Читать книгу Спадок - Галина Гаврищук - Страница 3

Люди створені для того, щоб почуття й емоції свої плекати. А потім дух переробляє їх в енергію, якою заряджається усе кругом – темрява та світло, а також інша суть.

Якщо емоцію свою ви затиснули, не випустили з себе, – то функцію людини не виконали. І нащо ви тоді? Почнете хворіти, – це душа намагається пояснити, що шкоду собі робите. Ви можете приглушити її ліками, – тоді вже простір буде тебе лікувати по-своєму… через обставини, які душевний біль несуть або приниження – варіантів безліч. Допоки не почнете цікавитись, – чому все так, для чого?

Справжні таємниці є прості й доступні всякому, їх видно кожний день. Картина нашого життя – шамотна дошка. Чорне і біле необхідне однаково, бо на границі – перехід до розвитку. Тоді є рівновага.

– Що нам робити?

– Прийняти Темряву, у ній знання. Вона жива.

– Як можемо не помічати болю, любити за зневагу?

– Вона тут ні до чого, це звірі чужі.

– Хворіють діти. Це навіщо?

– Спасіння ваше. В них любові і сили вижити найбільше.

– А сльози матерів? Нестерпно! І муки вічні…

– Скільки жалю від співчуття приреченим! Не будь такого болю великодушного – загинуло б життя! Мої вони, ті дітки. Чисті! Взірець вони, добра складова. Всі невдоволені – дивіться! Не смійте плакати над тим, що не рівняється і близько до болю матері святого. Сліпі ви стали, нерозумні… Це вам наука! Не жорстокість, – любов моя і жертва діток. Відомо їм було про муки раніше, ніж народились. Посланці це мої – для світла. Це ангели земні. Так треба. Не в змозі ви все осягнути, тільки крупицю… Не наробіть ви стільки зла, – не було би такого. Та їх все більше… На жаль, серця жорстокі не пробити добром моїм, потрібні муки дітей невинних… Рятуйте їх, пора змінитись!

– А війни що? Також наука?

– Те ж саме майже, – і ще більше. Не було виходу тій люті і неспокою в серцях ваших. Немає винних і невинних, – єдине тіло ви…, і хворе – піддались нелюбові тяжкій. Агресори в сім’ї те ж саме, що у масштабі більшому – лиш хворі. Та в люті вам не зрозуміти… Бо розділилися тілами, забули єдності всю силу. Не знаєте землі подяки, бо губите її щоднини. Та, варта вам себе пізнати, – все зміниться. Немає чарів, що сковують людей навічно. У вас живу. І цінність ваша в тому, щоб воскресали ви. Щоб здогадались…

– Тебе я бачила у цвіті. Це ти був?

– Я була.

– Ти жінка?

– Я не маю статі. Для сина – батько, для дочки – мати. І там, і тут я одночасно. Як ваша мати, життя вам дала та воліла щасливими вас знати, діти!

– Чому мене не зупиняла, коли я злилась на образи?

– Ти маєш право творити все на власний розсуд. Як хто сягав на твою волю, – ти так хотіла, нервувала. Твої емоції, дитинко, перетворились на отруту, якою нечисть вся наїлась, і збільшилася сила зла на світі всім.

– Якщо в мені ти, то чому не зупиняєш ворога мого?

– Не знаєш ти, що було би, коли б не втрутилося світло. Від долі злої зупиняють завжди обох, наскільки є можливим. Все ж, основні творці свого життя – є ви. І заражаєте навколо всіх – як радістю, так гнівом – не говорячи нічого! Діточки, що поміж вас живуть, перепускають через себе усі ваші думки. А потім вторять навіть мові.