Читать книгу До нащадків моє послання; Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь) - Франческо Петрарка - Страница 1

Таємниця його недуги

Оглавление

Мода: То мадам теж петраркістка, подібно до тих італійських ліриків XVI або XIX сторіччя?

Смерть: Я люблю вірші Петрарки, бо серед них подибую свій Тріумф1, і взагалі, там усюди про мене згадується.

Джакомо Леопард.

Діалог Моди зі Смертю

Франческо Петрарка помер у ніч з 18 на 19 липня 1374 року – за день до свого 70-літнього ювілею, з пером у руці, над рукописом книжки про Цезаря до циклу «Життя славетних мужів». Помер у власному будинку, в Аркві під Падуєю, де жив в оточенні рідних – дочки, зятя й онуки. Помер у незгасному розквіті слави: коли, за два роки до того, в час однієї з тодішніх місцевих воєн, він повертався додому річкою По, ворожі армії припиняли бойові дії і пропускали кортеж поета з маршальськими почестями. Помер… За життя він часто думав про смерть, писав про смерть… а слави у віках зажив як ніким і ніколи не перевершений поет кохання.

На початку третього тисячоліття, точніше, у 2004 році, на який припало сімсотріччя від народження Франческо Петрарки, вирішено було вшанувати пам’ять славетного поета гідно доби високих технологій, а саме – відтворити його матеріальний образ, застосувавши найновітніші наукові методи. Надто що останки основоположника гуманізму майже всі сімсот років дбайливо зберігались у мармуровій гробниці в центрі містечка Арква, здавна перейменованого на Арква-Петрарка. Прах переносився тільки у 1943-му, через бомбардування, у венеційський Палац дожів, а 1946 року реліквію повернули на місце вічного спочинку.

Проте на світову культурну спільноту чекало розчарування: виявилося, що разом з автентичним скелетом у саркофазі зберігається чужий череп – жіночий і років на сто старший. Коли, хто і навіщо підмінив голову в гробниці Франческо Петрарки, напевне залишиться загадкою, а портретні риси поета так і не буде науково засвідчено. Щоправда, вигляд скелета підтверджує, що Петрарка був на голову вищий не тільки від своїх, але також від пересічних наших сучасників (на зріст він мав, як видається, під 190 см)2.

Згадка про цю безперечно прикру історію не була б тут доречною, якби не відбувалося щось подібне також з уявленням про Франческо Петрарку як літературну та історичну особистість. Він рано зажив слави, життя його відоме в усіх подробицях, надзвичайно багата літературна, епістолярна і наукова його спадщина збереглася, але і факти його життя, і творчість, і роль в історії культури сприймались і сприймаються по-різному; нерідко судження є діаметрально протилежними, що робить образ «отця гуманізму» доволі суперечливим. Наочним залишається тільки велетенський масштаб цієї постаті, добре помітної навіть з відстані понад семиста років.

Один з найосвіченіших інтелектуалів своєї доби, що не довчився в університеті і так і не навчився читати грецькою; славетний латиніст, латинськими творами якого найближчі нащадки скоро перестали цікавитись; прихильник свобод і республіканських вольностей, що дружив з тиранами і монархами. Спробуймо визначитись бодай з основними рисами цієї загадкової особистості.

Пишучи про Петрарку, літературознавці нерідко по факти біографії поета просто відсилають читача до хронологічних таблиць, настільки його доля неспокійна і настільки детально вивчена (хоча якийсь знавець відбувся заувагою, буцімто «біографія поета небагата на зовнішні події»). І на початку хронологія подій видається цілком закономірною для тієї доби.

Спадкоємець династії флорентійських нотаріусів, він народився 20 липня 1304 року в Ареццо, що коло витоків річки Арно, куди його батьки, котрі належали до партії білих ґвельфів (помірних прихильників папи), втративши все своє майно внаслідок політичних заворушень у рідному місті, змушені були тікати з Флоренції чорних ґвельфів (радикальніших папістів) під захист ґібеллінів (прихильників імперії). Елетта Канджані і П’єтро ді Паренцо ді Ґарцо делль’Інчіза, званий сер Петракко, опинились у вигнанні разом з однопартійцем Данте Аліг’єрі і, як вважають, мали з ним дружні стосунки. Зв’язок символічний і надзвичайно вагомий, з огляду на те, що двоїна «Данте і Петрарка» зробилася своєрідним фразеологізмом. Про цю літературну наступність, – якої сам Петрарка ніколи не помічав і не бажав бачити, – написано томи, але ми скористаємося з місткого образу, створеного Миколою Зеровим (до речі, одним з перших перекладачів Петрарки українською) у формі сонета, також надзвичайно символічній для цього наступництва.

Данте

Сагою дивною, без демена й весла,

Ми пропливали вдвох, – я й чарівник Вергілій.

Як бронза він різьбивсь – і до далеких лілій

Ріка незнана нас, гойдаючи, несла.

Латаття там плелось без ліку і числа,

На світ займалося в пустелі златохвилій;

Я поглядом тонув у тій наплаві білій,

А слухом – у речах небесного посла.

Я чув: «Ці лілії, що упояють чаром,

Далеко від землі, від valle lacrimarum,

Зросли тут засівом Господньої руки;

Далекі від тривог і від земної сварки,

Колишуться і снять, одвічні двійники

Сонетів і канцон майбутнього Петрарки».


Показово, що оповідачем у цій картині є «чарівник Вергілій» – ім’я з двох слів, що, чималою мірою, визначає все життя Франческо Петрарки. Рукопис ХІІІ сторіччя – твори Вергілія з коментарями Сервія – практично єдине, що він отримав у спадщину. Вергілій, що водив Данте колами Пекла, Чистилищем і сферами Раю, Петрарку веде земним життям. Вергілій разом з Цицероном (не без участі Конвеневоле да Прато, наставника з риторики і граматики) з отроцтва прищеплюють Франческо смак до давньоримської літератури. Згодом, як своєрідне наслідування Вергілієвій «Енеїді», виникне задум поеми «Африка». Ще згодом він змушений буде покинути улюблений Воклюз, оскільки, зокрема й через захоплення Вергілієм, папа Інокентій VІ вважатиме його небезпечним «чарівником». Але все це потім.

Заняття юного Франческо і його молодшого брата Ґерардо з Конвеневоле да Прато відбувались у Карпантра, прованському містечку в політичній орбіті Авіньйона, тодішнього центру католицизму, місця французького полону пап («вавилонського полону», за влучним висловом Петрарки, який згодом нещадно критикував розкіш і звичаї папського Авіньйона), де, нарешті, осіла родина флорентійських вигнанців, після Ареццо, Інчізи, Пізи і невдалих спроб відвоювати втрачене становище у Флоренції.

Сер Петракко, керуючи освітою сина, вирядив його в Монпельє, на вивчення юриспруденції, яку юнак на все життя зненавидів не менше, ніж Авіньйон. Він сам потім змалює випадок, коли батько, приїхавши у справах в Монпельє, вирішив перевірити старанність сина в навчанні, і, застукавши його за студіюванням древніх, кинув шкідливі книжки у вогонь. Юнак у відповідь розридався, і розчулений батько власними руками вихопив з полум’я примірник Вергілія і «Риторику» Цицерона. Вивчення права продовжилось у Болоньї, але з перервами, і тільки до батькової смерті.

Осиротіли брати Франческо і Ґерардо доволі рано: на час батькової смерті старшому, Франческо, заледве виповнилось 22 роки. Елетта, їхня «найкраща мати в світі», померла молодою. Франческо написав на її смерть одну з перших своїх поезій: 38 рядків, за числом прожитих мамою років.

Видається, саме завдяки батьковим авіньйонським заслугам перед папою Франческо отримав становище «світського каноніка», що давало йому сякі-такі засоби до прожиття і не передбачало особливих турбот. Взагалі, відтоді синекура – у тій чи іншій формі – давала йому якщо не цілковиту незалежність, то, принаймні, можливість займатись тим, що серцю любо, і світський канонік Франческо, понад усе цінуючи особисту свободу, до кінця життя полював на нові приходи-канонікати (sine cura, буквально – «без турбот»: своєрідна папська стипендія, або грант). До того ж, навчаючись у Болонському університеті і покрутившись при Папській курії, він набув корисні знайомства, зокрема з родиною Колонна – нащадками аристократичного давньоримського роду.

Інша біографічна подробиця, визначальна, увійшла в шкільні підручники і згадується навіть у найкоротших словникових статтях, де між інформацією про дату та обставини народження і про дату та обставини смерті неодмінно буде сказано, що «в літо Господнє 1327, зранку 6 квітня, у соборі Святої Клари, в Авіньйоні» Франческо побачив Лауру, кохання до якої вилилось у кількасот поезій, які він писав усе життя і які визначили розвиток європейської поезії на кілька сторіч.

Починається період у житті Франческо Петрарки, особливо «бідний на зовнішні події»: він відвідує Гасконь, супроводжуючи єпископа Джакомо Колонну; виконує в Авіньйоні доручення кардинала Джованні Колонни; відвідує (найімовірніше, з таємними дорученнями родини Колонна) Північну Францію, Фландрію, Південну Германію; подорожує з численними дорученнями містами Італії; вирушає морем в Іспанію, в Англію. В усіх своїх подорожах Петрарка ніколи не нехтує нагодою познайомитися зі збірками рукописів у монастирях і приватних бібліотеках по всій Європі. Він не просто колекціонує стародавні рукописи як старожитності, а занурюється в їхні тексти як у віртуальну реальність, переймаючись ідеями і духом античності. Він згодом листуватиметься з античними авторами. Разом з тим Петрарка не пориває з високою духовністю християнства – Блаженний Августин стане його співрозмовником. Поет сплатить високу ціну за намагання поєднати у собі античний світогляд і вчення про спасіння, земне кохання і християнський аскетизм: суперечності виллються у глибоку духовну кризу. Але про це трохи згодом.

Від мешканки Авіньйона, про яку ми не так багато знаємо (точніше – геть нічого), у Петрарки народжується син Джованні, якого він визнав, як умів виховував, з яким натерпівся клопотів і лиха, з яким сварився і мирився і який рано помер в одній із страшних епідемій, що регулярно траплялись тоді в Європі.

На перший погляд, чимало спільного єднає долі Франческо Петрарки і його співвітчизника і начебто попередника в літературі Данте Аліг’єрі. Обидва флорентійські вигнанці, обидва приречені на роки поневірянь, обидва оспівують свою ідеальну обраницю – Беатріче, Лауру, – обидва знаходять прихисток при дворі то в одного, то в іншого можновладця. Обидва навіть померли в колі дітей, яких мали від тих жінок, з якими не жили і яких, схоже, не надто пристрасно кохали. Але за зовнішніми подібностями ховаються глибокі розбіжності.

Безперечно, доля вигнанця відбивається на особистості. Але, напевне, не одне й те саме – стати вигнанцем чи народитись вигнанцем. Якщо для Данте батьківщина – це те, що у нього забрали, чого позбавили, то для Петрарки вітчизна – це мрія, до якої йому вільно прагнути. Він ніколи не нарікає, як Данте, на «солоний хліб чужини». І якщо тосканець Данте, подорожуючи містами Апеннінського півострова, відчуває себе вигнанцем на італійській землі, то Петрарка любить Італію, не виокремлюючи в ній «малої батьківщини». Для тосканця Петрарки тогочасна Європа, розділена на – часто ворожі одне до одного – королівства, князівства, дукати, маркграфства, – це Європа без меж і без кордонів. Кордони він просто ігнорує. Сьогодні про Петрарку починають дедалі частіше говорити як про «першого європейця». За словами професора Карло Оссоли з Туринського університету, «ми можемо сприймати Петрарку як тріумф європейського громадянства, яке він сам запровадив, а продовжили його послідовники: в Італії, ясна річ, усі петраркісти, а в Європі Шекспір та інші, аж до сучасних. Навіть у недавні часи були поети, як […] Мандельштам, […], що написали дивовижні сторінки про Воклюз, акурат імітуючи Петрарку»3.

Зрештою, найрідніший дім він знайшов собі не в Італії, а там, де найбільш затишно почувався, – у невеличкій долині серед гір Провансу, що так і називається: Воклюз – «Міжгір’я» (Vaucluse, фр.). Тут, у містечку Фонтен-де-Воклюз, в околицях якого справді б’є джерело, з якого народжується річка Сорґ, або італійською Сорґа (згадаймо принагідно оту річку з сонета Зерова), були написані, замислені, початі найрозкішніші шедеври, малі й великі. З малих найяскравіше відбилась атмосфера Воклюзу, можливо, у канцоні «Chiare, fresche et dolci acque» (126):

Струмені кришталеві ясні,

в яких скупалась

єдина та, яку кохаю;

і дерева гілки приязні,

на які спиралась

(я, зачарований, зітхаю), —

духмяне різнотрав’я гаю

квітчало у стебельця

янгольське лоно, —

ефір, у владі Купідона,

де чар очей мені розкраяв серце:

священні води й луки,

моєї слухайте слова розпуки!

Коли так небо повеліло,

що я на присуд долі

навік свої склепити очі мушу,

волію упокоїть тіло

у вашім чуйнім колі,

щоб горі відпустити голу душу.

Без болю й скрухи рушу

В обійми смерті передчасно,

бо сподіванням тішусь,

що знайдуть мир і тишу

дух змучений і плоть нещасна:

душа – в блаженній високості,

в могилці серед квітів – кості.

Якби ж то повернулась

в розмай гордячка мила,

нехай би, озирнувшись на долину,

там поглядом ковзнула,

де в перший раз уздріла

мене в благословенну днину;

побачила б там каменину —

надгробок мій непишний —

і ніжно б так зітхнула,

що стиха б сколихнулась

могилка, а вона, невтішна,

сльозу змахне габою

і до небес обернеться з журбою.

Весняним цвітом крони

на неї засівали;

(мені коштовний спогад досі)

вона немов на троні:

її оповивали,

хмаринки цвіту, і на коси

спадали золотоволосі,

і на її туніку,

убравши у перлини

її саму й долину;

сідали пелюстки на ріку,

і тихе те кружляння,

здавалось, дихає коханням.

Я завжди твердив

у трепеті побожнім:

Вона прийшла із райських кущів —

я знаю твердо.

Лик вельможний,

манери, мова, сміх живлющий

зачарували мою душу,

мене від гордих істин

безжально відірвали.

Що робиш тут? – мене питали.

Я тут в гаю тінистім

такий шукаю спокій,

якого не знайду в обителі високій.

Якби тобі удосталь ті оздоби,

яких собі бажаєш,

могла б ти поміж люди вийти з гаю.


Разом з братом Ґерардо Франческо зійшов на верхівку однієї з гір Воклюзу, Мон-Ванту («Вітряної гори»), що височіє на 1912 м над рівнем моря і добре відома вболівальникам «Тур де Франс» як частина маршруту престижних велоперегонів і місце загибелі необачного британця Тома Симпсона. Оскільки Петрарка детально змалював це сходження і вказав точну дату – 26 квітня 1336 року, – воно вважається першим зареєстрованим в історії, що дозволяє деяким «фанатам» шанувати Франческо Петрарку також як «отця альпінізму». Насправді сам Петрарка надавав цьому сходженню іншого значення, про що мова трохи далі, оскільки подія ця, за деякими обставинами, пов’язана з написанням «Таємниці», саме того твору, що пропонує читачеві дане видання.

Однак далі в житті Франческо Петрарки відбувається подія не тільки значима, але набагато публічніша за все, що траплялося з ним досі: дійство, що розтяглося, в цілому, на кілька тижнів: увінчання Петрарки в Римі навесні 1341 року золотим лавровим вінком як короля поетів. Звісна річ, цей епізод не обминає жодна біографія поета, та й сам він не пропускав нагоди прямо і непрямо про нього згадати. Разом з тим, відшукати якісь конкретні подробиці практично неможливо, внаслідок чого доволі поширена думка, буцімто вся історія з увінчанням чи то вигадана, чи то дуже перебільшена. Насправді підстав сумніватися в самому факті «коронування» немає, але загадок навколо нього чимало. Річ у тім, що традиція увінчання лавром, пов’язана з культом Аполлона, покровителя мистецтв, захиріла ще за кілька сторіч до народження Франческо Петрарки і відновилася, фактично, тільки для нього, тут-таки знову згаснувши (Данте свого часу у Болоньї від такої честі відмовився). Хто був автором ідеї такого вшанування, точно невідомо: зі свідчень самого Петрарки можна зрозуміти, начебто звістка про церемонію заскочила його зненацька… Причому йому було запропоновано коронуватись на вибір – у Римі чи Парижі. Що вибрав поет? Він поїхав у Неаполь до короля Роберта, званого Мудрим, по дружню пораду… і той запропонував йому відбути церемонію в Неаполі. Петрарка ввічливо відмовився і, прийнявши від монарха у подарунок підбиту горностаєм багряницю (символ королівської шляхетності), вирушив у Рим.

Нам сьогодні видається законним і обґрунтованим найвище вшанування легендарного автора «Канцоньєре», взірця поетичної майстерності на всі часи. Але в 1340 році збірки ще не існувало (принаймні, в репрезентативному вигляді). Більше того, літературознавці й біографи охоче цитують слова поета, який називав «дрібничкою» свої поезії італійською, на противагу своїм же творам, написаним латиною. Наскільки щирою була така оцінка, ми ще побачимо, але вона підтверджує, що не любовна лірика італійською стала підставою до римського вшанування. Тоді латинська творчість? Грандіозна поема «Африка» ще тільки писалась, замислювались духовно-філософські трактати. Віршовані послання? Так. Але як для номінації на лаври? Ні. Енциклопедичного характеру книга про славетних римлян De Viris Illustribus теж іще не завершена. То що ж тоді?

На той час Петрарка вже зажив неабиякої слави як знавець і дослідник античної літератури. Його зусиллями в європейську культуру було повернено загублені твори і забуті імена, а з тими творами та іменами – втрачені ідеї, вчення, знання. Він започатковує інтерес до Платона, він знаходить і коментує рукописи, що перебували поза науковим обігом упродовж багатьох сторіч (щоб не заглиблюватись у ситуацію з монастирськими бібліотеками, пригадаймо сюжет з книгою в романі «Ім’я Рози» Умберто Еко), він аналізує стилістику мови великих римлян, Цицерона, Вергілія, чого, як видається, не робив до того ніхто. Він відроджує «літературність», стилістичне багатство вжиткової писемної латини (поезію вагантів, за визначенням – усну, тут не займаємо). Але, знов-таки, це заслуги, що потребують певного часу на осмислення їх суспільством. Однак, за браком ліпшої версії, зупинімось на тому, що Паризький університет, ймовірно, прагнув ушанувати обдарованого тоскан ця як перспективного, міжнародного класу експерта з античності (та найбільше за нього клопотався декан богословського факультету Роберто дей Барді). Що ж до Папської курії, з ініціативи якої, зрештою, було увінчано його на Капітолійському пагорбі в Римі, тут Франческо добре знали особисто як людину обдаровану (не в останню чергу завдяки Колонна). Останній штрих до розв’язання загадки коронування Петрарки на короля поетів читач знайде у посланні «До нащадків», де Франческо сам змальовує свій візит до короля Роберта, який по кількох днях спілкування з гостем і собі заповзявся вінчати його золотим лавром. Думаю, портрет славетного поета ми маємо доповнити надзвичайно істотною рисою, що її складно передати на полотні чи в мармурі, та яку можна, як у нашому випадку, вивести з фактів біографії. В наші дні цю рису зазвичай визначають чудернацьким, але, за аналогією, добре всім зрозумілим словом «харизма». Напевне, Петрарка посідав цю рідкісну властивість зачаровувати в особистому спілкуванні.

Якби Франческо Петрарка був нашим сучасником, наважусь стверджувати, він би зробився заповзятим користувачем Інтернету. Берусь навіть припустити, що він віддав би перевагу сервісу Livejournal. Власне, у подібному форматі він виявив себе сповна, залишивши нам багатющий «живий журнал» Петрарки на латині, у вигляді незчисленних прозових і поетичних послань – друзям, рідним, улюбленим античним авторам; інвектив – проти лікарів, проти французьких прелатів, проти «дурних аверроїстів»; збірки анекдотів; власних промов. Тут навіть путівник Itinerarium Syriacum, що змальовує шлях від Генуї до Палестини, із зазначенням визначних місць, радше туристичного, ніж паломницького характеру. Разом з відповідними листами адресатів, весь цей масив утворює унікальний «блог» Петрарки. Нехай пробачає читач лексику високотехнологічної доби, але, можливо, у такий спосіб нам легше буде правильно оцінити характер цієї спадщини. Річ у тім, що головним персонажем її виступає сам автор, Франческо Петрарка, з його уподобаннями, клопотами, тривогами, захопленнями, проблемами, страхами, радощами, з його честолюбством, амбіціями, комплексами… Так, так, з усім цим і не тільки. Чимало дослідників цієї спадщини, вражені таким «самомилуванням», по-перше, відзначали жахливий «егоїзм» автора, а по-друге – кричущу невідповідність особистості, що поставала з приватного листування, тій особистості, якою поставав Петрарка в ліриці і в «публічних» творах. Думається, нам, у XXI сторіччі, з нашим веб-досвідом, зрозуміліше прагнення зібрати пул друзів, яким дозволяється доступ до інтимніших сторін особистого життя; нам також зрозуміліше, що інтерес до інших може здійснюватись через інтерес до себе.

Ми знаємо, що гуманізм, «отцем» якого канонічно вважається Петрарка, – це інтерес до людини, людської індивідуальності. Та до якої «людини»? Якщо Петрарка не перший, хто у ХІV сторіччі зазирнув глибоко у свою душу, він перший, хто детально розповів про все, що він там побачив, поділився усім, що пережив, досліджуючи себе. Двісті років мине після Петрарки, доки інтерес до людини підштовхне Андреаса Везалія зробити розтин людського тіла, таємно роздобутого вночі на кладовищі. В результаті, анатом виправив понад двісті помилок в уявленні про будову тіла, що спиралось на праці визнаного на той час античного автора Галена. А як щодо духовної будови людини? Чи виправлено хоч одну помилку в уявленні про душу, відколи Франческо Петрарка зробив перший розтин людської душі – своєї власної? В усякому разі, ця робота відтоді не припинялась. Через сто років по тому, у XV сторіччі, блискучий поет, волоцюга і філософ Франсуа Війон повторював рефреном в одній зі своїх балад (Ballade des menus propos): Je connais tout, fors que moi même4. І сьогодні, видається, будь-хто з нас може повторити за ним слова (що переклав українською Леонід Первомайський):

Я знаю сну й пробудження хвилину,

Я знаю Рим і як він всіх скубе,

Я знаю і гуситську всю провину,

Я знаю все й не знаю лиш себе.


Задля справедливості варто зазначити, що, попри славнозвісний «егоцентризм» Петрарки, в його епістолярній спадщині міститься чимало неоціненної історичної інформації – треба тільки придивитись. Його лист з Венеції до давнього друга, архієпископа Генуї Ґвідо Сетте, написаний 1367 року, є унікальним історичним свідченням про трагічні події і голод у Золотій Орді у 60-ті роки XIV ст., документом, на який посилаються тюркологи – навіть ті з них, хто, може, не знайомий з лірикою Петрарки (в такому разі, ми їм радимо почитати). Взагалі, обсяг написаного такий великий, а коло спілкування настільки широке, що творча спадщина Петрарки в цілому дає уявлення і про добу, і про його сучасників. Біографи видатного майстра Сімоне Мартіні саме за двома сонетами Петрарки, написаними у листопаді 1336 року, датують прибуття художника в Авіньйон навесні того року. Сімоне Мартіні на замовлення молодшого друга зробив ілюстрацію до його улюбленого списку Вергілія і портрет монни Лаури. Портрет не зберігся, але ми знаємо напевне, що він був виконаний і що замовник залишився задоволеним, присвятивши майстрові та його роботі згадані два сонети (77 і 78-й). Хоча, як можна здогадатися, основна тема обох сонетів – кохання поета до Лаури, адже, за ліченими винятками (серед яких, втім, такі шедеври, як «Моя Італіє»), уся збірка «Канцоньєре» присвячена цій темі.

Тут ми наштовхуємось на чергову загадку в біографії і в особистості Петрарки. Як уже згадувалось, Петрарка сподівався здобути вічну славу своїми латинськими творами, зокрема епічною «Африкою», а канцони та сонети, написані «народною» (тобто італійською), мав нібито за іграшку. Цікаво, що таку оцінку, неодноразово, хоча й побіжно повторену автором, заведено брати за чисту монету. Тут варто уточнити, що традиційний переклад застосованого до «Канцоньєре» самим Петраркою вислову «Rerum vulgarium fragmenta» як «вірші народною мовою», що свого часу перекочував в українське літературознавство з радянського, хоч і не є хибним, однак аж ніяк не точний. (Недарма російський перекладач Олексій Бердников підшукав для свого перекладу «Канцоньєре» поетичніший відповідник – «Осколки на просторечии».) Насправді vulgaris можна перекласти, як «народний» у значенні радше «простонародний», на противагу іншому латинському прикметнику popularis, власне «народний». Петрарка, з типовою для нього самоіронією, вживає «Rerum vulgarium fragmenta», щоб відмежувати свою лірику, суто світську поезію, від «серйозних» творів, які писались на той час винятково латиною – єдиною мовою освіченої Європи. Народною мова Canzoniere постає вже в уяві сучасних філологів. У ХІV ст. італійська поетична мова, в основі якої істотно облагороджений тосканський діалект і новаторські знахідки творців Dolce stil nuovo, зрозуміла тільки певному колу інтелектуалів, цінителів поезії, більшою мірою в межах Північної та Центральної Італії. Простий люд Тоскани теж ніяк не міг сприймати цю рафіновану мову як «народну», а поза межами області вона взагалі була чужоземною. Але ця мова – зокрема зусиллями Ґвідо Кавальканті, Чекко Анджольєрі, Данте Аліг’єрі – вже виробила досконалі засоби поєднання живих почуттів з високою духовністю і самоаналізом. Петрарка, виливаючи свої почуття у кількох сотнях ліричних віршів, доводить їх форму, символіку і силу емоційного впливу до найвищого ступеня. Роками опрацьовуючи збірку, ретельно продумуючи порядок розташування поезій, редагуючи, вдосконалюючи, він, зрештою, представляє цю довершену титанічну і, безперечно, елітарну працю як «Окремі вірші простою мовою».

Значення «Канцоньєре» в історії національної мови Італії безперечне. Але нам, неіталійцям, можливо, помітніший інший аспект цього шедевра. І ключове слово в його визначенні – риторика. Мистецтво висловлення думки з усіма необхідними нюансами розвинулось в античності перш за все як ораторське мистецтво юристів і політиків, а також як школа літературної майстерності, а в Середньовіччя було поставлене на службу християнству як мистецтво проповіді і теологічного диспуту. Петрарка, засвоївши всі тонкощі риторики зі студіювання античних авторів (Цицерон, Овідій), а також – навчаючись на юриста, застосував засоби цієї науки до змалювання почуттів. Американський експерт з культури Ренесансу Чарлз Трінкаус, пояснюючи цей феномен, для точності вдається до фізіологічної термінології: «Ренесансний гуманізм зусиллями і під впливом Петрарки показав значення поезії та риторики як ефекторів5 інтимного зв’язку між раціональним мисленням і емоціями, думкою і дією, інтелектом і волею»6.

На жаль, тут не маємо нагоди детально обговорювати «Канцоньєре», але навіть структура збірки як така свідчить про її риторичну довершеність: 366 сонетів, канцон, секстин, балад і мадригалів згруповані навколо п’ятнадцяти ключових7. Всі численні переставляння віршів місцями, додавання нових завжди здійснювались автором у цьому непорушному ланцюжку з п’ятнадцяти творів, що визначають різні октави почуття з їх тонами, напівтонами, нюансами, обертонами. Кохання одного чоловіка до однієї жінки постає у всій неохватності, змальоване куртуазно, витончено, алегорично, довірливо, просто, розкрите через чутливість, побожність, психологізм, філософію, сповнене щастя, мрійливості, болю, каяття, страху… І все це, за висловом Яна Парандовського, «перша сторінка роману, якого ніхто вже ніколи не напише». Роман той пишеться, однак, донині. Октави «Канцоньєре» перемістились у музику – єдину, здатну висловити невимовне: мадригал «Non al suo amante» був написаний Якопо да Болонья, сучасником Петрарки, ще за життя поета, і відтоді вірші «Канцоньєре» не припиняли надихати композиторів Відродження – Палестріну, Чіпріано де Роре, Тромбончіно, Луку Маренцо і Клаудіо Монтеверді – і пізніших часів (варто згадати, принаймні, романтиків – пісні Шуберта і фортепіанні твори Ференца Ліста на сонети Петрарки), включаючи експресіоніста Шенберґа.

Впродовж сторіч наймогутніші літературні напрями європейської літератури – гуманізм, романтизм, поезія нового часу знову й знову відкривали для себе Петрарку. Тема надто вагома, щоб намагатись бодай побіжно тут її розкрити. Обмовмося тільки, що йдеться, майже винятково, про Петраркову «Канцоньєре». І якщо в слов’янську та східноєвропейську, а зокрема й українську культуру ім’я Петрарки прийшло відносно пізно (в українській традиції, якщо не брати до уваги окремі рядки, цитовані на зламі XVI—XVII сторіч таємничим Кліриком Острозьким чи то Мелетієм Смотрицьким, перші поодинокі переклади з Петрарки датують другою половиною ХІХ ст.), то, слід зазначити, прийшло вже з усталеним уявленням про вторинність (читай – незначущість) усього, створеного поетом поза «Канцоньєре».

Тим часом таке ставлення до латиномовної спадщини Петрарки на сьогодні, схоже, безнадійно застаріло. Спадщина ця неосяжна (заснована у 1904 році законом № 365 Італійської держави Комісія з видання творів Петрарки активної діяльності відтоді не припиняла, і сьогодні, по 110 роках плідної роботи, з поставленими перед нею завданнями ще не впоралась) і, з усією очевидністю, належно не була оцінена ні сучасниками, ні нащадками, включаючи найвідданіших послідовників поета, «петраркістів». Розвиток національних літератур у добу Відродження остаточно обмежив роль латини суто науковою цариною раніше, ніж хтось зумів знайти в історії європейської культури гідне місце для Петраркових еклог чи незавершеної поеми «Африка», в якій автор, поєднуючи ліричну лінію з епічним відтворенням історичних подій, вдався до стилістичних методів, зрозуміліших у наші часи, але неприйнятних для ближчих послідовників «отця гуманізму». Виняткова за своєю цілістю, грандіозна особистість Петрарки розкололась на уламки, і наступні епохи, окремі культурні течії обирали для себе той чи інший фрагмент здебільшого… з «Канцоньєре». Як на те, автор новітньої версії італійського перекладу «Африки», професор Вінченцо Ферра, зазначає, що в цій поемі «заховані тисячі сонетів, які ангажований любов’ю до Петрарки читач мав би видобути на світ Божий»8.

Саме інтерес до особистості автора «Канцоньєре» пробудив інтерес до його так званих автобіографічних творів, серед яких, перш за все, послання «До нащадків» (Posteritati). Перша редакція цього своєрідного документа була написана, ймовірно, близько 1350 року, одного з так званих Ювілейних років, найліпших для паломництва в Рим, яке Петрарка здійснив, принагідно, вперше в житті, зазирнувши у Флоренцію на запрошення Джованні Боккаччо. Вони вперше зустрічаються особисто, але Боккаччо вже написав за три роки до того Vita Petracchi – «Книжку про життя і звичаї Франческо Петрарки», свого кумира. Той нині підбиває підсумки свого життя: пише листи безсмертним – Вергілію, Титу Лівію; складає збірку вибраного зі свого листування, за зразком «Листів Цицерона». Можливо, до написання Posteritati його надихнула також робота над «Книгою про славетних» (De Viris Illustribus). Уже в перших рядках Posteritati знаходимо алюзію до «Життя дванадцяти цезарів» Светонія: був я, заявляє Петрарка, «походження ні надто високого, ні низького, але – як Август про себе сказав, – з родини стародавнього кореня».

Беручись до обговорення автобіографічних творів Франческо Петрарки, до портрета автора маємо додати не надто помітну, але надзвичайно важливу рису – іронічну усмішку, що, можливо, ховається в кутиках вуст або грає іскорками в очах. Це особлива іронія, якої тривалий час не траплялось у літературі до Петрарки і яка на тривалий час зникла після нього. Натомість вона чимало може пояснити в особистості Франческо Петрарки. Здебільшого прихована, але невідступна, хоч би на що спрямована, вона завжди пропущена через власну особистість. Це завжди, більшою чи меншою мірою, самоіронія. Тому, коли Петрарка зізнається у посланні «До нащадків», що брався до виконання розмаїтих місій здебільшого заради самих подорожей і з бажання побачити нові краї, його слова не слід сприймати буквально, хоча любов до подорожей справді невід’ємна риса його вдачі. Але за удавано наївним зізнанням ховається гірка іронія. Адже численні місії, що бере на себе Франческо Петрарка, зазвичай закінчуються невдачею. Як, зокрема, й головна його політична ідея – сприяти поверненню папи в Рим, на здійснення якої поклав стільки зусиль і якій навіть у коротенькому посланні присвячує окремий пасаж. Розчарувавшись у папі, він згодом звернеться до імператора Священної Римської імперії Карла IV, і той прийде в Італію на заклик поета, вінчається в Мілані і в Римі і піде геть у своїх імператорських справах, квапливо залишивши італійську глушину, а Петрарка відсилатиме йому наздогін гнівні інвективи. Щоправда, похід Карла в Італію в посланні «До нащадків» не згадується, як і чимало фактів з більш раннього періоду 1343—1348 років. Але наприкінці побіжно згадуються обставини з початку 1370-х. За деякими даними, Петрарка планував включити Posteritati у так звані «Старечі» послання (Seniles) окремою і останньою, XVIII книгою, що дозволяє деяким дослідникам дивитись на звернення «До нащадків» як на своєрідний заповіт прийдешнім поколінням. Але не виключено, що сучасне покоління упізнає в цьому творі славетного мужа деякі риси отих CV9, які ми складаємо у розрахунку на потенційного роботодавця і в яких, змальовуючи факти своєї біографії і свої особисті риси й особистий досвід, робимо це так, щоб читач зрозумів, до якого ідеалу ми завжди прагнули і на що чекаємо з його боку. Мармуровий Петрарка спускається з п’єдесталу й опиняється серед нас, таким собі Франческо, обдарованим європейцем, що вже чогось досяг, але, попри кризу середнього віку, не припиняє шукати свого місця в житті, хоче справити краще враження на спільноту, але найперше – на себе самого.

Можливо, нас іноді віддаляє від нього ілюзія, нібито він жив у світі, геть відмінному від нашого, і перед ним стояли проблеми, що згодом, упродовж сторіч, були вирішені людством (можливо, навіть завдяки поширенню гуманізму?). Натомість і прихід до влади авантюриста і демагога на хвилі народного гніву і стихійного бажання суспільних перемін, і криваве протистояння двох братніх народів за панування на Кримському узбережжі – хіба не нагальні загрози нашого часу? Тільки конкретизація обставин переносить їх у часи Петрарки: в першому випадку це римське повстання Нікколо (Кола) ді Рієнцо, який сам надихався ідеями Петрарки, і якого Петрарка гаряче підтримав, і в якому дуже скоро розчарувався; а в другому – це чорноморська суперечка Генуї та Венеції, у спробах залагодження якої діяльно, хоча й безуспішно, брав участь Франческо Петрарка.

Інший твір, що відносять до автобіографічних, «Таємницю», він написав у період духовної кризи. Обставини неспокійного життя лауреата (у випадку Петрарки можемо вживати слово у його первинному розумінні) повсякчас запалювали його новими сподіваннями, щоразу приводячи до чергових розчарувань. 1343 року у нього народжується ще одна позашлюбна дитина – донька Франческа; брат Ґерардо постригається в ченці; помирає його вельможний друг – король-інтелектуал Роберт, і Петрарка вирушає в Неаполь з папською місією, як зазвичай – без бажаного результату. У якийсь день того року він пише сім покаянних псалмів. Він відчуває, що життя його дійшло до поворотного пункту. Але наближення цього періоду він відчував іще давно. Іще 1336‐го, під час сходження на Мон-Ванту.

Тодішній свій стан, оте осяяння, що нині називають англійським словом insight, а латиною називали – revelatio, поет змалював з типовим для нього поєднанням алегоричності й естетизму, з краплиною містицизму і не без самоіронії, розповівши в одному з послань «До родини» (Familiares V 1) про свій, спільно з братом Ґерардо, похід на верхівку гори Ванту. В розповіді знаходимо кілька подробиць, для автора символічних, судячи з того, що до цих образів він вдавався згодом знову і знову. Діставшись роздоріжжя на шляху до вершини, вони з братом обирають різні стежки: Ґерардо – пряму й прямовисну, Франческо – зручнішу, положисту. Петрарка часто у своїх творах говорить про життя як про шлях, стежку, а про життєвий вибір як про роздоріжжя; тож зазначмо, що Ґерардо згодом став ченцем, обравши таким чином пряміший шлях до спасіння душі. Скоро Франческо переконується, що легший шлях не завжди ліпший – його спадиста стежка петляє, забираючи сили і час: «неможливо […] зійти на вершину, спускаючись». Тому Ґерардо опиняється на місці призначення раніше. З найнеобхіднішого Франческо прихопив із собою в похід «Сповідь» Блаженного Августина. Милуючись з вершини на Альпи, Італію та Прованс, він замислюється про швидкоплинність життя і тягар гріхів і розгортає навмання «Сповідь». «Люди йдуть споглядати височину гір, глибини океану, хвилі морів, простори річок і круговорот зірок, але на себе самих погляду не звертають», – прочитав він («Сповідь» Х 10, 15). Після чого обернув свій зір всередину себе10.

Згодом, знову перечитавши «Сповідь» (хтозна вкотре), напевне, у згаданому 1343-му, Петрарка складає уявний діалог свій з Августином, у присутності мовчазної Істини, на тему байдужості до мирського (De contemptu mundi). Він називає цей твір своєю таємною книжечкою, не призначеною для стороннього ока. Якщо дата справедлива, то був драматичний щоденник духовної кризи. Але з повного, відомого нині тексту ми можемо зробити висновок, що він редагувався наприкінці 1340-х (смерть Лаури) і, ймовірно, у 1350-ті роки. Про свою обізнаність з текстом згадували за життя Петрарки Джованні Боккаччо, Франческо Неллі і Барбато да Сульмона, але опублікований діалог був лише посмертно, що дозволяє деяким дослідникам дивитись на «Таємницю» як на духовний заповіт Петрарки. В деяких перекладах твір видавався як «Сповідь». У ньому читач нового часу (треба думати, певною мірою неочікувано) відкрив для себе найвищого ґатунку психологізм і винятковий зразок психоаналізу на матеріалі пізнього Середньовіччя. Повна назва De secreto conflictu curarum mearum частіше перекладалась дослівно, як «Про потаємне протиборство моїх турбот», але саме байдужість до мирського, «contemptu mundi» (з основної назви діалогу), є способом зцілення, який пропонує Франческо Блаженний Августин.

Форма діалогу, взагалі освячена античною традицією, – до неї вдавались Платон і Арістотель, – викликає законні асоціації з улюбленим автором Петрарки, Цицероном, надто що впродовж трьох днів розмови і Августин і Франческо щедро цитують славетного римлянина. Але уважне порівняння «Таємниці» з діалогом «Про старість» і «Тускуланськими бесідами» розкриває всю оригінальність задуму «Таємниці» і новизну здійсненого. У Цицерона діалог спрямований на читача і, по суті, є формою монологу чи промови, рушіями якої стають репліки, потрібні як привід для висування нових аргументів, переходу до чергового аспекту. У Петрарки діалог – часто сократівський за способом – не передбачає іншого слухача, крім Істини, іншого читача, крім Петрарки («ти, книжечко моя, уникай людського тлуму і, вірна імені своєму, задовольняйся моїм товариством, бо назвав я тебе Таємницею»). У Цицерона ролі учасників діалогу сталі, раз назавжди розподілені (зайве уточнювати, у Платона теж) – це учитель і учень/учні або п’ятеро друзів, як у «Тускуланських бесідах». Що маємо у «Таємниці»? Блаженний Августин, поява якого змушує Франческо зашарітись від збентеження, бере на себе роль не так вчителя, наставника, як старшого, більш досвідченого товариша. У перший день, коли Августин переконує Франческо в необхідності медитації і зосереджених роздумів про неминучість смерті, той підігрує Блаженному, слухняно подаючи наївні учнівські репліки, посилаючись на брак кмітливості. Однак скоро ми усвідомлюємо, що постать самого Августина представлена у розвитку. Не можна сказати, що він геть не відповідає нашим уявленням про Августина історичного, але його прихильність до стоїцизму нагадує радше Августина раннього періоду, яким знаємо його з творів «Про порядок» чи «Про блаженне життя», ніж Августина «Сповіді». І першим відзначає це Франческо: «Ти хочеш нагадати мені про стоїчні приписи, що суперечать загальнопоширеним уявленням і стоять ближче до ідеалу, ніж до практики». Зрештою, Августин сам пропонує йому відкинути схиляння перед авторитетом і дає карт-бланш Франческо, який «з трепетом» вступає у дискусію. Суперечка триває в цьому ключі, аж доки Франческо ідентифікує себе з Августином, обираючи смоківницю духовного осяяння Августинової «Сповіді» замість лавра своєї слави. Відтак починається спільна робота із самоаналізу, спрямована на зцілення від внутрішнього конфлікту, впродовж якої обидва учасники діалогу навперейми цитують Вергілія, Цицерона, Сенеку і самого Петрарку. Можливо, в наступних двох днях дебатів Августин – це Петрарка, яким він бачить себе у майбутньому, за умови зцілення, а Франческо – це лауреат Петрарка ще до того, як Істина застукала його вночі, в годину розпачу, але головним персонажем «Таємниці» є оновлений античний діалог; і відколи Петрарка його розпочав, діалог цей триватиме вічно. «Я людина двох світів, що дивиться одночасно назад і вперед», – зізнався Петрарка у передньому слові до свого «Життя славетних мужів». Канадська теолог М. О’Рурк Бойл, переводячи цю думку в контекст духовних творів Петрарки, зазначає, що «благочестя середньовічного поета може бути щирим, але благочестя ренесансного поета іронічне. Якщо Петрарка опиняється в непевній позиції між цими двома культурами, як дволикий Янус, то благочестя його має бути підозрілим: двозначним чи, принаймні, двоїстим»11. Але суперечка між стоїцизмом і середньовічним християнством, між Арістотелевим дуалізмом і тринітаризмом Августина, яку бачать між рядками «Таємниці» теологи, не заступає нам універсальнішого діалогу.

Заручники лінеарного уявлення про час, маючи позаду минуле, а попереду майбутнє, ми схильні бачити Середньовіччя якщо не темною, то «темнішою» добою, а Відродження, звісно, добою дедалі світлішою, коли зароджується гуманізм; далі гуманізм розвивається у набагато більший гуманізм і… Яким чином тоді людство знову й знову опиняється на краю чергової духовної кризи?

«Був час, коли поети, так само, як решта їхніх сучасників, не тільки вірили у надприродне, але й знали точно його будову і могли легко його уявити. Первинна форма поезії […] це гімн поринулості в Бога. Поволі народжується припущення, що це надприродне не є лицем природи. Скажемо, що припущення це народилося з Петраркою. Від тієї миті не вважалося більше, що Бог створив природу, оскільки людина, на свій розсуд, могла її інтерпретувати. Поезія перестала бути словом Божим. Кожна річ почала прибирати, разом з людиною, свого характеру творіння, а божественне – віддалятись, знову ставши непізнаваним. Картини пам’яті поставали у світлі споглядання природи, і поезія вичерпувалась грою відблисків. Людина виявилась замкненою у своїй глибині, пам’яті», – писав засновник герметизму і неофіт Джузеппе Унґаретті12 наприкінці 1940-х, тобто за 600 років по написанні Петраркою «Таємниці».

Безперечно, духовні пошуки Франческо Петрарки відбувались на зламі двох великих епох. Але хоч би в яку добу жила людина, духовні пошуки завжди приводять її до цього «зламу», де по один бік болісне усвідомлення своєї недосконалості, по інший – надія на зцілення. На черговому зламі епох, наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя, наш геніальний український вчений, далекий від релігії раціоналіст І. І. Мечников по роках духовних, філософських і природничих пошуків прийшов до висновку, що дисгармонія і обумовлене нею прагнення до гармонії спрямовують розвиток природи13, ілюструючи свою ідею вражаючим масивом природничих спостережень. Тим часом діалог, розпочатий понад 600 років тому Франческо Петраркою і проілюстрований цитатами з античних авторів, спрямовує пошуки духовної гармонії, обростаючи дедалі новими аргументами учасників, що приєднуються.

Влітку 2013 року в заснованому шведом Акселем Мунте унікальному культурному центрі Вілла Сан Мікеле на Капрі (точніше, на Анакапрі) відбулась прем’єра спектаклю «Між небом і землею», поставленого Алесандром Нордштрьомом за текстом «Таємниці» Франческо Петрарки. Режисер, що не визнає кордонів, працюючи в Швеції, Білорусії, Росії, Італії, Україні, зумів розкрити таємницю Петрарки, поєднавши у виставі середньовічну і сучасну духовність, текст діалогу із сонетами «Канцоньєре», атмосферу домірної капели між морем і небом з фортепіанною музикою. Сама Істина заговорила в його інтерпретації (забравши репліки Августина). Місцева курортна подія тодішнього літа, попри її мікроскопічність на тлі світового шоубізу, певною мірою знакова: можливо, ми вже готові збирати докупи велетенську спадщину Франческо Петрарки, припасовуючи її елементи один до одного. Можливо, тоді нам відкриється шлях до зцілення від духовних суперечностей – своєї єдиної, але тяжкої недуги, – який він шукав до самісінької смерті і який, на певному етапі свого життя, починає шукати чи не кожен з нас.

Володимир Чайковський

1

«Тріумф Смерті» – перший із своєрідного циклу «Тріумфів» Петрарки. Останній з них, «Тріумф Слави», Петрарка написав незадовго до власної смерті.

2

Автентичність скелета підтвердив радіовуглецевий аналіз, а також дані «медичної карти»: сліди переламів ребер – травми, якої зазнав Петрарка замолоду.

3

Професор Карло Оссола в інтерв’ю Розанні Фонсека (Il professor Carlo Ossola intervistato da Rosanna Fonseca (UTET Cultura) на www.passioneperlacultura.it.

4

Я знаю все, за винятком себе самого (старофр.).

5

Ефектор (у фізіології) – кінцевий елемент рефлекторної дуги, тобто місце здійснення рефлексу.

6

Charles Edward Trinkaus, The Poet as Philosopher: Petrarch and the Formation of Renaissance Consciousness. September 10th 1979 by Yale University Press.

7

30, 50, 62, 79, 101, 107, 118, 122, 145, 212, 221, 266, 271, 278, 364. Цікаве дослідження з цього питання – The Anniversary Poems in Petrarch’s Canzoniere автора Dennis Dutschke у часописі Italica Vol. 58, № 2 (літо 1981), pp. 83—101.

8

Ferra Vincenzo. Interpretare e tradurre l’Africa di Petrerca (на http://www.provincia.padova.it).

9

Curriculum vitae (лат.) – резюме.

10

Ґрунтовна доповідь на цю тему, зроблена Ніколасом Манном у Варвікському університеті, доступна в Світовій мережі: Nicholas Mann, Petrarch at the crossroads (a paper given at the University of Warwick in 1992 in honour of Donald Charlton).

11

O’Rourke Boyle Marjorie. Petrarch’s Genius: Pentimento and Prophecy. Press: University of California, 1991 (с. 2).

12

Ungaretti Giuseppe. Innocenza e memoria. Цит. за: Graziano Maria Luisa. Le rime setose del canzoniere di petrarca (tessute dal bozzolo delle sue memorie) на http://www.thefreelibrary.com.

13

Цю ідею викладено, зокрема, у двох його ґрунтовних працях «Етюди оптимізму» та «Етюди про природу людини».

До нащадків моє послання; Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Подняться наверх