Читать книгу Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка) - Галина Вдовиченко - Страница 3

Кумовi потрiбна була людина. Без людини нічого не виходило. I вiн наважився.

Чекати довелося довго. Коли почулися нарештi голоси та смiх й попри розлогий кущ з яскраво-червоними ягодами глоду пройшли двi дiвчинки, вiн навiть не ворухнувся. Такi люди були йому не потрiбнi.

Щонайменше годину на стежцi нiкого не було, аж поки знову не з’явився виразний запах, який Кум не сплутав би з жодним іншим, – запах людини, – i з-помiж дерев вийшла жiнка. Човгала урозхит, з помiтним зусиллям переносячи вагу тiла з ноги на ногу. Через кiлька днiв у неї народиться дитинча. Вона теж не годиться. Кум навiть не простежив за жiнкою поглядом.

Нескiнченно потягнулося нове очiкування, але Кум умiв чекати. Коли смуги холодного вечiрнього туману закрили не лише далекi пагорби та потемнiлий лiс, а й близькi чагарники з деревами, залишивши самi верхiвки, Кум нашорошив вуха, втягнув чутливими нiздрями вогке повiтря. До чагарника стрiмко наближався чоловiк. Молодий, з пружними м’язами та запахом, який нагадав Кумовi про Брата. Це було саме те, що треба. Кум нечутно обiйшов кущ, обережно ставлячи лапи слiд у слiд, рiвним прямим ланцюжком, й зупинився бiля самої стежки.

Юнак, побачивши перед собою щось темне – теля чи пса, – сповiльнив енергiйну ходу. Зупинився.

– Ти чий? Чого тут?… – запитав вiн розгублено. Й закляк нерухомо, вiдчувши, як миттєво змокрiла спина.

Перед ним стояв вовк.

Сутулий, гостровухий, з широколобою головою, облямованою «бакенбардами». Уважнi очi золотисто-жовтого кольору, видовжена морда, плямиста шерсть кiлькох вiдтiнкiв. Хлопчина судомно, коротко й шумно втягнув носом повiтря. Звiр ледь помiтно ворухнув прямим хвостом – тримав його похило, ближче до землi. Усе своє сiмнадцятирiчне життя юнак прожив у гiрському карпатському селi, але нiколи не зустрiчав серед лiсу живого сiроманця. Однак те, що перед ним зараз стояв вовк, впевнено заступивши стежку, вiн зрозумiв одразу, всотавши поглядом усi особливостi вигляду чужинця й запам’ятавши цю картину на все життя.

Вiд людини рiзко повiяло гарячою хвилею страху – й по тiлу вовка пробiгло тремтiння. Вiн теж боявся, але, на вiдмiну вiд зненацька заскоченого хлопця, мав перевагу – готовнiсть до зустрiчi. Кум не зводив з юнака очей. Той, на щастя, не побiг, смикнувся, проте залишився стояти – ноги не слухалися. Кум теж ледве стримався, аби не дременути свiт за очi.

Бовванами завмерли обоє на стежцi, напруженi, з однаково розширеними назустрiч один одному зiницями очей.

Вовк мусив зробити свою справу, вибору вiн не мав. Слiд було показати свої добрi намiри – i вiн привiтався, дружньо ворухнувши хвостом. Але хлопчина не зрозумiв. Немов варом, його обдало хвилею гарячого жаху, i вiн уперше в життi зрозумiв значення багатьох банальних словосполучень iз втраченим первинним змiстом. Волосся стало дибки. Мову вiдiбрало. Слова звiльнилися вiд нашарувань та похiдних значень, набули свого первiсного сенсу.

Тремтячою рукою хлопець витягнув мобiлку, намацав кнопки – засвiтилося табло, не показавши жодної рисочки зони. Вовка тiєї ж митi вiдкинуло убiк, далi вiд плями свiтла, загрозливої й небезпечної. Кум зник у густому туманi без звуку, мов привид.

Зони покриття тут немає – хлопець знав це, але ще раз перевiрив. До першої хати, де є люди, ще з кiлометр. А в тих, попри якi вiн iшов, уже роками нiхто не мешкав. Долав вiдстань вiд сусiднього села навпростець, старою дорогою, вздовж темних закинутих хат. Iз затягнутих павутиною вiкон нiхто б не визирнув на його крик, гукай не гукай. Даремно було кликати на допомогу, та й з горла видерлося тiльки слабке сичання. Озирнувся в пошуках гiлляки, патика або каменя – й зустрiвся поглядом з жовтими очима: вовк знову стояв перед ним на стежцi.

I тут хлопець згадав. Його баба, яка знала безлiч казок, колись говорила йому, маленькому: «Як зустрiнеш у лiсi вовка, скажи: ти вовк i я вовк. Тодi вiн тебе не рушить».

Побачив свою бабусю так чiтко, нiби вона була поруч.

– Т-ти… – видихнув хлопець, – вовк… I я вовк.

Хижак повiльно присiв, виструнчився, немов зіп’явся на пуанти, – i, як у балетi, переступаючи дрiбними кроками, посунувся боком на два-три метри. Постояв кiлька секунд, повернувши голову i дивлячись на людину, знову вiдбiг, запрошуючи iти за ним. Паралiзований страхом хлопець не розумiв, що вiдбувається. Вiн змусив себе просунути ногу трохи вперед по стежцi – сiроманець повернувся й повторив свiй дивний танець: вiдбiг, постояв, вiдбiг, постояв. Вовк поводився не агресивно, але й не давав дороги. Щойно хлопець робив крок, пiдсвiчуючи собi екраном мобiлки, звiр зникав зi стежки, щоб через кiлька секунд знову опинитися попереду. Наполегливо кликав кудись чи виконував дивний ритуал…

Усе вiдбувалося в повнiй тишi – людина, i звiр, i лiс, i гори втратили голос.

Це тривало пiвгодини. Якби не годинник на екранi мобiлки, могло б здатися – цiла вiчнiсть. Хлопець уже зрозумiв, що хижак не заподiє йому шкоди, але в думках пульсувало одне: аби цi тортури якнайшвидше закiнчилися i вiн спустився до села, до своїх.

Нарештi Кум припинив метушню й пропустив хлопця вперед, спостерiгаючи, як той повiльно спускається, задкуючи й намагаючись не повертатися до хижака спиною.

Вовк вiдвернувся. Вiн втратив цікавість до того, хто виявився полохливим i нездогадливим. Кiлька секунд стояв, опустивши морду, коли раптом нашорошив вуха, прислухаючись до чогось, нечутного для людського вуха. Кiлька стрибкiв – i звiр зник у туманi.