Читать книгу Кохання останнього магната - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд, Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 1

Хоча на самому кіноекрані я й не з’являлася, та виросла я саме в кіно. Ніхто інший як Рудольф Валентіно[1] заїжджав на мій день народження, коли мені сповнилося п’ять – принаймні так мені казали. Я зазначаю це лише для того, аби було зрозуміло, що я бачила, як крутяться коліщата Голлівуду, ще до того, як досягла свідомого віку.[2]

Десь років у вісімнадцять я було надумала навіть написати мемуари «Донька продюсера», та саме в цьому віці руки до мемуарів якось не доходять. І це добре, бо інакше та моя писанина дуже скидалася б на прісну ветхозавітну колонку солодкавої Лолі Парсонз.[3] Мій татко займався кінобізнесом так само, як інші займалися бавовною чи сталлю, тому я сприймала галузь його діяльності досить-таки стримано. Так само я сприймала й Голлівуд: з сумирною покірністю примари, приписаної до певного будинку з привидами. Знаю-знаю, що, на вашу думку, я мала б відчувати, та запевняю вас: я вперто залишалася не нажаханою.

Втім, легше сказати, ніж бути почутою. От коли я навчалася в Бенінґтоні,[4] деякі з викладачів англійської мови та літератури, які всім своїм виглядом вдавали байдужість до Голлівуду з його продукцією, насправді стиха його ненавиділи. Ненавиділи всім нутром як загрозу самому своєму існуванню. Та що казати про коледж, коли ще в монастирській школі благосна вчителька-черниця попрохала мене дістати для неї справжній кіносценарій з тим, щоби «навчити клас письму кінострічок», так само як вона навчала писати твори та оповідання. Я роздобула для неї сценарій якоїсь стрічки; вона, здається, сушила над ним голову не одну ніч, та в класі про нього ані словом не обмовилася, повернувши мені його з виразом подиву й образи одночасно, і без жодного коментарю. Саме це, я майже певна, чекає й на цю історію.

Голлівуд можна сприймати як даність, як сприймаю його я, або відкидати з презирством, до якого ми схильні стосовно того, чого не розуміємо. Хоча розуміння й можливе, та хіба що розпливчасте зі спалахами. Якщо хтось і був у змозі втримати в голові все, з чого складається картина, то їх, тих чоловіків, не набереться й півдюжини. Найближче ж, до чого може підійти жінка, то це, мабуть, спробувати зрозуміти одного з тих чоловіків.

Як виглядає світ з висоти, я вже знала. Татко завжди відправляв нас до пансіону чи коледжу літаком, і літаком же нас забирали на канікули додому. Після того, як сестра померла, коли я була на передостанньому курсі, я продовжувала літати, але вже одна, й ці польоти завжди нагадували мені про неї, і я відчувала себе якось скорбно й пригнічено. Іноді на борту я бачила знайомі обличчя з Голлівуду, зрідка помічала якогось привабливого хлопця з якого-небудь коледжу, та з настанням Великої депресії[5] це траплялося все рідше й рідше. Але заснути в літаку мені майже не вдавалося через ті думки про Еліанор та гостре відчуття зміни часових поясів від узбережжя до узбережжя, принаймні поки ми злітали з тих закинутих у просторі одиноких невеликих аеродромів у Теннессі.[6]

У тому польоті одразу ж почалася бовтанка, та така, що пасажири негайно поділилися на тих, хто відразу «від’їхали», та тих, хто взагалі не бажав стуляти очі. З тих, хто не бажали, через прохід від мене сиділи двоє, і з уривків їхньої розмови я зрозуміла, що вони таки з Голлівуду; до того ж один з них і виглядав по-голлівудськи – середнього віку єврей, що коли не виказував нервового збудження у розмові, то втискався в крісло, ніби готуючись до стрибка посеред розпачливої тиші; а от інший був блідий, непримітний і коренастий чолов’яга років тридцяти, якого я вже напевне бачила раніше. Здається, він бував у нас вдома, чи щось таке. Чи, може, мені так здавалося, бо я була занадто мала, щоб він упізнав мене зараз, тож які могли бути образи.

Стюардеса – висока, ладна, з чорним до лиску волоссям, до яких авіакомпанії мають особливе уподобання – спитала мене, чи не допомогти мені розкласти крісло:[7]

– І, люба, може, вам аспірину? – при цьому вона примостилася на самісінький підлокітник мого сидіння, ризиковано гойдаючись туди-сюди разом з червневим ураганом. – Чи «нембуталу»?[8]

– Ні.

– Я тут так завозилася з іншими, що не встигла у вас запитати.

Вона сповзла у крісло поруч зі мною і пристебнула нас обох запобіжним паском:

– Може, вам жуйку?

Це нагадало мені, що саме час позбутися жуйки, що нав’язла у мене в зубах. Я загорнула її в аркуш, який вирвала з журналу, і сунула в механічну попільничку.

– Я завжди казала, – схвально кивнула головою стюардеса, – що ті, хто загортають жуйку в папірець, перш ніж покласти в попільничку, – гарні люди.

На деякий час ми забулися у напівтемряві салону, який негодою жбурляло з боку в бік. Ця напівтемрява мені нагадувала шикарний ресторан у сутінках перед вечерею. Зависла ненавмисна тиша. Мені здалося, що стюардесі – і тій доводилося собі нагадувати, хто вона і що вона тут робить.

Аби заповнити паузу, ми з нею заговорили про знайому молоду акторку, з якою стюардеса два роки тому літала на західне узбережжя. То було в розпал Великої депресії, і акторка – як уп’ялася в ілюмінатор, що й не відірвеш, так що стюардеса аж перелякалася: а чи не замислила та часом вистрибнути з літака. З’ясувалося, одначе, що злидні ту не страшили, а тільки революція.

– Я вже знаю, що ми робитимемо з мамою, – поділилася акторка задумом із стюардесою. – Раптом що, ми схоронимося в Єлоустоуні[9] та житимемо з праці рук своїх, доки все не вщухне. А тоді вже повернемося. Вони ж митців не стануть вбивати, як гадаєте?

Задумка, як така, мене потішила. Уявилася благосна картина: акторку та її матір поштують добрі ведмеді, прихильники консерваторів, пригощаючи їх медом, а лагідні малі оленятка приносять їм надлишки молока від лані і пасуться собі неподалік, щоби вночі підкласти їм під голови, як подушки, свої боки. У свою чергу, я розповіла стюардесі про одних адвоката і режисера, котрі в ті тривожні дні якось проти ночі поділилися своїми планами з моїм татусем. На випадок, якщо «Армія солдатської надбавки»[10] таки візьме Вашингтон, у адвоката вже був прихований човен, а саме на річці Сакраменто, на якому він збирався вигребти проти течії якомога далі, навіть якщо на те підуть кілька місяців, а потім сплавитися назад, «позаяк після революції завжди виникає потреба у правниках, аби виправити безлад і ввести його у правове поле».

Режисер же схилявся до пораженства. Він тримав про запас ношений костюм, ветху сорочку та підтоптані черевики – власні чи запозичені у костюмерів, він скромно замовчував – саме у цьому платті він і збирався «розчинитися в натовпі». Пам’ятаю, на це татко сказав: «Але ж вони побачать твої долоні! На них же написано, що ручної праці вони не знали вже багато років. А далі у тебе попросять пред’явити профспілковий білет». І ще я пам’ятаю, що режисер аж з лиця раптом спав, і як понуро він доїдав десерт, і якими незвично жалюгідними вони здалися мені тоді.

– Ваш батько часом не актор, міс Брейді? – спитала стюардеса. – Я точно чула це ім’я раніше.

Почувши ім’я Брейді, обидва чоловіки через прохід підняли голови. Обидва скоса глянули на мене, так, як це вміють у Голлівуді, коли, здається, на тебе дивляться через плече. Потім той, молодший, блідий та коренастий, відстебнув пасок безпеки і встав у проході біля нас.

– Ви Сесилія Брейді? – він спитав мене тоном обвинувача, ніби викрив у тому, що я приховувала своє справжнє ім’я. – Я так і думав, що це ви. А я – Вайлі Вайт.

Цього він міг би вже й не казати, бо саме тієї миті втрутився ще один голос:

– З дороги, Вайлі!

Й інший чоловік протиснувся між Вайлі та кріслом, прямуючи до кабіни пілота. Вайлі відступив убік і з деяким запізненням кинув зухвало наздогін:

– У літаку я слухаюся тільки пілота.

Я відразу ж розпізнала той різновид блазнювання, яким вирізняється Голлівуд, у відношеннях між тими, хто при владі, та їх оточенням.

– Тихіше, – утихомирила його стюардеса. – Пасажири сплять!

Я помітила, що інший чоловік, сусід Вайлі, середнього віку єврей, також був на ногах і з безсоромністю корисливого інтересу уп’явся поглядом услід тому чоловіку, який щойно прослизнув мимо. Чи краще сказати, в спину тому, хто, не обертаючись, помахав рукою, буцімто на прощання, і зник з моїх очей.

– Він що? Другий пілот? – запитала я у стюардеси.

Вона вже розстібала наш пасок, збираючись полишити мене на Вайлі Вайта.

– Е, ні! Це – містер Сміт. У нього окрема кабіна, вона називається «весільна», от тільки він займає її один. Що ж до другого пілота – то він завжди ходить у формі. – Вона звелася на ноги. – Піду з’ясую, чи нас посадять в Нешвіллі.

– Чого це раптом? – приголомшено спитав Вайлі.

– У долині Міссісіпі – гроза.

– І що ж – нам тут всю ніч кукукати?

– А це вже як погода підкаже.

Підказала раптова повітряна яма. Вайлі Вайта жбурнуло на сидіння напроти мене, стюардесу як вітром здуло у напрямку кабіни пілота, а єврея – посадило на місце. Після того, як без вшанування будь-якого слуху залунали вигуки незадоволення, які мали б виразити поточні почуття шанувальників авіаційних перельотів, всі, врешті-решт, перевели дух. Прийшла черга познайомитися:

– Міс Брейді – містер Шварце, – відрекомендував Вайлі Вайт. – Він, як і я, добрий приятель вашого батька.

Містер Шварце із великим завзяттям закивав головою, та так, що я майже почула: «Щира правда. Бог тому свідок! Щира правда!».

Не знаю, чи казав він коли-небудь ці слова вголос, та цілком міг, але зараз, і без всяких слів, було зрозуміло, що з ним щось трапилося. Дивитися на нього було все одно, що стрінути давнього друга, який щойно вийшов з кулачної бійки чи вижив у автомобільній аварії. І те, що йому непереливки, кидається просто у вічі. Витріщаєшся на нього, випитуєш: «Що ж трапилось?» А він крізь щербаті зуби та розквашені губи щось таке шамкає, а що шамкає – не розбереш, бо він, бач, і розказати не в змозі.

Втім, жодних тілесних ушкоджень містер Шварце не мав; його, так би мовити, видатний перський ніс та мигдалеподібний розріз очей були безпомилковим свідченням його походження, так само як і кирпатий ніс та вроджене почервоніння навколо ніздрів указували на ірландське коріння мого батька.

– Нешвілл! – скрикнув Вайлі Вайт. – Виходить, нам випадає ніч у готелі. І в Лос-Анджелес ми не потрапимо до завтрашнього вечора, і це ще у найкращому випадку. Господи! Знову Нешвілл – я ж у ньому народився!

– Гадаю, ви б мали радіти – знову побачити його.

– Нізащо! Добрих п’ятнадцять років я, як міг, оминав це місце. І сподіваюсь, що більше не побачу.

Та побачити все ж довелось… бо літак, поза всяким сумнівом, почав знижатися, опускаючись усе нижче й нижче, неначе Аліса у кролячу нірку.[11] Склавши долоню човником, я припала до ілюмінатора: далеко внизу зліва розмитими вогниками проступало місто. Напис «Пристебнути паски» та «Не палити» на зеленому тлі світився ще з того часу, як ми влетіли в грозу.

– Ти чув, що вона сказала? – зненацька вихопилося у містера Шварце, так що чути було через прохід.

– Ти чув – що? – спитав Вайлі.

– Чув, як він назвався, – пояснив Шварце, – містер Сміт!

– Ну то й що? – перепитав Вайлі.

– А нічого, – роздратовано відрубав Шварце. – Просто подумав, це – смішно. Сміт.[12] – Ніколи не чула сміху безрадіснішого за цей. – Сміт!

Гадаю, що нічого подібного аеропортам у країні не було з часів поштових станцій, де зупинялися диліжанси… настільки ж розміщені на відлюдді, наскільки ж невідрадні й тихі. Будівлі залізничних станцій з червоної цегли, що зараз виглядають старовинними, зводилися вже в самих містечках, назви яких вони й несли на своїх вивісках, та на цих полустанках люди не сходили, якщо, звісно, не жили в цій глушині. А ось аеропорти – ті наштовхують на історичні порівняння з оазами на великих торговельних шляхах. Вид авіапасажирів, які неквапливо по одному чи по двоє простують до опівнічного аеропорту, щоночі збирає невелику юрбу, яка не розходиться аж до другої години. Місцева молодь видивляється на літаки, а старші прискіпливо обмацують очима пасажирів. Ми, пасажири з трансконтинентальних рейсів, були для них багатіями з узбережжя, котрі буденно спускаються із захмарних небес посеред провінційної Америки. А коли на голови місцевих падала кінозірка, то для них це була вже неабияка подія. Та бувало це вкрай рідко. Мені ж палко хотілося, щоб ми виглядали цікавіше, ніж виглядали насправді, скажімо, так, як я – на кінопрем’єрах, коли шанувальники дивляться на тебе із зневажливим докором, бо ти – не зірка.

Опинившись на землі, ми з Вайлі несподівано відчули себе приятелями, адже він простягнув мені руку підтримки, коли я сходила трапом. Після цього він вирішив взяти мене під своє крило… проти чого я заперечувати не стала. Ну а коли ми ввійшли в будівлю аеропорту, стало ясно, раз уже нас «викинуло на берег», то викинуло на берег разом. (Це було не так, як того разу в фермерському будиночку в ново-англійському стилі неподалік від Бенінґтона, коли у мене відбили хлопця. Він тоді сів до рояля разом з дівчиною на ім’я Рейні, і я під кінець усвідомила, що я «третя зайва». По радіо саме передавали «Циліндр»[13] та «Щока до щоки»[14] у виконанні оркестру Ґая Ломбарда,[15] і вона награвала йому ці мелодії. Клавіші опускалися негучно, наче падолист; показуючи йому акорд з діезом, вона, наче ненароком, накрила його пальці своїми. Я тоді була ще першокурсницею.)

Коли ми заходили до аеропорту, містер Шварце був поруч з нами, та був, так би мовити, як уві сні. Поки ми намагалися з’ясувати, що й до чого у чергового по аеропорту, він увесь час озирався на двері, що вели до льотного поля, ніби побоювався, що літак злетить без нього. Потім я відлучилася на декілька хвилин, а коли повернулася, то зрозуміла, що без мене щось трапилось. Зараз Вайт і Шварце стояли лицем до лиця, майже впритул. При цьому Вайт щось казав, а Шварце виглядав так, ніби здоровенна вантажівка, здаючи назад, наїхала на нього, тільки вдвічі гірше. У бік льотного поля він більше не дивився. Ненароком я почула завершення фрази:

– Я ж казав тобі стулити пельку. Тож так тобі й треба…

– Я ж тільки…

Побачивши мене, Шварце обірвав себе на півслові і спитав лише, які новини. Було вже пів на третю ночі.

– Небагато, – зауважив Вайлі Вайт. – У найближчі три години нічого обнадійливого не обіцяють, тому деякі слабаки збираються до готелю. Натомість я пропоную звозити вас до Ермітажу,[16] будинку Ендрю Джексона.

– І як же ми його побачимо в темряві? – в’їдливо поцікавився Шварце.

– До біса. Схід сонця – за дві години.

– Їдьте вдвох, – відрізав Шварце.

– Гаразд. А ти ще встигнеш на автобус до готелю. До речі, «він» теж їде. – У голосі Вайлі чулася насмішка. – Може, так буде й краще.

– Ні. Я їду з вами, – похапливо передумав Шварце.

У раптовій темряві поруч з аеропортом ми спіймали таксі, і Шварце, здавалось, навіть піднісся духом. Він підбадьорливо поплескав мене по колінку.

– Маю їхати, – мовив. – Вам просто потрібен шаперон.[17] Давним-давно, коли я був при великих грошах, то була в мене донька… Не донька, а просто красуня…

Він сказав це так, неначе вона була нерухомим майном, яким довелося поступитися кредиторам.

– Нічого. В тебе ще буде, – запевнив його Вайлі. – Ти все ще повернеш. Колесо фортуни ще обернеться назад і занесе тебе туди, де зараз перебуває батько Сесилії. Правда, Сесиліє?

– Де цей ваш «Ермітаж»? – після тривалої паузи спитав Шварце. – На тому кінці шляху, що веде в нікуди? Це ви, щоб не встигнути на літак?

– Забудь про літак, – відповів Вайлі. – Треба було прихопити для тебе стюардесу. От тільки не кажи, що вона тобі не сподобалась. Як на мене, та ще краля.

Ми довго їхали вздовж пласких полів: фари вихоплювали то поодиноке дерево чи дерево з халупою під ним, а далі, доки сягало світло, лише дорога і поля, аж раптом дорога різко повернула в ліс. Навіть у темряві я відчула, як війнуло справжніми зеленими деревами… і це дуже відрізнялося від курного темно-оливкового присмаку Каліфорнії. Десь по дорозі нас спіткала зустріч з негром, який гнав перед собою трьох корів, що невдоволено мукали, коли він, ляскаючи батогом, завертав їх на узбіччя. То були справжні корови, з теплими свіжими шовковистими боками, а за ними й негр поволі виступив з пітьми, справжній негр з великими карими очима, що вп’явся в нас настільки зблизька до авта, що Вайлі не втримався й дав йому квортер.[18] Негр сказав: «Дякую-дякую» і зостався стояти, поки його корови мукали нам услід.

Мені раптом згадалися овечки, коли я їх вперше побачила – їх було сотні, і як наша машина в’їхала в отару на задвірках студії старого Лемлі.[19] Зніматися в картині вівцям не подобалося, та картина з вівцями дуже подобалася чоловікам, що сиділи з нами в машині.

– Кльово? – вигукували вони.

– Це те, що тобі треба, Діку?

– Аж дух захоплює.

І чоловік, до якого вони зверталися як Дік, стояв у повний зріст у відкритій машині, викапаний Кортес[20] чи Бальбоа,[21] що озирає безбережні баранці сірого моря. Навіть якщо я колись і знала назву тієї картини, то давно вже геть забула.

Ми їхали вже годину. Переїхали через річечку по старому гримучому залізному мосту з дерев’яним настилом. Вже кукурікали півні. Всякого разу, як ми проїжджали повз ферми, нашу путь супроводжували синьо-зелені тіні.

– Я ж казав, що скоро світає, – кинув Вайлі. – Я тут неподалік народився. Єдиний син геть зубожілих злидарів з Півдня. Сімейний дім зараз – сарай чи нужник. І було в нашому домі аж четверо слуг: батько, мати та дві сестри. До їхньої гільдії я вступати відмовився, а натомість подався до Мемфіса зробити власну кар’єру, яка зараз зайшла в глухий кут.

На цих словах його рука обійняла мене.

– Сесиліє, виходьте за мене заміж, і буде в мене свій пай у статках Брейді.

Він був настільки обеззброююче щирим, що я опустила голову йому на плече.

– До речі, чим ви займаєтесь, Силіє? Ходите до школи?

– Навчаюсь в Бенінґтоні. Перейшла на третій курс.

– О-о, тоді перепрошую. Мав би й сам здогадатися. Я ж бо не мав такого щастя навчатися в коледжі. А тут – аж третій курс! Я от листав «Есквайр»,[22] Сесиліє, так вони стверджують, що на третьому курсі навчатися вже нічому.

– Чому всі думають, що у коледжі дівчата тільки й…

– Тільки не вибачайтеся. Знання – то сила.

– А знаєте, судячи з ваших слів, ви тільки Голлівудом і живете, – сказала я. – А він відстав, і відстав на багато років.

Він удав, що ошелешений.

– Це ви до того, що дівчата на Сході не мають особистого життя?

– Та навпаки, якраз мають. І взагалі, ви дошкуляєте мені своїми питаннями. До речі, відпустіть мене.

– Не можу. Бо зайвий рух – і ми розбудимо Шварце. А в бідолахи, здається, це перший сон за тиждень, якщо не більше. Послухайте, Сесиліє, колись у мене був роман з дружиною продюсера. Навіть не роман, а так – інтрижка. Так от, коли він закінчився, вона мені сказала тоном, який не терпить заперечень, і сказала от що: «Навіть і не думай хоч кому-небудь обмовитися словом, інакше я зроблю так, що тебе викинуть з Голлівуду, так що й дорогу сюди забудеш. Мій чоловік має тут більшу вагу, ніж ти».

Його відвертість мені знову сподобалась. Незабаром таксі завернуло на довгу алею із запаморочливим запахом живоплоту та нарцисів і зупинилося біля великого, сірого в світанкових сутінках громаддя особняка Ендрю Джексона. Водій обернувся, щоб щось нам пояснити, та Вайлі цикнув на нього, показавши на Шварце, і ми навшпиньки вилізли з авта.

– Зараз всередину не потрапити, – люб’язно пояснив таксист.

Ми з Вайлі вийшли та сіли під широкими колонами.

– А цей Шварце? – запитала я. – Він хто?

– Та ну його, цього Шварце. Колись очолював якесь кінооб’єднання. Чи то колишній «Ферст Нешнл», чи то «Парамаунт», а може, й «Юнайтед Артистс». Та зараз він на бобах. Хоча, він такий, що викараскається. Зворотного шляху до Голлівуду нема тільки пропащим наркоманам та п’яницям.

– Бачу, ви не високої думки про Голлівуд, – припустила я.

– Та ні, чому ж! Та хіба про це треба теревенити на світанку на сходах дому Ендрю Джексона?

– А мені Голлівуд подобається, – наполягала я.

– А як же інакше! Це – як золота рудня посеред казкового краю лотосів.[23] А хто це сказав? Ах, так, я. Для битого жака кращого місця не знайти. Але я ж то приїхав до Голлівуду з Саванни, що в Джорджії. Першого ж дня там я потрапив на звану вечірку в садку. Господар потис мені руку і відійшов собі геть. А там було все, як і має бути: басейн, зелений мох по два долари за дюйм, гарненькі киці з веселощами та напоями… І ніхто до мене жодним словом… Жодна душа. Я намагався перекинутись хоч словом з півдюжиною гостей, та всі вони – ані пари з вуст. Так тривало годину-дві, а тоді я скочив з місця, де сидів, і припустив підтюпцем, неначе навіжений. Я не відчував себе особистістю, яка має власне ім’я, аж доки не добіг до готелю, де клерк вручив мені листа. Листа на моє ім’я.

Природно, що я ніколи не мала такого досвіду, та згадуючи вечірки, на які мене запрошували, я припустила, що таке цілком могло статися. Що ж, чужаків у Голлівуді з розпростертими обіймами не зустрічають, хіба що на ньому написано, що він камінь за пазухою тримає не про вас. І це безперечно. І що на вашу голову той камінь не впаде. Іншими словами, якщо вони не знаменитості. Та й ті завжди були насторожі.

– Слід бути вище цього, – сказала я не без пафосу. – Коли люди хлопають дверима перед вашим носом, то не з того, що вони такі брутальні, і не тому, що завинили саме ви, а тому, що двері вони захлопують перед тими, з ким зустрічалися раніше.

– Ти диви, таке гарне дівчисько – і каже такі розумні речі.

Почало займатися на світ, і Вайлі тепер міг більш-менш мене розгледіти: худорлява, та й з лиця нічого, за модою слідкує, хіба що мізки – як у немовляти, що тільки-но сукає ніжками в утробі. Втім, інколи хотілось би знати, як я виглядала насправді п’ять років тому, тоді на світанні… либонь, скуйовджена, бліднувата, як на мій теперішній погляд, але ще в тому юному віці, коли в тобі живе ілюзія, що всі пригоди закінчуються добре. Ось тільки треба прийняти душ і перевдягнутися.

Вайлі дивився на мене зі справжнім захопленням, і це мені лестило, аж раптом з’ясувалося, що ми не одні. Наше ідилічне усамітнення порушив містер Шварце, який забрів до нас з повинною головою.

– Закуняв от… і вдарився об велику металеву ручку, – сказав він, торкаючись пальцями куточка ока.

Вайлі підхопився.

– І дуже вчасно, містере Шварце. Екскурсія саме починається. Родове гніздо Старого гікорі,[24] десятого американського президента, переможця при Новому Орлеані, ліквідатора Національного банку та винахідника «системи поділу політичної здобичі».[25]

Шварце поглянув на мене, наче прокурор на журі присяжних.

– Ось вам, дивіться: письменник, сценарист! Знає все і водночас нічого.

– Як це? – вибухнув обурено Вайлі.

Так я почала здогадуватися, що він, здається, письменник. І хоча проти письменників я нічого не маю, бо в них хоч що спитай – вони завжди знайдуть відповідь, все ж Вайлі дещо втратив у моїх очах. Бо як на мене, письменники – то не зовсім люди, у тому сенсі, що не зовсім повноцінні люди. А якщо навіть то визнаний письменник, то це не одна людина, а купа різних, які з усіх потуг пнуться зійтися в одну. Це як з акторами: ті силкуються не дивитися на себе в дзеркало і навіть не помічають, до чого жалюгідно-кумедні. Відхилиться воно від дзеркала, а само розглядає своє відображення, віддзеркалене в канделябрах.

– Хіба ж письменники не такі, Селіє? – наполягав Шварце. – Я – не письменник, мені бракує слів. Та знаю одне – це щира правда.

Вайлі дивився на нього, повільно наливаючись обуренням.

– Це вже ми чули. У всякому разі, я – людина практичніша, ніж ти, Менні! Сиджу в конторі та й вислуховую якогось блаженного, який, походжаючи туди-сюди, городить мені всяку нісенітницю, за яку його будь-де, крім нашої Каліфорнії, відразу ж запроторили б до божевільні, а наприкінці, як практична людина пустому мрійнику, ще й радить: щоб я був такий ласкавий і пішов собі геть, а на дозвіллі добряче обмізкував його слова. Чи не було такого?

На якусь мить, як мені здалося, обличчя містера Шварце ніби потрапило у криве дзеркало. Одним оком він втупився в просвіток між високими в’язами;[26] підняв одну руку і з байдужістю куснув задирку на середньому пальці.[27] Над димарем особняка закружляла якась пташка, і погляд його полинув слідом за нею. Пташка, схожа на ворона,[28] вмостилася на дашку димаря, і очі містера Шварце нарешті зійшлися у незмигному погляді на ній.

– Що ж, так тому й бути, – мовив він. – Туди нам не потрапити, тож вам двом треба повертатися на літак.

До світання ще був час. Ермітаж виглядав наче акуратна велика біла коробка, яка сиротливо простояла собі без хазяїна на самоті усі сто років. Ми всі попростували до авта, і лише коли сідали в машину, а містер Шварце несподівано захлопнув дверцята знадвору, тут стало зрозуміло, що він їхати не збирається.

– Я на узбережжя не повернуся. Я так вирішив, одразу як прокинувся. Залишуся тут. Можете потім прислати за мною водія.

– Збираєшся назад на Схід? – здивовано запитав Вайлі. – Лише тому…

– Я так вирішив, – мовив Шварце з ледь помітною усмішкою. – Ви здивуєтесь, коли дізнаєтесь, що колись я був людиною, яка приймає рішення, людиною дій.

І коли водій вже заводив двигун, Шварце нащупав щось у кишені:

– Передайте це містеру Сміту!

– Мені заїхати за вами десь за дві години? – запитав водій у Шварце.

– Так… Само собою. Я буду тільки радий ще помилуватися краєвидом.

Всю дорогу до аеропорту він усе не йшов у мене з голови. Я намагалася вписати його у цю досвітню годину й тамтешній краєвид. Довгий же шлях йому довелося подолати з якогось гетто, аби заявити про себе на сходах грубої президентської усипальниці. Менні Шварце та Ендрю Джексон… їх навіть важко об’єднати в одному реченні. Навряд чи він взагалі думав про Ендрю Джексона, коли бродив навкруги, а якщо й думав, то, може, думав про те, що раз уже люди зберегли його дім, то, мабуть, Ендрю Джексон був людиною з великим серцем, здатний зрозуміти інших. На обох краях людського шляху людині потрібна опора: груди – гробниця. До чого можна прилягти, коли нікому ти більше не потрібен, і пустити собі кулю в лоба.

Звісно, ми цього не знали ще годин двадцять. Діставшись аеропорту, повідомили старшого стюарда, що містер Шварце не продовжить політ. І далі про нього забули. Грозова туча перемістилася до східного Теннессі і розбилася об гори. Тому зліт призначили менш ніж за годину.

З готелю з’явилися заспані пасажири; та я покуняла кілька хвилин на одній з тих «залізних дів»,[29] що їх поставили нібито для відпочинку пасажирів. Поволі з осколків спогадів про аварійну посадку почало відроджуватися передчуття ризикованої мандрівки: повз нас бадьоро пройшла нова стюардеса, висока, ладна, з чорним до лиску волоссям, повна подоба попередньої, от тільки одягнута не у французисту червоно-синю форму, а в лляну смугасту.

Вайлі, чекаючи на посадку, підсів до мене.

– Передали містеру Сміту записку? – спитала я, протираючи очі.

– Аякже.

– А хто він, цей Сміт? Підозрюю, саме він зіпсував Шварце всю подорож.

– Шварце сам винен.

– У мене упередженість до тих, кого називають «паровим котком», – заявила я. – Коли вдома татко намагається тиснути на мене, наче «паровий коток», я кажу йому, щоб приберіг це для своєї студії.

Либонь, я не зовсім справедлива, позаяк у цей час вранці слова – лише бліде відлуння думок.

– Утім, саме він же котком вкатав мене в Бенінґтон, за що я повік йому буду вдячна.

– Ох, і грюкоту ж було б, – кинув Вайлі, – якби коток на ім’я Брейді зіштовхнувся з котком на ім’я Сміт.

– А містер Сміт – татків конкурент?

– Не зовсім. Скоріше, ні. Та якби був конкурентом, то я знаю, на кого поставив би.

– На татка?

– Боюсь, що ні.

Для сплеску сімейного патріотизму було ще зарано.

Пілот та старший стюард стояли біля стола реєстрації, й пілот заперечно хитав головою, розглядаючи потенційного пасажира, котрий вкинув дві монетки по п’ять центів у щілину музичного автомата і п’яно розвалився на лавці, намагаючись відігнати сон. У залі очікування загриміла перша пісня, яку він обрав, – «Втрачена», після якої, через короткий проміжок, ще одна, «Ти пішов»,[30] така ж догматично-безапеляційна і безповоротна.

Пілот ще рішучіше замотав головою і підійшов до пасажира.

– На жаль, друже, цього разу ми не зможемо взяти вас на борт.

– Шо-о-о?

П’яний сів, і хоч виглядав він жалюгідно, та разом з тим було в ньому щось незрозуміло привабливе, так що мені стало шкода його, хоча музику, яку він обрав, не можна назвати інакше, як вкрай невдала.

– Повертайтеся-но краще до готелю і спробуйте поспати. А ввечері буде інший літак.

– Ні-і-і, хощу цим…

– Іншим разом, приятелю.

З прикрості п’яний навіть з лавки впав. І цієї миті, перекриваючи музику з автомата, гучномовець запросив нас, шановних пасажирів, пройти на посадку. В проході літака я налетіла на Монро Стара, майже впала на нього чи, краще сказати, хотіла впасти. То був чоловік, на якого б запала будь-яка дівчина, навіть без усілякого на те заохочення. Ніякого заохочення не поступало й мені, та я йому подобалася, тому він сів навпроти мене, поки тривала посадка.

– Давайте всі ми попросимо повернути нам гроші, – закинув він вудку.

Його темні очі так і брали мене в полон, і промайнула думка, якими б вони були, якби він справді закохався. Водночас вони здавалися і добрими, і відчуженими і, навіть коли їх погляд ніжно тебе вмовляв, він залишався дещо зверхнім. Але хіба то їхня провина, якщо бачили занадто багато. Він з легкістю входив у роль «свого хлопця» і так само з неї виходив – та насправді, на мою гадку, він таким не був. Утім, він добре розумів, коли краще промовчати, а коли відступити в тінь, і як слухати інших. З висоти свого становища (і хоч його високим не назвеш, та завжди здавалося, що – з висоти) він тримав у полі зору усе розмаїття життя у себе під ногами до найменших подробиць, так молодий добрий пастир і день, і ніч опікується своєю отарою.[31] А от день чи ніч – йому було однаково, він був приречений ніколи не стуляти очі, бо таким вже він народився, навіть без позиву до спокою чи навіть його особливого бажання.

Ми сиділи у мовчанні, яке ніхто і ніщо не порушували… Я знала його з тих самих пір, як він став партнером мого татка вже дюжину років тому, коли мені було сім, а Стару – двадцять два. Вайлі сидів через прохід від мене, і я не знала, чи слід познайомити їх один з одним, а втім, Стар крутив у руках каблучку, і робив це до того відсторонено, що я відчула себе маленькою і непомітною, і не набралася духу. Я й раніше ніколи не сміла ані відвести від Стара погляду, ані просто на нього дивитися, хіба що мала повідомити щось справді важливе… і я знала, що й на інших він впливав так само.

– Сесиліє, ця каблучка – тобі.

– Перепрошую. Я й не усвідомлювала, що…

– У мене таких ще з півдюжини.

Він простягнув мені каблучку, масивну золоту каблучку з опуклою літерою «S». Спало на думку, наскільки дивно така масивна річ виглядає на його пальцях, тонких та тендітних, як і риси обличчя з вигнутими бровами та чорним кучерявим волоссям. Такою ж витонченою була і вся його статура. Часом він справляв враження одухотвореного інтелектуала, та насправді він був тим іще бійцем – дехто з його минулого згадував, що у Бронксі[32] він був не останнім у банді підлітків і, коли вони йшли на бійку, той хирлявий хлопчисько завжди йшов попереду, зрідка крізь зуби кидаючи команди тим, хто йшов за ним.

Стар залишив каблучку в моїй долоні, рішуче підвівся і звернувся до Вайлі:

– Ходімо-но до «весільної кабіни», – кивнув він. – Ще побачимося, Сесиліє.

Але ще до того, як вони зникли в кабіні, я почула, як Вайлі спитав:

– Ти записку Шварце хоч відкрив?

І відповідь Стара:

– Ні, ще.

Мабуть, я не дуже швидко мізкую, бо тільки зараз зметикувала, що Стар і є містером Смітом.

Пізніше Вайлі таки розповів мені, що було в тій записці.

Написану нашвидкуруч при світлі фар таксі записку було важко зрозуміти.

Любий Монро, ти найкращий з них усіх я завжди схилявся перед твоїм розумом тому коли ти стаєш проти мене я розумію що виходу немає! Я відчуваю себе зайвим і продовжувати подорож мені нема чого хочу лише тебе ще раз попередити.

Бережись! Я знаю.

Твій друг МЕННІ.

Стар прочитав її двічі, підняв руку та пошкрябав вранішню щетину на підборідді.

– У нього зовсім розшарпані нерви, – сказав він. – І чим тут зарадиш? Абсолютно нічим. Шкода, що я його не вислухав. Та я не люблю тих, хто нав’язується тобі зі словами, що це – в твоїх власних інтересах.

– Може, так і було, – припустився Вайлі.

– Це – нікчемний прийом.

– А я б на нього клюнув, – похитав головою Вайлі. – Я марнолюбний, як жінка. Якщо хтось вдає, що я їм небайдужий, я прошу продовжувати. Поради мене тільки тішать.

Тепер вже, зморщивши носа, похитав головою Стар. Вайлі продовжував піддражнювати його – то був привілей, у якому йому ніколи не відмовляли.

– Ти клюєш на деякі лестощі, – сказав Вайлі. – Такий собі комплекс Наполеона.[33]

– Від лестощів мене просто нудить, – відрізав Стар, – та ще більше нудить, коли тобі нав’язують свою допомогу.

– Якщо тобі так вже не подобаються поради, за що ж ти мені платиш?

– Це суто ділове питання, – сказав Стар. – Я – ділок і я купляю те, що в тебе в голові.

– Який з тебе ділок, – не погодився Вайлі. – От коли я працював у паблісіті по зв’язках з громадськістю, я ділків бачив-перебачив і не можу не погодитися з Чарльзом Френсісом Адамсом.[34]

– І що той казав?

– Він знав їх усіх: Ґулда, Вандербілта, Карнеґі, Астера – і він писав, що серед них немає жодного, з ким би він бажав зустрітися ще раз, у цьому чи іншому світі. Ну, з тих пір вони краще не стали. Тому я й кажу, що ти – не ділок.

– Мабуть, той Адамс був буркун, – сказав Стар. – Либонь, сам хотів бути першим, та забракло розсудливості чи твердості характеру.

– Голова в нього на плечах була, – відповів Вайлі досить-таки єхидно.

– Голови на плечах недостатньо. Вас, письменників та й інших людей мистецтва, так і тягне то занепасти духом, то скочити в халепу, і має знайтися той, хто витягне вас із халепи та вправить мізки. – Він знизав плечима. – Ви все сприймаєте занадто близько до серця, а людей або ненавидите, або перед ними вклоняєтеся… люди для вас – це щось особливе, а насамперед – ви самі. Самі напрошуєтеся, щоб вами попихали. Я люблю людей і люблю, коли вони люблять мене, та моє серце там, куди поклав його Господь – у мене всередині.

Він помовчав.

– Гаразд, а що я сказав Шварце в аеропорту? Можеш пригадати точно?

– Ти сказав: «За чим би ти не прийшов, моя відповідь – «Ні!».

Стар мовчав.

– Він зовсім знітився, – продовжував Вайлі, – та я буцімто його трохи розвеселив. А щоб розвіятися, ми покатали доньку Пета Брейді на авто.

Стар натис на кнопку виклику стюардеси.

– Отой пілот, – спитав він, – він не заперечуватиме, якщо я посиджу в кабіні поруч з ним?

– Це проти правил, містере Сміт.

– Тоді запросіть його сюди на хвилинку, коли він буде вільний.

Всю другу половину дня Стар просидів у кабіні поруч з пілотом. Під крилом літака пропливла безкрайня пустеля, яку змінили різнобарвні плоскогір’я, нагадуючи мені дитинство, коли ми бавилися тим, що забарвлювали фарбами білий пісок. А вже надвечір крізь ілюмінатор за пропелерами забовваніли гостроконечні зубці гірського хребта Засніженої пилки,[35] а це означало, що до домівки недалеко.

Час від часу я впадала в дрімоту, а в проміжках думала про те, що хочу за Стара заміж, хочу, щоб він мене покохав. Яка ж самовпевненість! Ну що я могла йому дати? Та хіба тоді я так думала? Тоді мною володів гонор молоденької жінки, який черпав свою силу в окрилених думках на кшталт: «Я ж не гірша за неї». З точки зору моїх мріянь я ніяк не поступалася вродою голлівудським красуням, які неодмінно докладали зусиль, аби запасти йому в душу. А мій досвід, хоч і невеликий, у мистецьких справах, звісно, робив мене здатною стати блискучою окрасою будь-якого салону.

Тепер-то я розумію, що то була маячня. Що ж до Стара, то хоча його освіта ґрунтувалася на нічому іншому, як на вечірніх курсах стенографії, він давно вже пробився крізь бездорожні пустині пізнання в царини, куди мало хто здатен був за ним піти. У моїй безшабашній зарозумілості я подумки зіставляла свої сірі очі з його карими: чиї ж лукавіші; удари свого юного серця (гольф і теніс) з його, вже, мабуть, притомленим роками перенапруження. Я планувала, подумки плела інтриги та чинила підступи проти невідомих суперниць (втім, хто з жінок цим не займався), та нічого, як ви побачите, з цього не вийде. Тішить мене й тепер, що зусилля не минули б даром; та щира правда полягала в тому, що мені нічого було йому дати, з того, що він не мав; мої найромантичніші помисли на ділі були навіяні стрічками, зокрема, на мене сильно подіяла «42-га вулиця».[36] Більш ніж імовірно, що деякі з картин, що зробили мене такою, яка я є, були задумані саме Старом.

Так що діло моє було зовсім безнадійне. Не можна жити тим, щоб увесь час прати білизну чужих почуттів. Та тоді мені здавалося інакше: може, тато допоможе, а може – стюардеса. Могла б піти до кабіни пілота й прямо сказати Стару: «Якщо я колись і бачила любов, то в очах тієї дівчини».

Міг би й пілот стати в пригоді: «Чоловіче, ти що, сліпий? Мерщій до пасажирського салону!»

Та й Вайлі Вайт міг би прийти на допомогу, замість того, щоб маячити в проході у мене перед очима, гадаючи, сплю я чи ні.

– Сідайте вже, – запросила я. – Які новини? Де ми?

– В повітрі.

– А, он воно що. Тоді сідайте. Над чим працюєте? – спробувала я удати живий інтерес.

– Хай допоможуть мені небеса, я пишу про бойскаута, а саме: «Бойскаут».

– Старова задумка?

– Хто його знає… Він запропонував мені поміркувати. Не виключаю, що з десяток сценаристів працювали над ідеєю до мене, і рівно стільки ж будуть копирсатися в ній після мене, а от цю систему вигадав власне він. Бачу, ви в нього закохалися?

– Ще чого! – вигукнула я обурено. – Та я його з дитинства знаю.

– До нестями, еге ж? Що ж, спробую влаштувати ваші справи, якщо ви допоможете мені влаштувати мої. Хочу мати власну групу.

Я знову заплющила очі і провалилася у сон. А коли знову розплющила, то побачила, що стюардеса вкриває мене пледом.

– Майже на місці, – оповістила вона.

Крізь ілюмінатор, над захід сонця, було видно, що земля під крилом стала зеленішою.

– Тільки-но почула дещо смішне, – сповістила вона, хоча її ніхто не питав. – У кабіні пілота… той містер Сміт, чи містер Стар… ніколи не бачила його імені в титрах.[37]

– А він його ніколи не ставить, – пояснила я.

– А-а-а. Отже, він розпитував пілотів про льотну справу… Тож воно його й справді цікавить, не знаєте?

– Знаю.

– Ото ж бо один з пілотів і каже, що б’ється об заклад, що за десять хвилин береться навчити містера Стара літати соло. У нього, каже, такий склад розуму – все схоплює на льоту.

У мене почав уриватися терпець.

– Ну і що тут такого смішного?

– Зараз, так от, нарешті один з пілотів питає, чи подобається містеру Стару його справа, а містер Стар на це й відповідає: «Авжеж. Само собою, подобається. Коли навкруги у всіх не всі вдома, то приємно залишатися хоч і неповним ідіотом, та єдиним, якого ще не розкусили».

Стюардеса так і заходилася від сміху, а мені хотілося плюнути їй межи очі.

– Уявіть собі: «Коли навкруги у всіх не всі вдома, то приємно залишатися хоч і неповним ідіотом, та єдиним, якого ще не розкусили».

Раптом без видимої причини її сміх урвався, і вона підвелася – сама серйозність:

– Піду заповню робочий журнал.

– Прощавайте!

Здається, то не вони допустили Стара посидіти поруч із собою, а він дозволив їм посидіти біля свого трону, і то не вони допустили його до штурвалу, а він дозволив їм постернувати.

Багато років потому мені випало летіти з одним з тих самих пілотів, і він мені переповів одну річ, яку сказав їм Стар.

Він саме розглядав гори.

– Уявіть, що ви інженер-залізничник, і вам треба прокласти трасу, скажімо, десь там, – він кивнув на гори. – У вас на руках результати геодезичної зйомки, і ви бачите три-чотири, а то й півдюжини варіантів прокладки, і всі однаково добрі. Чи погані. Вам треба зробити вибір – але на чому він засновується? Дізнатися, який шлях найкращий, можна, лише проклавши трасу. Тому ви берете й будуєте дорогу.

Пілоту здалося, що він щось не дочув.

– Ви про що?

– Ви обираєте шлях без будь-якої, як вам здається, на те причини – просто тому, що та он гора, на ваш погляд, рожевіша, або синька – синіша. Зрозуміло?

Пілот вважав це вельми корисною порадою. Та брав його сумнів: чи досягне він таких висот, щоб вона йому стала у пригоді.

– От що я хотів би знати, – зізнався він з гіркотою, – так це як містер Стар досяг тих висот, де він став містером Старом.

Боюсь, що сам Стар ніколи не дав би відповіді на це питання, а зародок пам’яттю не наділений. Та я могла б відповісти, хоча б почасти. Він піднявся дуже високо – туди, звідки відкриваються широкі обрії, на сильних крилах, коли ще був молодим. І коли він був високо в небі, то окинув поглядом усі царства на світі,[38] окинув очима, які могли широко дивитися прямо проти сонця. Махаючи невтомно крилами – врешті-решт, відчайдушно, не припиняючи бити ними, він протримався там значно довше, ніж більшість із нас, а потому, пам’ятаючи все, що бачив зі своєї великої висоти, поступово опустився на землю.

Двигуни тим часом вимкнули, і всі наші п’ять почуттів почали налаштовуватися на посадку. Попереду зажевріла низка вогнів військово-морської бази Лонг-Біч,[39] а зліва і справа замерехтіла вогниками Санта-Моніка.[40] Над Тихим океаном вже зійшов каліфорнійський місяць, великий та помаранчевий. Та що б я не відчувала щодо всіх цих речей – а вони зрештою були моєю батьківщиною – я знала, що Стар відчуває набагато більше. Всі ці речі, на які я дивилася широко відкритими очима, як на ту отару овець на задньому подвір’ї студії старого Лемле, у Старових очах виглядали інакше, бо саме тут він спустився на землю після свого високого польоту, який відкрив йому очі, і він побачив, куди ми йдемо, і як ми виглядаємо на своєму шляху, і що на тому шляху важливо, а що – ні. Ви можете сказати, що його занесло сюди випадковим вітром, та я схильна вважати інакше. Я схиляюся до думки, що в «кадрі, знятому загальним планом з висоти», він побачив новий вимір нашим судомним надіям та витонченим плутням та незграбним жалям, і бути з нами до кінця було його власним вибором. Як і у випадку з літаком, який опускався до аеропорту Ґлендейл,[41] в теплу темряву.