Читать книгу Марічка. Київ. Зрада - Галина Горицька - Страница 4

Другий день у Вероні

Оглавление

Марічка не працювала жодного дня відтоді, як одружилася. Проте вона не сиділа, скніючи у своєму пентхаусі, начиненому дорогою технікою «Мілє» і каррарським мармуром. Не відвідувала хелен марлени з нудьги й навіть не ходила в «Царський»[9] як на роботу.

Марічка писала картини. Вже давно. Власне з того часу, як одружилася й постало питання – що робити. Вона ні на мить не сумнівалася, що треба й далі писати, і вона стане відомою художницею. Бо задля здобуття визнання у її країні треба було, аби тебе хтось розкрутив[10]. Ти міг бути хоч у сто разів талановитішим за Матіса, однак тільки за умови великих грошей про тебе почують люди. А Марічка одружилася з чоловіком, який точно міг їй допомогти у цьому. І тут постала дилема: чи вона була справді талановитою, чи стала відомою завдяки численним виставкам, організованим за власний кошт, і згадкам у СМІ, які оплатив її чоловік?

Одне вона знала напевно: вона б не змогла жити без своїх картин. Це йшло зсередини її, і коли її просили описати сам процес, або де вона шукає натхнення, перед її очима завжди поставав чорнозем, перемолотий тракторними гусенями, масний, схожий на нафту з надр землі. Вона, їй Богу, не знала чому. Бо земля – це мати? Бо земля – це вона, і такі самі, як вона – українки? Та ба… Ширше. Бо земля – це жінка? Жінка, яку запліднює чоловік-дощ, імітацію чого з превеликим захватом спостерігала Марічка Богданівна під час інсталяції Марії Абрамович? Або просто тому, що якось, бувши на дачі свого батька, Марічка таки вилізла на той трактор із дядьком Костьою – найманим робітником. Його гуртом наймав увесь кооператив дачників-інтелектуалів. Самі вони, звичайно, не вміли косити траву, орати землю й молотити пшеницю. Їхні руки росли з місця, яким вони писали наукові статті й докторські дисертації – з голови.

Однак часи були скрутними, Радянський Союз ще бився в останній агонії, і всім його професорам, кандидатам наук, доцентам, математикам, астрофізикам, генералам, підполковникам – усім звіздарям не було чого їсти. Нормально їли тільки тьоті Зіни – беззмінні продавчині гастрономів і дяді Пєті – завскладами, «снабженці», водо-мото-олійно-бензино-рапсо-постачальники. Обоє вони носили на бердичівській набережній пілотку з учорашньої масної від кільки газети й пили «Жигулівське», легенько відригуючи на кирпатого носика свого сина, коли той ліз із запитаннями «де, той, туалет, мамо-папо?» Обоє були вкрай щасливими й жили швидше, як амеби, або равлики: дуже виважено й стабільно. Дебілоїдно-щасливо. По графіку. Вони так само знайшли себе за часів Перебудови, набивши руку возити в «чєлночницях» навіть норкові шуби з Китаю.

9

Київський елітний спортклуб.

10

Тобто в нашій з вами країні – Україні.

Марічка. Київ. Зрада

Подняться наверх