Читать книгу Стук у браму - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 2

I

Годині о дванадцятій деякі люди вже підвелися, вклонились, потиснули одне одному руки, сказали, що було дуже приємно, і вийшли через велику дверну пройму в передпокій, аби вдягтися. Господиня стояла посеред кімнати, рухливо кланяючись, а її сукня лягала витонченими бганками.

Я сидів за маленьким столиком – у нього були три витягнуті тонкі ніжки, – прикладаючись до третьої чарчини «Бенедиктину» й одночасно оглядаючи свій невеликий запас печива, яке я сам знайшов і наклав собі, бо воно мало тонкий смак.

Тут до мене підійшов мій новий знайомий і, трохи неуважно посміхнувшись моєму заняттю, сказав тремтячим голосом:

– Даруйте, що я підійшов до вас. Але досі я сидів один зі своєю дівчиною в сусідній кімнаті. З пів на одинадцяту, зовсім не так довго. Вибачте, що я це говорю вам. Ми ж не знаємо один одного. Чи не правда, що ми зустрілися на сходах і сказали один одному кілька важливих слів, а тепер я вже говорю вам про свою дівчину, але ви вже мені – прошу вас – даруйте, щастя рветься з мене назовні, я нічого не міг вдіяти. А що в мене немає інших знайомих, яким я довіряю…

Так він говорив. А я засмучено подивився на нього – шматок-бо фруктового торта, який перебував у мене в роті, був недобрий на смак – і сказав йому в його приємно спаленіле лице:

– Я радий, що здаюся вам гідним довіри, але засмучений тим, що ви мені це розповідаєте. І ви самі – не були б ви такі схвильовані – відчули б, як це недоречно – розповідати людині, яка сидить на самоті і п’є горілку, про кохану дівчину.

Коли я це сказав, він раптом сів, відкинувся й опустив руки. Потім, зігнувши в ліктях, притиснув їх до себе і досить гучним голосом заговорив наче до себе самого:

– Ми сиділи там самі-самісінькі… в кімнаті… з Аннерль, і я цілував її… цілував… її… в губи… цілував вухо… плечі.

Кілька чоловіків, які стояли поблизу і вирішили, що точиться якась жвава розмова, позіхаючи, підійшли до нас. Тому я встав і голосно сказав:

– Добре, якщо ви хочете, я піду, хоча нерозумно йти зараз на Лаврінову гору[1], адже погода ще холодна, а що випало трохи снігу, то дороги слизькі, наче ковзанка. Але якщо ви хочете, я піду з вами.

Спершу він здивовано подивився на мене і розкрив рота з широкими і червоними вологими губами. Але потім, побачивши чоловіків, які були вже близенько, засміявся, встав і сказав:

– О, нічого, холод на користь, наш одяг увесь просякнутий жаром і димом, та й я, напевно, п’яненький, хоча пив мало, атож, попрощаємося й підемо.

Ми підійшли до господині, і, коли він цілував їй руку, вона сказала:

– Їй-бо, я рада, що сьогодні у вас таке щасливе обличчя, зазвичай воно серйозне й тоскне.

Доброта цих слів зворушила його, і він іще раз поцілував їй руку; вона усміхнулася.

У передній стояла покоївка, ми побачили її зараз уперше. Вона подала нам пальто і взяла потім ліхтарик, щоб посвітити нам на сходах. А гарна ж була дівчина. Шия в неї була оголена і тільки під підборіддям пов’язана чорною оксамитовою стрічкою, а її просторо вбране тіло граційно згиналося, коли вона спускалася перед нами по сходах, світячи ліхтариком. Її щоки розчервонілись, бо вона випила вина, а її вуста були напіввідкриті.

Внизу сходів вона поставила ліхтарик на сходинку, похитуючись, пішла до мого знайомого, обняла і поцілувала його й затрималася в обіймах. Лише коли я вклав їй у руку монету, вона сонно відірвалася від нього, повільно відкрила маленькі двері під’їзду і випустила нас у ніч.

Над порожньою, рівномірно освітленою вулицею стояв великий місяць на трохи хмарному і через це ще ширшому небі. Лежав сніжок. Ноги на ходу ковзали, тому треба було робити маленькі кроки.

Щойно ми вийшли на вулицю, я помітно підбадьорився. Я пустотливо задирав ноги, тріскотячи суглобами, викрикував на всю вулицю якесь ім’я, наче від мене за рогом зник приятель, підстрибуючи, кидав угору капелюх і хвалькувато підхоплював його.

А мій знайомий незворушно йшов поруч. Голова його була опущена. І він нічого не говорив.

Це здивувало мене, бо ж я очікував, що радість його роздратує, коли навколо нього не стане людей. Я принишкнув. Щойно я зібрався схвально плеснути його по плечу, як мене охопив сором, і я ніяково відсмикнув руку. Що вона не була мені потрібна, то я застромив її в кишеню пальта.

Отже, ми йшли мовчки. Я стежив за звуками наших кроків і не розумів, що мені за ним не вгнатися. Це трохи хвилювало мене. Місяць був ясний, усе було видно чітко. Там і сям хтось дивився у вікно і розглядав нас.

Коли ми прийшли на вулицю Фердинанда, я помітив, що мій знайомий завів якусь мелодію; зовсім тихо, але я почув. Я образився на це. Чому він зі мною не розмовляв? А якщо я йому не потрібен, навіщо він порушив мій спокій. Я з досадою згадав про славні ласощі, які я через нього залишив на столику. Я згадав також про «Бенедиктин» і трохи повеселішав, майже, можна сказати, запишався. Я взявся в боки і уявив, що гуляю самохіть. Я був у гостях, врятував від ганьби одного невдячного юнака і тепер гуляю під місяцем. Весь день на службі, ввечері в гостях, уночі на вулиці і нічого надміру. Безмежно природний лад життя!

Однак мій знайомий ще йшов ззаду, ба він навіть пришвидшив крок, помітивши, що відстав від мене, і вдав, що це цілком природно. А я подумав, чи не краще мені звернути в бічну вулицю, бо ж не зобов’язаний я гуляти разом. Я можу піти додому один, і ніхто не сміє затримувати мене. Запалю настільну лампу в залізному корпусі в себе в кімнаті, сяду в своє крісло, що стоїть на драному східному килимі… Коли я дійшов цієї думки, мене охопила слабкість, яка завжди бере мене, щойно подумаю про те, аби знову піти в своє житло і знову на самоті проводити години серед помальованих стін і на підлозі, яка, якщо дивитися на неї в люстро із золотою рамою, що висить на задній стіні, косо падає вниз. У мене втомилися ноги, і я вже готовий був у всякому разі піти додому і лягти в ліжко, як раптом у мене виник сумнів, чи треба, йдучи геть, прощатися зі своїм знайомим чи ні. Але я був занадто боязкий, щоб піти не попрощавшись, і занадто слабкий, щоб попрощатися голосно, тож я знову зупинився, сперся на будинкову стіну, освітлену місяцем, і почекав.

Мій знайомий підійшов бадьорим кроком і був, мабуть, певною мірою стурбований. Він заметушився, закліпав очима, розпростер руки, різко скинув голову в мій бік, бажаючи, здавалося, всім цим показати, що здатен гідно оцінити жарт, який я утнув тут для його розваги. Я був безпорадний і тихо сказав:

– Сьогодні веселий вечір.

При цьому я видав вимучений смішок. Він відказав:

– Так, а ви бачили, як і покоївка поцілувала мене?

Я не міг говорити, бо в моєму горлі було повно сліз, тому я спробував висурмити, наче поштовий ріжок, щоб не залишатися німим.

Він спершу заткнув вуха, потім, люб’язно дякуючи, потиснув мені праву руку. Та, напевно, виявилася на дотик холодною, бо він одразу відпустив її і сказав:

– У вас холоднюща рука, губи покоївки були тепліші, авжеж.

Я тямуще кивнув головою. Благаючи Господа дати мені стійкість, я сказав:

– Так, правда ваша, ми підемо додому, вже пізно, а завтра вранці мені йти на службу; уявіть собі, можна і там поспати, але це не годиться. Ви маєте рацію, підемо додому.

При цьому я подав йому руку, немов справу було остаточно вирішено. Але він з посмішкою підхопив мою манеру висловлюватися:

– Так, ви маєте рацію, таку ніч не можна проспати в ліжку. Уявіть собі, скільки щасливих думок душиш ковдрою, коли спиш один у своєму ліжку, і скільки нещасних снів зігріваєш нею.

І, радіючи з цього натхнення, він із силою схопив мене за піджак на грудях – вище він не діставав – і з запалом трусонув мене; потім заплющив очі і довірливо сказав:

– Знаєте, який ви? Ви смішний.

При цьому він пішов далі, а я пішов за ним, не помітивши того, бо мене цікавила його думка.

Спершу мене це потішило, бо як би показувало, що він прозирає в мені щось таке, чого в мені хоч і не було, але воно підносило мене в його очах тим, що він це прозирав. Таке ставлення мене щасливило. Я був радий, що не пішов додому, і мій знайомий набув для мене неабиякої ваги, адже він надавав мені перед людьми цінність, яку я отримував від нього без будь-яких моїх зусиль! Я дивився на мого знайомого ласкавими очима. Подумки я захищав його від небезпек, надто від суперників і ревнивців. Його життя стало мені дорожче за моє власне. Я вважав його обличчя за гарне, я був гордий його успіхом у жіночої статі і долучався до поцілунків, які він цього вечора отримав від двох дівчат. О, цей вечір був веселий! Завтра мій знайомий говоритиме з панною Анною; спершу, звісно, про речі звичайні, а потім він раптом скаже: «Вчора вночі я був руч об руч з однією людиною, яку ти, мила Анна, напевно ніколи не зустрічала. На вигляд вона – як це описати? – як розгойдана жердина, на яку трохи криво настромлена жовтошкіра і чорнява голова. Його тіло обвішано безліччю невеликих, яскравих, жовтуватих клаптиків, які вчора цілком прикривали його, бо в тиші цієї ночі гладко прилягали до нього. Він боязко йшов поруч зі мною. Ти, моя мила Аннерль, ти, що вміє так добре цілувати, ти, я знаю, трохи посміялась і трохи злякалася б, а я, чия душа розлітається по вітру від кохання до тебе, я радів його присутності. Він, може, нещасний, і тому він мовчить, і все ж при ньому відчуваєш безперервне щасливе занепокоєння. Адже вчора я був зламаний власним щастям, але я мало не забув про тебе. Мені здавалося, що з кожним подихом його запалих грудей підносилося тверде склепіння зоряного неба. Обрій розчинився, і під палаючими хмарами відкрилися ті нескінченні далі, які роблять нас щасливими… О небо, як я кохаю тебе, Аннерль, і твій поцілунок мені миліший за будь-які далі. Більше не будемо говорити про нього, а кохатимемо одне одного».

Коли ми, повільно крокуючи, вийшли потім на набережну, я хоч і заздрив своєму знайомому через поцілунки, але і радів, що переді мною, яким я йому видаюся, йому, ймовірно, соромно.

Так думав я. Але мої думки тоді плуталися, бо Влтава і міські квартали на іншому березі були оповиті темрявою. Горіло, граючись із задивленими очима, лише кілька вогнів.

Ми зупинилися біля огорожі. Я вдягнув рукавички, бо від води віяло холодом; потім я не знати чому зітхнув, як це хочеться зробити біля річки вночі, і хотів піти далі. Але мій знайомий дивився в воду і не ворушився. Потім він підійшов ще ближче до поручнів, сперся ліктями на залізо і поклав чоло на долоні.

Це здалося мені дурним. Я змерз і підняв комір пальта. Мій знайомий випростався і перехилився через перила тулубом, який тримався тепер на його напружених руках. Я засоромлено поквапився заговорити, щоб придушити позіхання:

– Правда ж, дивно, що саме тільки ніч здатна цілком накрити нас спогадами? Зараз, наприклад, мені пригадується ось що. Одного разу я сидів на лавці на березі річки в незручній позі. Поклавши голову на руку, що лежала на дерев’яній спинці лавки, я дивився на туманні гори іншого берега і чув ніжну скрипку, на якій хтось грав у прибережному готелі. По обох берегах снувалися потяги, пускаючи блискучий дим.

Так говорив я, гарячково намагаючись уявити за словами якісь любовні історії з цікавими становищами; не завадило б і трохи грубості, рішучості, насильства.

Але не встиг я вимовити перші слова, як мій знайомий байдуже і лише здивувавшись, що я досі тут, – так мені здалось – обернувся до мене і сказав:

– Знаєте, так завжди буває. Коли я сьогодні спускався по сходах, щоб ще прогулятися ввечері, перш ніж піти в гості, я здивувався тому, як теліпалися мої червоні руки в білих чохлах, і тому, що теліпалися вони неабияк жваво. Тут я став чекати пригоди. Так завжди буває.

Останнє він кинув уже на ходу, ненароком, як маленьке спостереження. Мене ж це вельми зворушило, і я засмутився, що, можливо, йому неприємна моя довготелеса фігура, поруч з якою він цілком міг здатися занадто маленьким. І ця обставина, хоча надворі стояла ніч і ми майже нікого не зустрічали, мучила мене так сильно, що я зігнув спину аж так, що мої руки на ходу торкалися колін. Але щоб мій знайомий не помітив мого наміру, я міняв свою поставу дуже поступово, з великою обережністю і намагався відвернути від себе його увагу зауваженнями про дерева на Стрілецькому острові і про те, як у річці відбиваються ліхтарі на мості. Але він раптом різко повернувся обличчям до мене і поблажливо сказав:

– Чому ви так ходите? Ви ж геть згорбилися і заввишки стали майже з мене.

Що він сказав це люб’язно, то я відповів:

– Це можливо. Але мені ця поза приємна. Я слабенький, знаєте, і мені буває занадто важко триматися прямо. Це не дрібниця, я дуже довго…

Він сказав дещо недовірливо:

– Та це просто примха. Раніше ж ви, по-моєму, йшли, випроставшись на весь зріст, та й в гостях ви трималися непогано. Ви ж навіть танцювали – чи ні? Ні? Але йшли ви гордо, і це ви, звичайно, можете і зараз.

Я відповів наполегливо і з заперечувальним жестом:

– Так, так, я йшов гордо. Але ви недооцінюєте мене. Я знаю, що таке хороші манери, і тому йду згорбившись.

Але це не здалося йому простим, в сум’ятті від свого щастя він не зрозумів зв’язок моїх слів і докинув тільки:

– Ну, як знаєте, – і подивився на годинник Мельникової вежі, який показував майже першу годину.

Я ж сказав подумки: «Яка безсердечна ця людина! Яка прикметна й явна його байдужість до моїх смиренних слів! Вона щаслива, ось у чому біда, і така властивість щасливих – вважати за природне все, що відбувається навколо них. Їхнє щастя встановлює в усьому чудовий зв’язок. І якби я стрибнув зараз у воду або якби почав перед ним корчитися в судомах на бруківці під цією аркою, то все одно б я мирно вписався в його щастя. Так, якби йому втовкмачити – щасливі такі небезпечні, це безсумнівно, – він убив би мене як зарізяка. Це не підлягає сумніву, і, що я боягузливий, то я від жаху навіть не наважився б закричати… О боже!»

Я в страху озирнувся. Удалині перед кав’ярнею з прямокутними чорними вікнами по бруківці ковзав поліцист. Його шабля трохи заважала йому, він узяв її в руку, і тепер справа пішла значно краще. А вже почувши здалеку, що він слабо скрикує, я остаточно переконався, що він мене не врятував би, коли моєму знайомому схотілося б випустити з мене дух.

Зате тепер я знав, що мені робити, бо якраз перед страшними подіями мене охоплює велика рішучість. Мені слід було втекти. Це було дуже легко. Тепер, біля повороту ліворуч до Карлового моста, я міг шмигнути направо в Карпову вулицю. Вона була з закутками, там було багато темних підворіть і пивничок, наразі ще відкритих; мені не слід було впадати у відчай.

Коли ми вийшли з-під арки в кінці набережної, я з піднятими руками побіг у цю вулицю; але достоту, добігши до маленьких дверей церкви, впав, бо там була сходинка, яку я не помітив. Гупнувся добряче. Найближчий ліхтар був далеко, я лежав у темряві. З пивниці навпроти вийшла товстуха з закуреним ліхтариком – подивитися, що трапилося на вулиці. Фортепіанна гра змовкла, і якийсь чоловік розкрив прочинені двері нарозтвір. Він чудово харкнув на сходинку і, лоскочучи товстуху між грудей, сказав, що те, що сталося, у всякому разі не має значення. Потім вони повернулись, і двері знову зачинилися.

Спробувавши встати, я знову впав. «Ожеледь», – мовив я і відчув біль у коліні. Але все ж мене тішило, що люди з пивниці мене не побачили, і тому мені здалося, що найзручніше пролежати тут до схід сонця.

Мій знайомий дійшов один, напевно, до моста, не помітивши мого зникнення, бо до мене він прийшов не відразу. Я не бачив, щоб він був здивований, коли співчутливо схилився до мене і погладив мене м’якою рукою. Він провів по моїх вилицях вгору і вниз, а потім поклав два товстих пальці на мій низький лоб.

– Ви забилися, так? Ожеледь, треба бути обережним… У вас болить голова? Ні? Так-то.

Він говорив співуче, немов розповідав історію, до того ж дуже приємну історію про далезний біль у чиємусь коліні. Він і руками рухав, а й не думав піднімати мене. Я підпер собі голову правою рукою – лікоть лежав на бруківці – і забубонів, як старий дяк, щоб не забути це:

– Не знаю, власне, навіщо я побіг праворуч. Але я побачив, як під аркадами цієї церкви – не знаю, як вона зветься, о, будь ласка, даруйте – бігає кішка, маленька кішечка, і шерсть у неї була світла. Тому я помітив її… О ні, річ не в цьому, даруйте, але досить важко цілий день володіти собою. Для того ми і спимо, щоб змогтися для цієї праці, а якщо ми не спимо, то з нами нерідко трапляються безглузді речі, але було б неввічливо з боку наших супутників голосно цьому дивуватися.

Мій знайомий, тримаючи руки в кишенях, подивився на порожній міст, на Конгрегаційну церкву[2], потім – на небо, під той час ясне. Що він не слухав мене, то злякано сказав:

– Ну, чому ж ви не говорите, дорогий? Вам зле?.. Ну, чому ж ви, власне, не встаєте?.. Адже тут холодно, ви застудитесь, а потім ми ж збиралися на Лаврінову гору.

– Звичайно, – мовив я, – вибачте, – і підвівся самостійно, відчуваючи, проте, сильний біль. Я хитався і мимоволі вперся поглядом у статую Карла Четвертого, щоб дізнатися, де я перебуваю. Але місячне світло було невправне і Карла Четвертого теж зворухнуло. Я здивувався, і мої ступні значно зміцніли через страх, що Карл Четвертий впаде, якщо я не приберу заспокійливої пози. Згодом моє зусилля виявилося марним, бо Карл Четвертий таки впав, якраз коли мені подумалося, що мене кохає дівчина у гарній білій сукні.

Я б’юся марно і багато пропускаю. Яка це щаслива була думка щодо дівчини!.. І як це мило було з боку місяця, що він висвітлював і мене, а я через скромність хотів стати під склепіння вежі біля мосту, зрозумівши, що це просто природно, щоб місяць освітлював усе. Тому я з радістю розпросторив руки, щоб повністю насолодитися місяцем… Тут мені згадалися вірші:

і мені зробилося легко, коли я, вдаючи з допомогою млявих рук плавальні рухи, безболісно й легко посунув уперед. Моїй голові було спокійно в прохолодному повітрі, а кохання дівчини в білому сумно захоплювало мене, бо мені здавалося, ніби я пливу геть від закоханої, а також від туманних гір її краю… І я згадав, що одного разу зненавидів одного щасливого знайомого, який і зараз, можливо, йшов поруч зі мною, і потішився, що моя пам’ять така гарна, що в ній зберігаються навіть такі другорядні речі. Адже у пам’яті навантаження велике. Раптом у голову полізли назви всієї сили-силенної зірок, хоча я ніколи не вчив їх. Так, це були цікаві назви, важко запам’ятовувані, але я знав усі і дуже точно. Високо піднявши вказівний палець, я голосно викрикував назву кожної… Але я недовго називав зірки, бо мені треба було плисти далі, якщо я не хотів зануритися занадто глибоко. Але щоб мені потім не сказали, що плисти над бруківкою може кожен і про це не варто розповідати, я, налягши на ноги, піднявся над поручнями і кружляв уплин біля кожної статуї святого, яку зустрічав на шляху… Біля п’ятої, саме коли я впевненими помахами затримався над бруківкою, мій знайомий схопив мою руку. Тепер я знову стояв на бруківці і відчував біль у коліні. Я вже забув назви зірок, а щодо милої дівчини пам’ятав тільки, що на ній була біла сукня, але ніяк не міг згадати, які підстави були у мене вірити в її кохання. У мені піднялася велика і цілком обґрунтована злість на свою пам’ять і страх, що я втрачу цю дівчину. І я заходився напружено і безперервно повторювати «біла сукня, біла сукня», щоб хоча б за допомогою однієї цієї ознаки зберегти її для себе. Але це не допомогло. Мій знайомий чимраз ближче підступав до мене зі своїми промовами, і тієї миті, коли я почав розуміти його слова, щось біле витончено перехопилося перилами мосту, пронеслося через мостову вежу і стрибнуло в темну вулицю.

– Я завжди любив, – сказав мій знайомий, вказуючи на статую святої Людмили, – руки цього янгола, ліворуч. Їхня тонкість безмежна, і пальці тремтять, напружившись. Але від сьогоднішнього вечора ці руки мені байдужі, можна сказати, бо я цілував руки.

Тут він обійняв мене, поцілував мій одяг і притулився головою до мого тулуба.

Я сказав:

– Так, так. Я вам вірю. Я не сумніваюся, – і при цьому щипав своїми пальцями, коли він відпускав їх, його литки. Але він цього не відчував. Тоді я сказав собі: «Чому ти йдеш з цією людиною? Ти її не любиш і ненависті до нього теж не плекаєш, бо щастя полягає тільки в дівчині, і навіть точно невідомо, що вона вбирається в білу сукню. Значить, ця людина тобі байдужа… повтори: байдужа. Але вона й безпечна, як з’ясувалося. Тому йди з ним далі на Лаврінову гору, бо ти вже на шляху туди прекрасної ночі, але не заважай йому говорити і розважайся по-своєму, цим – скажи це тихо – ти захистиш себе найкраще».

II

Забави, або доказ того, що жити не можна

1. ЇЗДА ВЕРХИ

Напрочуд спритно я вже скочив на плечі свого знайомого і, штовхаючи кулаками в спину, змусив його тікати підтюпцем. А коли він ще комизився і часом навіть зупинявся, я бив його чобітьми по животу, щоб осмілити. Це вдалося, і ми з хорошою швидкістю проникали чимраз далі вглиб великого, але ще невикінченого краю, де був вечір.

Путівець, яким я їхав, був кам’янистий і помітно йшов угору, але якраз це мені подобалося, і я змушував його стати ще кам’янистішим і крутішим. Варто було моєму знайомому спіткнутися, як я тягнув його за волосся вгору, а варто було йому застогнати, лупив кулаками по голові. При цьому я відчував, яка корисна для мого здоров’я ця вечірня їзда верхи в цьому гарному настрої, і, щоб зробити її ще скаженішою, я пускав на нас довгі пориви зустрічного вітру. Тепер я ще й збільшував на широких плечах свого знайомого підскоки при їзді верхи і, обома руками вчепившись в його шию, далеко закидав голову і дивився на різноманітні хмари, які, слабкіші за мене, незграбно летіли за вітром. Я сміявся і тремтів від відваги. Моє пальто розіпнулося і давало мені силу. При цьому я міцно зчіплював руки, вдаючи, ніби не знаю, що тим самим душý свого знайомого.

А в небо, що його мені поступово закривали викривлені гілки дерев, які росли з моєї волі край дороги, я в гарячці руху кричав:

– У мене ж є інші справи, крім того, щоб вічно слухати любовну маячню. Чому він прийшов до мене, цей балакучий закоханий? Вони всі щасливі і стають особливо щасливі, коли інший це знає. Вони думають, що у них зараз щасливий вечір, і вже тому радіють майбутньому життю.

Тут мій знайомий впав, і, оглянувши його, я побачив, що у нього важко поранене коліно. Що користі від нього більше не було, то я залишив його на каменях і тільки свистком спустив з висоти кілька шулік, які слухняно і з поважними дзьобами сіли на нього, щоб його охороняти.

2. ПРОГУЛЯНКА

Я незворушно пішов далі. Але, боячись, що пішки гірською дорогою йти буде важко, я змусив дорогу робитися дедалі пологішою і нарешті спуститися в долину.

Камені зникли з моєї волі, вітер затих і загубився в вечорі. Я йшов хорошим кроком, а що я йшов з гори, то підніс голову, підібрався і схрестив руки на потилиці. Оскільки я люблю ялинники, я йшов через ялинники, а що мені подобається мовчки дивитися на зоряне небо, то зірки сходили для мене на широко розпростореному небі повільно і спокійно, як це взагалі їм властиво. Я бачив лише окремі витягнуті хмари, гнані вітром, який дув тільки на їхній висоті.

Далеченько проти моєї дороги подумки я поставив, ймовірно, відокремлену від мене рікою гору, вершина якої поросла чагарником і межувала з небом. Мені чітко було видно навіть дрібні розгалуження і рухи найвищих гілок. Це видовище, хоч яке воно було звичайне, потішило мене настільки, що, хитаючись пташкою на прутах цих віддалених скуйовджених кущів, я забув наказати зійти місяцю, який уже лежав за горою, обурюючись, ймовірно, на таку затримку.

Аж тут прохолодне сяйво, що передує сходу місяця, розтеклося по горі, і раптом місяць сам піднявся за одним із неспокійних кущів. Я ж під цей час дивився в інший бік, і, коли я тепер подивився вперед і раптом побачив, як він світить вже майже всією своєю повнею, я з тьмяними очима зупинився, бо здавалося, що моя похила дорога веде прямо в цей страшний місяць.

Але незабаром я звик до нього і спокійно спостерігав, як важко він підбивається, поки нарешті – а ми з ним пройшли назустріч один одному вже неабияку відстань – не відчув приємної сонливості, яка напала на мене, як я думав, через труднощі цілого дня, яких я, правда, вже не пам’ятав. Я йшов деякий час із заплющеними очима, не засинаючи тільки завдяки тому, що голосно і рівномірно плескав у долоні.

Та потім, коли дорога стала вислизати у мене з-під ніг і все, стомившись, як і я, почало зникати, я поквапився гарячково видертися на схил праворуч дороги, щоб ще вчасно прийти в високий, заплутаний сосновий ліс, де збирався проспати ніч. Треба було поспішати. Зірки вже темніли, і місяць недолужно тонув у небі, як у бурхливій воді. Гора була вже частиною ночі, дорога тривожно закінчувалася там, де я повернувся до схилу, а з глибини лісу чувся дедалі ближчий гуркіт падаючих стовбурів. Тепер я міг би відразу впасти в мох і заснути, але, боячись мурах, я, чіпляючись за стовбур ногами, виліз на дерево, яке теж уже хиталося без вітру, ліг на гілку, сперся головою на стовбур і квапливо заснув, а на тремтливому кінці гілки сиділа й хиталася білочка моєї примхи зі стрімким хвостом.

Річка була широка, і галасливі хвильки її були освітлені[3]. На іншому березі теж були луки, які переходили потім у чагарник, за яким ген-ген бовваніли світлі алеї плодових дерев, що йшли до зелених пагорбів.

Зрадівши цьому виду, я ліг і, затиснувши собі вуха через страх почути плач, подумав, що тут можу заспокоїтися. Адже тут порожньо і красиво. «Не потрібна велика мужність, щоб тут жити. Тут доведеться мучитися, як деінде, але при цьому не доведеться гарно рухатися. Це буде ні до чого. Бо тут тільки гори і велика річка, і я ще досить розумний, щоби вважати їх безживними. Так, спотикаючись на самоті на дедалі вищих лугових стежках, я буду не більше полишеним, аніж ця гора, хіба що почуватимуся полишеним. Але думаю, що і це минеться».

Так грав я зі своїм майбутнім життям і завзято намагався забути. При цьому я, мружачись, дивився на те небо, що вирізняється напрочуд щасливим забарвленням. Таким я вже давно не бачив його, це зворушило мене і нагадало мені окремі дні, коли я теж думав, що бачу його таким. Я забрав долоні від вух, розвів руки в різні боки і впав у трави.

Я почув, як далеко хтось тихо схлипує. Зірвався вітер, і з шурхотом злетіли купи сухого листя, яких я раніше не бачив. З плодових дерев шалено посипалися на землю незрілі плоди. З-поза якоїсь гори піднялися потворні хмари. Хвилі ріки скрипіли і поступалися назад од вітру.

Я швидко встав. У мене боліло серце, бо тепер мені здавалося неможливим вибратися з моїх знегод. Я вже хотів покинути цю місцевість, щоб повернутися у своє колишнє життя, як раптом мене пройняла думка: «Як чудово, що в наш час значних осіб іще переправляють через річки в такий непростий спосіб. Нічим іншим цього не пояснити, як тим, що це старий звичай». Я похитав головою, бо був здивований.

3. ТОВСТУН

а) Промова до місцевості

З кущів на інший берег вийшло четверо кремезних голих чоловіків, які несли на плечах дерев’яні ноші. На цих ношах по-східному сидів товстючий чоловік. Хоча його несли через кущі по бездоріжжю, він не розсовував колюче гілля, а спокійно розштовхував його своїм нерухомим тілом. Його складчасті маси жиру були розпластані так ретельно, що цілком покривали носилки і ще звисали з боків, як краї жовтуватого килима, однак нітрохи не заважали йому. У нього був нехитрий вираз обличчя людини, яка задумалась і не намагається приховати це. Часом він заплющував очі; коли він відкривав їх знову, підборіддя його кривилося.

– Ця місцевість заважає мені думати, – сказав він тихо, – через неї мої міркування гойдаються, наче ланцюгові мости під час божевільного перебігу. Вона гарна і тому хоче, щоб на неї дивилися.

Я заплющую очі і кажу: ти, зелена горо біля річки, ти, у якій проти води є перекотисте каміння, ти красива.

Але вона незадоволена, вона хоче, щоб я розплющив очі і дивився на неї.

А якщо я з заплющеними очима скажу: горо, я тебе не люблю, бо ти нагадуєш мені хмари, вечірні зорі і високе небо, а це речі, які змушують мене мало не плакати, бо їх не досягти тому, кого носять на маленьких ношах. А показуючи мені все це, ти, підступна горо, затуляєш мені даль, яка мене тішить, бо в прекрасній перспективі показує досяжне. Тому я не люблю тебе, горо біля води, ні, я не люблю тебе.

Але ця промова залишить її такою ж байдужою, як попередня, якщо я не говоритиму з розплющеними очима. Інакше вона не буде задоволена.

А хіба ми не повинні продовжувати її прихильність до нас, щоб узагалі зберегти її, ту, яка плекає таку химерну пристрасть до каші наших мізків? Вона обвалить на мене свої зубчасті тіні, вона мовчки виставить переді мною жахливо голі стіни, і мої носії спіткнуться об каміння на дорозі.

Але не тільки гора така пихата, така настирлива і така потім мстива, таке ж і все інше. Тому я повинен, округливши очі – о, їм боляче, – раз по раз повторювати:

«Так, горо, ти прекрасна, і мене тішать ліси на твоєму західному схилі… І тобою, квітко, я теж задоволений, і твій рожевий колір веселить мені душу… Ти, траво на луках, вже висока і потужна і даруєш прохолоду… І ти, дивовижний чагарнику, який штрикається так несподівано, що наші думки відразу розсіюються. А до тебе, річко, я маю таку велику симпатію, що дам пронести себе через твою пружну воду».

Голосно вимовивши десять разів цю хвалебну промову, що супроводжувалася смиренними рухами його тулуба, він опустив голову і, заплющивши очі, сказав:

– А тепер я прошу вас – горо, квітко, траво, чагарнику й річко, – дайте мені трохи місця, щоб я міг дихати.

Тут дійшло до хапливого пересування навколишніх гір, які посунулися за габу туману. Алеї хоч і залишилися на місці, сяк-так зберігаючи ширину дороги, але завчасно розпливлися: на небі перед сонцем стояла волога хмара з ледь просвічуваними краями, в тіні якої місцевість опускалась, а всі предмети втрачали свої прекрасні обриси.

Кроки носіїв долинули до мого берега, проте в темному чотирикутнику їхніх облич я нічого не міг розрізнити точніше. Я бачив тільки, як вони нахиляли голови убік і як згинали спини, бо ноша у них була незвичайна. Я злякався за них, помітивши, що вони втомилися. Тому я пильно стежив, коли вони ступили на траву берега, а потім ще рівним кроком пішли по мокрому піску, поки нарешті не занурилися в тонкі зарості очерету, де обидва задніх носії зігнулися ще нижче, щоб зберегти ноші в горизонтальному положенні. Я міцно зчепив пальці. Тепер, роблячи крок, вони мусили високо піднімати ноги, а відтак їхні тіла блищали від поту в прохолодному повітрі цього мінливого дня.

Товстун сидів спокійно, поклавши руки на стегна; довгі стебла очерету били його, розпрямляючись за передніми носіями.

Рухи носіїв ставали все менш рівномірними у міру того, як вони наближалися до води. Часом ноші гойдалися, наче вони вже на хвилях. Калюжки в очеретах потрібно було перестрибувати або обходити, бо вони могли виявитися глибокими. Одного разу піднялися з криком дикі качки і круто влетіли в хмару. Тут я побачив у короткій гримасі обличчя товстуна; воно було геть неспокійне. Я встав і незграбними стрибками помчав кам’янистим схилом, який відділяв мене від води. Я не звертав уваги на те, що це було небезпечно, думаючи тільки про те, щоб допомогти товстунові, коли його слуги не здолають більше його нести. Біг я так нерозважливо, що не зміг зупинитися внизу біля води і, трохи пробігши по хлюпкій воді, зупинився лише там, де вода була вже мені по коліно.

А на тому березі слуги, згинаючись, дійшли з ношами до води і, утримуючись за допомогою однієї руки над неспокійною водою, підпирали ноші чотирма волохатими руками, так що було видно незвично підняті м’язи.

Вода підступила спершу до підборідь, потім піднялася до ротів, голови носіїв позакидались, і ноші впали на плечі. Вода захлюпувала вже перенісся, а вони все ще не припиняли зусиль, хоча не дісталися і до середини річки. Тут на голови передніх упала невисока хвиля, і всі четверо мовчки потонули, захоплюючи за собою ноші своїми ручиськами. Вода стрімко ринула слідом.

Тут із країв великої хмари пробилося низьке світло вечірнього сонця, воно осяяло пагорби й гори на обрії, тоді як ріка і місцевість під хмарою були висвітлені неясно.

Товстун поволі повернувся в бік течії, і його понесло вниз по річці, наче ідола з якогось світлого дерева, який виявився непотрібним і тому полетів у річку. Він плив по відбивку хмари. Довгасті хмари тягнули його, а маленькі, згорбившись, штовхали, що викликало значне хвилювання, яке було помітно навіть по сплесках води біля моїх колін і біля надбережних каменів.

Я швидко видерся знову вгору по схилу, щоб супроводжувати товстуна на дорозі, бо ж справді любив його. І, можливо, я зможу що-небудь дізнатися щодо небезпеки цього на вигляд безпечного краю. Так я вийшов на смугу піску, до вузькості якої треба було ще звикнути, руки в кишенях, повернувши обличчя до річки під прямим кутом, так що підборіддя майже лежало у мене на плечі.

На надбережних наметнях сиділи ніжні ластівки.

Товстун сказав:

– Дорогий пане на березі, не намагайтеся врятувати мене. Це помста води і вітру; я пропав. Так, це помста, адже як часто ми – я і мій друг прочанин – нападали на ці речі, коли співав наш клинок, виблискували кимвали, чудово сяяли труби і спалахували зірниці литавр.

Маленька чайка, розпростерши крильця, пролетіла через його живіт, але швидкість її не зменшилася.

Товстун правив далі:

б) Початок розмови з богомільником

– Був час, коли я день у день ходив в одну церкву, бо дівчина, в яку я був закоханий, вечорами клячала там, молячись, по півгодини, і тоді я міг без перешкод дивитися на неї.

Коли одного разу ця дівчина не прийшла і я невдоволено дивився на тих, хто молиться, мою увагу притягнув до себе один юнак, який простягнувся на підлозі всім своїм худим тілом. Час від часу він, напружуючи всі сили, підносив голову і, зітхнувши кидав її на притиснуті до каменів руки.

У церкві було лише кілька старих жінок, які часто схиляли і повертали свої закутані голівки, щоб поглянути на того, хто молиться. Ця увага, здавалося, ущасливлювала його, бо перед кожним своїм нападом побожності він перевіряв очима, чи багато людей на нього дивиться.

Я визнав це за непристойність і вирішив заговорити з ним, коли він піде з церкви, і випитати у нього, чому він молиться таким чином. Так, я був роздратований, бо ж не прийшла моя дівчина.

Але лише за годину він підвівся, ревно перехрестився і рвучко рушив до хрестильниці. Я став на його шляху між кропильницею і дверима, знаючи, що не пропущу його без пояснень. Я скривив рот, як роблю завжди для підготовки, коли рішуче маю намір поговорити. Я виставив уперед праву ногу і сперся на неї, а ліву недбало поставив на носок; це теж додає мені твердості.

Можливо, що цей юнак вже зиркав на мене, коли кропив обличчя святою водою, а можливо, з занепокоєнням помітив мене ще раніше, бо тепер він несподівано помчав геть до дверей. Скляні двері зачинились. І коли я відразу ж слідом вийшов за двері, то вже не побачив його, бо там було кілька вузьких вулиць і народу як дим ішло.

У наступні дні він не з’являвся, а моя дівчина прийшла. Вона була в чорній сукні, обкладеній по коміру прозорим мереживом, – під ним прозирав півмісяць вирізу сорочки, – з нижнього краю шовк спадав добре скроєним коміром. А що дівчина прийшла, то я забув про того молодика і не цікавився ним навіть тоді, коли він потім знову регулярно був і молився своїм звичаєм. Але він завжди проходив повз мене з великим поспіхом, відвернувши обличчя. Можливо, річ тут у тому, що я завжди уявляв його собі тільки в русі, і тому, навіть коли він стояв, мені здавалося, що він крадеться.

Якось я затримався у себе в кімнаті. А проте ще пішов-таки до церкви. Дівчини я там уже не застав і хотів піти додому. Раптом я побачив, що цей юнак знову лежить тут. Тепер той старий випадок згадався мені й пробудив у мені цікавість.

Я навшпиньки прослизнув до дверей, дав монету сліпому жебракові, який там сидів, і причаївся поруч із ним за відкритим дверним створом. Я просидів там годину, скорчивши, можливо, лукаву фізіономію. Почувався я там добре і поклав приходити сюди частіше. Але в ході другої години я вирішив, що безглуздо сидіти тут через цього богомільника.

І все-таки я вже зі злістю дозволив павукам повзати по своєму вбранні і третю годину, коли останні відвідувачі, голосно дихаючи, виходили з темряви церкви.

Тут він теж з’явився. Він ішов обережно, і ноги його спершу немов обмацували підлогу, перш ніж ступити на неї.

Я підвівся, зробив великий і прямий крок і схопив хлопця за комір.

– Добрий вечір, – сказав я і, тримаючи його за комір, зіштовхнув сходами вниз на освітлену площу.

Коли ми спустилися, він сказав геть нетвердим голосом:

– Добрий вечір, дорогий-дорогий пане, тільки не гнівайтесь на вашого покірного слугу.

– Так, – сказав я, – я хочу дещо запитати у вас, пане, минулого разу ви дременули від мене, сьогодні це вам навряд чи вдасться.

– Ви жалісливі, пане, і відпустіть мене додому. Мене можна пожаліти, це щира правда.

– Ні, – закричав я під шум трамвая, що сунув попри нас, – я вас не відпущу! Якраз такі історії мені подобаються. Ви – щаслива знахідка. Я можу привітати себе.

Тоді він сказав:

– Ах, боже мій, у вас швидке серце і голова мов якийсь виливанець. Ви називаєте мене щасливою знахідкою, як же ви, мабуть, щасливі! Адже моє нещастя – це нещастя хитке, нещастя, що хитається на вістрі, і якщо доторкнутися до нього, воно впаде на запитувача. На добраніч, пане.

– Добре, – сказав я і схопив його за праву руку, – якщо ви не відповісте мені, я зарепетую тут, на вулиці. І збіжаться всі продавчині, які зараз виходять з крамниць, і всі їхні коханці, які з радістю чекають їх, бо вони подумають, що впав якийсь кінь, запряжений у дрожку, або сталося ще що-небудь таке. Тоді я покажу вас людям.

Тут він, плачучи, по черзі поцілував обидві мої руки.

– Я скажу вам те, що ви хочете дізнатися, але краще, будь ласка, пройдемо онде в той провулок.

Я кивнув головою, і ми пішли туди.

Але він не задовольнився темрявою провулка, де стриміли тільки віддалені один від одного жовті ліхтарі, а завів мене в низький під’їзд якогось старого будинку під ліхтарик, який висів перед дерев’яними сходами і з якого капало.

Там він церемонно взяв свій носовичок і, розстеливши його на сходах, сказав:

– Сідайте, дорогий пане, так вам буде зручніше запитувати, я постою, так мені буде зручніше відповідати. Тільки не мучте мене.

Я сів і, піднявши на нього примружені очі, сказав:

– Ви справжнісінький божевільний, ось ви хто! Як ви поводитеся в церкві! Як це смішно і як неприємно присутнім! Як можна перейматися побожністю, якщо доводиться дивитися на вас.

Він притулився до стіни, тільки головою рухав вільно.

– Не гнівайтесь… навіщо вам сердитися через речі, які не мають до вас відношення. Я серджуся, коли тримаюся неналежно, а коли хто-небудь інший поводиться погано, я радію. Не гнівайтесь тому, якщо я скажу, що в тому і полягає мета моїх молитов, щоб люди дивилися на мене.

– Що ви кажете, – вигукнув я занадто голосно, як на низький прохід, але побоявся притишити голос, – справді, що ви говорите! Так, я здогадуюся, так, я здогадувався, відколи побачив вас, в якому стані ви перебуваєте. У мене є досвід, і я зовсім не в жарт скажу вам, що це якась морська хвороба на суші. Природа хвороби така, що ви забули справжні імена речей і тепер похапцем обсипали їх випадковими іменами. Тільки б швидше, тільки б швидше! Та щойно втікши від них, ви знову забуваєте їхні назви. Тополя в полях, яку ви назвали «Вавилонська вежа», бо не знали, чи не хотіли знати, що це була тополя, знову гойдається безіменно, і ви називаєте її «П’яний Ной».

Я трохи зніяковів, коли він сказав:

– Я радий, що не зрозумів того, що ви сказали.

Хвилюючись, я забубонів, як старий дяк:

– Тим, що ви цьому раді, ви показуєте, що зрозуміли мене.

– Певна річ, я це показав, шановний пане, а й ви говорили дивно.

Я поклав долоні на верхню сходинку, відкинувся назад і в цій майже неприступній позі, яка служить борцям останнім порятунком, сказав:

– Веселий у вас спосіб рятувати себе: ви припускаєте, що й в інших ваш стан.

Після цього він посмілішав. Він склав руки, щоб надати єдність своєму тілові, і з легким внутрішнім опором сказав:

– Ні, я ж роблю так не з усіма, і з вами, наприклад, теж так не вчиню, бо не можу. Але я був би радий, якби міг, адже тоді мені вже не потрібна була б увага людей в церкві. Знаєте, чому вона мені потрібна?

Це питання загнало мене в глухий кут. Звичайно, я цього не знав і думаю, що й не хотів знати. Я ж і сюди приходити не хотів, сказав я собі тоді, але ця людина змусила мене слухати її. Мені досить було тільки похитати головою, щоб показати йому, що я не знав цього, але я не міг і ворухнути головою.

Людина, що стояла переді мною, посміхнулася. Потім вона опустилася навколішки і заговорила сонливим голосом:

– Ніколи не бувало такого часу, щоб завдяки самому собі я був переконаний в тому, що справді бачу. Всі речі навколо я уявляю собі настільки непевно, що мені завжди здається, ніби вони жили колись, а тепер ідуть у небуття. Завжди, дорогий пане, я відчуваю болісне бажання побачити речі такими, якими вони, напевно, бачаться, перш ніж мені показатися. Вони тоді, напевно, прекрасні і спокійні. Так повинно бути, бо я часто чую, що люди говорять про них у цьому сенсі.

Що я мовчав і лише мимовільними двиготами обличчя показував, як мені тяжко, він запитав:

– Ви не вірите в те, що люди так говорять?

Я вважав за потрібне кивнути головою, але не зміг.

– Справді, ви в це не вірите? Ах, послухайте, одного разу в дитинстві, розплющивши очі після короткого післяобіднього сну, я, ще геть сонний, почув, як моя мати найприроднішим тоном кричить униз з балкона: «Що ви робите, люба? Така спека!» Якась жінка відповіла з саду:

«Я п’ю каву на лоні природи». Вона сказала це не задумавшись і не дуже чітко, немов кожен мав цього очікувати.

Я вирішив, що мені задають питання. Тому я поліз у задню кишеню штанів і вдав, ніби щось шукаю там. Але нічого не шукав, я хотів тільки змінити свій вигляд, щоб показати свою участь у розмові. При цьому я сказав, що цей випадок вельми цікавий, і що я абсолютно не розумію його. Я додав також, що не вірю в його автентичність, і що він, ймовірно, вигаданий з якоюсь певною метою, яка мені невтямки. Потім я заплющив очі, бо вони у мене боліли.

– О, це добре, що ви поділяєте мою думку, і жодної своєкорисливості не було в тому, що ви затримали мене, щоб сказати мені це.

Хіба не правда, чому я повинен соромитися або чому повинні ми соромитися – того, що ходжу я не випроставшись і важко, не стукаю палицею об бруківку і не зачіпаю одягу людей, які голосно мене поминають. Чи маю я, навпаки, наполегливо скаржитися на те, що люди, як тіні, зіщулившись, шмигають уздовж будинків, іноді зникаючи в шибках вітрин?

Які дні я проводжу! Чому все побудовано так кепсько, що часом руйнуються високі будинки, а зовнішньої причини на те знайти неможливо. Я лажу потім по купах щебеню і питаю кожного, кого зустріну: «Як це могло статися? У нашому місті… Новий будинок… Сьогодні це вже п’ятий… Подумайте тільки». Тут мені ніхто не може відповісти.

Часто падають люди на вулиці і залишаються мертві лежати. Тоді крамарі відкривають свої завішані товарами двері, швидко прослизають усередину, забирають мерця в якийсь будинок, потім виходять, посміхаючись ротом і очима, і кажуть: «Добрий день!.. Небо похмуре… Головні хустки… йдуть добре… Атож, війна». Я шмигаю в цей будинок і, боязко піднявши кілька разів руку із зігнутим пальцем, стукаю нарешті у віконечко воротаря. «Дорогий, – кажу я привітно, – до вас принесли покійника. Покажіть мені його, прошу вас». І коли він хитає головою, наче вагаючись, я мовлю твердо:

«Дорогий. Я з таємної поліції. Покажіть мені мерця вмить». – «Мерця? – питає він тепер майже ображено. – Ні, у нас тут жодного мерця немає. Це пристойний будинок».

Я прощаюся і йду.

А потім, коли мені потрібно перетнути велику площу, я все забуваю. Важкість цієї авантюри мене бентежить; і я часто думаю про себе: «Якщо такі великі площі будують тільки через бундючність, чому б не будувати і кам’яні перила, які б вели через площу? Сьогодні дме південно-західний вітер. Повітря на площі хиляється. Баштовий шпиль ратуші описує маленькі кола. Чому не вгамують цю штовханину? Що це за гармидер такий! Усі шибки дзвенять, а стовпи ліхтарів гнуться, як бамбук. Плащ святої Марії на колоні надимається, і бурхливе повітря хоче зірвати його. Невже ніхто цього не бачить? Панове й дами, яким слід було б іти по камінню, пливуть по повітрю. Коли від вітру спирає подих, вони зупиняються, перекидаються кількома словами і кланяються на знак вітання, а коли вітер здіймається знову, вони не можуть чинити опір йому і всі одночасно піднімають ноги. Хоч їм і доводиться притримувати свої капелюхи, очі їхні дивляться весело, немов погода стоїть лагідна. Тільки мені страшно». Протестуючи проти такого порозуміння зі мною, я сказав:

– Історію, яку ви раніше розповіли мені про свою матір і жінку в саду, мені геть не видається цікавою. Я не тільки чув і спостерігав безліч подібних історій, у деяких я навіть брав участь. Це ж річ звичайнісінька. Думаєте, коли б я був на балконі, я не міг би сказати того ж, а з саду відповісти так само? Найпростіший випадок!

Коли я сказав це, він здався дуже щасливим. Він сказав, що я гарно вбраний і йому дуже подобається моя краватка. І яка у мене ніжна шкіра! І що зізнання стають особливо зрозумілі, коли їх спростовують.

в) Історія богомільника

Потім він сів поруч зі мною, бо я злякався, я поступився йому місцем, схиливши голову вбік. Проте від мене не вислизнуло, що і він сидів у якомусь замішанні, весь час намагався триматися на невеликій відстані від мене і говорив на превелику силу:

– Які дні я проводжу! Вчора ввечері я був у гостях. Я тільки вклонився при газовому світлі панночці зі словами:

«Їй-бо, я радий, що кладеться вже на зиму», – тільки я вклонився з цими словами, як раптом, на превеликий жаль собі, зауважив, що вибив праве стегно. Та й скіпиця[4] теж трохи розширилася.

Тому я сів і сказав – адже я завжди намагаюся зберегти зв’язок між своїми фразами: «Бо взимку живеться багато простіше, легше триматися як слід, не треба так напружуватися через свої слова. Правда ж, мила панянко? Сподіваюся, я маю рацію у цьому питанні». При цьому права моя нога завдавала мені багато неприємностей. Бо спершу здавалося, що вона зовсім розпалася на частини, і лише поступово, шляхом стискань і цілеспрямованих зсувів, я більш-менш довів її до ладу.

Тут я почув, як дівчина, яка зі співчуття теж сіла, тихо каже:

– Ні, ви мені зовсім не імпонуєте, бо…

– Стривайте, – сказав я задоволено і з надією, – ви не повинні, мила панянко, витрачати і п’яти хвилин на те, щоб говорити зі мною. Їжте між словами, прошу вас.

Я простягнув руку, взяв пишне гроно винограду, що звисало з чаші, піднесеної бронзовим янголятком, потримав його в повітрі, потім поклав на тарілочку з синьою облямівкою і не без витонченості подав дівчині.

– Ви зовсім не імпонуєте мені, – сказала вона, – все, що ви говорите, нудне й незрозуміле, але лише тому не слушне. Я думаю, пане, – чому ви весь час називаєте мене «мила панянко» – я думаю, ви тільки тому уникаєте правди, що вона для вас занадто важка.

Боже, тут я збудився!

– Так, панночко, панянко, – мало не закричав я, – як ви маєте рацію! Мила панянко, зрозумійте, це величезна радість, коли раптом з’ясовується, що ти такою мірою зрозумілий, хоча зовсім не прагнув до того.

– Правда занадто важка для вас, пане, адже який у вас вид! Ви на всю свою довжину вирізані з цигаркового паперу, з жовтого цигаркового паперу, сильветкою, і коли ви ходите, повинні шелестіти. Тому не варто хвилюватися через ваші манери або ваші думки, ви ж повинні згинатися від протягу, який зараз якраз провіває кімнату.

– Я цього не розумію. Ось тут у кімнаті стоять там і сям різні люди. Вони охоплюють руками спинки стільців, або туляться до піаніно, або повільно підносять до губ келих, або боязко йдуть у сусідню кімнату, і коли заб’ються в темряві правим плечем об шафу, думають, дихаючи перед відчиненим вікном: «Онде Венера, вечірня зоря. А я тут в гостях. Якщо тут є якийсь зв’язок, я не розумію його. Але я навіть не знаю, чи є тут зв’язок». І бачите, мила панянко, з усіх цих людей, які, згідно з такою для себе неясністю, поводяться так по-різному, так навіть смішно, здається, я один гідний того, щоб почути про себе щось зовсім ясне. А щоб це було до того ж наповнене приємністю, ви говорите це глузливо, так що помічаєш ще щось, як крізь великі стіни вигорілого всередині будинку. Для погляду тут майже немає перешкод, удень крізь великі діри вікон бачиш хмари неба, а вночі зірки… Що, якщо я на знак подяки за це повідаю вам, що коли-небудь усі люди, які хочуть жити, будуть на вигляд такими ж, як я; отакими силуетами, вирізаними з жовтого цигаркового паперу, – як ви помітили, – і при ходьбі вони шелестітимуть. Вони будуть не інакшими, ніж тепер, але вигляд у них буде такий. Навіть у вас, мила…

Тут я помітив, що дівчина вже не сидить поруч зі мною. Пішла вона, мабуть, після своїх останніх слів, бо тепер вона стояла далеко від мене біля вікна в оточенні трьох юнаків, які, сміючись, щось говорили з високих білих комірців.

Потім я залюбки випив келих вина і пішов до піаніста, який в повній самоті грав саме, киваючи головою, якусь сумну п’єсу. Я обережно схилився до його вуха, щоб він тільки не злякався, і тихо сказав під мелодію п’єси:

– Будьте такі ласкаві, вельмишановний пане, пустіть тепер пограти мене, бо я збираюся бути щасливим.

Що він не слухав мене, то я постояв деякий час, збентежений, а потім, притлумлюючи свою сором’язливість, взявся ходити від одного гостя до іншого і ненароком казав:

– Сьогодні я гратиму на піаніно. Так.

Усі, здавалося, знали, що я не вмію грати, але люб’язно сміялися з приводу цього приємного вторгнення в їхні розмови. Але геть уважні стали вони лише тоді, коли я дуже голосно сказав піаністу:

– Будьте такі ласкаві, вельмишановний пане, пустіть тепер пограти мене. Я, розумієте, маю намір бути щасливим. Йдеться про якийсь тріумф.

Піаніст хоч і прислухався, але не покинув своєї коричневої лавочки, так, здавалося, і не розумів мене. Він зітхнув і закрив обличчя своїми довгими пальцями.

Я вже поспівчував йому і хотів було підбадьорити його, щоб він продовжив гру, коли підійшла господиня з групою гостей.

– Це смішна затія, – сказали вони і голосно засміялися, наче я хотів зробити щось протиприродне.

Дівчина теж підійшла, презирливо глянула на мене і сказала:

– Будь ласка, пані, дозвольте йому пограти. Він, можливо, хоче якось розважити нас. Це похвально. Будь ласка, пані.

Усі голосно зраділи, явно, як і я, вважаючи, що це говориться іронічно. Тільки піаніст мовчав. Він сидів з опущеною головою і водив указівним пальцем лівої руки по дереву ослінчика, немов малюючи на піску. Я затремтів і, щоб приховати це, застромив руки в кишені штанів, і говорити чітко я не міг, бо все моє обличчя готове було заплакати. Тому я повинен був вибирати слова так, щоб думка, що я готовий заплакати, здалася слухачам смішною.

– Пані, – сказав я, – я повинен зараз пограти, бо…

Забувши причину, я раптово сів за піаніно. Тут я знову зрозумів своє становище. Піаніст встав і делікатно переступив через ослінчик, бо я загородив йому дорогу.

– Погасіть, будь ласка, світло, я можу грати тільки в темряві.

Я випростався.

Тут два пани взялися за ослінчик і понесли мене геть від піаніно до обіднього столу, насвистуючи якусь пісеньку і трохи хитаючи мене.

Усі дивилися схвально, а панночка сказала:

– Бачите, пані, він непогано зіграв. Я це знала. А ви так боялися.

Я зрозумів і подякував поклоном, який у мене вийшов нівроку.

Мені налили лимонаду, і якась панянка з червоними губами поїла мене зі склянки. Господиня подала мені на срібній тарілці печиво зі збитих білків, і якась дівчина в білісінькій сукні сунула мені його в рот; пишна панянка з копицею світлого волосся тримала наді мною гроно винограду, і мені треба було тільки відривати ягоди, а вона в цей час дивилася мені в заведені вгору очі.

Що всі так добре поводилися зі мною, мене здивувало, що вони одностайно заходилися мене утримувати, коли я знову кинувся до піаніно.

– Досить уже, – сказав господар, якого я доти не помічав. Він вийшов і відразу повернувся з жахливим циліндром і мідно-коричневим пальто в квіточках. – Ось ваші речі.

Це були, правда, не мої речі, але мені не хотілося обтяжувати його знову. Господар сам одягнув на мене пальто, яке припало до міри, щільно приставши до мого худого тіла. Якась дама з добрим обличчям, поступово нахиляючись, застебнула на мені пальто від верху до низу.

– Отже, прощайте, – сказала господиня, – і приходьте незабаром знову. Ви завжди бажаний гість, ви це знаєте.

Тут уся громада вклонилася, немов так належало. Я теж спробував поклонитися, але моє пальто було занадто тісне. Тому я взяв капелюх і, ймовірно, занадто ніяково вийшов за двері.

Але коли я кроком вийшов з під’їзду, на мене налетіли небо з місяцем, зірками і великим склепінням і Кільцева площа з ратушею, Маріїнською[5] колоною і церквою.

Я спокійно вийшов з тіні на місячне світло, розстебнув пальто і нагрівся, потім, піднявши руки, змусив замовкнути свист ночі і поринув у думки.

«З чого це вам удавати, ніби ви справді існуєте? Ви хочете мене запевнити, що насправді не існує мене, того, який смішно стоїть на зеленій бруківці? Але вже пройшло багато часу, відколи ти, небо, таки існуєш, а тебе, Кільцева площо, насправді ніколи не було.

Певно, у вас досі є перевага наді мною, але тільки тоді, коли я вас залишаю в спокої.

Слава богу, місяцю, ти вже не місяць, але, може, це недбалість із мого боку, що я все ще називаю місяцем тебе, місяць лише на прізвисько. Чому ти вже не так зарозумілий, коли я називаю тебе «паперовий ліхтар дивного кольору»? І чому ти майже відступаєш, коли я називаю тебе «Маріїнською колоною», і я вже не впізнаю твоєї загрозливої пози, Маріїнська колоно, коли називаю тебе «Місяць, який світить жовтим світлом»?

Здається, і справді, вам не на користь, коли про вас розмірковують, у вас зменшуються хоробрість і здоров’я.

Боже, як же це, напевно, корисно, якщо, метикуючи, вчишся у п’яного!

Чом усе стихло? Мені здається, ущух вітер. І будиночки, які часто котять по площі на коліщатках, стоять як укопані… Тихо… тихо… геть не видно тієї тонкої чорної риси, що зазвичай відокремлює їх від землі».

І я побіг. Я тричі оббіг без перешкод велику площу і, оскільки не зустрів жодного п’янички, побіг, не втрачаючи швидкості й не відчуваючи напруги, до Карпової вулиці. Моя тінь, часто менша мене, бігла поруч зі мною по стіні, немов в улоговині між будинками і тротуаром.

Пробігаючи повз будинок пожежної команди, я почув з боку малого кільця шум і, коли звернув туди, побачив біля ґрат фонтана п’яного, який стояв, розвівши руки в сторони, і топтав землю ногами в дерев’яних черевиках.

Я спершу зупинився, щоб відсапатися, потім підійшов до нього, зняв з голови циліндр і рекомендувався:

– Добрий вечір, ніжний шляхтичу, мені двадцять три роки, але у мене немає імені. Ви ж, звичайно, прибули з вражаючим, навіть співучим ім’ям з цього великого міста Парижа. Вас оповиває запах непутящого двору Франції.

Ви, звичайно, бачили своїми підведеними очима тих великих дам, які, іронічно повернувшись в осиній талії, вже стоять на високій і світлій терасі, тоді як кінець їхнього розстеленого по сходах розписного шлейфу ще лежить на піску саду. Чи не правда, що по рівномірно розставлених жердинах деруться вгору слуги в сірих, зухвало скроєних фраках і білих штанях, обвиваючи ногами жердину, а тулуб часто відкидаючи назад і вбік, бо ж їм слід підняти за товсті мотузки з землі і натягнути нагорі величезні сірі полотнища, адже велика дама побажала туманного ранку.

Оскільки він відригнув, я майже злякано запитав:

– Це ж правда, пане, ви з’явилися сюди з нашого Парижа, з бурхливого Парижа, з цієї романтичної бурі з градом?

Коли він знову відригнув, я зніяковіло сказав:

– Я знаю, мені випала велика честь.

І, застібаючи пальто швидкими пальцями, я заговорив палко і боязко:

– Я знаю, ви вважаєте, що мені не варто відповідати, але мене чекало б жалюгідне життя, якби я не запитав вас сьогодні.

Прошу вас, ошатний добродію, чи правда те, що мені розповідали? Є в Парижі люди, які складаються лише з оздобленого вбрання, і є там будинки, в яких немає нічого, крім порталів, і чи правда, що в літні дні небо над містом переливчасто-синє, але прикрашене притиснутими білими хмарками і що всі до одної в формі сердечка? І є паноптикум, куди плавом пливе народ і де стоять тільки дерева, на які навішені таблички з іменами найзнаменитіших героїв, злочинців і закоханих?

І потім ще ця звістка? Ця явно брехлива звістка!

Чи не правда, ці вулиці Парижа раптом розгалужуються; вони неспокійні, еге ж? Не завжди все в порядку, та й як це може бути! Бувають нещасні випадки, збираються люди, приходячи з сусідніх вулиць столичним кроком, ледь-ледь торкаючись бруківки; всім цікаво, але всі й бояться, що будуть розчаровані; вони швидко дихають і випинають свої маленькі голови. Але, доторкнувшись один до одного, вони низько вклоняються і просять вибачення. «Дуже шкодую… це вийшло випадково… страшна тиснява, вибачте, прошу вас… це вийшло дуже ніяково з мого боку… визнаю. Мене звуть… мене звуть Жером Фарош, я бакалійник з рю де Каботен… дозвольте запросити вас пообідати у мене завтра… Моя дружина теж була б дуже рада». Так вони кажуть, а вулиця оглушена, і дим з коминів лягає між будинками. Адже так воно буває. А чи можливо, щоб на жвавому бульварі аристократичного кварталу зупинилися раптом дві коляски? Слуги з серйозним виглядом відкривають дверцята. Вискакують вісім шляхетних сибірських ярчуків і з гавкотом стрибками мчать по бруківці. Так ось, кажуть, що це перевдягнені молоді паризькі фертики.

Очі його були майже заплющені. Коли я замовк, він застромив у рот обидві руки і рвонув нижню щелепу. Весь його одяг був задрипаний. Його, може бути, викинули з винарні, а він ще не усвідомив собі цього.

Була, напевно, та коротка, цілком спокійна перерва між днем і ніччю, коли голова у нас несподівано для нас повисає і коли все, хоча ми цього не помічаємо, зупиняється, бо ми ні на що не дивимося, і потім зникає. А ми, зігнувшись, залишаємося на самоті, потім озираємося, але вже нічого не бачимо, навіть опору повітря вже не відчуваємо, але внутрішньо твердо пам’ятаємо, що на певній відстані від нас стоять будинки з дахами і, на щастя, кривими димарями, крізь які темрява втікає в будинки, крізь горищні комірчини у всілякі кімнати. І це щастя, що завтра буде день, коли, як це ні неймовірно, можна буде все бачити.

Тут п’яний підняв брови так, що між ними й очима виникло сяйво, і з паузами повідомив:

– Ось, розумієте, яке діло… мене, розумієте, забирає на сон, тому я піду спати… У мене, розумієте, є зять на Вацлавській площі… туди я і піду, тому що там я живу, тому що там у мене є ліжко… зараз я піду… я тільки, розумієте, не пам’ятаю, як його звуть і де він живе… мені здається, я це забув… Але це нічого, адже я навіть не пам’ятаю, чи є у мене взагалі зять… Тепер, розумієте, піду… Думаєте, я знайду його?

На це я відповів без роздумів:

– Без сумніву. Але ви з чужих країв, і ваші слуги, бува, не з вами. Дозвольте мені проводити вас.

Він не відповів. Я жестом запропонував йому взяти мене під руку.

г) Продовження розмови між товстуном і богомільником

А я вже деякий час намагався підбадьоритись. Я розтирав своє тіло і казав собі: «Час тобі щось сказати. Ти ж уже зніяковів. Ти відчуваєш себе пригнічено? Почекай! Тобі ж знайомі такі становища. Подумай не поспішаючи! Твоє оточення теж почекає.

Усе як в гостях минулого тижня. Хтось щось читає по списаному звідкись тексту. Одну сторінку я сам списав на його прохання. Прочитавши підпис під сторінками, що їх він написав, я лякаюся. Це ні в тин ні в ворота.

Люди схиляються над цим з трьох боків столу. Я, плачучи, клянусь, що це не мій підпис.

Але чим це схоже на сьогоднішнє? Адже тільки від тебе залежить, щоб нав’язалася цілеспрямована розмова. Усе мирно. Напружся, мій голубе!.. Ти ж знайдеш якусь відмовку… Ти можеш сказати: «Мене хилить на сон. У мене болить голова. Прощавайте». Швидше, швидше ж. Нагадай про себе!.. Що таке? Знову суцільні перешкоди? Що ти згадуєш?.. Я згадую високорівню, яка піднімалася до великого неба, як щит Землі. Я побачив її з гори і вже ладен був її перетнути. Я заспівав».

Мої губи були сухі й не слухалися мене, коли я сказав:

– Хіба не можна жити по-іншому?

– Ні, – сказав він з питанням, з посмішкою.

– Але чому ви вечорами молитеся в церкві? – запитав я тоді, і між мною і ним зникло усе, що я досі як уві сні підпирав.

– Ні, навіщо нам про це говорити. Вечорами ніхто, якщо він живе один, не несе відповідальності. Боїшся багато чого. Що, можливо, зникне тілесність, що люди справді такі, якими вони здаються в сутінках, що не можна вийти без ціпка, що треба, можливо, піти до церкви і голосно молитися, щоб на тебе дивилися і ти знайшов тіло.

Що він так говорив, а потім замовк, то я вийняв з кишені свою червону хустку і заплакав згорбившись.

Він встав, поцілував мене і сказав:

– Чому ти плачеш? Ти високого зросту, я люблю тебе, у тебе довгі пальці, які тебе майже слухаються, чому ти не радієш цьому? Носи завжди темні манжети, ось тобі моя порада… Ні… я тішуся тобі, а ти все-таки плачеш? Адже цей тягар життя ти зносиш цілком розважливо.

Ми будуємо непотрібні, власне, машини для війни, вежі, стіни, завіси з шовку, і ми могли б всіляко дивуватися цьому, якби у нас був на це час. І ми тримаємося на вису, ми не падаємо, ми пурхаємо, хоча ми і бридкіші за кажанів. І вже навряд чи хто завадить нам однієї чудової днини сказати: «Ах, боже мій, сьогодні прекрасний день». Бо ми вже влаштувалися на своїй землі і живемо на основі своєї згоди.

Ми ж як пеньки на снігу. На вигляд вони просто лежать зверху, здається, що їх можна зрушити легким поштовхом. Але ні, не можна, бо вони міцно пов’язані з ґрунтом. Але навіть це всього лише подоба.

Плакати заважали мені роздуми: «Зараз ніч, і ніхто завтра не дорікне мені за те, що я скажу зараз, бо це могло бути сказано уві сні».

Потім я сказав:

– Так, усе так і є, але про що ж ми говорили? Ми ж не могли говорити про освітлення неба, бо ж стоїмо в глибині під’їзду. Ні… все-таки ми могли говорити про це, бо хіба ми не зовсім незалежні в своїй розмові, якщо прагнемо не якоїсь мети і якоїсь істини, а тільки жарту і розваги. Але не могли б ви мені все-таки ще раз розповісти історію про жінку в саду. Яка чудова, яка розумна ця жінка! Ми повинні триматися її робом. Як вона подобається мені! І ще добре, що я зустрів вас і підстеріг. Для мене було великою втіхою побалакати з вами. Я почув дещо, чого раніше, можливо, навмисно не слухав… я втішений.

У нього був задоволений вигляд. Хоча зіткнення з людським тілом мені завжди неприємне, я мимоволі його обійняв.

Потім ми вийшли з під’їзду під небо. Кілька розрізнених хмаринок мій друг здув, так що тепер перед нами розлягалася неозора зіркова рівнина. Мій друг ледве дибав.

д) Загибель товстуна

Тут усіх охопила швидкість, і все покотилося вдалину. Воду річки потягнуло вниз до урвища, вона спробувала затриматися, поборсатися на скришеному краю, але потім звалилася валами і димом бризок.

Товстун не міг більше говорити, він крутився і зникав у гучному стрімкому водоспаді.

Я, той, хто спізнав стільки веселощів, стояв на березі і бачив це.

– Що робити нашим легеням, – закричав я, – якщо не дихатимете швидко, – кричав я, – ви задихнетеся самі по собі, від внутрішніх отрут! Якщо ви дихатимете повільно, ви задихнетеся від повітря, непридатного для дихання, від обурених речей! Якщо ж ви шукатимете потрібний темп, то загинете через самі пошуки!

При цьому берег річки безмірно розширився, і все ж я торкнувся долонею залізної площини крихітного здалеку дорожнього покажчика. Це було мені не зовсім зрозуміло. Я ж був малого росту, не менший, ніж зазвичай, і кущ із білими ягодами, який дуже швидко гойдався, був набагато вищий за мене. Я це бачив, бо мить тому він був поруч зі мною.

І все ж я помилився, бо руки мої були так само величезні, як хмари обліжного дощу, хіба що дужче квапилися. Не знаю, чому вони хотіли розчавити мою бідолашну голову.

Адже завбільшки вона була лише з мурашине яєчко, тільки трохи пошкоджена і тому вже не цілком кругла. Я благально обертав нею, бо вираз моїх очей не можна було розрізнити, такі вони були крихітні.

Проте мої ноги, мої ж немислимі ноги лежали на лісистих горах і відкидали тінь на сільські долини. Вони росли, вони росли! Вони вже сягали простору, де не було жодного краєвиду, мені вже й розгледіти було зась, які вони довгі.

Але ні, не те… я ж малий, поки малий… я кочусь… кочусь… я – лавина в горах! Будь ласка, перехожі, будьте так ласкаві, скажіть мені, чи я росту, виміряйте мені ці руки, ноги…

III

– Як же це так? – сказав мій знайомий, який пішов зі мною з гостей і спокійно йшов поруч однією з доріжок Лаврінової гори. – Зупиніться нарешті на хвилинку, щоб я в цьому розібрався… Знаєте, мені треба залагодити одну справу. Це так стомлює… ця холодна, щоправда, і ясна ніч, але цей сердитий вітер, який часом навіть, здається, змінює положення отих акацій.

На ледь помітній доріжці лежала місячна тінь будинку садівника, бідно прикрашена снігом. Побачивши лавку, яка стояла біля дверей, я вказав на неї піднятою рукою, бо не був хоробрий і чекав докорів, через що і доклав до грудей свою ліву руку.

Він сів із тугою, не шкодуючи свого одягу, і дивом мене здивував, коли упер лікті в стегна і поклав лоб на прогнуті кінчики пальців.

– Так, тепер я це скажу. Знаєте, я живу розмірено, ні до чого не можна причепитися, все робиться, як треба і як прийнято. Нещастя, до якого в моєму середовищі звикли, мене не пощадило, що моє оточення і я з задоволенням бачили, і це загальне щастя не змусило себе чекати, і я сам інколи говорив про нього у вузькому колі. Що ж, я ще жодного разу не був справді закоханий. Часом я жалкував про це, не користувався цим виразом, коли він бував мені потрібен. Тепер я мушу сказати: так, я закоханий і, напевно, збуджений від закоханості. Коханець я полум’яний, якого бажають собі дівчата. Але чи міг я забути, що саме цей колишній недолік повертав мої зв’язки виключно на веселий, надто веселий лад?

– Заспокойтеся, – сказав я співчутливо і думаючи тільки про себе. – Ваша-бо кохана, як я чув, красуня.

– Авжеж, вона красуня. Коли я сидів поруч з нею, я тільки й думав: «Який ризик… а я такий сміливий… вирушаю в плавання… галонами п’ю вино». Але коли вона сміється, вона не показує зубки, як того чекаєш, а видно тільки темний, вузький, зігнутий отвір рота. В цьому є щось хитре і баб’яче, хоча вона відкидає назад голову, коли сміється.

– Не можу цього заперечувати, – сказав я, зітхнувши, – напевно, я теж бачив це, бо це повинно впадати у вічі. Але річ не тільки в цьому. Що таке взагалі дівоча краса! Часто, коли я бачу сукню зі всілякими воланами, рюшечками і торочками, які гарні на красивому тілі, я думаю, що вони недовго збережуться такими, а зморщаться так, що вже не розгледиш, і покриються курявою, від якої оздоблення вже не відчистиш, і що ніхто не захоче бути таким смішним і жалюгідним, щоб щодня надягати вранці і знімати ввечері одну й ту ж таки дорогоцінну сукню. Втім, я бачу дівчат, які за всієї їхньої вроди, при всіх їхніх чарівних м’язах і кісточках, і тугій шкірі, і масі тонкого волосся, щодня все-таки з’являються в одному і тому ж даному природою маскарадному костюмі і, дивлячись у своє дзеркало, кладуть в свої одні й ті ж долоні завжди одне і те ж обличчя. Лише іноді вечорами, коли вони пізно повертаються з якого-небудь свята, воно здається їм у дзеркалі зношеним, опухлим, запорошеним, усіма вже баченим і не придатним уже на те, щоб його вдягнути.

– Однак дорогою я часто запитував вас, чи вважаєте ви цю дівчину гарною, а ви кожен раз відверталися, не відповідаючи. Скажіть, ви намишляєте щось недобре? Чому ви мене не втішите?

Я встромив ступні в тінь і люб’язно сказав:

– Вас не треба втішати. Вас же кохають.

При цьому я, щоб не застудитися, притиснув до рота свій носовичок з візерунком із синього винограду.

Тепер він повернувся до мене і притулив своє товсте обличчя до низької спинки лавиці.

– Знаєте, взагалі-то в мене ще є час, я все ще можу відразу покласти край цьому ще незрілому коханню яким-небудь мерзенним вчинком, або зрадою, або від’їздом у далекі краї. Адже я справді дуже сумніваюся, чи варто мені наражати себе на ці хвилювання. Тут немає жодної певності, ніхто не може точно назвати напрямок і термін. Якщо я йду в пивну з наміром закропитися, то я знаю, що цього вечора буду п’яний як бейля. А в моєму випадку? Через тиждень ми збираємося зробити заміську прогулянку з сім’єю друзів, хіба через це не виникне двотижневої грози в душі! Поцілунки цього вечора приводять мене в сонливий стан, щоб дати місце неприборканим снам. Я опираюся проти цього і роблю нічну прогулянку, тут виявляється, що я невпинно хвилююся, що мене обсипає жаром, то морозить, як від поривів вітру, що я весь час мну рожеву стрічку в своїй кишені, що я сповнений побоювань за себе, але розібратися в них не можу і виношу навіть вас, пане, хоча за інших обставин напевно і не подумав так довго говорити з вами.

Мені було дуже холодно, і небо вже трохи схилилося, біліючи.

– Тут не допоможе ні мерзенний вчинок, ні зрада, ні від’їзд у далекі краї. Вам доведеться накласти на себе руки, – сказав я, а проте посміхнувся.

Навпроти нас, на іншому кінці алеї, стояло два кущі, а за цими кущами внизу бовваніло місто. Воно було ще трохи освітлене.

– Добре, – вигукнув він і вдарив по лавиці своїм міцним кулачком, який, однак, відразу розтиснув, – а ви залишитеся живі. Ви не заподієте собі смерть. Ніхто вас не любить. Ви нічого не можете досягти. Ви не можете впоратися з наступною миттю. Ось ви так і говоріть зі мною, підла ви людино. Любити ви не можете, ніщо не хвилює вас, крім страху. Подивіться-но на мої груди.

Він швидко розстебнув пальто, жилет і сорочку. Груди у нього були справді широкі й гарні.

Я почав розповідати:

– Авжеж, така впертість іноді находить на нас. Цього літа я був в одному селі. Воно перебувало біля річки. Я дуже добре пам’ятаю. Я часто сидів у неприродній позі на лавиці на березі. Готель біля води там теж був. Часто можна було почути гру на скрипці. Молоді сильні люди базікали в саду за столиками з пивом про полювання і пригоди. А ще були на іншому березі туманні гори.

Тут я встав із трохи перекошеним ротом, ступив на газон за лавицею, зламав кілька засніжених гілочок і сказав потім своєму знайомому на вухо:

– Я заручений, зізнаюся.

Мій знайомий не здивувався тому, що я встав.

– Ви заручені?

Він сидів дійсно дуже нетвердо, спираючись тільки на спинку. Потім він зняв капелюха, і я побачив його волосся, яке пахло і, будучи ретельно причесане, завершувало круглу голову на потилиці загострено-округлою лінією, як то любили цієї зими.

Я зрадів, що так розумно відповів йому. «Так, – говорив я собі, – як він ходить у товаристві з рухомою шиєю і вільними руками. Він може з приємною розмовою провести даму через залу, анітрохи не турбуючись про те, що перед будинком падає дощ, або там соромливо хтось стоїть, чи відбувається ще що-небудь гідне жалю. Ні, він однаково гарно схиляється перед дамами. Але ось він сидить тут».

Мій знайомий провів батистовою хусткою по лобі.

– Будь ласка, – сказав він, – покладіть мені на хвилину свою руку на лоб. Прошу вас.

Коли я не відразу це виконав, він склав благально руки.

Неначе наша турбота все затьмарила, ми сиділи вгорі на горі, як у маленькій кімнаті, хоча й раніше вже помітили світло і ранковий вітерець. Ми сиділи зовсім поруч, хоча не любили одне одного, але не могли розійтися, бо навколо були стіни. Але ми могли триматися смішно і без будь-якої гідності, бо нам не потрібно було соромитися гілок над нами і дерев, які стояли проти нас.

Тут мій знайомий, не зволікаючи, вийняв з кишені ніж, задумливо відкрив його, встромив, немов у якійсь грі, в свою ліву руку вище ліктя і не витягнув звідти. Відразу хлинула кров. Його круглі щоки були бліді. Я витягнув ніж, розрізав рукави зимового пальта і фрака, розпоров рукав сорочки. Потім пробіг трохи вниз і вгору шляхом, аби подивитися, чи немає кого-небудь, хто міг би мені допомогти. Усі гілки впадали в око майже виразно і не ворушилися. Потім я посмоктав глибоку рану. Тут я згадав про будиночок садівника. Я побіг угору по сходах, які вели до верхнього газону по лівий бік від будинку, квапливо обстежив вікна і двері, я дзвонив, сердячись і тупаючи ногами, хоча відразу побачив, що в будинку ніхто не живе. Потім подивився на рану, яка кровоточила тонкою цівкою. Я зволожив його хустку снігом і сяк-так перев’язав бідоласі руку.

– Милий, милий, – говорив я, – через мене ти поранив себе. Ти прекрасно влаштований, оточений приємними речами, ти можеш гуляти серед білого дня, коли всюди серед столиків і на доріжках пагорбів видно багато ретельно одягнених людей. Подумай, навесні ми поїдемо в плодовий сад, ні, поїдемо не ми, це, на жаль, правда, поїдеш ти з Аннерль, радіючи і пустуючи. О так, повір мені, прошу тебе, і сонце покаже вас усім найпрекраснішим чином. О, ось музика, далеко чути тупіт коней, не мастіть голови, ось крики, і шарманки грають в алеях.

– Ах, боже мій, – сказав він, встав, сперся на мене, і ми пішли, – це ж не допомога. Радіти мені нічим. Даруйте. Вже пізно? Можливо, завтра вранці мені треба буде що-небудь зробити. Ах, боже мій.

Ліхтар біля стіни горів і відкидав тіні стовбурів на дорогу і білий сніг, а тіні різнокаліберних крон, перекинувшись, як зламані, лежали на схилі.