Читать книгу По той бік раю - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд - Страница 13
Книга перша
Романтичний егоїст
Розділ 2
Шпилі й ґаргулі
ОглавлениеСпочатку Еморі помітив тільки густе сонячне проміння. Воно повзло зеленим дерном, танцювало на віконному склі, пливло довкола верхівок веж і зубчастих стін мурів. Поступово він зрозумів, що справді йде Університетською вулицею. Йому було ніяково за свою валізу, тому він тренував у собі новий навик – дивитись прямо перед собою, не озираючись на перехожих. Кілька разів (і він міг заприсягнутись, що це так) на нього оглядались здивованими поглядами. Він подумав на мить, що якось не так виглядає (шкода, що він не встиг поголитись зранку в поїзді). Він почувався дуже скутим і незграбним серед молодиків у білих фланелевих костюмах і з непокритими головами. Судячи із того, як упевнено вони прогулювались, то, мабуть, були старшокурсники.
Будинок 12 на Університетській вулиці виявився величезним старовинним особняком, і хоча він виглядав занедбаним, Еморі знав, що тут живе щонайменше дюжина першокурсників. Поспіхом познайомившись із господинею, він вийшов для дослідження території. Але, пройшовши лише квартал, із прикрістю усвідомив, що він, мабуть, єдиний тут у капелюсі. Він квапливо повернувся у номер 12, скинув свій котелок і вже з непокритою головою побрів униз по Нассау-стрит, зупиняючись, щоб розглянути фотографії спортсменів у вітринах, а заразом і великий портрет Алленбі, капітана футбольної команди. Над вікном кондитерської він побачив вивіску «Цукерня», це здалось йому заманливим, отож він зайшов і сів у високе крісло.
– Шоколадний сандей, – сказав він темношкірому офіціанту.
– Ще щось? Булочку із беконом?
– Гаразд.
Булочки йому засмакували, і він ковтнув цілих чотири, а потім ще подвійний шоколадний десерт і аж тоді відчув приємне полегшення. Кинувши оком на прапорці, шкіряні вимпели і плакати дівчат, які рясно вкривали стіни, він вийшов і почимчикував далі по Нассау-стрит, заклавши руки в кишені. Поступово він почав розрізняти старшокурсників від вступників, хоча першокурсникам належало ходити в уборах лише з понеділка. Були й такі, хто аж занадто напоказ вдавали тутешніх (то, вочевидь, були першокурсники). Новачки прибували із кожним поїздом, їх одразу поглинав натовп у білих костюмах, без капелюхів і навантажений книжками. Здавалося, єдина функція цієї юрби – сновигати вгору і вниз вулицею, випускаючи завіси сигаретного диму. Десь до обіду Еморі усвідомив, що тепер новоприбулі дивляться на нього як на випускника. Він відчайдушно намагався виглядати загадково-значливим і водночас скептичним: після детального аналізу довколишніх облич такий вираз здавався йому найбільш доречним.
О п’ятій годині він відчув настирливу потребу обмовитись із кимсь. Він завернув додому, щоб подивитись, чи хтось уже приїхав. Піднявся хисткими сходами, потім ретельно оглянув кімнату: намагатись причепурити її якось, окрім як прапорцями і знімками дикої природи, годі було й сподіватися. Хтось постукав у двері.
– Заходьте!
У дверях з’явилось довгасте обличчя із сірими очима і компанійською посмішкою.
– Молоток є?
– Ні, вибач. Може, у господині щось таке є?
Незнайомець зайшов до кімнати.
– То ти – мешканець цього притулку?
Еморі ствердно кивнув.
– Це страхітливий хлів та ще й за такі гроші!
Еморі не міг не погодитись.
– Я оце думав переїхати до кампусу, – сказав він, – але, кажуть, там мало першокурсників, і вони якісь лякливі. Та й що там робити? Хіба що вчитись.
Сіроокий вирішив зазнайомитись.
– Мене звати Голідей.
– Блейн.
Вони потисли один одному руки. Еморі посміхнувся:
– Де ти готувався?
– В Андовері, а ти?
– У Сент-Реджисі.
– Справді? В мене там кузен вчився.
Вони трохи поговорили про кузена, а потім Голідей сказав, що зустрічається з братом о шостій, щоб повечеряти.
– Приєднуйся, перекусимо разом.
– Гаразд.
Отак Еморі й познайомився із Берном Голідеєм (сіроокого звали Керрі) протягом скромного обіду, що складався із рідкої зупи і блідих овочів. Вони почали розглядати інших першокурсників (ті сиділи або невеликими групками і виглядали доволі скуто, або більшими компаніями і почувались, ніби у себе вдома).
– Кажуть, університетська їдальня препогана, – сказав Еморі.
– Є такі чутки. У всякому разі, однаково треба платити, з’їси ти там щось чи ні.
– Це ж – паскудство!
– Ошуканство!
– У Принстоні доведеться все ковтати на першому курсі. Майже як у школі.
Еморі погодився.
– Але справжнє життя таки тут, – наполягав він. – Я б не вступив у Єль навіть за мільйон.
– І я теж.
– Ти вже знаєш, чим будеш займатись? – запитав Еморі в Керрі.
– Я – ще ні. Берн хоче працювати у «Принці». Знаєш, є така щоденна університетська газета?
– Так, знаю.
– А ти щось для себе обрав?
– Загалом, так. Хочу спробувати грати за команду першого курсу.
– А ти грав у Сент-Реджисі?
– Трохи, – додав Еморі з удаваною скромністю, – але я так жахливо схуд, ганяв до знемоги.
– Ти зовсім не худий.
– Я був доволі моцний минулої осені.
– Он як!
Після вечері вони пішли в кіно, Еморі із захопленням прислухався до дотепних коментарів хлопця, який сидів попереду, а також до диких вигуків, що лунали в залі.
– Йуху!
– «Мій любий – ти такий міцний і сильний, – але такий ніжний…»
– У клінч![4]
– У клінч давай, у клінч!
– Цілуй, цілуй її швидше!
– А-а-а-а!
Якась компанія почала горлати «Біля моря», і всі із запалом їх підтримали. І враз усе перетворилось на суцільну какофонію під тупіт ніг, а далі на безкінечний недоладний спів:
О-о-о-о!
Працює люба на заводі,
Варить мармелад.
І все було б гаразд,
Але мене, кохана, не дури,
бо знає кожен з нас,
Всю нічку довгу мармелад не вариш ти.
О-о-о-о!
Виходячи із кінотеатру в тисняві натовпу, вони кидали і ловили на собі допитливі погляди. Еморі вирішив, що треба поводитися так, як поводили себе старшокурсники у передньому ряду: закинувши руки на спинки крісел, уїдливо і гостро, але водночас із домішкою поблажливості, коментувати фільм.
– Хто хоче сандей чи джигер? – запитався Керрі.
– А чом би й ні?
Вони всмак повечеряли і неквапно поплентались додому.
– Чудовий вечір!
– Класний.
– Будете сьогодні розпаковуватися, хлопці?
– Мабуть, так. Пішли, Берне.
Еморі побажав їм «на добраніч», а сам вирішив ще трошки посидіти на ґанку.
Велетенські крони дерев темніли чорним гобеленом на тлі сутінкового неба. Ранній місяць залив усе блідо-голубим сяйвом, і, погойдуючись у прозорому місячному павутинні, линула з темряви пісня, сповнена чи то смутку, чи жалю за чимось, що безповоротно зникло.
Він пригадав, як випускник, що закінчив університет ще у 90-х, розповідав йому про одну з улюблених витівок Бута Таркінгтона:[5] той полюбляв удосвіта, стоячи посеред кампусу, виспівувати тонко пісні до зірок, чим викликав у дрімотливих студентів змішані емоції (залежно від їхніх настроїв).
Раптом десь із передсвітанкової темряви Університетської вулиці випірнула біла фаланга: фігури в білих футболках і білих шортах ритмічно крокували вулицею, лікоть до ліктя, високо піднявши голови, і співали:
Кроком руш, кроком руш!
В Нассау-Холл – додому всі,
Кроком руш, кроком руш
В найкраще місце на землі!
Ми йдемо, ми йдемо,
Куди би не занесло нас,
Відкритий шлях у всіх світах,
Але в Нассау рушати час!
Коли бадьора процесія наблизилась, Еморі заплющив очі. Пісня злетіла так високо, що щезли всі голоси, крім солістів – вони переможно пронесли мелодію через верхню ноту і опустили її знов у цей фантастичний хор. Еморі розплющив очі (він боявся, що реальний образ зруйнує цю прекрасну ілюзію єднання).
Він жадібно втягнув повітря. На чолі хвацького загону крокував Алленбі – капітан футбольної команди. Стрункий і мужній, він ніби відчував, що цього року весь коледж із надією дивиться на нього, бо саме він, зі своїми ста шістдесятьма фунтами ваги, має вибороти перемогу, змітаючи блакитно-червоні лінії супротивника.
Зачарований, Еморі дивився, як проходить повз нього міцно злютований стрій. Обличчя їхні було важко розгледіти над спортивними сорочками, голоси злились у переможній ході. А потім процесію поглинула туманна темінь арки Кембела, і голоси затихли десь у напрямку кампусу.
Ще кілька хвилин Еморі сидів нерухомо. Йому було дуже прикро, що правила забороняють першокурсникам виходити з дому після відбою. А так хотілось прогулятися тінистими, насиченими запахами провулками! Отам, де старовинний коледж Візерспун, немов величний прабатько, вкриває своїм покровом Вігів і Кліо – своїх античних дітей, де Літл, як чорна ґотична змія, звивався до Кайлера і Паттона, а вони кидають таємничі тіні на пологий укіс, що пірнає прямо в озеро.
При денному світлі Принстон поволі проступав перед його очима – Вест і Реюніон, відлуння шестидесятих, Зал сімдесят дев’ять – гордовитий, із червоної цегли, Верхня і Нижня Пайни – аристократичні зразки епохи, не надто задоволені своїм розташуванням серед крамарів. А увінчували обрій дрімотні шпилі веж Холдера і Клівленда, що стрімко врізалися в голубе небо в єдиному порусі.
Він із першого погляду полюбив Принстон – його розморену красу, його значущість, яку він не міг до кінця осягнути, дикі нічні пробіжки у місячному сяйві, гарних удатних хлопців у гонитві за спортивними перемогами, і над усім цим – дух суперництва, що витав скрізь. Уже від першого дня, коли із дикими очима, немов сп’янілі і виснажені першокурсники, сидячи в спортивній залі, вони обрали президентом когось з Гілл Скул, віце-президентом – якусь знаменитість із Лоренсвілля, а секретарем – хокейну зірку з Сент-Пола, аж до самого закінчення другого курсу, – вона була присутня у всьому, ця всепоглинаюча система поклоніння обраному колу.
Еморі був єдиним із Сент-Реджиса. Він споглядав, як розростались і переформовувались угруповання випускників Сент-Пола, Гілла, Памфрі, як у їдальні вони їдять за окремими столами, як перевдягаються в своїх закутках у спортивному залі, як вибудовують довкола себе бар’єр із менш важливих, але амбіційних, щоб відмежуватись від дружніх, але злегка розгублених учнів середніх шкіл. Усвідомивши це, Еморі зненавидів обурливі соціальні межі, отой штучний поділ, вигаданий сильними, щоб заохочувати своїх компаньйонів і тримати на відстані слабших.
Він вирішив стати одним із перших на своєму курсі. Записався на футбольні тренування для першого курсу. Але коли його вже відзначили в «Принстонівці», він серйозно травмував коліно (що до кінця сезону викинуло його з гри). Він був змушений ретируватися і обдумати ситуацію.
«Універ 12» вимикав цілу низку запитань. Були там троє чи четверо непримітних, заціпенілих хлопців з Лоренсвілля, двоє хлоп’яків із приватної школи в Нью-Йорку (Керрі Голідей охрестив їх «плебеями-пияками»), хлопець-єврей також із Нью-Йорка і, як компенсація для Еморі, – двоє братів Голідеїв, які йому одразу заімпонували.
Голідеїв усі вважали близнюками, але насправді темноволосий Керрі був на рік старший од свого брата-блондина Берна. Керрі був високий, із веселими сірими очима і усмішкою, що із першого погляду викликала приязнь до нього; він одразу став ватагом гуртожитку. Якщо хтось раптом нагострював роги – він їх стримував, був таким собі суддею і встигав смішити всіх своїми в’їдливими коментарями. Еморі почав закладати фундамент їхньої майбутньої дружби, яскраво змальовуючи те, яким мало б бути і яким є насправді університетське життя. Керрі не був схильний сприймати все всерйоз і щиро-дружньо стримував його вибухи протесту проти нерівності в соціальній системі. Але оскільки їх симпатія була взаємною, він сприймав усе з інтересом і поблажливістю.
Берн, світловолосий і мовчазний, з’являвся завжди непомітно, крадькома пробираючись вночі до своєї кімнати або вислизаючи зранку до бібліотеки. Він готувався до конкурсу в газеті Принстона, із запалом змагався проти ще сорока претендентів на перше місце. В грудні він зліг із дифтерією, і хтось посів його місце. Але повернувшись до навчання в лютому, він знову кинувся штурмувати вершини. Звичайно, із таким його способом життя в Еморі було мало шансів дізнатись, яким був Берн насправді (оскільки їх спілкування обмежувалось кількома фразами в перервах між лекціями).
Еморі був дуже невдоволений, як усе складалось. Йому бракувало того статусу, який він завоював у Сент-Реджисі (де його знали і де ним захоплювались). Хоча Принстон стимулював його, і ще багато було попереду всього, що могло б розбудити в ньому талант Макіавеллі, якби він тільки міг за щось зачепитись. Його цікавили елітарні університетські клуби (він почерпнув деяку інформацію про них минулого літа від одного випускника, який знехотя цим поділився): «Плющ» – відокремлений і демонстративно аристократичний; «Котедж» – вражаюча суміш блискучих авантюристів і чепурно вбраних жевжиків; «Тигр» – широкоплечий і атлетичний, він чесно плекає стандарти, закладені в підготовчій школі; «Капелюх і мантія» – антиалкогольний, дещо релігійний із значним політичним впливом; є ще королівський «Колоніал», а ще – літературний «Чотирикутник» і десятки інших, різних за віком і статусом.
Те, що могло виділити студента першого курсу із юрмиська, таврувалось ганебним словом «викаблучник». Перегляди фільмів завжди супроводжувались їдкими коментарями. Але коментувати їх занадто голосно – викаблучуватися, обговорювати клуби – викаблучуватися. Зайняти принципову позицію, наприклад, щодо вечірок з алкоголем чи повної відмови від них – викаблучуватися. Загалом, бути чимось відмінним від усіх – не схвалювалось. Впливовими особами були тільки ті, хто не був принциповим. І так тривало, аж поки на клубних виборах на другому курсі кожному не пришивали певний лейбл до закінчення університету.
Еморі зрозумів, що писати для «Літературного журналу Нассау» не принесе жодної користі, але місце у штаті «Принстонівця» забезпечить хороші зв’язки. В нього виникли примарні надії зажити хмільної слави, виступаючи на сцені Англійського драматичного гуртка, але його фантазії дуже швидко згасли, бо він збагнув, що найблискучіші мізки і таланти збираються у «Трикутнику» – комедійному музичному клубі, який кожного року їздить у грандіозне різдвяне турне.
А тим часом він почувався напродив самотньо і безпорадно серед решти спільноти. Нові бажання й амбіції нуртували в його свідомості. Весь перший семестр він заздрив найменшим проявам успіхів однокурсників і ніяк не міг зрозуміти, чому їх з Керрі не зарахували одразу до еліти курсу.
Багато вечорів провели вони, сидячи біля вікна на Університетській, 12, спостерігаючи, як однокурсники виходять і заходять в актовий зал, помічаючи, як довкола більш успішних студентів гуртуються їхні нові супутники, як хтось поодинокий швидким кроком перетинає подвір’я з опущеними очима, заздрячи згуртованості великих університетських об’єднань.
– Ми – жалюгідний середній клас, ось хто ми! – поскаржився він Керрі одного дня, лежачи на канапі і добиваючи пачку «Фатімас» одну сигарету за одною.
– А чом би й ні? Ми заради цього приїхали до Принстона, щоб нас так само сприймали учні невеликих коледжів, щоб відчувати свою зверхність, свою впевненість, краще одягатись, щоб хизуватись, врешті-решт.
– Не в тому річ, я не проти цієї убогої кастової системи, – зізнався Еморі. – І мені навіть подобається ідея правлячої верхівки, але, заради всього святого, Керрі, я мушу бути одним із отих, що нагорі.
– Але зараз, Еморі, ти просто роздратований буржуа.
Еморі якийсь час лежав мовчки.
– Може, ненадовго, – врешті-решт озвався він, – але тяжка праця залишає прикрі сліди, а я це ненавиджу!
– То – радше почесні шрами. – Керрі раптом вистромив шию з-за вікна. – Поглянь, он Лангедак! Ти ж хотів його побачити, а одразу за ним – Гемберд.
Еморі різко підскочив і кинувся до вікна.
– Ага! – сказав він, розглядаючи цих знаменитостей. – Гемберд – сильний, зразу видно, але цей Лангедак – просто неотесаний, хіба ні? Я таким не довіряю. Але алмази здаються досить грубими, поки не ограновані.
– Хтозна, – сказав Керрі, коли хвиля емоцій спала, – ти ж у нас літературний геній. Тобі видніше.
– Цікаво… – Еморі затнувся. – Чи міг би я отаким бути? Думаю, що міг би. Звучить, мабуть, дико, але я б цього нікому не сказав, окрім тебе.
– То пиши, чого чекаєш? Одрости волосся і пиши вірші, як отой Д’Інвільє в «Літературному клубі».
Еморі ліниво дотягнувся до стосу журналів на столі.
– Читав цю останню пробу пера?
– Ніколи не пропускаю. Вони виняткові.
Еморі гортав номер.
– Ого! Він що – першокурсник? – сказав він із подивом.
– Ага.
– Послухай оце! Господи!
Говорить служниця:
Чорне покривало вкрило земну твердь,
Як білі конуси, у срібному полоні,
Гойдають полум’я свічок вітри,
Як тіні, що зникають на долоні,
О, Піє, Помпіє, – ходім скоріше геть…
– І що б це мало означати?
– Це сцена в ідальні.
Вознісши руки, наче крила, догори,
Лежить вона на білім покривалі,
Немов святої лик її прекрасний,
Молю, Куніццо, вийди із пітьми!
– Господи, Керрі, про що воно? Присягаюсь, я геть не розумію, хоч сам полюбляю літературу.
– Це все досить цікаво, – позіхнув Керрі. – Правда, коли щось таке читаєш, то на думку спадають катафалки і скисле молоко. Але це – не найкращий його витвір.
Еморі жбурнув журнал на стіл.
– Нехай, – зітхнув він. – Я просто не знаю, що робити. Я й сам десь відірваний від загали, але недолюблюю всіляких диваків. Не можу ніяк вирішити, чи далі плекати свій хист і стати, приміром, видатним драматургом, чи плюнути на все і стати принстонським зализою?
– А навіщо вибирати? – знизав плечима Керрі. – Краще плисти за течією, як я. Я взагалі збираюсь грітися в промінні слави мого брата Берна.
– Я не можу плисти за течією – я хочу бути помітним. Я хочу мати вплив, хоча би з-поміж студентів. Скажімо, або бути головним редактором «Принстонівця», або президентом «Трикутника». Я хочу, щоби мною захоплювались, Керрі.
– Ти надто забагато про себе думаєш (Еморі ця думка здивувала).
– Ні, я й про тебе теж думаю. Ми маємо спілкуватись із рештою курсу, повсякчас, особливо зараз, коли так приємно бути снобом. Я б, наприклад, хотів привести якусь кралечку на бал у червні, але щоб я зміг бути при цьому невідпорно елегантним. І представити її всім нашим серцеїдам і футбольним капітанам, і таке інше…
– Еморі, – сказав Керрі, втрачаючи терпець, – ти ходиш по колу! Якщо хочеш прославитись – займись, нарешті, чимось, якщо ні – просто розслабся. – Він позіхнув. – Ходімо, нехай кімната трохи провітриться, бо ми тут накурили. Гайда вниз, подивимось футбольне тренування.
Еморі знехотя приєднався до цієї пропозиції. Він вирішив, що злет його кар’єри почнеться з наступної осені. А поки можна разом із Керрі влаштовувати веселі оказії у стінах «Універу 12».
Вони підкладали лимонний пиріг у ліжко бідолашного єврейського хлопця, або залишали весь будинок без газу, вимкнувши нагрівач у кімнаті Еморі, що дуже спантеличило пані хазяйку і місцевого слюсаря; перенесли пожитки «плебеїв-пияків» (картини, книги, меблі) у ванну кімнату. Цим вони неабияк збентежили двох друзяк, які ще не прийшли до тями після веселої вечірки в Трентоні. Але витівників засмутило, що плебеї-пияки все сприйняли як недолучний жарт. Вони різались у покер, двадцять одне і джек-пот від світання до смерку, а коли в одного сусіда був день народження, намовили його купити на всіх шампанського для бурхливої вечірки. Спонсор вечірки чомусь залишився тверезий, і Керрі з Еморі мимохіть зіштовхнули його зі сходів (а потім весь наступний тиждень навідували бідолаху в лікарні, спокутуючи свою провину).
– Скажи, хто всі ці дівчата? – запитався одного дня Керрі (стоси листів до Еморі непокоїли його). – Дивився я тут недавно оті поштові штемпелі – Фармінгтон і Доббс, Вестовер і Дан-Холл – що б це мало означати?
Еморі скептично усміхнувся:
– Усі вони з Міннеаполіса і Сент-Пола. – Далі почав перелічувати одну за одною: – Ось – Мерилін де Вітт, гарненька, має власну машину, і це дуже зручно; це – Саллі Везербі, вона, щоправда, трохи розповніла; а це – Майра Сент-Клер – давня пасія, охоче дає себе цілувати, якщо хочеш знати.
– Як ти даєш собі з ними раду? – Керрі ніяк не міг заспокоїтись. – Я спробував усе, але ці сороки мене навіть не бояться.
– Бо ти – типовий «хороший хлопчина», – висунув припущення Еморі.
– Точно! Їхні матусі ніколи не хвилюються, коли вони зі мною. Але це вже занадто! Якщо я намагаюся взяти когось за руку, – вона сміється і не віднімає руки, ніби це не її рука. Коли рука вже в моїй – вони раз, і відсмикують її. Що воно означає?
– А ти будь загадковим, – порадив Еморі. – Скажи їм, що ти дикун і тільки вони можуть облагородити тебе. Зціпивши зуби, йдеш додому, а тоді раптом повертаєшся через півгодини, – словом, приголомшуй їх.
Керрі похитав головою:
– Дохлий варіант. Якось я написав дівчині з Сент-Тімоті гарного любовного листа. В одному місці навіть від хвилювання написав: «О Боже, як я вас кохаю!» Вона взяла манікюрні ножиці, вирізала «О Боже», а решту показувала всім, всій школі. В моєму варіанті це не діє. Я просто «пристойний хлопець», і всілякі такі дурниці не для мене.
Еморі усміхнувся і намагався уявити себе «хорошим хлопцем». У нього так нічого й не вийшло.
В лютому падав дощ із снігом, бурхливий перший семестр закінчився, а життя в «Універі 12» тривало так само весело, хоча й безцільно. Раз на день Еморі пригощався клубним сендвічем, кукурудзяними пластівцями і картоплею-фрі «У Джо». Зазвичай, компанію йому складали Керрі або Алек Коннедж. Останній був мовчазним відлюдником-зализою з Гочкіса. Він жив по сусідству і потерпав від вимушеної самотності, як і Еморі, бо всі його однокласники вступили до Єля. Кнайпа «У Джо» була неестетичною і антисанітарною забігайлівкою, але тут можна було відкрити безлімітний кредит (а це було суттєвою перевагою для Еморі). Його батько останнім часом експериментував із облігаціями гірничих компаній, і, як наслідок, утримання Еморі хоч і було доволі пристойним, проте не таким, на яке він розраховував.
«У Джо» була ще одна суттєва перевага – старшокурсники не заглядали туди. Отож, о четвертій годині кожного дня Еморі в компанії друга чи книжки приходив сюди, щоб чимось підживитись. Одного дня у березні виявилось, що всі столики зайняті, і він вмостився у крісло навпроти якогось першокурсника, який пильно зігнувся над своєю книжкою. Вони кивнули один одному. Хвилин двадцять Еморі споживав булочки з беконом, читаючи «Професію місіс Воррен» (він випадково відкрив для себе Шоу, коли протягом зимової сесії копався в бібліотеці); його сусід-першокурсник теж був зосереджений на своєму фоліанті, допиваючи третю порцію солодового молока.
Мало-помалу очі Еморі з цікавістю ковзнули на книгу його сусіда. Догори дриґом він прочитав ім’я автора і назву книги – «Марпесса» Стівена Філліпса. Йому це нічого не говорило – його освіта вимірювалась хрестоматійними класиками на кшталт «Виходь до саду, Мод» і уривками з Шекспіра і Мільтона, яких він змушений був читати за програмою.
Щоб привернути увагу свого візаві, він удав, що захоплений своєю книжкою, і вигукнув ніби мимохідь:
– Чудова річ! Направду!
Першокурсник глянув на Еморі подивовано.
– Ви про булочки з беконом? – Його ламкий голос дуже пасував до великих окулярів і до чуйності, яку він випромінював.
– Ні, – відповів Еморі. – Це я про Бернарда Шоу. – Він опустив книжку.
– Я ніколи не читав нічого з Шоу, хоча завжди планував. – Хлопчина зробив паузу, а потім продовжив: – А ви коли-небудь читали Стівена Філліпса? Узагалі ви полюбляєте поезію?
– Звичайно! – із запалом відповів Еморі. – Хоча я не читав його багато.(Він взагалі ніколи не чув про якогось там Філліпса, не враховуючи покійного Девіда Ґрехема.)
– Доволі незле, мені здається. Звичайно, він вікторіанець.
Вони заглибились в обговорення поезії і побіжно познайомились один з одним. Співрозмовником Еморі виявився не хто інший, як «отой жахливий чванько, себто Томас Парк Д’Інвільє», який вміщував оті чудернацькі любовні вірші в «Літературному журналі». На вигляд йому було років дев’ятнадцять – хлопець із сутулими плечима і блідо-голубими очима. Вся його зовнішність підказувала Еморі, що той геть нічого не тямить у змаганнях за місце в соціумі чи ще якихось захоплюючих феноменах такого ґатунку. Але він кохався в книжках, а Еморі, здавалося, вже цілу вічність не зустрічав подібного. Якби не компанія із Сент-Пола за сусіднім столиком, він би сповна насолодився новим знайомством, але боявся, що і його вважатимуть химерником. Хоча, здається, їх не помічали, тож він дав собі волю: видавав на-гора десятки назв книг, які він читав, про які чув чи про які ніколи не чув, без упину перелічував якісь назви, не згірш од якогось клерка з книжкового магазину Брентано. Д’Інвільє майже купився і, схоже, був зачарований. Він наївно гадав, що Принстон складається із жахливих філістимлян і безнадійних зубріїв. Отож здибати тут людину, яка могла розкуто розводитись про Кітса, та ще й, вочевидь, мила руки, – то була велика насолода.
– А ви читали щось із Оскара Вайлда? – запитав він.
– Ні, а хто він?
– А хіба ви не чули?
– А, так, згадав. (Щось далеке тенькнуло у пам’яті Еморі.) Це хіба не про нього була оперета «Терпіння»?
– Саме так, про нього. Я щойно прочитав його книжку – «Портрет Доріана ґрея», дуже вам рекомендую. Вам сподобається. Можу позичити, якщо хочете.
– Звичайно, дуже хочу!
– Заходьте до мене в гості. У мене є ще декілька гарних книжок.
Еморі трохи вагався. Він зиркнув на компанію з Сент-Пола (серед них був неймовірний, неперевершений Гемберд) і задумався: а як уплине на його репутацію дружба з цим диваком? Він так ніколи і не розвинув у собі навик швидко заводити друзів, а тоді позбуватись їх (він був не надто рішучий для цього). Отож він зіставляв безсумнівну привабливість і цінність Томаса Д’Інвільє і холодні позики окулярів у роговій оправі, які, як йому здавалось, пильно стежили за ним з-за сусіднього столика.
Попри все, він відкрив для себе «Доріана ґрея», і «Діву скорботи Долорес», і «Безжалісну красуню». Цілий місяць він захоплювався тільки цим. Світ став для нього укритим поетичною паволокою, він чимдуж намагався поглянути на Принстон крізь пересичений погляд Оскара Вайлда і Свінберна або «Фінгала О’Флегерті» і «Альджернона Чарльза» (як він їх манірно-жартома називав). Він жадібно поглинав кожної ночі: Шоу, Честертон, Баррі, Пінеро, Єтс, Сінг, Ернест Доусон, Артур Саймонс, Кітс, Зудерман, Роберт Г’ю Бенсон, «Савойські опери» – усю цю строкату суміш. І раптом збагнув, що всі ці роки майже нічого серйозного не читав.
Зустріч із Томом Д’Інвільє була для нього радше вдалою оказією, ніж дружбою. Еморі зустрічався з ним приблизно раз на тиждень, разом вони побілили стелю в Томовій кімнаті і прикрасили стіни дешевими гобеленами, купленими на аукціоні, розставили високі підсвічники і повісили строкаті штори. Том подобався Еморі розумом, літературною освіченістю, тим, що не був зніженим чи манірним. Насправді, найчастіше красувався Еморі: кожен вислів він намагався перетворити на епіграму (що, зрештою, не надто велика заслуга, якщо ті епіграми показні). Весь «Універ 12» веселився. Керрі прочитав «Доріана Грея» і вдавав лорда Генрі, він усюди ходив за Еморі й звертався до нього не інакше як «Доріан», прикидаючись, буцімто підтримує його легковажні захоплення і мляві тенденції до нудьгування. Якось Керрі зобразив подібну сцену в спільній залі – всі були дуже потішені. Еморі ж це так розлютило і збентежило, що згодом він практикував мистецтво епіграми тільки вряди-годи в компанії Тома або перед дзеркалом.
Одного дня Том із Еморі влаштували читання своїх власних віршів і творів Лорда Дансені під звуки грамофона Керрі.
– Читай на розспів! – вигукував Том. – Не декламуй! Співай!
Еморі, який саме був на підйомі, роздратовано зиркнув і промимрив, що йому заважає фортепіано. Це була остання крапля, Керрі впав на підлогу, душачись сміхом.
– Давай «Квіточки і цьомчики»! – реготав Керрі. – Господи, я зараз лусну!
– Вимкни бісів гамофон! – заволав Еморі, лице його аж пашіло. – Я тут не в цирку виступаю!
Тим часом Еморі намагався повсякчас пробудити в Д’Інвільє потяг до тамтешніх вимог смаку, бо знав, що цей поет до цього ставиться значно буденніше, ніж він сам. От якби йому причесати волосся і спростити його балачку та вдягнути темно-коричневий капелюх – він би став геть пристойним. Але балачки на тему комірців «Лівінгстон» і строгих краваток пролітали повз вуха; власне, Д’Інвільє навіть дратували його зусилля; отож Еморі обмежив свої візити раз на тиждень і лише вряди-годи приводив Тома з собою в «Універ 12». Інші першокурсники, поблажливо глузуючи над ними, нарекли цю пару «Доктор Джонсон і Босвелл».[6]
Алек Коннедж, досить частий гість, мав до нього невиразну симпатію, але вважав його «високолобим» і тому побоювався. Керрі крізь усю цю поетичну балаканину розгледів міцну і майже несподівану глибочінь (що безмежно його подивляло) і він примушував його годинами читати вірші, лежачи на канапі Еморі:
Чи спить, чи вже прокинулась вона?
Крізь шаль ще видно пурпуровий слід цілунку,
Із шиї кров сочиться темним візерунком,
Де жало ніжне пронизало юнку.
– Це ж чудово… – тихо промовляв Керрі. – Старшому Голідею таке сподобалося. Це видатна поезія, я тобі так скажу…
Том, задоволений вдячною авдиторією, поринав у глибини «Поем і балад», поки Керрі і Еморі не вивчили їх напам’ять незгірше його самого.
Еморі призвичаївся віршувати весняними вечорами в садах довкола Принстона, де лебеді в маленьких ставках створювали належний настрій, а хмари мрійливо і неквапно пропливали над вербами. Травень прийшов несподівано рано. Еморі раптом стало тісно в чотирьох стінах, і він гуляв кампусом годинами і під світлом зірок, чи й під дощем.
4
Клінч – розповсюджена техніка утримання супротивника в спортивних єдиноборствах.
5
Таркінгтон Ньютон Бут (1869–1946) – американський романіст і драматург, відомий за своїми романами «Чудові Емберсони» й «Еліс Адамс».
6
Джонсон Семюел (1709–1784) – англійський критик, лексикограф і поет епохи Просвітництва. Джеймс Босвелл (1740–1795) – шотландський письменник і мемуарист.