Читать книгу Кохання останнього магната - Френсис Скотт Фицджеральд, Френсис Скотт Кэй Фицджеральд, Френсіс Скотт Фіцджеральд - Страница 3

У місячному світлі знімальний майданчик являв собою тридцять акрів казкової країни – і зовсім не тому, що «натура» скидалася на африканські джунглі або середньовічний французький замок, або на шхуни на якірній стоянці, або на нічний Бродвей, а тому, що нагадувала розідрану дитячу книжечку з картинками, наче уривки казкових історій, що пурхають між язиками полум’я. Я ніколи не жила в будинку зі справжнім горищем, та зараз натурний майданчик, як на мене, виглядав саме так, а вночі, з її викривленим сяйвом, все ніби оживало.

Коли прибули Стар та Робі, пучки світла вже вихоплювали небезпечні ділянки «водопілля».

– Ми відкачаємо цю воду в болото на Тридцять шостій вулиці, – мовив Робі, окинувши оком розміри розливу. – Це міська власність… От вам і Божий промисел. Тільки-но подивіться!

На маківці величної голови бога Шиви[53] вниз за течією штучної річки пливли дві жінки. Ідола змило з майданчика, що зображав собою Бірму, й несло звивистими путями ріки, посеред якої він разом з іншими уламками катастрофи то борсався на мілині, то кружляв у водоверті. Дві біженки знайшли притулок серед звивин божественних локонів на високому чолі і на перший погляд скидалися на туристок на автобусній екскурсії визначними місцями паводка.

– Ти диви, Монро! – вигукнув Робі. – Глянь он на тих дамочок!

В’язнучи ногами в непередбаченій багнюці, обидва дочвалали до берега основного русла. Звідси було видно, що жінки неабияк перелякані, проте вже сповнені надії на скорий порятунок.

– Хай би й пливли собі до самої стічної труби, – галантно порадив Робі. – Та річ у тому, що Де Мілю знадобиться голова вже наступного тижня.

Утім, він був людиною, що не скривдить і мухи, і вже за мить стояв по пояс у воді, намагаючись підчепити Шиву багром, та досяг лише того, що закрутив голову паморочливими кругами. Тут надійшла допомога, яка поміж іншого виявила, що одна з них вельми гарненька, і що обидві вони, либонь, з вершків суспільства. Та на майданчик вони запливли приблудами, й Робі бридливо дожидав, щоб сказати їм пару теплих слів, поки ідола приборкують і виволікають на сухе.

– Та відчепіться ви вже від голови! – озвався він знизу вверх. – Це ж вам не сувенір!

Одна з жінок покволом зісковзнула по щоці ідола, де внизу Робі її спіймав і поставив на ноги; інша, після коротких вагань, наслідувала прикладу. Робі обернувся до Стара за присудом.

– Босе, і що з ними далі робити?

Та Стар не відповів. За два кроки від нього з легкою посмішкою було обличчя його покійної дружини, цятка в цятку навіть до виразу. На відстані двох кроків місячного сяйва на нього дивилися знайомі очі, на знайомому чолі ворушився закруток волосся, а посмішка, що застигла на обличчі, майже не змінилася в прорисах, навіть напіввідкриті губи були ті самі. На мить його пробрав благоговійний трепет, і він ледве не скрикнув. Миттю перед його очима пронеслися затхла напівтемна кімната, приглушений плавний плин чорного лімузина-катафалка, падаючі квіти, що собою вкривають землю – і ось він бачить перед собою її, живу та усміхнену. Повз нього неслася ріка, спалахи великих прожекторів металися майданчиком… а він все не міг мовити ні слова, аж поки не почув її голос – той голос не був голосом Мінни.

– Пробачте нас, – мовив голос. – Ми просто зайшли у ворота слідом за вантажівкою.

А за спиною вже зібралася гурба: електрики, монтажники, водії, на яких Робі почав гарикати, як та вівчарка на отару.

– Швидко… поставити насоси на баки на четвертій площадці… заведіть трос за цю голову… протягніть її волоком вверх, по четверо з обох боків… та перш за все, ради Бога! відкачайте воду з «Джунглів», а ту велику трубу А покладіть на землю… нічого з нею не станеться… це – пластмаса.

Стар нерухомо стояв і мовчки дивився вслід жінкам, поки вони у супроводі поліцейського пробиралися до виїзних воріт. Потім він зробив пробний крок, перевіряючи, чи тримають його коліна. Розплескуючи багнюку, повз нього грімко проторохтів трактор, слідом тягнулися робочі… кожен другий обертався до нього, посміхався, вітався: «Привіт, Монро!.. Вітаю, містере Стар! Щось вогкуватий вечір, містере Стар… Монро… Монро… Стар… Стар… Стар…

Він відповідав, привітно махав рукою, коли люди струміли повз нього, зникаючи в пітьмі. Це мені трохи нагадувало сцену вітання Імператором Старої гвардії.[54] Того світу більше вже немає, але й цей світ має своїх героїв, і Стар був одним із них. Більшість з цих робітників працювали тут давно… з самого початку доби кіно, і під час великого струсу, коли прийшов звук, і трьох років Великої депресії він дбав про те, щоб лихо обходило їх стороною. Старі узи вірності тепер дрижали від напруги; повсюдно вчорашні колоси виявлялися колосами на глиняних ногах, а він як був для них своїм, так і залишився, останнім, хто був на престолі. І їхнє вітання, коли вони проходили повз нього, було чимось на кшталт неголосного «ура!».