На карту поставлено усю мою кар’єру. Адже ж газету будь-хто може прочитати, розумієш!

– Атож, Герберте. Там же й моє прізвище згадано.

– Так це ж зовсім інша річ! Чим це тобі може зашкодити? Тебе ж однаково виключено з університету!

– Правда, Герберте…

– Отже, кінець, еге? Ми розійшлися й більше не знаємо одне одного.

– Так, так, не знаємо. Ну, бувай здоров.

Рут повернулась і пішла геть.

– Стривай, Рут! Хвилиночку… Чуєш?

Вона зупинилась. Герберт підійшов до неї. Обличчя юнака, неясне в темряві, було так близько, що Рут відчула його подих.

– Слухай, Рут? Куди ти зараз ідеш?

– Додому.

– Ну навіщо ж так одразу… – Він став дихати важче. – Звичайно, вороття вже нема, як умовились, так і буде. Але ж ти могла б… ми могли б… Якраз сьогодні в нас нема нікого вдома, й ніхто не побачить. – Він схопив її за руку. – Навіщо нам розлучатися так офіційно? Можна ж було б наостанок…

– Іди геть! – вигукнула Рут. – Зараз же!

– Облиш, Рут, не дурій. – Він обняв її за плечі.

Рут глянула на вродливе обличчя, яке вона любила, якому так безмежно вірила. Потім розмахнулась і вдарила. Сльози бризнули їй з очей, і вона крикнула:

– Геть від мене! Геть!

Біллінг одсахнувся.

– Що? Ти мене вдарила? Мене? Вдарила? Ти, паскудо жидівська, ще мене битимеш?

І сіпнувся до неї з кулаками.

– Не підходь! – пронизливо скрикнула Рут.

Біллінг злякано озирнувся.

– Цить! – просичав він. – Хочеш іще прилюдно мене осоромити? Я знаю, ти рада була б! Не бійся, я йду геть. Слава Богу, що я тебе спекався.

«Quand l’amour meurt»[3], – глухуватим голосом співала на екрані жінка серед гамору й чаду марокканської кав’ярні. Рут Голланд провела рукою по чолу.

Усе, що було далі, її вже не вражало. І страх родичів, у яких вона мешкала, і дядькове наполягання, щоб вона виїхала, аби не звинуватили і його, й анонімний лист із погрозою провезти по місту на возі, обстрижену, з плакатами на грудях і на спині, як «осквернительку раси»… І вечір на материній могилі, й сльотавий ранок біля пам’ятника жертвам світової війни, з якого здерли прізвище полеглого у Фландрії в 1916 році батька Рут, бо він був єврей… А тоді поквапна, самотою, втеча через кордон до Праги, з кількома коштовностями покійної матері в сумочці…

На екрані знов залунали флейти й тамбурини. У їхню мелодію вплітався далекий марш іноземного легіону – гарячково бадьористі голоси похідних сурм над колонами вояків без батьківщини, без роду й племені, що крокували кудись у пустелю.

Керн нахилився до Рут Голланд.

– Вам подобається?

– Так…

Він дістав із кишені невеличкий плаский флакончик і шепнув, простягаючи його дівчині:

– Одеколон. Тут так душно… Може, він вас трохи освіжить.

– Дякую.

Рут накапала на руку кілька крапельок. Керн не бачив, що на очах у неї нараз виступили сльози.

– Дякую, – повторила вона.

Штайнер удруге прийшов до кафе «Алебарда». Тицьнувши кельнерові п’ять шилінгів, він замовив каву.

– Подзвонити? – спитав кельнер.

Штайнер кивнув. Він мав тепер близько п’ятисот шилінгів, які добув, граючи зі змінним успіхом у карти по інших пивничках та кав’ярнях.

Кельнер поклав перед ним кілька газет та журналів і пішов. Штайнер узяв газету, розгорнув, але скоро поклав її: його мало цікавило, що діється в світі. Для людини, що опинилась під водою, існує тільки одна турбота: як виринути. До краси підводного царства їй байдуже. Кельнер приніс каву й склянку води.

– За годину прийдуть.

Постоявши трохи біля столу, він додав:

– Нічогенька погодка, правда?

Штайнер кивнув, не зводячи очей із плаката на стіні, що закликав продовжити життя, вживаючи солодове пиво. Кельнер почовгав назад до стійки. За кілька хвилин він приніс Штайнерові на таці ще склянку води.

– Принесіть краще чарку кіршу, – сказав Штайнер.

– Будь ласка. Зараз принесу.

– Налийте й собі.

Кельнер уклонився.

– Дякую, пане. Видно, що ви нашого брата розумієте. Таке не часто трапляється.

– Ет, де там! – відмахнувся Штайнер. – Це я просто з нудьги.

– Я знав людей, яким з нудьги спадали на думку гірші речі, – відповів кельнер.

Вихиливши свою чарку, він почухав горлянку й сказав зі змовницьким виглядом:

– Пане, я ж знаю, чого ви прийшли. Коли дозволите дати пораду – я б рекомендував вам померлого австрійця. Є ще, правда, мертві румуни, вони навіть дешевші трохи, але це ж якби вміти по-румунському…

Штайнер пильно глянув на нього.

Кельнер облишив своє горло й почав чухати потилицю, водночас шкрябаючи ногою по підлозі, наче собака.

– Найкраще, звісно, американець або англієць… – замислено додав він. – Та коли це в Австрії вмирають американці? Хіба що з машиною розіб’ється, але ж як після нього той паспорт добути?..

– А по-моєму, німецький краще, ніж австрійський, – сказав Штайнер. – Важче перевірити.

– Та це правда, але ж ви з ним не дістанете дозволу працювати. Хіба візу на проживання. А з австрійським можна працювати в Австрії будь-де.

– Поки не попадешся.

– Теж правда. Але коли це в Австрії хто попадався? Хіба що через якийсь фальш.

Штайнер мимоволі засміявся.

– Так де ж ти подінешся від того фальшу? Однаково небезпечно.

– Е, пане, – відказав кельнер, – як хочете знати, небезпечно іноді буває й у носі длубати.

– Та воно то так, але за це в тюрму не садовлять.

Кельнер заходився обережно розминати носа, однак длубати в ньому не став.

– Я вам добра зичу, пане. Я вже тут надивився на всяку всячину і знаю, що й до чого. Мертвий австрієць – це найпрактичніше.

Близько десятої години прийшли продавці паспортів. Один, моторний, говіркий чолов’яга з очима, як у птаха, повів розмову зі Штайнером, другий, крихкотілий, сидів біля столу, мов та гора, й мовчав.

Моторний вийняв німецький паспорт.

– Ми все з’ясували в наших компаньйонів. Оцей ось паспорт можна переробити на ваше власне ім’я. Усі записи буде змито, а натомість вписано ваші дані. Певна річ, крім місця народження. Тут вам доведеться вдовольнитися Аугсбургом, бо ж печатка тамтешня. Так, правда, вийде на двісті шилінгів дорожче. Філігранна робота, розумієте?

– Я не такий багатий, – відказав Штайнер. – Та мені й байдуже про ім’я.

– То беріть його так. Ми тільки замінимо фотокартку. Той краєчок печатки, що попадає на неї, зробимо безплатно.

– Не буде діла. Я хочу працювати. З цим паспортом я ніде не дістану дозволу.

Балакун стенув плечима.

– Коли так, то лишається тільки австрійський. З ним ви зможете працювати.

– А коли запитають поліційне управління, яке його видало?

– Хто це буде запитувати, якщо ви нічим не прошпетитесь?

– Триста шилінгів, – сказав Штайнер.

Його візаві ображено випростався.

– У нас тверді ціни. П’ятсот, ні на шилінг менше.

Штайнер мовчав.

– Якби це німецький, то ще можна б поговорити, його добути легше. Але австрійський – це ж рідкість. Ну хто в Австрії має паспорт? Удома він не потрібен, а за кордон чи багато їздять? Та ще за нинішнього валютного ембарго! Так що п’ятсот – це майже задарма.

– Триста п’ятдесят.

– Триста п’ятдесят я сам сплатив небіжчиковим рідним! – загарячкував балакун. – Ви гадаєте, це легко було – умовити їх? А мої накладні витрати? Дістати паспорт свіженьким, зразу після похорону – це треба таки брязнути капшуком! Тільки готівка осушує сльози й відсуває на другий план скорботу! Чотириста п’ятдесят – крайня ціна. Це собі ж на збиток, тільки з симпатії до вас.

Погодилися на чотирьохстах. Штайнер дістав із кишені фотокартку, зроблену в фотоавтоматі за шилінг. Підроблювачі пішли й за годину принесли готовий паспорт. Штайнер заплатив їм гроші й поклав його в кишеню.

– Ну, щасти вам доля! – сказав балакун. – І ще одна порада. Коли скінчиться термін, прийдіть до нас, ми продовжимо. Змиємо дату і впишемо нову. Це робиться дуже просто. Єдині можливі труднощі – віза на виїзд. Що пізніше вона вам буде потрібна, то краще – довше можна міняти дату.

– Так це ж можна зробити й зараз!

Балакун похитав головою.

– Не треба. Так ви матимете поки що справжній паспорт; ви могли його просто знайти. Замінити фото – це не такий тяжкий злочин, як підробка записів. Адже маєте ще цілий рік попереду. А мало що може статися за рік!

– Треба сподіватись.

– Ви, звісно, самі розумієте, що все це – абсолютна таємниця. І в наших, і у ваших інтересах. Нікому ні слова, хіба що – серйозна рекомендація. Ви ж знаєте, як нас знайти. Ну, бувайте здорові.

– На все добре.

– До відзеня, – буркнув мовчун.

– Він не вміє по-німецькому, – усміхнувся його товариш, помітивши здивований погляд Штайнера. – Але на печатках руку набив – просто диво! Це, звичайно, між нами.

Штайнер пішов на вокзал, де в камері схову лежав його рюкзак. Напередодні ввечері він вибрався з пансіону, переночував на лаві в парку, вранці у вокзальній убиральні зголив вуса, а потім сфотографувався.

Нестямна радість охопила його. Отже, він – робітник Йоганн Губер із Граца!

Раптом він зупинився. У нього ж лишилась не владнана ще одна справа з тих часів, коли він звався Штайнером! Він зайшов до кабінки таксофону й почав шукати в телефонному довіднику номер, мурмочучи;

– Леопольд Шефер… Траутенаугассе, двадцять сім.

Це ймення й адреса міцно засіли в його пам’яті.

Знайшовши номер, він подзвонив. Озвався жіночий голос.

– Поліцай Шефер удома? – спитав Штайнер.

– Удома, зараз покличу.

– Не треба, – квапливо відказав Штайнер. – Це дзвонять із поліційного відділка на Елізабетпроменаде. На дванадцяту годину призначено облаву. Поліцай Шефер повинен прибути сюди об одинадцятій сорок п’ять. Ви зрозуміли?

– Атож. Об одинадцятій сорок п’ять.

– Гаразд. – Штайнер повісив слухавку.

Траутенаугассе виявився вузеньким тихим завулком з одноповерховими будиночками. Штайнер знайшов будинок номер двадцять сім і пильним оком оглянув його. Будинок нічим не відрізнявся з-поміж інших, однак здався йому особливо гидким. Потім він одійшов трохи далі й став чекати. Поліцай Шефер вийшов з дому квапливо, з виглядом заклопотаної людини, важко гупаючи чобітьми. Штайнер рушив йому назустріч, так щоб зійтися з ним у темнішому місці. Зіткнувшись з Шефером, він явно умисне щосили штовхнув його плечем.

– Ви що, п’яний? – поточившись, ревнув поліцай. – Не бачите, що перед вами службова особа в уніформі?

– Не бачу, – відказав Штайнер. – Я бачу перед собою паскудного сучого сина й більш нічого. Сучого сина, чуєш?

Шеферові на мить одібрало мову.

– Ти що, сказився? – нарешті тихо промовив він. – Стривай, я ж з тобою поквитаюся! Марш зі мною в поліцію!

І вхопився за кобуру револьвера. Та Штайнер блискавично вдарив його носаком по руці, підступив до нього впритул і завдав Шеферові найтяжчої для чоловіка образи: вліпив йому по ляпасу в обидві щоки.

Поліцай заревів і кинувся на Штайнера. Але той ухилився й свінгом лівою пустив йому юшку з носа.

– Сучий син! Стерво собаче! Заяча душа!

Різким прямим ударом він розтовк Шеферові губи, відчувши, як хряснули зуби під кулаком. Ледве встоявши на ногах, поліцай вереснув тонким, писклявим голосом:

– Рятуйте!

– Заткни пельку! – гаркнув Штайнер і врізав його аперкотом правою в щелепу, а тоді коротким ударом лівої влучив точно в сонячне сплетіння. Шефер квакнув якось по-жаб’ячому й лантухом повалився на землю.

У кількох вікнах засвітилося.

– Що там таке знову? – гукнув хтось.

– Та нічого, – озвався з темряви Штайнер. – Якийсь п’яний.

– Бодай би їх чорти вхопили, цих п’янюг, – сердито вигукнув той самий голос. – У поліцію його одведіть!

– А куди ж іще!

– Та вцідіть спершу по тій п’яній мордяці разів зо два!

Вікно зачинилося. Штайнер, осміхаючись, звернув за найближчий ріг. Він був певен, що Шефер не впізнав його поночі, та ще безвусого. Попетлявши трохи завулками, він вибрався на люднішу вулицю й пішов уже повільніше.

«Як чудово і як огидно водночас! – думав він. – Отака сміховинна помста! Але вона винагороджує за цілі роки поневірянь. Треба користатися з тієї нагоди, яка трапляється».

Він зупинився під ліхтарем і вийняв із кишені паспорт.

«Йоганн Губер! Робітник! Ти вмер і гниєш десь у грацькій землі, але твій паспорт живий і лишається дійсний для влади. Я, Йозеф Штайнер, – живий; але без паспорта я для влади все одно що мертвий. – Штайнер засміявся. – Поміняймося, Йоганне Губере! Віддай мені своє паперове життя й візьми собі мою безпаспортну смерть! Якщо живі не хочуть нам помагати, треба звертатися до мертвих».

6

У неділю ввечері Керн, повернувшись до готелю, побачив у своєму номері Мариля, чимось дуже схвильованого.

– Нарешті жива людина! – вигукнув Мариль. – Триклята нора! Наче навмисне саме в цю хвилину ніде ні душі. Усі порозбігалися, всі десь повіялись, навіть хазяїн, чорти б його вхопили!

– А що сталося? – спитав Керн.

– Ви не знаєте, де знайти акушерку? Чи лікаря-гінеколога абощо!

– Не знаю.

– Так я й думав. – Мариль спинив на ньому погляд. – Слухайте, Керне! Ви ж серйозний хлопець. Ходімо зі мною; треба, щоб біля неї хтось побув, поки я збігаю знайду акушерку. Ви зможете?

– Що?

– Догляньте, щоб вона не дуже борсалася! Поговоріть з нею! Ну, що-небудь зробіть!

Він потяг розгубленого Керна за собою. Спустившись на один поверх нижче, Мариль відчинив двері невеличкої кімнатки, де стояло тільки одне ліжко. На ньому лежала, стогнучи, якась жінка.

– Сьомий місяць! Передчасні пологи чи що… Заспокоюйте її, як зможете! Я пошукаю лікаря.

І вибіг із кімнати, перш ніж Керн устиг розкрити рота.

Жінка в ліжку застогнала. Керн навшпиньках підійшов до неї.

– Вам щось подати?

Жінка застогнала знову. Біляве, наче вицвіле волосся її було зовсім мокре від поту, на зблідлому, землистому обличчі неприродно темніло рясне ластовиння. Очі закотились під лоба, й між напівзаплющених повік видніли майже самі білки. Гримаса страждання розтягла тонкі губи, й міцно зціплені вишкірені зуби виразно біліли в присмерку кімнати.

– Вам подати щось? – повторив Керн.

Він оглядівся по кімнаті. На спинці стільця висів недбало кинутий дешевий, тоненький плащ. Біля ліжка валялися стоптані черевики. Жінка лежала вдягнена – видно, прийшла і впала. На столі стояла пляшка з водою, біля вмивальника – валіза.

Жінка все стогнала. Керн не знав, що робити. Нараз вона заметалась у ліжку. Він згадав те, що сказав йому Мариль, згадав рештки своїх першокурсницьких знань і спробував притримати її за плечі. Та це було так само важко, як утримати в руках вужа. Жінка звивалась, відштовхувала його; потім ураз підняла руки й судорожно вчепилась йому в плечі.

Керн стояв, немов прикутий. Він ніколи б не повірив, що в жіночих руках може бути така сила. Жінка повільно крутила головою, наче вигвинчуючи її, й стогнала якимсь моторошним, замогильним стогоном.

Тіло її сіпнулось, і раптом Керн побачив, що з-під зсунутої ковдри показалася чорно-червона пляма й почала розповзатись по простирадлу. Він знову спробував звільнитися, але жінка тримала його, мов кліщами.

Нараз тіло її обм’якло, вона розчепила руки й упала на подушку. Керн кинувся до дверей і побіг нагору, на свій поверх, до номера, де мешкала Рут Голланд.

Дівчина була вдома, сама. Вона сиділа на ліжку, пообкладавшись розгорненими книжками.

– Ходімо зі мною! – гукнув Керн. – Там, унизу, жінка кров’ю спливає!

Вони збігли вниз. У кімнаті було вже темніше, за вікном палала вечірня заграва, і її тривожний відблиск лежав на підлозі й на столі. У пляшці з водою горів рубіном червоний промінь. Жінка вже зовсім затихла; здавалося, вона й не дихає.

Рут Голланд підняла ковдру. Жінка підпливала кров’ю.

– Засвітіть світло! – крикнула дівчина.

Керн метнувся до вимикача. Проміння слабенької лампочки змішалося з вечірньою загравою в якусь непевну каламуть.

– Дайте рушник! Треба спинити кров. Пошукайте ще що-небудь!

Рут закачала рукава й почала розстібати на жінці одяг. Керн ухопив з умивальника рушник і подав їй.

– Зараз має прийти лікар! Мариль побіг по нього.

Шукаючи ще чогось замість бинтів, він хапливо вивернув валізу на підлогу.

– Давайте, що є під руками! – кричала Рут.

На підлозі лежала купка речей для немовляти: сорочечки, пелюшки, покривальця, плетені кофтинки з рожевої та голубої вовни, оздоблені шовковими бантиками. Одна була ще недоплетена, з неї стриміли дротики. Клубок м’якенької голубої пряжі беззвучно покотився по підлозі.

– Давайте, мерщій! – Рут кинула додолу закривавлений рушник. Керн подав їй жмут пелюшок. І в цю мить почулися кроки на сходах.

Двері прочинилися, вбігли Мариль із лікарем.

– Що це тут діється? Ах, чорт!

Лікар ступив до ліжка, одіпхнув Рут Голланд і схилився над жінкою. За хвилину він обернувся до Мариля:

– Біжіть подзвоніть по телефону 21–67, хай Браун негайно приїде сюди й привезе все потрібне для наркозу. Операція Бракстона-Гікса. Запам’ятали? І все, що требі при тяжкій кровотечі.

– Іду.

Лікар озирнувся довкола.

– Ви можете йти, – сказав він Кернові. – Фройляйн хай лишиться тут. Принесіть води. І подайте мою сумку.

Другий лікар прибув через десять хвилин. З допомогою Керна та ще кількох чоловіків, що посходилися тим часом, лікарі влаштували в сусідній кімнаті імпровізовану операційну: повідсовували ліжка, зсунули докупи столи, приготували інструменти. Хазяїн готелю приніс і повкручував у патрони найбільші лампи, які в нього були.

– Швидше, швидше! – перший лікар аж кипів од нетерпіння. Накинувши на себе білий халат, він звелів Рут Голланд застебнути його на спині. – Надягніть і ви! – Він кинув їй другий халат. – Може, ви нам тут потрібні будете. Крові не боїтесь? Не зомлієте?

– Ні, – відповіла Рут.

– Чудово. Молодчина!

– Може, і я стану в пригоді? – спитав Керн. – Я вчився рік на медичному.

– Поки що не треба. – Лікар скинув оком на інструменти. – Ну, можна починати?

Лисина його блищала під лампочкою. Двері познімали із завісок, і четверо чоловіків перенесли ліжко з жінкою до операційної. Жінка лежала, широко розплющивши очі, й тихенько скімлила. Її безкровні губи тремтіли.

– Ну, беріться! Швидше! – владно гримнув лікар. – Підіймайте! Та обережно, чорт забирай!

Жінка була важка. У Керна аж піт краплями виступив на лобі. Очі його зустрілися з очима Рут. Дівчина була бліда, але спокійна і така змінена на обличчі, що Керн ледве впізнав її. Вона всім своїм єством була з жінкою, що спливала кров’ю.

– От так! Тепер вийдіть усі, хто тут зайвий! – знову гримнув лисий лікар. Потім узяв породіллю за руку. – Не бійтеся, це зовсім не боляче, – несподівано материнським голосом сказав він.

– Дитину врятуйте… – прошепотіла жінка.

– І вас теж, – лагідно відказав лікар.

– Дитину…

– Ми тільки трошечки повернемо його, голівкою вперед, і воно вмить вискочить. Тільки не хвилюйтеся. Наркоз!

Керн із Марилем та ще кількома чоловіками стояли в кімнатці, де жила породілля, й чекали, поки їх покличуть знову. Крізь стіну приглушено долинали голоси лікарів. Долі валялися порозкидані рожеві й голубі плетені кофтинки.

– Народження… – мовив Мариль до Керна. – От як народжуються на світ: із кров’ю! З кров’ю та криками. Ви розумієте це, Керне?

– Розумію.

– Ні, ви не розумієте, – заперечив Мариль. – І я теж. Тільки жінка може це зрозуміти, тільки жінка… Ви не почуваєте себе свинею?

– Ні.

– Справді? А я почуваю. – Мариль скинув окуляри й подивився на Керна. – Ви вже спали коли-небудь із жінкою? Ні. А то й ви б почували себе свинею. Тут можна роздобути чогось міцного?

Кельнер підійшов до них.

– Принесіть півпляшки коньяку! – звелів Мариль. – Та не бійтеся, гроші в мене є. Несіть, швидше!

Кельнер пішов, за ним хазяїн і двоє інших чоловіків. Керн із Марилем лишилися самі.

– Сядьмо біля вікна, – мовив Мариль і показав на вечірню заграву. – Гарно, еге?

Керн кивнув.

– Отак воно ведеться, – додав Мариль. – Усе вкупі. То бузок? Там, унизу, в садку.

– Бузок.

– Бузок і ефір. Кров і коньяк. Ну що ж, будьмо здорові!

– Пане Мариль, я приніс чотири чарки, – сказав кельнер, ставлячи тацю на стіл. – Подумав, може… – він кивнув у бік сусідньої кімнати.

– Правильно.

Мариль налив дві чарки.

– Ви п’єте, Керне?

– Мало.

– Непитущий, значить… Єврейський гріх. Зате ви краще розумієтесь на жінках. Правда, жінки зовсім не хочуть, щоб їх розуміли… Ну, будьмо!

– Будьмо!

Керн вихилив чарку до дна, і йому трохи відлягло від серця.

– Це просто передчасні пологи? – спитав він. – Чи щось гірше?

– Передчасні. На цілий місяць раніше. Від перенапруження. Вокзали, поїзди, пересадки, хвилювання, біганина – розумієте? Не слід їй було їхати в такому стані.

– Навіщо ж вона…

Мариль налив знову.

– Навіщо? Бо вона хотіла, щоб її дитя народилося чехом. Щоб на нього в школі не плювали, не дражнили його жидом пархатим.

– Розумію, – сказав Керн. – А чоловік не міг з нею виїхати?

– Чоловік уже два роки як за ґратами. Завіщо? За те, що мав крамничку й був більш тямкий та ретельний, аніж його конкурент через вулицю. Що ж робить у таких випадках конкурент? Іде в гестапо й заявляє на нього – мовляв, антидержавні висловлювання, невдоволення або комуністичні ідеї… Що на язик спливе. Тоді людину кидають у тюрму, а клієнтура переходить до конкурента. Дійшло?

– Мені це добре відомо, – відповів Керн.

Мариль допив свою чарку.

– Жорстока доба. Мир зміцнюють гарматами й бомбовозами, гуманізм розвивають концтаборами й погромами. Ми живемо в добу переоцінки всіх цінностей, Керне. Агресор нині зветься поборником миру, побитий і переслідуваний – порушником спокою. І є цілі народи, що вірять у таке!

Через півгодини за стіною почувся кволий крик.

– Бісові душі! – схопився Мариль. – Упорались! У світі стало на одного чеха більше! За це варто випити. Наливайте, Керне! За найбільше таїнство цього світу, за народження людини! А ви знаєте, чому народження – це таїнство? Тому, що потім усе одно мусиш помирати. Ну, хай живе!

Двері відчинились. Увійшов другий лікар, забризканий кров’ю, з мокрим від поту обличчям. На руках він ніс щось червоне, мов той рак. Воно тоненько вищало, а лікар плескав його долонею по спинці.

– Живісіньке! – пробурчав він. – Знайдеться тут що-небудь… – Він підняв згорток білої тканини. – Дарма, згодиться й це. Фройляйн!

Лікар передав Рут дитину й пелюшки.

– Скупайте й сповийте, тільки не туго. Хазяйка вміє. Тільки подалі від ефірного духу, де-небудь у ванні…

Рут узяла немовля. Її очі здалися Кернові ще вдвічі більшими, ніж звичайно. Лікар сів до столу.

– Що це у вас, коньяк?

Мариль налив йому чарку й спитав:

– Цікаво, що буває на серці в лікаря, коли він бачить, як день у день будують нові крейсери й бомбовози, а шпиталі не будують? Адже ж перші існують виключно для того, щоб наповнювати другі!

Лікар підвів на нього очі.

– Паскудно, хай йому біс! Препаскудно! Завидна доля – з якнайбільшою вправністю латати людей, щоб їх потім з якнайбільшою брутальністю знову роздирали на шматки! Чому б тоді не вбивати зразу немовлят? Це ж куди простіше!

– Любий друже, – відказав депутат рейхстагу Мариль, – убивати дітей – це злочин. А вбивати дорослих – справа національної честі.

– Нічого, в майбутній війні жінок і дітей теж не милуватимуть, – буркнув лікар.

– Брауне! – гукнув із суміжної кімнати його колега.

– Іду!

– Стонадцять чортів! Здається, не все гаразд… – промовив Мариль.

Невдовзі Браун повернувся – змарнілий, хмурний.

– Розрив шийки матки, – сказав він. – Нічого не можна вдіяти. Спливає кров’ю.

– Нічого не можна вдіяти?

– Нічого. Перепробували все. Кров не спиняється.

– А може, переливання?.. – спитала Рут, що саме з’явилася в дверях. – Я б дала свою кров.

Лікар похитав головою.

– Марна річ, дівчинко. Якщо не спиниться сама…

Він знову вийшов, покинувши двері відчиненими. Світлий прямокутник здавався якимсь нереальним. Троє в кімнатці сиділи й мовчали. Увійшов кельнер.

– Прибрати зі столу?

– Не треба.

– Налити й вам? – спитав Мариль Рут.

Дівчина похитала головою.

– Все-таки випийте. Вам полегшає. – Він налив їй півчарки.

Уже стемніло. Лише на обрії над дахами оранжевою смужкою, переходячи вище у тьмаву зелень, догоряло останнє світло вечора. У ньому плавав блідий місяць, поїдений плямами, наче стара мідна монета. З вулиці чулися голоси – гучні, вдоволені, безжурні. Кернові зненацька пригадався Штайнер, його слова: поруч тебе може вмирати людина, а ти нічого не відчуватимеш. Оце й є лихо нашого світу! Співчуття – не біль. Це прихована зловтіха. Зітхання полегкості, що це не ти сам і не людина, яку ти любиш… Керн зиркнув на Рут. Але її обличчя вже не можна було розгледіти.

Мариль прислухався.

– Що це?

Протяглий, глибокий звук скрипки розітнув вечірню імлу, потім затих, знову забринів, налився силою, знявся увись, переможний, непокірливий, – і задзюрчали переливи, все ніжніші й ніжніші, розвинулась мелодія, проста й смутна, як догорілий вечір.

– Це в нас, у готелі, – сказав Мариль і виглянув у вікно. – Над нами, на п’ятому поверсі.

– Я, здається, знаю цього скрипаля, – озвався Керн. – Я вже раз чув, як він грає. Але я не знав, що й він тут живе.

– Це не звичайний скрипаль. Це великий майстер…

– Може, піти попросити, щоб він перестав?

– Чого це?

Керн уже повернувся до дверей. Мариль блиснув окулярами:

– Не треба. Навіщо? Хіба так не можна сумувати? Однаково смерть повсюди. Одне другому не вадить.

Вони довго сиділи й слухали. Нарешті з суміжної кімнати вийшов Браун.

– Кінець, – сказав він. – Померла. Недовго й мучилась. Але вона знала, що дитина жива. Це ми їй встигли сказати.

Троє за столом підвелися.

– Можна вже перенести її сюди, – сказав Браун. – Адже в тій кімнаті живуть люди…

Лисий лікар, що все ще топтався біля померлої, якось аж непристойно контрастував із нею: жадібне, повнокровне, ненажерливе, вибагливе життя поруч із довершеним спокоєм смерті.

– Не розкривайте її, – сказав він. – Краще вам усього не бачити. І так уже досить з вас, аж занадто. Правда, люба фройляйн?

Рут похитала головою.

– О, ви тримались одважно, навіть не писнули! Ви знаєте, Брауне, що мені зараз хочеться зробити? Повіситись на першій гілляці!

– Ви ж і так зробили неможливе – врятували дитину.

– Знаю, знаю! Знаю, що ми зробили все, що більше вже не було ради. І все-таки мені хочеться повіситись.

Він аж задихався од люті. М’ясисте обличчя над комірцем закривавленого халата почервоніло.

– Двадцять років уже займаюся цим! І щоразу, як у мене вислизає з рук людське життя, мені хочеться повіситись. Безглуздо, але що я вдію! – Він повернувся до Керна. – Візьміть отам у лівій кишені піджака сигарету і вкладіть мені в губи. Так, так, панночко люба, я знаю, що ви зараз думаєте! Добре, тепер ще вогню. Ну, я йду митися. – Лікар подивився на свої гумові рукавички, наче це вони були у всьому винні, й важкою ходою пішов до ванної кімнати.