Читать книгу Музичні фрески - Ева Гата - Страница 2

Я її ненавиджу. Від однієї згадки про неї всередині все перевертається, а серце так щемить, що страшно. Справжня кара Господня. Навіщо ця жінка трапилася на моєму шляху? Невже для того, щоб мучити до кінця днів? Чи настане колись благословенна година, коли нарешті позбудуся цього фантома? Він переслідує мене і вдень, і вночі. Найбільше боюся безсоння… У голову, попри мою волю, лізуть надокучливі спогади про наші зустрічі… Мучуся цілу ніч і лише над ранок поринаю у марево. Прокидаюся мов очманілий, а свідомість розпачливо шепоче, що ми ніколи не побачимося.

Яка радість забутися хоча б на кілька годин і не згадувати про неї. Треба ж душі інколи перепочити, не може вона безперервно боліти. Звичайно, найліпший лік – знову закохатися, але це неможливо. У кожній іншій жінці я шукаю її риси. Лише щоденна рутина допомагає тимчасово стерти з пам’яті її образ.

Через неї я став підневільним рабом минулого, що п’явкою присмокталося до душі. Чим далі час віддаляє нас одне від одного, мов промені одного кута, тим яскравіше спалахують у пам’яті спогади про наші побачення. Вогненними іскрами вони вириваються невідомо звідки, безжалісно обпікаючи нутро. Вже не залишилося і міліметра живого місця, серце моє вкрили жахливі струпи, що без перерви кровоточать. Найменша дрібниця, пов’язана з тими часами, завдає нестерпних мук. Я намагаюся викреслити цю жінку назавжди зі свого життя, позбутися всього, що бодай трохи нагадує про неї. Це неможливо, бо тоді треба викинути майже все, і передусім себе.

Я ненавиджу Паганіні та його музику. Вона ріже мене ножем, мов по живому. Слухати її – пекельна мука. І все через ту фурію, яка увірвалася в мою свідомість і збаламутила її. Від того часу моє життя розділилося на три частини. Перша – до неї, друга – рік, сім місяців і двадцять один день – з нею, і третя – уже рік, два місяці і десять днів – без неї. У тій, першій, я не переймався Паганіні, не здогадувався про існування його дуетів для скрипки з гітарою, а головне, – був певний, що знаю все.

Вони й справді схожі: вона і Паганіні. Тільки не подумайте, що в неї така ж незугарна асиметрична статура чи вирячені очі на довгому восковому обличчі. Зовнішність тут ні до чого. Вони обидва з одного тіста, дуже непередбачувані натури, люблять приголомшувати вигадками й ефектними феєрверками. Ніколи не відомо, що їм спаде на думку.

Я прожив немало і добре знаю, як здобувати місце під сонцем. Для мене життя – постійна боротьба, з якої частенько виходжу переможцем, маю давно вибудувану власну систему цінностей, від якої не збирався відступати. Вона ж цілком не зважала на моє світобачення, безцеремонно закреслювала відомі перевірені правила і запроваджувала свої вигадані закони.

Ми познайомилися незвично. Як нині пригадую, того року п’ятнадцяте травня видалося чудовим сонячним днем. Мушу визнати: я дуже люблю сонце, у такі дні справи мені вдаються легко і швидко. Від ранку таланило: за короткий час устиг поладнати таке, на що не раз витрачав декілька тижнів. Залишилося лише зайти на пошту й відіслати деякі документи. Там я купив великий конверт і сів за стіл написати адресу, не зауваживши спершу поруч молодої жінки. Вона попросила мене позичити ручку, бо її перестала писати. Я дістав із портфеля ще одну.

– Залишіть собі, – подав, не відводячи погляду від конверта.

– Дуже вдячна, ви добрий, – почув приємний голос, який видався знайомим.

Я здивовано подивився на неї:

– Звідки ви знаєте, який я? Може, я дуже злий?

– У вас добрі й сумні очі.

– Які? – перепитав.

– Сумні, бо не вірять у диво, а добрі, бо про нього таємно мріють, – лагідно промовила незнайомка.

– Що ви! Довкола вистачає див, маю їх аж по саму зав’язку, – скептично підсміхнувся я.

– Абсолютна правда, – вдала, що не зрозуміла. – Подивіться, яке яскраве Сонце. Хіба не диво, що ми зустрілися саме сьогодні, п’ятнадцятого травня?

– На щастя, нині «білий» день, хоча частіше перепадають «чорні». Як на шахівниці.

– Гадаю, ви перебільшуєте, на шахівниці їх порівну.

– Маєте рацію, тільки «чорні» вміють сильніше допекти, і здається, що їх забагато. Вони мені нагадують ями.

– Ходіть не по клітинках, а по струні. Дуже зручно.

– Як еквілібрист? – з притиском перепитав.

– Щось схоже.

– Справді, дуже зручно, особливо скрутити голову.

– Ви частіше ламаєте голову, коли намагаєтеся перестрибувати «чорні» ями.

– Хіба є інший спосіб?

– Кажу ж, по струні між клітинками.

Вона піднялася і взяла в руки букет білого бузку, який лежав на столі.

Я уважно розглянув її: високий стан, кучеряве світле волосся, гарні рожеві вуста, великі сині очі, які пильно дивилися на мене і не кліпали.

– Вам, напевне, не раз казали, що ви красуня? – раптово вирвалося.

– А вам казали, що ви значно кращий, ніж про себе думаєте? – відбила натяк на залицяння.

Із відповіддю я розгубився і, мабуть, тому зовсім несподівано для себе раптом запросив її на каву. А вона радо погодилася, змусивши ввійти в нове коло зачарування. Ми розговорилися. Щоправда, я радше мовчав, заворожено дивлячись на неї та час від часу питаючи себе, чи не міг я вже колись її бачити. Моя ж нова знайома за доволі короткий час встигла викласти чимало інформації про себе: що декілька років працює журналісткою в газеті, що любить музику Паганіні, що її батьки живуть десь далеко, чи може, й за кордоном, і що незабаром вона з ними зустрінеться. Я не мав жодної охоти розповідати про себе, та вона мене і не випитувала. Коли ми прощалися, попросив у неї номер телефону.

– Десь є візитки, – почала довго нишпорити в торбинці. Я терпляче чекав.

– Ось, нарешті знайшла, – радісно вручила мені білий, майже чистий клаптик цупкого паперу, на якому тільки й було що «Я» і номер телефону.

– А яке ім’я? – оторопіло спитав.

– Моє ім’я вам нічого не дасть. Хіба що відкрию частинку. Воно означає «Життя».

– Дуже дивно, – не міг второпати, чи то вона каже правду, чи кепкує.

– Життя дивне, – посміхнулася.

– Підкажете ще якісь координати? – ніяково покрутив у руках дивну візитівку і поклав у кишеню піджака.

– Цього досить, – збиточно захихотіла.

– Я вам зателефоную, мої візитки, на жаль, закінчилися, – вирішив і себе до кінця не розкривати.

– Я чекатиму, – її гарні голубі очі стали враз сумними.

Мене дуже вразила ця незвична молода особа. Щоразу, коли пригадую нашу першу зустріч, усе більше переконуюся, що вона чекала саме на мене. Містика? Сам не розумію.

За якийсь час я вирішив їй зателефонувати, почав шукати візитку, однак не міг знайти. Перетрусив усі кишені й гаманці – пропала, мов крізь землю провалилася. «Отже, не судилося», – вирішив для себе і викинув з голови ту коротеньку пригоду.

Відтак минуло часу понад рік. Якщо бути точним, то рік і двадцять днів. Був напрочуд теплий червневий день, справжнє літо, однак поза всіма правилами видався чорним. Усі змовилися проти мене: зранку не з’явилася жінка, яка прибирає моє помешкання, під час сніданку зателефонувала колишня дружина і спровокувала чергову прикру розмову, в обід до мене в офіс заїхала старша донька і почала вимагати чималу суму на новеньке авто, дорікаючи, що в її сестри значно ліпше. На завершення ввечері я остаточно розсварився з черговою коханкою.

Уже дістали! Усім щось від мене треба! Ніхто не зважає на мою думку. Доньки мають ключі від мого помешкання, приходять сюди як господині і не цікавляться, чи хочу я їх бачити. Колишня дружина щось постійно вимагає, ніби я все життя зобов’язаний їй допомагати, а кожна коханка має на меті чимшвидше мене одружити на собі. Одне слово – жах.

Виснажений важким днем, я повернувся додому і втомлено сів на канапу. «Треба починати нове життя», – твердо постановив, наливаючи третій келишок коньяку. Майже всі так кажуть, коли бажають змін, проте мало хто робить принаймні перший крок. Я ж вирішив бути іншим, хоча також не мав жодного уявлення, з чого починати. «Зроблю порядок серед паперів і винесу сміття з дому», – майнула думка. Ідея сподобалася. Я миттю випотрошив увесь непотріб із шухляд, як раптом з однієї папки випала та сама візитівка. Не гаючи ні хвилі, узяв телефон і набрав номер.

– Слухаю, – упізнав її голос і відразу зловив себе на тому, що так і не знаю її імені.

– Це я, – коротко відповів.

– Я чекала на вас, – почув.

– Ви маєте бажання завтра зі мною зустрітися?

– Так, – упевнено промовила.

Мені завжди здавалося, що добре знаю жінок, та в цьому випадку мій досвід виявився до нічого. На побачення я запросив її до ресторану. Друга зустріч дуже нагадувала першу. Вона багато говорила, а я мовчав, дивився на неї і не міг збагнути, звідки знаю це обличчя й ці очі.

– Сьогодні у нас ювілей, – підняла келих із шампанським.

– Який? – не міг збагнути.

– Уже рік, двадцять і один день, як ми знайомі.

– Ви пам’ятаєте такі дрібниці? – здивувався.

– Не дрібниці, – серйозно поглянула, – це значно більше, ніж сім місяців і один день.

Я нічого не второпав, та воно мене не дуже й цікавило.

Наступного разу ми вирішили після обіду на кілька годин поїхати до моря. Я провадив авто, задоволено мугикаючи улюблену пісеньку. Мушу пояснити: я не маю хисту до співу, і якщо таки співаю, то тільки у виняткових випадках, коли почуваюся легким, мов пір’їнка, або коли закоханий. Та її зовсім не цікавив мій стан, вона не бажала чути мого серця, дістала з торбинки диск з музикою Паганіні і, не зважаючи на мій спів, безцеремонно засунула його в програвач. Звуки скрипки заповнили простір і вмить змінили блаженний стан моєї душі на якийсь новий, незрозумілий. Я тоді не надав особливого значення тому епізоду. Якби ж то знаття, що дуже скоро ця клята музика стане моїм катом, який безжалісно краятиме серце на дрібненькі шматки.

– Поглянь, які ми схожі, – простягла мені пластикове пакування від диска з портретом Паганіні роботи Фердинанда Віктора Ежена Делакруа. Не відриваючи рук від керма, глипнув одним оком. Вражаючий образ: гострі божевільні очі на видовженому пергаментному обличчі, патологічна худорлявість, кумедна довготелеса скручена статура із затисненою біля вуха скрипкою.

– Дурниці, теж мені порівняла, ти ж – красуня, а це якийсь покруч, – засміявся.

– Хіба ти не чуєш, що у нас одна душа? – здивувалася вона.

Я лише всміхнувся. Жінки люблять створювати довкола себе таємниці і надавати простим речам особливої загадковості.

– Цілком не смішно, – обличчя її враз стало серйозним, – ти колись сам переконаєшся. Його кредо «так сильно відчувати, щоб відчували інші» є й моїм.

– Я колись чув краєм вуха, що маестро продав душу нечистому, щоб майстерно грати на скрипці, – вирішив пожартувати.

Мій жарт їй не сподобався:

– Я не вірю пліткам. Ніхто не любить неординарних особистостей, а геніїв і поготів, – гостро зреагувала.

Я вирішив не продовжувати безпредметну суперечку. Нарешті сонце, пісок, хвилі, і поруч – вона. Ми знайшли симпатичне місце між великими каменями, де й розклали наші речі. Для мене виявилося новиною, що вона не вміє плавати.

– Від народження панічно боюся води. На моїй батьківщині немає ні моря, ні річки, ні ставка, – розгублено пояснила.

– Треба навчитися, а то як же прожити життя і не вміти такого важливого? – потис плечима.

– А от ти не вмієш ані співати, ані грати на гітарі чи скрипці, не кажучи вже про арфу.

– Без цього легко обійтися, а от не вміти плавати – дуже небезпечно.

– Варто посперечатися. Як на мене, наприклад, значно небезпечніше залишитися самотнім. Та якщо таке трапиться, то гітара, скрипка чи арфа може стати найближчою подружкою і доброю порадницею.

Я насилу вмовив її зайти у море, тримаючись за мою руку.

– Притисни мене міцно до себе, мені страшно, – якось по-дитячому попросила.

– Не бійся, ти моя найбільша цінність, я не відпущу тебе ніколи, – запевнив, хоча і сам здивувався такій заяві.

Вона повірила. Жінки люблять вірити чоловікам, будувати повітряні замки і вимріювати майбутнє. Як на мене, це помилка. Хто що знає про завтра? Зараз ми удвох і нам добре. Море голубило нас лагідними хвильками, а я ніжно стискав її у своїх обіймах і благав Бога зупинити цю мить навіки.

Усю зворотну дорогу в авто грав диск Паганіні. Вона зажурено мовчала. Я скоса поглядав на сумне обличчя й не міг збагнути, що коїться в її душі.

– А якщо я закохаюся в тебе? – спробував вивести її з роздумів.

Вона лише гірко посміхнулася, наче і справді вміла читати майбутнє.

– Те, що ти зараз назвав коханням, завжди іде в парі з ненавистю. Вона зароджується тоді, коли ти найпристрасніший. Наскільки сильним є одне почуття, таким же стане й інше. Колись ти зненавидиш мене.

– Я не зможу тебе зненавидіти.

– Згадаєш мої слова, ти перший же мене покинеш. Усе змінюється, і твої почуття зміняться.

– Запам’ятай, я не хочу тебе покидати, мені добре з тобою, і не бажаю слухати дурниць.

– Тоді слухай мелодії для скрипки і гітари, – швидко перемкнула трек. – Мені найбільше подобається соната Cantabile D minor. Паганіні любив виконувати свої творіння на пару з Россіні. Вони обидва обожнювали кумедні перевтілення. Заради сміху під час карнавалів перевдягалися на простих жінок: одна висока і худа зі скрипкою, а інша низька і кругленька з гітарою. Заходили в різні будинки і починала грати. Публіка не могла зрозуміти, як дві прості тітки так володіють інструментами. Потім вони скидали маски і все виявлялося.

– Він любив хизуватися своєю майстерністю?

– Це інше, я його розумію. Коли пізнаєш таємницю, всі звичні речі стають іншими, особливими. Вони не є тим, що ми про них думаємо.

– А якими ж? – здивовано поглянув на неї.

– Гармонійними, довершеними. Колись і ти побачиш у буденності найвищий прояв досконалості. Тобі буде важко пояснити навколишнім своє відкриття. Та вони не розумітимуть тебе не тому, що гірші, а тому, що інші.

– А тепер я, по-твоєму, профан? – скептично посміхнувся.

– Тобі ліпше знати, – коротко відповіла.

– Про себе, вибачай, так не думаю, але й ідеалізувати світ не бажаю. Даруй, довкола лише безлад.

– Бо ти такий. Найперше – наведи порядок у собі.

Мене образила така заява. Що вона взяла собі до голови? Я завжди мав непересічний успіх у жінок, та й немало чого здобув у житті: гроші, статус, повагу, чудові перспективи. Маю двох дорослих доньок, хоча з дружиною ми розлучилися. Та це окрема історія. Моя колишня ніколи мене не розуміла. Справжній вампір. Ще й нині полюбляє інтриги, нацьковуючи на мене дітей.

– Коли в тебе день народження? – запитала ні з того, ні з сього.

– Двадцять першого березня, – із небажанням витиснув із себе.

– Так і є, ти егоїстичний дуб, – чомусь зраділа.

– З чого ти таке взяла? – образився від такого порівняння.

– З гороскопу друїдів. Дубів мало цікавлять проблеми інших, гордині хоч відбавляй, люблять дерти носа, коли треба і не треба.

– А ти ж тоді хто?

– Моє дерево – береза, – у голосі відчувалася гордість.

– Ми майже родичі, бо ростемо на одній галявині, – мене пройняв скепсис.

Однак таке порівняння їй сподобалося:

– Більше, ніж родичі, – ми одне ціле.

– Тоді нам треба частіше бути разом і не розлучатися.

– Ми і так од віку разом.

– Не тільки вдень, а й уночі, – спробував промацати ґрунт.

Вона не захотіла відповідати на мої натяки.

– Давні кельти, як ніхто, знали, що життя вічне. Вони настільки вірили в безсмертя людських душ, що навіть позичали один одному гроші, які могли бути виплачені в Іншому Світі. Мої батьки – дуже інтелігентні люди – навчили мене, що смерті немає. Тепер вони далеко, я дуже сумую…, – перевела тему в інше русло.

– То відвідай їх, – на мене набігла похмурість.

– А в якому місті ти народився? – зробила вигляд, що не зауважує мого незадоволення.

– До твого відома, я народився не в місті, а в гірському селі, – остаточно набундючився я.

Вона далі ігнорувала мої образи.

– Для виготовлення скрипок, зазвичай, використовують клен, ялину, бук і чорне дерево. Залежно від властивостей деревини вирізають різні деталі інструмента. Для верхнього дека обов’язково треба брати дуб, та й найліпшим деревом уважають те, яке виросло в горах. Уся штука в різких перепадах температури, а головне – сухість, бо тоді підвищується пружність матеріалу і поліпшується звук.

– Ти хочеш з мене зробити скрипку? – підштрикнув.

– Не думай, що це легко. Це тривалий процес. Справжній майстер спочатку довго розмовляє з деревом, потім ще довше вимочує деревину в різних загадкових розчинах і лише після багатьох магічних ритуалів береться до виготовлення інструмента.

– Розмовляти з рослиною? Кумедно, – я не приховував насмішки.

– З історії відомо багато випадків, коли з деревами розмовляли. Хочеш, розкажу одну? Олександр Македонський розмовляв із деревом перед походом в Індію. Не розповідатиму, який велетенський шлях мало подолати військо, однак після трьохсотденної подорожі вони дійшли до дивовижної гори з розкішним палацом на вершині. Їм закортіло довідатися про господарів, тож підійшли ближче. Назустріч вийшов чоловік із довгою білою бородою і запропонував гостям постати перед священними деревами Сонця і Місяця, які пророкували майбутнє. Олександр Македонський одразу погодився. Тоді мудрець наказав звільнитися від усього металевого, скинути взуття і йти за ним. Незабаром вони зайшли в незвичний сад. Дерево Сонця мало золоті листочки, а Місяця – срібні. Мудрець запитав у священних дерев, чи варто війську продовжувати похід, і отримав відповідь «так», проте вони ще повідомили, що Олександр Македонський помре від чаші з отрутою через рік, сім місяців і двадцять один день… Я вірю у пророцтва. А ти? – запитала.

– Від твоїх розповідей страшно робиться, не люблю розмов про смерть.

– От і даремно. Смерть завжди передує народженню.

– Тобі подобаються несусвітні байки.

– Це не байки, я й сама розмовляю зі своєю березою. Обніму її й уважно прислухаюся.

– А вона що тобі розповіла? – примружив я око.

– Що незабаром повернуся додому і побачуся з батьками.

Тоді я мало надав значення тій розмові. А даремно…

Розповім про ще один незвичний день. Зранку зателефонувала колишня дружина і роздратовано звинуватила мене в тому, що я поганий батько. На роботі виявилася купа неприємностей із документацією, а по обіді мене повідомили з поліції, що моє помешкання обікрали злодії. Я кинувся додому і закляк. Усі цінності й гроші зникли. Найгірше, що паскудники поцупили старовинний родинний годинник. Стан мій був далеко не найліпшим, на душі шкребли коти. Потребував комусь вилити емоції, тому, не роздумуючи, зателефонував до неї.

– Це добре, – замість співчуття почув неочікувану відповідь.

– Ти так уважаєш? – не зрозумів байдужого тону.

– Звичайно, усе, що стається – до ліпшого.

– У мене ж – навпаки, – важко зітхнув.

– Усе відносне. Одного разу мені пізно ввечері зателефонував головний редактор і сердитим тоном повідомив, що йому не подобається моя остання стаття. Я вибухнула, наговорила купу дурниць і кинула слухавку. Розлючена, спересердя різко зірвалася з канапи і сильно вдарилася ногою об ніжку стола. Маленький палець моментально почервонів до бурячкового кольору і розпух. Мені стало страшно, що це перелом. Перемагаючи сильний біль, сіла в авто і приїхала в ургентну лікарню. Як тільки переступила поріг приймальні, одразу відчула особливу атмосферу. Між лікарським персоналом панувала якась нервова метушня, у якій відвідувачам і пацієнтам наче не було місця. Виявилося, що привезли пораненого хлопчика. Можеш таке уявити – малий знайшов у лісі якусь вибухівку і вирішив її підірвати. Звідки взявся такий страшний трофей, важко припустити. Отож, уся увага лікарів була прикута до операційної. Коли в якоїсь жінки у білому халаті я запитала, де зробити рентґенівський знімок, то вона лише попросила потерпіти і зачекати. Ось так, шукаючи місця для перечікування, я опинилася біля вбитої горем мами того хлопчика. Пробула з нею три години, доки тривала операція. Про хворий палець я зовсім забула, увесь цей час ми молилися за її дитину. Врешті-решт, коли з операційної вийшов хірург і повідомив, що хлопчик житиме, наша радість не мала меж. Ми обнімалися, цілувалися і плакали. Я вже мала намір поїхати, як з’явилася та сама жінка в білому халаті й запросила мене до свого кабінету. Вона швидко оглянула ногу і порадила прикладати лід, бо перелому не виявилося. Щаслива, як ніколи, я повернулася додому, відразу набрала номер головного редактора і вибачилася за нестриману поведінку. Він сказав, що не сердиться, та й стаття виявилася не такою поганою, просто, на його думку, її треба трохи розширити.

Вона замовкла, певно, хотіла підібрати слушні слова.

– Цікава історія, тільки не бачу зв’язку з крадіжкою в моєму домі. Як згадаю про годинник, серце обливається кров’ю.

– Кажу ж, усе відносне.

– Від порівняння з чиїмись незгодами нічого не зміниться, – далі не міг збагнути, до чого вона хилить.

– Гаразд, спробую з іншого боку. Що таке годинник? – запитала таким тоном, як запитують малих дітей відгадати відому загадку.

– Інструмент, що відлічує біг часу, а мій, до того ж, дуже цінний, – промимрив їй в унісон.

– Молодець, майже вгадав, це символ часу, і не важливо – дешевий чи дорогий. А якщо ж тебе позбавили цієї сутності, то не старітимеш і залишишся вічно молодим.

– То мені їм ще й подякувати? У мене тиск від цих подій зашкалює. Фатальний день! А ти, замість того, щоб мене потішити, таке кажеш.

– Звичайно, подякувати. Поглянь довкола і запитай себе: «Що змінилося?». Гарантую, нічого. Тебе позбавили металів, і це чудово. Вони займали місце, яке нарешті стало вільним, маєш нагоду заповнити значно ціннішими речами. Олександру Македонському також наказали залишити метали, коли вели до священних дерев. А цей день не такий уже й фатальний, ти колись сумуватимеш за ним.

– Не думаю, мені дуже погано. Боюся, злодіїв не знайдуть. Не маю гадки, що й робити.

– Даре Божий, напиши, що тебе турбує, і спали, – захихотіла і поклала трубку.

…Напевне, виглядає смішно, але я жодного разу не заходив у її помешкання, навіть не знав адреси. Вона ніколи не запрошувала до себе, завжди просила підвезти лише до перехрестя, швидко вискакувала з авто, посилала повітряний цілунок і зникала між будинками. І хоча в мене не раз виникало тоскне бажання таємно за нею простежити, я так цього і не зробив.

Ми зустрічалися щодня. Я прагнув побачень з нею і відчував взаємність. Щоразу вона розповідала якусь чергову історію зі свого життя, що скидалася на казку зі щасливим кінцем. Мені мало вірилося у правдивість тих феєричних оповідей, тому багато що пропускав повз вуха. Одного разу вона прийшла на побачення особливо веселою.

– Таке враження, що ти виграла в лотерею, – потішився я.

– Більше! Я навчилася плавати! – радісно заплескала в долоні.

– Коли? – здивувався.

– Два місяці тому.

– Чому ж ти раніше мені не розповіла?

– Бо тоді лише трималася на воді, а тепер уже можу переплисти здоровенне озеро без жодної втоми. Мені здається, то далеко не моя межа.

Я подивився на неї з недовірою. Вона вловила сумнів у моїх очах.

– У мене легко виходить, бо відчула невагомість. Я не пливу, а літаю, – замріяно промовила.

– Далі не вірю, ти вигадуєш.

– Нічого не вигадую, я мала перемогти страх, бо мені бракувало цього досвіду для повної картини.

– Якої ще картини? – не міг збагнути.

– Зрозумієш, коли навчишся грати на гітарі, – засміялася.

– Про таке і не думав.

– Даремно, у дитинстві батьки взяли мені вчительку, яка навчала мене грати на арфі. Вона казала, що у мене є талант, хіба ти не знаєш про таланти?

– Таланти? А що там знати? Добре, коли вони є.

– Не однозначно. Колись я знала хлопця, який мав безліч талантів. У нього були особливі руки: ніжні й водночас сильні. Його звали, як і тебе – «Дар Божий».

– Ти його кохала? – настрій почав відчутно псуватися.

– Ми народилися в один день. Не злися, то було дуже давно, в іншому житті, – засміялася.

Мушу визнати, мене частенько мучили ревнощі. Де б ми не з’являлися, усі присутні чоловіки мало не скручували за нею карки. З одного боку, мав чим пишатися, а з іншого, – це добряче дратувало. А та бестія крутила хвостом і посміхалася до кожного залицяльника як до старого знайомого. Така її поведінка доводила мене до сказу. Та що міг зробити?

Моїм найбільшим бажанням було володіти нею, а вона ще мені так і не належала. І от я вирішив таки здобути цю фортецю.

– Я кохаю тебе, стань моєю, – вирішив стати наполегливішим.

Вона поглянула на мене досить сумно.

– Любов – це не те, що ти зараз про неї думаєш. Її головна суть у неприв’язаності. Люди плутають цей дар із пристрастю і втрачають потяг одне до одного, коли між ними переривається зв’язок. Справжня ж Любов вічна.

– Не розумію, – розгубився я від такої відповіді на освідчення.

– Чи кохатимеш мене так само, якщо я покину тебе? Що тоді скажеш?

– Гадаю, буде дуже боляче. Уже боляче від таких слів.

– А далі?

– Не знаю! Досвід підказує, що найліпше забути. Але що це ти раптом? Я не хочу з тобою розлучатися.

– Боюся, колись доведеться. Все має початок і кінець, – відвела очі вбік.

– Ти ж сама казала – любов вічна, – лагідно пригорнув її до себе.

– Я казала про справжню.

– Так моя і є найсправжніша, – засміявся.

Одного дня вона вручила мені смішну ляльку з крилами і з настановчою мудрістю виголосила:

– Нехай цей ангел завжди допомагає тобі розпізнавати справжню суть речей і зміцнить твою родину. Тобі лише здається, що колишня дружина тебе не розуміє, а між доньками точиться нездорове змагання. У вас немає гармонії з простої причини – ти їх мало любиш.

Я приготувався почути будь-що, але такого побажання від неї зовсім не очікував. Звідки вона довідалася про сварки з дружиною і непорозуміння між доньками, якщо ми ніколи не розмовляли про мою родину?…

Її поведінка надто часто не вкладалася в моїй голові.

Одного дня вона зателефонувала й урочистим тоном повідомила:

– Сьогодні у нас ювілей.

– Який? – дивувався її фантазіям.

– Рівно сім місяців і один день, як ми разом.

– Ми ж уже колись святкували цілком інший.

– То помилка. Від того часу, як ти мені зателефонував, минуло рівно сім місяців.

– І звідки ж ще один день?

– А про нашу першу зустріч на пошті забув?

– Не сперечатимуся. то як відсвяткуємо?

– Маємо гарну оказію, у філармонії гратимуть наші улюблені дуети для скрипки з гітарою. Хочу сидіти поруч із тобою і тримати тебе за руку. Я вирішила сказати тобі найважливіше, а після концерту запрошую тебе в мій дім.

Від щастя я опинився на сьомому небі: звичайно! Хай хоч що грають! Нехай і не такі вони для мене улюблені, ті мелодії, але таки справді, головне – бути поруч! Здається, ми врешті-решт пізнаємо одне одного.

Однак подальшого повороту подій я не міг собі уявити. На наше побачення вона з’явилася з молодим вродливим чоловіком. Від несподіванки я аж закляк на місці.

– Це мій сусід, – представила свого супутника: – Він також дуже любить Паганіні, і тому я вирішила запросити його з нами. Ти не заперечуєш? – посміхнулася по-дитячому, як притаманно лише їй.

Від гніву я навіть не розчув добре його імені. Таке нахабство міг стерпіти лише із важкими зусиллями і тільки завдяки її усмішці. Мій піднесений настрій, щастя, злет умить умерли…

…Ми знайшли свої місця. Вона сіла між нами. Конферансьє оголосив перший номер. Залунала музика. Я сумно дивився на сцену і нічого не чув, у голові панував лише хаос. Вона взяла мене за руку.

– Не гнівайся, я кохаю лише тебе, – раптом тихо зашепотіла мені на вухо, та в ту мить я вже не міг чути її голосу.

Від ревнощів і образи я оглух.

– Я кохаю тебе, – повторила ще раз.

Голос її тремтів, а очі наповнилися сльозами.

Чи мав я тому вірити? Вона гралася моїми почуттями, як кішка з мишею. З одного боку – я, з іншого – він! Важко витримати таку наругу, тому я рвучко підвівся і вийшов із зали. «Напевно, у неї є багато таких дурнів, як я», – майнула думка, від якої я прозрів. Пригадалися її слова: «Чи ти кохатимеш мене так само, якщо я покину тебе?». «Вона всім їм крутить голову, а коли настає слушний момент, використовує для власної вигоди. Нехай залишається з цим молодиком, мене ж більше не обдурить», – розвинув власну думку, і від цього мене огорнула божевільна ейфорична легкість. Нарешті я звільнюся від усіх непевностей, сумнівів, дурних очікувань і негараздів. Це остання крапка над «і».

Від того часу в моєму серці зародилася ненависть до цієї жінки. Стократ ліпше зробити першому крок і самому розірвати стосунки, ніж пошитися в дурні.

Відтоді ми не бачилися. Це було моє тверде рішення. Вона лише один раз зателефонувала, та я не взяв слухавки і не зреагував на автовідповідач. Гадаю, їй стало одразу все зрозуміло.

На перших порах мене розпирала гордість за рішучість і твердість характеру. Правильно вчинив, покинувши цю крутійку, більше не танцюватиму під її дудку. Ніхто, крім неї, так зі мною не смів поводитися. Звичайно, глибоко в душі я очікував, що вона шукатиме зустрічей, та, на моє глибоке розчарування, цього не сталося. Така її поведінка додавала впевненості, що мої дії правильні. Якби любила, то намагалася б повернути втрачене.