Читать книгу Пампушка = Boule de Suif - Гі де Мопассан - Страница 2

Кілька днів поспіль містом проходили недобитки армії. Це вже було не військо, а якісь безладні ватаги. Солдати, з довгими брудними бородами, в лахмітті замість мундирів, сунули млявою ходою, без прапорів, розбродом. Вони були знеможені, виснажені, нездатні ні думати, ні діяти і йшли тільки за звичкою, падаючи від утоми, де лише спинялися. Найбільше серед них було з посполитого рушення – людей миролюбних, спокійних рантьє, що згинались під тягарем рушниць, і молодих новобранців, легких на переляк і швидких на ентузіазм, однаково готових до наступу, як і до втечі; зрідка серед них маяли червоні штани – недобитки дивізії, погромленої у великій сутичці; у лаві з різними піхотинцями траплялися гарматники, інколи прохоплювалася блискуча каска важконогого драгуна, що ледве встигав за легшими на ходу піхотинцями.

Проходили й легіони вільних стрільців з героїчними назвами: «Месники за поразку», «Громадяни домовини», «Роковані на смерть», причому вони більше скидалися на розбишак.

Їхні офіцери, колишні комерсанти-сукнарі, гендлярі зерном, лоєм або милом, випадкові вояки, призначені на офіцерів за гроші або за довгі вуса, зодягнуті в мундири з галунами, обвішані зброєю, голосно просторікували, обмірковуючи плани кампанії й пихато запевняючи, що знесилена Франція тримається лише на їхніх плечах; проте вони боялися іноді своїх же солдатів, часто хоробрих до краю – грабіжників та бешкетників.

Була чутка, що пруссаки от-от уступлять до Руана.

Національна гвардія, що вже два місяці провадила обережну розвідку по сусідніх лісах, не раз підстрелюючи власних вартових і готуючись до бою, ледве якесь там кроленятко зашамотить у кущах, повернулася до своїх домівок; її зброя, мундири, все убивче знаряддя, яким вона залякувала недавно верстові стовпи битих шляхів за три милі довкола, раптом десь зникло.

Нарешті, останні французькі солдати тільки що перейшли Сену, прямуючи до Понт-Одемера через Сен-Север та Бург-Ашар; а позаду всіх ішов пішки при двох ординарцях генерал, він геть занепав духом, не знав, що вдіяти з оцими розрізненими купками людей, сам стерявшись у великому розгромі народу, звиклого до перемоги, але ж ущент побитого, невважаючи на його легендарну хоробрість.

І от місто опанувала глибока тиша, жахливе та мовчазне чекання. Багато пузатих буржуа, котрі у своїй комерції зовсім збабилися, з сумом чекали переможців і тремтіли від ляку, як би ті часом не залічили до зброї їхні шпичаки та їхні великі кухонні ножі.

Життя, здавалося, завмерло; крамниці були зачинені, вулиця заніміла. Лише іноді вздовж стіни скрадався обиватель, наляканий цією тишею.

Чекання було нудне, хотілося, щоб ворог прийшов скоріше.

Другого дня після відходу французького війська, опівдні, кілька уланів, що хтозна-звідки взялися, промчали містом. Потім, трохи пізніш, темна лава спустилася узбіччям Сент-Катрін, а дві інші хвилі з’явилися на шляхах до Дарнеталя й Буагійома. Авангарди цих трьох частин зійшлися одночасно на майдані коло ратуші; а всіма суміжними вулицями все надходило німецьке військо, розгортаючи свої батальйони, аж бруківка гула під їхньої твердою солдатською ступою.

Слова команди, вигукнуті незвичним горловим голосом, лунали вздовж домів, що, здавалося, завмерли й спорожніли, а проте крізь зачинені віконниці чиїсь очі тайкома придивлялись до переможців, людей, що за «правом війни» стали господарями міста, статків та життя. Мешканці, сидячи у своїх темних кімнатах, почували той жах, що його викликають якісь стихійні нещастя, ті великі убійчі земні катастрофи, проти яких безсилі всякі мудрощі і всяка потуга. Отаке точнісінько почуття з’являється щоразу, коли встановлений порядок порушено, коли безпечності більш немає, коли все те, що захищали закони людські або закони природи, стає в залежність од несвідомої й лютої сили. Землетрус, що хоронить людність під руїнами будинків; річка, що, вийшовши з берегів, несе топлеників-селян разом із тушами биків та видертими кроквами з дахів, чи славетна армія, що вбиває тих, хто захищається, а решту полонить, що грабує іменем шаблі та славить бога гарматною стріляниною, – це все ті страшні кари, що розбивають всяку віру у вічну справедливість і в прищеплене нам із дитинства уповання на благість небес та на людський розум.

До кожних дверей стукали і заходили в домівки невеличкі загони. Це була окупація. Для переможених постав новий обов’язок – бути привітними до переможців.

Збіг якийсь час, коли минув перший острах і запанував спокій. У багатьох родинах прусського офіцера запрошували до столу. Іноді то був добре вихований чоловік, він з чемності вболівав над Францією, говорив, з якою нехіттю брав участь у цій війні. Німцеві були вдячні за такі почуття; до того ж не сьогодні-завтра міг знадобитися його захист. Догоджаючи йому, можна сподіватись, що тобі дадуть на постій менше солдатів. Та й навіщо кривдити чоловіка, від якого цілком залежиш? То була б нерозважливість, а не хоробрість. А руанські буржуа довго не страждають нерозважливістю, як і в ті часи, коли героїчною обороною вславилось їхнє місто. Нарешті, мовляв (незаперечний доказ, підказаний французькою делікатністю), у себе в хаті можна бути цілком чемним з чужоземним солдатом, аби лиш прилюдно не показувати своєї фамільярності з ним. На вулиці вони не зналися, зате в хаті охоче розмовляли, і німець щовечора все довше засиджувався й грівся біля спільного вогнища.

Місто помалу набирало свого нормального вигляду. Французи все ще не виходили з дому, але вулиці роїлися прусськими солдатами. Проте офіцери блакитних гусарів, що чванливо волочили по бруківці свої величезні знаряддя смерті, здавалося, зневажали простих городян не набагато більше, ніж офіцери французьких стрільців, що пили в цих самих кав’ярнях минулого року.

Тим часом у повітрі чулося щось невловимо гостре та невідоме, ворожа й нестерпуча атмосфера, ніби розлитий навколо запах – запах навали. Він сповнював оселі та публічні місця, надавав якогось присмаку їжі й будив таке враження, ніби ви мандруєте в далекій стороні, серед варварських і диких племен.

Переможці вимагали грошей, силу грошей. Мешканцям доводилось усе платити, а втім, вони були багаті. Але ж що заможніший нормандський купець, то більше він страждає з усякої жертви, коли бачить, що якась частка його майна переходить до чужих рук.

З усім тим за містом, дві чи три милі за водою, близько Крауса, Дьєппдаля або Б’єсара, матроси й рибалки часто витягали з річкового дна набряклі трупи німців у мундирах, то забитих ножем чи дрючком, то з розбитою головою, то просто зіпхнутих в воду з мосту. Багно річне замулювало ці таємні жертви жорстокої та справедливої помсти, цей невідомий героїзм, ці німі напади, небезпечніші за сутички серед білого дня і позбавлені бучної слави.

Ненависть-бо до чужоземця завше озброює сміливих, ладних померти за ідею.

А що завойовники, хоча скорили місто своєю непохитною дисципліною, не вчинили жодного з тих звірств, про які йшли поголоски під час їхнього переможного походу, – мешканці зрештою посмілішали, і потреба поживи знову заворушила місцевих комерсантів. Декотрі з них мали великі комерційні справи у Гаврі, що був окупований французькою армією, і захотіли спробувати дістатися до цього порту – кіньми до Дьєппа, а далі – пароплавом.

Було використано вплив знайомих німецьких офіцерів, і комендант міста дав дозвіл на виїзд.

І от для цієї подорожі, на яку записалося десять чоловік, найняли великого, на четверо коней, диліжанса; ухвалено було вирушити у вівторок удосвіта, щоб уникнути людних збіговиськ.

Кількома днями раніше земля замерзла, і в понеділок, о третій годині, великі темні хмари, насовуючись з півночі, принесли сніг, що падав безперервно цілий вечір і цілу ніч.

Ранком о пів на п’яту мандрівники зібралися у дворі готелю «Нормандія», де вони мали сідати в диліжанс.

Вони були ще зовсім сонні й дрижали від холоду під своїми пледами. У пітьмі вони погано бачили одне одного; а важка зимова одежа надавала їм вигляду гладких кюре в довгих сутанах. Та двоє з них впізнали один одного, до них підійшов третій, і повели розмову.

– Я беру з собою дружину, – сказав котрийсь.

– Я теж.

– І я також.

Перший додав:

– До Руана ми більше не повернемось, а коли пруссаки наблизяться до Гавра, переїдемо до Англії.

Всі вони мали однакові наміри, бо були людьми однакової вдачі.

Коней все ще не запрягали. Ліхтарик машталіра коли-не-коли з’являвся з одних темних дверей і зараз же зникав у других. З глибини стайні було чути, як коні глухо били ногами об землю, встелену гноєм, і як чоловічий голос тпрукав на коней і лаявся. Легке брязкотіння балабончиків оповістило, що пораються біля упряжі; це брязкотіння перейшло у виразний і безперервний дзенькіт, що потрапляв рухам коня, іноді він затихав, потім знову розливався від раптового струсу в супроводі глухого гупання копит об землю.

Несподівано двері зачинилися. Все стихло. Покляклі на морозі мандрівники стояли мовчки й нерухомо.

Білосніжна волохата завіса, виблискуючи, безупинно спускалася на землю; вона згладжувала обриси й укривала все льодовим мохом; і серед могильної тиші похованого під снігом міста чутно було лише якесь непевне й невловне шамотіння снігу, що, розвіюючись, падав; швидше натяк на шум, ніж самий шум, шелестіння легеньких порошинок, що, здавалося, виповняють простір, встелюють увесь світ.

Чоловік із ліхтарем знову з’явився, тягнучи за собою на поводі сумну коняку, що неохоче тюпала. Завівши її в дишель, він учепив посторонки й довго вовтузився коло неї, приладжуючи упряж, бо міг працювати лише однією рукою, тримаючи другою ліхтаря. Ідучи за другим конем, він помітив усіх оцих мандрівників, що непорушно стояли і зовсім побіліли від снігу, і сказав їм:

– Чому ви не сідаєте в карету? Принаймні будете під накриттям.

Вони, певно, не подумали про це, і тепер усі кинулися сідати. Троє чоловіків умостили своїх жінок в глибині диліжанса і залізли самі; за ними зайняли решту місць інші закутані невиразні німі постаті.

На підлозі карети було настелено соломи, в якій грузнули ноги. Дами, що сиділи в глибині, захопили з собою маленькі мідні грілки з хімічним вугіллям, тепер вони запалили їх і деякий час тихими голосами хвалилися одна одній вигодами, повторюючи все те, що кожній давно було відомо.

Нарешті, коли в диліжанс запрягли шестеро коней замість чотирьох – з огляду на важку дорогу – голос ізнадвору запитав:

– Всі сіли?

Голос ізсередини відповів:

– Так, усі.

Вони рушили.

Карета ледве-ледве посувалася вперед. Колеса вгрузали в сніг; весь короб рипів з якимось глухим потріскуванням, коні ковзались, сапали, аж пара з них валувала; а довжелезний фурманський батіг безупинно хляскав, метлявся на всі боки, змотуючись і розмотуючись тонкою гадюкою, і раптом стьобав округлий конячий круп, що сіпав од цього ще з більшим напруженням.

Помалу дніло. Ті легкі сніжинки, які один із подорожніх, чистокровний руанець, прирівняв до бавовняної заметілі, вже не падали. Неясне, наче брудне світло плинуло крізь великі, важкі та темні хмари, що надавали більшої сліпучості білому полю, де з’являлись то низка високих, вбраних у паморозь дерев, то хатка у сніговій відлозі.

Освітлені цією ранішньою зорею пасажири почали цікаво розглядатися на своїх сусідів.

У самій глибині, на кращих місцях, сидячи одне проти одного, куняли пан і пані Люазо, гуртові торгівці вином по вулиці Гран-Пон.

Люазо, колишній прикажчик, купив підприємство у свого збанкрутілого хазяїна і нажив великі статки. Він дуже дешево продавав дрібним сільським крамарям своє поганюче вино і вславився серед своїх знайомих та приятелів як спритний крутій, справжній нормандець – хитрий та життєрадісний.

Репутація шахрая так твердо усталилася за ним, що на одній вечірці в префектурі пан Турнель, автор байок та співомовок, дотепник і бешкетник, місцева знаменитість, запропонував дамам, оспалим з нудьги, гру «пташка літає»1, і цей жарт облетів вітальню префекта, а звідти потрапив у вітальні городян, і цілий місяць уся округа реготала, аж у боки бралася.

Крім цього, Люазо був відомий різними своїми витівками та жартами, іноді й недоречними: отже, кожен, завівши річ про нього, неодмінно додавав:

– Дивак він, цей Люазо.

Маленький на зріст, він немовби складався з самого лише округлого живота, над яким пишалося червонясте обличчя, облямоване двома сивуватими баками.

Його висока, міцна та енергійна жінка з гучним голосом і крутим норовом була втіленням звітності, порядку в їхньому торговельному домі, тоді як сам Люазо оживляв його своєю життєрадісною метушнею.

Побіч їх, свідомий своєї гідності і високого становища, сидів пан Каре-Ламадон – людина статечна й поважна серед бавовнярів, власник трьох прядилень, кавалер Почесного легіону і член генеральної ради. За імперії він увесь час очолював помірковану опозицію з тим тільки наміром, щоб надбати згодом більше на приєднанні до партії, з якою він змагався, за його власним висловом, лицарською зброєю. Пані Каре-Ламадон, набагато молодша від свого чоловіка, була втіхою для родовитих офіцерів, призначених до руанської залоги.

Вона сиділа навпроти свого чоловіка – маленька, гарненька, закутана у свої хутра, – і тоскними очима розглядала середину злиденного диліжанса.

Її сусіди, граф і графиня Гюбер де Бревіль, мали одне з найдавніших і найславетніших прізвищ у Нормандії.

Граф, старий шляхтич, величний на вигляд, силкувався хитрощами свого вбрання підкреслити свою природну подібність з королем Анрі IV, який, коли вірити легенді, – гордощам фамільним, – спричинився до вагітності однієї з паній Бревіль, а чоловік її з цієї ж причини став графом і губернатором на провінції.

Граф Гюбер, колега пана Каре-Ламадона по генеральній раді, репрезентував партію орлеаністів у департаменті. Історія його одруження з дочкою одного дрібного корабельника з Нанта назавжди залишилася загадкою. Але оскільки графиня була справжньою аристократкою, вміла у себе приймати краще за всіх і навіть уславилася як полюбовниця одного з синів Луї-Філіппа, – все вельможне панство поважало її, і її салон уважався за перший в окрузі, єдиний, де збереглась старосвітська поважність, і туди важко було втрапити.

Багатство Бревілів, усе їхнє нерухоме майно давало, як казали, щось із п’ятсот тисяч щорічного прибутку.

Оці шестеро займали глибину диліжанса й уособлювали забезпечену, спокійну і сильну верству громадянства, верству поважних і чесних людей, вірних релігії, людей з твердими принципами.

Так якось випало, що все жіноцтво сиділо на одній лавці; а графиня мала за сусідок ще двох черниць, що весь час, перебираючи чотки, шепотіли «Pater» і «Ave». Одна з них була вже літня, з подзьобаним обличчям, так ніби в нього влучив цілий набій шроту. Друга, дуже мізерна з вигляду, мала прекрасну, але хворобливу голівку й сухотні груди, підточені тією ненажерливою вірою, що творить мучеників та фанатиків.

Але всю увагу привертали чоловік та жінка, що сиділи навпроти двох черниць.

Чоловік був добре знаний Корнюде, демократ, страхіття для всіх статечних людей. Років зо двадцять він купав свою величезну руду бороду в келихах по всіх демократичних кав’ярнях. Він пустив за вітром з товаришами й приятелями своїми чималий спадок, що дістав од свого батька, колишнього цукерника, і нетерпляче ждав запровадження республіки, щоб обійняти якусь посаду, вислужену стількома революційними частуваннями. Четвертого вересня, можливо, внаслідок чийогось жарту, він певен був, що його призначено на префекта, але коли захотів стати до своїх обов’язків, конторські службовці, що залишилися єдиними господарями в установі, відмовились визнати його, і він змушений був піти геть. Та проте, бувши славним хлопцем, неуразливим і прислужливим, він з незвичайним запалом почав організовувати оборону. Під його орудою в полях повикопували вовчі ями, в сусідніх лісах повирубували всі молоді дерева і понаставляли на всіх дорогах засідки – вдоволений із цих готувань, він із наближенням ворога швиденько відступив до міста. Зараз він гадав, що буде кориснішим у Гаврі, де, можливо, доведеться копати нові шанці.

Жінка, одна з тих, яких називають зальотницями, славилася своєю передчасною пухлявістю, і за це її прозвано Пампушкою.Маленька, кругленька, гладка та товста, з пухлими, наче перев’язаними в суглобах пальцями, подібними до низок з коротких сосисок, з лискучою пружною шкірою, з величезними грудьми, які випиналися під одежею, вона все ж таки була сласна й приваблива своєю, такою приємною для ока, свіжістю. Лице її було мов яблуко червоне, наче пуп’янок півонії, готовий розцвісти; на ньому вирізнялись двійко чорних чудових очей, відтінених довгими густими віями, і чарівний маленький, вогкенький, ніби зумисне для поцілунків, ротик з дрібними блискучими зубками.

Крім цього, казали, було в неї чимало й інших неоціненних зваб.

Зараз же, як тільки-но впізнали її, шепіт пробіг серед добродійних жінок, і слова «повія», «публічна ганьба» було вимовлено так голосно, що вона підвела голову. Потім вона обвела своїх сусідів таким задьористим та сміливим поглядом, що враз запанувала цілковита тиша і всі поопускали очі, крім Люазо, який стежив за нею веселим поглядом.

Але скоро розмова поміж трьох дам відновилася, і присутність цієї особи зблизила, майже здружила їх. Вони мусили, здавалося їм, утворити ніби спілку доброчесності заміжніх жінок перед цією продажною безсоромницею; бо законна любов завжди гордовито несеться перед своєю вільною посестрою.

Троє чоловіків, яких у присутності Корнюде також зближував інстинкт консерваторів, говорили про гроші, і в тоні їхньому чулося презирство до бідних. Граф Гюбер розповів про руїну, вчинену йому пруссаками, про збитки через крадіжку худоби та втрачений урожай, – говорив він із самовпевненням великого магната-мільйонера, який цю шкоду може відчувати хіба якийсь рік. Пан Каре-Ламадон, неабияк досвідчений в бавовняній промисловості, подбав уже про те, щоб переслати до Англії шістсот тисяч франків – заощадження, надбане ним на сутужну годину. Щодо Люазо, то він устиг продати французькому інтендантству всі дешеві вина, що залишалися в його льохах; отож держава винна була йому величезну суму, яку він і плекав надію одержати у Гаврі.

І всі троє кидали один на одного швидкі й дружні погляди. І хоча вони були люди різних станів, почувалися братами через гроші, членами великого франкмасонського товариства, товариства власників, усіх, у кого побрязкує в кишенях золото.

Карета сунула так поволі, що до десятої ранку не проїхали навіть і чотирьох миль. Тричі чоловікам доводилося злазити й пішки йти нагору. Подорожани почали турбуватися, бо снідати збиралися в Тоті, а зараз втратили надію дістатися туди до ночі. Кожен визирав у віконце, чи не зустрінеться де корчомка при дорозі; аж от диліжанс угруз у такій кучугурі снігу, що спливло дві години, поки його звідти вирятували.

Голод усе напосідав і викликав тривогу серед пасажирів; та ніякої корчми, ніякого шинку не було видно: прихід пруссаків та відступ голодних французьких солдатів порозполохували всіх торгівців.

Чоловіки забігали по харчі на придорожні ферми, але там вони не знайшли навіть і хліба, бо недовірливі селяни поприховували свої запаси з остраху перед солдатами, які, зголоднівши, брали силою все, що запопадали.

О першій годині дня Люазо заявив, що живіт йому геть запався. Всі вони давно потерпали, як і він, і жорстокий голод, наростаючи, викликав нехіть до балачки.

Коли-не-коли хтось із мандрівників позіхав; інший зараз же наслідував його; і, відповідно до свого характеру, до свого уміння поводитись, до свого соціального стану кожен – хто голосно, а хто безгучно – розтулював рота, швидко заслоняючи рукою роззявлену пащу, з якої йшла пара.

Пампушка кілька разів нахилялася, ніби шукала щось у себе під ногами. Але, хвилину повагавшись, оглядала своїх сусідів і спокійно випростувалася. У всіх були бліді й перекривлені обличчя. Люазо запевняв, що ладен заплатити за маленького копченого окоста тисячу франків. Дружина його зробила якийсь рух, ніби для протесту; потім заспокоїлась. Вона щоразу зазнавала страждань, коли чула, як протринькують гроші, і навіть не розуміла жартів на таку тему.

– Справді, якось кепсько почуваєш себе, – промовив граф, – і як це я не надумався взяти харчу?

Кожен так само докоряв собі.

Як на те, Корнюде мав пляшку з ромом; він запропонував його; всі холодно відмовлялись. Лише Люазо випив два ковтки й, повертаючи пляшку, подякував:

– А це все ж таки смачно, воно гріє й голод гамує.

Він повеселішав і запропонував зробити так, як у тій пісні про маленький корабель: з’їсти найситішого з пасажирів. Цей натяк на Пампушку якось неприємно вразив вихованих людей. На жарт ніхто не озвався, тільки Корнюде усміхнувся. Побожні сестри перестали шепотіти молитви та перебирати чотки і, засунувши руки в свої широкі рукава, сиділи нерухомо, вперто не підводячи очей, і, певно, офірували небові ті страждання, які воно їм посилало.