Читать книгу Веселий паровоз Чу-Чухин та його друзі. Дитячі оповідання (українською) - Федір Титарчук - Страница 3

В одному густому лісі, що росте десь під Полтавою, в стороні від основних трас, знаходиться старе депо. Раніше ним користувалися військові, але потім військові пішли і залишили все як є, забравши лише свої паровози та бронепоїзди. А цивільним депо виявилося не потрібно – у них і без того своїх вистачало. Так і залишилося пустувати нічийне депо посеред густого лісу, відгороджене від зовнішнього світу величезними деревами, широкими річками да топкими болотами, що тягнуться на десятки кілометрів. Спочатку депо пустувало, але потім, перебираючись за трьома, таким же занедбаним, як і саме депо, мостам, в нього почали забрідати мандрівні паровози. Деякі йшли далі, побувши в депо зовсім недовго, а деяким місце одразу ж подобалося, і вони залишалися тут жити, а депо ставало їхньою домівкою. Але просто сидіти в ангарах паровозам було нудно, вони любили колесити по рейках, розганятися, гальмувати, возити вантажі та пасажирів, а також гудіти на полустанках. Тому паровози першим ділом полагодили військовий телеграф, розіслали всім телеграми з проханням і їм надсилати заявки на перевезення, і коли такі заявки приходили, то з радістю їх приймали.

Вранці, перед тим як роз'їхатися по справах, паровози збиралися за ангаром, пускали в небо пар та дим, пили машинне масло і розповідали байки. Найвеселішим і балакучим був, природно Чу-Чухін. Чу-Чухін того ранку відзначав рівно місяць, як він влаштувався в депо і пригощав усіх привезеним вчора з рейсу машинним маслом.

– Гарне мало! – Хвалили його паровози.

– Ти б на вечір його залишив, – натякали інші на те, що вони підготували святкову вечерю.

– Я ще привезу, – відповідав їм Чу-Чухін і радісно пускав у небо дум. – Ось відвезу два вагони дров і на зворотному шляху обов'язково захоплю.

– А не боїшся по незвіданих шляхах кататися? – запитав його кіт на прізвисько Маслянка, що проходив повз них. Кіт тут працював механіком, носив промаслений комбінезон, перевіряв підшипники паровозів перед відправкою в рейс і всіх змащував своєї масельничкою за що і отримав своє прізвисько.

– Так після Топких Боліт, Болота Старих Паровозів і Баби-Яги мені вже нічого не страшно! – Відповідав Чу-Чухін.

– Баби-Яги?! – Здивувався один з паровозів. – А хто це?

– Як? – Тепер здивувався і Чу-Чухін. – Хіба я не розповідав цю історію?

Виявилося, що ні, не розповідав. І тоді, любитель різних історій, Чу-Чухін почав.

– Це, скажу я вам, мої друзі, дуже цікава і пізнавальна історія. Сталося це з місяць тому, якраз перед тим, як я добрався сюди. Тоді я був мандрівним паровозом, який спить на запасних коліях, а коли не спить, то котить туди, куди очі дивляться, заправляється тим, що підвернеться, а техогляди проходить від випадку до випадку, тому й хворіє часто. А механіків у нього і зовсім немає.

Котив я в той день, здається, з боку Полтави. Їхав вже довго і мені стало здаватися, що дорога йде кудись не туди, кудись убік. Тоді я зупинився, озирнувся по сторонах, подумав трохи і зійшов з рейок. Погода була прекрасна, сонечко гріло мої боки, вітерець легко гнав назад дим, що виривається з труби. У таку погоду було приємно погуляти на природі. Трохи погуляти, а потім вийти на шляху в потрібному місці, встати на них своїми колесами і поїхати далі.

Мені не хотілося втрачати половину дня на те, щоб зробити великий гак і вийти в бажану точку лише надвечір. Судячи по карті, а я завжди їжджу з картою, тут через лісочок можна було зрізати і через годинку вийти на потрібні шляху, а звідти вже і рукою подати у бік Києва.

З перших же хвилин мені стало здаватися, що з картою у мене щось не так. Це я вже потім дізнався, що карту цих місць малювали військові і звичайно ж склали її так, щоб приховати все, що показувати не хотіли – і депо, і ангари, і склади, і військову техніку, яка тут колись стояла, і, звичайно ж, схему залізниць теж неправильно намалювали. Я ж про це не знав і карті, яка не раз мене вже виручала, природно довіряв.

Спустився я з насипу, проскакав по дрібному болітцю, з купини на купину, від кущика до кущика, в одному місці навіть в плаву довелося пробиратися. Правда там не глибоко було, тільки в половину колеса. І минувши болітце, вибрався на узлісся. Ліс мені якось відразу не сподобався. Густий, похмурий, мовчазний. Старі дерева відразу ж зімкнули свої крони над моєю трубою, а через їх листя не пробивався навіть промінчик світла. У погожий сонячний день раптом стало темно, сиро і незатишно. Я хотів було вже повернути назад, але щось мене не пустило. Я так думаю, що це було якесь чаклунство. Напевно якесь магнітне чаклунство, яке кораблі на мілину затягує, і літаки в повітряні ями заманює.

Про магнітному чаклунстві, якому, як вважалося, піддаються всі металеві об'єкти, а паровози вже тим більше, розмови ходили, і ставилися до цього всі серйозно.

– І чим далі я продирався крізь зарості, тим сильніше мене вабило вперед, – продовжував Чу-Чухін. – А зарості ставали все щільніше, я вже всі боки собі подряпав, один або два рази вдарився об стовбур дерева, пом'яв огорожу трапа, кабіну пом'яв, навіть на пару коліс почав кульгати. І коли за темно-зеленим листям почало пробиватися світло, я зрадів і побіг швидше, не звертаючи уваги на те, що під колесами захлюпало, а з кожним метром я став занурюватися все глибше і глибше в брудну болотисту воду.

І ось по самі осі у воді я вибрався з лісу, а там, на одному з пагорбів стояла старенька і збирала ягоди. Що це були за ягоди я не знаю, але їх було вже майже що повний козуб. Баба була худою, згорбленою, з великим носом і гачкуватими довгими руками, а з-під бардового кольору хустки вибивалося пасмо попелястого кольору сивого волосся.

Стара злегка розігнулася, глянула в мій бік і розвела руками:

– Ой, а як ти сюди, милок, забрався?! – прокричала вона. – Тобі сюди не можна.

– Не можна! Не можна! – закричали її два коти. Один був чорний, як ніч, другий колись був, напевно, білим, але жив давно в лісі та на болотах і тому неабияк випачкався. Котів я якось відразу не помітив, напевно вони були десь поруч, за пагорбом.

– Чому? – здивувався я, моргаючи очима від яскравого сонця, вибравшись з темряви.

– А ось чому! – вказувала вперед стара.

Я не відразу розібрав куди вона показує, але потім, коли мої очі звикли до сонячного світла, побачив жахливу картину. Якщо раніше я чув, що в морі є десь місце, куди магнітне чаклунство стягує всі втрачені або потонули кораблі і місце це називається кладовищем загиблих кораблів, то щось подібне я побачив і тут. Тільки тут було велике безкрайнє болото, поросле місцями невеликим чагарником, покрите тванню, болотної травою і ще чимось, що росте на болотах, а посеред всього цього лежали старі, проржавілі паровози. Більшість з них глибоко пішло під воду і на поверхню виступали лише їхні дахи, десь стирчали паровозні труби, прямо переді мною, метрів за сто, з води виступали тільки колеса – напевно паровоз перекинувся і лежав догори колесами. Були тут паровози усіх можливих моделей, їх було дуже багато. Вони навалювалися один на одного, упиралися бортами, носами, піднирювали один під одного. Вдалині я навіть помітив бронепоїзд. Його іржаві знаряддя дивилися в мою сторону і це було моторошно.

– Не можна туди, милок! – посміхнулася стара і запропонувала вибратися до неї на пагорб. – Там загибель. Вірна загибель для будь-якого паровоза, що туди потрапить. Ось зовсім недавно, на моїй пам'яті, один ось такий же, ступив в болото, та так вибратися і не зміг. Потягло його болото, цілком проковтнуло.

– Та як же це? – здивувався я. – Як таке виходить?

– Не відаю я. – відповіла стара.

– Таємниця страшна! – промурчав чорний кіт.

– Та ти, я подивлюся, вже й сам потріпався, – похитала головою баба, час від часу шепелявлячи. – У місця згубні забрів, та хоч нас знайшов. – Говорила бабуля. – Ти нас не бійся. Ми місцеві, давно тут живемо, всі ходи-виходи знаємо. Допоможемо заблукав.

– Допоможемо. – промурчав світлий кіт і потерся об моє колесо. – А коліщатко то зламано!

– Ой! – стрепенулася стара. – Як зламано? – підбігла до мене. – І справді недобре з коліщатком. Лікувати потрібно.

– Лікувати потрібно, лікувати потрібно. – погодилися з нею коти.

– Допоможемо паровозику? – спитала стара у котів.

– Допоможемо, допоможемо. – загурчала ті і взялися якось загадково підморгувати їй.

– А ви і в механіці розумієтеся? – стало цікаво і мені.

– А то як же! – здивувалася стара. – Розуміємося. І дуже багато ще в чому розуміємося.

– Так ви механіки! – вирвалося в мене. Хоча згорблена стара і два коти не надто походили на механіків.

– Майже що. – прогурчав чорний кіт. – Ми більше ніж механіки. Ми володіємо механічної магією. Ремонтуємо силою заклинань, відварів, настоянок, масляних сумішей та інших технічних речовин, невідомих відсталій науці.

– Ух ти! – здивувався я. – А ангар де ваш?

– А недалече, милок, – вступила в розмову стара. – Тут, недалеко. Всього-то хвилин тридцять ліском пройтися і на місці будемо. – примружилася вона.

– Та що півгодини, швидше доберемося. – підхопив чорний кіт, облизуючись чомусь.

– У нас там все вже готове, – всю дорогу не замовкала стара. – Ми тобі припарки поставимо, масло змінимо, метал настоянками отрихтуємо, іржу розчинемо і метал на цих місцях наростимо. Ми в цих справах багато що розуміємо. – шепотіло вона.

Скажу відразу, ліс то був той же самий – похмурий, холодний, вологий і темний. Гілки все так само змикалися над трубою, не пропускаючи вниз світло, підлісок закривав собою весь простір між стовбурів дерев. Ми йшли по зеленому тунелю. Мені навіть здалося, що начебто б саме для нас дерева розступилися в сторони, відкриваючи прохід, але так і не розімкнули гілки над нами.

Я слухав неуважно стару, весь час озираючись по сторонах. Мені здавалося, що звідти, через чагарники, з-за стовбурів дерев, з темряви хтось за нами спостерігає. І спостерігачів там було дуже багато, відразу по кілька за кожним деревом. Всі вони були злі і були готові ось-ось вискочити і накинутися. Тепер я розумію чому стара час від часу переставала розповідати мені про свою механічну магію і шикала у бік лісу. Напевно, заспокоювала тих, хто там сидів.

Коти простували поруч, гордо задерши хвости. Один праворуч, другий ліворуч від мене.

– А ось ми майже вже і прийшли, – вказала вперед стара. – Ось і наш ангар – хатинка.

Попереду щось замаячило, займаючи собою весь прохід. То була звичайна дерев'яна хатинка. Звичайна та не зовсім звичайна. Старе дерево у вогкості поросло мохом. Єдине вікно давно не милось, а дах, що був зроблений з очерету, потемнів і вимагав заміни. Хатинка час від часу коливалася і з боку здавалося, що вона дихає.

– А як же ми там все помістимося? – здивувався я.

– Про то не турбуйся, милок! – вимовила стара. – Ось, подивись. – і вона раптово засвистіла. Від її свисту у мене відразу ж вуха заклало, а коли вона перестала – ще якийсь час я погано чув.

– Гей, дерев'яна, повернись до мене передом, до лісу задом! – прокричала стара. У ту мить мені здалося, що я вже десь чув цю фразу, от тільки де – все ні як не міг згадати.

«Дерев'яна» затремтіла і, на мій подив, почала підніматися. Хатинка піднімалася вгору, розштовхуючи собою в сторони гілки, а де і самі дерева. Дерева розходилися, як живі, гілки завбачливо відгинається убік, а які не встигали, ті просто ламалися під напором хатинки, що почала рухатися.

– Та швидше ти, дерев'яна! – прокричав чорний кіт. – Ми що тут тебе рік чекати будемо?!

Хатинка піднялася на своїх маніпуляторах вгору, повернулась там на півоберта і так само акуратно і неспішно опустилася вниз. Ми стояли осторонь і тільки зараз я зрозумів справжні розміри цієї споруди. Вона була величезна, висотою в три ангара, а завширшки п'ять паровозів. Поки ми стояли далеко – вона нам здавалася не більше звичайного будинку.

З цього боку не було вікон, тільки одні двері і великі ангарні ворота. Ворота відчинилися і стара запропонувала мені туди в'їхати.

– Ось ми і вдома, – показувала шлях вона. – У нас тут і відвари, і коріння, і масла машинні настояні на ялинових шишках. І піч чудодійна.

– А пічка навіщо? – здивувався я. Посеред хатинки, що була розміром з ангар, стояла величезних розмірів піч, в яку цілком міг вміститися паровоз і місце ще залишалося. Піч вже була розігріта і навіть палала жаром.

– А як же по іншому? – зробила здивоване обличчя стара.

– Це щоб кісточки твої розпарити. – додав світлий кіт.

– Це щоб порчу паровозну з тебе зняти. – промурчала і темний кіт.

– Щоб усі пом'ятості м'якше стали і відвари цілющі їх отрихтовати змогли.

– Щоб іржу цілющий вогонь відділив від корпусу твого, а ми потім олійними екстрактами метал змогли на тебе наварити.

І так солодко звучали їхні слова, так манила пічка. Ну прямо так само, як і болото, коли я продирався через ліс. І я вже подався до пічки, в теплий і приємний жар, як раптом порівняння з лісом мені стало очевидним з тим, що відбувалося зараз. Порівняння це мене привело в почуття, щось осмикнуло мене і чари тут же спали. Теплий жар пічки перетворився на обпалюючу спеку і я навіть почав відчувати як метал потроху піддається і ось-ось почне плавитися.

– Гей, ангар, слухай мене! – закричав я. – Туши швидко піч. Підіймайся на маніпулятори і гайда звідси, в бік найближчих залізничних колій.

І що б ви думали?! Він мене послухався. А як же могло бути інакше то?! Один механізм інший зрозуміє з півслова. Зрозуміє, послухається і розбереться що другому добре, а що ні.

Хатинка похитнулася, стулки печі зачинилися і запал та жар почав вщухати за ними, стара і коти від хитавиці покотилися під стіну. Покотилися і відразу ж перестали бути добрими да чемними. Закричали, руками та лапами замахали, коти ті й зовсім заверещали. А хатинка тим часом погойдувалася з боку в бік на ходу.

Дерева своїми лапами чіплялися за її ноги-маніпулятори, тяглися гілками-гаками до дверей, обманута у своїх очікуваннях, зла звірина та інша лісова нечисть стрибали внизу, намагаючись дотягтися до дверей.

І так тривало з півгодини…

– А що потім? – не витримав хтось із слухачів.

– А потім хатинка на маніпуляторах пройшла через весь ліс, прокрокувала по парі боліт, та вийшла до гілки, що вела прямо сюди. Тут я подякував хатинйі, запропонував їй піти з лісу, але вона сказала, що її військові тут залишили на випадок війни, під стару будівлю замаскували, і вона повинна вірою і правдою і далі служити, тому покинути свій бойовий піст не може. Пообіцяв я тоді час від часу заскакувати – виявляється їй військові залишили цілий склад мастильних матеріалів, – і ледве тягнучи колеса ось випадково забрів сюди – в депо.

– Ух ти! – здивувався хтось. – Це чи не там, де занедбані залізничні колії уздовж лісу дугою в топі йдуть, сталося?

– Мабуть, що там, – кивнув Чу-Чухін. – Я навіть упевнений, що там. Тільки туди краще не потикатися – місця там і справді згубні. А ось ту стару зовсім недавно на базарі в Полтаві бачив.

– І що вона?

– Так ложками торгувала. Ложки, каструлі, сковорідки. Все металеве. Новеньке, блискуче, зовсім недавно виготовлене. Я потім питав у людей на базарі, чи часто вона тут торгує?! Кажуть – постійно. Всі ці ложки-сковорідки – її коник. Підробки, звичайно, під китайські, але продаються добре.

– Це вона і тебе на ложки переплавити хотіла?! – раптом зрозумів хтось.

– І не сумнівайся. Я потім багато про те думав. Це виходить – живе вона біля болота згубного, повного магнітної магії, зупиняє одурманені паровози у самої топі, заманює до себе в лігво і там в печі плавить та ложки ллє. Так що я, виходить, дивом вислизнув, – кивнув Чу-Чухін. – І тепер ті місця стороною об'їжджаю. Ну хіба що від випадку до випадку до замаскованого ангару під хатинку заскочити, а так більше ні-ні. І вам не раджу.