Читать книгу Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання - Франц Кафка, Guillermo Sánchez Trujillo - Страница 2

(Квітень 1920 р.) Мерано-Унтермайс[1], пансіон «Оттобурґ»

Дорога пані Мілено,

щойно ущух дощ, який падав два дні й одну ніч, ймовірно, лише ненадовго, – подія, втім, така, що її варто відсвяткувати, і з такої нагоди я пишу Вам. Дощ був, до речі, доволі стерпний, це через те, що навколо мене чужина, вона, щоправда, невелика, але гріє душу. Ви ж теж, якщо моє враження точне (недовге єдине напівніме побачення вочевидь у пам’яті не стерти), тішилися віденською чужиною; потім, можливо, все затьмарили обставини, але Ви теж радієте на чужину як таку? (Втім, це, напевно, недобра ознака, і краще б на неї не радіти.)

Живу я тут байдуже собі, ретельнішої турботи тлінне тіло навряд чи б і витримало, балкон моєї кімнати купається в зелені, оповитий, залитий квітучими кущами (дивна тут рослинність – в таку погоду, за якої в Празі вже і калюжі б позамерзали, перед моїм балконом лельом-полельом розкриваються квіти), і при цьому він увесь виповнений сонцем (або, точніше, повитим у низькі хмари небом, ось уже майже тиждень), ящірки і птах, – дивний мезальянс, – відвідують мене; о, як би я хотів подарувати Вам Мерано. Ви нещодавно написали, що «задихаєтесь», образ тут цілком збігається зі змістом, а ці краї, можливо, бодай трохи все пом’якшили.

Зі щирими вітаннями,

Ваш Ф. Кафка

(Квітень 1920 р.) Мерано-Унтермайс, пансіон «Оттобурґ»

Дорога пані Мілено,

я послав Вам кілька рядків з Праги, а потім з Мерано. Відповіді не було. Втім, рядки мої, звичайно ж, не потребували якоїсь пильної відповіді, і якщо Ваше мовчання – це всього лише ознака відносних гараздів, які, ми знаємо, часто виражаються у нехоті до писання листів, то я цілком задоволений. Але ж можливо також – і тому я пишу знову, – що в тих рядках своїх я Вас чимось образив (яка у мене тоді проти моєї волі груба рука, коли це так) або, що було б куди гірше, та хвилина перепочинку, про яку ви писали, знову позаду, і для Вас знову настали важкі дні. Щодо першого припущення мені сказати нічого, такий чужий мені цей намір, а все інше трохи ближче; що ж до другого не наважуюсь гадати, – та й як я можу гадати? – хочу тільки запитати: чому б Вам бодай ненадовго не виїхати з Відня? Ви ж не безпритульні, як інші. Можливо, прогулянка в Богемію додала б Вам сил? А якщо з якихось причин, мені невідомих, Ви не хочете в Богемію, то куди-небудь іще – може, незле було б навіть у Мерано? Ви бували в Мерано?

Отже, я очікую одного з двох. Або подальшого мовчання, це означає: «Не переймайтеся, у мене все гаразд»; або ж хоч декількох рядків.

Сердечно Ваш Кафка

Я раптом зрозумів, що, власне кажучи, не можу згадати в будь-яких подробицях Ваше обличчя. Бачу тільки, як Ви тоді проходили поміж столиків у кафе, прямуючи до виходу, Вашу фігуру, Вашу сукню – це все я бачу й досі.

Дорога пані Мілено,

серед віденської зневіри Ви працюєте над перекладом. Для мене це і зворушливо, і ганебно. Ви, напевно, встигли вже отримати лист від Вольфа[2], принаймні деякий час тому він уже писав мені про такий лист. Новели «Вбивця», нібито оголошеної в якомусь каталозі, я не писав, це непорозуміння; але якщо вона, далебі, краща, можливо, так воно і є.

Якщо судити з вашого останнього і передостаннього листів, тривоги й турботи, здається, геть цілком Вас відпустили, і я вельми цього Вам зичу – і Вам, і Вашому чоловікові. Пригадую, як одного недільного вечора кілька років тому брів набережною Франца Йозефа[3] попід стінами будинків, і надибав на Вашого чоловіка: не кращий на вигляд, він йшов мені назустріч, – двоє великих фахівців з головного болю, втім, кожен цілком на свій лад. Я уже не пам’ятаю, чи то ми пішли далі вдвох, чи так і розминулися, зрештою, мабуть, різниця не така вже й велика. Але все це минуло і має залишитися в глибинах минулого. Чи добре у Вас удома?

Зі щирими вітаннями,

Ваш Кафка

(Мерано, квітень 1920 р.)

Отже, легені. Цілий день я повертав цю думку в голові й так і сяк, ні про що інше думати не міг. Не те щоб хвороба надто мене налякала; напевно – я на це сподіваюсь, і Ваші натяки про це, здається, свідчать, – вона торкнулася Вас лише м’яко, але навіть і серйозне захворювання легенів (половина Західної Європи зараз має більш-менш ушкоджені легені), знайоме мені самому ось уже три роки, радше прислужилося мені, ніж зашкодило. Років зо три тому це почалося в мене посеред ночі: з горла пішла кров. Я встав з ліжка (і це замість лежати й далі, як я згодом дізнався з приписів), – те, що трапилося, мене схвилювало, як усе нове, але, звичайно, трохи і налякало; я підійшов до вікна, вистромився назовні, потім пройшов до умивальника, походив по кімнаті, сів на ліжко – кров цідилася невпинно. Але при цьому я не те щоб був нещасний – бо перегодом я чомусь ясно раптом усвідомив, що по трьох, та ні, чотирьох роках нічниць я вперше – якщо, звичайно, кров зупиниться – зможу заснути. Незабаром усе припинилося (і відтоді не поверталося), тож залишок ночі я спав спокійно. Щоправда, вранці прийшла покоївка (я наймав тоді квартиру в Палаці Шенборнів), добра, мало не самовіддана, але напрочуд ділова дівчина, і, побачивши кров, сказала: «Pane doktore, s Vami to dlouho nepotrva»[4]. Втім, я почувався краще, ніж звичайно, пішов у контору і лише по обіді подався до лікаря. Розповідати, що було далі, тут уже ні до чого. Що я хотів сказати: мене налякала не Ваша хвороба (тим більше що я, без кінця перебиваючи сам себе і перебираючи свої спогади, прозираю за всією Вашою тендітністю майже по-селянськи бадьору, міцну натуру і доходжу висновку: ні, Ви не хворі, це лише застереження, а не захворювання легенів), – так от, не це мене налякало, а думка про те, що5 мало б передувати такому зриву. Тут я для початку виключаю інше, про що Ви пишете: вітер у кишенях свище, тільки чай та яблука, щодня з другої до восьмої, – все це речі, яких я не розумію, і вони явно потребують усних роз’яснень. Від цього я, отже, зараз відволікаюся (але тільки в листі – бо забути таке неможливо) і думаю лише про пояснення, яке я тоді наготував для захворювання в моєму випадку і яке надається до багатьох випадків. Здавалося, мозок мій тоді просто не міг більше витерплювати покладені на нього турботи й муки. Він сказав: «Я здаюсь; а якщо комусь таки важливо по змозі зберегти ціле, нехай полегшить мене від тягаря, і тоді ми ще якийсь час протримаємось». Аж тут озвалися легені – їм, видко, нічого було втрачати. Ці перемовини між мозком і легенями – без мого відома – були, напевно, жахливі.

І що ж Ви тепер робитимете? Скільки я розумію, трішки оберігати Вас – це річ мала. А те, що Вас треба трішки оберігати, має збагнути кожен, хто Вас любить, тут усі інші міркування повинні припнути язика. Отже, порятунок знайдено? Я ж сказав уже – але ні, не жартуватиму, в мене геть невесело на душі і не буде весело, доки Ви не напишете мені, чи вдалося Вам налагодити новий і здоровіший спосіб життя. Чому Ви на деякий час не поїдете з Відня – про це я вже не питаю по Вашому останньому листі, я все зрозумів, але ж і поблизу від Відня є чудові місця і багато де про Вас могли б пильно попіклуватись. Я не пишу сьогодні ні про що інше, нічого важливішого у мене немає в голові. Все інше – на завтра, зокрема і подяку за журнал: я був зворушений і посоромлений, засмучений і втішений. Ні, ще тільки про одне сьогодні: якщо Ви пожертвуєте бодай хвилиною Вашого сну заради перекладу, це буде все одно що навік мене проклясти. Бо коли одного разу дійде до суду, жодного особливого слідства не знадобиться, буде просто встановлено: він позбавив її сну. Тим самим я буду засуджений – і правом. Отже, я борюся і за себе, коли прошу Вас більше цього не робити.

Ваш Франц К.

(Мерано, кінець квітня 1920 р.)

Дорога пані Мілено,

сьогодні я хочу писати про інше, але – не пишеться. Не те щоб я брав усе аж надто серйозно; якби це було так, я писав би по-іншому, але ж має десь стояти для Вас шезлонг у саду, в напівзатіненому куточку, і склянок десять молока під рукою, щоб відразу дотягнутися. Нехай це навіть буде у Відні, ну і що, тим більше влітку, тільки б не голодувати і не тривожитися. Невже немає нікого, хто б у цьому допоміг? А що каже лікар?

Коли я вийняв журнал з великого конверта, я був майже розчарований. Я хотів почути що-небудь про Вас, а не цей аж надто знайомий голос зі старої могили. Навіщо він встряв поміж нас? А потім я зрозумів, що він же нас і звів. Але, між іншим, для мене незбагненно, як Ви зважилися взяти на себе цю тяжку працю, і я глибоко зворушений тим, з якою вірністю Ви її зробили, речення за реченням; що така вірність і та чудова природна впевненість, з якою Ви її зберігаєте, можливі в чеській мові, я й гадки не мав. Невже німецька й чеська мови такі близькі? Але хай там як, сама розповідь, кажучи по честі, кепська та й годі; мені було б легше, дорога пані Мілено, довести Вам це рядок за рядком, і хіба що моя відраза пересилила б необхідність доказів. Те, що розповідь Вам сподобалася, природно, надає їй цінність, але і трохи затьмарює для мене картину світу. Досить про це. «Сільського лікаря» Ви отримаєте від Вольфа, я йому написав.

Звісно, я розумію чеську. Мені вже не раз хотілося запитати Вас, чому Ви не напишете мені якось чеською. Це зовсім не тому, що Ви не володієте німецькою мовою. Здебільшого володієте Ви нею блискуче, а якщо десь раптом виявиться, що ви нею не володієте, вона самохіть схиляється перед Вами, і тоді це особливо чудово; ось німець цього від своєї мови ніяк не очікує, тож особисто він не наважується писати. Але я б хотів почитати Вас чеською, це ж ваша мова, адже тільки там, у ній, уся Мілена (переклад про це свідчить), а тут хіба що Мілена віденська або та, що збирається до Відня. Отже, по чеськи, будь ласка. І надішліть свої фейлетони, про які Ви пишете. Нехай вони «убогі», Ви ж пробралися крізь мою повістину – до якого місця? Не знаю. Але раптом і я зможу, а вже якщо не зможу, що ж – так і залишуся й далі в найкращому упередженні з усіх можливих.

Ви питаєте про мої заручини. Я був заручений двічі (коли хочете, навіть тричі – бо ж двічі з однією і тією ж дівчиною[5]); отже, тричі я був за якихось кілька днів од шлюбу. Перша історія цілком позаду (там уже нове подружжя і, як я чув, з’явився малюк), друга ще жива, але без будь-яких намірів узяти шлюб, себто, власне, вже й не жива – або, точніше кажучи, живе тепер самостійним життям завдяки людям. Узагалі я в цьому випадку – та й в інших теж – дійшов висновку, що чоловіки, можливо, більше страждають або, якщо поглянути на справу інакше, виявляють меншу опірність, а ось жінки завжди страждають безвинно, і це не тому, що вони тут «неспроможні що-небудь вдіяти», а в прямому розумінні, хоча воно, напевно, врешті-решт виявляється тією-таки «неспромогою». Втім, ламати над цим голову ні до чого. Ти ніби силкуєшся розбити один-єдиний казан у пеклі; по-перше, це не вдається, а по-друге, якщо і вдасться, ти хоч і згориш сам у розтопленій лаві, що з нього хлюпне, та пекло все одно залишиться у всій своїй красі. Треба діяти інакше.

Але спочатку, в усякому разі, треба лягти в саду і спробувати скуштувати всієї розкоші, яка тільки можлива, з хвороби, особливо якщо це хвороба несправжня. А розкоші в ній багато.

Ваш Франц К.

* * *

Дорога пані Мілено,

скажу відразу – а то Ви, чого доброго, проти моєї волі вичитаєте це з мого листа: ось уже тижнів зо два мені дедалі дужче дошкуляють нічниці, взагалі то я не роблю з цього трагедії, такі періоди приходять і йдуть, і для них завжди є навіть більше причин, ніж потрібно (це смішно, але, за Бедекером, одна з них – Меранське повітря[6]), – хоч ці причини іноді майже і не видно; хай там як, через усе це стаєш тупим, як колода, і нервовим, як лісовий звір.

Але хоч одна радість у мене є. Ви спали спокійно – нехай і «дивним чином», нехай ще вчора ви були «у нестямі», – але спали спокійно. Якщо вночі, отже, сон тікатиме від мене, я тепер знаю його дорогу – і прийму її. Та й нерозумно було б нарікати: адже з усіх створінь сон – найбезневинніше, а людина, яка не знає сну, – сама винна.

І ось цій людині, позбавленій сну, Ви дякуєте в своєму останньому листі. Якби хтось збоку прочитав його, він би, напевно, подумав: «Що за людина! Схоже, вона здолала зрушити гори». А тим часом людина нічого не зробила, пальцем не ворухнула (хіба що пером), харчується молоком і всякою всячиною (не завжди – хоч і часто – маючи під рукою «чай та яблука»), а в іншому пускає речі самопливом і дозволяє горам залишатися на своїх місцях. Ви знаєте історію першого успіху Достоєвського? Ця історія чимало в себе увібрала, і я наводжу її лише для зручності, через славетне ім’я, бо ж будь-яка історія, що трапилася по сусідству, а то і ще ближче, мала той-таки сенс. До речі, я вже і пам’ятаю-бо її лише приблизно – тим більше імена. Достоєвський писав у цей час свій перший роман «Бідні люди», а жив разом зі своїм другом, літератором Григор’євим[7]. Той хоч і бачив місяцями купу списаних аркушів на столі, але манускрипт отримав у руки, лише коли роман був готовий. Він його прочитав, був у захваті і, ні слова не сказавши Достоєвському, відніс його знаменитому тоді критику Некрасову. О третій ночі у двері Достоєвського дзвонять. Вриваються Григор’єв з Некрасовим, кидаються до Д. з обіймами і поцілунками, Некрасов, який перше його не знав, називає його надією Росії, вони розмовляють годину, дві, головним чином про роман, і розходяться лише під ранок. Достоєвський, який потім назвав цю ніч найщасливішою у своєму житті, підходить до вікна, дивиться їм услід, не може стямитися і заливається сльозами. Почуття, що його охопило – він сам його потім описав, не пам’ятаю де, – було приблизно таке: «Що за чудові люди! Які добрі, які шляхетні! І який низький я сам. Якщо б вони могли заглянути в мою душу… Але ж якби я сказав їм – не повірили б». Те, що Достоєвський потім ще і вирішив ступати їм у сліди, – це вже химера, це останнє слово, яке залишає за собою непереможна юність, до розказаної історії це вже не має відношення, вона, отже, добігла кінця. Чи розумієте Ви, люба пані Мілено, таємний сенс цієї історії, непроникний для думки? На мою думку, він ось у чому: Григор’єв і Некрасов, якщо говорити взагалі, були, звичайно ж, не шляхетніші за Достоєвського, але Ви відмовтеся зараз від загального погляду (Достоєвському він-бо теж не потрібен був тієї ночі, та й що зиску від нього в кожному окремому випадку?), Ви слухайте тільки Достоєвського, і Ви перейметеся тоді переконанням, що Гр. і Н. справді були прекрасні, а Д. брудний, нескінченно низький, що він, звичайно ж, ніколи навіть і віддалено не доскочить до цих висот і вже тим більше мови бути не може про те, щоб віддячити Гр. і Н. за їх нечуване, незаслужене добродійство. Я буквально бачу їх з вікна – як вони даленіють і тим самим підтверджують свою недосяжність. На жаль, істинний сенс цієї історії розмивається великим ім’ям Достоєвського. Куди мене завело моє безсоння? Туди, у всякому разі, де я і залишаюся, щоб побажати Вам усього найкращого.

Ваш Франц К.

(Меран, травень 1920 р.)

Дорога пані Мілено,

всього кілька слів, завтра напевно напишу Вам знову; сьогодні ж я пишу тільки заради себе, тільки для того, щоб бодай щось зробити для себе, тільки щоб трохи відсунути враження від Вашого листа, інакше він переслідуватиме мене день і ніч. Ви дуже дивна, пані Мілено, живете там, у Відні, страждаєте від того і того і, крім того, ще знаходите час дивуватися, що іншим, мені, наприклад, живеться не з медом і що якусь ніч я сплю гірше, ніж попередню. У трьох тутешніх моїх приятельок (трьох сестричок, найстаршій – п’ять років) бачення розумніше, за будь-якої зручної і незручної нагоди, біля річки чи ні, вони силкувалися спихнути мене в воду, і зовсім не тому, що я якось їх скривдив, аж ніяк. Коли дорослі загрожують дітям такими речами, то це, зрозуміло, жарт і любов і означає приблизно таке: скажемо задля сміху що-небудь ну геть, абсолютно неможливе. Але діти беруть усе серйозно, і неможливе для них не існує, десять невдалих спроб зіпхнути тебе в воду не переконають їх, що і одинадцята закінчиться невдачею, бо вони не пам’ятають, що колись десять разів вони вхопили шилом патоки. Якщо наповнити дитячі слова і наміри знанням дорослих, стає моторошно. Коли така собі чотирирічна дівчинка, яка немовби і створена лише для того, щоб її цілували і мнули, а до того ж сильна, як ведмежа, і ще по-дитячому опецькувата, йде на тебе в атаку, а дві сестрички допомагають їй зліва і справа, і за спиною у тебе вже бильця, а щирий татусь цієї трійці і м’яка красива товстуля-мати (в колисці у неї четвертий) з посмішкою здалеку спостерігають за тим, що відбувається, і геть не квапляться тобі допомогти, – ти майже на краю загибелі, і годі описати, яким чином усе ж вдається врятуватися. Розумні або прозорливі діти намагалися скинути мене в воду просто так, можливо, тому, що вважали мене зайвим, непотрібним, але ж вони не знали ні Ваших листів, ані моїх відповідей.

Нехай Вас не лякають «добрі наміри» останнього листа. У мене був – тут це часто трапляється – період цілковитого безсоння, я записав цю історію, про яку часто розмірковував у зв’язку з Вами, але, коли закінчив, скроні і праворуч, і ліворуч так зчавило, що я вже не розумів до пуття, нащо її розповідав, до того ж заважала і безформна брила всього того, що я хотів сказати Вам на балконі, в гойдалці, тому мені нічого і не залишалося, крім як послатися на основне відчуття, та я і тепер ще не можу інакше.

У Вас є все, що я опублікував, крім останньої книжки «Сільський лікар», збірки невеликих оповідань, яку Вам надішле Вольф, у всякому разі тиждень тому я просив його про це в листі. У пресі немає нічого, і не пригадаю, щоб щось могло вийти. Хоч як Ви вчинили би з цими книгами і перекладами, все буде правильно, шкода, що вони не такі мені дорогі, щоб передача їх в Ваші руки по-справжньому висловила ту довіру, яку я до Вас маю. Зате я дуже радий, що за допомогою декількох зауважень з приводу «Паровичника», про які Ви просите, справді можу принести маленьку жертву; це буде передвістя тієї пекельної кари, яка полягає в тому, що необхідно ще раз перевірити своє життя поглядом пізнання, причому найгірше тут не перегляд явних переступів, а саме тих, які колись вважав спасенними.

Хоч би там що, а писати-таки добре і корисно, мені тепер спокійніше, ніж було дві години тому з Вашим листом на балконі, в гойдалці. Я лежав там, а за крок від мене горізнач упав якийсь жук, комашка відчайдушно намагалася підвестись і не могла, я б охоче допоміг жукові, адже це було геть легко: зробити крок і трохи його підштовхнути – чим не дієва допомога, але я забув про нього, читаючи Ваш лист, я не міг встати, лише якась ящірка знову привернула мою увагу до життя навколо, шлях ящірки лежав якраз через кузьку, яка вже зовсім затихла, – значить, сказав я собі, це була не дрібна невдача, а сутичка зі смертю, рідкісне видовище природної смерті живої тварини; та, коли ящірка уджиґнула через жука, вона ненароком поставила його на ноги, він, щоправда, ще хвилину-другу не ворушився, але потім любісінько побіг угору по стіні. Якимось чином це, мабуть, дещо мене осмілило, я встав, випив молока і написав Вам.

Ваш Франц К.

Отже, коментарі:

Колонка I, рядок 2 arm («рука») має тут також значення: «bedauernswert» («бідолашний»), але без особливого емоційного наголосу, симпатичного співчуття, що його Карл відчуває до своїх батьків, можливо, uboží[8], I 9 «вітри» трохи розкішніші, але, ймовірно, тут немає виходу; I 17 z dobré nálady a ponevad byl silný chlapec[9] геть викреслено.

Ні, листа пошлю краще сьогодні, а завтра відправлю Вам свої зауваження, до речі, їх дуже небагато, на більшості сторінок їх узагалі нема, наче сама собою зрозуміла правдивість переказу знову і знову – коли я змічаю, що це зовсім не само собою зрозуміло, – дивує мене, майже жодної похибки, та й те через дрібниці, завжди міцне і рішуче розуміння. Я ось тільки не знаю, чи не поремствують на Вас чехи за цю вірність, яка мені в перекладі особливо мила (зовсім не в ім’я розповіді, але в ім’я мене самого); моє чеське відчуття мови, а воно у мене теж є, повністю задоволене, але вкрай упереджене. Принаймні, якщо хтось Вам це закине, постарайтеся врівноважити образу моєю вдячністю.

(Меран, травень 1920 р.)

Дорога пані Мілено,

(так, звернення це вже набридло, але в нашому ненадійному світі воно – один із тих поручнів, за які можуть вхопитися хворі, і якщо хапатися за поручень набридло, – це все одно ще не ознака одужання) я ніколи не жив серед німецького народу, німецька мова мені рідна по матері і тому для мене природна, проте чеська мені куди миліша, тим-то Ваш лист ніби розриває туманні завіси, я бачу Вас ясніше, рухи тіла, рук, такі швидкі, такі рішучі, це майже зустріч, – правда, коли я потім хочу звести очі, щоб побачити Ваше обличчя, то лист мій – оце пригода! – спалахує полум’ям, і я нічого не бачу, тільки полум’я.

Так можна спокуситися й повірити в виведений Вами закон Вашого існування. Те, що Ви не хочете, щоб Вас шкодували через цей, нібито навислий над Вами закон, цілком зрозуміло, бо незнання закону є не що інше, як високодумство і пересада (ja jsem ten který platí[10]); правда, приклади прояву цього закону, Вами наведені, обговоренню не підлягають, тут залишається тільки мовчки поцілувати Вам руку. Що ж до мене, я, звичайно, вірю у цей Ваш закон, я не вірю тільки, що він так уже й неприховано жорстоко і навіки поклав свій знак на Ваше життя; хоч він і одкровення, але одкровення в дорозі, а шлях нескінченний.

Однак незалежно від цього для людського земного обмеженого розуму жахливо уявляти Вас у тій розпеченій печі, в якій Ви живете. Я спробую говорити тільки про себе. Якщо розглядати все як якусь натяму шкільного завдання, то у Вас щодо мене були три можливості. Ви могли б, наприклад, нічого не розповідати мені про себе, але тоді ви позбавили б мене щастя знати Вас і – що ще важливіше – щастя перевіряти на цьому себе саму. Тож Вам не можна було критися переді мною. Ви могли б, далі, про щось промовчати, багато прикрасити – і тепер іще можете, – але я б за нинішнього стану речей це відчув, хоч і нічого не сказав би, і мені було б лише вдвічі боляче. Значить, і цього Вам не можна робити. Залишається тільки третя можливість: намагатися по змозі врятувати саму себе. І боязка надія на таку можливість прослизає-таки у Ваших листах. Я часто-густо тепер читаю в них про спокій і твердість, нерідко, щоправда, доводиться досі читати і про інше – а то навіть і про «reelní hrùza»[11].

Того, що Ви повідомляєте про своє здоров’я (у мене воно гарне, тільки сплю я в цьому гірському повітрі погано), мені недостатньо. Діагноз лікаря я не вважаю надто вже сприятливим – точніше кажучи, він ні те ні се, і лише від Вашої поведінки залежить, як його витлумачити. Звичайно, всі лікарі – бовдури; втім, вони, напевно, і не дурніші за інших, але їхні амбіції смішні; хай там як, треба взяти до уваги, що варто нам тільки з ними зв’язатись, як вони дедалі відбігають розуму; але те, що лікар від Вас поки вимагає, не назвеш ні дуже дурним, ані неможливим. Неможливо лише, щоб Ви серйозно захворіли, і так воно і має залишитися неможливим. У чому змінилося Ваше життя після розмови з лікарем – ось найголовніше питання.

А тепер кілька другорядних питань – Ви дозволите? – Чому і відколи Ви сидите без грошей? Чи підтримуєте стосунки з родичами? (Я так думаю, бо якось ви дали мені адресу, з якої ви регулярно отримували пакунки, це скінчилося?) Чому Ви раніше, як Ви пишете, спілкувалися в Відні з багатьма людьми, а тепер ні з ким?

Свої фейлетони Ви не хочете мені надіслати; отже, не вірите, що я зможу правильно і доречно вписати ці фейлетони в той образ, який я собі про Вас склав. Гаразд, тоді я буду з цього погляду на Вас сердитий, що, втім, не біда, адже для збереження рівноваги навіть краще, якщо в одному куточку мого серця для Вас буде приготовлено дрібку сердитості.

Ваш Франц К.

(Меран, 29 травня 1920 р.)

Дорога пані Мілено,

день такий короткий, проведено його з Вами з деякими незначними дрібницями, і він уже добіг кінця. Залишається хіба що трохи часу, щоб написати справжній Мілені, позаяк ще справжніший цілий день вона пробула тут, у кімнаті, на балконі, в хмарах.

Звідки йде свіжість, настрій, безтурботність Вашого останнього листа? Щось змінилося? Або я помиляюсь і цьому сприяють буденні речі? Або Ви так добре владаєте собою, а заразом і всім цим? У чому ж тут річ?

Починається Ваш лист прямо як судовий документ, я серйозно так вважаю. І Ви має слушність, дорікаючи: «či ne tak docela pravdu»[12], так само як Ви, по суті, мали рацію щодо «dobre mineno»[13]. Адже це само собою зрозуміло. Коли б я був стривожений так сильно і безперервно, як написав, то не витримав би у гойдалці і жодні перешкоди не завадили б мені вже за день з’явитися у Вашій кімнаті. Це єдина перевірка на правдивість, все інше – розмови, зокрема й ось це. Або апеляції до основоположного відчуття, але воно мовчить і сидить склавши руки.

Як же виходить, що всі ці смішні люди, ті, кого Ви описуєте (з любов’ю і тому чудово), потім той, хто ставить питання, і багато інших, Вам іще не набридли? Ви ж повинні скласти вирок, адже врешті-решт вирок складає саме жінка. (Легенда про Паріса дещо напускає туману, а й Паріс судить лише про те, вирок якої із богинь найвагоміший.) Річ-то, загалом, не в сміховинних дрібницях, можливо, сміховинне в них миттєве, а ставши частиною цілого, вони потім стануть серйозні і хороші, – чи не ця надія утримує Вас при тих людях? Хто може сказати, що йому відомі таємні думки судії, але мені здається, що Ви прощаєте сміховинні дрібниці як такі, розумієте їх, любите і Вашою любов’ю ушляхетнюєте. А тим часом ці сміховинні дрібниці суть не що інше, як зиґзаґи собачої біганини, тоді як господар прямує навпростець, ну не напролом звичайно, а якраз там, де проходить дорога. Однак у Вашій любові, напевно, все одно є сенс, я в цьому абсолютно впевнений (просто я не можу не питати і не вважати це дивним), і, тільки щоб підтвердити таку можливість, мені пригадуються слова одного з колег по роботі. Кілька років тому я часто плавав в човнику «душогубці» (maňas[14]) по Влтаві, піднімався на веслах угору річкою, а потім, розтягнувшись на весь зріст на дні, плив із примхи хвиль під мостами. Через мою худорбу згори, з мосту, видовище явно було вельми смішне. Так ось, той товариш по службі, який одного разу побачив мене з моста, так підсумував своє враження, перше досить підкресливши комізм ситуації: картина – як перед початком Страшного суду, коли вікна вже повідкривані, але мертві ще не повоскресали.

Зробив невелику прогулянку (не ту велику, про яку згадував і яка так і не відбулася) і майже три дні через (зовсім не неприємну) втому майже нічого не міг робити, навіть писати, тільки читав, лист, статті, і не по одному разу, вважаючи, що така проза існує, зрозуміло, не заради себе самої, а править за своєрідний дороговказ на шляху до людини, на шляху, яким ідеш дедалі щасливіший, поки в мить прозріння не усвідомлюєш, що нітрохи не просуваєшся вперед, просто й далі блукаєш у власному лабіринті, тільки у ще більшому, ніж зазвичай, хвилюванні і сум’ятті. Але хай там як, написала це не яка-небудь пересічна авторка. Після цього я маю до Ваших писань майже стільки ж довіри, як і до Вас самої. Чеською мовою (за мізерних моїх знань) мені відомий лише один зразок словесної музики – музика Божени Нємцової[15], і ось нова музика, але ріднить її з першою рішучість, пристрасть, витонченість і перш за все прозорливість розуму. Це зродили останні роки? Раніше Ви теж писали? Звичайно, Ви можете сказати, що я до смішного упереджений, і Ви маєте рацію, я безумовно упереджений, але лише через те, що я не просто вперше знайшов у цих (до речі, нерівних, подекуди позначених поганим впливом газети) нотатках, але знайшов знову. Неповноцінність мого судження Ви, однак, можете помітити відразу по тому, що я, зведений двома пасажами, вважаю Вашою і порізану статтю про моду. Я б із великим задоволенням залишив ці витинки в себе, щоб принаймні показати їх своїй сестрі, але, що вони потрібні Вам негайно, то докладаю їх до листа, до того ж по краях я бачу підрахунки. Вашого чоловіка я все ж оцінював інакше. У колі завсідників кав’ярні він здавався мені найпоступливішим, найтямковитішим, найспокійнішим, чи не перебільшено по-батьківському турботливим, утім, і закритим, але не до такої міри, щоб це усунуло вищеозначені риси. Я завжди ставився до нього з повагою, а познайомитися з ним ближче не мав ні нагоди, ні здатності, але друзі, надто ж Макс Брод, були про нього високої думки, і, думаючи про нього, я постійно про це пам’ятав. Свого часу мені особливо подобалося його дивацтво: у будь-якій кав’ярні йому по кілька разів за вечір телефонували. Схоже, хтось, замість спати, сидів біля апарата, дрімав, поклавши голову на спинку фотеля, і час від часу в паніці прокидався, щоб зателефонувати. Мені так зрозумілий цей стан, що, напевно, я тільки тому про це і пишу. Поза цим я визнаю рацію Сташі[16]; у всьому, мені недосяжному, я визнаю рацію, тільки коли ніхто не стежить, я крадькома визнаю більшу рацію Сташі.

Ваш Франц К.

Як ви думаєте? Чи вдасться мені ще до неділі отримати лист? Можливість є ж. Але ця пристрасть до листів просто безглузда. Хіба мало одного листа, однієї звісточки? Звичайно досить, і все ж відкидаєшся на спинку гойдалки, і п’єш ці листи, і знаєш тільки, що так би і пив їх безпересталь. Поясніть це, Мілено, вчителько!

(Меран, 30 травня 1920 р.)

Як ідуть справи з Вашим знанням людей, Мілено?

Іноді я вже починаю в ньому сумніватися, наприклад коли Ви пишете про Верфеля; у Ваших рядках звучить і любов (і, може, тільки любов), але любов не зовсім розуміють; якщо, однак, забути про все, що собою являє Верфель як чоловік, і закидати йому огрядність (до речі, і цей докір я вважаю несправедливим, – як на мене, Верфель з кожним роком гарнішає і милішає, щоправда, ми бачимося лише мигцем), хіба не відомо Вам, що тільки товстуни і заслуговують на довіру? Тільки в цих грубезних посудинах усе доварюється до готовості, тільки ці капіталісти повітряного простору убезпечені від турбот і божевілля, наскільки це взагалі можливо для людини, вони можуть спокійно займатися своїм ділом, і лише від них одних, як хтось одного разу сказав, є пуття на землі як від її справжніх громадян, бо на півночі вони зігрівають, а на півдні дають тінь. (Можна, звичайно, сказати і навпаки, але тоді це буде неправда.) (слів із 40 написано нечітко)

Тепер про єврейство. Ви питаєте мене, чи не єврей я; може, це просто жарт, а може, Ви хочете лише дізнатися, чи не з тих я, бува, заляканих євреїв; але ж Ви пражанка і тому з цього погляду не можете бути такою ж наївною, як, скажімо, Матильда, дружина Гайне. До речі, чи знаєте Ви цю історію? Взагалі-то у мене знайшлося б що важливіше Вам розповісти, та ще я напевно собі ж якось і нашкоджу – не самою історією, а тим, що її розповідаю; але ж Вам цікаво буде почути від мене для різноманітності що-небудь веселе. Майснер[17], німецький поет з Богемії, не єврей, розповідає цю історію у своїх спогадах. Матильда завжди дратувала його своїми вихватками проти німців: і єхидні вони, і зарозумілі, і самовпевнені, і дріб’язкові, і нав’язливі – коротше кажучи, нестерпний народ! Майснер одного разу не витримав і сказав: «Але ж ви зовсім не знаєте німців! Гайнріх спілкується тільки з німецькими журналістами, а вони тут у Парижі всі євреї». – «Ах, – каже Матильда, – всюди ви перебираєте через край. Один-другий серед них, можливо, і знайдеться, наприклад, Зейферт…» – «Ні, – мовить Майснер, – він тут єдиний не єврей». – «Це ж як? – дивується Матильда. – Ось Ейтелес – він що, єврей?» (А це був могутній білявий здоровань.) – «Ще й який!» – відказує Майснер. «А Бамберґер?» – «Він теж». – «А Амштайн?» – «І він». Так вони перебрали всіх знайомих. Зрештою, Матильда розлютилась і сказала: «Ви просто мене морочите. Скажіть іще насамкінець, що Кон теж єврейське прізвище, але ж Кон – зять Гайнріха, а Гайнріх – лютеранин». На це вже Майснеру було нічого заперечити. – Хай там як, Ви, схоже, не боїтесь євреїв. Щодо нинішнього і попереднього покоління євреїв у наших містах це майже геройство, і – киньте жарти далеко! – якщо чисте юне створіння говорить своїм батькам: «Пустіть мене!» – і йде до єврея, це куди вагоміша подія, ніж вихід Орлеанської діви зі свого села.

У такому разі Ви, звичайно, має право картати євреїв за надмірну заляканість, хоча такий закид свідчить більше про теоретичне, ніж про практичне знання людей; теоретичне – тому що, по-перше, цей закид, судячи з Вашого ж, як і раніше опису, анітрохи не зачіпає Вашого чоловіка; по-друге, він, судячи з мого досвіду, такий, що не зачіпає і більшість євреїв; по-третє, він зачіпає лише окремі екземпляри, але вже їх вельми сильно, – наприклад, мене. Найдивовижніше тут – що докір несправедливий щодо більшості. Здавалося б, загальне почуття невпевненості у євреїв (тут і невпевненість внутрішня, і невпевненість в оточенні, серед громадян) має робити більш ніж зрозумілою їхню звичку вважати своїм лише те, що схоплено руками або зубами; тільки міцна хватка дає їм право на життя, адже варто було б їм одного разу щось проґавити, і воно до них вже ніколи не повернеться, а тихо-мирно попливе від них. З найнесподіваніших боків євреям загрожує небезпека – чи, щоб бути точніше, залишимо небезпеки і скажемо: «їм загрожують загрози». Ось один приклад, що стосується Вас, і лежить він на поверхні. Щоправда, я, здається, обіцяв свого часу мовчати (тоді я ще ледь був знайомий з Вами), але без жодних докорів сумління розповім Вам про це, бо нічого нового Ви не дізнаєтеся, зате оціните любов своїх рідних, а імен та деталей я не наводитиму, я їх уже не пам’ятаю. Найменша моя сестра збиралася заміж за чеха, християнина, він одного разу обмовився одній Вашій родичці про свій намір одружитися на єврейці, а та сказала: «Зв’язуватися з євреями? Хай Бог милує! Ось послухайте: наша Мілена…» і т. ін.

Куди я мав намір Вас з усім цим вивести? Я трішки заблукав, але це нічого, бо, сподіваюся, Ви йшли зі мною і ми заблукали разом. До речі, що найпрекрасніше в Вашому перекладі – це його вірність (лайте мене за цю «вірність» скільки завгодно, Ви все можете, але сваритися, напевно, вдається Вам найкраще, я хотів би бути Вашим учнем і весь час робити помилки, тільки щоб Ви весь час мене лаяли; сидиш за партою, ледь наважуєшся звести очі, а Ви нахиляєтеся над зошитом, і весь час миготить Ваш палець, тицяючи в помилки, – так же, так?), – отже, переклад «вірний», і у мене таке відчуття, що я вів Вас за руку похмурими, низькими, страшними, відразливими підземними ходами і переходами своєї історії, майже нескінченними (тому і речення нескінченні, хіба Ви це не зрозуміли?), майже нескінченно (Ви сказали, тільки два місяці?), а потім по виході, при світлі дня, як я сподіваюся, виявив у себе достатньо здорового глузду, щоб зникнути без сліду.

Це мені знак закінчити на сьогодні, відпустити на сьогодні благословенну руку. Завтра я напишу знову і поясню, чому я – скільки я можу за себе ручитися – не приїду до Відня, і я не заспокоюся, доки Ви не скажете: він має рацію.

Ваш Ф.

Будь ласка, пишіть адресу розбірніше; коли лист Ваш уже в конверті, він уже майже моя власність, і Вам треба поступувати з чужою власністю дбайливіше, з більшою відповідальністю. Tak[18].

До речі, у мене теж таке враження, абсолютно несвідоме, що один із моїх листів загубився. Острах перед євреями! Іншого треба боятися – що листи безпечно дійдуть!

Зараз я скажу ще одну дурницю з цього ж приводу, вірніше, дурість полягає в тому, що я говорю те, що вважаю правильним, не беручи до уваги, що мені це шкодить. А на додачу ще й Мілена міркує про острах, штовхає мене в груди або запитує про те, що в чеській і за жестом, і за звучанням абсолютно однакове: jste žid?[19]. Хіба Ви не бачите, як у цьому «jste» кулак замахується, […одне слово нечітке…] збираючи мускульну силу? А потім у «žid» завдає радісного, безпомилкового, спрямованого вперед удару? Так нерідко чеська мова опосередковано впливає на німецьке вухо. Наприклад, Ви якось запитали, як це я примудряюся узалежнити своє перебування тут від письма, і негайно ж самі відповіли: «nechápu»[20]. [Дивне слово в чеській, а понад те у Вашій мові, таке суворе, байдуже, холодне, економне, а головне – схоже на Лускунчик, тричі на цьому слові щелепи клацають, точніше сказати: перший склад намагається схопити горіх, другий склад відкриває рот ширше, тепер горіх цілком туди входить, і, нарешті, третій розколює шкаралупу, чуєте зуби? Особливо це рішуче стуляння губ у кінці заказує іншому будь-яке, протилежне пояснення, що часом дуже навіть непогано, наприклад, коли інший такий балакучий, як я зараз. На що базіка знову-таки, виправдовуючись, каже: «Язик як на ковороті гуляє тільки тоді, коли трішки радієш».]

До речі, листа від Вас нині не було. А що я, власне, хотів насамкінець сказати, досі так і не сказав. Іншим разом. Мені дуже, дуже хочеться почути завтра що-небудь від Вас, адже останні слова, які я почув від Вас, перш ніж зачинилися двері – усі зачинювані двері огидні, – були жахливі.

Ваш Ф.

Цілком можливо, що три склади означають також три рухи апостола на годиннику Праги[21].

Прибуття, Поява, Сердите зникнення.

(Меран, 31 травня 1920 р.) Понеділок

Отже, обіцяне вчора пояснення.

Я не хочу (Мілено, допоможіть мені! Постарайтеся зрозуміти більше, ніж я говорю!), не хочу (але не подумайте тут, що я заїкаюся), не хочу приїздити до Відня, бо мій слабкий дух не витримав би такої напруги. Я хворий духом, а захворювання легень – лише наслідок того, що духовна хвороба вийшла з берегів. Я хворий так ось уже років чотири-п’ять, з часу моїх двох заручин. (Усе ніяк не міг пояснити собі безтурботно веселий тон Вашого останнього листа, тільки потім зрозумів: я постійно забуваю, що Ви ще такі молоді, Вам, напевно, і двадцяти п’яти ще немає, а може, лише двадцять три.

Мені тридцять сім, майже тридцять вісім, я майже на ціле юне покоління старший за Вас, майже сивий від старечих ночей і мігрені.) Не розгортатиму перед Вами всю цю довгу історію з її воістину густими нетрями подробиць, яких я і зараз боюся як дитина, тільки без дитячого дару забуття. Загальним для всіх трьох заручин було те, що в усьому був винен я, винен безперечно, обох дівчат я зробив нещасними, а саме (тут я говорю тільки про першу, про другу не можу говорити, вона дуже вразлива, кожне слово, навіть найдобріше, завдало б їй жахливої образи, і я її розумію) – а саме лише тому, що я всупереч усім її старанням (а вона, варто було мені побажати, принесла б, напевно, себе в жертву) не міг бути весь час веселим, спокійним, рішучим – у загальному, готовим до шлюбу, хоча я знову і знову, і з власної волі, обіцяв їй це, хоча я часом відчайдушно бував закоханий у неї, хоча нічого не було для мене бажанішим, ніж шлюб як такий. Майже п’ять років я безперервно її (або, якщо завгодно, себе) лупцював; на щастя, вона виявилася непохитною – суміш пруссацтва і єврейства, суміш сильна, переможна. Я не був такий міцний; правда, їй доводилося тільки страждати, а я одночасно і завдавав удари, і страждав.

– Усе, більше писати не можу, пояснювати – теж, хоча я щойно взявся описувати духовну хворобу і збирався навести інші причини, з яких не можу приїхати, – прийшла телеграма: «Відносно зустрічі Карлсбаді прошу письмового повідомлення». Зізнаюся, коли я її розкривав, вона зробила жахливе обличчя, хоча за нею стоїть найсамовідданіше, найтихіше, найскромніше створіння і хоча все, власне, бере початок у моїх власних намірах. Зараз мені цього не пояснити, адже не можу ж я посилатися на опис хвороби. Ясно поки одне: в понеділок я звідси їду; часом я дивлюся на телеграму і не здолаю до пуття її прочитати, в ній немов присутній тайнопис, який стирає верхні письмена і каже: їдь через Відень! – очевидний наказ, але без остраху наказів. Я цього не зроблю, навіть на найпозверховіший погляд безглуздо – їхати не короткою дорогою через Мюнхен, а вдвічі довшою через Лінц, та ще й роблячи гак через Відень. Роблю пробу: горобець на балконі чекає, що я кину йому хліб зі столу на балкон, натомість я кидаю хліб біля себе, в середині кімнати, на підлогу. Він лишається зовні і бачить у напівтемряві свою улюблену їжу, яка неймовірно його притягує, він стріпується, він уже скоріше тут, ніж там, але тут темрява, а з хлібом я, таємна сила. А проте він перескакує через поріг, робить іще стрибок інший, на більше не наважується, раптово лякається і летить геть. Але які сили ховаються в цій непоказній пташці – трохи згодом горобець знову тут, вивчає обстановку, я підсипаю ще крихт, щоб полегшити йому справу, і – якби я не злякав його навмисно-ненавмисно (так діє таємна міць) непримітним рухом – він доскочив би собі хліба.

Що ж, у кінці червня моя відпустка добігає кінця, і для переходу – до того ж тут уже стає занадто спекотно, що, втім, саме по собі мені б і не завадило, – я хочу пожити ще де-інде за містом. Вона теж збиралася приїхати, і ми там зустрінемося, я залишуся там на кілька днів і, можливо, проведу ще кілька днів із батьками в Константинсбаді[22], а потім поїду в Прагу; розважаючи над цими поїздками і порівнюючи їх зі станом моєї голови, я відчуваю щось таке, як, напевно, Наполеон, якби він, накидаючи плани російської кампанії, заздалегідь точно знав її результат.

Під той час, коли від Вас прийшов перший лист, по-моєму, це було незадовго до запланованого весілля (плани якого, наприклад, були цілком і повністю справою моїх рук), я зрадів і показав його їй. Згодом – ні, досить, ні слова більше, і цей лист я не рватиму, звички в нас подібні, тільки у мене під рукою немає печі, і я, майже жахаючись, думаю, що цілком міг послати на зворотному боці такого розпочатого листа записку тій дівчині.

Але це несуттєво, я і без телеграми не зміг би приїхати до Відня, навпаки, телеграма – це швидше аргумент на користь поїздки. Я напевно не приїду, а якщо все-таки – цього не станеться – раптом, собі на жах, опинюся в Відні, мені знадобляться не сніданок і не вечеря, а скоріше ноші, щоб ненадовго на них прилягти.

Бувайте здорові, тутешній тиждень не буде легким.

Ваш Ф.

Якби Ви бодай раз черкнули мені слівце в Карлсбад, до зажадання… Ні, спершу краще в Прагу.

Що це за неймовірні школи, де Ви викладаєте, дві сотні учнів, п’ять десятків учнів. Хотілося б мені посидіти біля вікна в останньому ряду, цілий урок, тоді я відмовлюся від жодного побачення з Вами (яке, до речі, і без того не відбудеться), відмовлюся від усіх поїздок – досить, цей білий папір, якому кінця-краю немає, пече очі, тим-то і пишеш.

* * *

Це було після обіду, зараз без трошки одинадцята. Я влаштував усе так, як тієї миті було єдино можливо. Телеграфував до Праги, що не зможу приїхати в Карлсбад, поясню це нервовим розладом, що, з одного боку, дуже вірно, з іншого ж – не вельми послідовно, адже саме через ці розлади я раніше і збирався в Карлсбад. Ось так я граю з живою людиною. Але інакше я не можу, бо ж у Карлсбаді я б не зміг ні говорити, ні мовчати, точніше: я б говорив, навіть мовчки, адже я нині – одне-єдине слово. Поїду я тепер абсолютно не через Відень, а в понеділок через Мюнхен, куди – не знаю, в Карлсбад, у Марієнбад, у всякому разі один. Можливо, я Вам писатиму, листи ж від Вас отримаю тільки в Празі, тільки за три тижні.

(Меран, 1 червня 1920 р.) Вівторок

Вважаю: написано в суботу і, незважаючи на неділю, отримано вже у вівторок опівдні, вихоплено у вівторок з рук листоноші, до чого ж чудовий поштовий зв’язок, а я в понеділок поїду і втрачу його.

Як мило з Вашого боку, що Ви турбуєтеся, Вам бракує листів, так, минулого тижня я кілька днів не писав, але, починаючи з суботи, пишу щодня, так що Ви отримаєте три листи, порівняно з якими безлистовний час здасться Вам щастям. Ви зрозумієте, що всі Ваші побоювання цілком виправдані, себто що я вельми сердитий на Вас узагалі і що особливо у Ваших листах багато мені зовсім не сподобалося, що фейлетони мене дратували і ін. Ні, Мілено, цього всього Вам боятися нема чого, але тремтіть перед протилежністю!

Як чудово, що я отримав Ваш лист і мушу відповідати Вам на безсонну голову. Не знаю, що написати, просто блукаю тут між рядків, під світлом Ваших очей, у диханні Ваших губ, немов прекрасного щасливого дня, який залишається прекрасним і щасливим, хоча голова болить від утоми, а в понеділок треба буде їхати звідси через Мюнхен.

Ваш Ф.

Через мене Ви бігом, щодуху тікали додому? Так, але хіба Ви не хворі і хіба я більше про Вас не тривожуся? Справді, я більше не турбуюся – ні, я знову перебільшую, як тоді, але тривожуся я так, ніби Ви перебуваєте тут під моїм наглядом, немов я п’ю молоко і одночасно співаю їм Вас, дихаю повітрям, яке ллється до мене із саду, і одночасно зміцнюю ним Вас, ні, цього обмаль, я куди більше зміцнюю ним Вас, аніж себе.

Ймовірно, з кількох причин поїду я не в понеділок, а трохи пізніше. Але в такому разі прямо в Прагу знедавна ходить прямий швидкий потяг Боцен – Мюнхен – Прага. Якщо Ви хочете писнути мені ще кілька слів, то цілком можете це зробити; якщо Ваш лист мене не застане, його перешлють мені в Прагу.

Залишайтеся добрі до мене!

Ф.

Усе ж таки людина – зразок дурості. Я читаю книгу про Тибет, доходжу до опису селища в горах на кордоні з Тибетом, і раптом на серці стає важко, таким невтішно сиротливим видається мені там це село, таке далеке від Відня. Причому дурістю я називаю те, що Тибет далеко від Відня. Хіба ж далеко?

(Меран, 2 червня 1920 р.) Середа

Сьогодні в обід прийшли відразу два листи від Вас; їх би не читати, а розкласти на столі, заховати в них обличчя і втратити розум. Але тут-то і з’ясовується, як це добре, що ти його вже майже втратив, бо за залишок потім чіпляєшся щонайдовше. І тому мої 38 єврейських років говорять перед лицем Ваших 24 християнських.

Як же воно так? Куди дивилися світові закони і вся небесна поліція? Тобі 38 років, і ти так утомився, як, напевно, від віку взагалі не втомлюються. Вірніше сказати, ти зовсім не втомився, а став неспокійним, ти зайвого кроку боїшся ступити на цій землі, що рясніє пастками, і тому у тебе фактично весь час обидві ноги в повітрі; ти не втомився, а тільки боїшся страшної втоми, яка змінить цей страшний неспокій і яку (адже ти єврей і знаєш, що таке страх) можна уявити собі – в кращому випадку – як тваринне животіння, з тупим ідіотським поглядом, у садку божевільні позаду Карлової площі.

Добре, ось ти такий. Не в один бій примудрився ти вплутатися, зробив при цьому нещасним і друга, і ворога (а навколо ж були навіть суцільно друзі, милі, добрі люди, не вороги), ставши при цьому вже інвалідом, з тих, кого кидає в тремтіння один вид іграшкового пістолета, і ось раптом, раптом ти ніби покликаний звести великий бій в ім’я звільнення світу. Чи не дивно все це?

Згадай також, що, напевно, найкращою порою у твоєму житті, про яку ти, власне, нікому ще по-справжньому не розповідав, були ті вісім місяців у селі два роки тому, коли ти, вважаючи, що вже підбив усьому підсумок, зосередився тільки на самому в тобі безсумнівному і почувався вільним – без листів, без цього затяжного п’ятирічного листування з Берліном, під крилом твоєї хвороби – і при цьому тобі зовсім не багато треба було в собі міняти, просто твердішою рисою обвести колишні тонкі контури твого єства (адже лице твоє під сивим волоссям майже не змінилося, відколи тобі було шість років).

Що це був не кінець, ти, на жаль, зрозумів за останні півтора року, і тут ти падаєш так, що нижче майже нікуди (я не беру до уваги останню осінь, коли я чесно вів боротьбу за шлюб), і потягнув за собою іншу людину, милу і добру дівчину, зразок жертовного самозречення, – о, нижче впасти нікуди, жодного виходу, і в безодні теж.

Добре, і ось тебе кличе Мілена, і голос її з рівною силою проникає в розум і серце. Мілена, звичайно, тебе не знає, наскільки кілька твоїх оповідань і листів засліпили її; вона як море – в ній та ж сила, що і в морі з його водною громадою, але в невіданні своєму ця стихія спадає на тебе всією своєю міццю, підкоряючись волі мертвого, а головне, далекого місяця. Вона тебе не знає, але, можливо, передчуває істину, коли кличе тебе. Адже в тому, що твоя реальна присутність уже не засліпить її, ти можеш бути впевнений. Чи не тому, ніжна душе, ти не хочеш прийти на поклик, що саме цього і боїшся?

Але якщо навіть визнати, що у тебе є сотня інших внутрішніх причин для відмови (а вони справді є) і, крім того, одна зовнішня: ти ж не зможеш говорити з Міленою або бачити її, коли чоловіка при цьому не буде, – навіть якщо визнати все це, залишаються ще два міркування.

По-перше, варто тобі пообіцяти приїхати, як Мілені, можливо, вже і відхочеться, щоб ти приїздив, – причина тут буде не в нерішучості, ні, а в природній втомі, – і вона з задоволенням і полегшенням відпустить тебе на всі чотири сторони.

А по-друге – ну що ж, їдь до Відня! Мілена ж думає тільки про те, як відчиняться двері. Вони, звичайно, відчиняться, а далі що? У дверях стоятиме худий здоровань із привітною усмішкою на обличчі (усміхатиметься він безупинно, це у нього від старої тітоньки, вона теж постійно усміхалась, і в обох випадках це не навмисно, а просто від збентеження) – і сяде потім, куди вкажуть. Тут, власне, і буде кінець всієї урочистості і святковості, бо говорити він навряд чи зможе, для цього в ньому замало життєвих сил (мій тутешній новий сусід по столу сказав учора з приводу вегетаріанської дієти свого німого побратима: «Як на мене, для розумової роботи м’ясна їжа просто необхідна») – і він навіть щасливий не буде, йому і для цього бракує життєвих сил.

Бачите, Мілено, я говорю відверто. Але Ви розумні, Ви відразу помітили, що хоч я і говорю правду (всю – безумовно і як на сповіді), але говорю занадто відверто. Я міг би приїхати без цього попередження і за дві секунди Вас розчарувати. Якщо я так не вчинив, то це зайвий доказ моєї правдивості – моєї слабкості.

Я залишуся тут ще на два тижні – головним чином тому, що соромлюсь і боюся повернутися з такими мізерними результатами лікування. Будинки і, що найприкріше, на службі від цієї моєї лікувальної відпустки очікують мало не одужання. Болісні ці питання: «Ну, скільки ти додав?» (А ти все худнеш і худнеш.) «Не економ на їжі!» (Це натяк на мою скупість – а я плачу за пансіон, а їсти не можу.) І інші схожі жарти.

Є ще багато чого сказати, але тоді лист не скінчиться взагалі. Так, ось тільки ще що: якщо до кінця цих двох тижнів Ви ще так само твердо, як у п’ятницю, хотітимете, щоб я приїхав, – я приїду.

Ваш Ф.

(Меран, 3 червня 1920 р.) Четвер

Бачите, Мілено: ранок, я лежу в гойдалці, роздягнений, наполовину на сонці, наполовину в тіні, після майже безсонної ночі; чи міг я заснути, якщо я, занадто легкий для сну, весь час кружляв над Вами, якщо я справді, точнісінько як Ви пишете, був нажаханий тим, що «пливе до мене в руки», нажаханий в тому розумінні, в якому були нажахані, за розповідями, пророки, що були слабкими дітьми (вже чи ще, в даному разі байдуже) і раптом почули голос, який їх закликав, і жахнулись, і не хотіли, і упиралися ногами в землю, охоплені страхом, який розриває мозок, – але ж вони і раніше чули голоси, але тут не могли зрозуміти, чому саме цей голос звучить так жахливо, чи слух їхній занадто слабкий, чи голос занадто могутній, – і не розуміли також, будучи дітьми, що голос уже здобув перемогу й окублився в них саме завдяки цьому наперед посланому віщому страху, ними випробуваному, – хоча саме по собі це ще нічого не говорить про їхній пророцький дар, бо голос чує багато, а ось чи гідні вони його, це, якщо дивитися неупереджено, ще питання, і безпеки заради краще відразу відповісти на нього суворим і рішучим «ні», – загалом, ось так я лежав, коли прийшли обидва Ваших листи.

Одна риса, здається, у нас спільна, Мілено: ми такі боязкі і залякані, кожен лист вже інший, майже кожне страшиться переднішого, а ще більше – у відповідь. Ви ж бо за своєю природою не такі, це відразу видно, а я – можливо, навіть і я своєю натурою не такий, але це майже стало натурою і проходить лише в припливі відчаю, хіба що ще в гніві і – не забути – в страху.

Іноді в мене таке враження, що у нас із Вами загальна кімната з двома дверима, розташованими одні проти одних, кожен тримається за ручку, і трохи в одного здригнуться вії, як інший уже вислизає у двері, а варто першому сказати ще бодай слово, інший напевно наступної миті закриє за собою двері, та й шукай вітру в полі. Він, звичайно ж, відкриє двері знову, бо цю їхню кімнату, напевно, і покинути-бо неможливо. Якби перший не був двійником другого, він був би спокійніший, він удавав, що і не дивиться в той бік, не поспішаючи прибирати у кімнаті, наче вона нічим не відрізняється від усіх інших, – а він натомість робить те ж саме біля своїх дверей, а іншого разу вони навіть обидва опиняються за дверима, і ось прекрасна кімната порожня.

З цього випливають болісні непорозуміння. Ви скаржитесь, Мілено, що з деяких моїх листів, як їх не крути, нічого не витрусиш, але ж усе це, якщо я не помиляюся, саме ті самі листи, в яких я був такий близький до Вас, так гамував свою кров (і Вашу теж), і така була в них лісова глиб, таке заспокоєння в спокої, коли і справді не хочеться говорити нічого іншого, крім того лише, що крізь верхівки дерев видно небо, і це все, а за годину повторюєш те ж саме, – хоча, Ви маєте рацію, в цьому «ani jediné slovo, které by nebylo velmi dobře uváženo»[23]. Таке блаженство і триває недовго, хіба що мить, – і знову сурмить у свої труби безсонна ніч.

Подумайте також про те, Мілено, як я прийшов до Вас, яку зробив тридцятивосьмирічну мандрівку (а що я – єврей, то вона тривала ще довше), і коли я на нібито випадковому повороті дороги раптом бачу Вас, ту, кого ніколи і не мріяв побачити, а вже тим більше тепер, з таким запізненням, – тоді, Мілено, не можу я кричати, ніщо не кричить у мені, і тисячу дурниць не можу говорити, їх немає в мені (якщо відволіктися зараз від іншої дурниці, якої в мені предостатньо), і про те, що я впав на коліна, я дізнаюся, напевно, лише з того, що раптом бачу прямо перед очима Ваші ноги і торкаюся їх.

І не вимагайте від мене щирості, Мілено. Ніхто не може вимагати її від мене наполегливіше, ніж я сам, однак багато, багато від мене вислизає, можливо, навіть усе. Але і всі спроби підбадьорити мене на цьому полюванні марні, вони мене не підбадьорюють, навпаки, тоді вже я взагалі не можу зробити ні кроку, все раптом стає брехнею, і переслідувана дичина душить мисливця. Я на такому небезпечному шляху, Мілено! Ви твердо стоїте біля якогось дерева, молода, красива, і сяйво Ваших очей променями своїми пригнічує мирську скорботу. Тут грають в «škatule škatule hejbejte se»[24] – я крадусь в тіні від одного дерева до іншого, я вже на півдорозі, Ви гукає мене, попереджаєте про небезпеки, хочете мене підбадьорити, жахаєтеся тому, який непевний мій крок, нагадуєте мені (мені!), що гра йде серйозно, – а я не можу, я падаю, я вже переможений ниць. Я не можу слухати одночасно жахливих голосів моєї душі – і Вас, але я можу слухати їх і довіряти їхні слова Вам – тільки Вам і нікому іншому на світі.

Ваш Ф.

(Меран, 3 червня 1920 р.)

Не дуже легко тепер, коли я прочитав цього жахливого, але жахливого аж ніяк не суціль листа, дякувати за втіху, якої завдало мені його отримання. День святковий, звичайна пошта вже ніяк би не прийшла, та й назавтра, в п’ятницю, навряд чи можна було розраховувати на вісточку від Вас, отже, настало щось на кшталт глухого затишшя, хоча, що стосується Вас, аж ніяк не сумного; адже в останньому листі Ви були дуже сильна, і я дивився на Вас так само, як дивився б із гойдалки на альпіністів, якби міг розгледіти їх звідси високо в снігах. І ось якраз перед обідом прийшов цей лист, я міг узяти його з собою, витягнути з кишені, покласти на стіл, знову заховати в кишеню, ну, словом, як пальці звичайно грають з листом – дивишся на них і радієш цим дітям. Своїх візаві, генерала та інженера (чудові, милі люди), я часом не впізнавав, чув їх ще рідше, їжа – сьогодні я знову почав їсти (вчора не їв узагалі) – мені теж не надто заважала, з арифметичних вправ, які були влаштовані після обіду, короткі завдання були мені куди ясніші за довгі рішення, під час яких мені натомість відкривався в розчинене вікно вид на сосни, сонце, гори, село, а перш за все – далеко за ними вгадувався Відень.

Утім, потім я уважно прочитав лист, себто уважно я прочитав недільний лист, читання листа від понеділка прибережу до отримання наступної вісточки від Вас, там є речі, які я не здужаю читати з усією увагою, видно, я ще не цілком здоровий, але ж цей лист і застарів, – за моїми розрахунками, в дорозі п’ять листів, принаймні три з них уже тепер мають бути у Вас в руках, навіть якщо знову один загубився і замовні йдуть довше. Тепер мені тільки й лишається, що просити Вас відповісти відразу і знову сюди, досить одного слова, але воно повинно бути таке, щоб у всіх закидів з листа, надісланого в понеділок, пообламувалися шпильки і можна було цей лист прочитати. До речі, це був якраз той понеділок, коли я тут (зовсім не безнадійним чином) міцно струсонув свої розумом.

А тепер інший лист. – Але вже пізно, після декількох непевних обіцянок я нині твердо обіцяв тому інженеру зайти і подивитися великі малюнки його дітей, які сюди не принесеш. Він хіба що трохи старший за мене, баварець, фабрикант, дуже вчений, проте веселий і мудрий, у нього було п’ятеро дітей, живі лише двоє (між іншим, дітей у нього більше не буде, через дружину), хлопчику вже 13, дівчинці 11. Що за світ! А він держить його рівновагу. Ні, Мілено, Вам не варто заперечувати проти рівноваги.

Ваш Ф.

Завтра знову. Але якщо виявиться післязавтра, вже, будь ласка, без «ненависті», обійдемося без неї.

* * *

Я ще раз перечитав недільного листа, він іще гірший, аніж я думав по першому прочитанні. Треба б, Мілено, взяти Ваше обличчя в долоні і глянути Вам просто в очі, щоб в очах іншого Ви побачили себе і відтоді неспроможні були навіть подумати про те, про що Ви там понаписували.

(Меран, 4 червня 1920 р.) П’ятниця

Перш за все, Мілено: що це за помешкання, в якому Ви писали в неділю? Просторе й порожнє? Ви сама? День і ніч?

Напевно, сумно-таки гарної недільної днини сидіти там на самоті проти «чужої людини», обличчя якої – це лишень «пописаний аркуш паперу». Наскільки ж краще ведеться мені! Кімната у мене, правда, маленька, але зате тут справжня Мілена, яка, безумовно, втекла від Вас на неділю, і, повірте, бути біля неї чудово.

Ви нарікаєте на марність. В інші дні було і буде інакше. Одна фраза (з якого приводу вона була сказана?) жахає Вас, але ж вона так зрозуміла і в цьому сенсі звучала – вголос або подумки – вже хтозна-скільки. Людина, охоплена своїми демонами, абсолютно несвідомо мститься ближньому. У такі хвилини Вам би хотілося її цілком звільнити, але це не вдається, і тоді Ви називаєте себе марною. Кому дозволено бажати такого блюзнірства? Адже це ще нікому не вдавалося, зокрема, наприклад, навіть Ісусові. Він міг тільки сказати: «Роби моїм робом», а потім це велике (цитоване мною, на жаль, абсолютно неправильно): роби, як я кажу, і побачиш, що це не слово людини, але слово Бога. І демонів він виганяв тільки з тих людей, які слідували за ним. Та й то не завжди, тому що, якщо вони відпадали від нього, він теж втрачав вплив і «ціль». Між іншим – це єдине, в чому я з Вами згоден, – він теж входив у спокусу.

(Меран, 4 червня 1920 р.) П’ятниця

Сьогодні під вечір я, власне кажучи, вперше самотою зробив досить тривалу прогулянку, зазвичай я ходив з іншими людьми або здебільшого лежав удома. Що це за край! Ненечко моя і бідолашний, нездатний мислити розум, Мілено, якби Ви були тут! Притому адже я б збрехав, якби сказав, що мені Вас бракує; це найдосконаліше, найболючіше диво – Ви тут, точно так само, як я, і навіть сильніше; де я, там і Ви, і навіть сильніше. Це не жарт, іноді я уявляю собі, що Вам – тій, яка є тут, – бракує тут мене, і Ви питаєте: «Де ж він? Хіба він не писав, що перебуває в Мерані?»

Ф.

Ви отримали два мої відписні листи?

(Меран, 5 червня 1920 р.) Субота

Я раз по раз запитую себе, чи зрозуміли Ви, що з огляду на загальний мій стан моя відповідь мала бути саме такою, якою і була, вона навіть вийшла ще занадто м’якою, занадто оманливою, занадто пристойною. Постійно, день і ніч, я загадуюся над питанням про це, тремтячи перед Вашим відповідним листом, питаю безглуздо, ніби мені наказано цілий тиждень, без перерви на ніч, забивати цвях у камінь, бути відразу і працівником, і цвяхом. Мілено!

* * *

Якщо вірити чутці – я не можу їй вірити, – сьогодні ввечері через страйки зупиниться залізничне сполучення з Тиролем.

(Меран, 5 червня,1920 р.) Субота

Прийшов Ваш лист, щастя Вашого листа. Крім усього іншого, що в ньому міститься, там є головне місце: що Ви, ймовірно, більше не зможете писати мені в Прагу. Я наголошую на цьому в першу чергу, щоб увесь світ бачив це окремо, зокрема і Ви, Мілено. Ось, значить, чим загрожують людині, хоча, принаймні віддалено, знають її підстави, до того ж ще і вдають, ніби ставляться до цієї людини добре.

Але, можливо, Ви навіть і маєте рацію, що більше мені не писатимете, деякі місця у Вашому листі натякають на таку необхідність. Проти цих місць мені заперечити нічого. Це саме ті, де я точно знаю і з усією серйозністю визнаю, що я на великій висоті, але саме тому повітря там занадто розріджене для моїх легень і я мушу відпочити.

Ваш Ф.

Завтра напишу.

(Меран, 6 червня 1920 р.) Неділя

Ця промова на двох сторінках Вашого листа, Мілено, йде з глибини серця, пораненого серця («to mě rozbolelo» – стоїть там, і це зробив я, я – Вам!), Але звучить так чисто і гордо, немов удар вразив не серце, а крицю; і вимагаєте Ви лише природного, але водночас не так мене розумієте, бо ці мої «смішні» люди насправді і Ваші теж, а потім: хіба у Вашій з чоловіком історії я стаю на чиємусь боці? Де таке є? В якому моєму реченні вичитали цю божевільну думку? Та й як я можу тут судити, коли з будь-якого реального погляду – дарма, про що йдеться: про подружжя, про роботу, жертовність, мужність, чистоту, свободу, самостійність, правдивість – я стою настільки нижче за вас обох, що навіть і говорити про це мені неприємно. А де я наважився запропонувати дієву допомогу, та якщо б навіть і наважився, яким чином я міг би її надати? Але досить питань; вони міцно спали в пеклі; навіщо викликати їх на світло дня? Вони сумні й сірі – і роблять людину такою ж. О, не кажіть, що дві години життя дають незрівнянно більше, ніж дві сторінки листа (лист убогіший, але і ясніший, і чистіший), – отже, Ви неправдиво мене зрозуміли, але все одно: промова звернена до мене, а я аж ніяк не безвинний, і, як це не дивно, головним чином саме тому, що на всі вищеозначені запитання можу відповідати лише одними «ні» і «ніколи». А потім прийшла Ваша мила, мила телеграма, заспокійливий засіб проти ночі, цієї давньої супротивниці (якщо вона погано діє, то Ви тут воістину ні при чому, винна ніч; ці короткі земні ночі здатні завдати людині страху перед вічним сном); правда, і в листі Вашому так багато втіхи, і чудесної розради, але лист – все-таки єдине ціле, в якому вирує ураган тих двох сторінок, а телеграма сама по собі і нічого про це не знає. Але ось що я можу відповісти цій телеграмі, Мілено: якби я, відволікаючись зараз від усього іншого, приїхав до Відня і Ви цю промову (як я вже сказав, вона зовсім не пройшла для мене безслідно, вона мене зачепила, і правом торкнулася – хоч і не повною мірою, але таки сильно) виголосили б мені віч-на-віч (а вона так чи інакше неодмінно була б виголошена – не в словах, так у думках, у погляді, у тремтінні вій – або принаймні малася на увазі б), – тоді б я, ніби убитий одним ударом, просто впав і розтягнувся б у всю довж, і жодна доглядачка, якби Ви покликали її на допомогу, не змогла б знову поставити мене на ноги. А не сталося б це так, то було б, чого доброго, ще гірше. Ось бачите, Мілено.

Ваш Ф.

(Меран, 10 червня 1920 р.) Четвер

Зараз я не хочу говорити ні про що інше, крім як ось про це (я і лист Ваш іще як слід не прочитав, тільки облетів поглядом, як мошка свічку, і кілька разів обпалив собі голівку; до речі, як я встиг установити, це два абсолютно різних листи – один, щоб пити його і пити, інший – щоб жахнутись, але останній, мабуть, написано пізніше): коли зустрічаєш знайомого і з напруженим інтересом питаєш, скільки буде двічі по два, то це питання божевільного, проте в першому класі початкової школи воно вельми і вельми доречне. Моє ж питання до Вас, Мілено, таке, що в ньому поєднується те й інше – божевільня і початкова школа, на щастя, дещиця початкової школи теж є. Річ у тому, що мене завжди збивало з пантелику, якщо хто-небудь до мене привертався, і часом руйнував інші людські зв’язки (наприклад, з Вайсом[25]) через логічний склад розуму, що завжди більше вірить в оману іншого, ніж у диво (щодо мене, і тільки).

Навіщо, думав я, каламутити такими речами і без того вже каламутні води життя. Я бачу перед собою частину можливого шляху і розумію, на якій же величезній і, напевно, нездоланній для мене відстані від нинішнього мого місцеперебування я вартуватиму випадкового погляду (мого, що вже там говорити про інших!), ба – лише випадкового погляду (це не скромність, а пиха, якщо Ви гарненько вдумаєтеся), і ось я отримав – Ваші листи, Мілено. Як висловити цю відмінність? Хтось лежить у бруді і смороді у смертельній постелі – і приходить янгол смерті, найблагословенніший із усіх янголів, і дивиться на нього. Чи сміє ця людина взагалі вмирати? Він перевертається, заривається ще глибше в ліжко, померти йому зась. Одне слово, я не вірю в те, що Ви мені пишете, Мілено, і немає способу все це мені довести – адже і Достоєвським тієї ночі ніхто не зміг би нічого довести, а моє життя триває одну ніч, – довести міг би тільки я сам, цілком уявляю собі, що був би на це здатний (як Ви одного разу уявляли собі людину в розкидалці), але і собі я не повірю. Ось чому це питання було смішним паліативом[26] – Ви, ясна річ, зрозуміли це відразу, – так учитель від утоми і туги іноді, чуючи правильну відповідь учня, навмисне навіює собі, буцімто цей учень по-справжньому тямить у предметі, тоді як насправді той знає відповідь лише з якихось несуттєвих причин і жодним чином не може розуміти суті предмета, бо ж навчити такого розуміння його міг би лише сам учитель. Але не пхиканням, скаргами, ласками, проханнями, мріями (у Вас є останні п’ять-шість листів? Вам би варто було поглянути на них, вони складуть повноту картини), а не чим іншим, як… Залишимо питання відкритим.

* * *

Я помітив, що в своєму листі Ви згадали і про ту дівчину. Щоб відразу розвіяти всі сумніви, скажу так: якщо відволіктися від хвилинного болю, Ви обдарували цю дівчину найбільшою ласкою. Я просто не можу уявити собі, як би вона інакше мене здихалася. Звичайно, у неї було якесь хворобливе передчуття, але вона зовсім не бачила, звідки, власне кажучи, містонько поруч зі мною черпало своє (тривожне, але тривожне не для неї) тепло. Пам’ятаю, ми сиділи поруч на канапеї в однокімнатній квартирі у Вршовіцях (здається, був листопад, а квартира ця за тиждень мала стати нашим житлом), вона була щаслива, що по стількох зусиллях здобула принаймні цю квартиру, поруч із нею сидів її майбутній чоловік (повторюю, план шлюбу належав мені одному, один я наполягав на весіллі, вона лише злякано і знехотя підкорилася, а потім, звичайно ж, звиклася з цією думкою). Розмірковуючи про цю сцену з усіма її подробицями, куди численнішими, ніж гарячкові удари серця, я вірю, що здатен зрозуміти будь-яке людське осліплення (в даному разі воно місяцями панувало і наді мною, утім, я був не тільки засліплений, але ще і уявляв, що з цього вийде шлюб за розрахунком в найкращому сенсі цього слова), так, будь-яке осліплення, до решти, я боюся піднести до губ склянку молока, бо вона не випадково, а умисне цілком може розбитися у мене перед носом і встромити скалки мені в обличчя.

Питання: в чому полягають закиди, які Вам роблять? Так, мені теж траплялося робити людей нещасними, але вони, зрозуміло, не дорікають мені весь час, вони просто замовкають і, по-моєму, навіть у глибині душі не картають мене. Таке у мене виняткове становище серед людей.

* * *

Але все це неважливо порівняно з думкою, яка пройняла мене сьогодні вранці, коли я вставав із ліжка, і так зачарувала, що я навіть не помітив, як умився й одягнувся, і, напевно, точно б таким само штибом і поголився, якби ранній гість (правник, який вважав за необхідне харчуватися м’ясом) не вивів мене з цього стану. Коротко кажучи, річ ось у чому: Ви на час залишите Вашого чоловіка, нічого нового в цьому немає, адже одного разу таке вже траплялося. Причини цього: Ваша хвороба, його нервовість (Ви полегшите і його життя) і, нарешті, віденські обставини. Куди Ви надумаєте поїхати, я не знаю, найкраще Вам би підійшла яка-небудь тиха місцина в Богемії. Притому особисто мені найкраще стояти осторонь і не з’являтися. Необхідні для цього гроші Ви поки візьмете у мене (про умови повернення ми домовимося). (Назву лише одну побічну перевагу, яку я б від цього отримав: я б став на диво старанним службістом – служба у мене, до речі, сміховинна і страшенно легка, Ви навіть уявити собі не можете, я поняття не маю, за що отримую гроші.) Якщо на місяць іноді і не цілком вистачить, Ви напевно легко дістанете додаткову суму, яка явно буде невелика.

Поки більше не співатиму дитирамби цій ідеї, але Вам випадає нагода висловити про неї свою думку і таким чином продемонструвати мені, чи дозволено довірити Вашому присуду про інші мої вигадки (бо цінність цієї ідеї мені відома).

Ваш Кафка

Читаю минулою датою зауваження з приводу їжі, з цим у мене тоді напевно б теж налагодилося, якщо я став би такою великою персоною. – Читаю ці два листи, як горобець клював у мене в кімнаті хлібні крихти, тремтячи, прислухаючись, насторожено озираючись, хвалькувато напудрюючи все пір’я.

(Меран, 11 червня 1920 р.) П’ятниця

Коли ж нарешті безглуздий світ хоч трохи підладять? Удень ходиш, похнюпившись – тут на горах усюди такі красиві руїни, що, здається, і сам ти неодмінно повинен стати таким же гарним, – а в ліжку замість сну приходять просто чудові думки. Сьогодні, наприклад, на додачу до вчорашньої пропозиції мені спало на думку, що на літо Вам би не завадило відправитися до Сташі[27], Ви ж писали, що вона живе в селі. Учора я написав дурницю, що ніби Вам в інші місяці бракуватиме грошей, це дурниця, їх завжди буде подостатком.

Ранковий і вечірній лист від вівторка підтверджує цінність моєї пропозиції, що не особливо й випадково, бо цінність пропозиції має підтверджуватися всім, усім без винятку. Якщо в ньому є лукавство – та де ж його немає, цього страшного звіра, який в потребі вміє стати зовсім маленьким, – то я триматиму його в шорах, навіть Ваш чоловік може в цьому мені повністю довіритися. Щось я перебільшую. А проте довіряти мені можна. Я не бачитимуся з Вами, ні тепер, ані потім. Ви житимете в селі, яке так любите (у цьому ми схожі, спокійні краї, по сусідству з горами середньої висоти, я люблю над усе, і щоб обов’язково були озеро й ліс).

Ви недооцінюєте вплив своїх листів, Мілено. Листи від понеділка (jen strach o Vás[28]) я поки ще не дочитав (спробував сьогодні вранці, з деяким успіхом, адже завдяки моїй пропозиції вони вже трішки стали історією, але до кінця поки дістатися не зміг). Зате лист від вівторка і дивна листівка – написана в кав’ярні? – на Ваше звинувачення на адресу Верфеля мені ще належить відповісти, я ж, власне, ні на що Вам не відповідаю, Ви відповідаєте куди краще, і це дуже приємно, надихає мені, попри безсонну ніч через листи від понеділка, досить спокою і впевненості. Звичайно, в листі від вівторка теж є гостра шпилька, і вона заганяється в тіло, але ведеш його ти, а чого – звичайно, це лише хвилинна істина, істина хвилини, тремтливого щастя й болю, – чого б я не зміг від тебе терпіти?

Ф.

Знову виймаю лист із конверта, ось це місце: будь ласка, скажи мені ще раз – не завжди, цього я не бажаю, – ще раз скажи мені «ти».

Будь ласка, якщо це Ви не неприємно, заради мене скажіть Верфелю принагідно що-небудь добре. – Дещо, на що Ви, на жаль, усе-таки не відповідаєте, наприклад, на питання з приводу Ваших писань.

[…слів із 9 написано нечітко…]

Нещодавно Ви знову мені наснилися, сон був довгий, але я майже нічого не пам’ятаю. Я був у Відні, але про це нічого не пам’ятаю, потім опинився в Празі і забув Вашу адресу, не тільки вулицю, але і місто, все-все, тільки ім’я Шрайбер[29] чомусь спливло, проте ж я не знав, що з ним робити. Отже, я зовсім Вас втратив. У розпачі я придумував усілякі фокуси, але, не знаю чому, вони не були виконані, і пам’ятаю я з них тільки один. Я написав на конверті: «M. Jesenská», а внизу: «Прошу доправити цей лист, бо ж інакше фінансове відомство зазнáє величезних збитків». Цією загрозою я сподівався мобілізувати на Ваші розшуки всі допоміжні засоби держави. Хитро? І нехай це не настроїть Вас проти мене. Я тільки уві сні такий моторошний.

(Меран, 12 червня 1920 р.) Субота

Ти не цілком мене розумієш, Мілено, я ж майже зовсім з тобою згоден. Самотужки я зовсім не збираюся цього робити.

Приїду я до Відня, сьогодні ще не можу сказати, але, думаю, не приїду. Якщо раніше заперечень у мене було багато, то зараз тільки одне: це понад мої душевні сили, ну і, мабуть, хіба що ще далека другорядна причина – так краще для нас усіх. Однак додам, мені було б точно так само, а то і ще більше не під силу, якщо б ти за нинішніх описаних тобою умов (nechat človeka čekat[30]) приїхала до Праги.

Необхідність дізнатися те, що ти хочеш розповісти мені про ці шість місяців, виникла не раптом. Я впевнений, що це щось жахливе […слів із 15 написано нечітко…], впевнений, що ти пережила, а може, навіть і накоїла якогось страхіття, впевнений, що як сучасник я, ймовірно, не зміг би цього винести (хоча ще сім років тому міг винести чи не все), впевнений я і в тому, що як сучасник не виніс цього і в майбутньому, – гаразд, але до чого все це, хіба найважливіше для мене – твої переживання і вчинки, а не просто ти сама? Тебе ж я і без цієї розповіді знаю куди краще, ніж себе самого, але цим я зовсім не хочу сказати, що не знаю стану моїх рук.

Твій лист нітрохи не суперечить моїй пропозиції, навпаки, адже ти пишеш: «Nejraději bych utekla třeti cestou, ktera nevede ani k tobě ani s nim, někam do samoty»[31]. Я пропоную, щоб ти написала його того ж дня, що і я.

Звичайно, на цій стадії хвороби ти навіть на час не можеш залишити чоловіка, але ж, як ти пишеш, хвороба не нескінченна, ти писала всього про декілька місяців, місяць з гаком уже минув, ще через місяць він зможе сяк-так без тебе обійтися. Тобто в серпні, найпізніше у вересні.

До речі, зізнаюся: це твій лист із тих, які я не можу прочитати відразу, і хоча цього разу я прочитав його цілих чотири рази поспіль, принаймні думку свою висловити прямо зараз не зможу. Думаю, написане вище так чи інакше залишається в силі.

Твій

(Меран, 12 червня 1920 р.) Неділя (ще один лист)

Цей перехресний і послідовний обмін листами слід припинити, Мілено, він позбавляє нас розуму, не знаєш, що написано, не знаєш, на що відповідати, і завжди, хай там як, вагаєшся. Я дуже добре розумію вашу чеську, чую сміх, але варто мені закопатися у ваші листи між словами та сміхом, і тоді я чую лише слово і, крім того, авжеж, це моя природа: страх.

Чи ти все ще хочеш побачити мене по моїх листах від середи-четверга, я не можу визначити, я знаю моє ставлення до Нього (ви належите мені, навіть якщо я ніколи більше не побачу вас). […слів із 11 написано нечітко…] його я знаю, наскільки воно лежить не в неясній царині страху, але я не знаю вашого ставлення до мене, вся річ тут у страху. Я повторюю, ти не знаєш мене, Мілено.

Для мене жахливо те, що відбувається: мій світ валиться, мій світ знову постає з руїн, ось і дивись, як тобі тут втриматися. Я не скаржуся на те, що він руйнується, він давно вже хитався, я скаржуся на те, що він встає знову, на те, що я народився на світ, – і на світло сонця скаржуся теж.

Як нам жити далі? Якщо ти згодна з моїми діями у відповідь листами, тобі ніяк не можна більше жити у Відні, це просто неможливо.

Одночасно з вашими листами сьогодні надійшов лист від Макса Брода, в якому він, зокрема, пише: «Дійшло до дивної історії, яку я «змалюю» тобі бодай натяком». Молодий редактор «Трибуни» Райнер[32] (кажуть, що вельми розумний і справді непересічний юнак – можливо, 20 років) отруївся. Трапилося це, коли ви, гадаю, були ще в Празі. Тепер з’ясовується причина: Віллі Хаас мав з його дружиною[33] стосунки, які, втім, мабуть, не вкладалися в рамці духовного зв’язку. Ніхто їх там не захопив розполохом чи щось таке, крім того, жінка так замучила людину, яку вона знала за багато років до шлюбу, переважно словами і своєю поведінкою, що він заподіяв собі смерть у редакції. Зрана вона приїхала до редакції з паном Хаасом, щоб запитати, чому він не вернувся з нічної зміни. Юнак уже був у шпиталі і помер, перш ніж вони туди дісталися. Хаас, в якого попереду був останній іспит, кинув навчання, посварився з батьком і редагує кіногазету в Берліні. Ведеться йому, мабуть, не з медом. Жінка також живе у Берліні, і, є думка, що він одружиться з нею. – Я не знаю, чому розповідаю вам цю жорстоку історію. Можливо, тільки тому, що ми потерпаємо від того ж демона, і тому історія – така складова нас, як ми суть складові її».

Щодо листа. Повторюю, що ти не можеш залишатися у Відні. Що за страшна історія. Одного разу я впіймав крота і приніс його в хмільник. Коли я його відпустив, він наче сам не свій поліз під землю, і зник, як у воду пішов. Тому і від цієї історії слід сховатися. Мілено, мова ж не про це, ти для мене не жінка, ти – дівчинка, нічого більш дівочого я зроду раніше не бачив, я не смію навіть подати тобі руку, дівчинко, брудну, тремтячу, пазуристу, нервову, невпевнену, холодно-гарячу руку.

Ф.

Що ж до празького посланця, це поганий план. Ти знайдеш тільки порожній будинок – моє бюро. А я тим часом, закривши обличчя руками, сидітиму за письмовим столом за адресою: Altstädter Ring, 6, на третьому поверсі.

Так, ти не розумієш мене, Мілено, «єврейське питання» було просто дурним жартом.

(Меран, 13 червня 1920 р.) Неділя

Сьогодні, мабуть, дещо для тебе проясниться, Мілено (яке на царський лад важке ім’я, така в ньому повнота, що його вже майже і не підняти, але ж спочатку не надто мені подобалося, думалося – якийсь грек або римлянин, який заблукав у Богемії, силою перетворений на чеха, з ламаним наголосом, і, однак, за кольором і подобою – о диво! – жінка, яку на руках треба забрати з цього світу, з вогню, вже не знаю з чого, і вона довірливо і покірно горнеться до тебе, ось тільки сильний наголос на «і» збиває з пантелику: а раптом це ім’я знову вислизне від тебе? Або це всього лише рятівний стрибок навмання, який ти робиш сам зі своєю дорогоцінною ношею?).

Ти пишеш якісь двоїсті листи, я не маю на увазі: пером і олівцем, – хоча і олівець сам по собі про щось говорить і вже змушує насторожитись, але ця різниця не головне: наприклад, останній лист із планом квартири написано олівцем, і все ж він мене ощасливив; головне, мій страх – і, зрозумій: твоя молодість, твоя чистота, твоя мужність; але ж мій страх усе зростає, бо він означає відступ перед натиском світу, а звідси – посилення цього натиску і знову-таки посилення страху, твоя ж мужність означає наступ, звідси – ослаблення натиску і зростання мужності – ущасливити мене можуть тільки тихі листи; я б так і сидів біля їхніх ніг, щасливий без міри, це як дощ на розпечену голову. Але коли приходять ті, інші листи – нехай навіть вони, по суті, приносять більше щастя, ніж перші (тільки я через слабкість свою лише багато днів по тому усвідомлюю це щастя), – ці листи, що починаються вигуками (а я ж так далеко!) і закінчуються вже не знаю якими жахами, – тоді, Мілено, я справді починаю тремтіти, ніби чуючи звуки великого дзвону, я не можу це читати і все ж, звичайно, читаю, як п’є воду змучений спрагою звір, а страх невпинно росте, що робити, я шукаю, під який стіл або шафу заповзти, забиваюсь у куток і молюся, весь тремчу і, не тямлячи себе, молюся, щоб ти, бурею увірвавшись до мене з цим листом, знову полетіла через розкрите вікно, бо ж не можу я тримати в кімнаті бурю; мені думається, в таких листах у тебе блискуча голова Медузи, змії жаху звиваються навколо неї – а навколо моєї, зрозуміло, ще дикіші в’ються змії страху.

* * *

Твій лист від середи та четверга. Але дитинко, дитинко (власне, це я так вимовляю «Медуза»). Ти сприймаєш серйозно всі мої дурні жарти (щодо «zid» і «nechápu» і «ненавидіти»), але ж я просто хотів трохи тебе цим посмішити, через страх ми розуміємо одне одного неправильно, тільки, будь ласка, не змушуй мене писати чеською, тут і тіні докору не було, скоріше я б міг закинути тобі, що ти занадто доброї думки про євреїв, які тобі знайомі (зокрема про мене), – є й інші! – часом мені хочеться їх усіх (зокрема і себе самого) саме як євреїв заштовхати в шухляду комода, почекати трохи, потім трішки висунути шухляду і подивитися, чи встигли вони всі задихнутися чи ні, і якщо ні, знову засунути шухляду і ось так продовжувати до кінця…

Те, що я сказав про твою «промову», було, до речі, серйозно (знову і знову прокрадається в лист це «всерйоз». Напевно, я поводжуся з ним – не можу замислюватися про це – вкрай негарно, але маю майже таке ж сильне відчуття, що пов’язаний з ним тепер, і зв’язок цей дедалі міцніший і міцніший, так і хочеться сказати: не на життя, а на смерть. Якщо б я міг з ним поговорити! Але я боюся його, він набагато мене перевершує. Знаєш, Мілено, коли ти пішла до нього, ти зробила великий крок униз із твого рівня, але якщо ти прийдеш до мене, то стрибнеш у прірву. Ти знаєш це? Ні, в тому листі була не моя «висота», а твоя) – я говорив про «промову», ти ж у ній теж була абсолютно серйозна, в цьому я не можу помилятися.

Знову чую про твою хворобу. Мілено, тобі б треба лягти в ліжко. І напевно, варто було б це зробити. А, можливо, ти і лежиш, коли я це пишу. Хіба місяць тому я не був кращим? Дбав про тебе (щоправда, лише подумки), знав про твою хворобу, а тепер нічого такого, тепер я думаю тільки про мою хворобу і моє здоров’я, а між іншим, те й інше – це ти.

Ф.

Сьогодні зробив невелику прогулянку, щоб разом з тим улюбленим інженером вирватися з цієї безсонної атмосфери. Там я теж написав тобі листівку, але не зміг її підписати і відіслати, я більше не можу писати тобі як чужий.

Лист од п’ятниці прийшов лише в середу, швидкі і рекомендовані листи йдуть повільніше за звичайні.

(Меран, 14 червня 1920 р.) Понеділок

Сьогодні вранці, перш ніж прокинутися, а тоді хутко заснути, я бачив огидний, щоб не сказати жахливий (на щастя, враження від сну швидко випаровується), словом, просто огидний сон. До речі, завдяки йому я трохи поспав, від такого сну прокидаєшся, тільки коли він закінчується, раніше вирватися неможливо, він тримає тебе за язик.

Було це у Відні, приблизно так, як я уявляю собі в мріях уявки свою туди поїздку (у цих мріях Відень складається з єдиної тихої маленької площі, одну її сторону утворює твій будинок, навпроти – готель, де я житиму, ліворуч – Західний вокзал, на який я приїжджаю, по ліву руку від нього – вокзал Франца Йосифа, з якого поїду, ну, а в нижньому поверсі мого будинку приємним чином розташована вегетаріанська їдальня, де я харчуюся, не заради харчування, а щоб привезти до Праги щось на кшталт ваги. Нащо я це розповідаю? Власне, до сну це прямо не стосується, очевидно, я досі його боюся). Коротше кажучи, не те, щоб воно було так точно, місто було насправді велике – а вечоріло, – мокре, темне, на вулицях невпізнанно сильний рух: довгий прямокутний сквер відділяв будинок, де жив я, від твого будинку. Я приїхав до Відня раптово, обігнавши власні листи, які ще прямували дорогою до тебе (пізніше це завдавало мені особливого болю). Так чи інакше, тебе попередили, і я мав із тобою зустрітися. На щастя (утім, у мене водночас було і відчуття якоїсь незручності), я був не один, маленька компанія, зокрема, по-моєму, й одна дівчина, була разом зі мною, але точно я про них нічого не пам’ятаю, вони здавалися мені чимось на зразок секундантів. Були б вони спокійніші, але, як на те, лепетали одне одному, як той пустий млин, ймовірно про мої справи, я чув тільки нервове бурмотіння, але не розумів ні слова, та й не хотів розуміти. Я стояв на краю тротуару праворуч від мого будинку і спостерігав за твоїм. Низька вілла з красивою простою кам’яною лоджією по фасаду, під округлим склепінням, на висоті нижнього поверху.

Раптом виявилося, що час снідати, в лоджії був накритий стіл, здалеку я бачив, як прийшов твій чоловік, сів у плетене крісло праворуч, ще заспаний, потягнувся, розкинувши руки. Потім прийшла ти і сіла за стіл, причому так, що тебе було видно цілком. Щоправда, не надто чітко, відстань занадто велика, твого чоловіка око вловлювало куди виразніше, не знаю чому, а ти залишалася всього лише чимось блакитно-білим, текучим, примарним. Ти теж розкинула руки, але не для того, щоб потягнутися, у тебе це була урочиста поза.

Трохи згодом – знову ж таки, втім, схилялося над вечір – ти опинилася на вулиці, поруч зі мною, ти стояла на тротуарі, а я однією ногою на переїздку, я тримав твою руку, і тут дійшло до шалено швидкої короткофразної розмови: клац-клац, і так до кінця сну, майже без зупинки.

Переказати його я не можу, пам’ятаю, по суті, тільки два перших і два останніх речення, а в проміжку – суцільна непередавана мука.

Замість привітання я швидко сказав (щось у твоєму обличчі змусило мене до цього): «Ти мене уявляла інакше»; ти відповідаєш: «Відверто кажучи, я думала, ти зграбніший» (узагалі-то ти використовувала ще більш віденський вислів, але я його забув).

Ось такими були два перших речення (у зв’язку з цим мені раптом спало на думку: чи знаєш ти, що я цілком – причому такої довершеності я ніколи не зустрічав – немузикальний?), і в принципі тим самим усе вирішилося, що ще потрібно? А проте наразі почалися перемовини про нове побачення, хай там які непевні репліки з твого боку, і безперервні наполегливі запитання – з мого.

Тут втрутилися мої супутники, виникло враження, що я приїхав до Відня ще й для того, щоб відвідати якесь сільськогосподарське училище неподалік від Відня, ба більше, тепер навіть здавалося, ніби у мене і час для цього знайдеться, як видно, з жалю хотіли прибрати мене подалі. Я розібрав це, але пішов-таки з ними на вокзал, напевно, сподівався, що такі серйозні наміри з від’їздом справлять на тебе враження. Ми всі прийшли на ближній вокзал, але тут виявилося, що я забув назву місця, де розташоване училище. Ми стояли перед великим розкладом потягів, раз по раз водили пальцями по назвах станцій і питали себе: може, ця чи ця, але не було жодної підхожої.

Тим часом я зумів трохи розгледіти тебе, до речі, мені було абсолютно байдуже, як ти виглядаєш, важливі були тільки твої слова. Ти не надто була схожа на себе, здавалася набагато смаглявішою, обличчя худіше, при круглих щоках така жорстокість була б і неможлива. (Але чи була це жорстокість?) Костюм у тебе якимось дивом був із того ж матеріалу, що і мій, до того ж вельми чоловічого крою, і зовсім мені не сподобався. Однак потім я згадав одне місце з листа (віршик: «dvoje šaty mám a přece slušne vypadám»[34]), і така велика була влада твого слова наді мною, що з цієї хвилини я накидав оком твоє вбрання.

Але ось і кінець; мої супутники ще студіювали розклад, а ми стояли відсторонь і розмовляли. Останній етап бесіди зводився приблизно до наступного: завтра неділя; і тобі було до відрази незрозуміло, як я міг уявити, ніби в неділю у тебе знайдеться для мене час. Але врешті-решт ти ніби як поступилась і сказала, що хвилин сорок, мабуть, викроїш. (Найжахливіше в цій розмові, звичайно, не слова, а підтекст, марність усього, ну і ще твій постійний безмовний аргумент: «Я не хочу приходити. І що тобі це дасть, коли я таки прийду?») Коли ж саме ти викроїш ці сорок хвилин, я не міг у тебе з’ясувати. Ти сама не знала; незважаючи на нібито напружені роздуми, не могла призначити час. Нарешті я запитав: «Що ж, мені цілий день чекати?» – «Так», – кинула ти і відвернулася до компанії, що стояла поруч, чекаючи на тебе. Сенс відповіді був у тому, що ти зовсім не прийдеш і що єдина поступка, яку ти могла мені зробити, – це дозвіл чекати. «Я не чекатиму», – тихо сказав я, а позаяк думав, що ти не чула, а це, як-не-як, був мій останній козир, я відчайдушно вигукнув ці слова тобі навздогін. Але тобі це було байдуже. І нітрохи тебе не цікавило. Я сяк-так поплентав назад у місто. А за дві години надійшли листи і квіти, доброта й розрада.

Твій Ф.

* * *

Адреси, Мілено, знову нерозбірні, пошта їх переписала і доповнила. Після першого прохання адреса була чудова, зразковий пропис красивих, різноманітних, хоча знову таки не вельми розбірних літер. Якби у службовців пошти були мої очі, там би, напевно, могли читати тільки твої адреси, і більше нічого. Але пошта є пошта…

(Меран, 15 червня 1920 р.) Вівторок

Сьогодні знову бачив тебе уві сні. Ми сиділи поруч, і ти відштовхувала мене, не сердито, приязно. Я був вельми нещасний. Не через відштовхування, а через себе самого, бо ж поставився до тебе як до першої-ліпшої мовчазної жінки і пропустив повз вуха голос, який ішов із тебе і звертався прямо до мене. Або, може, і не пропустив повз вуха, але не міг відповісти. Так і пішов, ще нерозваженіший, ніж у першому сні.

Мені згадалося зараз, що одного разу я прочитав у когось: «Моя кохана – вогненний стовп, який ковзає по землі. І він тримає мене в полоні. Але веде не полонених, а видющих».

Твій

(Тепер я відкидаю і ім’я теж; воно все вкорочувалось і тепер звучить так: твій.)

(Меран, 20 червня 1920 р.) Неділя

Після короткої прогулянки, яку я зробив із тобою. (Як легко записати це: невелика прогулянка з тобою. Із сорому треба було б покинути писати, бо ж це так легко.) Найжахливіше для мене в цій історії – це переконання, буцімто євреї повинні вбивати, як хижі звірі, зі страхом, бо ж вони – не тварини, а навпаки, особливо-розумні люди, і тим не менше вони того і дивись чекають нагоди накинутися на вас. Ця тяма в її повноті і силі в твоїй голові не вміщається, все інше в історії, можливо, ти розумієш краще за мене. Я не розумію, як люди, що раніше не мали справи з такими явищами, останнього часу доходили думками про ритуальне вбивство (колись це були щонайбільше загальний страх і ревнощі, але ж тут однозначний вигляд, тут ви можете побачити, як «Гілснер»[35] вчиняє злочин крок за кроком; що дівчина його при цьому обіймає, але що це означає), щоправда, я не розумію і те, як люди могли повірити, що єврей вбиває і не прирізає потім себе, бо ж він робить це, але тут, певна річ, потрібно, щоб люди не переймалися.

Я перебільшую, все це перебільшення. Це перебільшення, бо ж шукачі порятунку завжди кидаються на жінок, дарма чи на християнок, чи на єврейок. І якщо говорити про невинність дівчат, то це означає не звичайну фізичну, а невинність їхнього офірування, яка є не менш фізичною.

Я багато хотів би сказати про цей звіт, але я волію мовчати: по-перше, я знаю лише Гааса (хоча, як не дивно, його привітання з приводу моїх заручин було найщирішим з усіх, які я дістав), інших – ані крихти, крім того, ти, мабуть, можеш сердитися на мене, якщо я втручатимуся у ці речі, що стосуються тебе, своїми міркуваннями, і нарешті тут ніхто більше не може допомогти, і це була б просто гра думками.

(Я весь час боюся, що ти б, якби йшлося про дівчину, з якою я мав би зустрітись у Карлсбаді і якій незабаром по моїй телеграмі після двох незрозумілих цидулок сказав щиру правду – за її відчуттям, я й досі змушую себе нічого не сказати їй у похвалу – могла б несправедливо мене засуджувати, я мимоволі тим більше боюся цього, аніж коли мене просто засудили б і засудили вельми тяжко, але аж ніяк не в основному сенсі твоєї розповіді, отже, можливо, ще тяжче, сказала б ти; ну, тоді я вважаю за краще приймати тяжчу кару від справедливих, аніж легшу, яка мені не личить. Даруй, що висловлююсь я так неясно. Це ж і є те питання, де я маю домовитися з собою самим, при цьому я хотів би зітхати за тобою тільки на відстані.)

Що ж до Макса[36], то я теж вірю, що слід знати його особисто, бодай згрубша, щоб судити про нього цілком. А отже, треба любити його, захоплюватися ним, пишатися, а також співчувати йому. Той, хто ставиться до нього інакше (якщо мова не про добро), не знає його.

Ф.

(Меран, 21 червня 1920 р.) Понеділок

Ти маєш слушність, коли я зараз – листи я отримав, на жаль, пізно ввечері, а завтра вранці хочу зробити з інженером невелику прогулянку в Боцен[37] – прочитав докір з приводу «діток», я справді сказав собі: досить, ці листи сьогодні читати не можна, треба хоч трошки поспати, якщо вранці ти думаєш здійснити прогулянку, – і минув певний час, перш ніж я продовжив читання, і зрозумів, і напруження відпустило, і я, якби ти була тут (я маю на увазі не тільки тілесну близькість), то міг би з полегшенням устромитися лицем тобі в коліна. Але це ж те саме, що й хвороба, еге ж? Я ж знаю тебе, а ще знаю, що «дитинка» не таке вже й жахливе звернення. Жарти я теж розумію, але все може виявитися для мене і загрозою. Якщо ти напишеш: «Вчора я порахувала всі “і” в твоєму листі, вийшло стільки; як ти смієш писати мені “і”, а ще “стільки”», – то і я, коли ти залишишся серйозною, скоріше за все твердо вирішу, що тим тебе образив, і буду нещасний. Адже врешті-решт це справді могло б образити, перевірити ж важко.

Не забувай і про те, що хоч самі по собі жарт і серйозність легко розрізнити, але у людей, які для тебе важать так багато, що від них залежить твоє життя, це знову-таки нелегко, ризик надто вже великий, очі робляться як мікроскопи, ба – тоді вони вже нічогісінько не розрізняють. У цьому сенсі я і в сильні мої часи був не сильний. Наприклад, у першому класі початкової школи. Наша куховарка, маленька, суха, худа, гостроноса, з позападалими лицями, жовтувата, але міцна, енергійна і впевнена, щоранку відводила мене в школу. Ми жили в будинку, який відділяє малий Ринґ від великого. І спершу треба було перейти через Ринґ, потім через Тайнґассе, потім через щось на кшталт підворіття вийти на Фляйшмарктґассе і вниз на Фляйшмаркт. І ось, мабуть, цілий рік щоранку повторювалося одне і те ж. Виходячи з дому, кухарка казала, що розповість учителю, яким неслухом я був удома. Ну, я, напевно, був не так неслухом, як упертюхом, нікчемним, сумовитим, злим, і, звичайно, для вчителя завжди б знайшлося що-небудь веселеньке. Я це розумів і тому сприймав кухарчину загрозу цілком серйозно. Але спочатку я думав, що йти до школи страшенно далеко і дорогою багато чого може статися (ось із такої уявної дитячої легковажності мало-помалу, бо ж дороги не такі вже й довжелезні, виростає ця боязкість і мертвоока серйозність), і принаймні на Старомєському Ринґу я ще дуже сумнівався, чи наважиться кухарка, персона важлива, але важлива все ж тільки вдома, заговорити з учителем, адже він – персона всесвітньо важлива. Ймовірно, я навіть і говорив щось у цьому дусі, і тоді кухарка, як звичайно коротко, ледь розтуляючи вузькі невблаганні губи, відповідала, що я можу і не вірити, але вона скаже. Неподалік від виходу на Фляйшмарктґассе – для мене це донині містечко історично знаменне (в якому районі ти жила в дитинстві?) – жах перед загрозою переважував. Школа і без того була для мене кошмаром, а тут ще й кухарка докидала страху. Я починав просити, вона мотала головою, що більше я просив, то важливішим здавалося мені моє прохання і то страшнішою – небезпека, я зупинявся, перепрошував, вона тягла мене далі, я погрожував їй батьківською відплатою, вона сміялася, тут вона була всесильна, я хапався за двері крамниць, за будинкові роги, не хотів іти далі, поки вона мене не пробачить, за спідницю тягнув її назад (їй теж доводилося нелегко), але вона тягла мене вперед, запевняючи, що і це розповість учителю, ми вже спізнювалися, годинник на церкві Якова бив восьму, лунав шкільний дзвоник, інші діти припускалися бігти, а запізнення я завжди боявся панічно, ми теж побігли, а в голові стукало: «Скаже – не скаже…» Загалом, вона нічого не говорила, ніколи, але можливість у неї була завжди, до того ж наче дедалі більша (вчора я не сказала, а ось сьогодні скажу неодмінно), і від цієї можливості вона не відмовлялася. Іноді – тільки подумай, Мілено, – від люті на мене вона тупала ногами по бруківці, і, бувало, якась вуглярка все це бачила. Ет, Мілено, що за дурниці і до якої ж міри я належу тобі разом з усіма кухарками, і погрозами, і всією цією немислимою курявою, що її здійняли 38 років і що осідає в легенях.

Але я зовсім не хотів цього говорити або хотів, тільки по-іншому, вже пізно, доведеться закінчувати і лягати спати, а спати я не зможу, бо залишив лист до тебе недописаним. Якщо коли-небудь ти захочеш дізнатися, як я жив раніше, я пришлю тобі з Праги величезного листа, якого десь півроку тому написав батькові, але так і не віддав.

А на твій лист я відповім завтра або, якщо ввечері вже буде пізно, післязавтра. Я затримаюсь тут ще на кілька днів, адже вирішив не їздити до батьків у Франценсбад[38], утім, те, що я просто залишаюся лежати на балконі, взагалі-то рішенням не назвеш.

Ще раз дякую тобі за лист.

Ф.

(Меран, 23 червня 1920 р.) Середа

Важко говорити правду, бо хоч вона і одна, але жива, і тому у неї, як у всього живого, мінливе обличчя («krásná vůbec nikdy, vážně ne, snad někdy hezká»[39]). Якщо б я відповідав тобі в ніч із понеділка на вівторок, це було б жахливо, я лежав у ліжку як під тортурами, цілу ніч я відповідав тобі, скаржився тобі, придумував, як тебе відлякати від себе, проклинав себе. (Це все ще тому, що твій лист прийшов пізно ввечері, а перш ніж настала ніч, я був особливо збуджений і похопливий.) Рано- вранці я поїхав у Боцен, звідти електричкою до Клобенштайна і там, на висоті 1200 м, дихав – правда, так і не прийшовши до тями, – чистим, майже крижаним повітрям поблизу перших відног доломітових скель, а потім, поворітьма, написав тобі таке (зараз я це переписую, але навіть і ці міркування здаються мені – принаймні сьогодні – занадто різкими; так змінюються дні: нарешті я один, повертаюся в Меран, інженер залишився в Боцені. Я не надто краявся через те, що інженер і краєвиди вмішалися між мною і тобою, бо ж і сам був як не свій. Учора до о пів на першу ночі я був з тобою – писав тобі і ще більше думав про тебе, – потім до шостої ранку крутився в ліжку зі своїм безсонням, потім здригнувся-таки і витрусив, як витрушує чужа людина іншу чужу людину з ліжка, і це було добре, тому що, якби залишився я в Мерані, то все одно збув день геть бездарно. Дарма, що цю прогулянку я, власне кажучи, не зовсім навіть усвідомив і вона залишиться в моїй пам’яті лише як не надто виразний сон. А ніч була такою болісною тому, що ти своїм листом (у тебе пронизливий погляд, це було б ще нічого, на вулицях повно людей, і вони привернуть очі до себе, але ось безстрашність цього погляду і надто те, що у тебе є сили зазирнути ще далі, ніж він, – ось що головне, і ти це знаєш) – своїм листом ти знову пробудила моїх старих знайомих, усіх тих дияволів, які одним оком сплять, а іншим визирають доброї нагоди воскреснути; це, звичайно, жахливо, відразу піт проймає через страх (але страх цей, присягаюся тобі, ні перед чим іншим, лише перед ними, перед незбагненними силами), але це і добре, це тільки здоров’ю на пожиток: приймаєш їхній парад і знаєш, що вони є. Але все-таки ти не вельми тлумачиш мої слова: «Їдь із Відня!» Я написав це не легковажно (але під враженням цієї історії; власне, думка про подібні зв’язки насправді до того часу не зринала мені в голові, і я був такий здивований, що нагальний від’їзд із Відня видавався мені річчю звичайною, з найкористолюбнішого міркування, що те, що через мою вину стосується тільки до твого чоловіка, цілком стосується власне лише мене, сто і тисячу разів наспівало мене і розтинало. Тут я нічим не відрізняюся від тебе), і жодних відчутних труднощів я не боявся (хоч заробляю я трохи, але, думаю, на нас двох цілком би вистачило, – звичайно, якщо не приточувати хворобу), а потім я абсолютно щирий і в думках своїх, і в їх вираженні (я і раніше був таким, але одна ти це змогла побачити, і твій погляд мені така підмога!). Чого я боюся – боюся з розкритими від жаху очима, в непритомному безпам’ятстві страху (якщо б я міг спати так глибоко, як занурююся в страх, я б уже не жив), – чого я боюся, так це таємної змови проти мене (ти зрозумієш її краще, прочитавши мого листа до батька, але все одно не зовсім зрозумієш, тому що лист занадто цілеспрямовано побудовано) – змови, заснованої приблизно на тому, що я – я на грандіозній шахівниці всього лише пішак пішаком, і ще менше, – раптом усупереч твердим правилам гри, всю її плутаючи, збираюся зайняти місце королеви, – я, пішак пішаком, фігура, отже, просто неіснуюча, яка не бере участі в грі, – а то, дивись, ще й місце самого короля, а то і всю дошку! – і що варто мені насправді цього захотіти, все мало б відбутися зовсім в інший, нелюдський спосіб.

Тому те, що я тобі пропоную, важить для мене куди більше, ніж для тебе. Цієї миті безсумнівне, без жодної ознаки хворобливості, – це те, що дарує безумовне щастя.

* * *

Так було вчора, сьогодні ж я, наприклад, міг би сказати, що напевно приїду до Відня, але, позаяк сьогодні – це сьогодні, а завтра – це завтра, я залишаю для себе свободу дій. Зненацька я тебе у жодному разі не заскочу і відразу після четверга теж не з’явлюся. Якщо я поїду до Відня, то попереджу тебе пневматичною поштою (нікого, крім тебе, я не зміг би бачити, це вже точно) – але десь у вівторок цього напевно не станеться. Я би приїхав на Південний вокзал – куди їхатиму, ще не знаю, тож у готелі біля Південного вокзалу зупинюся; шкода, що я не знаю, де ти в тому кварталі даєш уроки, тоді я міг би чекати там тебе годині о п’ятій. (Цю фразу я, мабуть, читав уже в якійсь казці – десь поблизу від іншої фрази: «А якщо вони не померли, то живуть іще й досі».) Вивчав сьогодні план Відня, на мить мені здалося незбагненним, навіщо збудували таке величезне місто, – адже тобі потрібна одненька кімната.

Ф.

Можливо, я написав залишеною поштою кілька листів Поллак[40].

(Меран, 24 червня 1920 р.) Четвер

Коли не виспишся, буваєш куди спритніший, аніж коли висипаєшся, вчора я трошки виспався і відразу ж понаписував усіляких дурниць щодо поїздки до Відня. Зрештою, ця поїздка не дрібниця, щоб брати її на кпини. Я жодним чином не збираюся тебе вражати, на одну думку про це мене бере з-за спини. Я ж зовсім не з’явлюся до тебе на квартиру. Якщо в четвер ти не отримаєш листа пневматичною поштою, значить, я поїхав до Праги. До речі, як кажуть, я приїхав би таки на Західний вокзал, – учора я, здається, написав про Південний, – ну, та це все одно. І я не надто вже сильно переступаю середню межу непрактичності, нетранспортабельності, недбалості (за умови, що трохи посплю), можеш із цього приводу не турбуватися, якщо я сяду в вагон, який іде до Відня, то і вийду скоріше за все у Відні, найбільші клопоти пов’язані з посадкою. Отже, до побачення (не конче у Відні, можна і в листах).

Ф.

«Ropucha»[41] чудова – чудова, але водночас не те щоб чудова – не надто чудова, це історія як стонога; щойно одного разу жартома приштрикнули її до землі, вона більше не може пересуватись і заклякає, неспроможна рушити навспак, будь-яка свобода, рух першої половини втрачено. А крім того, читається вона, як лист Мілени Є., якщо це лист, то я йому відповім.

Що ж до «Мілени», то германство і єврейство не має з цим нічого спільного. Краще за всіх чеську розуміють (не кажучи, звичайно, про чеських євреїв) панове з «Našeřeč», на другому місці – читачі цього журналу, на третьому – передплатники, а я передплатник… І як такий кажу тобі, що в «Мілені» чеського тільки і є що зменшувальна форма: «Міленко». Подобається тобі це чи ні, але так стверджує філологія.

(Меран, 25 червня 1920 р.)

Так, ми починаємо неправильно розуміти одне одного, Мілено. Ти думаєш, я хотів допомогти тобі, але ж я хотів допомогти собі. Ні слова більше про це. І про снодійне я тебе не запитував, скільки я знаю.

Я ледве знав Отто Ґросса[42]; але я помітив, що тут щось важливе простягало принаймні руку зі «смішного». Безпорадний настрій його друзів і родичів (дружина, шваґро, ба – загадково мовчазне немовля серед дорожніх сумок – щоб він, бува, не випадав із ліжка, коли лишався сам – пив чорну каву, їв садовину, їв усе, що хотів) дещо нагадував настрій послідовників Христа, коли ті стояли попід розіпнутим. Я тоді саме приїхав з Будапешта, куди супроводив мою наречену і потім, як викручена ганчірка, їхав до Праги попри крововилив. Ґросс, дружина і шваґро їхали з тієї ж нічної поїздки. Корова рад-не-рад, як завжди співала й шуміла півночі, жінка тулилась у кутку в смітті – місця нам дісталися в коридорі, і ми спали (міцно, але убезпечені без видимого успіху Ґросса). А Ґросс майже цілу ніч щось мені розказував (хіба що зрідка ненадовго перериваючись, вочевидь, щоб зробити собі ін’єкцію), прийнамні так мені здавалося, бо ж, власне, я нічогісінько не тямлю. Він пояснював своє вчення на прикладі якогось фрагменту Святого Письма, що його я не знав, але через лякливість і втому я не казав про це. Він без упину розбирав цей уривок, безперервно подаючи новий матеріал, без упину вимагаючи мого розуміння. Я механічно кивав, а він майже розпливався мені перед очима. До речі, я вважаю, що навіть при доброму розумі я б цього не збагнув, моя думка холодна й повільна. Так спливла ніч. Були й інші перерви. Часом він зупинявся на кілька хвилин, узявшись за щось і піднісши руки, геть напружений, дорогою тремтів усім тілом і при цьому спав. Згодом у Празі я бачив його лише перебіжно.

Так, звичайно, не те щоб немузикальність була нещастям; по-перше, для мене це не нещастя, а річ спадкова від предків (дід мого батька був м’ясником у селі біля Страконіце[43], мені не треба було їсти стільки м’яса, скільки він нарубував і до певної міри мене підтримував), ба – спорідненість важить для мене багато, а втім, це-таки людське нещастя, подібне до того, коли не можеш заплакати чи заснути. І зрозуміти музичних людей означає ж майже немузичність.

Ф.

Якщо приїду до Відня, телеграфую або напишу тобі, отже, на поштамт. У вівторок або в середу. Зрозуміло, всі листи були оплачені, невже по конверту не видно, що марки зірвали?

(Меран, 25 червня 1920 р.) П’ятниця, ввечері

Понаписував сьогодні вранці всіляких дурниць, і ось прийшли обидва твоїх листи, такі переповнені, такі милі. Відповім я на них усно: у вівторок, якщо не трапиться нічого несподіваного в мені або зовні, я буду у Відні. Було б, звичайно, вельми розумно, якби я (на вівторок, мені здається, припадає свято, і можливо, що пошта, з якою я збираюся тобі в Відні телеграфувати або надіслати листа, буде закрита) вже сьогодні тобі сказав, де я тебе чекатиму, але я б до того часу просто задихнувся, якщо б зараз назвав тобі якесь місце і потім три дні бачив його перед собою – порожнє і змушене чекати того моменту, коли у вівторок я прийду туди такої-то і такої-то години. О, Мілено, чи є взагалі в світі стільки терпіння, скільки треба на такого, як я? Скажеш мені про це у вівторок.

Ф.

(Поштова листівка, поштовий штамп: Wien 29.VI.20) Адресат: M. Jesenská Wien VIII До запитання Postamt Bennogasse-Josefstädterstraße Посилач: Dr. Kafka Hotel Riva Вівторок, 10 година ранку

До 12-ї години цей лист, мабуть, не прийде, напевно навіть не прийде, зараз уже 10.

Тоді все відкладається на завтра; можливо, це і добре, бо ж хоч я і в Відні, сиджу в кафе біля Південного вокзалу (що тут за какао, що за печиво, і цим ти живеш?), але я ще як би не зовсім тут, дві ночі поспіль не спав, утім, невідомо, чи засну і третьої, в цьому готелі «Ріва» біля Південного вокзалу, поруч з гаражем. Загалом, нічого кращого не можу придумати, крім ось цього: чекаю на тебе в середу перед готелем, починаючи з десятої ранку. Прошу тебе, Мілено, не лякай мене – не з’являйся несподівано збоку або ззаду, і я теж не буду.

Сьогодні, можливо, займуся оглядом визначних пам’яток: Лерхенфельдерштрассе, пошта, по окружному поясу від Південного вокзалу до Лерхенфельдерштрассе, крамниця вуглярки та ін., – постараюся бродити якнайнепомітніше.

Твій

[Прага, 4 липня 1920 р.] Неділя

Сьогодні, Мілено, Мілено, Мілено – нічого іншого писати сьогодні не можу! Одначе. Отже, сьогодні, Мілено, пишу лише в поспіху, втомі і неприявності (останнє, втім, напевно збережеться і завтра). Та й як не бути втомленим? Хворому пообіцяли відпустку на цілих три місяці, а дали чотири дні, причому від вівторка до неділі лише уривками, та до того ж відрізали від кожного дня вечір і ранок. Хіба правда не за мною, що я не зовсім видужав? Хіба не за мною правда? Мілено! (Це тобі на вухо, на ліве, а ти лежиш на бідному ліжку, спиш глибоким сном доброго походження і повільно, ще нічого не усвідомлюючи, повертаєшся з правого боку на лівий – до моїх губ.)

Як я доїхав? Спочатку все було дуже просто, на пероні не виявилося газет. Зайвий привід вибігти на площу, але тебе там уже не було – усе гаразд. Я зайшов у купе, потяг рушив, я розкрив газету, почав читати – усе було ще гаразд; за кілька хвилин я відклав газету – і раптом зрозумів, що тебе вже немає зі мною, вірніше, ти була зі мною, я це відчував усім своїм єством, але тепер це твоє буття зі мною було зовсім іншим, ніж у минулі чотири дні, і я мав ще до цього звикнути. Почав знову читати, але щоденник Бара[44], що починався описом курорту Кройц у Ґрайні на Дунаї. Тоді я відклав газету, але, коли виглянув у вікно, повз якраз проїжджав потяг, і на вагоні був напис: «Ґрайн». Я відвів погляд і почав роздивлятися по купе. Пан навпроти читав «Národní Listy» від минулої неділі, там я побачив фейлетон Ружени Єсенської[45], попросив почитати; починаю читати – без ладу, знову кидаю – і ось сиджу, а просто переді мною твоє обличчя, яким воно було при прощанні на пероні. Те було явище природи, якого я ще зроду не бачив: сонячне світло, що тьмариться не через хмари, а зсередини.

Ну що мені ще сказати? Горло відмовляє, руки не слухаються.

Твій

Завтра продовжу опис цієї дивної мандрівки.

(Прага, 4 липня 1920 р.) Неділя, трохи перегодом

Послугач передасть тобі вкладений лист (будь ласка, порви його і лист Макса теж), на нього треба було відповісти негайно, я написав, що буду в неї о 9-й ранку. Що я повинен сказати, абсолютно ясно, як я це скажу – не знаю. Боже правий, уявляю собі: я одружений, повертаюся додому і натрапляю не на послугача, а на ліжко, щоб у нього заритися, наглухо сховатися від усіх – без будь-якого підземного ходу до Відня! Я це говорю собі, щоб усвідомити самому, яка легка і тяжка місія, що мені належить.

Твій

Я посилаю тобі її лист, ніби сподіваючись добитися, щоб ти була геть поруч зі мною, коли я снуватимуся вперед і назад перед її будинком.

(Прага, 4–5 липня 1920 р.) Неділя 11.30

3) нумерую принаймні ці листи, щоб жоден не пройшов повз тебе, так само як я не повинен пройти повз тебе в маленькому парку.

Результату жодного, хоча адже все ясно, і так само ясно мною було все сказано. Подробиці не переказуватиму – хіба тільки те, що вона не сказала ні про тебе, ні про мене жодного хоч скільки поганого слова. Через суцільну ясність я навіть не відчув жодного співчуття. Я міг лише сказати – і це цілковита істина, – що в наших з нею стосунках нічого не змінилось і навряд чи коли-небудь зміниться, ось тільки – ні, не можу більше, це огидно, це ремесло ката, не моє ремесло. Лише одне, Мілено: якщо вона важко захворіє (вона мов з хреста знята, відчай її незмірний, завтра після обіду я до неї знову піду) – отож, якщо вона захворіє або ще щось із нею трапиться, я вже не матиму право над цим, я ж можу тільки знову і знову говорити правду, а ця правда не просто правда, а щось більше, я весь розчинився у тобі, коли йду з нею поруч, – якщо, отже, щось трапиться, то приїзди, Мілено!

Ф.

Я написав дурницю, не можеш ти приїхати – з тієї ж таки причини.

Завтра пошлю тобі на хатню адресу свого листа до батька, будь ласка, збережи його – раптом я його одного разу все-таки віддам йому. Постарайся, щоб він нікому не упав у вічі. А коли сама читатимеш його, постарайся зрозуміти всі адвокатські зачіпки – це ж адвокатський лист. І не забувай при цьому про твоє таке вагоме «і все-таки!».

Понеділок, вранці

Посилаю тобі сьогодні «Бідного Шпільмана»[46], не тому, що він неабияк важить для мене, так він важив одного разу, багато років тому. Я посилаю його тому, що його автор такий віденський і такий немузичний, просто хоч плач, – і ще тому, що він дивився на нас згори в Народному саду (на нас! Ти йшла поруч зі мною, Мілено, подумай, ти йшла поруч зі мною!), і тому, що він такий бюрократичний, і тому, що він кохав діловиту дівчину.

(Прага, 5 липня 1920 р.) 4) Понеділок, уранці

Сьогодні прийшов твій лист, написаний у п’ятницю, а згодом – нічний лист того ж дня. Перший такий сумний, із сумними пероновими рисами, сумний не через свій зміст, а тому що він застарів, адже все вже в минулому: наш спільний ліс, наші спільні передмістя, наша спільна дорога. А вона ж не закінчується, не йде в небуття, ця пряма, мов стріла, спільна дорога, вгору по кам’янистому провулку, назад по алеї до вечірнього сонця, вона не скінчиться, і все ж це дурний жарт – казати, що вона не скінчиться. Навколо тут, куди не глянь, якесь шпаргалля, кілька листів, я їх щойно прочитав, привітання в директора (я не звільнений) і ще в двох-трьох кімнатах, і до всього цього у вухах дзвенить маленький дзвіночок: «Вона вже не з тобою»; правда, є ще десь у небесах велетенський дзвін, і він дзвонить: «Вона не залишить тебе» – та маленький дзвіночок геть близенько, у вухах! А потім цей нічний лист – незбагненно, як його можна читати, незбагненно, як можуть достатньою мірою розширюватись і стискатися груди, дихаючи цим повітрям, незбагненно, як можна бути далеко від тебе.

І проте я не скаржуся, це все не скарга, і ти мені дала слово.

* * *

Тепер історія поїздки, і спробуй тільки потім сказати, що ти не янгол: я віддавна знав, що моя австрійська віза, власне (і не власне) кажучи, два місяці як задавнена, але в Мерані мене запевнили, що для транзиту вона зовсім не потрібна, і справді, при теперішньому в’їзді в Австрію мені ніхто не ставив це на карб. Ось чому я і в Відні геть забув про цей недогляд. Однак під час паспортного контролю в Ґмюнді чиновник – молодий, суворий чоловік – негайно цю помилку виявив. Паспорт відклали вбік, усіх пропустили далі на митний контроль, а мене – ні, вже одне це було досить кепсько (мені весь час чинять перешкоди, бо лише перший день, я ще не зобов’язаний вислуховувати казенне патякання, а постійно хто-небудь силкується прогнати мене від тебе, чи то пак тебе від мене, але це їм не вдасться, Мілено, правда? – нікому і ніколи). Ось як, значить, усе було, але тут уже взялася за справу ти. Приходить прикордонник – привітний, відкритий, австрійський, співчутливий, щирий – і по сходах і коридорах веде мене в прикордонну інспекцію. Там, зі схожою помилкою в паспорті, вже стоїть румунська єврейка, дивним чином теж твоя дружня посланниця, єврейський ти янголе.

Утім, ворожі сили поки набагато могутніші. Височенний інспектор і його коротун помічник, обидва жовті, щуплі, затяті, принаймні зараз, забирають паспорт у свої руки. Інспектор одразу безапеляційно оголошує: «Повертайтеся до Відня й отримайте в поліції належну візу!» Я тільки і можу, що кілька разів повторити: «Для мене це жахливо». Інспектор відповідає, теж кілька разів, іронічно і злісно: «Вам тільки так здається». – «А чи не можна отримати цю візу телеграфом?» – «Ні». – «А якщо сплатити всі витрати?». – «Ні». – «Чи є у вас тут вищий орган?» – «Ні». Жінка, яка бачить мої муки і зберігає неймовірний спокій, просить інспектора пропустити бодай мене одного. Занадто слабкі засоби, Мілено! Так тобі з ними не впоратися. Рад не рад, а треба пройти довгий зворотний шлях до паспортного контролю і забрати багаж, тож виїхати сьогодні нема абсолютно жодної надії. І ось ми сидимо в кімнаті прикордонної інспекції, поліцейському теж нічим нас особливо втішити, хіба тільки тим, що можна продовжити квитки тощо, інспектор сказав своє останнє слово і пішов у кабінет, лише коротун помічник ще тут. Я підраховую: наступний потяг до Відня відходить о 10-й вечора, прибуває до Відня о пів на третю ночі. У мене ще не пройшли укуси «рівських» клопів, який буде мій номер біля вокзалу Франца Йозефа? Але я ж взагалі номер не отримаю і тоді поїду прямо на Лерхенфельдерштрассе (так, о пів на третю!). І попрошу притулку там (авжеж, о 5-й ранку). Але хай там як, а вранці в понеділок я неодмінно повинен отримати візу у паспорті (але чи отримаю я її відразу, а не у вівторок?), а тоді вирушити до тебе, влаштувати тобі сюрприз у дверях, які ти відкриєш. Божечку небесний. Тут думки роблять перерву, потім біжать далі: але в якому ж стані я буду після цієї ночі і їзди, а ввечері мені знову їхати шістнадцятигодинним потягом, в якому вигляді я доберуся до Праги і що скажу директору, якого знову доведеться телеграфом просити про продовження відпустки? Все це тобі, зрозуміло, ні до чого, але що ж робити? Іншого виходу немає. Єдиним невеликим полегшенням було б, набігає мені раптом на думку, переночувати в Ґмюнді і виїхати до Відня вранці, і я, вже зовсім втомлено, питаю коротуна помічника щодо ранкового потяга до Відня, що відходить о пів на шосту і прибуває об 11-й ранку. Гаразд, отже, я поїду на ньому, і румунка – теж. І тут розмова раптово звертає геть в інший бік, не знаю, яким чином, – несподівано з’ясовується, що коротун помічник хоче нам підсобити. Якщо ми переночуємо в Ґмюнді, то рано-вранці, коли в конторі нікого, крім нього, немає, він потайки пропустить нас до Праги пасажирським потягом, тоді ми вже о 4 годині дня будемо в Празі. Інспектору ми повинні сказати, що ми поїдемо до Відня ранковим потягом. Чудесно! Втім, чудесно лише відносно, бо ж телеграфувати в Прагу все одно доведеться. Нема ради. Приходить інспектор, ми розігруємо маленьку комедію з ранковим віденським потягом, потім помічник відсилає нас геть, увечері ми тишком-нишком зустрінемося з ним для обговорення подальшого. У сліпоті своїй я думаю, що це все виходить од тебе, тоді як насправді це лише останній удар ворожих сил. Отже, ми, та жінка і я, поволі виходимо з вокзалу (поспішний потяг, який мав відвезти нас звідси, досі стоїть біля платформи, перевірка багажу тягнеться довго). Чи далеко до міста? Година. Нова невдача. Але виявляється, що і біля вокзалу є два готелі, в один із них ми і подамося. Перед готелями проходить колія, треба перейти через рейки, але по гілці саме наближається товарняк; я переходжу – напевно встигну, але супутниця мене затримує, а товарний потяг просто перед нами зупиняється, і доводиться чекати. Невеликий доважок до наших знегод, думаємо ми. Але саме це очікування, при тому, що в Прагу я в неділю вже не потраплю, виявляється заворотним пунктом. Наче ти, як немов оббігала всі готелі біля Західного вокзалу, тепер оббігала всі небесні ворота, щоб просити за мене, – від вокзалу, а це далеченько, до нас, захекавшись, поспішає твій поліцейський і кричить: «Ідіть мерщій назад, інспектор вас пропускає!» Та невже? Такої хвилини просто стискає горло. Разів десять ми припрошуємо поліцейського, перш ніж він бере від нас гроші. А тепер швидше назад, забрати в інспекції багаж, бігцем до паспортного контролю, потім на митницю. Але ти вже все полагодила, у мене немає сил тягти багаж – і поруч одразу негайно виростає носильник, біля паспортного контролю потрапляю в штовханину – поліцейський розчищає мені дорогу, при перевірці багажу, сам того не помітивши, гублю футляр із золотими шпоньками – чиновник знаходить його і віддає мені. Ми сідаємо в потяг і негайно від’їжджаємо, нарешті я можу утерти піт з чола і грудей. Залишайся завжди зі мною!

Ф.

(Прага, 5 липня 1920 р.) 5) Здається, понеділок

Звичайно, треба б лягти спати, вже перша ночі, я б давно написав тобі ще ввечері, але тут був Макс, якому я-таки дуже зрадів і відвідати якого мені досі заважали дівчина і тривога за неї. До 8.30 я був із дівчиною, о 9-й прийшов Макс, і до 12.30 ми з ним гуляли. Уяви собі, я думав, що в листах сказав йому, як мені здається, з граничною ясністю, що ти […тити – писання знову кілька разів переривається] – що саме ти і є та, про кого я говорю, – а він нічого не зрозумів і тільки тепер дізнався ім’я (я, до речі, писав не грубо навпрямки, бо ж, як-не-як, листи могла прочитати і дружина). І ось знову, Мілено, одна з моєї брехень, друга: колись ти, злякана, цікавилася, чи лист Макса мав на увазі історію Райнера (я хотів написати «Макс», написав «Мілена», ім’я викреслив, не засуджуй мене, мені справді до сліз прикро) як попередження. Я навіть думав, що це не попередження, але щось на кшталт музики до тексту, втім, усупереч тобі, коли я тебе так лякаю

на правих берегах першої сторінки листа (напис на стор. 90, рядок 30, гай-гай!)). І, попри все, часом я вірю, що якщо пощастить померти, то це має статися зі мною. І якщо хтось, кому судилося померти, може, дякуючи щастю, зостатися живим, то я житиму.

бачиш, я відкинув [я мав встати, одна зі страшних мишей гризе деінде], свідомо брешучи, будь-які відносини. Тепер виявляється, що насправді не було жодних стосунків, але я не знав цього, і тому я збрехав.

Про дівчину: сьогодні було краще, але дорогою ціною – я дозволив їй написати тобі. І дуже про це шкодую. Знак мого страху за тебе – телеграма, яку я нині послав тобі на поштамт до запитання («Дівчина пише тобі відповідай приязно і… – тут я взагалі-то хотів вставити «дуже», – гостро і не залишай мене»). В цілому сьогодні все пройшло спокійніше, я запанував над собою і розповідав про Меран мирно, настрій став менш загрозливим. Але щойно мова знову зайшла про головне – довгі хвилини дівчина поруч зі мною на Карлсплац тремтіла всім тілом, – я тільки й міг сказати, що поруч із тобою все інше, навіть залишаючись саме по собі незмінним, зникає і зводиться нінащо.

Вона поставила своє останнє запитання, перед яким я завжди був беззахисний, а саме: «Я не можу піти, але якщо ти мене відішлеш, то я піду. Ти мене відсилаєш?» (Якщо не брати до уваги зарозумілість, у тому, що я це розповідаю, є щось глибоко огидне, але розповідаю я це зі страху за тебе. Чого б я тільки не зробив зі страху за тебе. Бачиш, що за дивовижний новий страх.) Я відповів: «Так». На це вона: «Але я не можу піти». І тут вона, понад свої сили балакуча, миле добре створіння, почала розповідати, що все це їй незрозуміло, що ти кохаєш свого чоловіка, а потайки говориш зі мною тощо. Правду кажучи, тут прослизнули і недобрі слова про тебе, за які я хотів і мав її побити, але хіба ж я не мусив дати їй переплакати, принаймні це? Вона згадала, що хоче написати тобі, і я в тривозі про неї і в нескінченній довірі до тебе дозволив їй це зробити, хоча і знав, що мені це коштуватиме кілька ночей. Якраз те, що дозвіл заспокоїв її, турбує мене. Будь доброзичливою і суворою, але більше суворою, ніж доброзичливою, але що я кажу, хіба ж я не знаю, що ти напишеш все правильно, як слід. І хіба мій страх, що вона у своїй біді напише що-небудь підступне і в такий спосіб відновить тебе проти мене, не є для тебе глибоко принизливим? Він принизливий, але що мені робити, якщо замість серця в грудях б’ється цей страх? Усе-таки даремно я дав їй дозвіл. Ну що ж, завтра я знову побачуся з нею, завтра свято (Гус[47]), вона дуже просила мене про післяобідню прогулянку, після, до кінця тижня, сказала вона, мені приходити не потрібно. Можливо, я ще зумію збити її писати лист, якщо вона вже його не написала. Але,

На лівому березі останньої сторінки листа: ще одна причина, чому я дозволив їй писати. Вона хотіла побачити листи від вас до мене. Я не можу їх показати.

хоча, сказав я собі потім, можливо, вона і справді бажає тільки пояснення, можливо, твоє слово якраз і заспокоїть її своєю доброзичливою строгістю, а можливо, – так біжать тепер усі мої думки – вона впаде перед твоїм листом на коліна.

Франц

(Прага, 6 липня 1920 р.) 6) Вівторок, уранці

Невеликий удар для мене: телеграма з Парижа, з повідомленням, що завтра ввечері приїжджає старий дядечко[48], якого я, до речі сказати, взагалі дуже люблю, а живе він в Мадриді і вже багато років тут не бував. Удар тому, що це відбере у мене час, мені ж весь час і навіть в тисячу разів більше, ніж увесь час, а ще краще – весь, весь час, який тільки є, потрібен для тебе, для роздумів про тебе, для дихання в тобі. І тутешня квартира стане неспокійна, і вечори неспокійні, я б хотів бути де-інде. Багато що хотілося б зробити по-іншому, і бюро мені зовсім ні до чого, але потім я знову вирішив, що цілком заслуговую ударів по обличчю, коли висловлюю бажання, що перевершують цю реальність, цю належну тобі реальність.

Чи можу я поїхати до Лорена[49]? Він, приміром, знає Піка[50]. Хіба не могло б легко статися так, що виплило моє перебування у Відні? Напишіть мені про це.

Макс дуже схвильований тим, про що ви кажете про Пршибрама[51] з санаторію, він звинувачує себе в тому, що легковажно порвав те, що вже написав для нього. Він також має такі стосунки з владою, що міг би без особливих труднощів доскочити потрібного. Він дуже сильно просить вас підсумувати те, що слід сказати про кривду, завдану Пршибраму. Якщо можете, надсилайте мені цю коротку підбірку час від часу. (Російською означає: кажи.)

* * *

Чомусь не можу більше нічого тобі написати, крім того, що стосується тільки нас, нас двох у штовханині світу. Все чуже, чуже. Несправедливість! Несправедливість! Але губи шепочуть іноді, а обличчя устромилось тобі в коліна.

* * *

По Відні залишилася гіркота, можна я це скажу? Там, у лісі, на другий день, по-моєму, ти сказала щось на зразок: «Боротьба з передпокоєм довго тривати не може». А в передостанньому Меранському листі пишеш про хвороби. Як мені знайти вихід між двома цими речами? Я кажу це не з ревнощів, Мілено, я не ревную. Або світ такий малий, або ми такі величезні, в кожному разі ми заповнюємо його цілком. До кого мені ревнувати?

(Прага, 6 липня 1920 р.) 7) Вівторок, увечері

Бачиш, Мілено, тепер я посилаю тобі навіть цей лист, зовсім не знаючи, що в ньому написано. Вийшло так: я обіцяв їй сьогодні о 03.30 бути біля її будинку. Збиралися покататися на пароплаві; але вчора я ліг дуже пізно і майже не спав, тому з ранку пневматичною поштою відправив їй записку: після обіду мені необхідно поспати, тому прийду тільки о 6-й. У своєму занепокоєнні, що за всіх письмових і телеграфних гарантій аж ніяк не бажало угамовуватися, я докинув: «Лист до Відня відішлемо тільки після того, як ми його обговоримо». Вона ж у напівнепритомності написала цього листа ще рано-вранці – хоча навіть не може сказати, що саме написала, – і відразу кинула у скриньку. Отримавши мою пневматичну депешу, бідолаха, обливаючись холодним потом, біжить на поштамт, примудряється десь вишукати лист, з радощів віддає службовцю всі свої гроші, причому тільки заднім числом лякається розміру суми, і ввечері приносить лист мені. Що мені тепер робити? Моя-бо надія на швидке, остаточне, успішне вирішення заснована на цьому листі і на впливі твоєї відповіді, і зізнатися, це надія безглузда, але іншої в мене немає. Коли я відкрию лист і заздалегідь прочитаю, я, по-перше, ображу її, а по-друге, напевно, не зможу його тоді відіслати. Ось і шлю його тобі заклеєного, віддаю в твої руки цілком і повністю, як уже віддав у ці руки себе.

У Празі трохи похмуро, листів поки немає, на серці важкувато, і хоча зовсім неможливо, щоб уже прийшов який-небудь лист, серцю цього не поясниш.

Ф.

Її адреса: Julie Wohryzek

Na Smeèkách 6

(Прага, 6 липня 1920 р.) 8) Вівторок, ще пізніше

Ледве кинув цей лист у поштову скриньку – і відразу подумав: як же я міг вимагати від тебе таке. Не кажучи про те, що прийняти тут правильне і необхідне рішення – все ж тільки мій клопіт, для тебе насправді абсолютно неможливо довіритися чужій людині і написати їй у відповідь такий лист. Ну що ж, Мілено, даруй мені ці листи і телеграми, добачай причину в моєму розумі, ослабленому прощанням з тобою; нічого страшного, якщо ти їй не відповіси, адже неодмінно знайдеться яке-небудь інше рішення. Не переймайся цим. Я просто донезмоги втомився від цих прогулянок, сьогодні на Вишеград, ось у чому річ. До того ж завтра приїжджає дядько, і я рідко буду сам.

Поговоримо про приємніше: чи знаєш ти, коли ти в Відні була одягнена найгарніше, ну просто до незмоги гарно? Тут навіть і сперечатися нема чого – в неділю.

(Прага, 7 липня 1920 р.) 9) Середа, вечір

Пишу похапцем, лише кілька слів на честь мого новосілля, – похапцем, бо о 10-й годині прибувають батьки з Франценсбада, о 12-й годині – дядько з Парижа, і всі хочуть, щоб я їх зустрів; новосілля – бо ж я, звільняючи дядькові місце, переїхав у порожню квартиру сестри, яка зараз в Марієнбаді. Порожня велика квартира, це прекрасно; щоправда, вулиця більш галаслива, але в цілому обмін аж ніяк не поганий. А написати я тобі мав неодмінно, тому що з моїх останніх жалобних листів (найжахливіший я сьогодні вранці від сорому порвав; подумай: у мене ще немає жодних звісток від тебе, але скаржитися поштою нерозумно, що мені пошта) ти могла зробити висновок, що я в тобі не впевнений, що боюся тебе втратити; немає, нічого подібного. Хіба змогла б ти стати для мене тим, що ти є, якщо був би в тобі не впевнений? Таке враження складається тому, що мені дано було пережити коротку тілесну близькість і потім раптову тілесну розлуку (Чому саме в неділю? Чому саме о 7-й ранку? Чому взагалі?), – від усього цього, звичайно, голова може піти обертом. Вибач! А тепер, на добраніч, прийми єдиним потоком всього мене і все моє – все, що радо має спочивати в тобі.

Ф.

10) Четвер, ранок

Вулиця галаслива, до того ж навскоси щось будують, перед вікном не російська церква, а житла, набиті людьми, – і все-таки: бути самому в кімнаті – це, напевно, умова життя, бути самому в квартирі – умова (якщо говорити геть точно: тимчасова) щастя (і – одна з умов, бо який сенс був би у квартирі, якби я не жив, якби в мене не було батьківщини, що дарує мені заспокоєння, – наприклад, пари ясних і синіх, незбагненною ласкою запалених очей); отже, квартира ця – одна зі складових щастя, все так тихо, душова, кухня, передпокій, три інші кімнати, не те що ці загальні квартири з їхнім гамором, з їхнім содомом, з нестримним кровозмішенням давно вже некерованих, розгнузданих думок, бажань і тіл, коли у всіх закутках, між усіма ліжками і шафами плодяться недозволені зв’язки, невідповідні, випадкові речі, діти з перелюбу, – де незмінно все відбувається не як у трьох тихих пустельних передмістях у недільний день, а як в оглушливо метушливих багатолюдних передмістях у безперервний суботній вечір.

Прийшла сестра – йшла довго, щоб принести мені сніданок (це було ні до чого, я сам збирався додому), та ще й кілька хвилин дзвонила в двері, поки я не прокинувся від цього листа і від свого забуття.

Ф.

Але квартира мені не належить, сестрин чоловік теж має намір часто наїжджати сюди влітку.

(Прага, 8 липня 1920 р.) 11) Четвер, ранок

Нарешті твій лист. Зараз тільки швидко кілька слів про найголовніше, нехай навіть поспіх внесе помилки, про які я згодом шкодуватиму: цей випадок – безпрецедентний у взаєминах нас трьох, тому і не варто потьмарювати його досвідом інших випадків (трупи – муки втрьох, удвох – якимось чином зникають). Я – йому не друг і друга не зраджував, але я і не просто його знайомий, а дуже пов’язаний з ним, і де в чому, напевно, більше ніж друг. Ти його теж не зраджувала, бо ж кохаєш його, що б ти не говорила, і якщо ми з’єднаємося (спасибі вам, плечі!), то на іншому рівні, не в його царині. Результат – це справді не лише наша з тобою справа, що її належить таїти, і не тільки мука, страх, біль, турбота – твій лист різко злякав мій відносний спокій, який ішов від нашого спілкування і тепер, напевно, знову потрапить у Меранський вихор, хоча на шляху повернення до Меранських умов існують потужні перешкоди, – а відкрита, ясна в своїй відкритості справа трьох, навіть якщо ти ще деякий час мовчатимеш. Я теж дуже проти обмірковування можливостей, проти, бо ж у мене є ти, коли б я був один, ніщо не стримало б мене від обдумування… вже в цьому робиш себе ареною прийдешніх битв, і як же тоді розрита земля витримає будинок майбутнього?

Я тепер зовсім нічого не розумію, третій день сиджу в бюро і ще жодного рядка не написав, можливо, тепер вийде. До речі, поки я писав цей лист, сюди заходив Макс, він, зрозуміло, мовчатиме; для всіх, крім сестри, батьків, дівчини і нього, я приїхав через Лінц.

Ф.

Можна послати тобі гроші? Наприклад, через Лорена, я скажу йому, що ти в Відні позичила мені гроші, і він вишле їх тобі разом з твоїм редакційним гонораром?

Я трохи переляканий і через те, що ти повідомляєш через страх писати.

(Прага, 9 липня 1920 р.) 12) П’ятниця

Будь-яка писанина, як на мене, хунта клаків не варта, та вона така і є. Найкраще було б поїхати до Відня і забрати тебе з собою; можливо, я так і зроблю, хоча ти цього не хочеш. Справді, є лише дві можливості, одна краща за іншу, – або ти приїдеш до Праги, або в Лібешіце. З давньою, типово єврейською підозрілістю я вчора підкрався до Й., зловив його перед самим від’їздом в Лібешіце, у нього був твій лист до Сташі. Чудова людина, весела, відкрита, розумна, бере тебе під руку і відразу засипає як горохом у бочку, готовий до всього, розуміє все і навіть більше. Він із дружиною мав намір поїхати під Брюнн до Флоріана, а звідти – до тебе до Відня. Нині в другій половині дня він повертається до Праги, привезе відповідь од Сташі, я зустрінуся з ним о 3-й, потім телеграфую тобі. Даруй балакучість цих одинадцяти листів, відкинь їх у бік, прийшов час реальності, вона більша й краща. Остерігатися зараз, по-моєму, потрібно тільки одного – твого кохання до чоловіка. Що ж до нового завдання, про яке ти пишеш, то воно, звичайно, важке, але не варто недооцінювати сили, які надає мені твоя близькість. Я, щоправда, поки не сплю, але тримаюся куди спокійніше, ніж думав учора, через два твої листи (випадково свідком того опинився Макс, що було не цілком добре, адже це як-не-як суто моя справа, ах, ось уже і починаються ревнощі неревнивих, бідна Мілено). Твоя сьогоднішня телеграма теж трохи заспокоює. Тривога про твого чоловіка зараз, принаймні зараз, не дуже велика, цілком терпима. Він узяв на себе неймовірно важке завдання і, по суті справи, почасти, а можливо, і цілком із честю його виконав; нести його далі він, по-моєму, не годен, і не тому, що у нього не вистачить на це сил (що таке мої сили порівняно з його?), а тому, що він надто пригнічений тим, що сталося досі, надто пригнічений, позбавлений зосередженості, необхідної для цього. Можливо, поруч з іншим йому все ж буде легше. Чому мені не написати йому?

Ф.

(Прага, 9 липня 1920 р.) П’ятниця

Тільки кілька слів з приводу Сташиного листа – дядько, чоловік дуже милий, тепер трошки заважає, чекає мене. Так ось, Сташин лист вельми доброзичливий і душевний, але є у нього один недолік, маленький, можливо, суто формальний, недолік (притому я зовсім не стверджую, що листи без цього недоліку більш душевні, радше навіть навпаки), так чи інакше, йому чи то чого бракує, чи то, навпаки, чогось там подостатком, можливо, розважливості, яка, до речі, йде нібито від чоловіка, адже саме так він учора говорив зі мною і сьогодні, з іншого боку, коли я вчора попросив у нього вибачення через мою недовіру (z Kafky to vytáh[52]) і хотів трохи побідкатися, він у всій щирості зі Сташиним листом і натяком на побачення, яке призначила мені Сташа на понеділок, мало не вигнав. Яким тоном я говорю про цих воістину добрих людей? Ревнощі, це справді ревнощі, але я обіцяю тобі, Мілено, ніколи тебе ними не переймати, тільки собою, тільки собою. Хоча одне непорозуміння в цьому листі, як на мене, все ж таки присутнє, ти ж справді не хотіла від Сташі ні ради, ні розмови з твоїм чоловіком. Ти просто хотіла того, що нічим не заміниш, – її присутності. Так мені здалося. І грошове питання не має ані найменшого значення, це я сказав чоловікові ще вчора. Що ж, я поговорю зі Сташею у понеділок (крім того, Їловський сьогодні дуже вибачався, у нього аж по горло роботи, Піттерманн і Ференц Футуриста[53] зустрілися за одним столом і нетерпляче чекали на початок конференції через виступ нового кабаре). Справді, якби дядько не чекав, я б розірвав цей лист і написав новий, надто тому, що в Сташиному листі, який освячує все, стоїть чорним по білому для мене – s Kafkou žit[54]. Сподіваюся ще сьогодні отримати від тебе звістку. Між іншим, я – прямо таки капіталіст, який нічого не відає, що у нього є. Нині після обіду, коли я в бюро марно питав про вісті, мені принесли твій лист, який прийшов незабаром після мого від’їзду в Меран, читати було так дивно.

Твій

(Прага, 10 липня 1920 р.) 14) Субота

Справа кепська, позавчора прийшли ті два нещасних листи, вчора тільки телеграма (заспокійлива, звичайно, але все ж, як на мене, і трохи уривкова, як будь-яка телеграма), сьогодні ж – нічогісінько. А ті листи були для мене не надто втішні, з кожного погляду, і там говорилося, що ти відразу напишеш знову, а ти не написала. Позавчора ввечері я послав тобі термінову телеграму з проханням терміново відповісти, і відповідь мала б давно прийти. Повторюю текст: «Це було єдино правильно, будь спокійна, тут ти вдома, Й. з дружиною приїде до Відня, ймовірно, днів за вісім. Як переправити тобі гроші?» Відповіді я, отже, не отримав. «Їдь до Відня, – кажу я собі. – Але ж Мілена цього не хоче, рішуче не хоче. Ти був би рішенням, і вона тебе не хоче, вона в тривозі і сумнівах, тому їй потрібна Сташа». А втім, мені слід було б поїхати, та я нездужаю. Щоправда, я спокійний, порівняно спокійний, хоча в останні роки навіть не сподівався на таке, але вдень дуже кашляю, та й вночі по чверть години. Ймовірно, це просто звикання до Праги і наслідок шаленого Меранського часу, перш ніж я упізнав тебе і заглянув у твої очі.

Яким темним став Відень, а чотири дні поспіль був же таким світлим. Що там готується для мене, поки я сиджу тут, відкладаю перо і закриваю обличчя рукою.

Ф.

Потім я зі свого фотеля подивився у відкрите вікно на дощ, і мені спали на думку різні можливості: що ти, напевно, хвора, втомилася, лежиш у ліжку, що пані Колер[55] могла б посприяти і тоді – дивним чином ця можливість найприродніша, найнатуральніша – відчиняться двері, і на порозі з’явишся ти.

(Прага, 12 липня 1920 р.) 15) Понеділок

Щонайменше два жахливих дні. Але тепер я бачу, ти зовсім не винна, якийсь злосливий гаспидяка затримав усі твої листи від четверга. У п’ятницю я отримав тільки твою телеграму, в суботу нічого, в неділю нічого, сьогодні чотири листи, від четверга, п’ятниці, суботи. Я дуже втомився, щоб по-справжньому взятися за перо, дуже втомився, щоб із цих чотирьох листів, з цієї гори відчаю, муки, любові, любові у відповідь, одразу ж усвідомити, що залишається для мене, таким егоїстом стаєш, коли втомився і дві доби мордував себе найжахливішими уявленнями. Але тим не менше – знову-таки завдяки твоїй життєдатній силі, мати Мілено, – проте загалом я, напевно, засмучений менше, ніж за всі сім останніх років, за винятком року в селі.

Чому досі немає відповіді на мою термінову телеграму, надіслану ввечері в четвер, я, втім, як і раніше, не розумію. Згодом я телеграфував пані К., відповіді теж немає. Не бійся, твоєму чоловікові я не писатиму, не надто мені цього і хочеться. Хочеться мені тільки поїхати до Відня, але я і цього не зроблю, навіть якби не було таких перешкод, як твоє негативне ставлення до мого приїзду, складнощі з паспортом, бюро, кашель, втома, весілля моєї сестри (у четвер). І все-таки краще б поїхати, ніж сидіти вечорами ось так, як було в суботу або в неділю. В суботу: я гуляв по місту, трошки з дядьком, трошки з Максом, і раз на дві години заходив у бюро, довідатися за пошту. Увечері було краще, я пішов до Лорена, жодних поганих звісток про тебе він не мав, згадав твій лист, який мене ущасливив, зв’язався по телефону з Кішем[56] з «Neuen Freien Presse», той теж нічого не знав, проте розпитати твого чоловіка про тебе і сьогодні ввечері перетелефонувати відмовився. Так я сидів у Лорена, раз у раз чув твоє ім’я і був йому вдячний. Розмовляти з ним, щоправда, нелегко і неприємно. Адже він як дитина, не надто тямка дитина, точно так само хвалиться, бреше, ламає комедію, і, коли отак спокійно сидиш там і слухаєш його, сам собі здаєшся хитрющим і мерзенним комедіантом. Особливо тому, що він не тільки дитина, але якщо брати до уваги доброту, інтерес, готовність допомогти – великий і дуже серйозний дорослий. Вибратися з цієї подвійності неможливо, і якби я не казав собі весь час: «Ще раз, ще тільки раз я хочу почути твоє ім’я», то давно пішов би. Він і про своє весілля (вівторок) розповідав точно так само.

У неділю було гірше. Взагалі я збирався піти на цвинтар, і це правильно, та весь ранок пролежав у ліжку, а по обіді мені треба було навідати свекра і свекруху моєї сестри, у яких я ще не бував. А там уже і шосту вибило. Назад у бюро, запитати про телеграму. Нічого. Що тепер? Переглянути театральну афішу, тому що Їловський поспіхом побіжно згадав, що в понеділок Сташа йде в оперу слухати Ваґнера. І ось я читаю, що спектакль починається о 6-й годині, а на 6-ту в нас призначена зустріч. Погано. Що тепер? Піти на Обстґассе, поглянути на будинок. Там тихо, ніхто не входить і не виходить, якийсь час чекаю біля входу, потім на протилежному боці, нічого, такі будинки набагато мудріші за людей, які на них дивляться. А зараз? У Люцернський пасаж, де колись була вітрина «Dobre dilo». Зараз вже немає. Тоді, можливо, до Сташі, що зробити дуже легко, бо ж її тепер напевно немає вдома. Тихий гарний будинок з маленьким садком позаду. На дверях помешкання висний замок, – отже, можна безкарно зателефонувати. Внизу коротка розмова з конс’єржкою, тільки потім, щоб вимовити «Лібешіц» і «Їловський», для «Мілени», на жаль, можливості не виявилося. А зараз?

Тепер найдурніше. Іду в кафе «Арко»[57], де не з’являвся вже багато років, шукаю кого-небудь, хто знає тебе. На щастя, там нікого не було, і я міг відразу піти. Таких би неділь менше, Мілено!

Ф.

(Прага, 13 липня 1920 р.) 17) Вівторок, дещо пізніше

Яка ти втомлена в суботньому листі! Багато чого я міг би сказати на цей лист, але втомленій нічого сьогодні не говоритиму, я і сам втомився – мабуть, уперше після повернення з Відня, – геть не виспався, голова тріщить. Нічого тобі не скажу, просто посаджу тебе у фотель (ти кажеш, що була до мене не досить добра, але хіба це не вища доброта, і любов, і честь – дозволити мені сісти там у тебе і самій сісти навпроти і бути зі мною), – отже, я посадив тебе у фотель – і гублюся, і не знаю, як висловити словами, очима, руками, бідолашним серцем це щастя – щастя від того, що ти зі мною, що ти все-таки і моя теж. І адже люблю я при цьому зовсім не тебе, а щось більше – моє дароване тобою буття.

Про Л. сьогодні нічого не розповідатиму і про дівчину теж, усе це сяк-так ітиме своїм шляхом; і як це далеко.

Ф.

Усе, що ти говориш про «Бідного Шпільманна», абсолютно правильно. Якщо я сказав, що для мене він нічого не важить, то просто з обережності, бо ж не знав, як ти з ним упораєшся, а ще тому, що соромлюся цього оповідання, ніби сам його написав; воно справді починається фальшиво і вирізняється силою-силенною похибок, сміховинних дрібниць, дилетантизмом, смертельною манірністю (надто це помітно, коли читаєш уголос, я міг би показати тобі такі місця); і особливо сама манера музичного виконання – винахід воістину жалюгідний і смішний, тільки на те і годиться, щоб спонукати дівчину жбурляти у слід цього оповідання все, що у неї є, в найбільшому гніві, який з нею розділить увесь світ, і перш за все я, доки оповідання, що не заслуговує нічого кращого, не загине у власних уламках. Справді, для розповіді немає долі кращої, як зникнути, і таким ось чином. Оповідач, цей кумедний психолог, цілком з цим погодиться, адже він, ймовірно, і є той самий «бідний шпільман», який виконує – вкрай немузикально виконує – цю історію, надто щедро винагороджений сльозами з твоїх очей.

(Прага, 13 липня 1920 р.) Вівторок

Ось дві твої телеграми; я розумію, що поки були листи від Ярміли, ти не просила про пошту від Крамера[58], все гаразд, тобі в першу чергу не треба боятися, що я зроблю щось сам, без твоєї на те згоди. А головне, після майже безсонної ночі я нарешті сиджу над цим листом, який здається мені нескінченно важливим. Усі листи, які я написав тобі з Праги, взагалі б писати не варто, тим більше останні, одне тільки це має право існувати; або, загалом, нехай вони теж будуть, чи не все одно, але цей лист має бути геть нагорі. На жаль, я не зумію сказати і найменшу частку того, що говорив тобі вчора ввечері або розповідав сьогодні вночі або вранці. Так чи інакше головне: що б не говорили про тебе інші в широкому колі навколо тебе чи через піднесену розважливість, чи через тваринну (але тварини інакші) тупість, чи через диявольську доброту, чи через людиновбивчу любов, – я, я, Мілено, абсолютно точно знаю, що, хоч як ти вчинила, це буде правильно, – чи залишишся ти у Відні, або приїдеш сюди, або, як і раніше, ширятимеш між Віднем і Прагою, або робитимеш то так то сяк. Як же я міг би спілкуватися з тобою, якби не знав цього. Як у глибинах моря немає такого містечка, що не перебувало б під сильним тиском, так і у тебе, але будь-яке інше життя ганебне, і мені від нього погано; досі я думав, що не винесу цього життя, не винесу людей, і дуже цього соромився, але ти тепер підтверджуєш мені, що нестерпним здавалося мені не життя.

Сташа жахлива, даруй. Учора я написав тобі про неї листа, але не наважився відіслати. Вона, як ти кажеш, щира, доброзичлива, красива, вродлива, струнка, але жахлива. Вона була твоєю подругою і, далебі, була чимось на кшталт небесного світла у собі, але воно погасло в страшній повноті. Стоїш перед нею з жахом, наче вона якийсь провинний янгол. Я не знаю, що з нею сталося, ймовірно, її розтер на порох чоловік. Вона втомлена і мертва і цього не знає. Якщо я хочу уявити собі пекло, я думаю про неї та її чоловіка і повторюю, клацаючи зубами, речення: «тоді ми біжимо до лісу». Вибач, Мілено, дорога Мілено, вибач мені, але це так.

Одначе з нею я був лише 3/4 години, в її помешканні, а потім дорогою до німецького театру. Я був надзвичайно дружній, лепетливий на язик, занадто довірливий, а втім, трапилася нагода нарешті поговорити, зрештою, тільки про тебе, і ти довго ховаєш своє справжнє обличчя від мене. Що за кам’яний лоб у неї, і на ньому золотими літерами написано: «Я мертва, а хто не мертвий, того я зневажаю». Але, звісно, трималася вона приязно, і ми обговорювали все можливе, що стосувалося поїздки до Відня, втім, я не можу переконати себе, що це може прислужитися вам, якщо вона приїде, можливо, їй.

Тоді увечері я був у Лорена, в редакції[59] його не виявилось, – я запізнився, – якусь хвилю я просидів із чоловіком, якого я знаю з минулого[60], на канапі, що її Райнер поставив-таки кілька місяців тому. Чоловік був з ним увесь останній вечір і дещо мені розповів.

Так що день був для мене надто бурхливим, і я не міг заснути, ще й з Марієнбада через дядька-іспанця приїхала моя сестра з чоловіком і дитиною, і прекрасна квартира вже не порожнювала. Але бачите, як добре до мене ставляться (я кажу це тільки так, наводжу це тобі, щоб їх винагородити за їхню чуйність), вони залишали мені спальню, вийняли одне ліжко, розійшлися по інших неприбраних кімнатах, залишали мені лазничку, милися на кухні і так далі. Так, зі мною все гаразд.

Твій

Якось я не згоден з листом, це лише залишки найрізкішої таємної розмови

на лівих берегах другої сторінки листа (напис «тупість до»): Я дуже за те, щоб підтримати план з Чикаґо[61], за умови, що будуть потрібні і побігачі, які не вміють бігати.

(Прага, 14 липня 1920 р.) Середа

Ти пишеш: «Ano máš pravdu, mám ho ráda. Ale F., i tebe mám ráda»[62]. Я читаю цю фразу дуже уважно, слово за словом, особливо на «і» затримуюся, все правильно, ти не була б Міленою, якби було неправильно (а чим був би я, якби не було тебе?), – і краще навіть, що ти пишеш це у Відні, ніж якби ти сказала це в Празі, я все прекрасно розумію, навіть, може бути, краще за тебе; а проте через якусь слабкість я не можу впоратися з цією фразою, читання затягується до нескінченності, і врешті-решт я ще раз переписав її, щоб ти теж її побачила і ми читали її разом, скроня до скроні. (Твоє волосся біля моєї скроні.)

* * *

Це було написано до того, як прийшли два твоїх листи олівцем. Невже ти думаєш, що я не знав, що вони прийдуть? Але я це знав тільки в глибині, а там людина не живе постійно, вона, на жаль, воліє жити в найжалюгіднішому образі на землі. Не знаю, чому ти весь час боїшся, що я зроблю щось із власного почину. Хіба я не досить ясно про це написав? А телеграму пані Колер я послав тільки тому, що цілих три дні – і жахливих дні – не мав від тебе жодних звісток, ані навіть телеграм, і мало не подумав, що ти захворіла.

* * *

Вчора був у свого лікаря, він з’ясував, що мій стан майже такий самий, як і до Мерана, три місяці пройшли для легень майже безрезультатно, в лівій легені хвороба сидить так само здоровенька, як і раніше. Він вважає подібний успіх зовсім невтішним, я – цілком стерпним: адже який би вигляд я мав, якби той самий час перебув у Празі? Він вважає також, що я анітрохи не набрав ваги, але, за моїми розрахунками, все-таки кілограми на три погладшав. Восени він хоче спробувати впорскування, але я не думаю, що це стерплю.

Коли я порівнюю ці результати з тим, як ти завзято гайнуєш своє здоров’я (з найнагальнішої потреби, зрозуміло; я вважаю, тут мені і докинути нічого), мені здається іноді, що ми, замість жити разом, просто тихо мирно вляжемся разом, щоб померти. Але що б не трапилось – однаково буду поруч із тобою.

Між іншим, усупереч лікарю, я знаю, що, щоб сяк-так одужати, мені потрібен тільки спокій, причому абсолютно особливий спокій або, якщо поглянути інакше, особлива відміна занепокоєння.

* * *

Те, що ти пишеш про лист Сташі, мене вельми тішить, але це і було само по собі зрозуміло. Вона лише бере твій нинішній стан за капітуляцію, згадує навіть твого батька, – згадка, яку їй досить було навести, щоб я його зненавидів, хоча властиво його люблю, – одне слово, вона бовкнула, певно, найдурніше, що, доклавши чималих зусиль – вони ж спливають з прекрасних уст, – можна вигадати, що це випадково. І це, звісно (годі забувати), геть повністю кохання, воно просто витягує зі своєї могили руки до тебе.

* * *

Сьогодні національне свято Франції, під вікнами війська крокують додому по параду. Є в цьому – я відчуваю з дихання твоїх листів – щось грандіозне. Не пишнота, не музика, не парадний крок; не старосвітський француз у червоних штанях та синьому жупані, що втік з (німецького) паноптикуму і крокує перед частиною, а якась маніфестація сил, які виголошують з глибини: «Попри все, о, ви, безсловесні, рухомі, маршувальні, до здичавіння довірливі люди, попри все, ми вас не залишимо, навіть у ваших найбільших дурницях не залишимо, і особливо в них». Дивишся з заплющеними очима в ці глибини і майже тонеш у тобі.

* * *

Нарешті мені принесли купу документів, яку зібрали для мене, подумай, відколи я служу в бюро, я написав рівно шість офіційних листів, і це терплять. Чимало роботи, яка на мене чекає, я не міг досі отримати через ледачкуватість того відділу, який зберігає її для мене, на превелику мені втіху. Але тепер папери тут. І тим не менше – нічого страшного, якщо я хоч трохи висплюся. Сьогодні, щоправда, з цим справа стоїть досить-таки кепсько.

Ф.

(Прага, 15 липня 1920 р.) Четвер

Пишу спохвату, перш ніж іти в бюро, хотів мовчати, три дня давлюся цим, хоча б зараз, поки ти ведеш там свою жахливу боротьбу, я хотів мовчати, але це неможливо, нікуди не дінешся, це ж моя боротьба. Ти, напевно, помітила, що я вже яку ніч оком не стинаю. Просто через «страх». Справді, він позбавляє мене волі, жбурляє, куди йому заманеться, я до ладу не знаю, на якому я світі… до того ж у твої останні листи затесалися два-три зауваження, які зробили мене щасливим, але тільки відчайдушно щасливим, адже те, що ти кажеш, переконує відразу і розум, і серце, і тіло, але тут є ще глибша переконаність, не знаю, де вона міститься, а її явно нічим переконати неможливо. І нарешті те, що дуже допомогло послабити мене, дивний заспокійливо-неспокійний вплив твоєї фізичної близькості з кожною дниною випаровується. Якби ти була вже тут! А то у мене немає тут нікого, абсолютно нікого, крім страху, учепившись одне в одного, кидаємося ми крізь ночі. З цього погляду страх має щось вельми серйозне (дивним чином він завжди був спрямований лише проти майбутнього, ні, це неправильно), і в певному сенсі його можна зрозуміти завдяки тому, що він постійно нагадує мені про необхідність великого визнання: Мілена – теж усього лише людина. Усе, що ти про це говориш, абсолютно чудово, одного разу почувши, тільки це і хочеться слухати, але що йдеться тут не про найголовніше, це ще дуже і дуже велике питання, бо ж страх цей аж ніяк не мій приватний страх – хоча, звичайно, і приватний теж, причому моторошний, – але споконвіку це ще й страх будь-якої віри взагалі.

Написав тобі це, і голова відразу охолола.

Твій

(Прага; 15 липня 1920 р.) Четвер, згодом

Прийшов нічний лист із «Білого півня»[63] і лист від понеділка, перший, очевидно, більш пізній, але не напевно. Я тільки раз швидко їх переглянув і мусив тобі відразу відповісти, просити тебе не думати про мене погано… І жодних ревнощів тут немає, просто така гра навколо тебе; бо ж я хочу зачепити тебе з усіх боків, зокрема і з боку ревнощів, але це нерозумно і більше не повториться, це всього лише нездорові марення самотності. Про Макса у тебе теж складається хибне уявлення, вчора я нарешті передав йому твої привіти, з озлістю (див. вище!), бо ж привіти йому передаються постійно. Що ж у нього для всього і завжди є пояснення, то він сказав, що ти часто передаєш йому вітання, напевно, тільки тому, що я ще жодного разу не передав тобі його щирі вітання, я, мовляв, повинен нарешті це зробити, і тоді, напевно, все це, мені на заспокоєння, припиниться. Можливо, ось я і намагаюся.

А взагалі ти, Мілено, мною не клопочися, не ставало тільки, щоб ти мною клопоталась. Якби не «страх», який посідає мене вже кілька днів і на який я скаржився тобі сьогодні вранці, я був би майже зовсім здоровий. До речі, як вийшло, що ти тоді в лісі сказала, що саме так і думала? Нагорі, в лісі, другого дня. Я точно розрізняю ці дні, перший був невпевнений, другий – надто впевнений, третій – покаянний, четвертий – добрий.

Я зараз же надсилаю пані Колер, щойно матиму, 100 чеських крон купюрами по 50 крон і 100 австрійських крон. Як би ти наступного разу довідалася про інший вид переказу, ніж рекомендований лист, було б краще. Наприклад, можеш переказувати гроші за допомогою телеграми, але не під якимсь умовним іменем, це має бути під справжнім ім’ям. А що стосується до місяця в селі, чому гроші твого батька або Лорена кращі за мої? Між іншим, це однаково, просто ніколи не кажи, що просиш багато. А Ярміла? Чи вона приходить?

А тепер мені час іти на весілля сестри. – Ну чому, чому я людина, з усіма муками цього незрозумілого й жахливо відповідального стану. Чому я, приміром, не щаслива шафа в твоїй кімнаті, яка прямо дивиться на тебе, коли ти сидиш у фотелі або за письмовим столом, або лежиш на дивані, або спиш (хай святиться твій сон!). Чому я не шафа? Та тому що я б зламався від страждання, якби бачив тебе в знегодах останніх днів або якщо б тобі довелося виїхати з Відня.

Ф.

Знати, що ти невдовзі отримаєш паспорт, вельми приємно.

Адреса Макса – Прага V, Уферґассе 8, але через жінку може бути недобре, якщо ти туди напишеш. Коли ж ні, в нього є ще дві адреси, тільки через жінку або, якщо хочеш, через нього: адреса д-ра Фелікса Вельша, Прага, університетська бібліотека або просто моя.

(Прага, 15 липня 1920 р.) Четвер

По обіді, з миртом у петлиці, більш-менш при розумі, попри змучену голову (розставання, розставання!), висидів весільний обід між двома милими сестрами нашого зятя. Але тепер для мене клямка запала.

От же дурість невиспаного! Рекомендований лист до пані Колер, як я дізнався у поштовому відділенні, довелося б відкрити, штука не вельми приємна, бо ж мова про гроші, тоді ж я міг би, мабуть, надіслати їх інакше, або якщо так, простим листом, то принаймні тобі, просто до зажадання. Але зараз я опинився з конвертом перед поштовою скринькою і просто відправив його навмання пані Колер. Сподіваюся, він дійде.

Яке легке буде життя, коли ми будемо разом, – як я, дурень, пишу про це! – питання і відповідь, очі в очі. А тепер доведеться щонайменше до понеділка чекати відповіді на мій ранковий лист. Зрозумій мене правильно і залишайся до мене добра.

Ф.

(Прага, 16 липня 1920 р.) П’ятниця

Я хотів перед тобою пописатися, показати силу волі, почекати з листом до тебе, закінчити спочатку один документ, але кімната вже порожня, нікому я не потрібен, – ніби хтось сказав: «Залиште мені його, хіба ви не бачите, як він поглинутий своїми клопотами, у нього наче кулак у роті». Тож я здолав написати тільки півсторінки і знову повернувся до тебе, лежу над цим листом, як лежав поруч із тобою тоді в лісі.

Листа сьогодні не було, але я не боюся, будь ласка, зрозумій мене правильно, Мілено, я ніколи за тебе не боюся; якщо часом і складається таке враження – а воно часто складається, – то це лише слабкість, це примха серця, яке тим не менш твердо знає, в ім’я чого воно б’ється; у велетнів теж бувають хвилини слабкості, навіть у Геракла, по-моєму, одного разу опустилися руки. Але зі стиснутими зубами, дивлячись у твої очі, які я бачу в найясніший день, я можу винести все: розлуку, тривогу, турботу, твоє листовне мовчання.

* * *

Який я щасливий, яким ти робиш мене щасливим! Приходив тут клієнт (подумай тільки: і у мене є клієнти!), відірвав мене від писання, я розлютився, але у нього було кругле, рожеве, добродушне, при цьому імперсько-німецько-коректне лице, і він був такий люб’язний, що навіть жарти брав за ділові відповіді; але хай там як він мені завадив, я не міг йому цього подарувати, до того ж мені довелося піднятися з-за столу, щоб пройти з ним в інші відділи, – і ось це було для тебе, о добра моя, вже занадто, бо саме тієї миті, коли я встав, увійшов прислужник і приніс твій лист, я розпечатав його просто на сходах, і – Боже правий! – там світлина, тобто щось зовсім, зовсім невичерпне, такі листи приходять раз на рік, раз на вічність, і світлина така хороша, кращих не буває, – бідолашна маленька фотографія, на неї і дивитися можна хіба що крізь сльози, з б’ючким серцем, не інакше.

* * *

І знову переді мною сидить уже якийсь чужинець.

* * *

На додачу до вищесказаного: все я можу винести – з тобою в серці: і якщо я одного разу написав, що дні без твоїх листів були жахливі, то це невірно, вони були лише страшенно важкі – човен був важкий, занурений у хвилі страх як глибоко, по самі вінця, але плив-таки на твоїх хвилях, у твоєму потоці. Лише одного я не зможу винести без твоєї рішучої підмоги, Мілено: того самого «страху», – тут я заслабкий, це громадище жаху я не можу навіть обвести оком, воно мене накриває і несе геть.

Те, що ти говориш про Ярмілу, якраз і є одна з тих слабкостей серця, на мить твоє серце відбігає вірності мені, і тоді тобі набігає на думку таке. Хіба ми в цьому сенсі ще двоє людей? І хіба мій «страх» дуже відрізняється від страху самозневаги?

* * *

Знову мене перервали; я вже не можу писати в бюро.

* * *

Обіцяний довгий лист міг би знову нагнати на мене страху, якби сьогоднішній лист не був таким втішним. А що буде в ньому?

Напиши мені відразу, чи дійшли гроші. Якщо вони загубились, я пошлю ще, а якщо і ті загубляться, пошлю знову – і так далі, доки в нас узагалі нічого не залишиться, і тоді нарешті все буде як слід.

Ф.

А квітки я не отримав, – схоже, в останню хвилину ти її все-таки для мене пошкодувала.

(Прага, 17 липня 1920 р.) Субота

Я так і знав, що буде в цьому листі, все це стояло майже за всіма твоїми листами, було в твоїх очах, – чи могло щось залишитися нерозпізнаним в їхніх ясних глибинах? – було в зморшках на твоєму лобі, все це я так і знав; так людина, що цілий день просиділа за закритими віконницями, чи то запавши у дрімоту, чи то поринувши в мрію, то чи в страх, увечері відчиняє вікно і, ясна річ, анітрохи не дивується – бо все вже знала, – що зовні панує темрява, чудова глибока пітьма. І я бачу, як ти мучишся, і вертишся як в’юн в ополонці, і намагаєшся вирватись, і – кинемо ж смолоскип у бочку з порохом! – ніколи не вирвешся, я це бачу – і все ж не можу сказати: «Залишайся там, де ти є». Але я не можу сказати і зворотне, я стою перед тобою, дивлюся в твої милі бідні очі (все-таки якась жалюгідна ця картка, що ти мені прислала, сама мука дивитися на неї, мука, на яку я наражаю себе по сто разів на день, – і водночас, на жаль, вона надбання, яке я готовий захищати проти цілої дюжини дужаків) – і почуваюся справді сильним, правда твоя, якась сила в мені є: якщо позначити її коротко і неясно, то це моя немузикальність. Однак вона знову ж таки не така велика, щоб я – принаймні зараз, у цю хвилину – міг продовжувати лист. Якийсь потік любові і муки підхоплює мене і забирає геть від столу.

Ф.

(Прага, 18 липня 1920 р.) Неділя

Ще до вчорашнього: твій лист спонукав мене подивитися на все з іншого боку, з якого я досі дивитися остерігався. І тоді вигляд усе має незвичний.

Я ж не борюся з твоїм чоловіком за тебе – боротьба відбувається тільки в тобі; якби рішення залежало від боротьби між твоїм чоловіком і мною, усе було б давно вирішено. При цьому я зовсім не переоцінюю твого чоловіка, і дуже навіть можливо, що я не складаю йому справжньої ціни, але одне я знаю: якщо він мене любить, то це любов багатія до бідності (дещо від цього є і в твоєму ставленні до мене). В атмосфері твого з ним спільного життя я насправді всього лише мишка в «великому домі», якій щонайбільше раз на рік дозволяється відкрито перебігти килимом.

Так стоїть справа, і це анітрохи не дивно, мене це не дивує. Але що мене дивує – і що, напевно, взагалі годі зрозуміти, – це те, що ти живеш у цьому «великому домі», всім своїм єством йому належиш, черпаєш у ньому всю силу життя, ти там королева, а проте – це я знаю точно – маєш можливість (але саме лише тому, що ти все можеш: já se přece nezastavím ani před – ani před – ani před…[64]) не тільки любити мене, а й бути цілком моєю, перебігти своїм власним килимом.

Але найдивніше не в цьому. Воно в тому, що якби тобі схотілося піти до мене, то, отже, – якщо судити «по-музичному» – якби ти вирішила пожертвувати всім світом, аби зійти до мене, на таке дно, де, якщо дивитися з твоїх висот, не тільки мало що, але взагалі нічого не видно, – то тобі для цього (ось що найдивніше!) довелося б не спуститись, а таким собі надлюдським зусиллям піднестися над собою, вирватися за свою межу – і так високо, що, напевно, неминуче б розірвалася, впала, зникнула (для мене, зрозуміло, теж). І все це задля того, щоб потрапити до мене, в те місце, куди ніщо не вабить, де я сиджу з порожніми руками, без найменшого надбання за душею, байдуже чи то щастя чи нещастя, заслуга чи вина, – просто сиджу там, куди мене посадили. У табелі рангів людських я щось на кшталт дрібного довоєнного бакалійника в твоїх передмістях (навіть не катеринщик, куди там!); і якщо б я навіть відвоював собі це місце в жорстокій боротьбі – але я його не відвоював, – все одно це не було б заслугою.

* * *

Надзвичайно ясно все те, що ти пишеш про коріння, напевно, так воно і є. Між іншим, головне завдання в Турнау було – спершу знайти і видалити всі бічні корені, а коли залишався тільки головний корінь, робота, вважай, була вже зроблена, рубай тепер заступом цей корінь і тягни все геть. Мені й досі звучить у вухах цей тріск. Узагалі-то смикати там було добре, бо ж це дерево, як усі знали, і на новому місці чудово ростиме, до того ж це було ще не дерево, а деревце.

* * *

З Ярмілою я взагалі не люблю спілкуватися. Тільки якщо б ти мала певне доручення, на якому тобі, зокрема, залежало, то, звісно, я пішов би не гаючись.

* * *

Вчора знову говорив з Лореном. Адже ми повністю єдині щодо нього. Дещо говорить на його користь, наприклад, те, що він, кажучи про тебе, намагається себе опанувати, все ж таки осереддя в нього хороше. Що він мені розповів? Ну, я двічі з ним зустрічався, і, по суті, він щоразу з купою дрібних подробиць розповідав одну і ту ж таки історію. Дівчина, наречена іншого, приходить до нього, попри його крайнє невдоволення, сидить у нього годин вісім-десять (одна дівчина у нього на квартирі вранці, інша – вночі в редакції, так він розподіляє освітлення), оголошує, що він неодмінно їй потрібен і що, якщо він уперся, то вона вистрибне з вікна. Лорен справді норовиться, зате відкриває доступ до вікна. У вікно дівчата, щоправда, не вистрибують, але відбувається щось жахливе, одна верещить нелюдським голосом, друга – забув, що з нею сталося. Ну, хто ці дівчата? Одна (у квартирі) – то була Ярміла перед весіллям, інша – у редакції – його законна з четверга дружина (про неї, звичайно, він говорив трохи м’якіше, але не так багато, бо ж говорить він у певному сенсі завжди м’яко). Я, звичайно, не заперечую, що все насправді було так чи ще гірше, я тільки не розумію, чому це так нудно.

Утім, в оповіданнях про його наречену одне чарівне місце таки було. Її батько два роки слабував на меланхолію, і вона доглядала за ним. Вікно в кімнаті хворого потрібно було весь час тримати відкритим, але, коли внизу проїжджав автомобіль, стулки необхідно було на хвилинку зачинити, бо ж батько не терпів шуму. Дочка й закривала вікно. Розповідаючи про це, Лорен докинув: «Уявляєте, мистецтвознавиця!» (Вона й справді була мистецтвознавицею.)

Він мені і світлину її показав. Ймовірно, гарненьке меланхолійне єврейське обличчя, вузький ніс, важкі очі, ніжні довгі руки, дорога сукня.

* * *

Ти питаєш про дівчину, а я нічого нового про неї не знаю. Відколи вона дала мені тоді лист для тебе, я більше її не бачив. Тоді, щоправда, ми домовилися зустрітись, але тут якраз прийшли твої перші листи про розмови з чоловіком, я відчув, що не здатен говорити з нею, і під слушним приводом скасував зустріч, але якнайщиріше. Згодом я ще послав їй записку, але, схоже, вона витлумачила її хибно, бо я отримав від неї повчальний материнський лист (де вона, зокрема, просила адресу твого чоловіка); я, зрозуміло, відповів негайно, пневматичною поштою, вже більше тижня минуло, і відтоді я про неї не чув, а отже, не знаю, що ти їй написала і як це на неї вплинуло.

Я знаю твою відповідь, але хочу побачити її у писаному вигляді.

* * *

Ти пишеш, що наступного місяця, напевно, приїдеш у Прагу. А мені мало не хочеться попросити: не приїзди. Залиш мені надію, що, якщо коли-небудь я в конечній потребі попрошу тебе приїхати, ти приїдеш негайно, але зараз краще не приїзди. Адже тобі доведеться знову виїхати.

* * *

Що до жебрачки, то тут, звичайно ж, не було ні хорошого, ні поганого, я був просто занадто неуважний або занадто зайнятий якоюсь людиною, щоб діяти інакше, ніж із невиразних спогадів. І одне таке враження, наприклад, говорило: «Не подавай жебракові забагато, а то згодом пошкодуєш». Зовсім маленьким хлопчиком я одного разу отримав монетку в шість крейцерів і страшенно хотів подати її старій жебрачці, яка сиділа між великим і малим Ринґом. Сума здавалася мені величезною, яку, напевно, жодному жебракові ніколи не давали, тим-то я соромився перед жебрачкою зробити такий собі нечуваний вчинок. Але віддати їй гроші було необхідно, ось чому я розміняв монетку, подав жебрачці один крейцер, обійшов навколо весь комплекс ратуші й аркади на малому Ринґу, з’явився з лівої руки як абсолютно новий благодійник, подав жебрачці ще один крейцер, знову припустив бігом і щасливо виконав це десять раз. (Може, і менше, по- моєму, жебрачка незабаром втратила терпіння і втекла від мене.) Хай там як, під кінець я до того змучився, і морально теж, що відразу пішов додому і плакав доти, поки мати не подарувала мені іншу таку ж саму монетку в шість крейцерів.

Сама бачиш, мені з жебраками не щастить, але я все-таки заявляю, що готовий виплатити якій-небудь жебрачці біля Опери все моє нинішнє і майбутнє майно найдрібнішими віденськими чеками, за умови, що ти стоятимеш поруч і мені [кілька слів написано нечітко] буде дозволено відчувати твою близькість.

Франц

(Прага, 19 липня 1920 р.) Понеділок

Щодо багато чого ти помиляєшся, Мілено.

По-перше, я зовсім не так серйозно хворий, і варто мені трохи поспати, я почуваюся так добре, як навряд чи коли-небудь відчував себе в Мерані. Адже легеневі хвороби здебільшого найлюб’язніші, надто спекотного літа. Як я впораюся з пізньою осінню – над цим питанням і загадаємося згодом. Нині ж лише деякі дрібниці змушують мене страждати – наприклад, те, що я нічогісінько не можу робити в своєму бюро. Якщо я не пишу до тебе, я лежу у фотелі й виглядаю з вікна. З нього багато чого видно, бо ж будинок на протилежній стороні – одноповерховий. Не хочу сказати, щоб мені від розглядання було вже надто сумно, зовсім ні, тільки ось відірватися не можу.

По-друге, я зовсім не відчуваю потреби в грошах, у мене їх багато як трави, а деякі надлишки – наприклад, гроші на твою відпустку – мене просто-таки пригнічують, бо й досі лежать у мене.

По-третє, ти вже зробила – раз і назавжди – вирішальне для мого одужання і до того ж робиш це знову і знову, щомиті – тим, що добра до мене і думаєш про мене.

По-четверте, все, що ти з легким побоюванням говориш про поїздку до Праги, цілком вірно. «Вірно» – так я написав і в телеграмі, але там це відносилося до розмови з твоїм чоловіком, і вже це було єдино вірне. (І взагалі не турбуйся щодо мене: в останній день я чекатиму так само, як і в перший.)

Сьогодні вранці, наприклад, я раптом чітко усвідомив, що боюся – з любов’ю, з тремтінням у серці, боюся того, що ти раптово, введена в оману якою-небудь випадковою дрібницею, з’явишся в Празі. Але чи здатна і справді яка-небудь дрібниця вплинути на тебе – на тебе, яка живе воістину повним життям аж до самих його глибин? І навіть віденські наші дні не повинні збивати тебе з плигу. Адже навіть там ми, можливо, багато чого завдячували твоїй несвідомій надії на те, що ввечері ти зможеш знову його побачити? Або ось це ще: з твого останнього листа я дізнався дві новини – про Гайдельберзький план, по-перше, і про паризький план, теж пов’язаний з відходом з банку, по-друге, судячи з першого плану, я все-таки якимось чином значуся серед «рятівників», причому ґвалтівників. Але я ж водночас і не перебуваю у жодному ряду. А з другого плану мені стало ясно, що і там є майбутнє життя, плани, можливості, сподіванки – і твої сподіванки теж.

По-п’яте, неабияка частка болісного твого самокатування (єдиний біль, якого ти мені завдаєш) відбувається тому, що ти пишеш мені щодня. Пиши рідше, а я і надалі, якщо хочеш, писатиму тобі щодня по листу. І у тебе буде більше спокою, щоб займатися роботою, яка дає тобі втіху.

* * *

Дякую за «Donadieu»[65]. (Чи не можу я як-небудь надіслати тобі книги?) Прочитати її я зараз навряд чи зможу, чергова маленька невдача: я не можу читати і знову-таки не надто через це краюся, – просто не можу, та й годі. Треба прочитати великий рукопис Макса («Юдаїзм, християнство, язичництво» – велика книга[66]), він мене мало вже не підганяє, а я ледь почав; сьогодні один молодий поет[67] принесе 75 віршів, деякі з них на кілька сторінок, знову з ним поб’ю горщика, одного разу так уже було, до речі кажучи; тоді ж я прочитав есей про Клоделя[68], але тільки раз і занадто швидко, але жага моя стосувалася не Клоделя і не Рембо, я хотів би написати про це, але лише коли прочитаю його вдруге, досі до цього не дійшло, але ж мені вже страшенно приємно, що переклала ти саме це – чи до решти? (що таке: pamatikální? (помилка в згаданому есеї, recte[69]: gramatikální, отже, граматично), утім, так він зветься, але якщо пам’ять мене не зраджує), але в моїй пам’яті ясно залишилося в першу чергу враження від «Ave Maria» якогось набожника. У відповідь лист дівчини, з якого ти можеш скласти і мій лист, додаю, щоб ти бачила, як мене відкидають, небездовідно. Я більше не відповім.

Учорашній вечір був не набагато кращий, аніж минулої неділі. Почалося все дуже навіть добре; коли я вийшов з дому, збираючись на цвинтар, було 36° у тіні, і трамваї страйкували, але саме це надто мене потішило, адже я смакував цю пішу прогулянку майже так само, як тоді в суботу прогулянку в садок біля Біржі. Але коли добрався до цвинтаря, не зміг знайти могилу[70], канцелярія була на замку, ні служителі, ні жінки нічого не знали, я навіть в одній із книг довідувався, але з’ясувалося, що книга не та, кілька годин блукав там, від читання написів голова пішла обертом, і в такому стані пішов я з цвинтаря. [3–4 слова написано нечітко]

Ф.

(Прага, 20 липня 1920 р.) Вівторок

У перерві між диктуванням, на яке я нині себе порушив: такі маленькі радісні або бодай природні листи, як обидва сьогоднішніх, це вже майже (майже майже майже майже) ліс і вітер у твоїх рукавах і вид на Відень. Мілено, як добре в тебе!

Сьогодні дівчина без єдиного слова, лише з кількома позначками олівцем, переслала мені твій лист. Вочевидь, вона ним незадоволена; звичайно, він, як будь-який лист, в якому є закреслення, не позбавлений недоліків, і, дивлячись на нього, я усвідомлюю, якої безглуздої неможливості я від тебе зажадав тим листом, і багаторазово прохаю в тебе прощення. Узагалі-то варто було б перепросити і її, бо ж як би не було написано, її це напевно образило. Якщо ти, наприклад, пишеш, вельми делікатно пишеш: «Poněvadž про Vas nikdy ani nepsal ani nehovořil»[71], її це напевно образить, точно так само, як образило б і протилежне. Даруй мені ще раз.

Іншим листом, адресованим Сташі, ти, між іншим, неабияк мені допомогла. Удень мені вдалося збути цей лист у бюро, але далося це нелегко, я майже поклав на це свою енергію і не зберіг ані краплі для кабінетної роботи.

Лист до Сташі: Їловський був у мене вчора вранці і згадував, що від тебе надійшов лист, що він бачив його на столі, коли рано-вранці він ішов із дому, але ще не знав, що в ньому написано, ввечері Сташа мені скаже. Перед лицем його люб’язності мені було досить незручно, бо ж не про все, чому почасти я є причиною, можна було написати у твоєму листі.

Але ввечері з’ясувалося, що він-таки дуже добрий, і обох задовольняє з погляду його дружнього настрою (я його не читав), перш за все, тут була невелике слово подяки чоловікові, який зміг тільки звернутися до моїх послань і воістину ущасливити Сташу, змусивши очі її світитися трохи яскравіше, ніж зазвичай. Вони – коли силкуєшся дещо забути і полегшити собі завдання, а шлунок, нервовий шлунок, здатен витримати, – люди добрі, надто коли вони разом або він сам (Сташа сама – куди непевніша), і у Сташі була напрочуд гарна мить, коли вона розглядала твою світлину хтозна-чому довго й напружено, тихо й серйозно.

Може, я розповім тобі дещо про вечір, я був утомлений, порожній, нудний, нікчемний[72], байдужий і з самого початку не хотів нічого, крім як лягти у ліжко. (Крім листа я мав прислати тобі ще й записку, рисунок Сташі – ми говорили про план вашої кімнати – з поясненнями Їловського). До речі, живуть вони дуже багато, щороку їм потрібно 60 із гаком тисяч крон і кажуть, що не могли б обійтися меншим.

Звісно, я цілком пристаю на твій переклад[73]. Хіба що стосується він до тексту оригіналу, як «Франк» до «Франца», як твій альпінізм – до мого і т. ін. І якщо чоловікові стачило б сили на «nutno» і «abych»[74], то все не зайшло б так далеко, і він справді міг би одружитися, дурний, дурний холостяк. Але в будь-якому разі, будь ласка, залиш так, як тобі буде до вподоби, і потіш мене нагодою зітхнути з полегкістю, збувшись себе.

Вчора я порадив тобі не писати мені щодня, я і сьогодні не змінив своєї думки, так було б краще для нас обох, і раджу тобі це ще раз, і ще наполегливіше, – тільки, будь ласка, Мілено, не слухай мене і пиши-таки щодня, бодай кілька рядків, зовсім коротенькі листи, два рядки, одне, одне слово, але без цього слова я зможу обійтися, тільки болісно страждаючи.

Ф.

(Прага, 21 липня 1920 р.) Середа

Усе-таки мужність дає свої результати.

Перш за все: Ґросс, напевно, багато в чому має рацію, якщо я правильно його розумію; на користь його теорії говорить принаймні те, що я ще живий, – а втім, якщо враховувати мій внутрішній баланс сил, я давно вже не житець на цьому світі.

Далі: як воно буде потім – про це зараз не йдеться, ясно тільки, що вдалині від тебе я можу жити не інакше, окрім як цілком здавшись на страх, довіряючи йому більше, ніж він того хоче, і роблю я це без будь-якого зусилля, із захопленням, я наче виливаюся в нього.

Правда твоя, коли, пам’ятаючи про цей страх, ти закидаєш мені мою поведінку у Відні, але страх цей справді дивний, внутрішніх його законів я не знаю, знаю тільки його руку на своєму горлі, і це справді найжахливіше, що його я коли-небудь відчував або міг би відчути.

Тоді, напевно, виходить, що кожен із нас живе в шлюбі: ти у Відні, я – зі своїм страхом в Празі, і ми обоє – не тільки ти, але і я – марно чіпляємося за наш шлюб. Адже дивись, Мілено: [одне слово написано нечітко] якби тоді у Відні я тебе до решти переконав (ти була б згодна зі мною аж до кроку, який тебе не переконав), ти б зараз вже не була, попри все, у Відні, точніше кажучи, вже не існувало б ніякого «попри», а ти просто була б у Празі, і все, чим ти втішаєш себе в останньому листі, – воно і є розрадою, та й годі. Ти не згодна?

Адже якби ти відразу приїхала до Праги або принаймні відразу б прийняла таке рішення, це не було б для мене доказом тобі на вигоду – щодо тебе я не потребую жодних доказів, ти для мене понад усе, ти сама ясність і надійність, – але це було б великим доказом на вигоду мені, а мені нині його бракує. Тут страх мій теж знаходить додатковий поживок. А може, все йде ще гірше, і саме я, «рятівник», утримую тебе у Відні, як ніхто досі.

* * *

Отож-бо в лісі нам постійно загрожувала негода, але все одно було добре. Давай і далі жити під її загрозою, якщо вже не можна інакше.

Що переклад опублікований в «Tribuna»[75], Лорен телефонував, але позаяк ти не згадала про це, то я не знав, чи хочеш ти його прочитати, і тому я його ще не читав. Тепер спробую пошукати.

Не розумію, що ти маєш проти листа цієї панянки. Своє завдання – виклика5ти у тебе легкі ревнощі – він виконав, еге ж? Надалі сам час від часу винаходитиму такі листи і власноруч їх писатиму, ще краще, ніж той, і без остаточної відмови.

Будь ласка, бодай кілька слів про твою роботу! «Cesta»? «Lipa»? «Kmen»? «Politika»[76]?

* * *

Хотів ще дещо сказати, але тут знову з’явився якийсь молодий поет[77] – не знаю, як тільки хто-небудь приходить, я відразу згадую про мої документи і під час всього візиту ні про що інше думати не можу, – я втомився, нічого не знаю і хотів би лише тицьнутися лицем тобі в коліна, відчувати на волоссі твою руку і залишитися так навіки.

Твій

Так ось що я ще хотів сказати, у твоєму листі (серед інших правд) є одна велика правда, že vlastně Ту jsi človek, který nemá tušení o tom[78]… Це чиста правда, слово в слово. Все було лише бруд, найжалюгідніша гидь, занурення в пекло, і тут я справді стою перед тобою, як дитина, яка накоїла щось дуже погане і тепер стоїть перед матір’ю, і плаче, і дає обітницю: я більше ніколи не буду. Але з усього цього страх якраз і черпає силу: «Як же, як же! – твердить він. – Nemá tušení! Поки нічого не сталося! Значить, його ще можна врятувати!»

* * *

Я здригаюся – телефон! Викликають до директора! Вперше, відколи я повернувся в Прагу, мене викликають до начальства у службових справах! Ось зараз і розкриється все моє дурисвітство! Вісімнадцять днів тільки й робив, що писав листи, читав листи, а головне – витріщався у вікно: покрутиш лист у руці, відкладеш, візьмеш знову; ще розмовляв з відвідувачами – та й годі!

Але варто було мені тільки спуститися до нього і переступити поріг, як мене зустріла привітна усмішка, щось він мені розповідав ділове (я нічого не зрозумів), потім заходився прощатися зі мною – він їде у відпустку; незбагненно добра людина! (Щоправда, я промимрив щось незрозуміле щодо того, що у мене все готово і з завтрашнього дня я вже починаю диктувати.) І ось я поспішаю коротко доповісти про це тобі, мій добрий дух. Як не дивно, мій віденський лист ще й досі лежав у нього на столі, а згори ще один віденський лист, і спочатку я хтозна-чому думав, що в ньому мова про тебе.

(Прага, 22 липня 1920 р.) Четвер

Так, цей лист. Це як глянути у Пекло і гукати до когось унизу, пояснювати своє життя і радити, як йому там улаштуватися. Спочатку він обсмажує в одному казанку, потім в іншому, а тоді вмощується в кутку, щоб трохи випарувалося. Але ж я знаю його не з минулого (тільки pitomec[79] M.[80] я знаю давно, навіть Лорен його так називає, я не помітив), можливо, він справді збаламучений або причинний. Як її могла не збаламутити така доля, якщо вона й нас баламутить, і я думаю, що був би дуже схвильований, якби опирався такій долі, бо вже не тільки людина, але щось іще. І я не можу повірити, що вона також цього не розуміє і не відчуває, своєю чергою, твоєї огиди до її листа. Люди часто говорять речі, чужі природі мови, але нині доводиться говорити постійно так, як, між іншим, здається, Ярміла Хаас, якщо я правильно розумію – але це ніякий не лист, це якась хмільна мука, і я анітрохи не розумію, як це бути всіма полишеним. – Мілено, роботяща ви моя Мілено, твоя кімната міняється в моєму спогаді, письмовий стіл і все умеблювання спочатку, власне, аж ніяк не справляли враження, що там кипить робота, а зараз роботи так багато, я її відчуваю, вона мене переконує, я чітко відчуваю, як у цій кімнаті гаряче, прохолодно й радісно. Хіба що шафа і раніше незграбна, та замок іноді затинається – нічого не віддає, конвульсивно впирається, а надто не хоче видавати сукню, яку ти вдягала «в неділю». Це нікудишня шафа; якщо тобі доведеться обживатися в новій квартирі, ми її викинемо.

Я дуже шкодую про те, що понаписував останнім часом, не гнівайтеся на мене. І, будь ласка, не катуйтеся увесь час думкою, що це тільки ваша або навіть узагалі ваша вина, що ви не можете піти. Це моя провина, колись я напишу про це.

(Прага, 23 липня 1920 р.) П’ятниця

Ні, отже, насправді все йде не так вже й погано. А потім – як душі інакше звільнитися від тягаря, якщо не краплею злості? І, крім того, я сьогодні вважаю вірним майже все, що написав. Дещо ти неправильно зрозуміла – наприклад, щодо «єдиного болю»; бо ж це саме твоє самокатування мені його завдає, а не твої листи, вони щоранку дають мені сили перенести день – і так добре перенести, що я не хотів би позбутися жодного з них (цих листів, що само собою зрозуміло, – ні єдиного з них! – але й цих днів теж). І листи, що лежать на столику в моєму передпокої, мене аж ніяк не спростовують – вже сама можливість написати їх і покласти туди неабияк для мене важила. І я зовсім не ревную, запевняю тебе; але ось те, що ревнувати взагалі ні до чого, – це мені важко зрозуміти. Не ревнувати – це мені вдається завжди; усвідомити марність ревнощів – набагато рідше. Так, іще з приводу «рятівників». Найдивовижніше в них (і знаєш, так їм і треба, я стою осторонь і радію – радію тепер не кожному окремому випадку, а цьому світовому закону) – те, що вони, бажаючи щось витягти, лише зі звірячою завзятістю забивають це ще глибше.

Тепер мені, отже, є що повідомити Максу: твою – хоч і вельми коротку – думку про його розлогий опус. Адже він увесь час про тебе питає, як тобі ведеться, що нового – все те його турбує до глибини душі. Але я майже завжди мало що можу йому сказати, – на щастя, вже сам язик не повертається. Не можу ж я любісінько розповідати про якусь там Мілену з Відня – мовляв, ось «вона» те чи те говорить, робить, має на увазі. Ти ж ніяка не «Мілена» і не «вона», це все чистий абсурд, тому і сказати мені нічого. Це настільки очевидно, що мені навіть анітрохи не шкода.

А ось говорити про тебе з чужими людьми – це я можу, і це навіть геть витончена втіха. Якби я ще дозволяв собі при цьому трохи ламати комедію – а спокуса велика, – втіха була б іще більша. Нещодавно я зустрів Рудольфа Фукса[81]. Я до нього вельми прихиляюся, але сама по собі радість зустрічі, звичайно ж, не була б для мене така велика, і руку йому я не тиснув би з такою мужичою запопадливістю. При цьому я розумів, що пуття буде із мишачу бідницю, але нехай бодай геть мале, думав я. Розмова відразу перейшла на Відень і на товариство, в якому він там обертався. Я виявив жвавий інтерес до імен, він почав перераховувати, але ні, я не те мав на увазі, мені жінок називай. «Ну, там була і ця Мілена Поллак, Ви ж її знаєте». – «Так, Мілена», – повторив я і вп’явся очима у Фердінандштрассе – що він на це скаже. Потім посипались інші імена, мене знову охопив напад мого вічного кашлю, і нитка розмови згубилася. Як її оживити? «Ви не пам’ятаєте, якого року під час війни я був у Відні?» – «Сімнадцятого». – «А Ернста Поллака тоді ще не було у Відні? Я його не бачив. Він був ще не одружений?» – «Ні». Кінець. Я б, звичайно, міг його примусити ще трохи поговорити про тебе, але сил на це вже мені забракло.

* * *

Як у тебе справи з пігулками зараз і останнім часом? Ти вперше знову пишеш про головні болі.

Що, власне, відповіла Ярміла на твоє запрошення?

Можеш сказати кілька слів про паризький план?

Куди ти тепер поїдеш? (Місце з добрим поштовим зв’язком?) Коли? Чи надовго? На шість місяців?

Повідомляй мені завжди номери часописів, де є які-небудь твої публікації.

Як же ти все-таки влаштувала цей дводенний візит до Праги? (Питаю з пустої цікавості.)

Дякую за «хоча», чарівне слово, яке проходить мені просто в кров.

(Прага, 23 липня 1920 р.) П’ятниця, по обіді

Знайшов удома ось цей лист. Дівчину цю я знаю вже давно, ми, напевно, навіть трішки в родинних стосунках, у кожнім разі у нас є спільний родич, той самий кузен, про якого вона згадує і який лежав у Празі важкохворий, а вона і її сестра кілька місяців за ним доглядали. Фізично вона мені майже неприємна, надміру велике кругле червонощоке лице, маленьке кругле тіло, обридливо шепітка говірка. Втім поза цим я чув про неї добре, себто поза очі рідня її лаяла.

Два місяці тому моя відповідь на подібний лист була б дуже проста: ні, ні, ні. Тепер, думаю, я не маю на це права. Не те щоб я вважав, буцімто можу якось їй допомогти, звичайно, ще Бісмарк остаточно і безповоротно розправлявся з такими листами, посилаючись на те, що життя – це безглуздий бенкет, де з нетерпінням чекаєш закуски, а тим часом повз тебе крадькома встигають пронести парадну печеню, ось на це, мовляв, і треба налаштовуватися – ах, до чого ж дурна мудрість, страх яка дурна! – не так задля себе, ніж заради неї, я напишу їй, що готовий з нею зустрітися, завдяки тобі, Мілено, в руки мені дещо перепало, і, по-моєму, мені не годиться тримати це в кулаці!

Дядько завтра їде, я знову ненадовго виберуся на повітря, в воду, за місто, мені це дуже потрібно.

Вона пише, що лист можна читати тільки мені, це прохання я виконую, посилаючи його тобі. Порви його. До речі, чарівне місце: ženy nepotřebuji mnoho[82].

(Прага, 24 липня 1920 р.) Субота

Ось уже, напевно, півгодини я читаю ці два листи і листівку (не забути і конверт, дивуюся, що весь відділ вхідної кореспонденції не приходить і не перепрошую за тебе) і тільки тепер помітив, що весь час сміюся. То чи знайдеться у всесвітній історії який-небудь імператор, якому було б краще, ніж мені? Він входить у свою кімнату, а там лежать три листи, і йому тільки й лишається, що їх відкрити, – ах, повільні пальці! – відкинутися назад і – не могти повірити, що це щастя йому присунуло.

Ні, сміявся я не весь час, про перенесення багажу я нічого не кажу, я просто не можу в це повірити, а якщо і повірю, не зможу собі уявити, а якщо і зможу собі уявити, ти, така красива – ні, то була вже не краса, то була омана небес, – як у «неділю», і я розумію того «пана» (він, певно, дав 20 кр. і отримав 3 кр. решти). Проте повірити я таки не можу, а якщо це все ж таки сталося, згоден – це було і жахливо, і чудово. Але що ти нічого не їси і сумуєш (тоді як мене тут без будь-якого голоду наполегливо загодовують), і у тебе кола під очима (це ж напевно не ретуш, то вони забирають у мене половину радості від фотографії, хоча залишається все ж досить, щоб мені хотілося цілувати тобі за неї руку довго-довго, ціле життя, адже тоді в тебе не буде більше можливості ні перекладати, ні носити з вокзалу багаж) – отже, ось цього я тобі подарувати не можу і ніколи не пробачу, і, навіть якщо ми за сто років сидітимемо біля нашої хатини, я все одно картатиму тебе через це. Ні, я не жартую. Що ж це за протиріччя – говориш, що кохаєш мене, себто стоїш на мою руку, а сама наперекір мені голодуєш, а тут лежать зайві гроші і там стоїть «Білий півень».

Те, що ти говориш про лист дівчини, я як виняток прощаю, бо ти (нарешті!) називаєш мене секретарем (мене звати tajemník[83], бо ж те, чим я займаюся останні три тижні, дуже tajemne), та й взагалі правда твоя. Але чи достатньо – мати рацію? А головне: я не маю рації, отже, чи не бажаєш і ти трішки – це неможливо, я знаю, але мова тільки про бажання – розділити мою неправоту, відвернувшись від байдужості дівочого листа і вичитавши з нього мою неправоту, записану там величезними літерами? Втім, я б волів зовсім не чути більше про це листування, яке безглуздим чином виникло з моєї ж вини. Твій лист я відіслав їй назад з декількома привітними рядками. Відтоді нічого не чув, з’ясувалося, що запропонувати зустріч над мою силу, сподіваюся, все скінчиться тихо й мирно. Ти захищаєш лист Сташі, але ж я подякував тобі за нього. Найпевніш, я обох образив, і, можливо, однієї красної днини змушу себе більше їх не кривдити.

Ти була в Ной Вальдеґґу[84]? Я теж часто туди їжджу, дивно, що ми не зустрілися. Так, ти берешся в гори і ходиш так швидко, напевно, промайнула повз мене, як у Відні. Що ж це були за чотири дні? Богиня вийшла з кіно, і маленька тягоноша стояла на пероні – це і є чотири дні?

Цей лист Макс отримає ще сьогодні. Більше, ніж удалося вичитати потайки, я нічого не вичитав.

Так, з Ландауером[85] тобі й справді не щастить. А в німецькій він тобі, як і раніше, подобається? Що ти з цього зробила, бідолашне дитя (не дитинко, крий Боже!), змучене і збентежене від моїх листів. Хіба я не маю слушності, що листи тобі заважають? Але який зиск у правоті? Коли я отримую листи, моє завжди зверху і все таке, а якщо б не отримував, не мав би ні правоти, ні життя, ні чогось іншого.

Ех, поїхати б до Відня!

Переклад, будь ласка, пришли – я ще обмаль тримав у руках од тебе.

Тут є один затятий філателіст, він вириває в мене марки просто з руки. Тепер він назбирав уже досить цих марок за 1 кр., але стверджує, буцімто є інші, ширші, чорно-коричневі марки за 1 кр. Я розважаю: якщо я отримую листи, то чи не спробувати дати йому якісь марки? Коли ти, отже, могла б клеїти ці інші марки за крону або й перші-ліпші марки за 2 кр.

(Прага, 26 липня 1920 р.) Понеділок

Телеграма не була відповіддю, а ось лист, надісланий в четвер увечері, – це відповідь. Недаремно ж я мучився безсонням, недарма сьогодні з ранку мене давила ця жахлива туга – все вірно. А чоловік твій знає про кашляння кров’ю? Я розумію, що не варто все це перебільшувати, може, тут і немає нічого особливого, буває, часом піде кров, але все-таки це кров, і забути про це неможливо. А ось ти живеш собі, не замислюючись, живеш своїм героїчно-веселим життям, живеш так, ніби вмовляєш кров: «Ну, йди вже, йди». І вона йде. А що тут буде зі мною – це тебе нітрохи не обходить, хоча ти, звичайно, аж ніяк не nemluvnì[86] і знаєш, що робиш, але саме цього ти і хочеш – щоб я стояв тут на празькому березі, а ти тонула на моїх очах, поринала в хвилі віденського моря, цілком самохіть. І якщо тобі немає чого їсти, це, значить, зовсім не потреба pro sebe[87]? Або ти думаєш, що це скоріше моя потреба, ніж твоя? Що ж, значить, ти маєш слушність. І грошей тобі, на жаль, я не зможу більше надіслати, бо ж в обід я піду додому і жбурну непотрібні папірці в грубку на кухні.

Виходить, ми зовсім віддалились одне від одного, Мілено, і лише одне, але могутнє бажання нас об’єднує: щоб ти була тут, щоб обличчя твоє було поруч зі мною, якнайближче. І звичайно, ще бажання смерті – нас об’єднує бажання «легкої» смерті, але воно ж уже і геть дитяче бажання; ось так само на уроці математики, коли вчитель на кафедрі гортав свій кондуїт і, можливо, шукав моє прізвище, я стежив за ним і, порівнюючи з цим втіленням сили, жаху і реальності своє незбагненне невігластво, охоплений напівсонним оціпенінням страху, бажав одного: піднятися б зараз невидимкою, пробігти невидимкою між партами, пролетіти повз вчителя на невагомих, як мої математичні пізнання, крилах, сяк-так подолати двері і, опинившись зовні, отямитись і вдихнути вільно на чудовому вільному повітрі, знаючи, що ніде в підмісячному світі він не буде так напружений, як у залишеній мною кімнаті. Атож, так було б «легше». Але так не сталося. Мене викликали до дошки, диктували завдання, для вирішення потрібна була таблиця логарифмів, у мене її не було (забув удома), але я брехав, що вона залишилася в парті (сподіваючись, що вчитель дасть мені свою), він посилав мене за таблицею, я – з аж ніяк навіть не награним жахом (вдавати жах у школі мені ніколи не доводилося) – з’ясовував, що її там немає, і вчитель (позавчора я його зустрів) говорив мені: «Ох і крокодил!», я відразу отримував «незадовільно», і це було навіть добре, адже я отримував цю оцінку, власне кажучи, лише формально, та ще й несправедливо (я хоч і збрехав, але ніхто не міг цього довести – тоді ж це несправедливо?), а головне – мені не довелося виказувати своє ганебне невігластво. Значить, загалом навіть і це ще було цілком «легко»: виходило, що за сприятливих умов можна було «зникнути» навіть і в самій кімнаті, можливості тут безмежні, і «померти» можна і в самому житті.

Я так базікаю, бо, попри все, в тебе мені добре.

Тільки однієї можливості не існує – і що б я не базікав, це ясно, – можливості того, що ти зараз увійдеш і будеш тут, і ми докладно поговоримо про твоє одужання; але ж саме ця можливість – найнагальніша!

* * *

Багато про що я хотів тобі сьогодні сказати, перш ніж прочитав лист, але що можна сказати, коли – пішла кров? Будь ласка, відразу напиши мені, що сказав лікар і що він за людина.

Сцену на вокзалі ти описала невірно, я не вагався ні секунди, все було так нескінченно сумно і прекрасно, і ми були зовсім одні, і було щось незбагненно комічне в тому, що люди – яких там не було! – раптом збунтувались і зажадали, щоб їм відкрили ворота на перон.

А ось перед готелем усе було так, як ти кажеш. Ти була там така гарна! А може, то була зовсім не ти. Адже це дуже дивно, що ти так рано встала. Але якщо це була не ти, звідки ж ти так точно все знаєш?

Добре, що тобі потрібні марки. Два дні я картаю себе за те, що попросив марки. Навіть коли я написав їй, я собі дорікав.

(Прага, 26 липня 1920 р.)

Ах, стільки документів прийшло саме зараз. І для чого я працюю, і до того ж на невиспану голову. Для чого? Для кухонної грубки.

* * *

Тепер ще й поет, перший, він до того ж гравер по дереву, офортист, і не йде, і стільки в ньому життя, що він усе вивалює на мене і дивиться, як я тремчу від нетерпіння, рука над цим листом тремтить, голова у мене вже впала на груди, а він не йде, добрий, живий, щасливо-нещасний, чудовий, але для мене саме зараз страх який обтяжливий юнак. А в тебе кров іде з рота.

* * *

Взагалі-то ми весь час пишемо одне й те саме. То я питаю, чи ти, бува, не хвора, потім ти пишеш про це, то я хочу померти, то ти, то я хочу плакати перед тобою, як маленька дитина, то ти переді мною, знову ж як маленька дитина. І один раз, і десять, і тисячу, і завжди я хочу бути з тобою, і ти говориш так само. Годі, годі.

* * *

І, як і раніше, нема листа про те, що сказав лікар, ти повільна й кепська кореспондентка, ти зла, мила – ну, що ж іще? Нічого, заспокоїтися в тебе на колінах.

(Прага, 27 липня 1920 р.) Вівторок

Де ж лікар? Я обшукав увесь лист, не читаючи його, тільки щоб знайти лікаря. Де він?

Я оком не стинаю: це не означає, що я через це не сплю, немузичну людину справжні клопоти присипляють швидше, ніж будь-що інше, але все-таки я не сплю. Чому? Занадто багато часу пройшло, відколи я їздив до Відня? Або я перестарався, прославляючи своє щастя? Молока, масла й салату мені вже мало і потрібна інша їжа – твоя присутність? Цілком можливо, що причини тут зовсім інші, але дні мої нелегкі. До того ж ось уже три дні я позбавлений такого щастя, як порожня квартира, я живу у своїх (тому й телеграму відразу отримав). Можливо, на мене так спасенно впливає аж ніяк не пустельність квартири – або не тільки вона, – а сама можливість мати у своєму розпорядженні два помешкання: одне для життя вдень, а інше, на віддалі, для вечорів і ночей. Тобі це зрозуміло? Мені – ні, але це так.

Так, щодо шафи. Схоже, що вона буде причиною нашої першої й останньої сварки. Я скажу: «Ми її викинемо». Ти скажеш: «Ні, залишимо». Я: «Або він, або я. Вибирай». Ти: «Зараз. Шафа, Кафка[88] – тут є співзвуччя. Обираю шафу». – «Гаразд», – скажу я і поволі піду вниз сходами. – «Якими?» – І якщо не знайду відразу Дунайський канал, житиму й далі.

А в іншому я дуже навіть за цю шафу, тільки ту сукню не одягай. Адже зовсім її зносиш, а що я тоді робитиму?

Дивно, могила. Адже я шукав саме (vlastní) на тому місці, але лише несміливо, зате дуже впевнено робив чимраз більші і врешті-решт величезні кола, а в результаті зупинив вибір геть на іншій каплиці.

Отже, ти їдеш і візи у тебе теж немає. І впевненість, що при потребі ти відразу приїдеш, таким чином втрачена. А ти ще хочеш, щоб я спав. А лікар? Де він? Його як і раніше немає?

Спеціальної марки на честь конгресу нема, я теж думав, що така була. Мені на розчарування, нині принесли «конгресову марку», виявилося – звичайнісінька, хіба що зі штемпелем конгресу; але через цей штемпель вони напевно все одно досить цінні, хоча хлопчик же цього не зрозуміє. Вкладатиму щоразу в конверт по одній марці, по-перше, через їхню цінність, а по-друге, щоб щодня отримувати подяку.

Ось бачиш, тобі потрібна ручка, так чому ж ми не використали час у Відні з більшою користю? Чому, наприклад, не залишилися довше в паперовій крамниці, там було так красиво, і ми були так близько одне від одного.

Ти ще не читала шафі ці дурні жарти? Я просто без пам’яті люблю майже все, що стоїть у твоїй кімнаті.

* * *

А лікар?

Ти часто бачиш філателіста? Питання зовсім не підступне, хоча і здається таким. Коли погано спиш, задаєш питання і сам не знаєш про що. Хочеться питати вічно, адже не спати і значить питати; якби була відповідь, був би і сон.

* * *

А ця заява про невсудність узагалі-то штука погана. Паспорт таки ти ж отримала?

(Прага, 28 липня 1920 р.) Середа

Ти знаєш історію втечі Казанови з олив’яної камери[89]? Знаєш, звісно. Там мимохідь описується найгірший вид ув’язнення – в підземеллі, в непроглядній темряві, у вогкості, на рівні лагун, конозишся на вузькій дошці, вода доходить майже до сходинок, а з припливом і справді піднімається вище колін; але найжахливіше – це оскаженілі водяні щури, їхній писк уночі, скрегіт, гризня (здається, йому доводилося боротися з ними за скоринку хліба), і найстрашніше – те, що вони весь час чекають, коли людина знесиліє і звалиться з дошки. Знаєш, ось із таким же відчуттям я читав твого листа. Усе таке жахливе, незбагненне, а головне – так близько і так далеко, як власне минуле. І ось сидиш, скоцюбившись, нагорі, поставі це не на користь, ноги зводить судома, і ти трусишся від страху, а ти нічого іншого не маєш робити, як дивитися на величезних чорних щурів, а вони тебе сліплять у нічній темряві, і врешті-решт ти вже не розумієш, чи сидиш ти ще нагорі або вже серед них і пищиш, скалячи вузьку морду з гострими зубками. Ах, не розказуй більше таких історій, приїзди до мене, та що там, справді, приїзди. А цих «звіряток» я тобі дарую, але з умовою, що ти їх зразу ж повиганяєш з дому.

* * *

А про лікаря вже і взагалі не йдеться? Ти ж вочевидь запевняла, що підеш до лікаря, а слово своє ти завжди додержувала. Коли не бачиш більше крові, то і не йдеш? Я не хочу говорити про себе, ти незрівнянно здоровіша за мене, я завжди буду тільки паном, якому треба піднести валізу (що само по собі ще не вказує на місце в табелі про ранги, бо тут спочатку йде пан, який підкликає носія, потім сам носій, а потім уже пан, який просить піднести йому валізу, бо інакше він впаде. Коли я недавно – недавно! – йшов з вокзалу додому, служитель, який ніс мою валізу, раптом з власної волі – я, здається, і слова на цю тему не сказав, – заходився мене втішати: зате я, мовляв, напевно тямлю в речах, в яких він ні в зуб, а тягати валізи – ось це його справа, він до цього звичний і т. д.; лише тоді мені спало на думку таке, на що його промова була (цілком незадовільною) відповіддю, – так ось, я себе тут зовсім із тобою не порівнюю, але мимоволі доводиться думати і про свій стан, а що більше думаєш, то більше тривожишся, і ти повинна піти до лікаря. Це було років три тому, ніколи я не скаржився на легені, ніколи не втомлювався, ходити міг без кінця і до меж своїх сил ніколи при цьому не доходив (чого не скажеш про мої думки – тут я на межі натикався постійно), і раптом десь у серпні – у всякому разі була спека, прекрасна погода, і все було гаразд, окрім моєї голови, – я на заняттях плаванням відкашлявся і виплюнув щось червоне. Це було дивно і навіть цікаво, правда? Я мимохіть зиркнув на цю пляму і зараз же про неї забув. А потім це стало траплятися чимраз частіше, і взагалі, варто було мені захотіти сплюнути, як з’являлася червона пляма – немов на замовлення. Уже стало навіть не цікаво, а нудно, і я знову про це забув. Піди я тоді відразу до лікаря – що ж, можливо, все залишилося б точно в такому ж становищі, як і без лікаря, але тоді ніхто не знав про те, що у мене йде кров, і ніхто не переймався. А тепер хтось тривожиться, тож, будь ласка, сходи до лікаря.

* * *

Дивно, що твій чоловік збирається написати мені те й те. Може, ще й побити мене, і задушити? Я, їй-бо, цього не розумію. Я тобі, зрозуміло, цілком вірю, але для мене настільки неможливо собі це уявити, що я абсолютно нічого при цьому не відчуваю, як ніби ти була б зараз зі мною і раптом сказала: «Ось у цю хвилину я перебуваю у Відні, там страшний скандал і все таке». І ми б обоє подивилися з вікна в сторону Відня, і, зрозуміло, це анітрохи нас би не зачепило. Але ось ще що: говорячи про майбутнє, чи не забуваєш ти іноді, що я єврей – jasné, nezapletené[90]? О, єврейство – небезпечна штука, навіть і біля ніг твоїх.

* * *

Прекрасна записка, та, що від Сташі. Але не можна сказати, щоб в цій тодішній записці вона була не така, як нині, у записці її просто немає, вона каже за тебе, неймовірне злиття між нею і тобою, майже щось духовне, немов би хтось, сам майже незворушний, адже не сміє бути більше ніж посередником, переказує почуте, і до того ж – свідомість цього тут присутня і становить гордість і красу цілого – почути це і зрозуміти здолав тільки він один. Але вона, як на мене, абсолютно така ж, як тоді; таку записку вона б, напевно, могла написати і сьогодні, якщо б склалися подібні обставини.

Дивна річ із цими історіями, що їх ти мені розповіла. Вони пригнічують мене не тому, що вони «про євреїв» і що будь- якому єврею, вже якщо загальний казан на стіл поставлено, доводиться сьорбати свою частку цього огидного, отруйного, але й древнього і, властиво, вічного пійла, – зовсім тому вони мене не пригнічують. Ет, чи не протягнеш ти мені зараз поверх них руку, щоб я довго, довго тримав її у своїй?

Вчора я знайшов нарешті могилу. Коли шукаєш її несміливо, то її і справді неможливо знайти, я ж не знав, що це могила твоїх родичів по материнській лінії, та й прочитати написи можна, тільки якщо уважно до них нахилятися, – золото майже до решти пообсипалось. Я довго стояв там, могила гарна, така незламно кам’яна, щоправда, цілком без квітів, але нащо ця купа квітів на могилах, я ніколи цього не міг второпати. Кілька строкатих гвоздик я поклав геть на краєчку. На цвинтарі мені було краще, ніж у місті, і відчуття це довго зберігалося, містом я довго ходив, як цвинтарем.

Енічек – це твій молодший брат?

Чи справді ти здорова? На картці з Ной Вальдеґґа ти на вигляд явно хвора, там це, звичайно, перебільшено, але все-таки лише перебільшено. Справжньої твоєї світлини я так і не маю. На одній стоїть аристократично витончена, тендітна, охайна дівчинка, яку вже геть скоро, за рік-два, заберуть з монастирського пансіону (куточки губ, щоправда, трішки поопускались, але це лише через витонченість і побожну лагідність), а другу світлину хоч зараз на пропагандистський плакат: «Ось як нині живуть у Відні». Між іншим, на цій другій світлині ти знову жахливо нагадуєш мені мого загадкового першого друга; коли-небудь я тобі про нього розповім.

А до Відня я не приїду, ні; зовні для цього знадобилися б або відверта брехня (об’явитися на службі хворим), або два вихідних дні поспіль. Але це ще тільки зовнішні перешкоди, друже (це я говорю сам із собою). Сташа так довго була в тебе у Вельславіні? Я писав щодня, ти, ймовірно, отримуватимеш листи ще.

Телеграма! Дякую, дякую, беру всі закиди назад; але то були і не докори зовсім – та ж ласка, тільки гладив я цього разу не долонею, а навідворіть долоні, бо вона давно вже вся назаздростилася. – До мене знову заходив той молодий поет і графік (але головним чином він музикант), він заходить постійно, сьогодні він приніс дві гравюри (на одній Троцький, на іншій – Благовіщення – як бачиш, його Світ не вузький); щоб зробити приємне йому і собі, я швидко перекинув ниточку до тебе, сказавши, що пошлю їх своєму другові до Відня; правда, непередбаченим наслідком було те, що я замість одного отримав по два примірники кожної гравюри (твої я збережу тут – або ти хочеш отримати їх одразу?). Ну а потім прийшла телеграма; поки я її читав і читав, і не міг начитатися, переповнений радістю і вдячністю, він і далі любісінько базікав (при цьому він зовсім не має наміру заважати, о ні, скажи я, що у мене є справи, і якби я сказав це голосно, щоб він отямився, то юнак обірвав би себе на півслові і втік, анітрохи не ображаючись). Сама по собі звістка вельми важлива, але подробиці важитимуть ще більше. І перш за все: як це ти повинна «себе берегти», це ж неможливо; на мене, більшої нісенітниці лікар і сказати не міг. Ах, погано це все; але, у всякому разі, – дякую тобі, дякую.

(Прага, 29 липня 1920 р.) Четвер, трохи пізніше

Отже, щоб не залишалося жодних сумнівів, Мілено.

Можливо, нинішній мій стан і тепер інший, що краще не буває; можливо, я виніс би і ще більше щастя, і захищеності, і повноти – хоча зовсім у цьому не впевнений, тим більше тут, у Празі, – але, хай там як, загалом мені добре, і радісно, і вільно – абсолютно незаслужено добре, так добре, що навіть страшно стає, – і якщо такі умови хоч трохи протримаються без особливих зривів, якщо я щодня отримуватиму від тебе бодай слово і відчуватиму по ньому, що ти не вкрай замучена, то, можливо, вже цього буде достатньо, не муч себе більше; а фізику я ніколи не розумів (хіба що про «стовп полум’я» мені зрозуміло – це ж фізика, так?), і vaha svìta[91] я теж не розумію, а вони мене, напевно, і того менше (та й що робити таким неймовірно величезним вагам з моїми 55-ма кілограмами в голому вигляді, вони їх просто не помітять і тому напевно навіть не смикнуться), і я тут точно такий самий, яким був у Відні, і твоя рука спочиває в моїй, поки ти її не віднімеш.

* * *

Вірш Верфеля як портрет, який дивиться на кожного, зокрема й на мене, а головне, на лиходія, який його на додачу ще й написав.

* * *

Твоє зауваження з приводу відпустки я не зовсім розумію. Куди ти хотіла б поїхати?

(Прага, 30 липня 1920 р.) П’ятниця

Тобі неодмінно треба знати, Мілено, люблю я тебе, ти знову і знову ставиш мені це важке запитання, але як на нього відповісти в листі (хай це навіть і останній недільний лист)? Ось коли ми незабаром побачимося, я тобі напевно це скажу (якщо не відмовить голос).

Тільки не пиши більше про поїздку до Відня; я не приїду, але кожною згадкою про це ти немов підносиш язичок полум’я до моєї оголеної шкіри, полум’я вже перетворилося на маленьке багаття, воно не згасає, а горить рівно, ба – навіть розгорається. Ти не можеш цього захотіти.

Цих квітів, що ти отримала, мені дуже шкода. Через жаль я навіть не зміг розібрати, що це за квіти. Тим-то вони тепер стоять у твоїй кімнаті. Якби я і справді був шафою, то серед білого дня взяв би і висунувся геть із кімнати. Так і стояв би в передпокої – принаймні доти, доки вони не зав’януть. Ні, це недобре. І все так далеко – хоча ручка твоїх дверей так само близько у мене перед очима, як оцей каламар.

Звичайно, у мене є твоя вчорашня, ні, позавчорашня телеграма, але квіти і тоді ще стояли живі. А чому вони тебе тішать? Якщо це твої «найулюбленіші», тоді ти повинна радіти всім узагалі подібним квітам на землі – чому ж саме цим? Але, можливо, це теж надто важке запитання, і відповісти на нього можна тільки усно. Так, але де ти? У Відні? А де це – Відень?

Не можу позбутися цих квітів. Кернтнерштрассе – ах, це вже щось примарне, сон, мрія, примарилося нічного дня, – а квіти реальні, вони заповнили всю вазу (ти говориш: náruč[92] – і притискаєш їх до грудей), доторкнутися до них не можна, адже це твої «найулюбленіші». Ну, почекайте, ось вийде Мілена з кімнати, я вас схоплю і викину у двір.

Чому ти сумна? Що-небудь трапилося? І ти мені нічого не кажеш? Ні, це неможливо.

Ти питаєш про Макса, але він же давно тобі відповів, я, щоправда, не знаю що, але в неділю він при мені опустив лист. А мій недільний лист ти отримала?

Учора був украй неспокійний день, не болісно неспокійний, а просто неспокійний, – можливо, наступного разу я про це розповім. Головне – що у мене в кишені була твоя телеграма: ходити з нею – це абсолютно особливе відчуття. Існує особлива людська доброта, про яку люди не підозрюють. Наприклад, йдеш у напрямку до Чехового моста[93], витягаєш по дорозі телеграму і читаєш (слова її завжди новина; прочитаєш їх, увібравши в себе – папір порожній, але як тільки застромиш аркуш у кишеню, він знову миттю заповнюється словами). Тут ти озираєшся і побачиш сердиті міни, в них не заздрість, ні, але все-таки на цих обличчях написано: «Як? Саме тобі прийшла ця телеграма? Про це треба терміново повідомити нагору. Хай хоча б негайно будуть послані до Відня квіти (оберемок). У кожному разі, ми цю справу з телеграмою так не залишимо». Але де там, куди не глянь, усе спокійно, рибалки і далі надять рибу, роззяви і далі на них витріщаються, діти грають у футбол, жебрак біля входу на міст збирає крейцери[94]. Звичайно, якщо придивитися уважніше, в усьому цьому є якась нервовість, люди змушують себе робити те, що вони робили й до цього, щоб не виказати своїх думок. Але саме те, що вони себе змушують, дуже зворушливо з їх боку, – ніби звідусіль чується голос: «Усе так і є, телеграма належить тобі, ми згодні, ми не збираємося з’ясовувати, чи мав ти право її отримати, ми закриваємо на це очі, можеш собі її залишити». І коли я за хвилину витягаю її знову, спочатку виникає побоювання, що вони-таки розгніваються, – мовляв, чого це я принаймні не знітився і не сховався, – але ні, вони не сердяться, як були, так і є.

* * *

Увечері я знову розмовляв з одним палестинським євреєм, пояснити це в листі неможливо (я маю на увазі важливість цієї розмови для мене), – маленький, майже крихітний, миршавий, бородатий, одноокий чоловічок. Але він забрав у мене півночі – раз по раз згадувався. Наступного разу розповім детальніше.

* * *

Отже, паспорта у тебе немає і можливості отримати його – теж?

(Прага, 31 липня 1920 р.) Субота

Я неуважний і сумний – загубив твою телеграму; вона, звичайно, не могла зовсім загубитися, але вже одне те, що доводиться її шукати, вибиває мене з колії. Між іншим, це все ти винна: якби вона не була така прекрасна, я б не крутив її весь час у руках.

Лише одне мене втішає – те, що ти написала про лікаря. Тож кровотеча нічого не означала; що ж, я ж так і припускав – у медицині я битий собака. А що він говорить про пошкодження в легенях? Голодування і тягання валіз він напевно тобі не прописав. А з тим, щоб ти і надалі була добра до мене, він погодився? Або про мене взагалі не було мови? Так, але як я можу тоді всім цим задовольнитися, якщо лікар не виявив ані найменшого мого сліду? Або виявлене ним пошкодження в легенях – це мій дефект?

Так справді немає нічого серйозного? І єдине, що йому спало на думку, – це відіслати тебе на місяць у село? Не так вже й багато.

Але проти самої поїздки в село я нічого не маю – в усякому разі не набагато більше, ніж проти життя у Відні. Їдь, будь ласка, їдь. Колись ти писала про надії, які покладаєш на таку поїздку; для мене цього достатньо, щоб бажати її.

Тепер – ще раз – про мій приїзд до Відня. Коли ти пишеш про це серйозно, це найгірше – тоді ґрунт тут справді починає гойдатися, і я з трепетом чекаю, коли він мене викине. Не викидає. Про зовнішню перешкоду (про внутрішні не кажу: хоч вони і сильніші, вони б мене не втримали, не тому що я сам сильний, а тому що занадто слабкий, щоб дозволити їм утримати себе) я вже писав, для цієї поїздки мені довелося б вдатися до брехні, а брехні я боюся, не як чесна людина, а як учень. Крім того, є у мене таке відчуття – принаймні передчуття, – що одного разу мені, чи заради себе самого, чи заради тебе, неодмінно, неминуче доведеться їхати до Відня, а вдруге я не зможу збрехати навіть і як гультяй – учень. Ця можливість майбутньої брехні – мій резерв, ним я живу, так само як і твоєю обіцянкою в потребі відразу ж приїхати. Тому-то я і не приїду зараз; замість реальності цих двох днів (будь ласка, не змальовуй їх, Мілено, це майже катування для мене – ще не злидні, але безмежна жага) – замість реальності цих двох днів я маю їхню невпинну можливість.

А квіти? Вони, звичайно, вже зів’яли? З тобою бувало коли-небудь, щоб квіти потрапляли «не в те горло», як мені ці? Жахливо неприємне відчуття.

У твою суперечку з Максом я не втручаюся. Тримаюся осторонь, визнаю кожному рацію і почуваюся ніби в схованці. Ти, безперечно, маєш слушність у всіх своїх міркуваннях, але тепер спробуй встати на його місце. У тебе є батьківщина, і ти можеш її знехтувати (можливо, це і найкраще, що можна з нею зробити, – особливо якщо врахувати, що те, що в ній можна знехтувати, зневажити все одно неможливо). А у нього батьківщини немає і тому нехтувати йому нема чого, і він увесь час має думати про те, як би її знайти і побудувати, – весь час: чи знімає він капелюх із цвяха, чи лежить на сонці в басейні або пише книгу, яку ти перекладатимеш (тут він, напевно, ще найменш напружений – але ж ти, бідолашна, кохана моя, яку роботу ти завдала собі на плечі з почуття провини, я бачу, як ти горбатієш над цією роботою, шия гола, я стою за тобою, а ти і не скажеш, – будь ласка, не лякайся, якщо відчуєш дотик моїх губ, бо це не поцілунок, то лише безпорадне моє кохання), – ех, Макс, він увесь час повинен про це думати, навіть коли пише тобі.

І ось що дивно: в цілому справедливо проти нього боронячись, у деталях ти йому піддаєшся. Він явно писав тобі про моє життя з батьками і про Давос. Усе це не так. Звичайно, жити разом з батьками – це дуже погано, причому погано тут не тільки проживання пліч-о-пліч, але й ціле життя, саме занурення в це коло доброти і любові (ах так, не знаєш ти мого листа до батька), борсання мухи на клейкій стрічці, – але, між іншим, у цьому є і свої очевидні переваги, один бореться під Марафоном, інший за обіднім столом, бог війни і богиня перемоги панують усюди. До того ж просто так, механічно взяти і переселитися – який у цьому сенс, особливо якщо й далі обідати вдома, що зараз для мене, звичайно ж, найкраще. А про Давос поговоримо наступного разу. Якщо я і хотів би, щоб Давос чимось мені прислужився, то, від’їжджаючи, не проти був би дістати поцілунок.

(Прага, 31 липня 1920 р.) Субота, трохи пізніше

Як не крути твій сьогоднішній лист, такий милий, такий відданий, який приніс мені стільки радості і щастя, – це таки «лист рятувальника». Мілена серед рятувальників! (Якби я був серед них, чи була б вона тоді вже зі мною? Ні, якраз тоді, напевно, ні.) Мілена поміж рятувальників – вона, на самій собі досвíдчивши це, переконує знову і знову, що врятувати іншу людину можна тільки самим фактом свого буття, і нічим іншим. І ось вона, яка врятувала мене вже одним тим, що вона є, намагається тепер заднім числом зробити те ж саме іншими, такими куди жалюгіднішими засобами. Коли людина рятує потопельника, це, звичайно, подвиг, але коли вона потім дарує врятованому ще й абонемент на уроки плавання – це навіщо? Навіщо рятівнику полегшувати собі завдання, навіщо він відмовляється і надалі рятувати іншого тільки самим фактом свого буття, своєї постійної готовності врятувати, нащо він перекладає цей обов’язок на плечі тренерів та власників давоських готелів? А крім усього іншого, я важу цілих п’ятдесят п’ять кілограмів і сорок грамів! І куди я полечу, якщо ми одне з одним тримаємося за руки? А якщо ми полетимо обоє, тоді навіщо все це? І крім того – ось, власне кажучи, суть усіх моїх попередніх розумувань, – я ніколи більше не поїду від тебе в таку далечінь. Я ж щойно вибрався з тяжкого ув’язнення Мерано.

Субота, увечері

Усе це було написано, я хотів сьогодні ще дещо написати, але тепер це не має значення. Я повернувся додому, побачив у темряві невідомий лист на столі, переглянув його, мене кілька разів кликали вечеряти, я щось їв, а воно, на жаль, не хотіло зникати з тарілки ніяким іншим шляхом – ковтай його, та й годі, – потім прочитав лист ґрунтовно, повільно, квапливо, несамовито, тремтячи від щастя, якоїсь миті здивувавшись – неможливо повірити у щось, але воно тут, перед тобою, ти все-таки не віриш, але раптом знічуєшся, змиряєшся і розумієш: ось і віра, – а в кінці розпачуєш, розпачуєш, розпачуєш, аж серце колотиться. «Приїхати не можу» – це я знав уже з першого рядка і до останнього, хоча в проміжку стільки раз побував у Відні, – так у довгу ніч, коли сну хоч би тобі тінь, людина з десяток разів бачить сни, що тривають з півхвилини кожен. Потім я сходив на пошту, послав тобі телеграму, трохи заспокоївся і ось сиджу над цим листом. Сиджу і мучуся жалюгідним обов’язком доводити тобі, що приїхати я не можу. Правда, ти пишеш, що я людина не слабка, тож, можливо, мені це вдасться, але важливіше, щоб мені вдалося витримати наступні тижні, з яких кожен уже зараз невідступно і глузливо дивиться на мене, ніби запитує: «Ти, отже, справді не поїхав до Відня? Отримав такий лист – і не поїхав? Не поїхав? Справді не поїхав?» Я не розумію музики, але цю музику, на жаль, я розумію краще за всіх музикантів. Я не міг поїхати, бо не можу брехати на службі. Себто я можу брехати і на службі, але тільки з двох причин – зі страху (це, отже, чисто службова справа, вона з цієї сфери, тут я брешу без будь-якої підготовки, навмання, натхненно) або в разі крайньої потреби (то тобто коли «Ельза» справді захворіє, – Ельза, Ельза, не ти, Мілено, ти не можеш захворіти, ось це була б уже крайня потреба, про неї я і думати не хочу), – отже, в разі потреби я збрешу, оком не моргнувши, тут не потрібні жодні телеграми, над бідою вже не владне ніяке бюро, тут я поїду з дозволу або без нього. Але у всіх випадках, коли в числі причин для брехні найголовнішим буде щастя, потреба і щастя, я не зможу збрехати, не зможу – точно так само, як не зможу підняти двадцятикілограмову гирю. Якби я прийшов з телеграмою про Ельзу до директора, вона напевно випала б у мене з рук, а коли випала б, я напевно на неї, на цю брехню, наступив би, а коли наступив, напевно зараз же вибіг з директорського кабінету, ні про що не попросивши. Ти зрозумій, Мілено, бюро ж не просто дурний заклад (він, звичайно, і нерозумний теж, дурості в ньому хоч відбавляй, але не про це зараз мова, до того ж воно більше фантастичне, ніж нерозумне) – воно ще й все моє колишнє і нинішнє життя, я можу, звичайно, від нього відкинутись, і це, можливо, було б зовсім непогано, але поки це все-таки моє життя, я можу розпоряджатися ним безладно – працювати абияк (що я і роблю), без кінця ухилятися (що я і роблю), при всьому при цьому гнути кирпу (що я і роблю), спокійно приймати як належне найдоброзичливіше ставлення до себе, яке тільки можливе в бюро, – але раптом збрехати, для того щоб зірватися з місця і, як вільна людина (це я, звичайнісінький найманий службовець!), поїхати туди, куди мене жене «всього лише» елементарне серцебиття, – ні, так брехати я не можу. Але що я хотів тобі написати, ще перш ніж отримаю твій лист, – це ось що: я на цьому ж тижні виправляю собі новий паспорт або, в усякому разі, зроблю лад у старому, щоб приїхати по змозі без зволікання, коли буде необхідно.

* * *

Перечитав усе і зрозумів, що зовсім не те хотів сказати і що, отже, ніякий я не «сильний», якщо не зумів сказати як треба. Додам ще одне: напевно, я здатен там збрехати ще меншою мірою, ніж змогла б людина, яка вважає (а така більшість чиновників), що всі до неї несправедливі, що вона надсаджується на роботі (якби я так думав про себе, це був би вже майже швидкий потяг на Відень!), що бюро являє собою якусь зле керовану машину (він би робив це багато краще), що в цій машині він, через цю безглуздість управління, працює не на своєму місці: він, за його здібностями, най-най-чільніше колесо, а мусить працювати най-най-меншим коліщатком і т. д.; а для мене бюро – як це було і зі школою, гімназією, університетом, сім’єю, з усім взагалі – жива людина, яка, де б я не був, дивиться на мене невинними очима, людина, з якою я якимось незрозумілим мені чином пов’язаний, хоча вона мені більш чужа, ніж ті люди, що їдуть зараз, я чую, на автомобілях Ринґом. Чужа вона мені до божевілля, але саме тому і треба бути особливо до неї уважним, адже я майже не приховую своєї чужості, але хіба така невинність здатна її взагалі розпізнати, – тому-то я і не можу збрехати; ні, я не «сильний», і писати не можу, і нічого не можу. А ти, Мілено, ще й одвертаєшся від мене, не надовго, я знаю, але, бач, довго людина і не витримає, якщо серце не б’ється, а як же йому битися, якщо ти відвернулася?

Якщо б ти змогла послати мені телеграму після цього листа! Це лише вигук, не прохання. Тільки якщо зможеш зробити це вільно – а ти зробиш. Тільки тоді – ти бачиш, я навіть не підкреслюю ці слова.

Я забув ще третю умову, яка змогла б полегшити мені брехню: якщо б ти була поруч зі мною.

Але тоді це була б і найбезневинніша брехня на світі – тоді-бо в директорській кімнаті не було б нікого, крім тебе.

(Прага, 1 серпня 1920 р.) Неділя

Не знаю поки, що ти скажеш щодо вечірнього суботнього листа, і ще довго не знатиму, як би там не було, сиджу зараз у бюро, недільний чергування (теж дивне заняття, сидиш, і всі інші під час таких чергувань працюють, зрозуміло, менше, ніж звичайно, я – рівно стільки ж), похмуро, то дощ накрапає, то хмарне світло заважає писати – словом, усе сумно і прикро, інакше не скажеш. Ти ось пишеш, що в мені є радість життя, але сьогодні її майже немає; та й звідки б їй узятися – що дасть її, нинішня ніч, нинішній день? У глибині душі вона, попри все, є (приходь час від часу, добре слово), а ось на поверхні її обмаль. Я і сам собі таким не подобаюся, сиджу тут перед дверима дирекції, директора немає, але я б не здивувався, якщо б він раптом вийшов і сказав: «Мені ви теж не подобаєтеся, тому я вас звільняю». – «Спасибі, – скажу я, – мені це дуже до речі, бо треба терміново з’їздити до Відня». – «Так, – скаже він, – тепер ви мені знову подобаєтеся, і я вас не звільнятиму». – «Ах, – скажу я, – значить, знову не можна поїхати». – «Чому? – скаже він. – Ви мені знову не подобаєтеся, і я вас звільняю». І так до нескінченності.

Сьогодні, здається, вперше відтоді, як повернувся до Праги, я бачив тебе уві сні. Передранкове сновидіння, коротке і важке, після поганої ночі урвав-таки трошки сну. Пам’ятаю мало що. Ти була в Празі, ми йшли Фердінандштрассе, приблизно навпроти Вілімека, у бік набережної, по інший бік вулиці пройшли якісь твої знайомі, ми озирнулися і провели їх поглядом, ти заговорила про них, може бути, мова зайшла і про Красу[95] (він не в Празі, я знаю, адресу його я спробую з’ясувати). Ти говорила як завжди, але в цьому прозирав якийсь незбагненний, невловимий протест, я нічого не сказав, але проклинав себе, просто-напросто висловив прокляття, яке лежало на мені. Потім ми були в кав’ярні, ймовірно в кафе «Уніон» (воно ж було по дорозі), за нашим столиком сиділи якийсь чоловік і дівчина, але їх я зовсім не пам’ятаю, і ще один чоловік, дуже схожий на Достоєвського, тільки молодий, чорнобородий і чорнявий, усе, наприклад, брови і горби над очима, виглядало надзвичайно потужно. А ще ми з тобою. І знову твого протесту ніщо не видавало, але він усе одно був. Обличчя в тебе – я просто очей не міг відірвати від болісної чудноти – було напудроване, причому дуже помітно, невміло, погано, до того ж, напевно, було жарко, і на твоїх щоках утворилися цілі картини з пудри, я їх і зараз бачу. Я знову і знову нахилявся вперед, щоб запитати, чому ти напудрована; а ти, помітивши, що я хочу задати питання, попереджувально – протест-бо був непомітний – питала: «Чого ти хочеш?» Але я не міг запитати, мені бракувало сміливості, і при цьому я якимось чином здогадувався, що ця напудрованість – випробування для мене, вирішальне випробування, щоб я саме поставив своє запитання, адже я хотів, але сміливості бракувало. Ось так сумний сон навалювався на мене. До того ж мене мучив ще й цей Достоєвський. Зі мною він тримався десь так само, як ти, але все ж і трішки по-іншому. Коли я питав про що-небудь, він був дуже привітний, співчутливий, щиро нахилявся вперед, коли ж я знову не знав, що запитати і що сказати – а так відбувалося щохвилини, – він ривком відкидався назад, заглиблювався в книгу, забував про все на світі, а надто про мене, зникав у своїй бороді і волоссі. Не знаю, чому це було для мене так нестерпно, і я знову і знову – інакше я не міг – мусив притягати його до себе питанням і щоразу знову втрачав його зі своєї ж вини.

Є у мене маленька розрада, що не забороняй мені її сьогодні, переді мною лежить «Трибуна», я зовсім навіть не порушував заборону і не купував її, а позичив у шваґра, ні, шваґро позичив її мені. Будь ласка, не позбавляй мене цього щастя. Адже загалом мене не цікавить поки, що там написано, але я чую голос – мій голос! – у галасі світу, не лишай мене цього щастя. І як це все чудово! Не знаю, як це виходить, я ж читаю тільки очима, а моя кров негайно все дізналася і палко несе це в собі. І до чого весело. Я, звичайно, належу до другої групи: гиря на ногах – це якраз моя власність, і я зовсім не згоден, що мою суто приватну обставину роблять публічним надбанням; одного разу хтось сказав, що я плаваю, як лебідь, але це був не комплімент. А ще це викликає хвилювання. Я здаюся собі велетнем, який, витягнувши руки, утримує публіку від тебе на відстані – йому доводиться тяжко, він повинен утримати публіку і все ж хоче чути кожне твоє слово, ні на секунду не втрачаючи тебе з уваги, – публіка, ймовірно, твердолоба, страшенно дурна, а до того ж жіночна, яка, напевно, ще й кричить: «Де мода? Ну, де ж нарешті мода? Усе, що ми бачили досі, “лише” Мілена». Лише і цим «лише» я живу. А решту світу я взяв, як Мюнхгаузен лафети Гібралтару[96], та й скинув у величезне море. Як? Весь інший світ? А брехати? У бюро ти брехати не можеш? Авжеж, я сиджу там, як і раніше похмурий, і лист завтра не прийде, і цей сон – остання звісточка від тебе.

(Прага, 1 серпня 1920 р.) Неділя, вечір

Ну, швиденько, ось вона, можливість, і ми маємо її щотижня; як же я раніше до цього не додумався; правда, спершу мені потрібно отримати паспорт, це не так просто, як ти гадаєш, і без Оттли[97] майже неможливо.

В якусь суботу по обіді я сяду в швидкий потяг і годині десь о 2-й (завтра дізнаюся точний розклад) буду у Відні. А ти ще в п’ятницю купиш квиток на недільний швидкий до Праги і телеграфуєш мені, що квиток є, адже без цієї телеграми я не зможу виїхати з Праги. Ти чекатимеш мене на вокзалі, в нашому розпорядженні більше чотирьох годин, о 7-й ранку в неділю я поїду назад, у Прагу.

Ось така, отже, можливість, щоправда, дещо сумна, всього лише чотири втомлених нічних години вдвох (і де? У готелі біля вокзалу Франца Йозефа?), але все-таки можливість, яку, між іншим, можна дуже прикрасити тим, що ти – але чи є ця можливість? – виїдеш мені назустріч у Ґмюнд, і ми переночуємо у Ґмюнді. Ґмюнд же австрійський? Тоді паспорт тобі не знадобиться. Я буду там, напевно, годині о 10-й вечора, а може, і ще раніше, і поїду в неділю швидким (у неділю місце, напевно, дістати легше) об 11-й ранку, а якщо є відповідний потяг пізніше, то і ще пізніше. Щоправда, як ти туди доберешся і поїдеш назад, я не знаю.

Ну, що скажеш? Дивно, що я тепер маю поставити тобі запитання, а розмовляв з тобою цілий день. Адреса Краси – Марієнбад, готель «Штерн».

(Прага, 2 серпня 1920 р.) Понеділок

Однак, судячи з розкладу, справи ще краще, ніж я думав, сподіваюся, розклад правильний, отже, ось що ми маємо.

1-ша можливість, куди гірша:

У суботу, о 4.12 пополудні, я виїжджаю звідси, об 11.10 вечора приїжджаю до Відня, в нашому розпорядженні сім годин, адже їду я в неділю вранці, о 7-й. Правда сім годин за умови, що напередодні вночі (завдання непросте) я трохи посплю, інакше перед тобою буде лише бідолашний хворий звір.

2-га можливість, яка завдяки розкладу просто чудова: О 4.12 я виїжджаю звідси, але вже (уже! уже!) о 7.28 вечора прибуваю в Ґмюнд. Навіть якщо я поїду в неділю ранковим швидким, це буде тільки о 10.46, отже, в нашому розпорядженні виявиться більше п’ятнадцяти годин, з яких кілька можна буде і поспати. Але справа стоїть іще краще. Мені зовсім не обов’язково їхати цим потягом, бо о 4.38 пополудні в Прагу йде пасажирський, на ньому то я і міг би поїхати. Тоді у нас буде двадцять одна година разом, і ми (тільки подумай!), принаймні теоретично, можемо мати у своєму розпорядженні їх щотижня.

Тут є тільки одна зачіпка, хоча, по моєму, не надто серйозна, у всякому разі тобі варто було б довідатися про це. Річ у тому, що ґмюндський вокзал – чеський, а місто – австрійське[98]; невже дурість із паспортами доходить до того, що без паспорта житель Відня не може пройти через чеський вокзал? Але ж тоді і ґмюндці, що їдуть до Відня, теж повинні мати паспорт із чеською візою, ні, я все-таки не можу в це повірити, адже це було б, як на зло, проти нас [слів із 10 написано нечітко]. І без того погано, що мені доведеться дуже довго стирчати в Ґмюнді на митниці, перш ніж я зможу вийти з вокзалу, а це скорочує нашу двадцять одну годину.

Власне кажучи, після цих важливих речей мені додати нічого. Між іншим, велике спасибі, що ти і сьогодні не залишила мене без листа. Але завтра? Телефонувати я не буду: по-перше, дуже багато хвилювань, по-друге, це просто неможливо (я вже дізнавався), а по-третє, ми скоро побачимося. На жаль, у Оттли нині не було часу сходити в поліцейське управління щодо паспорта, завтра. Так, з марками ти чиниш чудово (на жаль, я кудись закинув марки швидкої пошти, так чоловік мало не заплакав, коли я йому про це сказав). Дякуєш ти мені за марки досить легковажно, але я і цьому радий, та так, що, уяви, пришлю тобі ще й легіонерські марки. Розповідати казки мені нині не хочеться. Голова, як вокзал, потяги вирушають, прибувають, митний огляд, старший прикордонний інспектор чекає моєї візи, але цього разу з нею все гаразд, будь ласка, ось вона; «Так, так, усе гаразд, онде вихід з вокзалу». – «Прошу вас, пане старший інспектор, коли Ваша ласка, відчиніть мені двері, сам я ніяк не можу. Може, ослаб через те, що на вулиці чекає Мілена?» – «О, будь ласка, – каже він, – я ж не знав». І двері відчиняються…

(Прага, 2–3 серпня 1920 р.) Понеділок, увечері

Уже пізно, день був дещо похмурий, попри все. Завтра листа від тебе швидше за все не буде; суботній я вже отримав, недільний дійде тільки післязавтра, – тож я матиму день, вільний від безпосереднього впливу твого листа. Дивно, як мене засліплюють твої листи, Мілено. Я-бо вже цілий тиждень або ще довше відчуваю, що з тобою щось трапилося, щось раптове або повільне, щось серйозне або випадкове, ясне або тільки наполовину усвідомлюване; але воно сталось, я знаю. Я це бачу навіть не з деталей твоїх листів, хоча такі деталі і є – наприклад, те, що листи сповнені спогадів (і зовсім особливих спогадів); що хоча ти, як завжди, відповідаєш на все, але й не на все; що ти сумуєш без причини; що ти посилаєш мене в Давос; що ти раптом так наполягаєш на цій зустрічі (а на мою пораду не приїжджати сюди ти пристала відразу; ти заявила, що Відень не підходить для такої зустрічі; ти сказала, що до твоєї поїздки краще нам не зустрічатись, – і раптом, в останніх двох-трьох листах, такий поспіх. Мені б цьому радіти і радіти, та от не можу, бо ж відчуваю в твоїх листах якийсь потаємний страх, чи то за мене, чи то переді мною – не знаю, але в тій раптовості, в тій хапливості, з якою ти наполягаєш на зустрічі, криється страх. Але у кожнім разі я радий, що знайшов можливість, вона є, це вже точно. Якщо ти не зможеш залишитися тут на ніч, то можна і це влаштувати – ну, пожертвуємо декількома спільно проведеними годинами. Ти виїдеш тоді годині о 7-й ранку недільним швидким потягом до Ґмюнда – як я тоді, – приїдеш туди о 10-й, я тебе чекатиму, а що мій зворотний потяг відходить тільки о пів на п’яту, у нас будуть так чи сяк шість годин. Ти повернешся вечірнім швидким потягом до Відня і будеш там о чверть на дванадцяту – невелика недільна прогулянка).

Загалом, усе це мене не турбує, а вірніше кажучи, не обходить – така велика твоя влада наді мною. Замість побиватися – бо ж у листах ти щось замовчуєш, – замість переживати ще більше, я зберігаю спокій, така велика моя віра в тебе, незалежно від того, який вигляд ти маєш. Якщо ти про щось мовчиш, значить, думаю я, так і треба.

Але я залишаюся спокійним ще й з іншої, вже геть незвичайної причини. У тебе є властивість – я гадаю, вона має корінь у глибинах твого єства, і якщо не по відношенню до всіх вона проявляється, це тільки їхня вина, – властивість, яку я ні в кого іншого більше не знаходив і яку я, хоч і знайшов тут, все-таки насилу можу взагалі собі уявити. Вона в тому, що ти не можеш змусити людину страждати. І ти зовсім не із співчуття до мене не змушуєш страждати, а просто тому, що не можеш.

Ні, це майже фантастика: мало не цілий день я думав про це, а ось написати не наважуюся, – може, все це тільки більш-менш промовисте вибачення за обійми.

А тепер – спати! Що, цікаво, ти зараз робиш, у понеділок десь об 11-й вечора?

Вівторок

Яке слабке знання людей, Мілено. Я давно це говорив. Ну добре, Ельза захворіла, цілком можливо, і тому, напевно, варто було б поїхати до Відня, але стара тітка Клара важко (хвора)? Що ж, по-твоєму, я міг би, відволікаючись від усього іншого, піти до директора і без усмішки розповісти про тітку Клару? (Звичайно, тут знову не обійшлося без знання людей, у кожного єврея є своя тітка Клара, але моя давно вже померла.) Тож це абсолютно виключено. Добре, що у нас немає більше в ній потреби. Нехай вмирає, вона ж не одна, при ній Оскар. До речі, хто такий Оскар? Тітка Клара – це тітка Клара[99], але хто такий Оскар? Хай там як, а він при ній. Сподіваюся, він хоча б не захворіє, цей вимагач спадщини.

* * *

Усе ж лист, та який! Те, що я сказав спочатку, до вечірніх листів не стосується, але цього (як я висловився: спокійного) занепокоєння, якщо вже воно виникло, їм теж не вгамувати. Як добре, що ми побачимося. Напевно, я телеграфую тобі завтра або післязавтра (Оттла вже сьогодні пішла по паспорт), чи зумію ще в цю суботу приїхати в Ґмюнд (для Відня на цьому тижні так чи інакше вже пізно, адже квиток на недільний швидкий потяг треба купувати завчасно), ти відповіси мені теж по телеграфу, чи приїдеш. У будь-якому випадку я ввечері піду на пошту, щоб ти скоріше отримала телеграму. Зробимо так: якщо я телеграфую «Неможливо» – значить, на цьому тижні приїхати не зможу. Тоді я не чекатиму відповіді телеграфом, і все інше ми обговоримо листом (наступні чотири тижні зустріч, звичайно, залежить від того, куди саме за місто ти поїдеш, можливо, занадто далеко від мене, ну, а тоді ми, напевно, цілий місяць не побачимося). Або ж я телеграфую: «Суботу можу бути Ґмюнді». У цьому випадку чекаю відповіді: або «Неможливо», або «Суботу можу бути Ґмюнді». В обох останніх випадках, отже, все домовлено, жодних інших телеграм не потрібно (ні, щоб ти не сумнівалася, що твоя телеграма отримана, я надішлю підтвердження), ми обоє їдемо в Ґмюнд і побачимося ще в цю суботу або в неділю. Звучить усе це дуже просто.

* * *

Майже дві години змарновано, довелося відкласти лист. Тут був Отто Пік. Я втомився. Коли ж ми побачимося? Чому за півтори години я всього разів три почув твоє ім’я? Навіть якщо хтось згоджується, визнаючи, що був у Відні, але нікому не говорив, то хіба наше спільне пробування не було «спілкуванням»? Де ти? На шляху до села, де стоїть хатина? Я теж у дорозі, і шлях цей довгий. Тільки не гризи себе через це, будь ласка, так чи інакше, ми в дорозі, а більше ніж виїхати все одно неможливо.

(Прага, 4 серпня 1920 р.) Середа

Те, що ти пишеш із приводу моєї поїздки (čеkáš, azto Tobĕ bude nutné[100]), я краще пропущу, по-перше, це вже застаріло, по-друге, завдає болю, утім, тут і виправдання, чому вечірні суботні та ранкові недільні листи були сповнені такого відчаю. І, по-третє, ми ж, можливо, вже в суботу побачимося. (Першу з трьох телеграм ти вранці в понеділок, схоже, ще не отримала, сподіваюся, третя прийде вчасно.)

Відчай з приводу листа батька я розумію лише стільки, скільки будь-яке нове підтвердження таких довгих, страшно болісних узаємин знову доводить тебе до розпачу. Адже нового з цього листа не вичитаєш. Навіть я, який не читав листи батька, не можу вичитати з нього нічого нового. Він сердечний і тиранічний і переконаний, що має бути тиранічним, щоб задовольнити серця. Підпис справді мало що значить, він лише представляє тирана, адже зверху написано «líto»[101] і «strašnĕ smutnĕ»[102], цим усе скасовується.

Між іншим, можливо, тебе лякає невідповідність між твоїм листом і його, ну, твого листа я не знаю, але все ж таки, з іншого боку, мені спадає на думку невідповідність між його «природною» готовністю і твоєю «незрозумілою» упертістю.

Ти сумніваєшся щодо відповіді? Або, вірніше, сумнівалася, адже ти пишеш, що тепер уже знаєш, якою буде твоя відповідь. Це дивно. Якщо б ти вже відповіла і запитала мене: «Що я відповіла?» – я б без найменшого зволікання сказав, що саме ти, по-моєму, відповіла.

Звичайно, поза всяким сумнівом, для твого батька немає жодної різниці між твоїм чоловіком і мною, для цього європейця ми, як негри, на одну особу; але не кажучи вже про те, що ти зараз не можеш сказати про це нічого певного, навіщо потрібно вставляти це у лист-відповідь? І навіщо потрібно брехати?

На мою думку, ти можеш написати у відповідь тільки те, що неодмінно сказала би своєму батькові, якби він заговорив про тебе в такому тоні, людина, яка, не бачачи майже нічого іншого, з напругою і трепетом душевним стежить за твоїм життям: «Усі «пропозиції», всі «певні жорсткі умови» безглузді, Мілена живе своїм життям і інакше жити не зможе. Життя у Мілени хоча і сумне, але все ж таки «здорове й спокійне», як у санаторії. Мілена просить тільки, щоб ви нарешті це зрозуміли, більше вона не просить ні про що, надто про будь-які «лагодіння» навіть мови немає. Вона просить тільки, щоб ви не прагнули гарячково від неї відгородитися, а пішли слідом за своїм серцем і поговорили з нею як людина, як рівний з рівним. Вчинивши так, ви усунете з життя Мілени чимало «смутку» і вам не доведеться більше її “жаліти”».

* * *

Що ти маєш на увазі, коли пишеш, що відповідь батькові припадає на твій день народження? Я справді починаю побоюватися за цей день народження. Побачимося ми в суботу чи ні, неодмінно телеграфуй мені ввечері 10 серпня.

* * *

Якщо б ти все ж могла бути в Ґмюнді в суботу або хоч у неділю!

Це справді вкрай необхідно.

Тоді це був би останній лист, який ти отримаєш, перш ніж ми зустрінемося віч-на-віч. І мої вже, власне, цілий місяць незайняті очі (ну звичайно, читання листів, виглядання з вікна) побачать тебе.

* * *

Чеською стаття куди краще, ніж німецькою, звичайно, деякі недоліки є, вірніше, вона нагадує болото – бредеш, насилу витягаючи ноги. Скількись днів тому один із читачів «Трибуни» сказав мені, що я, мабуть, провів солідні дослідження в божевільні. «Тільки у власній», – відповів я, після чого він спробував зробити мені комплімент з приводу «власної божевільні». (Дві-три дрібні помилки в перекладі є.)

Я ще трішки потримаю в себе переклад.

(Прага, 4–5 серпня 1920 р.) Середа, вечір

Зараз, близько 10-ї вечора, я був у бюро, телеграма прийшла, і так скоро, я мало не засумнівався, що це відповідь на мою вчорашню телеграму, але там написано: відправлено 4.VIII, об 11-й годині ранку. Вона прийшла ще о 7-й, тобто всього за вісім годин. Одна з потіх, які додаються до самої телеграми, – географічно ми все-таки досить близько одне від одного: менше ніж за добу я можу отримати твою відповідь. І не завжди ж ця відповідь буде: не їдь.

Як-не-як, крихітна можливість залишається: можливо, ти ще не отримала мій лист, де я пояснюю, що тобі не доведеться відбавлятися з Відня навіть на одну ніч і все-таки можна приїхати в Ґмюнд. Але ж ти, напевно, і сама вже це з’ясувала. Хай там як, я далі розважатиму над тим, чи варто мені в розрахунку на цю крихітну можливість взяти на тридцять днів (твоя відпустка) візу і про всяк випадок замовити квиток на швидкий потяг.

Мабуть, я цього не робитиму, телеграма така категорична, у тебе геть нездоланні сумніви щодо цієї поїздки. Як бачиш, Мілено, нічого страшного, я б і сам не наважився на діяльне бажання (до речі, тому тільки, що не здогадався б, наскільки проста можливість зустрічі) побачити тебе «вже» за чотири тижні; якщо б ми зустрілися, я б завдячував це виключно тобі, ось чому (не кажучи про те, що, якщо ти не приїдеш, значить, так і має бути, я знаю) ти маєш повне право викреслити цю можливість, яку сама Ти і створила, про це мені і писати нема чого, просто я з такою радістю прокладав цю вузьку доріжку з темної квартири до тебе і мало-помалу все, чим є я, було кинуте в цей, можливо (необачність негайно перебиває: звичайно! звичайно! звичайно!) до тебе спрямований хід, а він раптом, замість вивести до тебе, впирається в непроникну [слів із 5 написано нечітко] скелю «будь-ласка-не-приїзди», і мимоволі доводиться тією самою дорогою, яка так швидко була прокладена, [одне слово написано нечітко] повільно повертатися назад і засипати її всім тим, що я є. Загалом, це досить болісно, але навряд чи геть уже погано, якщо вистачає сил так докладно про це писати. Зрештою, з’являться нові ходи, копати старий кріт назвичаєний.

Куди гірше інше: з причин, які я, здається, учора позначив, наша зустріч була б дуже важлива. У цьому сенсі її нічим не заміниш, власне, тому-то я і засмутився через телеграму. Але хто зна, чи раптом у твоєму післязавтрашньому листі не знайдеться розрада.

* * *

У мене тільки одне прохання: у твоєму сьогоднішньому листі є дві дуже жорсткі фрази. Перша (а Ту nepřijedeš, ponevadž cekas, až to Tobĕ jednou bude nutné, to, abys přije[103]) ще дещо як виправдана, але далеко не повністю, друга (Mĕj se pĕknĕ, Franku, а потім іде, щоб ти чула звучання всієї фрази: telegrafovat Ti ten falešný telegram nemá tedy smyslu, neposílám ho[104]. Навіщо ж ти іі таки відправила), це «Mejsepekne, Franku» не має взагалі ніякого виправдання. Такі ось фрази. Не могла б ти, Мілено, яким-небудь чином узяти їх назад, цілком однозначно взяти назад, першу, якщо завгодно, почасти, а другу цілком?

* * *

Батьковий лист я сьогодні вранці забув укласти в конверт, вибач. До речі, я до того ж випустив з уваги, що це перший лист за три роки, тепер тільки я розумію, як він на тебе вплинув. Але в силу цього, між іншим, і твій лист до батька стає набагато значніше, в ньому, напевно, було щось принципово нове.

До речі: я завжди тебе неправильно розумів, що твій батько і чоловік зроду не розмовляли між собою. Але Сташа казала, що вони часто спілкувались один з одним.

І про що б вони могли говорити?

* * *

Так, у твоєму листі є і третя фраза, яка, мабуть, спрямована проти мене ще більше, ніж дві вищезгадані. Фраза про шкідливі для шлунка солодощі.

Четвер

Значить, сьогодні, причому несподівано, день без листа, якого я давно боявся. Значить, лист від понеділка було написано так серйозно, що на другий день ти писати не могла. Що ж, як підтримка у мене бодай є твоя телеграма.

(Прага, 6 серпня 1920 р.) П’ятниця

Отже, тобі погано, як ніколи ще не було за весь той час, що я тебе знаю. І ця непереборна відстань між нами разом з твоєю хворобою навіює мені дивне відчуття, ніби я перебуваю в твоїй кімнаті, але ти мене заледве розрізняєш, а я розгублено блукаю від вікна до ліжка і назад, і нікому і нічому не вірю, жодному лікарю, жодному лікуванню, і не знаю, що робити, і тільки дивлюся на це похмуре небо, яке роками ніби все жартувало і жартувало, а тепер уперше відкрилося мені у всій своїй безнадії, таке ж безпорадне, як я сам. Ти лежиш у ліжку? А хто приносить тобі їжу? Яку? І ці головні болі! Напиши мені про все, коли зможеш. У мене був колись один актор, єврей зі Східної Європи[105], у нього раз на три місяці траплялися страшні напади головного болю і тривали кілька днів; звичайно він був цілком здоровий, але в ці дні, бувало, зіпреться на будинкову стіну десь у провулку і стоїть, і нічим йому не допоможеш – тільки ходиш хвилин тридцять туди-сюди і чекаєш. Хворий, якого кинув здоровий, але і здоровий, якого кинув хворий. А болі повертаються регулярно? І що говорить лікар? Коли вони почалися? Тепер ти, мабуть, ще й пігулки ковтаєш? Ай-яй-яй! – а ось «дитинко» я вже сказати не можу, не маю права.

Прикро, що твій від’їзд знову відкладено, тепер ти, отже, поїдеш тільки за тиждень, починаючи з четверга. А я – я вже не матиму щастя бачити, як ти оживаєш там в оточенні озер, лісів і гір. Але скільки ж мені ще треба щастя, жаднюзі такому? Прикро, що тобі ще так довго доведеться мучитися у Відні.

Про Давос ми ще поговоримо. Не хочу я туди – занадто далеко, задорого і надто дурно. Якщо вже їхати з Праги – а їхати, схоже, доведеться, – то найкраще куди-небудь у село. Правда, хто мене там чекає? Треба ще все це продумати, але до листопада я ж все одно не зможу поїхати.

Учора ввечері я зустрів такого собі Штайна[106], можливо, ти знаєш його з кав’ярень, його завжди порівнювали з королем Альфонсом[107]. Він тепер складає папери в одного адвоката і, зустрівши мене, дуже зрадів: у нього є до мене розмова, службова, все одно довелося б завтра дзвонити мені по телефону. «Ну, то про що йде мова?» – «Справа про розлучення[108], до якої я і сам почасти пришитий, себто він просить мене втрутитися». – «Як це?» Я справді схопився за серце. Але потім з’ясувалося, що мова про розлучення батьків одного поета і що мати, з якою я не знайомий, попросила його, д-ра Штайна, щоб я трохи вплинув на поета, адже йому б слід було краще ставитися до неї, до матері, і не сварити її так.

До речі, дивний шлюб. Уяви собі. Дружина вже раз була в заміжжі, в цьому першому шлюбі у неї народилася дитина від теперішнього її чоловіка, а саме згаданий поет. Отже, він має прізвище першого її чоловіка, а не свого батька. Потім вони все-таки одружилися і по багатьох роках за наполяганням чоловіка, батька поета, знову розлучилися. Відтак шлюбові кінець. А що ця жінка за нинішньої житлової скрути не може знайти собі помешкання, то вони, тільки з цієї причини, і далі живутьу шлюбі, причому це подружнє життя (через брак житла) нітрохи не примирило чоловіка з нею і тим більше не змусило його відмовитися від розлучення. Усе-таки ми до смішного бідні люди, еге ж? Чоловіка я знаю, він людина добра, розумна, дуже порядна, злагідна.

Список того, що тобі потрібно, звичайно ж, прийшов, що довший, то кращий, адже в кожну книгу, в кожну бажану тобою річ я заповз, щоб разом з нею вирушити до Відня (проти такої поїздки директор нічого не має), так що надай мені якнайбільше можливостей поїхати до тебе. А статті, вже надруковані в «Трибуні», можеш надіслати мені на час.

Між іншим, я майже радий твоїй відпустці – якщо не брати до уваги поганий поштовий зв’язок. Ти ж мені опишеш коротко, яке там усе на вигляд? Твоє життя, твоя кімната, твої стежки, вид з вікна, їжа – щоб я теж трошки пожив із тобою.

(Прага, 7 серпня 1920 р.) Субота

Я такий милий і терплячий – справді? Насправді не знаю; знаю тільки, що від такої телеграми легшає якби в усьому тілі, – але ж це лише телеграма, не простягнута рука.

Але і сумно звучить вона, втомлено – голос із хворого ліжка. Сумно все це. І лист не прийшов, знову цілий день без листа; схоже, що тобі таки дуже погано. Хто мені ручиться, що ти давала телеграму сама, – що ти не лежиш цілий день у ліжку, нагорі, в тій кімнаті, в якій я тепер живу більше, ніж у своїй власній.

Сьогодні вночі я через тебе скоїв убивство – божевільний сон, погана, погана ніч. Подробиці я майже не пам’ятаю.

* * *

Лист таки прийшов. З нього вже все ясно. В інших, щоправда, ясності було не менше, але пробитися до неї я не наважувався. Утім, хіба ти могла збрехати? Це чисте чоло – воно не бреше.

Макса я не звинувачую. Звичайно, хоч що він там писав у своєму листі, все було неправильно: ніщо і ніхто, жодна, ба – найкраща людина не повинна вставати між нами, через це я і вчинив убивство сьогодні вночі. Якийсь родич кинув у розмові – сенсу її я не пам’ятаю, але йшлося ніби про те, що хтось чогось не зможе зробити, – якийсь родич, отже, бовкнув на закінчення іронічно: «Зате вже Мілена, звичайно, зуміє». За це я його якимось чином убив, збуджений повернувся потім додому, мати весь час бігала за мною, розмова і тут в’язалася біля того ж таки, врешті-решт я закричав, клекочучи від люті: «Якщо хто-небудь згадає лихом Мілену, наприклад батько (мій батько), я і його вб’ю – або його, або себе». Тут я прокинувся – але це не було ні сном, ані пробудженням.

Знову я повертаюся до старих листів, по суті, вони були схожі на того листа дівчині. А вечірні листи були нічим іншим, як болем по ранковому. І – одного вечора ти написала, що все можливо, тільки от щоб я тебе втратив – неможливо, – треба було, власне, лише легенько натиснути, і неможливе здійснилося б. А можливо, до цього натискання навіть і дійшло, і, можливо, воно мало успіх.

У кожнім разі цей твій лист – як одужання, бо ж під колишніми я був похований заживо і все ж намагався лежати якнайтихіше, тому що думав – а що, коли я і справді мертвий.

* * *

Чесно кажучи, усе це мене не так уже й вразило, я цього чекав, я, як міг, готувався це винести, коли воно прийде; і ось воно прийшло, і, звичайно ж, я все ще не готовий, хоча вкрай воно мене і не підкосило. Але те, що ти пишеш про твій стан узагалі і про твоє здоров’я, геть жахливо – і набагато сильніше за мене. Ну, про це ми поговоримо, коли ти повернешся з санаторію, – а раптом там і справді станеться диво, принаймні фізичне чудо, тобою очікуване; я, до речі кажучи, настільки сповнений віри в тебе, що й не бажаю жодного чуда, – я тебе, о, чудова, зганьблена, недоступна нарузі природа, спокійно довіряю лісу, озеру й дієті; утім, тільки б не було чогось іншого.

Коли я знову і знову повертаюся думками до твого листа – поки всього лише раз прочитавши його, – коли думаю про те, що ти пишеш про своє сьогодення та майбутнє, про свого батька, про мене, то врешті-решт усе зводиться саме до того, що я вже сказав тобі одного разу з чудовою ясністю: справжнє твоє нещастя – я, я і ніхто інший (причому – застережуся – лише зовнішнє нещастя); адже якби не я, ти б, можливо, вже місяці три тому поїхала з Відня, а якщо не три місяці тому, то вже зараз напевно. Ти не хочеш їхати з Відня, я знаю, ти і без мене не хотіла б, але саме тому – дивлячись вже наче з пташиної високості, можна пізнати моє значення для світу твоїх почуттів у тому, що я полегшую тобі можливість залишатися у Відні.

Але до чого заходити так далеко і вкидатися в такі складні тонкощі – досить обмежитися одним очевидним міркуванням: ти вже кидала одного разу свого чоловіка і тим легше могла б кинути його зараз, коли обставини тиснуть багато сильніше, – але, звичайно, ти кинула б його тільки заради того, щоб кинути, а не заради якоїсь іще іншої людини.

Але всі ці міркування ні до чого не ведуть – хіба що до більшої відкритості.

* * *

Два прохання, Мілено: одне маленьке й одне велике. Маленьке: покинь розбазарювати марки, навіть якщо ти й далі слатимеш марки, я більше жодній людині не віддам. Я підкреслив це прохання червоно-блакитним, себто, щоб ти знала надалі, я вимагаю цього з усією суворістю.

Велике прохання: покинути листуватися з Максом, я не можу попросити його до пуття. У санаторії-бо дуже добре, якщо по візиту до хворого спитати по секрету у коридорі доброго лікаря, як насправді почувається «наш пацієнт». Але навіть у санаторії хворий, напевно, скрегоче зубами на двері.

* * *

Ці речі я, звичайно, з радістю забезпечу. Тільки, по моєму, краще б купити трико у Відні, адже для нього, мабуть, знадобиться дозвіл на вивезення (недавно у мене на пошті навіть книги не прийняли без дозволу на вивезення, хоча в сусідньому поштовому відділенні їх потім спокійно прийняли), утім, напевно, в магазині знають, що потрібно робити. Гроші я весь час потроху докладатиму до листів. Якщо ти скажеш «досить», я відразу припиню.

Дякую за дозвіл читати «Трибуну». Цими днями, в неділю, я бачив одну дівчину, яка на Вацлавській площі купувала «Трибуну», напевно ж, тільки заради заміток про моди. Одягнена вона була не дуже добре, поки не дуже. Шкода, я її не запам’ятав і не можу простежити за її розвитком. Ні, ти не маєш рації, що так низько цінуєш свої замітки на тему моди. Я справді тобі вдячний, що можна тепер читати їх відкрито (потай-бо я у підлий спосіб уже не раз їх читав).

(Прага, 8 серпня 1920 р.) Неділя

Телеграма. Так, мабуть, краще за все нам зустрітися. Інакше невідомо, скільки ще так триватиме, перш ніж ми наведемо лад. Звідки все це взялося між нами? Адже бачиш хіба що на крок уперед. І як ти, напевно, страждала від цього на додачу до всього іншого. І адже я давно міг би все це припинити, я досить ясно бачив перспективу, але боягузтво перемагало. І хіба я не брехав, відповідаючи на листи, які (я розумів!) мені явно не належали, так, ніби вони адресовані мені? Сподіваюся, приїхати у Ґмюнд змусила тебе не одна з «брехливих» у цьому сенсі відповідей.

На душі у мене зовсім не так сумно, як можна було б подумати з цього листа, просто нічого іншого зараз не скажеш. Так тихо стало, і в тиші не смієш сказати ні слова. Ну що ж, у неділю ми будемо разом, п’ять-шість годин, для розмов мало, а для мовчання, для тримання за руку, для перегляду в очі – достатньо.

(Прага, 8–9 серпня 1920 р.) Неділя, ввечері

Одне збиває мене з пантелику в твоїй аргументації, в останньому листі це особливо ясно, тут безперечна логічна помилка, можеш себе на ній перевірити. Скажи ти мені, що ти занадто кохаєш свого чоловіка (а це чиста правда) і тому не можеш його кинути (не можеш уже заради мене самого, я хочу сказати: для мене було б жахливо, якби ти на це все-таки зважилася), – я тобі повірю і з тобою погоджуся. Скажи ти, що ти сама готова була б його кинути, але в глибині душі він потребує тебе і не може без тебе жити, тим-то ти не можеш його кинути, – я і тут тобі повірю, і тут з тобою погоджуся. Але коли ти говориш, що він зовні без тебе не впорається з життям і що ти саме тому (як головна причина!) не можеш його кинути, то це говориться або для приховування вищеназваних причин (саме для приховування, а не як для підпертя, бо підпертя таким причинам не потрібно) – або ж це один із тих злих жартів мозку, про які ти писала в останньому листі і від яких корчиться в судомах усе наше тіло, і не тільки тіло.

Понеділок

Тільки я зібрався написати тобі ще дещо в дусі колишнього, як прийшли чотири листи, до речі не відразу, спершу той, у якому ти шкодуєш, що написала мені про непритомність, трохи згодом той, який ти написала відразу по непритомності, разом з тим, нарешті воістину прекрасний, а ще трохи згодом лист, де йдеться про Емілію. Їхню послідовність я поки не цілком уторопав, хіба що ти більше не вказуєш дні.

Відповісти, отже, на питання «strach – touha» одразу навряд чи вийде, але я постараюся в декількох листах повернутися до цього, і тоді, напевно, буде як треба. Добре було б також, якби ти познайомилася з моїм (узагалі-то поганим, непотрібним) листом до батька. Можливо, я візьму його до Ґмюнда.

Якщо обмежити «strach» і «touha» так, як ти це робиш в останньому листі, то питання нелегке, але відповісти на нього дуже легко. Тоді у мене тільки «strach». І річ ось у чому.

Мені пригадується перша ніч. Ми жили тоді на Цельтнер-ґассе[109], напроти був магазин готового одягу, у дверях там вічно стояла одна з продавчинь, а нагорі я, юнак років двадцяти з гаком, снувався кімнатою, зайнятий нервовим довбанням безглуздих для мене речей до першого державного іспиту. Було це влітку, спека, в таку пору цілком природна, але нестерпна, біля вікна я з мерзенною жуйкою історії римського права в зубах, увесь час зупинявся, врешті-решт ми знаками домовилися про зустріч. Увечері о 8-й я мав зайти за нею, але, коли спустився ввечері вниз, там уже був інший, хоча це мало що змінювало, я боявся усього світу, а значить, і цієї людини; якби не було її тут, я б все одно її боявся. Дівчина, однак, узявши його під руку, зробила мені знак іти слідом за ними. Так ми дісталися до Стрілецького острова, випили там пива, я – за сусіднім столиком, потім неквапом пішли – я позаду – до будинку дівчини, десь біля Фляйшмаркта, там ця людина попрощалася, дівчина увійшла в будинок, я трохи почекав, вона з’явилася знову, і ми з нею пішли в готель на Малій страні. До самого готелю все було чарівно, хвилююче й огидно, та й у готелі було так само. А під ранок – як і раніше, було жарко і красиво, – коли ми йшли Карловим мостом додому, я був загалом щасливий, але щастя це полягало лише в тому, що вічно бунтівна плоть нарешті вгамувалась, а головне – все не стало ще огиднішим, ще бруднішим. Згодом я ще раз зустрівся з цією дівчиною, по-моєму, ночей через дві, усе виявилося так само добре, як у перший раз, але потім я відразу поїхав на дачу, пофліртував там трошки з однією дівчиною і в Празі вже дивитися не міг на продавчиню, більше словом із нею не перемовився, вона (з моєї точки зору) була моєю лихою злобителькою і все ж залишалася доброю, привітною дівчиною, постійно переслідувала мене здивованим поглядом. Я не хочу сказати, що єдиною причиною моєї ворожості (звичайно, ні) було те, що в готелі ця дівчина без жодного наміру зробила крихітну гидоту (дрібниця, про яку і говорити не варто), сказала маленьку непристойність (дрібниця, про яку і говорити не варто), але пам’ять залишилася, я одразу зрозумів, що ніколи цього не забуду, і одночасно зрозумів, або вирішив, ніби зрозумів, що це мерзенне і брудне зовні, зрозуміло, не неминуче, а ось внутрішньо куди як неминуче пов’язане з усією історією і що саме це мерзенне і брудне (лише дрібним знаком якого були її невеликий вчинок, коротке слівце) з такою шаленою силою вабило мене в готель, від якого я в іншому випадку тікав би з немочі.

Так було тоді, і так залишилося. Моє тіло, нерідко роками спокійне, раптово знову здригалася від нестерпного прагнення до маленької, цілком певної мерзоти, до чогось трішки огидного, прикрого, брудного; навіть і до кращого, що я тут отримував, домішувалася частка цього, слабенький поганий припах, трошки сірки, трошки пекла. У цьому потязі було щось від Вічного жида, що безглуздо бреде, безглуздо мандрує безглуздо брудним світом.

Але траплялися й часи, коли тіло не було спокійне, коли взагалі не було нічого спокійного, і все ж я зовсім не відчував примусу, життя було хороше, спокійне, тривожене лише надією (чи знаєш ти тривогу краще цієї?). У такі часи, якщо вони виявлялися хоч скільки-небудь тривалими, я завжди був один. Уперше в моєму житті зараз такі часи – і я не один. Тим-то не тільки твоя тілесна близькість, але ти сама і заспокоюєш мене, і тривожиш. Тим-то я не прагну до бруду (в Мерані попервах я всупереч своїй відкритій волі день і ніч будував плани, як би мені заволодіти покоївкою – і навіть гірше, – до кінця перебування там до мене пристала вельми згодлива дівчина, довелось якоюсь мірою спершу перекласти її слова на свою мову, щоб узагалі її зрозуміти), я по-справжньому не бачу бруду, нічого такого, що дратує ззовні, навколо нічого такого, зате є все, що дарує життя зсередини, – коротко кажучи, дещиця того повітря, яким дихали в раю до гріхопадіння. Дещиця цього повітря, і тому бракує «touha»[110], але не все повітря – тому і є «страх». – Ну ось, тепер ти все знаєш. Якраз тому я і «боявся» ґмюндської ночі, але це був звичайний «страх» – ет, але ж і звичайного досить, – який є у мене і в Празі, а не якийсь особливий, ґмюндський страх.

А тепер розкажи про Емілію, я зможу отримати лист ще в Празі.

* * *

Сьогодні нічого в конверт не вкладу, тільки завтра. Цей лист-бо важливий, я хочу, щоб ти отримала його безпечно.

* * *

Непритомність – тільки один із багатьох знаків. Будь ласка, обов’язково приїзди в Ґмюнд. Якщо вранці в неділю буде дощ, то ти не зможеш приїхати? [Слів із 4 написано нечітко] Ну, я то хай там як, а буду вранці в неділю біля ґмюндського вокзалу. Паспорт тобі, напевно, не потрібен? Ти вже дізнавалася? Чи не потрібно тобі чого-небудь, що я міг би для тебе привезти? Згадавши про Сташу, ти маєш на увазі, що мені слід піти до неї? Але вона навряд чи в Празі. (Якщо вона в Празі, піти, звичайно, ще важче.) Почекаю з цим до наступної згадки або до Ґмюнду.

До речі, Сташа казала, скільки я пам’ятаю, як щось цілком природне, атож, що твій батько і чоловік розмовляли один з одним і частенько.

* * *

Зауваження про Л. (що за пам’ять! – це не іронія, а ревнощі, і не ревнощі, а дурний жарт) ти зрозуміла перекручено. Мені просто впало в очі, що всі люди, про яких він говорив, були «дурні», або «шахраї», або «стрибунки з вікна», тоді як ти була просто Міленою, і вельми респектабельною. Це мене потішило, тому я і написав тобі про це, а зовсім не тому, що це був порятунок твоєї честі, ні, це був порятунок його честі. Між іншим, якщо вже бути точним, були і ще деякі винятки: його на той час майбутній тесть, його невістка, його зять, колишній наречений його нареченої – усі вони були справді «чудові» люди.

Твій сьогоднішній лист такий сумний, а головне, біль у ньому так захований, що я здаюся собі абсолютно стороннім. Якщо доводиться вийти з кімнати, я бігаю вгору-вниз сходами, тільки б опинитися знову там і знайти на столі телеграму: «Я теж буду суботу Ґмюнді». Але поки нічого не отримав.

(Прага, 9 серпня 1920 р.) Понеділок, по обіді

Я був би брехуном, якщо б не наважився сказати ще більше, ніж у сьогоднішньому ранковому листі, – брехуном особливо перед тобою, з якою я говорю так вільно, як ні з ким іншим, адже ніхто ще так мене не підтримував – знаючи і прощаючи, – як ти, попри все, попри все (і не плутай це настільки вагоме «попри все» з твоїм настільки вагомим «і все-таки!»).

Серед твоїх листів найпрекрасніші (і цим багато сказано, бо ж вони всі взагалі, мало не в кожному рядку, найпрекрасніше з усього, що зі мною траплялося в моєму житті) – отже, найпрекрасніші серед них ті, в яких ти виправдовуєш мій «страх» і одночасно намагаєшся переконати мене, що він невиправданий. Я ж теж, хоч, напевно, і справляю часом враження підплаченого адвоката свого страху, в глибині душі, здається, щиро його виправдовую – я ж цілком із нього складаюсь, і він, можливо, краще, що в мені є. А позаяк він найкраще в мені, то, можливо, його ти єдино і любиш. Адже що вже в мені такого особливого можна любити. А його – можна.

Ось ти запитала якось, як міг я назвати «чудовою» нашу суботу з цим страхом у серці; пояснити це неважко. Що я люблю тебе (а я тебе люблю, нетямуще ти створіння, і як любить море крихітну гальку на своєму дні, так і моє кохання затоплює тебе всю, – а для тебе такою галькою буду я, якщо дозволять небеса) – що я тебе люблю, то я люблю весь світ, а весь світ – це і твоє ліве плече – ні, спочатку було праве, – і тому цілую його, коли мені заманеться (а ти, будь ласка, трохи спусти на ньому блузку), – але і ліве плече теж, і твоє обличчя над моїм у лісі, і твоє обличчя під моїм у лісі, і забуття на твоєму напівоголеному лоні. І тому ти маєш рацію, коли кажеш, що ми тоді являли одне ціле, і тут мені страх невідомий, адже це моє єдине щастя, єдина моя гордість – і я зараз маю на увазі не один тільки ліс.

Але ось між цим денним світом і тією «півгодиною в ліжку», про яку ти одного разу презирливо написала як про «чоловічу річ», для мене зяє прірва, подолати яку я не можу – а може, і не хочу. Там справа суто нічна, у всіх сенсах нічна; а тут цілий світ – мій, я ним володію, і невже я маю тепер раптом перестрибнути в ніч, щоб і її ще раз опанувати? Та й чи можна щось іще раз опанувати? Чи не означає це його втратити? Тут я володію світом – і раптом маю перенестися туди, а його залишити – на догоду несподіваному чарівництву, спритному фокусу, каменю мудреців, алхімії, чаклунському персню. Геть, геть – я страшенно цього боюся!

Жадати за допомогою чаклунства схопити за одну ніч – похапцем, натужно дихаючи, безпорадно, одержимо, – за допомогою чаклунства схопити те, що кожен день дарує розкритим очам! (Напевно, дітей інакше не отримаєш, напевно, діти теж чаклунство, – «напевно». Залишимо питання відкритим.) І тому я такий вдячний (тобі і всьому), і тому, отже, samozřejmé[111], що поруч із тобою я такий спокійний і такий неспокійний, такий скутий і такий вільний, – і тому-то я, усвідомивши це, відкинув усю решту життя. Подивись мені в очі!

* * *

Отже, лише від пані Колер я дізнаюся, що книги перебралися з нічного столика на письмовий стіл. Варто було б перш неодмінно запитати мене, чи згоден я з цим переселенням. Я б сказав: «Ні!»

* * *

А тепер мені подякуй. Я успішно задавив у собі бажання написати в цих останніх рядках ще дещо абсолютно божевільне (шалено-ревниве).

Ну все, досить, тепер розкажи про Емілію.

(Прага, 10 серпня 1920 р.) Вівторок

До дня народження я підготувався не надто добре, спав ще гірше, ніж звичайно, голова гаряча, очі запалені, скроні болять, до того ж кашель. Напевно, навіть найменшого бажання не здолаю висловити без кашлю. На щастя, бажати нічого не потрібно, тільки дякувати, що ти є на цьому світі, а я спочатку (бачиш, я теж не дуже добре знаю світ, тільки, на відміну від тебе, зізнаюся в цьому) – а я спочатку навіть і гадки не мав, що ти можеш там знайтися. І за це я дякую тобі (це подяка?) поцілунком точно як на вокзалі, хоча він тобі не сподобався (сьогодні я чомусь упертий).

Не завжди останнім часом мені було так погано, часом було навіть дуже добре, але до дня головного мого тріумфу дійшло з тиждень тому. У моїй цілковитій безпорадності я робив нескінченну прогулянку навколо басейну в школі плавання, наближався вечір, народу було вже небагато, але все ж цілком достатньо, раптом приходить другий інструктор із плавання, який вочевидь мене не знає, озирається навсібіч, ніби когось шукаючи, потім помічає мене, явно вибирає мене і питає: «Chtĕl byste si zajezdit[112]?», річ у тому, що тут був якийсь пан, який приїхав із Софійського острова і хотів перевезтися на Єврейський острів, по-моєму, він якийсь великий будівельний підрядник; на Єврейському острові йде велике будівництво. Звичайно, не варто передавати куті меду, інструктор просто помітив мене, бідолаху, і вирішив потішити дармовим катанням на човні, але, хай там як, пам’ятаючи про солідність підрядника, він безумовно шукав людину молоду, досить надійну як по силі і вправності, так і в тому сенсі, що, виконавши завдання, він не скористається човном для недозволеного катання, а відразу ж повернеться. Певне, він вважав, що в мене є всі ці риси. Здоровань Трнка (власник школи плавання, про якого я тобі ще розповім) підійшов до нас і запитав, чи вміє хлопець плавати. Інструктор, який, ймовірно, читав у мені як у відкритій книзі, заспокоїв його. Я взагалі майже ні слова не сказав. Тут підійшов пасажир, і ми відпливли. Як вихований юнак, я мовчав. Він зауважив, що вечір сьогодні прекрасний, я відказав: ano[113], потім він сказав, що вже прохолодно, я знову сказав: ano, врешті-решт він сказав, що я гребу дуже швидко, і вже тут я через вдячність узагалі нічого не міг вимовити. Я, зрозуміло, спритно підгріб до Єврейського острова, він зійшов на берег, подякував, але, мені на розчарування, забув про чайові (авжеж, ти ж не дівчина). Я відразу поплив назад. Здоровань Трнка здивувався, що я повернувся так скоро. Давненько я так не величався як кукий бик у череді, як того вечора, я здавався собі трішечки, зовсім трішечки, але все ж є більш гідним тебе, ніж завжди. Відтоді я щовечора чекаю в школі плавання, чи не з’явиться, бува, знову якийсь пасажир, але ніхто не приходить.

Сьогодні вночі в короткому забутті мені спало на думку, як слід відзначити твій день народження: я відвідаю важливі для тебе місця. І відразу ж, абсолютно мимоволі, я опинився біля Західного вокзалу[114]. Будівля була геть крихітна, і всередині місця напевно було мало, бо ж саме підійшов швидкий потяг, і один вагон усередині будівлі не вмістився. Я був вельми потішений тим, що біля вокзалу стояла трійця геть хороше вбраних дівчат (одна з косою), правда дуже худеньких, носій. Я зрозумів, що в цьому твоєму занятті немає, отже, нічого незвичайного. А проте порадів, що зараз тебе там немає, хоча, з іншого боку, був і засмучений, що тебе там немає. Але на втіху я знайшов маленьку течку, загублену кимось із пасажирів, і, на подив пасажирів довкола мене, витягнув із цього маленького портфеля купу великого вбрання. Але плаща, якого вимагав хтось із недільної «Трибуни» у «Відкритому листі», адресованому мені, на жаль, серед нього не було; доведеться мені відіслати своє, хоча це неправильно.

Особливо друга частина «Типу»[115] чудова – різка, зла, антисемітська, чудова. Я досі взагалі не помічав, яка це витончена штука – публіцистика. Ти говориш із читачем так спокійно, так довірливо, так зацікавлено, ти забуваєш про все на світі, думаєш тільки про читача, але під кінець раптом кажеш: «Чи добре те, що я написала? Так? Добре? Ну що ж, це мене тішить, а втім, я далеко, і цілувати мене на знак подяки не дозволяю». А потім і справді кінець, і тебе більше немає.

А чи знаєш ти, що тебе мені подарували до конфірмації (у євреїв теж є своя конфірмація)[116]? Я народився 83-го року, тож мені було тринадцять років, коли ти народилася. Тринадцятий день народження – особливе свято, мені слід було відчитати в синагозі насилу витовчений текст, а потім виголосити вдома маленьку (теж вивчену) промову. І подарунків я отримав чимало. Але зараз я собі це уявляю так: я був не зовсім задоволений, якогось подарунка мені ще бракувало, я попросив його у небес – а вони до десятого серпня зволікали.

* * *

Звичайно ж, я з великим задоволенням перечитую останні десять листів, хоча знаю їх до тонкощів. Але і ти перечитай мої, там знайдеться цілий дівочий пансіон питань.

* * *

Про батька поговоримо у Ґмюнді.

Перед «Ґретою», як і в більшості випадків перед дівчатами, я безпорадний. Чи була у мене тоді взагалі хоч якась думка щодо тебе? Не пам’ятаю. Я люблю тримати твою руку в своїй, люблю дивитися в твої очі. Ось, мабуть, і все, Ґретугеть! Щодо «не заслужив», nechápu, jak takový človĕk[117]… то я і сам стою перед такою ж загадкою; цю загадку, думаю, ми і разом не розгадаємо. До речі, це блюзнірство. Хай там як, у Ґмюнді я не збираюся витрачати на це ні хвилини. Тепер я бачу, що ти змушена брехати більше, ніж довелося б мені. Мене це пригнічує. Якщо виникне серйозна перешкода, спокійно залишайся у Відні – навіть не сповіщаючи мене, – я просто поїду в Ґмюнд і побуду на три години ближче до тебе. Віза в мене вже є. Телеграфувати мені, принаймні сьогодні, ти ніяк не зможеш, через ваш страйк.

(Прага, 11 серпня 1920 р.) Середа

Твого прохання про прощення я не розумію. Коли все минулося, само собою зрозуміло, що я тебе прощаю. Невблаганний я був тільки доти, доки все не минуло, а тоді це тебе не обходило. Як би я міг щось тобі не подарувати, коли все це минуло! Яка ж плутанина, мабуть, у тебе в голові, що ти здатна таке подумати. [Слів із 6 написано нечітко.]

Порівняння з батьком, принаймні, цієї миті, мені не до вподоби. Невже і я тебе втрачу? (Між іншим, у мене нема необхідних для цього сил твого батька.) Але якщо ти наполягаєш на цьому порівнянні, тоді краще відішли трико назад.

Купівля і відправка трико, до речі, тривали цілих три години, і ця історія – я тоді дуже цього потребував – справді підбадьорила мене, і я тобі за неї вдячний. Щоб розповідати про це, я нині дуже втомився, другу ніч майже не спав. Чи не можна мені трохи поєднати сили, щоб у Ґмюнді мене трішки похвалили?

Невже справді – заздрість до амстердамської мандрівниці? Звичайно, те, що вона робить, чудово, якщо вона робить це переконано, проте ти припускаєшся логічної помилки. Для людини, яка живе ось так, її життя – примус, а для того, хто так жити не вміє, воно здається свободою. Адже всюди так. Подібна «заздрість» урешті-решт лише бажання смерті.

Звідки взялися «tíha, nevolnost, hnus»[118]? Як це поєднувалося з «заздрістю»? Вони взагалі непоєднувані. Тільки в смерті міститься прагнення до життя.

Я казав ще лукавіші речі про «перебування у Відні», ніж ті, які ти згадуєш, але правда твоя. Єдине, що впадає у вічі, це те, що твій батько, як мені здається, порівняно з попередніми роками дістає неабиякий вплив (тож бери собі трико).

Щодо Макса думай що хочеш. Але що я тепер знаю твоє до нього доручення, то, коли прийде кінець, накажу віднести мене до нього, обговорю з ним багатоденну спільну прогулянку, «бо ж почуваюся на силі, ще й якій», а потім поповзу додому і востаннє витягнуся на своєму ложі.

Так я говорю, звичайно, поки справа до цього не дійшла. Але тільки-но в мене буде 37,5 (при 38° під час дощу!), приставники телеграм перечіплятимуться на твоїх сходах один об одного. Ось тоді вони, сподіваюся, страйкуватимуть, а тепер, у день народження, час для цього абсолютно невідповідний!

До моєї погрози, що марки я тій людині не віддаватиму, пошта поставилася надто буквально. Коли я отримав швидкий лист, марка була вже відклеєна. До речі, зрозумій правильно ту людину, адже він збирає не по одній марці кожного виду. Для кожного виду у нього великі аркуші, а для всіх аркушів – великі альбоми, і, коли цілий аркуш одного виду заповнений, він бере новий аркуш і т. д. Над ними він просиджує всі вечори, товстий, веселий, щасливий. І з кожним новим видом у нього з’являється нова причина радіти, наприклад, сьогодні з приводу п’ятидесятигеллерових[119] марок: тепер листове підвищується (бідна Мілена!) і марки по 50 геллерів траплятимуться рідше!

Те, що ти говориш щодо Кройцена, мені подобається (Аффленц[120] ні, це справжній легеневий санаторій, там роблять уколи – тьху! – для одного з наших співробітників це була перша станція перед смертю від сухот), така країна мені до душі, у неї є і історичні спогади. Але чи відкрито там пізньої осени, і чи беруть вони іноземців, і чи не дорожче там усе для іноземців, і чи зрозуміє хтось, окрім мене, чому я їду в голодну країну, щоб від’їдатися? Втім, я все ж напишу туди.

Учора знову говорив з тим Штайном. Він із тих людей, з якими завжди і в усьому поводяться несправедливо. Не знаю, чому над ним сміються. Він знає всіх і кожного, знає всі приватні подробиці, а до того ж скромний, судження його вельми обережні, розумно сформульовані, поважні; і що вони трохи занадто виразні, дуже невинно пихаті, то це тільки збільшує його вагу, надто коли знаєш людей пихатих потай, хтиво, злочинно. Я раптом почав з Гааса, прослизнув повз Ярмілу, трохи згодом опинився біля твого чоловіка і нарешті… До речі кажучи, неправда, що я люблю слухати розповіді про тебе, де там, мені хочеться тільки чути твоє ім’я, цілий день. Якби я запитав, він би і про тебе багато розповів, але я не запитав, і він лише зі щирим жалем констатував, що ти майже що й не живеш, загублена кокаїном[121] (який я вдячний був тієї миті за те, що ти жива). Між іншим, він обережно і скромно, в звичайній своїй манері, докинув, що навіч цього не бачив, а тільки чув. Про твого чоловіка він говорив як про могутнього чарівника. Ще він назвав мені нове ім’я з твого празького періоду: здається, Крейдлова[122]. Він би ще довго розповідав, але я попрощався, мені було дещо ніяково, в першу чергу через мене самого, бо я мовчки йшов поруч з ним і слухав те, чого не хотів слухати і що мене аж ніяк не обходило.

* * *

Повторюю: якщо виникне яка-небудь перешкода, яка могла б стати для тебе причиною якихось дрібних неприємностей, залишайся у Відні, якщо вже інакше не можна, навіть і не попереджаючи мене. Але якщо поїдеш, відразу проривайся за прикордонний бар’єр. Якщо через будь-яку невідому мені зараз безглуздість трапиться так, що я не зможу приїхати і не зумію сповістити тебе в Відні (я тоді телеграфую пані Колер), то в Ґмюнді в привокзальному готелі ти знайдеш мою телеграму.

* * *

Ти всі шість книжок отримала?

* * *

Читаючи «Kavarna»[123], я відчував себе приблизно так само, як слухаючи Штайна, тільки ти розповідаєш набагато краще його; хто взагалі розповідає краще? Але чому ж ти розповідаєш кожному, хто купує «Трибуну»? Поки я читав, мені здавалося, немов я ходив перед кав’ярнею, день і ніч, роками; а коли який-небудь відвідувач входив або виходив, я зазирав у відчинені двері, щоб переконатися, що ти, як і раніше, там, і знову брався ходити і чекати. Було це не сумно і не стомливо. Який же смуток або втома в тому, щоб чекати перед кав’ярнею, в якій сидиш ти!

(Прага, 12 серпня 1920 р.) Четвер

Сьогодні сходжу до Лорена, телефонувати занадто непевно і заскладно. А от Пікові я можу хіба що написати, і я навіть не знаю його адресу, його останній лист навряд чи вже знайду. Він десь у селі, у Празі був лише кілька днів і повернувся назад.

Те, що Мюнхгаузен усе зробив добре, дуже мене радує, йому доводилося виконувати і куди складніші завдання. І за трояндами доглядатимуть так само ретельно, як колись за квітами? (náručí[124]!) А що це були за квіти? І від кого?

Щодо Ґмюнду я тобі вже відповів, перш ніж ти запитала. Мучусь якнайменше, тоді ти і мене мучитимеш зовсім мало. Я не надто вже й розраховував, що тобі доведеться так брехати. Але як твій чоловік може повірити, що, побачивши тебе одного разу, я тобі не пишу і не хочу тебе бачити.

Ти пишеш, що інколи тобі хочеться мене випробувати. Це просто жарт, еге ж? Будь ласка, не роби цього. Уже визнання забирає неймовірно багато сил, а скільки ж їх знадобиться на невизнання? Що «Annoncen» тобі до смаку, то це вельми мене радує. Ось і їж, їж! Можливо, якщо я почну сьогодні збирати, а ти почекаєш років із двадцять і шуби тоді подешевшають (бо, напевно, Європа злюдніє і вулицями бігатиме хутрова звірина), – може, тоді на одну шубу і вистачить.

Не знаєш часом, коли я нарешті спатиму, може, вночі в суботу або в неділю?

Щоб ти знала: ці марки з наддруком[125] – його заповітна мрія (у нього суціль «заповітні» мрії). «То je krása, to je krása!»[126] – твердить він. Що він там таке бачить!

Тепер піду поїм, а потім у валютне управління – службовий ранок.

(Прага, 13 серпня 1920 р.) П’ятниця

До пуття не знаю, навіщо пишу, через нервовість, напевно, так само як уранці, нервуючи, відправив телеграфом недоладну відповідь на швидкий лист, який отримав учора ввечері. Сьогодні після обіду дізнаюся все у Шенкера[127] і терміново відповім.

* * *

Знову і знову розмірковуючи в листах про ці речі, незмінно доходиш висновку, що ти пов’язана зі своїм чоловіком (як у мене розхиталися нерви, мій корабель, здається, пливе у ці дні без правила й без вітрила) путами якогось воістину сакраментального нерозривного шлюбу, а я такими ж путами пов’язаний вже не знаю з ким, але поглядом ця жахлива дружина часто спадає на мене, я це відчуваю. І найдивніше те, що, хоча кожен із цих шлюбів непорушний, і, отже, тут нема про що більше говорити, – що, попри все, нерозривність одного шлюбу становить і нерозривність іншого – в усякому разі, підкріплює її – і навпаки. Так і вирок, винесений тобою, залишається в силі; nebude toho nikdy[128], – і давай більше ніколи не говорити про майбутнє, тільки про сьогоднішнє.

* * *

Ця істина безумовна, непохитна, на ній ґрунтується світ, але зізнаюся все ж, що почуттю моєму (тільки почуттю – істина ж залишається, як була, безумовною. Знаєш, коли я наважуюсь написати те, що далі піде, то мечі, вістря яких вінцем оточують мене, вже повільно наближаються до мого тіла, і це найвитонченіші тортури, а їм варто тільки дряпнути мене, я вже не кажу – простромити, тільки дряпнути, – як мене охоплює такий жах, що я ладен зараз же, з першим же зойком видати і зрадити все – тебе, себе, все), – ось із цим застереженням я зізнаюся, що листування про такі речі почуттю моєму (повторюю ще раз, заради самого життя мого, – тільки почуттю!) видається чимось таким – ніби я, живучи десь у Центральній Африці і проживши там усе своє життя, повідомляю в листах тобі, котра живе в Європі, в центрі Європи, свої нехибкі думки про політичні перетворення. Але це тільки метафора, дурна, незручна, помилкова, сентиментальна, жалюгідна, умисне сліпа метафора, і ніщо інше, – а тепер стромляй свої мечі!