До нащадків моє послання; Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)
Описание книги
«Отець гуманізму», один з найосвіченіших інтелектуалів своєї доби, славетний латиніст, прихильник свобод і республіканських вольностей, що дружив з тиранами та монархами, Франческо Петрарка (1304—1374) за життя часто думав і писав про смерть, а слави у віках зажив як неперевершений співець кохання.
«До нащадків моє послання» (1350) – автобіографічний твір,
своєрідний заповіт прийдешнім поколінням. Це розповідь обдарованого європейця, що вже чогось досяг, але, попри кризу середнього віку, не припиняє шукати свого місця в житті, хоче справити краще враження на спільноту, а найперше – на себе самого.
«Таємницю мого зцілення, або Книгу бесід про байдужість до мирського» (1343) називають щоденником духовної кризи. У деяких перекладах твір виходив під назвою «Сповідь». «Таємниця…» побудована як уявний діалог Петрарки з Блаженним Августином. Упродовж трьох діб учасники діалогу цитують Вергілія, Цицерона, Сенеку і самого Петрарку. Саме байдужість до мирського є способом зцілення, який пропонує Петрарці Блаженний Августин.
Отрывок из книги
[1] Можливо, тобі випало про мене почути, попри малоймовірність того, щоб негучне й незрозуміле ім’я досягло віддалених місць і часів. Тож, либонь, закортить тобі дізнатися, що за чоловік я був і заради чого творились мої праці – ті, яких слава протривала до твоєї доби, або й ті, від яких сама тільки назва збереглася.
[2] Проте судження людські щодо першого різнитимуться: частенько поговір народжується не з істини, а з красного слівця; і ні хвала, ні осуд меж не знають. Був я одним з отари простих смертних, такий самий чолов’яга, як ви, походження ні надто високого, ні низького, але – як Август про себе сказав14 – з родини стародавнього кореня. Вдачу, від природи, мав я приязну і скромну настільки, наскільки спромігся уникнути причепливого впливу звичаїв.
.....
[21] На той час охопила мене юнацька жага об’їздити Францію та Германію, і хоча я вигадував інші, вагомі приводи на виправдання своїх подорожей в очах моїх покровителів, справжня причина полягала в пристрасному потязі до пізнання всього нового. У тих подорожах я найперше відвідав Париж, і мені надзвичайно цікаво було з’ясовувати, що розповідають правдиво про це місто, а що є вимислом.
[22] Повернувшись звідти, я вирушив у Рим, побачити який мріяв з дитинства, і там заприязнився з великодушним Стефано Колонною, главою згаданої родини, рівного будь-кому з мужів минувшини, і так йому припав я до серця, що він не робив різниці між мною та своїми синами. І як любов і щира його прихильність до мене залишалися незмінними до кінця його днів, так моя любов до цієї виняткової людини живе в моєму серці донині і не згасне, аж доки я сам згасну.
.....