Читать книгу Львів. Кава. Любов (збірка) - Галина Вдовиченко - Страница 3

Вона прокинулася від того, що сонце надто сміливо зазирнуло у розчинене в прохолоду ранку вікно її помешкання на Валовій [1]. У напівсні усміхнулася відчуттю лагідного тепла сонячних променів на своїй щоці, тоді глибше вдихнула прохолодне після нічної літньої зливи повітря і зручніше влаштувалася поміж подушок та підверненої під себе ковдри. Сьогодні не мусила поспішати та зістрибувати з ліжка як навіжена. Нарешті могла дозволити собі розкіш неквапного пробудження, спокійного ранку і напівлінивого плину часу. Любила такі рідкісні хвилини спокою, коли не мусила бігти у нагальних справах, не треба було прокидатися від різкого дзвінка будильника, метушливо бігати помешканням, на ходу намагаючись поснідати, зібрати дитину в садочок, попити кави, намалюватися, вдягнутися самій і одночасно відповісти на дзвінки, які почергово діставали її то з міського, то з мобільного телефону. Вже й не пам’ятала, коли востаннє траплялася у її житті нагода так неквапно та спокійно провести ранок, як сьогодні. Напевно, ще позаминулого року, коли у мами теж випала відпустка влітку і вона забрала Ромчика до себе на цілих три тижні. Саме тоді Леся змогла нарешті зробити ремонт у їхньому з сином трикімнатному помешканні на піддашші австрійської кам’яниці в самому центрі Львова. Отримала це помешкання у спадок від бабці. Та прожила тут понад шістдесят років, а переселилася сюди разом із батьками ще у далекі довоєнні роки. Саме тоді, коли Львів окупували совєти і залишатися в гарному та просторому помешканні на вулиці Пеовяків [2] було не лише нерозумно, а й небезпечно для життя. Будь-яке велике, зручне, добре умебльоване помешкання у тихому престижному районі міста відразу привертало увагу нової влади, ставало об’єктом бажання та активного замилування, а незабаром і господарі цього помешкання у кращому випадку автоматично опинялися вивезеними кудись у Казахстан чи Сибір, а в гіршому – щезали у глибинах тюрми на Лонцького чи у Бригідках [3]. Хто був розумнішим, той вчасно реагував на зміни у житті Львова, не вірив жодним обіцянкам чи гаслам нової влади, не вичікував на кращі часи, а поспіхом залишав власні помешкання й осідав там, де його нове житло вже не становило жодного інтересу для «визволителів». Саме так Лесині прабабця й прадідусь, який був за Польщі успішним лікарем та мав гарне помешкання в хорошому районі, й опинилися в цій маленькій трикімнатній квартирі на піддашші. Нове помешкання не було таким просторим, як колишнє, не мало мазнички та великої кухні, а щоб піднятися до нього сходами, з незвички доводилося відсапуватися, проте воно було світлим, розташовувалося в середмісті, а головне – анітрохи не викликало замилування у нової влади. Це дозволило родині уникнути репресій у перші роки панування в місті совєтів, потім пережити німецьку окупацію, а за других совєтів виявилося, що хороший лікар потрібен будь-якій владі, всім режимам і що життя саме розставляє правильні акценти, бо на такі моменти, як шляхетне походження чи причетність когось із родини лікаря до репресованої греко-католицької церкви, можна закрити очі, а на ймовірність втратити власне здоров’я, а то й життя, злегковажити вкрай важко. Коли ж прадідусь вилікував декількох впливових чиновників, про жодні репресій вже й не йшлося.

З новим помешканням родина потроху зжилася, а згодом уже й не шкодували, що мешкають саме тут. Не надто далеко від медінституту, у самому центрі Львова й одночасно зовсім близько до Високого Замку та Кайзервальду [4]. Гарний район, іще міцний австрійський дім та прожиті у ньому чи не найважчі, проте дуже щасливі роки примирили родину з втратою колишнього престижного та великого помешкання. Найважливішим було те, що попри всі довоєнні, воєнні та повоєнні лихоліття вдалося не лише зберегти родину, а й не втратити відчуття близькості. Переконання теж не зазнали змін, просто довелося загнати їх углиб і жити подвійним життям, як жили всі в окупованому Львові. Бо, як сказав у тридцять дев’ятому році на зборах в Оперному театрі маестро Станіслав Людкевич [5]: «Нас визволили, і на то нема ніякої ради». От і мусилося жити з відчуттям визволеності від свободи, гідності та без впевненості за власну долю та долю рідних людей. У ті часи взагалі дуже мало залишалося того гарного, справжнього та шляхетного, що було притаманне довоєнному Львову. Але людина до всього звикає та пристосовується. Зрештою, ніщо справжнє не вмирає повністю, не гине назавжди, лише заганяється вглиб, затаюється до пори до часу, визріває, тоді передається дітям і врешті стає зерном, яке проростає тоді, коли жити в несвободі стає геть кепсько.

Повоєнне життя родини йшло цілком банально і звично, тобто саме так, щоб почуватися більш-менш щасливо. Виростили дітей, видали заміж доньку, одружили сина, вийшли на пенсію, дочекалися внуків. А потім розпад Совєтської імперії й події, які не лише перевернули життя у багатьох сім’ях, а й стали випробуванням на правдивість того, що закладалося батьками у дитинстві і у що вірилося та сподівалося у глибині душі завжди. А далі десятиліття революцій: на граніті, Помаранчевої; за ними роки неспокою, ланцюжок зрад і відступу, знов боротьба, втрати, розчарування, тоді Євромайдан, народне піднесення, революція Гідності, досвід перших страшних смертей та перемог, ейфорія здобутків і біль розчарувань, війна з Росією й розуміння того, що ми вже ніколи не станемо колишніми, бо життя назавжди поділилося на до і після. Лише стіни помешкання залишаються тими самими, та й люди врешті звикають до всіх суспільних потрясінь і намагаються жити звичним життям.

З помешканням на Валовій у Лесі пов’язалися дитячі, а тому найприємніші та найзворушливіші спогади та події, а ще відчуття затишку й тепла, які дарує людині щаслива родина, повага, розуміння та любов у ній. Прабабцю та прадідуся Леся, щоправда, вже не застала. Ті померли до її народження, проте вона мешкала тут перші шість років життя, а потім приходила сюди до бабці та дідуся тоді, коли мама з татом отримали нову квартиру в одній з новобудов Сихова. Іноді навіть залишалася у маминих батьків на вихідні, бо любила ходити разом з бабусею на пленер [6] і потроху вчилася у неї секретів малюнку, композиції та живопису. Бабця не лише була талановитою художницею, а й залюбки дозволяла внучці користуватися своїми фарбами та не вважала, що гає час, коли пояснює дитині ази своєї професії. Від бабці, а ще від дідуся, який був реставратором у Львівському національному музеї та іноді брав дівчинку до себе на роботу, у Лесі залишилося стійке захоплення старовиною, мистецтвом, картинами і художнім середовищем. Напевно, й майбутню професію вона вибирала, керуючись цими вподобаннями та любов’ю до всього давнього, автентичного і такого, що ховає у собі особливу ауру старовини, таємниці й доторку до минулого. Анітрохи не сумнівалася у своєму виборі і тоді, коли подавала документи у Львівську національну академію мистецтв на факультет образотворчого мистецтва і реставрації, а коли вступила, то без вагань обрала напрямок реставрації творів мистецтва. Це було доволі виваженим та розумним рішенням, бо змогла по закінченні академії влаштуватися на роботу в музей, а біля дідуся не тільки зуміла набратися досвіду, а й перейняла від нього маленькі фахові таємниці та прийоми роботи зі старим живописом. Поступово у неї теж склалося власне коло постійних клієнтів, а коли набралася досвіду та професіоналізму, її почали рекомендувати як доброго фахівця з реставрації картин, писаних олійними фарбами. Здається, ціла вічність проминула з того часу, а насправді лише десять років. Напевно, так бачиться тому, що надто багато всього сталося за цей час, а ще тому, що саме ці роки виявилися фатально-доленосними. Хоча… Гріх жалітися на долю. У неї є син, який став найважливішим чоловіком у її житті, є живі здорові батьки, є дім, куди можна прийти та знайти затишок, є здоров’я та бажання працювати, є робота, яка дає можливість жити цілком нормально і безбідно, а іноді навіть дозволяти собі який надлишок. Наприклад, завести дитину в кіно й не економити на солодощах і маленьких подарунках, піти у парк і не рахувати гривні, коли малий хоче проїхатися зайвий раз на каруселі, купляти трохи кращі продукти в супермаркетах та на базарі, можливість у неділю піти з дитиною в цукерню чи піцерію. Є навіть кіт Мацько, якого підібрала біля брами будинку малим худющим кошеням і який тепер перетворився в розкішного, вгодованого та лінивого коцура. А головне, у душі залишилося світло, добро і нема гострого розчарування чи невдоволення тим, як складається життя. Насправді всі найважливіші складові щастя дуже прості та банальні: нехай маленька, але родина, здоров’я рідних людей, дім, де тебе чекають і розуміють, затишок на душі, гармонія у сприйнятті світу, доброзичливий погляд на життя, прагнення бачити у людях насамперед світло й добро, відкритість до оточення, щирість і віра у те, що навіть горе та труднощі – тимчасові. Справжнє щастя не приходить звідкись ззовні, кожна людина носить його у собі. Зрештою, їм з Ромчиком багато й не треба. Головне – нікому не хворіти, бути разом і вміти давати собі раду з труднощами. Все інше прикладеться, доєднається, залагодиться.

Леся повернула обличчя назустріч сонячному промінню, завмерла, ще декілька хвилин насолоджуючись напівдрімотним станом і приємним відчуттям тепла на обличчі та шиї, тоді розплющила очі й задоволено потягнулася. Сьогодні все складалося просто чудово. Заповідалося на гарний літній день, не планувалося нічого важкого, не передбачалося неприємностей, а настрій був прекрасний.

Леся ще раз із насолодою потягнулася всім тілом, відкинула ковдру і підвелася з ліжка. Коли залишалася вдома сама, любила спати зовсім без одягу, бо почувалася тоді вільною, звабливою і трішки легковажною. Позіхнувши, вона підійшла до дзеркала. Розкуйовджене після сну волосся закривало півобличчя, і Леся одним рішучим рухом відкинула його назад, тоді озирнула себе в дзеркалі і взяла до рук гребінець. Сяк-так зібравши волосся докупи, придивилася до себе уважніше. На свої тридцять із хвостиком іще не виглядає, проте й дівчиськом уже не назвеш. Під очима залягли тіні, на чолі намітилися перші зморшки, давно втратилася наївність погляду, але обличчя досі свіже, а зелені, в бурштинові крапинки очі блискучі, повні життя та бажання пізнавати світ. Волосся густе, гарного каштанового відтінку, наразі не фарбоване, бо перша сивина помітна лише їй самій і ще не викликає бажання нищити волосся фарбою. Коли волосся не підібране у зачіску, воно вільно спадає нижче талії й видається їй однією з переваг її образу.

Щоб бачити себе всю, Леся на крок відступила назад. Тіло округле, дуже жіночне, з високими грудьми, ледь повними стегнами, все ще струнке, проте вже без тієї юної витонченості ліній, притаманної дівчатам, які ще не народжували. Звичайно, юність собі не повернеш, але добре знала й те, що саме такі, як вона, жінки теж викликають у чоловіків інтерес і бажання. Іноді це допомагало, іноді створювало зайві проблеми. Навчилася ставитися до того, як до стихійного лиха, і пропускала крізь призму здорового скепсису, життєвої мудрості та гумору. Зазвичай сприймала прояви чоловічої уваги доволі критично і не брала близько до серця. Минеться їм усім так само швидко і просто, як і забажалося. Складно лише тоді, коли зачіпає душу.

Легенький вітерець ледь гойднув фіранку і раптом приніс у помешкання на піддашші запах вранішньої кави від сусідів знизу. Леся усміхнулася, накинула на себе легенький халатик і підійшла до вікна. Гіркуватий запах свіжозмелених зерен кави став іще виразнішим, і Леся з насолодою вдихнула повітря. Кава – це ще одна приємність у її житті, якою їй завжди хотілося розкошувати на повну. Так, щоб відчути запаморочливий аромат, вишуканий смак і віддатися до останку неквапному ритуалу приготування та пиття кави. Не завжди мала змогу на таке неспішне кавування, бо Ромчик вимагав уваги і не завжди мав терпіння миритися з любов’ю мами до цього напою, проте зараз усе обіцяло саме таку неквапну насолоду кавою, як ритуалом і способом життя. Сьогодні перша субота липня, у мами розпочалася відпустка, і вона ще вчора забрала Ромчика до себе. Тепер попереду в малого три дні радісної метушні напередодні вимріяної поїздки в Карпати, тоді декілька годин у потягу до Яремче, півгодини на автобусі до Дори, знайомство з незвичним для нього сільським побутом, а тоді два тижні чистого гірського повітря, смачних гуцульських страв, мандрівок полонинами та смерековими лісами, відпочинку на березі Прута, шуму стрімких потічків і водоспадів, відкриття сезону збирання грибів та ягід, а головне – кожного дня радісне передчуття нових цікавих пригод.

Леся тугіше зав’язала пояс халатика і пішла на кухню готувати каву. Зняла з полички улюблену джезву, засипала каву, яку сама ж молола з різних сортів зерен, додала цукор, залила фільтрованою водою і поставила джезву на вогонь. Дочекалася, коли кава тричі підніметься до верху, і зняла з вогню. Звичний ритуал, несквапність рухів, упевненість у тому, що зараз у її житті все добре, спокійно і гарно вкладено у буденний потік днів. Ромчик здоровий і незабаром їде з бабусею відпочивати, батьки не хворіють, вона сама має улюблену роботу, яка дозволяє утримувати дім та їхню маленьку родину. Що ще потрібно жінці для щастя? Напевно, кохання. Але з тим у її житті чогось категорично не складалося. Зрештою, не всім же дається долею справжнє кохання. Хіба відсутність кохання – перешкода для того, щоб почуватися щасливою? Зараз, коли вдихала аромат свіжоприготованої кави та насолоджувалася ним, як насолоджуються вишуканим мистецьким твором чи прекрасною музикою, відчувала щось надто вже подібне до щастя. Хто сказав, що таке щастя – не справжнє? Головне те, що у людини в душі, а не те, що вважається щастям усіма. Жити без кохання – ще не кінець світу, а лише можливість смакувати спокійний плин днів, ловити відчуття маленьких насолод і знаходити радість у звичайному.

Леся налила каву у порцелянову філіжанку, яка належала ще прабабці. Користувалася цією філіжанкою нечасто і лише під настрій, бо боялася ненароком розбити. Вдихнула аромат кави, тоді підсунула фотель ближче до вікна, обережно взяла філіжанку до рук, сіла, а ноги випростала й поставила на маленький пуфик. Дивилася у простір неба за вікном і пила каву маленькими ковточками. Смакувала всі нюанси напівтонів і нот улюбленого напою так, ніби пила каву вперше та намагалася увібрати у себе ці враження по вінця, насолодитися кожною краплею задоволення, не втратити жодного відтінку аромату.

А справжнє кохання? Навряд чи вже матиме його у своєму житті. Минулися ті часи, коли мріяла про нього як про щось незбагненне, трепетне, рідкісне і таке, що підніме її над буденністю та подарує відчуття польоту, замішане на передчутті митей, які обов’язково стануть особливими у її житті. Зрештою, людина завжди чекає чогось виняткового. Спочатку зі щемким передчуттям, що воно ось-ось прийде, а тоді з надією – бо у когось усе ж таки воно є. Але минає весна із цвітінням терпких вишень, проходить літо з розкошами трав та спілих яблук, заступає щедрими дарунками осінь, насувається холодними вітрами зима, а справжнє кохання все не приходить, і тоді хапаєшся за перше-ліпше кохання та щиро віриш, що саме воно і є тим особливим почуттям. Віриш, віриш, віриш… Доки стає сил обманювати себе саму, бо не хочеш ніяк вірити, що це кохання ніколи й не було тим, яке вимріяла собі колись. Воно лише обережно зачепило своїм крилом передчуття гарних митей і нічого не дало. Промайнуло, зашуміло, якось нескладно подарувало перший поцілунок та перші незграбні доторки, ні у що не переросло, тільки залишило по собі біль нездійсненого і легку тугу за чимось втраченим та таким, що було дуже близько. Так близько, що здавалося: воно буквально на віддалі простягненої руки, але справжнє кохання так і не ввійшло у життя, а прослизнуло між розкритими у простір неба пальцями… А тоді закінчення школи, вступ в інститут, перші студентські роки… І раптом, як грім посеред ясного неба, вимріяне кохання. Він вчився у Франковому університеті, вона у своїй академії мистецтв. Зустрілися випадково – на дні народження у спільного друга – і якось відразу захопилися одне одним. Вона не спала ночами, втратила голову від цілком певного передчуття, що ось воно, її вимріяне кохання, а він виявився саме таким, якого сподівалася зустріти та покохати. Вищий за неї на дві голови, підтягнутий, міцно збудований, може, й не красень, проте дуже харизматичний, із відкритим поглядом карих очей, із впевненістю кожного руху та жесту. Почувалася крихітною, маленькою і захищеною його сильними руками від усіх неприємностей та бід. А тоді – перші справжні побачення, несміливі перші доторки, і зімліле серце, коли він обережно взяв її за руку та торкнувся поцілунком кінчиків пальців… Навіть не знала, що все це може аж так сильно перевертати душу, переймати подих захватом, і понад усе на світі хотіла продовження цих дій.

Коли їх почали вважати парою, вона вже давно відчувала, що загинула остаточно, втратила саму себе у тому почутті, не помічала нічого та нікого довкола себе, як божевільна цілувалася з ним на Підзамче, Костелівці чи в Стрийському парку, бігала на побачення й анітрохи не переймалася тим, що віднедавна належить йому не лише душею, а й тілом. Як викарбуване на камені, чітко запам’ятався момент: він підхопив її на руки просто на вулиці, закружляв у надлишку емоцій, а вона щасливо сміялася в небо, і в цю мить їй здавалося, що нема на світі щасливішої жінки, ніж вона. Зловила його поцілунок, на хвилю відсторонилася і раптом відчула на собі чийсь уважний погляд. Мимоволі озирнулася і зустрілася очима з сумним та повним болю поглядом іще зовсім молодої жінки, яка йшла по іншому боці вулиці та тримала за руку маленьку дівчинку. Чому запам’ятався саме цей момент і саме цей випадковий погляд, не знала досі. Так само як не знала тоді, що незабаром стане такою ж жінкою з сумними очима. Жінкою з очима, повними болю, нерозуміння та втрати. Коханий віддалявся поступово та якось зовсім безглуздо. Так банально, що аж вити хотілося від болю. Просто потроху втрачалися взаєморозуміння, підтримка, бажання бути поряд, ніжність, турбота, любов… Навіть не вірилося, що зовсім нещодавно все складалося так щасливо: весілля, медовий місяць, романтична весільна подорож у Прибалтику. Таллінн, Рига, Вільнюс… Затишні кав’ярні, старі кам’яниці, собори шпилями у небо та вузенькі звивисті вулички, які здаються майже іграшковими і такими подібними до львівських, що мимоволі почуваєшся там ніби вдома. Потім мала більш-менш щасливе сімейне життя впродовж шести років. Дитину, щоправда, так і не народила. Спочатку хотіли спокійно завершити навчання та влаштуватися на роботу, тоді їй чогось ніяк не вдавалося завагітніти. Перевірилися обоє. Ніби у всіх усе добре, а діти ніяк не зачиналися. А потім стало не до дітей. Стосунки у маленькій родині зіпсувалися остаточно. Він почав затримуватися на роботі. Вона ставала дедалі похмурішою та прискіпливішою, все частіше плакала і намагалася з’ясовувати стосунки. Він відмахувався, ховав погляд і уникав розмов на слизькі теми. А потім доброзичливці сказали, що в нього є інша жінка. Все банально і просто, як, зрештою, найчастіше й буває. З’ясовування стосунків, взаємні обвинувачення, траскання дверима, демонстративна поведінка, намагання щось пояснити і залагодити в надії на те, що родину все ж таки вдасться зберегти, а ще гордість та почуття власної гідності, які не дозволяють опускатися до дріб’язкових та гидких сцен, проте родину все одно не вдається врятувати, бо, власне, рятувати вже й нічого. Де факто сім’я давно залишилася у минулому. Катастрофа глобального масштабу захлинулася своєю банальністю та буденністю. Леся навіть якось порівняно легко примирилася з тим, що чоловік практично відразу пішов жити до іншої та подав заяву на розлучення. Як виявилося, жити самій куди краще, спокійніше і комфортніше, ніж з таким чоловіком, як її колишній. Але заспокоїлася вона ненадовго. Вже незабаром зрозуміла, що те, чого вона з таким нетерпінням очікувала колись, сталося тоді, коли вона найменше б хотіла. Їй таки вдалося завагітніти. Не відразу це зрозуміла лише тому, що списала очевидні симптоми вагітності на нерви, хвилювання та стрес від пережитого розриву стосунків. Сказати, що для неї це стало шоком – не сказати нічого. Чи не вперше у житті ладна була переступити через свою гордість і просити колишнього чоловіка про розмову та розуміння. Вже знала навіть те, що коли він вирішить повернутися до неї, то не лише прийме його назад, а й намагатиметься зліпити розбите родинне життя. Заради дитини здатна була й на більше. І байдуже, що такий батько для дитини вже не стане справжньою опорою в житті, а гіркий присмак його зради супроводжуватиме її все життя…

Зустрілася з колишнім чоловіком для розмови у найближчі ж вихідні. Сиділи одне навпроти одного в їх улюбленій кав’ярні на Валовій. Леся намагалася не плакати, не надто тиснути, проте щоразу голос зривався, і, коли у ньому аж надто виразно бриніли сльози, вона замовкала, машинально відпивала каву з невеличкої білої філіжанки, переводила подих і знов говорила. Його кава так і залишилася ледь надпитою. Він ховав погляд, нервово крутив у руках мобільний телефон, щось бурмотів про обов’язки, які взяв на себе в іншій родині, про те, що розбите горнятко, зліплене докупи, вже ніколи не буде колишнім: виглядає більш-менш пристойно, а чаю не нап’єшся, – тоді раптом зло глянув на неї і сказав:

– У мене там теж народиться через три місяці дитина. Хлопчик. Пропонуєш осиротити його? У тебе який термін?

– Два місяці… буде, – машинально відповіла вона і замовкла.

– А хіба то багато? Не знати, чи й доносиш. Он скільки не могла народити, а там відразу.

Леся з жахом глянула на нього. Вже починала розуміти, до чого він хилить, проте свідомість відмовлялася сприймати ще й цю зраду. Ні, неможливо. Він знає, якою бажаною є для неї ця дитина й аж ніяк не може пропонувати їй таке. Вона кожного місяця так чекала, коли у ній зародиться нове життя, а воно ніяк не виходило: розчарування за розчаруванням, і ось тепер, нарешті.

А він усе говорив щось про аборт, про те, що компенсує витрати, заплатить за моральний збиток, дасть відступні, не претендуватиме на майно.

Леся мовчки дивилася на нього і не вірила, що колись кохала цього чоловіка, ділила з ним ліжко, прагнула мати від нього дитину. За щось же ж вона полюбила його? Куди воно все поділося у ньому? Може, насправді ніколи й не було, а вона сама вимріяла собі все це тоді, коли жила передчуттям кохання. Дивилася на нього і відчувала, як від болю стискається серце. Напевно, те маленьке серденько, яке тепер б’ється під її власним серцем, теж зараз стискається від болю. Ненароджена дитина живе з мамою одним життям, відчуває її, торкається зсередини, ловить емоції та адреналін у крові. Тепер вони – нерозривне ціле, і якщо хто-небудь вимагає вбити цю дитину, то хіба ж така людина взагалі має право залишатися у житті жінки та цієї дитини у ній?

Обірвавши колишнього чоловіка на півслові, Леся різко підвелася на ноги:

– Не маю бажання все це слухати!

Вона гордо підняла голову, озирнула чоловіка зневажливим поглядом, навіть знайшла у собі сили на те, щоб усміхнутися на прощання, а вдома гірко плакала над іще однією зрадою. Тепер цей чоловік зрадив не лише її, а й їхню ще не народжену дитину. Таке не пробачиш ніколи.

Від відчаю ще дужчими ставали лещата болю, не хотілося жити, їсти, рухатися. Лежала, відвернувшись до стіни обличчям, і якби не мама, яка не дозволяла їй остаточно впасти у відчай, та маленьке життя всередині, то не знати, чи й змогла б так швидко вийти з депресії та знов відчути смак до життя.

Розлучення чоловіку Леся дала відразу, на суді вагітність приховала, жодних майнових претензій не виставила. Подруги та знайомі сказали, що дурна, непрактична, що сама ж дозволяє з собою так поводитися, що йому байдуже до її поривів гонору, а майбутня дитина втрачає те, що могла б отримати від батька. Розуміла, що їй кажуть правду, а зробити з собою нічого не могла. Нехай так уже буде. Відчувала таку сильну фізичну відразу до колишнього чоловіка, що просто не могла щось взяти у нього. Зрештою, вже починала відчувати рухи дитини, ніби обережне тріпотіння крил пташки у долонях, і не могла дозволити собі жити минулим. Дитина вже з нею, вона тут, поряд, під серцем. Тепер вона – найрідніше створіння, яке потребує захисту, любові та тепла. Маля не винне, що щось там не склалося в особистому житті мами. Ця дитина така ж, як і всі інші діти, і так само має отримати все найліпше. Нехай їй навіть доведеться забути про саму себе і підпорядкувати своє життя лише інтересам дитини.

Тепер Леся мешкала разом з батьками, проте вдома ще жив брат із родиною та двома маленькими дітьми, і місця всім катастрофічно бракувало. Бабуся та дідусь запропонували Лесі переселитися до них на Валову. Не заперечувала, а, навпаки, з радістю погодилася. Незабаром народила синочка, і все в її житті підпорядкувалося дитині. Бачила очі сина, торкалася маленького тільця, ловила усмішку, носила на руках, годувала, купала, колихала і віднаходила у цьому саме те, що дозволяло жити, чогось хотіти, намагатися втриматися на плаву і врешті почуватися по-справжньому щасливою жінкою.

Синочок ріс і тішив не лише її, а й своїх прабабцю та прадідуся. Вже й сидіти почав, тоді невпевнено і ще з підтримкою ходити. А тоді у бабці стався інсульт. Леся розривалася між маленькою дитиною, спробами щось заробити реставрацією, залагодженням домашнього побуту та доглядом за хворою. Добре, що допомагала мама, вони разом таки поставили бабцю на ноги. Та навіть не лежала, а, нехай і з паличкою, почала ходити сама. А перед Паскою знов стався інсульт. Пролежала недовго, згасла буквально за декілька днів. Тоді похорон, обрядові клопоти, дев’ять днів без бабці, сорок… Вчилася жити без рідної людини і намагалася побільше взяти на себе, бо у дідусеві раптом щось ніби зламалося. Зовні все залишилося таким, як завжди: ті ж звички, вподобання, розмови, прагнення допомогти їй з маленькою дитиною, проте чогось невловимого таки бракувало. Так ніби дідусь тепер не жив, а просто старанно відбував повинність. За декілька місяців почав серйозно хворіти: серце, тиск, загострення виразки, «швидка допомога» під їх будинком з незворотною систематичністю, тоді інфаркт – майже напередодні річниці смерті бабці. Сиділа поперемінно з мамою в лікарні біля його ліжка. Затхлий запах палат, невлаштований побут, біганина за лікарями, медсестрами та ліками. Рідна людина, яка згасає на твоїх очах, а ти не можеш нічого зробити, лише дивишся, як загострюються риси обличчя, як згасає погляд і все нечутнішим стає подих. Прислухаєшся з тривогою до того подиху, і біль у тобі розростається, стає всеохопливим і вже незабаром підпорядковує собі всі інші емоції. Здається, що задихнешся від нього, але продовжуєш жити і вже починаєш розуміти, що не в силі відвернути незворотне.

Дідусь помер перед світанком – так і не доживши день до річниці смерті дружини. Як пережила дві страшні втрати за рік, зараз Леся і сама не розуміла. Напевно, лише завдяки тому, що відчувала підтримку батьків, а ще тому, що мусила думати насамперед про сина. Ромчик, який уже не лише впевнено бігав по хаті та починав говорити реченнями, а й ліз буквально до всього, не дозволяв зупинитися ні на мить, перевести подих у щоденному марафоні життя та зосередитися на втраті. А батько Ромчика так і не з’явився. Не знала навіть, чи довідався колишній чоловік про те, що у нього народився син. Обірвала всі ниточки з минулим життям і навіть не цікавилася, як і що відбувається в житті колишнього чоловіка. Жила тепер життям своєї дитини і намагалася зробити так, щоб син ні в чому не почувався обділеним. Брала щоразу більше роботи на дім, у дальньому, найменшому, покої облаштувала собі реставраційну майстерню, весь вільний час присвячувала вдосконаленню професійних вмінь, намагалася працювати якомога акуратніше, використовувала лише найякісніші матеріали і не розчаровувала клієнтів, зриваючи терміни виконання реставрації. Реставрувала ж насамперед картини, писані олійними фарбами, і поступово досягла певних висот саме в цьому. У неї склалася клієнтура, вона завоювала своє місце серед інших реставраторів, проте не розслаблялася. Чітко розуміла, що всіх грошей все одно не заробиш, а один раз втратиш славу чесної людини та доброго спеціаліста – і потім уже ніколи не відмиєшся від бруду. Останнім часом, щоправда, справи йшли трохи гірше, але з тією війною та кризою в країні приймала це як належне. Тепер таке майже в усіх. Навіть люди з доволі високими статками почали відчувати незручності, а що вже казати їй. Добре, що трималася на плаву і не мусила звертатися по допомогу до батьків. Сама була в змозі оплатити помешкання, прогодувати та одягнути себе та сина, заплатити за садочок, іноді навіть дозволяла собі зайве, бо таки любила і гарну білизну, і дорожчі парфуми, і трохи кращого ґатунку взуття. Були у її житті й чоловіки, але якісь невиразні, не займали місця ані в серці, ані в душі. Іноді стосунки доходили навіть до ліжка, проте все одно жодного разу не відчула нічого, окрім фізичного задоволення та полегшення. Метелики в животі не тремтіли, серце билося рівно, а фізична близькість без кохання більше розчаровувала, ніж додавала позитиву. Якщо когось і впускала у своє ліжко, намагалася не впускати у життя, а душа взагалі залишалася замкненою на всі замки. Вже й не прагнула чогось інакшого. Навчилася жити з тим, що давало життя, лише іноді все ще щемило серцем якесь неясне передчуття кохання і жаль за тим, що не отримала його.

Леся поставила кавову філіжанку на маленький журнальний столик і підвелася на ноги. До запланованої зустрічі з клієнтом залишалося півтори години, і за той час мусила не лише поснідати, а й трохи прибрати в помешканні, постелити постіль та привести себе до ладу.

Пораючись, і не зауважила, як збіг час. Дзвінок у двері захопив її майже зненацька. На ходу витираючи руки, пішла відчиняти двері і відразу ж наштовхнулась на вивчальний погляд мужчини.

– Доброго дня, – ґречно привітався він і ледь усміхнувся. – Ми вчора по телефону домовлялися з пані про зустріч. Пам’ятаєте?

– Так, звичайно, пам’ятаю. Проходьте, будь ласка.

Вона відсторонилася, даючи чоловікові можливість зайти до передпокою, і теж усміхнулася – у відповідь на його посмішку.

– Богдан, – відрекомендувався він і злегка кивнув. – Маю велику приємність із того, що побачив тут таку молоду чарівну жінку, як пані. Мав трохи інакше уявлення про вас, як мені рекомендували доброго фахівця.

– Леся, – відповіла вона і простягнула йому руку для привітання, а він не потиснув її, як це зазвичай тепер робили при знайомстві інші чоловіки, а по-старомодному нахилився і поштиво поцілував.

Його губи були теплими, а доторк рук такий ніжний, що Леся мимоволі зніяковіла. Пам’ятала з дитинства, що колись саме так поводилися при зустрічі старші мужчини, які приходили в помешкання до її бабусі та дідуся, але то було дуже давно і люди ці належали до часів «ще за Польщі». Вишуканий, давно зниклий львівський світ і цілком інакший стиль життя. Потім той світ іще довго та болісно помирав у конвульсіях сільських тлумаків, радянського побуту, способу мислення та виховання. Здається, її новий знайомий Богдан теж якимось чином був дотичним до того старого Львова, бо те, як він повівся щойно, анітрохи не виглядало награним чи показовим, радше звичним.

Леся не втрималася і глянула на нього з явним зацікавленням.

– То що пан хотів би, щоб я відреставрувала?

– Хочу відновити доволі цінну картину з власної колекції, але не для себе. Хочу подарувати її котромусь із львівських музеїв. Ця картина не приносить мені щастя. Продавати її теж не хочу – не надто добра її енергетика передасться новому господарю. А в музеї все це інакше сприймається!

– Освятити не пробували?

– Не допомагає. Не знати, що там на ній поналипало і яка її історія.

Вона усміхнулася. Не вперше зустрічалася з такими фактами. В реставрації воно ніяк не допоможе і не знати, чи є правдою. Зараз її не так цікавили ці факти, як звук чоловікового голосу й інтонації, з якими Богдан говорив. Мав дуже приємного тембру голос, глибокої низької тональності, не позбавлений суто чоловічого шарму. Завжди мліла від таких чоловічих голосів і нічого не могла з собою зробити.

Леся мимоволі придивилася до Богдана уважніше. Стояв у передпокої її помешкання з картиною невеликого розміру під пахвою так спокійно та невимушено, ніби був тут з добрий десяток разів, а поза тим нічого особливого у ньому вона не побачила. На вулиці навіть не виділила б його з-посеред юрби. Середнього зросту та віку, десь біля сорока, плюс-мінус декілька років у той чи інший бік, не огрядний, навіть щуплий, із темним волоссям та чорними очима, лише як придивитися, то бачиш, якими виразними є риси обличчя. А ще відразу впадає в очі абсолютний спокій у поводженні. Ні, таки є у ньому щось таке, що приваблює з першого ж погляду та викликає симпатію. Принаймні, для неї.

Леся не втрималася і мимоволі усміхнулася своїм думкам. Давненько з нею не траплялося такого, щоб відразу відчути до мужчини симпатію. Навіть не пам’ятала, коли востаннє.

Вдруге Леся здивувалася тоді, коли він розгорнув принесену для реставрації картину та поклав на стіл. Вивчала її довго. Хвилин п’ятнадцять. Насамперед відмітила століття, коли картина написана, тоді об’єм найнеобхідніших реставраційних робіт, далі схилилася над підписом, тоді висвітила картину в ульрафіолеті і вражено підвела на Богдана очі.

– Велика ймовірність того, що це справжній Федотов [7]… Здалося б, звичайно, ще зробити хіміко-технологічну експертизу, рентген, фотофіксацію фактури для порівняння, спектральний аналіз. – Вона помовчала, роздумуючи, тоді усміхнулася. – Здалося б, звичайно, але тут треба спеціального обладнання або ж зразків для порівняння, яких я не маю. Але якщо чесно, то зазвичай навіть великі картинні галереї того не роблять, а оцінюють авторство так, як їм легше і на що вистачає обладнання та коштів.

Богдан ледь усміхнувся.

– Ще встигнеться зробити оцінку. Я й так знаю, що це оригінал. Зараз треба відновити картину. Мені не хочеться віддавати портрет у понищеному стані. Доки вони там знайдуть кошти на реставрацію, вже вдвічі більше доведеться відновлювати.

– Так. Звичайно. Зараз навіть не потрібно багато часу для реставрації. Картина майже не понищена.

Леся схилилася над картиною знову, замислено торкнулася рами, ніби намагалася зчитати долонею якусь інформацію, тоді обережно підняла картину вище. Навіть за її цікавої і повної несподіванок професії нечасто доводилося торкатися знаних творів живопису, які б не були відомі широкому загалу.

Ледь закусивши нижню губу, Леся вивчала картину. Проста дерев’яна рама, портретне зображення молодого офіцера, чорні, бордові та бронзові тони мундира, темний загальний колорит. Ніби нічого незвичайного, але її дедалі дужче охоплювало якесь невиразне передчуття, що вона щось пропускає та десь уже бачила подібний портрет. Можливо, навіть декілька разів.

Леся обережно провела пальцем по рамі й раптом майже вловила напівзабутий спогад. Так і є! Ось воно! Саме таку раму вона вже бачила колись. Саме такий за розміром портрет траплявся їй у Львівській картинній галереї. Здається, це теж був Федотов. Відчувала, що її мимоволі охоплює радісне нетерпіння та збудження. Здається, вона таки вхопила за хвіст щось особливе в історії цього портрету.

Поклала картину на стіл, глибше вдихнула повітря, щоб перевести подих, і повернула до Богдана радісне обличчя.

– Ні, ви навіть не уявляєте, що мені зараз принесли! – Вона усміхнулася і раптом схопила його за руку та потягнула за собою до компа. – Нам взагалі неймовірно пощастило, що я відсканувала свої старі фотки з картинної галереї. Робила їх ще в студентські роки і запросто могла кудись задіти. Зуб даю, там має бути фото подібного до вашого портрету, і автор там теж Федотов.

Вона похапцем ввімкнула комп, почала перебирати папки на робочому столі.

Богдан знов усміхнувся. Йому дедалі дужче подобалася ця жінка. Не знав про неї практично нічого, проте симпатію відчув якось відразу. Чимось пасувала йому. Відразу сподобалося, як захоплено глянула на нього тоді, як він торкнувся поцілунком її руки, а потім як вона прислухалася до його слів і як у її погляді мандрували бісики. Те, що вона жіночна і приваблива, побачив з першого погляду. Зрештою, дивно, якби не відреагував на м’якість і округлість ліній у потрібних місцях, а ще на те, як звабливо вона рухалася. Та й у погляді її було щось каламутне. Якось відразу відчув себе поряд із нею особливо. Ніби опинився не тут, а десь в іншому, паралельному до реального, світі. Про таких жінок іноді кажуть, що вони володіють чарами. Хоча це навряд чи. Міг заприсягтися лише у тому, що в голові у неї трохи з надлишком зварйованих, не завжди раціональних та передбачуваних думок. Жінка, яка не є ні затятою грішницею, ні святою. Просто керується чимось, що іноді годі зрозуміти. З такими не завжди просто, але зазвичай цікаво.

Дивлячись на те, як Леся, нахиливши голову та закусивши нижню губу, хаотично і похапцем шукає якісь фото на компі, Богдан раптом відчував, що точно щось матиме з нею. Його тягнуло до цієї жінки з такою силою, що сам був здивований. А ще раптом накрило передчуття, що вона зовсім не чужа для нього, що між ними щось відбувається вже зараз, коли промовлені лише перші неформальні фрази, і що буде ще більше. Цікаво, якою вона є тоді, як віддається чоловікові? Не відмовився б це відчути хоч зараз.

– Подивіться, я нарешті знайшла цю картину. – Леся задоволено усміхнулася. – Портрет жінки, і це справді Федотов. Навіть рама ідентична вашій. І розмір портрета. Та ви не стійте, присядьте тут, біля мене. Я вам зараз покажу всі фото.

Вона ледь посунулася на кріслі, даючи місце Богданові поряд із собою.

– Он, дивіться! Бачите? – Вона торкнулася його руки, привертаючи увагу до фото, яке щойно трохи збільшила, щоб він зміг роздивитися детальніше. – Якщо поставити ці два портрети поряд, відразу впадає у вічі, що жінка та чоловік дивляться одне на одного. Тут іще й рами цілком однакові, та й розмір портретів ідентичний. Господи, та тут і думати нічого. Відразу зрозуміло, що це подружжя. Тепер добре було б з’ясувати, чому ці дві картини потрапили до різних власників. Хоча… Не виключено, що того ми так ніколи й не знатимемо. З картинами часто таке буває. Таємниця на таємниці.

Вона глянула на Богдана і, перехопивши його зацікавлений погляд, розцвіла у щасливій посмішці. Любила чи не найдужче саме такі моменти у власній професії. Несподіванки, знахідки, відкриття, а ще мить, коли передчувала, що стоїть за крок до чогось нового і такого, що ніхто, окрім неї, ще не помічав.

– Як класно, що ви прийшли саме до мене. І вам користь, і мені приємність разом з користю.

Богдан весело розсміявся. Подумалося, що волів би навіть приємність дужче, ніж користь, але промовчав.

Леся знов придивилася до портрета на фото. Приваблива молода жінка, з порцелянового кольору личком, з темним волоссям, гарної форми носом, витонченими рисами, одягнена у світлу сукню, з модною у середині дев’ятнадцятого століття зачіскою. Що тут скажеш? Типова панночка позаминулого століття.

– Погоджуюся, таки добре, що я сюди прийшов. – Богдан відвів погляд від монітора і зазирнув Лесі в очі. – Здається, помилкою було б, якби я вирішив не реставрувати цей портрет і відразу поніс його до музею. Тепер подарую його картинній галереї з умовою, що вони повісять ці два портрети поряд. Напишемо на табличці, що це ви спрацювали свахою, а я собі інакший інтерес у всьому цьому знайду.

Жартував, звичайно, але Леся вловила в його словах подвійний зміст, а ще раптом відчула, що його нога вже давно торкається її ноги, а рука завмерла зовсім близько від її коліна. Один необережний порух, і вона відчує його долоню на своєму коліні.

Скоса глянувши на Богдана, вона зніяковіла, проте не відсунулася. Від усвідомлення інтимності такого сидіння їй раптом стало гаряче та млосно спочатку десь у грудях, тоді обдало жаром низ живота. Здається, цей чоловік їй справді подобається… Ну, або ж у неї просто дуже давно не було мужчини.

Леся усміхнулася своїм думкам. Напевно, мала б стидатися, що відчуває все це поряд із малознайомим мужчиною, але чомусь сорому не було. Навпаки, було відчуття легкості і чогось дуже затишного та приємного. Так, ніби знала Богдана дуже давно.

– Знаєте, Богдане, а давайте зараз разом підемо в картинну галерею, і я покажу вам цей портрет вживу. На фото все завжди виглядає інакше. Сьогодні субота, і я маю трохи вільного часу. А ви?

Вона мимоволі перевела погляд на його праву руку. Вперше спало на думку, що він може бути одруженим. Зрештою, відсутність обручки теж ні про що не говорить.

– Ні, я нікуди не поспішаю, Лесю. – Він перехопив її аж надто виразний погляд і розсміявся, а її знов обдало жаром від звуку його голосу. – І дружина мене вдома не чекає. Ви ж про це хочете мене запитати? Нема дружини. А ви одружені?

Вона почервоніла і відвела погляд від його руки.

– Ні, розлучена. І вже давно. А ви?

– Теж розлучений, але недавно. А це щось змінює у наших планах на музей?

Вона усміхнулася. Як все ж таки приємно, коли людина легка у спілкуванні. Іноді з малознайомими людьми почуваєшся вкрай незатишно, а тут відразу виникло відчуття, ніби знаються цілу вічність.

– Ні, не змінює нічого в планах. Принаймні, в планах на музей – сто відсотків нічого.

– Тоді швиденько вдягайтеся, і йдемо. Хочу глянути, кого ви там зісватали чи повернули моєму портрету.

Вона кивнула і знову вдячно усміхнулася йому. Не залишав їй шляхів до відступу, і вона була вдячна за це.

Зайшовши до себе в кімнату, вона нарозтвір розчинила шафу. Ані на мить не завагалася при виборі одягу. Тільки сукня, і лише сукня. Жіночна, в дрібні квіти, зі звабливим вирізом і така, що вдало підкреслює всі принади тіла. Відчувала, що раптом шалено, просто до божевілля сильно хочеться подобатися цьому чоловіку, зваблювати його, примушувати втрачати самовладання і підхоплювати небезпечну гру, яку кожна жінка сама ж розпочинає, сама непомітно диктує правила, а потім сама ж боїться того, що начудила в процесі цієї гри, а заодно й того, яку реакцію та бажання викликала в чоловіка. Зрештою, завжди ж можна відступити…

Вийшовши з кімнати у сукні та в босоніжках на високих підборах, Леся потай прослідкувала за реакцією Богдана на свою появу та з задоволенням зауважила, що сукню таки вибрала правильну. В його погляді відбилася саме та гама почуттів, яку їй найдужче хотілося бачити, а ще бажання і готовність розпочати гру, яка від Єви та Адама відбувається між чоловіком та жінкою, що подобаються одне одному.