Читать книгу Сюрпризи долі - Ева Гата - Страница 2

Родина Круків готувалася до сімейного свята, у грудні Георгію виповнювалося сорок п’ять років.

– Післязавтра до нас приїде Жан, мій знайомий з Франції, – якось повідомив Георгій.

– А чому ти раніше мовчав?

– Він учора телефонував і, коли довідався про круглу дату, вирішив особисто приїхати й привітати, їм у Франції це ж просто зробити.

– Де він буде жити? – запитала Олена.

– У нас. Ти ж не проти?

– Звичайно ні, покладемо його спати у вітальні.

– Тож я тебе попрошу, будь зранку вдома, бо приїде прямісінько з летовища.

– Ти його не зустрічатимеш?

– Ні, я маю важливу нараду, та й Жан просив не турбуватися, бо може чудово дібратися і сам.

У п’ятницю зранку перед їхнім будинком зупинилося таксі. Пролунав дзвінок, і Олена поквапилася відчиняти двері.

На порозі стояв високий худорлявий брюнет.

– Доброго ранку, я Жан, але можете називати мене Іван, – жваво промовив гість.

– Дуже приємно, а я Олена. Заходьте і почувайтеся, як удома. Ви, напевно, зголодніли?

– Дякую, в літаку нас добряче нагодували, але від чогось гарячого не відмовлюся.

Кухня наповнилася благородним ароматом кави.

– Яке у вас миле помешкання, мені раптом здалося, що я колись тут уже жив.

– Дякую. Коли ви востаннє відвідували Батьківщину? – запитала Олена.

– О, давно, понад десять років тому.

– Так ви Жан чи Іван? – посміхнулася Олена.

– Мій батько уродженець вашого міста, а мати француженка. У нас вдома розмовляють лише українською мовою, навіть мати. Вона так кохала батька, що вивчила її досконало.

– Ви живете з батьками?

– Ні, вони мешкають у Парижі, а я в Сержі, у мене там невеличкий будинок.

– Я не знаю такого міста.

– Це за тридцять кілометрів від Парижа. Місцевість пов’язана з Ван Гогом, він там неподалік похований на невеличкому сільському цвинтарі поряд зі своїм братом Тео.

– Я завжди мріяла побувати у Франції, але не знаю, чи таке можливо.

– Чому ні? От приїжджайте разом з Жоржем улітку.

– Дякую, мені б дуже хотілося, та мій чоловік дуже зайнятий, незабаром має вийти його нова книжка.

– Він мені казав. А ви чим займаєтеся?

– Я працюю в школі, викладаю англійську мову.

– А які маєте хобі?

– Тепер моїм постійним хобі є господарка, – гірко посміхнулася Олена.

– Не може бути, щоб жінка з такими неймовірно блакитними очима і такою чарівною усмішкою ніколи нічим не захоплювалася.

– Ви майстер компліментів, – засміялася Олена, – колись я спробувала писати, але з того нічого не вийшло.

– Хто ж ваш критик?

– Мій чоловік, звісно.

– Він, справді, суворий критик, але, може, ви б прочитали що-небудь мені?

– Я й не знаю, чи знайду.

– А ви пошукайте, – наполягав Жан.

Олена знехотя встала і пішла діставати старі рукописи, які так і не наважилася викинути.

– Щось знайшла, але я не знаю, чи вам сподобається.

– Читайте, – наказав Жан.

Олена поринула у давні спогади, на мить забула про все на світі. В ті давні часи їй неодмінно треба було сповістити цілому світові про свої переживання та мрії. Колись, багато років тому, вона мала зовсім інші сподівання, повні очікування чогось дуже визначного, а найголовніше – мала віру в єдине і неповторне кохання. Куди поділися ті прагнення, чому пелена зневіри огорнула колишні надії? Куди позникали гострота відчуттів, дитяча радість і подив? Чому з часом тьмяніють кольори?

– Ви дуже талановита жінка. Навіщо закопали свої здібності? Ви мене просто зачарували, – захоплено вимовив Жан.

– Вам це лише здалося. Моя писанина навіяла якісь спогади?

– Як ви можете такі чудові речі називати писаниною! Я не погоджуюся з Жоржем, він вам просто позаздрив.

– Не насміхайтеся, це вмерло і ніколи не воскресне.

– А даремно. Спробуйте заявити про себе і послухайте відгуки людей, саме вони є нашими справжніми критиками. Скільки б митці не вихваляли один одного, це нічого не дасть, якщо пересічному читачеві книга не припаде до серця. Що не кажіть, лише той твір мистецтва залишається навічно жити, який переходить з покоління у покоління.

– А як же стосовно рафінованого мистецтва, яке є квінтесенцією ідеї «Омфалу»? – посміхнулася Олена.

– На жаль, багатьом лише здається, що підтримують чисте мистецтво. Хіба будь-хто з нас може бути суддею добра чи зла, високого чи приземленого? Час, лише він один розставляє крапки над «і». Неможливо описати ландшафт поверхні землі, сидячі у ямі, для цього треба піднятися на відповідну височінь.

– Маєте рацію, найправдивішу оцінку того, що з нами трапляється, – доброго чи злого – можемо дати лише згодом.

– Моя порада вам: не звертайте ні на кого уваги, робіть те, що вам підказує серце.

Жан хотів ще щось додати, але двері відчинилися, і в помешкання зайшов Георгій.

– Здоров був, друже! Радий тебе бачити на рідній землі.

Чоловіки обнялися і привіталися по-братерськи.

– Добре, що ти прийшов, зараз сідаємо обідати, – заметушилася Олена.

За обідом Жан розповідав останні події та різні пригоди. Потім чоловіки почали згадувати відвідини Жоржем Парижа.

– Пригадуєш, як ми тоді добряче з тобою погуляли в ресторані «Монторіоль», – загадково посміхнувся Жорж.

– Але хіба це можна порівняти з прийняттям у Палаці Інвалідів? – перебив друга Жан.

– А чому така дивна назва? – здивувалася Олена.

– Це дуже гарна будівля, де похований Наполеон Бонапарт. Мій сусід Пантелій, до речі теж наш земляк, там реставрує фрески ХVIII століття. Саме він нас і запросив на це прийняття, – пояснив Жан.

– Я ж тобі розповідав, ти не пам’ятаєш, Оленко? – перебив друга Георгій.

– Щось не пригадую, таке рідкісне ім’я – Пантелій – я б обов’язково запам’ятала.

– Зі старогрецької воно означає досконалість, або вищий ступінь, – пояснив Жан.

– А він виявився впертим цапом, – іронічно зауважив Георгій.

– У змаганні між Аполлоном і Паном? – лукаво посміхнувся Жан.

– Але я ж тоді виграв!

– Ну, не зовсім, не всі підтримали тебе.

– Asinus ad lyram [7]. Лише ті, в кого виросли ослячі вуха, – зло засміявся Жорж.

– Ти маєш на увазі мене? Ти ще тоді обізвав мене королем Мідасом.

– А як тебе ще назвати? Я був переконаний, що ми мислимо однаково.

– Я не розумію, про що ви говорите, – здивувалася Олена.

– Спробую пояснити, Пантелій розпочав баталію з Жоржем.

– І про що вони сперечалися?

– Про що можуть сперечатися дві світлі голови? Звичайно, про мистецтво. Жорж стверджував, що простолюдин не здатний осягнути велич гармонії. На його думку, для вибраних існує одне мистецтво, а для натовпу – інше. Ваш благовірний уважав, а може, і далі вважає, що немає чого розсипати бісер перед свинями. На його думку, правдиві митці повинні групуватися у закриті секти. Саме з такою метою він створив «Омфал» – літературний Парнас, вхід до якого суворо охороняють невблаганні таланти. Пантелій же дотримувався іншої позиції. Він доводив, що митець повинен бути відкритим до людей і творити для загалу, а не для купки естетів. Крім того, йому дуже не сподобалася ідея «Омфалу», яку назвав вибриком купки зарозумілих снобів. Таке означення розлютило Жоржа, і тоді він вдався до красномовства, яке викликало жвавий диспут.

– Я і надалі наполягатиму на своїх переконаннях. Натхнення дається зверху, воно не може бути зрозумілим пересічному обивателю, – гостро додав Георгій.

– Ти багато в чому маєш рацію, але пригадай народні пісні. Вони ж створені саме тим натовпом, який ти недооцінюєш. Саме вони викликають захоплення і пристрасть, пробуджують той первородний інстинкт, захований у глибинах душі.

– Тут я з тобою зовсім не погоджуся, ці пісні створені не натовпом, як ти зазначив, а окремими геніями, і лише потім перетворилися на народні.

– От ти сам собі й заперечив, – весело засміявся Жан, – отже, ці генії творили не в шухляду, а для людей. Уявляєш, яке щастя для митця, коли його твір стає всенародним. Це означає, що йому вдалося зрозуміти душу народу. Пантелій бачить божественне в кожній дрібничці, погодься, у цьому є щось особливе. Він обожнює хор, а для тебе найважливішим є соліст. Vox populi – vox dei [8].

– Про який народ ти говориш! Даруй, але я не можу побачити нічого цінного в пиякові, що вештається біля смітників, – не здавав позиції Георгій, – та й якщо добре розібрати, то уся народна музика дуже одноманітна – плаксиво-страждальна. Вона вся віддзеркалює лише внутрішню драму, а правдиве мистецтво – багатопланове. Я ніколи не повірю, що воно може стати доступне волохатим вухам.

– Ти маєш на увазі ослячі вуха короля Мідаса, який насмілився поставити земне понад божественним? – засміявся Жан.

– Його і всіх, хто намагається порівняти непорівнянні речі, – зі злістю процідив Георгій.

– Розповідати можна будь-що, людям можна наплести різних небилиць про прекрасні недосяжні далі, однак лише до часу. Людина є в душі дитиною, її легко одурманити. Та дуже швидко вона побачить надумані фантазії. Їй потрібний хліб насущний, а не химери, і тоді ти залишишся сам зі своїм вигаданим мистецтвом.

– Давайте дружно борсатися в пилу та болоті й не прагнути злетіти. Розумієш, друже, тих, що відчули смак польоту, униз не заманиш ніякими пряниками. Хіба можна птахів переконати ходити пішки?

– Гаразд, ти, як завжди, переконливий. А де той диск з кантатою Баха «Змагання між Аполлоном і Паном», подарований Пантелієм?

– Не пам’ятаю, куди його заховав, може, потім знайду. Я щось зовсім забув про нього, до речі, мені завжди подобався вислів Плутарха «Помер великий Пан», – зло пхикнув Жорж.

– Я не можу погодитися з цією фразою, оскільки Пан символізує Всесвіт, є тим, хто сотворив світову гармонію і ототожнений з Космосом. Ще Бекон писав про цього бога дикої природи, який тримає в руках символи гармонії і влади: сопілку з семи тростинок і посох. Суперечка тоді так і не закінчилася. На мою думку, найвищий час приїхати у Францію і завершити її.

– Як би мені хотілося побачити цю чудову країну, – замріяно промовила Олена.

– От і приїжджайте, у мене є свій будинок, живу сам.

– А ти так і не одружився! – вигукнув Жорж.

– Як бачиш, ні, і поки що не маю наміру. Самому жити значно ліпше, нікому не потрібно сповідатися.

– Ну, це до часу, друже.

– Не знаю, може таки наважуся, але сім’я потребує великих затрат, а я наразі, ще не можу її утримувати.

– А як же кохання? – втрутилася Олена.

– Кохання в наш час не є причиною для одруження, це різні речі, – відповів Жан.

– Невже ви ніколи не пізнали кохання?

– Його неможливо пізнати, ним можна лише милуватися. Кохання наче строкатий метелик, який сидить на квітці, його легко скалічити, досить лише торкнутися пальцями крилець.

– З ваших слів випливає, що шлюб руйнує кохання?

– Саме так, адже він приземлює те, що повинно ширяти у вільному польоті.

Олені не подобався такий диспут, вона зауважила, як від цих слів засяяли очі в Георгія. Гість наче зрозумів недоречність своїх висловів і вирішив не продовжувати.

– Чому довкола нас тиша! – раптом зірвався з місця Жан. – Я хочу, щоб музика заполонила цей гостинний дім.

Гість дістав з дорожньої сумки кілька дисків і подав їх Георгію.

– Вибирай будь-який навмання.

Помешкання наче засвітилося після перших акордів Concerto Grosso B-minor Вівальді, від чого Жанові очі засяяли особливим вогнем.

– Хіба це не диво? Прислухайтеся, як звуки проникають у кожну клітинку душі. Ця могутня сила огортає нас потужним снопом сонячного проміння. Якби кожну дитину з народження навчали слухати музику, то ці рожевощокі малюки у дорослому віці ніколи б не перетворилися на негідників. Музика змушує задуматися про сенс життя і наше покликання. Пірнайте якнайглибше у води океану вашої душі. Нічого не бійтеся, там можна пізнати те, про що ви забули.

Один твір змінював інший. Олена не могла зрушити з місця. Мелодія лилася нескінченним потоком, вібруючи у повітрі і передаючи коливання тілу. Від цього резонансу на очі навернулися сльози.