Читать книгу Щоденники 1910–1912 рр. - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 2

Коли потяг проїздить мимо, глядачі завмирають.

«Щоразу, коли він про щось мене питає». Оце «ає», відірване від фрази, полетіло геть, немов м’яч на лузі.

Він такий серйозний, що це мене вбиває. Голова в комірці, чуб на черепі викладено нерухомо, м’язи внизу на щоках напружились на своїх місцях…

Чи ліс і досі там-таки? Ліс був іще майже там-таки. Та щойно мій погляд ковзнув кроків на десять далі, я забув про нього, бо мене знову втягли в нудну розмову.

У темному лісі, на розм’яклій землі, я тримався дороги, лише не спускаючи з очей білизни його комірця.

Уві сні я просив танцівницю Едуардову, щоб вона все ж таки ще раз затанцювала чардаш. Широка смужка тіні чи світла пролягала через усе її обличчя від нижнього краю чола до середини підборіддя. Цієї миті прийшов якийсь чоловік з огидними манерами несвідомого інтригана й сказав їй, що потяг зараз рушить. З того, як вона вислухала це повідомлення, я з жахом збагнув, що вона вже не танцюватиме. «Я лиха, погана жінка, чи не так?» – промовила вона. «О ні, – відказав я, – зовсім ні». – А тоді відвернувся й пішов куди очі бачили. А перед тим спитав її про цілий букет квіток, що стриміли в неї за поясом. «Вони від усіх володарів Європи», – відповіла вона. Я замислився, який сенс у тому, що ці живі квітки за поясом подарували танцівниці Едуардовій усі володарі Європи.

Танцівниця Едуардова, закохана в музику, скрізь, навіть у трамваї, їздить у супроводі двох скрипалів і часто просить їх заграти. Адже це не заборонено, то чом би не пограти в трамваї, коли грають непогано, пасажирам приємно, і нічого не треба платити, тобто коли потім навіть не збирають гроші. Щоправда, спочатку це трохи збиває з пантелику, і якийсь час люди гадають, що це якось недоречно. Але коли повна швидкість, добрий вітерець та ще тиха вуличка – музика звучить чарівно.

Просто неба танцівниця Едуардова не така гарненька, як на сцені. Бліда цера, оті вилиці, які так напинають шкіру, що на всьому обличчі ледве помітиш якийсь порух; великий ніс, який немовби виступає з заглиблення і з яким жарти погані – тут не спробуєш, чи твердий у нього кінчик, і не схопишся легенько за перенісся, не поведеш туди-сюди, проказуючи: «А тепер ходімо зі мною». Широка постать з високою талією і в аж надто рясних спідницях, – кому припаде таке до вподоби, – вона схожа на одну з моїх тіток, на літню жінку; багато літніх тіток у багатьох людей схожі одна на одну. Але просто неба ці вади в Едуардової, однак, не відшкодовує, власне, ніщо, крім досить-таки гарненьких ніг; у ній справді нема нічого такого, що давало б привід для захоплення, подиву чи бодай просто поваги. Тим-то я дуже часто спостерігав, як звичайно навіть дуже чемні, вельми коректні чоловіки не могли приховати, хоча, певна річ, аж-аж-аж як намагалися це робити, байдужного ставлення до Едуардової, такої відомої танцівниці, якою вона все ж таки була.

Моє вухо, коли його помацати, свіже, шорстке, прохолодне, соковите, як листок.

Я пишу це, без сумніву, з відчаю через моє тіло й майбутнє цього тіла.

Коли відчай дається взнаки так виразно, коли він такий невіддільний від свого об’єкта і його щось тримає так, як ото солдат, що прикриває відступ і його зрештою розриває на шматки, тоді це відчай не справжній. Справжній відчай досягає своєї мети відразу й завжди випереджає її, (після цієї коми виявляється, що слушне тільки перше речення).

Ти у відчаї?

Справді? У відчаї?

Тікаєш? Думаєш сховатися?

Письменники мелють чортибатьказна-що.

Білошвейки під потоками зливи.

Нарешті через п’ять місяців свого життя, протягом яких я не спромігся написати нічого такого, що дало б мені задоволення, і які жодна в світі сила не поверне, хоч зробити це зобов’язані всі, мені спало на думку знов якось поговорити з собою. Коли я справді ставив собі запитання, то все ще знаходив відповідь, тут усе ще можна було щось вибити з мене, з цієї копиці, в яку я обернувся за ці п’ять місяців і якій, здається, судилося згоріти, коли влітку її підпалять, та так швидко, що глядач не встигне й оком кліпнути. Коли б таке лишень сталося зі мною! І хай воно станеться хоч би й десять разів, я навіть не пошкодую за цим нещасливим часом. Мій стан не назвеш нещастям, але це й не щастя, не байдужість, не слабість, не стомленість, не інтерес до чогось. То що ж це таке? Те, що я не знаходжу відповіді, пов’язано, мабуть, з моєю нездатністю писати. І я, здається, відчуваю її, не знаючи причини. Бо всі речі, які спадають мені на думку, ростуть не з коріння, а десь зі своєї середини. Спробуй потримати, спробуй тримати траву й триматися на ній самому, коли вона починає рости аж із середини стебла. Дехто це, певно, вміє роботи, як, скажімо, японські акробати, котрі вилазять на драбину, яка стоїть не на землі, а на задертих догори ступнях того, хто лежить на спині, і не спирається на стіну, а стримить просто вгору. Я так не вмію, позаяк мою драбину не підпирають навіть оті ступні. Це, звісно, ще не все, і таке завдання ще не примусить мене заговорити. Але щодня на мене мас бути націлений бодай один рядок, як ото тепер на комети націляють далекоглядну трубу. І коли потім я раптом опинюся перед тим реченням, захоплений тим реченням, як це сталося зі мною, наприклад, на минуле Різдво, коли дійшло до того, що я вже ледве владав собою, і коли я, здавалося, справді був уже на останньому щаблі своєї драбини, яка, однак, спокійнісінько стояла собі на землі, сперта на стіну. Але яка то земля, яка стіна! І все ж драбина не впала, так я притискав її ногами до землі, так я тримав її ногами під стіною.

Сьогодні, наприклад, я тричі зважився на зухвальство – щодо кондуктора, щодо одного з моїх начальників, ага, то це трапилося тільки двічі, але мої вчинки печуть мені, мов біль у шлунку. Вони були б зухвалістю з боку будь-кого, про мене вже годі й казати. Отож я втратив самовладання, в нестямі заходився битися в повітрі, а найгірше те, що ніхто не помітив, що навіть щодо своїх супутників я повівся, мусив повестися відверто по-зухвалому, я скорчив справжню гримасу, за яку повинен відповідати; але ще гірше те, що один із моїх знайомих сприйняв моє зухвальство навіть не як рису вдачі, а як саму вдачу, він звернув мою увагу на те зухвальство й висловив свій захват ним. Чому я втрачаю самовладання? Принаймні тепер я кажу собі: ось поглянь, світ дозволяє тобі бити себе, кондуктор і начальник залишилися спокійні, а коли ти виходив, начальник навіть кивнув головою. Та це ще нічого не означає. Ти нічого не досягнеш, якщо втрачатимеш самовладання. Але що ти втратиш, крім цього, іще в своєму колі? На це запитання я відповім тільки так: краще нехай і мене б’ють у цьому колі, ніж самому бити когось поза ним. Але де в біса те коло? Адже якийсь час я бачив його на землі, так ніби намальоване вапном, але тепер воно тільки витає навколо мене, та навіть і не витає.

Ніч комети, 17–18 травня. Був із Бляєм, його дружиною й дитиною, часом дослухався до себе, немовби ізсередини, як ото до нявкання кошеняти, мимохідь, але все ж таки.

Скільки днів знов німо пропливло повз мене; сьогодні 28 травня. Хіба я не маю навіть рішучості щодня братися за ручку, за цей дерев’яний цурпалок! Мені вже здається, що рішучості я таки не маю. Я сідаю за весла, катаюся верхи на коні, плаваю, лежу на сонці. Литкам це на користь, стегнам теж не вадить, черево ще сяк-так, але ось груди вже геть нікудишні, а як закину назад голову…

Неділя, 19 червня 1910 р. Поспав, прокинувся, поспав, прокинувся. Нікчемне життя.

Як подумаю, то мушу визнати, що виховання в певному розумінні завдало мені великої шкоди. Я ж бо виховувався не десь у глухомані, скажімо, серед руїн у горах, щодо цього я не можу закинути жодного докору. Я ризикую, що цього не зрозуміє жоден із цілої низки колишніх моїх учителів, але мені дуже, найдужче хотілося б бути одним із тих маленьких мешканців розвалищ, засмаглих, обпалених сонцем, що світило б з усіх боків крізь руїни на байдужний плющ, хай навіть на початку я б і знемагав під тягарем своїх чеснот, які буйно, мов бур’яни, розрослися б у мені.

Як подумаю, то мушу визнати, що виховання в певному розумінні завдало мені великої шкоди. Цей докір стосується багатьох людей, зокрема моїх батька й матері, декого з родичів, декого з тих, хто приходив до нас додому, всіляких письменників, однієї цілком певної кухарки, яка цілий рік водила мене до школи, гурту вчителів (у спогадах я мушу збивати їх усіх докупи, бо той чи той ще випадає з пам’яті; та позаяк я тримаю їх отак укупі, ціле знов-таки місцями розпадається), шкільного інспектора, вервечки неквапних перехожих, – одне слово, цей докір кинджалом протинає суспільство, і ніхто, повторюю, на жаль, ніхто не має певності, що вістря цього кинджалу не виткнеться раптом спереду, ззаду чи збоку. І жодних заперечень на цей докір я не бажаю слухати, бо наслухався вже їх надто багато, а позаяк більшість моїх заперечень хтось знову ж таки заперечував, то ці заперечення я відношу до свого докору і заявляю тепер, що моє виховання і ці заперечення багато в чому завдали мені великої шкоди.

Я часто міркую про це і щоразу доходжу висновку, що моє виховання багато в чому завдало мені великої шкоди. Цей докір стосується багатьох людей, принаймні всі вони стоять тут, поруч, і, як на давніх групових портретах, не знають, як бути один з одним, – опустити очі їм у цю мить не спадає на думку, а всміхнутися не важаться, бо застигли в чеканні. Тут мої батько й мати, дехто з рідні, з учителів, одна цілком певна кухарка, кілька дівчат із танцювального гуртка, дехто з тих, хто колись давно ходив до нас додому, кілька письменників, учитель плавання, білетер, шкільний інспектор, далі люди, які тільки один раз траплялися мені на вулиці, і ще хтось, кого я тепер уже й не пригадую, й такі, про яких я вже ніколи й не згадаю, і нарешті такі, на уроки яких я, чимось тоді захопившись, узагалі не звернув уваги; одне слово, їх так багато, що треба пильнувати, аби не згадати когось двічі. І до всіх їх я звертаюся з докором і в такий спосіб знайомлю їх одного з одним, але ніяких заперечень не стерплю. Бо наслухався я тих заперечень уже справді доволі, і, позаяк більшість моїх заперечень відкинуто, мені не залишається нічого іншого, як долучити й ці заперечення до моїх докорів і заявити, що, окрім виховання, й ці заперечення багато в чому завдали мені великої шкоди.

Може, хтось гадає собі, що мене виховували десь у глухомані? Ні, мене виховували в місті, у самісінькому його центрі. Не серед розвалищ, скажімо, не в горах і не на озері. Мої батько-мати і їхні прибічники досі були пригнічені тягарем мого докору, аж посіріли, та ось вони легенько відтручують його вбік і вже всміхаються, бо я забрав свої руки, приклав їх собі до чола та й думаю: от коли б я був маленьким мешканцем руїн, що прислухається до крику гайвороння, опинившись у тіні від них, спочиваючи в прохолодному місячному сяйві, – хай навіть на початку я трохи й слабував би під тягарем своїх чеснот, які буйно, мов бур’яни, розрослися б у мені, обпалені сонцем, що зусібіч світило б крізь руїни на моє плющове лігво.

Кажуть, і ми схильні в це вірити, нібито чоловіки в хвилину небезпеки не звертають уваги навіть на вродливих чужих жінок; якщо ці жінки заважають їм утекти з охопленого вогнем театру, чоловіки відкидають їх до стіни, штурхають головою й руками, коліньми й ліктями. Тоді наші балакучі жінки змовкають, у їхніх нестримних теревенях з’являється дієслово й крапка, брови втрачають звичний спокій і зводяться, стегна й клуби, що доти реагували на кожен подих, завмирають, ледве стулений рот від страху захоплює повітря більше, ніж звичайно, а щоки видаються трохи надутими.

– Послухай, – сказав я й легенько штовхнув його коліном (я заговорив так раптово, що з рота мені аж трохи бризнула слина – погана ознака), – не засинай!

– Я не засинаю, – відповів він і, розплющуючи очі, похитав головою. – Коли б я заснув, як би я тоді охороняв тебе? А хіба ж я не повинен тебе охороняти? Хіба тоді, перед церквою, ти не для цього вхопився за мене? Та вже ж, то було давненько, знаємо, тільки не діставай з кишені годинника.

– Так, уже дуже пізно, – промовив я. Потім не витримав, легенько всміхнувсь і, щоб приховати усмішку, пильно задивився в бік будинку.

– Тобі там і справді так до вподоби? Отже, кортить нагору, дуже кортить? То так і скажи, я ж тебе не вкушу. Послухай, якщо ти гадаєш, що нагорі тобі буде краще, ніж тут, унизу, то йди собі нагору одразу й не думай про мене. А ось яка моя думка, думка звичайнісінького перехожого: скоро ти спустишся назад, і буде дуже добре, коли тут якось опиниться хтось такий, на кого ти й не глянеш, але хто візьме тебе попідручки, підкріпить у сусідній забігайлівці келихом вина, а тоді поведе до себе в кімнату, де, хоч яка вона вбога, від ночі тебе все ж таки відділяють кілька шибок. На цю мою думку ти можеш поки що начхати. Це правда, і я можу повторити це перед ким завгодно, тут, унизу, нам ведеться погано, атож, це наше життя можна назвати навіть собачим, але мені тепер уже однаковісінько, чи валятися тут у стічній канаві й загачувати собою дощову воду, чи там, угорі, в сяйві від люстр пити оцими самими губами шампанське, – мені немає ніякісінької різниці. А втім, я навіть не повинен вибирати між цими двома речами, зі мною ніколи не станеться нічого такого, що привернуло б увагу людей; та і як воно може статися, коли довкола мене й для мене все так обставлено, коли я можу тільки трохи пролізти вперед, не далі, ніж якась кузька. А ось щодо тебе, то ніхто не знає, що там у тобі є. Хоробрість є, принаймні ти сам так вважаєш і пробуєш усе, на що стає відваги, – часто людина пізнає себе тоді, коли придивиться до обличчя слуги біля дверей.

– Якби ж то я знав напевно, що ти зі мною відвертий. Я б уже давно був нагорі. Як мені довідатись, чи ти зі мною відвертий? Ось тепер ти дивишся на мене так, ніби я – мале дитя, але це мені не зарадить, від цього буде тільки ще гірше. Та, може, ти й хочеш зробити ще гірше. А тим часом я вже не годен терпіти оце повітря на вулиці, мені вже пора до товариства нагорі. Коли я насторожуюсь, мені починає дерти в горлі, о, до речі, ось тобі й маєш, я вже кашляю. А ти бодай уявляєш собі, як мені буде там, нагорі? Не встигну я ступити другою ногою до зали, як першу вже годі буде впізнати.

– Це ти правду кажеш, я з тобою не відвертий.

– Я ж збираюся йти, піду сходами нагору, якщо це має статися під бантинами. З боку товариства я сподіваюся дістати все, чого мені бракує, насамперед мобілізувати свої сили, бо такого загострення їм замало, воно зводить нанівець єдиний шанс цього парубка на вулиці. А він задоволений уже тим, що витримує все своїм, щоправда, хирлявим тілом, відвоює собі обід та вечерю, уникне впливу чужих людей, одне слово, збереже стільки, скільки можна взагалі зберегти в нетривкому світі. Але те, що втрачає, він намагається повернути силоміць, хай уже й не таке, ослаблене, хай навіть уже тільки здається, що то – колишня його власність (а здебільшого саме так воно і є). Отож суть його самовбивча, зуби її призначені лише для власної плоті, а плоть – лише для власних зубів. Бо, не маючи жодної опори, фаху, кохання, сім’ї, статків, тобто не впираючись загалом – чи, звісно, бодай не пробуючи цього робити – світові, до певної міри не вражаючи його, отже, цілим комплексом власності, не можна вберегтися від несподіваних руйнівних утрат. Цей парубок у благенькій одежині з його вмінням виживати, з витривалими ногами, жаским винайнятим житлом, з рештою його покраяної на шматки й тепер, по довгім часі, знову покликаної до життя суті, – все це обіруч тримає при купі й щоразу мусить втрачати дві свої речі, коли навпомацки намагається впіймати якусь одну невеличку. Звичайно, істина ховається тут – істина, яка ніде не проступає так очевидно. Бо хто справді виявляє себе завершеним обивателем, тобто подорожує морем на пароплаві, – спінені хвилі попереду, спінений слід – позаду, – одне слово, з численними такими явищами довкола, тому обивателю загрожує небезпека не менша, хоч і зовсім інша, ніж чоловікові на кількох поліняках серед хвиль, які ще й налітають одна на одну й накривають одна одну. Бо він, обиватель, і його власність – не одне ціле, їх двоє, і той, хто знищить зв’язок, знищить і його самого. Нас і наших знайомих у цьому розумінні не можна розпізнати, позаяк ми зовсім сховані; я, приміром, нині схований за своєю професією, надуманими чи справжніми стражданнями, літературними уподобаннями тощо. Та саме я й відчуваю свій ґрунт надто часто й надто глибоко для того, щоб бути задоволеним хоча б тільки наполовину. І досить мені повідчувати цей ґрунт без перерви бодай чверть години – і отруйний світ уже вливається мені до рота, як ото вода потопельникові.

Цієї миті між мною і тим парубком навряд чи є різниця, хіба що я ще можу згадати про свою молодість у селі та, певно, коли схочу чи лише коли цього вимагає моє становище, можу туди перенестися. Але в парубка нема нічого попереду, а тому нема нічого й позаду. Цієї миті різниці нема, але в парубка є тільки мить. На той час, – сьогодні про нього ніхто не може знати, бо ніщо інше не можна знищити так, як той час, – на той час він зазнав невдачі, а тоді раптом почав відчувати свій ґрунт, як ото хтось зненацька помічає на своєму тілі гнійник, який досі був на нашому тілі останнім, ба навіть не останнім, бо цього останнього, здавалося, ще й не існувало, а тепер воно виявилося чимось більшим, ніж усе, що має від народження наша плоть. Коли досі увага всього нашого єства була зосереджена на тому, що роблять наші руки, що бачать наші очі, що чують наші вуха, як ходять наші ноги, то тепер ми раптом повертаємось у зовсім інший бік, як ото флюґер у горах.

Замість податися тоді геть, хай навіть у цей останній бік, бо тільки завдяки втечі він міг утриматись навшпиньках і тільки стоячи так, навшпиньках, міг утриматися на світі, замість цього він ліг, як ото взимку, буває, діти лягають у сніг, щоб замерзнути. Він і ці діти, вони ж бо знають, що то їхня провина в тому, що вони полягали чи піддалися в інший спосіб, вони знають, що ні за що в світі не мали б права зробити це, але вони не можуть знати, що після зміни, яка сталася тепер із ними в полі чи в місті, вони забудуть про всі свої колишні провини й обов’язки і рухатимуться в новій стихії так, ніби вона в них перша. Щоправда, слово «забувати» тут не до місця. Пам’ять у цього чоловіка постраждала не більше, ніж його здатність фантазувати. Та річ у тому, що перемістити гір вони не в змозі; і ось чоловік стоїть поза нашим народом, поза нашим людством, постійно змучений голодом, йому належить тільки мить, вічно неспинна мить страждань, за якою не видно й проблиску миті відпочинку, і йому залишається тільки одне: його болі, але довкола в цілому світі нема нічого іншого, що могло б загоїти його рани, у нього лише стільки землі, скільки потрібно для двох його ніг, лише стільки опори, скільки покривають дві його руки, отже, стільки, скільки потрібно акробатові на трапеції у вар’єте, коли внизу ще й напинають страхувальну сіть.

У нас – інше, нас-бо тримає наше минуле й майбутнє. Майже все своє неробство й стільки ж своєї професії ми марнуємо на те, щоб вони могли врівноважено балансувати вгору-вниз. Перевагу майбутнього в обсязі минуле відшкодовує вагою, а в кінці того й того уже не відрізниш одне від одного, щонайранніша юність згодом стає ясною, як майбутнє, а кінець майбутнього з усіма нашими зітханнями – то вже, власне, пережите й минуле. Так майже замикається це коло, краєм якого ми ходимо. Але ж тепер це коло належить нам, однак воно належить нам лише доти, доки ми його тримаємось, щойно ж хитнемося нараз убік, упавши в самозабуття, втративши пильність, від переляку, подиву чи втоми, як воно вже кане для нас у просторі, досі наші носи стриміли в потоці часів, тепер ми відступаємо назад, колишні плавці, нині перехожі й навік утрачені. Ми – поза законом, ніхто про це не знає, проте всі ставляться до нас саме так.

– Думати про мене тепер ти не маєш права. Та й як ти збираєшся себе зі мною порівнювати? Адже я в цьому місті вже понад двадцять років. Ти бодай уявляєш собі по-справжньому, що це означає? Кожну пору року я провів тут двадцять разів. – Він заходився розмахувати у нас над головами ледь стиснутими кулаками. – Дерева тут повиростали за двадцять років, тепер під ними сам собі здаєшся, мабуть, комашкою. А оці численні ночі, ти знаєш, в усіх домівках ночі. То лежиш під цією стіною, то під тією, отак вікно навколо тебе й мандрує. А оці ранки, коли дивишся з вікна, відтягуєш від ліжка крісло й сідаєш пити каву. А ці вечори, коли підпираєш рукою голову й приставляєш до вуха долоню. Атож, та якби ж тільки це! Якби ж перейняти хоч би кілька нових звичок, що їх можна щодня спостерігати тут на вулицях… Тепер у тебе, либонь, таке враження, ніби я хочу з цього приводу поскаржитися? Та ні, навіщо мені скаржитися, мені ж бо не вільно робити ні це, ні інше. Я мушу тільки виходити на прогулянки і цим вдовольнятися, але в світі ще немає такого місця, де б я не міг робити прогулянок. Одначе тепер знову ж таки складається враження, немовби я цим пишаюся.

– Виходить, мені ведеться легко. Мені не треба було вистоювати отут перед будинком.

– Щодо цього ти себе зі мною не порівнюй і не давай збити себе з пантелику. Ти ж бо людина доросла, ти й так у місті, схоже, досить самотній.

А мені вже недалеко до цього. Уже було таке враження, ніби моє захисне єство тут, у місті, розчиняється, я був гарний, бо це розчинення відбувалося, мовби врочистий фінал, де все, що тримає нас при життю, відлітає геть, але, відлітаючи, востаннє ще осяває нас своїм людським сяйвом. Отак я й стою перед своїм парубком, і за це він, найімовірніше, любить мене, сам, однак, чітко не усвідомлюючи чому. Часом його балачки начебто вказують на те, що він усе розуміє, знає, хто перед ним, і через це може дозволяти собі будь-що. Але це не так. У такий спосіб він, навпаки, виступав би проти кожного, бо може жити тільки як відлюдник чи дармоїд. Він лише схимник із примусу, і якщо цей примус колись подолають невідомі йому сили, то він буде дармоїдом, котрий поводиться так зухвало, як тільки може. Принаймні врятувати його вже не може ніщо в світі, і коли спостерігати за його поведінкою, то на думку може спасти труп потопельника, що його якась течія винесла на поверхню, прибила до стомленого плавця, а він поклав на того плавця руки й намагається за нього втриматися. Труп не оживає, його навіть не виловлюють, але чоловіка він може потягти на дно.

6 листопада. Вечір такої собі мадам X., присвячений Мюссе. Звичка єврейок цмокатися. Розуміння французької, попри всі недомовки й труднощі анекдотів, майже до самого прикінцевого слова, яке має жити в серці далі на руїнах усього анекдоту й гасить на наших очах французьку, можливо, доти ми надто напружувалися, а люди, котрі розуміють французьку, ще до завершення виходять, бо почули вже доволі, тоді як інші ще довго не можуть наслухатися, – акустика в залі, що сприяє швидше покашлюванню в ложах, ніж виголошеному слову; вечеря в Рашелі, вона з Мюссе читає «Федру» Расіна, книжка лежить між ними на столі, де, втім, чого тільки нема.

Консул Клодель, в очах блиск, широке обличчя вбирає його і знову випромінює, він раз у раз поривається прощатись, і часом це йому навіть вдається, але загалом – ні, бо щойно він почне з кимось прощатися, поруч уже стоїть хтось інший, а в чергу за ним уже прилаштувався той, з ким попрощалися. Над підвищенням для доповідача – оркестрова галерея. Заважає всілякий гармидер. Кельнери у вестибюлі, гості в своїх кімнатах, фортепіано, далекі звуки струнного оркестру, нарешті якесь гупання молотком, пересварка, відвернутися й не слухати її дуже важко, і тому вона дратує. В одній із лож – дама з діамантами у сережках, які майже безперервно переливаються. Біля каси – вбрані в чорне молоді хлопці й дівчата з якогось французького гуртка. Один із них, вітаючись, вклоняється так низько, що очі його ковзають по підлозі. Ще й усміхається на повен рот. Але він робить це тільки перед дівчатами, чоловікам він одразу ж по тому дивиться відверто в обличчя, губи зімкнені, серйозні, чим він водночас засвідчує, що оте його привітання хвилину тому – така собі, може, й кумедна, однак у всякім разі неминуча церемонія.

7 листопада. Доповідь Віґлера про Геббеля. Сидить на сцені, декорованій під модерну кімнату, так наче з одних із дверей ось-ось впурхне його кохана, щоб нарешті розпочати п’єсу. Ні, він виголошує доповідь. Про Геббелеве голодування. Складні взаємини з Елізою Ленсінґ. У школі вчителькою в нього одна стара діва, яка курить, нюхає тютюн, б’ється, а слухняних пригощає родзинками. Він повсюди роз’їжджає (Гайдельберґ, Мюнхен, Париж) без будь-якого видимого наміру. Спершу він – служник в інспектора церковної округи, ночує під сходами в одному ліжку з їздовим.

Юліус Шнорр фон Карольсфельд – малюнок Фрідріха Олів’є, він малює на схилі; який же він тут гарний і поважний (високий капелюх, схожий на приплющений клоунський ковпак із цупкими вузенькими крисами, що затуляють обличчя, довгий хвилястий чуб, очі дивляться тільки на картину, руки спокійні, на колінах – дошка, одна нога посунулася схилом трохи вниз. Та ні, це ж бо Фрідріх Олів’є, і намалював його Шнорр.

15 листопада, десята година. Я не дам, щоб мене стомили. Я вскочу в свою новелу, навіть якщо доведеться порізати собі обличчя.

16 листопада, дванадцята година. Читаю «Іфіґенію на Таурісі». У ній, за винятком окремих, вочевидь невдалих місць, висхла німецька мова у вустах чистого хлопчика справді просто-таки гідна подиву. Коли читаєш, кожнісіньке слово у вірші підноситься перед тобою на таку височінь, де воно опиняється в світлі, може, й не яскравому, однак пронизливому.

27 листопада. Бернгард Келлерман читав уголос. «Дещо з неопублікованого з-під мого пера» – так він почав. Схоже, приємний чоловік, майже сивий, їжакуватий чуб, виголений старанно, гладенько, ніс гострий, на вилицях раз у раз перекочуються туди-сюди, наче хвиля, жовна. Письменник він посередній, але окремі місця в нього виписано добре (якийсь чоловік виходить у коридор, кашляє й озирається, чи нікого нема поруч), до того ж він людина чесна й збирається прочитати все, що обіцяв, але публіка не дає, злякавшись першого оповідання про психіатричну лікарню; у нього така нудна манера читати, що слухачі, хоча дія розвивалася й досить напружено, один по одному виходили так поквапно, немовби десь поруч читали щось інше. Коли він, прочитавши з третину оповідання, примовк, щоб випити трохи мінеральної води, за двері повалив цілий гурт. Він злякався. «Зараз уже кінець», – просто збрехав він. І коли таки завершив, усі повставали, почулися сякі-такі оплески, які пролунали так, немовби всі попідводились, а хтось один залишився сидіти й ляпав у долоні сам для себе. Але Келлерман хотів читати далі, ще одне оповідання чи, може, й кілька. Та коли він побачив, що всі вже зібралися йти, то тільки рота роззявив. Нарешті, послухавшись чиєїсь поради, промовив: «Я хотів би ще прочитати одну невеличку казку, це хвилин на п’ятнадцять. Зробімо перерву на п’ять хвилин». Дехто ще зостався, і він прочитав казку, в якій були місця, коли хотілось кинутися стрімголов через усю залу просто по людських головах за двері.

15 грудня. Своїм висновкам із мого нинішнього стану, що триває ось уже майже рік, я просто не вірю, для цього мій стан надто серйозний. Я ж бо навіть не певен, чи можу стверджувати, що цей стан не новий. Принаймні я гадаю собі так: стан цей новий, щось схоже зі мною вже бувало, але такого – ще ніколи. Я ж немовби з каменя, немовби надгробок сам собі, нема жодної шпарини для сумніву чи віри, для кохання чи відрази, для мужності чи страху перед чимось окремішнім чи загальним, живе тільки квола надія, не виразніша, ніж написи на надгробках. Жодне слово, яке я пишу, майже не пасує до сусіднього, я чую, як приголосні зі скреготом труться одна об одну, а голосні підтягують, як виставлені напоказ негри. Сумніви колом обступають кожне слово, і я бачу їх ще раніше, ніж саме слово, – та що я кажу! – слова я взагалі не бачу, я його вигадую. Та це була б іще не найбільша біда, коли б я міг вигадувати слова, які відносили б трупний запах кудись убік, щоб ним не віяло просто в обличчя мені й читачеві. Коли я сідаю до письмового столу, то почуваюся на душі не ліпше від того чоловіка на Place de l’Opera, що падає серед потоку людей та карет і ламає собі обидві ноги. Всі карети, попри свій гуркіт, німо мчать з усіх боків в усі боки, але кращий лад, ніж той, на який спромігся б поліцейський, дає біль того чоловіка, який закриває йому очі й спустошує майдан та вулиці, не повертаючи назад екіпажів. Таке бурхливе життя завдає йому болю, він-бо стає на заваді руху, але й порожнеча – не менше зло, адже вона дає волю його власному болеві.

16 грудня. Я вже не кину писати щоденника. Я повинен зберегти себе тут, бо тільки тут я й можу це зробити. Мені так хотілося б описати почуття щастя, що час від часу, як оце тепер, зринає в мені. Це справді щось таке гристе, що наповнює мене, всю мою душу рахманним, приємним трепетом і навіює мені здібності, у відсутності яких я з цілковитою певністю можу переконатися будь-якої миті, хоч і зараз.

Геббель хвалить «Подорожну тінь» Юстінуса Кернера. «І такий твір ледве існує, ніхто про нього не знає».

«Вулиця самотності» В. Фреда. Як пишуть такі книжки? Чоловік, який досяг чогось путнього в малому, так нікчемно розтягує свій талант на цілий роман, що аж із душі верне, навіть коли не забуваєш захоплюватися тою енергією, з якою чоловік ґвалтує власний талант.

Оця гонитва за другорядними персонажами, про яких я читав у романах, п’єсах тощо. Оце почуття солідарності, яке мене тут сповнює! У «Бішофсберзьких дівах» (чи правильна це назва?) йдеться про двох швачок, які готують для нареченої відбілену тканину. Як ведеться цим двом дівчатам? Де вони живуть? Що вони скоїли, що їх не беруть до п’єси, а дозволять лише знадвору, просто-таки потопаючи в потоках зливи, востаннє притиснутися обличчям до шибки в каюті Ноєвого ковчегу, щоб глядачі в партері на мить угледіли щось темне?

17 грудня. На наполегливе запитання, невже ніщо не перебуває в спокої, Зенон відповів: «Чому ж, випущена стріла перебуває в спокої».

Коли б французи за вдачею були німцями, як би тоді німці ними захоплювалися.

Те, що я так багато відклав і повикреслював, – а я вчинив так майже з усім, що взагалі написав у цьому році, – принаймні це також дуже заважає мені в творчості. Адже це – ціла гора, в п’ять разів більше від того, що я взагалі будь-коли написав, і вже самою своєю масою воно притягує до себе просто з-під пера все, що я пишу.

18 грудня. Якби були сумніви в тому, що причина мого тривалого зволікання з розпечатуванням листів (навіть тих, в яких я не сподіваюся прочитати нічого важливого, як, скажімо, оцей останній), – це тільки слабість і легкодухість, що примушують мене так само не поспішати розпечатувати листа, як примушують не квапитись відчиняти двері кімнати, де мене, можливо, вже нетерпляче хтось чекає, тоді оце зволікання з розпечатуванням листів можна було б краще пояснити ґрунтовністю. Отож якщо припустити, що я – людина ґрунтовна, тоді я повинен намагатись якомога відтягувати все, що стосується листа, тобто неквапно його розпечатувати, неквапно й по кілька разів перечитувати, довго обмірковувати, готувати кілька чорнових варіантів відповіді, перше ніж переписати начисто, а тоді ще й не одразу відіслати. На все це моя воля, от тільки щоб зненацька не одержати листа, цього не уникнеш. Але я й це штучно відтягую, довго не розпечатую листа, він лежить переді мною на столі, весь час пропонуючи себе, а я весь час одержую його, але до рук не беру.

Вечір, пів на дванадцяту. Те, що я, поки не звільнюся від своєї контори, просто втрачений, – це мені очевидніше очевидного, йдеться лише про те, щоб якомога довше й вище тримати голову, аби не піти на дно. Як важко це буде, скільки це висотає з мене сили, видно вже з того, що сьогодні я не дотримався свого нового розкладу – від восьмої до одинадцятої вечора сидіти за письмовим столом, – і що тепер я не вважаю це таким уже й великим злом і що я лиш похапки записав ці кілька рядків, щоб лягти спати.

19 грудня. Почав працювати в конторі. Пополудні в Макса.

Трохи почитав щоденники Ґете. Далечінь уже огорнула супокоєм це життя, щоденники кидають на нього відблиски. Зрозумілість усіх подій навіює на них таємничість, так само як ото паркова огорожа, коли ми оглядаємо просторі газони, заспокоює око й воднораз сповнює нас неймовірною шанобою.

Щойно в гості до нас уперше прийшла моя заміжня сестра.

20 грудня. Чим я виправдаю вчорашнє зауваження про Ґете (яке майже таке саме неслушне, як і пов’язане з ним почуття, позаяк справжнє розвіяв прихід сестри)? Нічим. Чим я виправдаю те, що сьогодні ще нічого не написав? Нічим. Тим більше що самопочуття моє не найгірше. У вухах у мене весь час лунає заклик: «О, суд невидимий, настань же!»

Щоб оті фальшиві місця, які нізащо не хочуть вимітатися з оповідання, нарешті дали мені спокій, я допишу ще двоє:

«Він дихав гучно, так ніби зітхав, шкодуючи за сном, в якому лихо пережити легше, ніж у нашому світі, отож звичайне дихання уже саме собою стає зітханням».

«Тепер я поглядаю на нього з такою легкістю, як поглядають на головоломку, кажучи собі: “То й що, коли я не можу загнати кульки в їхні дучки, адже все це – моє, склянка, дошка, кульки й решта; усе це мистецтво я можу просто сховати собі до кишені”».

21 грудня. Примітні місця з «Подвигів Великого Александра» Михайла Кузьміна:

«Дитина, верхня половина якої мертва, нижня – жива, дитячий трупик із червоними ніжками, що ворушаться».

«Нечистих царів, Ґоґа й Маґоґа, які харчувалися черв’яками та мухами, він загнав до потрісканих скель і до кінця світу запечатав їх Соломоновою печаттю».

«Кам’яні потоки, де замість води з гуркотом перекочується каміння, піщані струмки, які течуть три дні на південь, три дні – на північ».

«Амазонки, жінки з випаленою правою груддю, короткими косами, в чоловічому взутті».

«Крокодили, що своєю сечею спалюють дерева».

Був у Баума, слухав такі чудові речі! Я кволий, як досі й завжди. Таке відчуття, немовби мене зв’язали, але водночас й інше, нібито якби розв’язали, було б іще гірше.

22 грудня. Сьогодні я навіть не важуся ставити собі докорів. Кинуті в цей порожній день, вони мали б огидний відголосок.

24 грудня. Щойно я пильніше придивився до свого письмового столу й збагнув, що за ним нічого путнього не зробиш. На ньому лежить безліч усіляких речей, створюючи безлад без будь-якої розміреності й бодай якоїсь сумісності безладно розкиданих речей, яка звичайно й дає змогу терпіти будь-який безлад. Хай там який безлад виявиться на зеленому сукні, він може бути й у партері старих театрів. Та коли із стоячих місць… (Наступний запис другого дня.)

25 грудня.…з висунутої шухляди під приставкою до столу виповзають у вигляді зовнішніх сходів підшивки давніх газет, каталоги, листівки з краєвидами, листи – всі почасти просто розірвані, почасти розпечатані, – і це непристойне видовище псує все. Окремі досить великі речі в партері виступають щонайактивніше, так ніби в театрі дозволено, щоб у глядацькій залі торговець давав лад своїм конторським книгам, стельмах цюкав сокирою, офіцер розмахував шаблею, священник звертався до сердець, вчений – до розуму, політик – до громадянського почуття, щоб закохані не стримували себе, і т. ін. Це тільки на моєму письмовому столі дзеркало стоїть так, що хоч зараз сідай голитися, одежна щітка лежить щетиною вниз, гаманець відкритий – на той випадок, якщо я схочу за щось заплатити, з низки ключів один стирчить – хоч бери й стромляй його в замок, а краватка ще трохи обвиває скинутий комірець. Вище наступна висунута шухляда приставки, затиснена з боків двома невеличкими замкненими шухлядками, являє собою не що інше, як таку собі комірчину, немовби низенький балкон глядацької зали, по суті, найвидніше місце в театрі, зарезервоване для найвульгарніших людей, для старих гульвіс, в яких внутрішній бруд помалу проступає назовні, для неотесаних парубків, що позвішували ноги з балконних поручнів. Сім’ї, в яких так багато дітей, що на них лише кидають короткий погляд, не в змозі всіх їх перерахувати, розводять тут бруд убогих дитячих кімнат (уже в самісінький партер затікає), в темному заднику сидять невиліковні хворі – на щастя, їх видно тільки тоді, коли туди присвічують, і т. ін. У цій шухляді лежать старі папери, які я вже давно б повикидав, якби мав кошика на сміття, олівці з обламаними оливами, порожня сірникова коробка, прес-пап’є з Карлсбада, лінійка з таким нерівним краєм, який зашкодив би навіть сільському путівцю, численні запонки, тупі леза до бритви (для них нема місця на цілому світі), затискачі до краваток і ще одне важке залізне прес-пап’є. А в шухляді вище…

Убого, убого, і все ж непогано сказано. Вже північ, та, позаяк я добре виспався, це може бути вибаченням лише постільки, поскільки вдень я взагалі не написав би нічого. Увімкнена електрична лампочка, тиша в квартирі, темрява за вікном, останні хвилини перед тим, як заснути, – все це дає мені право писати, хай це буде навіть щось найубогіше. І цим правом я поспішаю скористатися. Отакий я.

26 грудня. Два з половиною дні – щоправда, не повністю – я пробув сам, і тепер я вже коли й не перетворений, то принаймні на шляху до цього. Самотність має наді мною владу, на яку можна покластися. Моє нутро розслаблюється (поки що тільки поверхово) і ладне розкрити свою глибінь. Усередині в мене починає лаштуватися сякий-такий лад, і саме це мені потрібно понад усе, бо коли хисту небагато, нема нічого гіршого, ніж безлад.

27 грудня. Я не маю більше сили написати жодного речення. Та якби ж то йшлося про слова, якби ж то досить було, дописавши одне слово, спокійно відвернутися, не маючи сумніву, що це слово ти цілком наповнив собою.

Пополудні я трохи поспав, а коли прокинувся, то лежав на канапі, пригадував деякі любовні пригоди часів юності, розчаровано затримався на одній нагоді, якою не скористався (я лежав тоді трохи застуджений у ліжку, а моя гувернантка читала мені «Крейцерову сонату», тішачись нищечком моїм збудженням), уявив свою вегетаріанську вечерю, лишився задоволений своїм травленням і засумнівався, чи вистачить світла моїх очей на все моє життя.

28 грудня. Коли я кілька годин поводжуся по-людському, як оце сьогодні з Максом, а потім у Баума, то перед сном мене вже розпирає пиха.