Читать книгу Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською) - Федір Титарчук - Страница 6

– Блін, там Пачика замели, – прилетів до нас Леха на прізвисько Хомич.

– Як замели? – не зрозуміли ми. – Хто? За що? – принишклий і втомлений від неробства і одноманітності столик раптом пожвавився. – Чьо та як?

– Так він нах… ся, – Леха таким чином висловлював крайню ступінь алкогольного сп'яніння, після якої Жеку завжди тягнуло на подвиги. – Нажрався в свиню, приходить до мене і каже: «Ходімо зі мною, подивишся, щоб все було пучком!» Я дивлюся – пацану труба, зараз щось буде, збираюся і гайда за ним. По дорозі прихопили Дроню…

– І чьо? – не вгамовувалися ми.

– Замели Пацюка! – емоційно розводив руками злегка пухловатий Льоха. – Нахрен замели.

– Так чьо він то зробив? – Ти не тягни, розповідай.

І тут Льоха повів свою історію.

Варто відзначити, що Женька в нашій компанії був наймолодшим за віком, але не останнім по зросту. Вимахав щось там під сто вісімдесят п'ять, а то й під всі сто дев'яносто, фігуру він мав середню, час від часу піддавався на умовляння Віталі і починав качатися залізом, але після кожного заняття обов'язково слідувала сигарета, потім пляшка пива, а потім і зовсім тренування закінчувалися. Жека ось-ось як закінчив школу і то вже пішов кудись, мається на увазі технікум чи то ПТУ, чи то тільки збирався – ми не особливо цікавилися. Це був мій друг дитинства, і коли я остаточно перебрався в цю компанію, до нас пішов і Жека.

Скільки я його пам'ятав, з ним завжди щось траплялося. Не зі зла і не спеціально, але жарти або пустощів заради, він вічно влітав в історії. Бив у машин дзеркала, демонструючи навички східних єдиноборств, а потім тиждень ходив з викруткою, приміряючись з якої б машини згвинтити те саме дзеркало, щоб віддати його господареві понівеченої машини. Господар не був в курсі, але дав Жеці тиждень, щоб той як-то особисто вирішив питання, інакше все стане відомо Жекіному батькові і ремінь тоді здасться для Женьки самим солодким варіантом вирішення питання. Тоді згвинтити нічого не вдалося, підключили батька і як-то все вирішилося, але Жека в черговий раз запам'ятав, що до чого. Але не надовго. Трохи перебравши, він знову заліз у якусь історію і там вже фігурував дільничний.

І таких випадків за його нетривале життя було безліч. І все по наростаючій, тому коли Льоха прибіг і повідомив прецікаві новину, ми ні скільки не засумнівалися в його словах.

А справа, зі слів Льохи Хомича, була приблизно така:

– Вилазь! – грюкав у Льохіни двері Жека. – Справа є!! – не вгамовувався він. У Льохи дзвінок давно згорів, чоловіком в сім'ї був тільки він та йому, власне, крім магнітофона, коробки касет і пари ще якихось технічних штучок, все інше було пофіг. Так що дзвінок жив своїм життям – точніше, віджив таке, – а Льоха своїм.

– Ти що, ох..в? – відкрив двері Льоха і ледве втримав тіло, що почало вже падати. – А якщо б матушка чи бабуля дома були? Вони б мені потім всю голову засрали! – прямолінійно змалював ситуацію він. Але Жеці, схоже, було вже все «однозначно на будь-яку основу дробі».

– Вилазь! – вимовив вже тихіше він. – Справа є. Развлєкуха, я тобі кажу…

Казати Жеці було складно, але те, що він щось задумав і це щось сумнівно тхнуло, Льохі стало ясно відразу ж. І трохи поміркувавши, він натягнув свої краси, переодягнув футболку з білої – домашньої, на синю – прогулянкову, і пішов за Жекою, якого турляло гравітацією і обертанням Землі з боку в бік.

– Пацани, курнути не знайдеться? – прибився до них Дроня. Пацан він був чудовий, просто відмінний, якщо б ще не настільки гарячим і безрозсудним, так йому і ціни б не було. – Пихнути треба б… – пояснив він.

Ні курнути, ні пихнути, природно, ні в кого не знайшлося, а ось «сто пудовий развлєкон» йому пообіцяли. І коли робити Дрону було сьогодні до ночі зовсім нема чого, то він з радістю погодився скласти їм компанію.

Шлях їх лежав рівно за Жекою, а той прокладав його, шлях, природно, зі знанням місцевості бувалим лоцманом, огинаючи всі уступи, розкидані будівельні блоки і незакриті люки.

– А куди ми? – не вгамовувався Дрон між тим не відстаючи від Льохи і Жеки.

– Не знаю, – чесно зізнався Леха. – Я ось за тілом рухаюся. Наглядаю, як би він чогось не накоїв.

– А! – розуміюче засміявся Дроня.

А «тіло» тягло їх вгору, вгору мікрорайону, повз чужих дворів, вже не знайомих бабульок біля під'їздів, кудись в сторону… В бік будівництва! – дивувався Льоха і йому що-то все це стало ще менш подобатися.

Там, нагорі і трохи в сторонці, маяріло рівно три недобудовані коробки, які коли-то повинні були б стати повноцінними п'ятиповерхівками, але поки лише стояли, мокли, наповнювалися пилом, битими пляшками і слідами багать.

– А що там? – не втримався Леха, наздоганяючи Жеку.

– А ти не з-з-сци! – простягнув Жека і знову вирвався на півтора корпусу вперед.

– Не, а чо тут? – не зрозумів Дрон.

– Зараз все побачите! – зрадів Жека, припав до землі, запустив руку кудись під фундамент, порившись там з хвилину, з великими потугами витягнув величезний шматок арматури діаметра не менш як 40-го.

– Ось! – показав він метровий прут, який в його руці виглядав досить страхітливо. – Ти, – він вказав на Льоху, – стій там і дивись, а ти, – тепер прийшла черга і Дроні, – Стій там, – вказівку на протилежну сторону, – І дивись туди, а я… – і поки пацани слухняно розходилися по сторонах, не до кінця розуміючи суть і план Жеки, той розмахнувся і що було сили лупанув по кладці склоблоків, що закривали собою отвір поряд з входом в один із під'їзд.

Склоблоки тріснула, сиплючись дрібною крихтою. Пішов другий удар, потім третій, і так далі, раз за разом, у всю силу і дурь молодецьку, Жека лупив металевим прутом по склоблокам, виносячи їх геть з кладки. Азарт був настільки великий, що він геть забувся. Забув про обережність. Про почуття власного самозбереження і нецензурна лайка, частівки, куплети улюблених пісень, «Сектор газу» – все летіло в простір разом зі скляною крихтою. І летіло рівно до тих пір, поки з-за рогу не з’явився височенну мужик, здивований настільки безцеремонним вторгненням на охоронювану їм територію, та ще й такому, що дозволив собі псування майна настільки відвертим і цинічним способом.

Ні Льоха, ні Дроня та цвіркнути не встигли, як мужик влетів у зону досяжності Жеки, схопив того за комір, вирвав арматурину і, якщо чесно, пацани думали, зараз почне його відверто пинати, але мужик зробив гірше – він скрутив Жеку і спробувавши випитати хто він та що тут робить, не отримавши відповіді, туто ж пригрозився викликати міліцію для складання і чогось там ще.

Більше щось ловити ні Льоха, ні Дроня тут нічого не бачили і відразу ж втекли з місця злочину, розносячи вість про полонення Жеки тощо…

– От же ш… – промовив хтось із наших, дослухавши історію до кінця. Причому чим це було, засудженням або ж, навпаки, констатацією крутизни, – розібрати було важко.

– Чьо робити те? – прозвучало як би з декількох сторін. Виникла ідея йти до Андрія – нашого колишнього однокласника, що тепер навчався на того самого міліціонера, щоб той на своєму рівні, так би мовити, вирішив… Але знаючи Жеку і його постійні зальоти, як видалося сумнівним, щоб цей випадок виявився досить вагомим для вписки Андрюхи за Пачика. І не знаю, скільки б ще ми сиділи і міркували, а, бути може, навіть зірвалися б з місця щоб розібратися на самій місцевості, «умовити мужика», так сказати, якщо б чи не повз нас не провели того самого Пачика.

Вигляд у нього був сумний. Йшов він понуро, щось відповідаючи на питання мужика, відповідаючи знехотя, а може і зовсім не відповідаючи. Мужик ж усякий раз чимось цікавився і вів себе, варто віддати йому належне, цілком собі гідно, утримуючи як себе в руках, так і Пачика за спортивну куртку, за воріт. Жека, він же Пачик на прізвисько, дріботів попереду, вже не такий жвавий і бадьорий, але явно щось замишляв. І не будь він Жекой, якби і в такій ситуації…

– Гей, Пачик! – заволали ми йому вслід і, напевно, це його підбадьорило. Жека не рвонувся, ні, він просто зробив більш рішучий крок вперед, він крутнувся на місці, буквально вилітаючи зі своєї спортивної майстерки і лише рукави на якийсь час скували його рух. І залишивши ту в руках у здивованого мужика, рвонув з усіх ніг. Та так рвонув, що, мабуть, забувся остаточно, тому що шлях його лежав прямо додому. В будинок, під'їзд, додому – по промій, в зоні видимості, зробивши забіг на дистанцію в триста метрів. В лігво. Куди його, власне, і вели.

– Об'єкт намагався сховатися втечею, – констатував хтось із наших, спостерігаючи цю ситуацію. – Втеча вдалася, але сховатися і замести сліди об'єкт вже не мав ні сил, ні можливості, ні клепки. Сторожові собаки швидко взяли його слід, і його затримання стала лише питанням часу.

Напевно, це розумів і мужик, так як він лише зім'яв майстерку, перехопивши ту своєю величезною рукою, і неспішно попрямував слідом за сховався в під'їзді Пачиком.

***

Як потім розповідав сам Жека, проспавшись і оцінив масштаб свого безумства, його зловили буквально через кілька хвилин після того як він зник у ванній.

Зловили і продемонстрували тому самому мужику, який виявився не то виконробом бригади, що тільки от планувала приступити до відновлювальних робіт через роки запустіння, не то просто сторожем, що хоч і дозволяв місцевої пацанві гратися у бетонних клітках, але актів вандалізму не терпів.

Жеку продемонстрували. Впізнали. І тут же відіслали до себе в кімнату, замкнувшись на кухні до самого ранку, вирішуючи питання повноти налитої склянки і шириною тарілки повної закуски…

Що сталося з самим Женькою – історія замовчує. Мовчить і сам Жека. Як риба мовчить. Ні слова. Але лише мова заходить про похід на будівництво, тут же стає похмурим і під якимось приводом ухиляється від відповіді і походу.