Читать книгу Ось відкрита долоня (збірник) - Галина Вдовиченко - Страница 3

…Ага, ще кран, чи як його там, змішувач. Забула про змішувач на кухню. І ще робота сантехніка. Отже, додаємо ще триста п’ятдесят, і ще сто гривень за заміну крана. Ну-от, тепер зрозуміло, куди поділися гроші. Поки не згадаєш усі витрати, не запишеш їх стовпчиком, ніяк не второпаєш, куди поділася зарплатня.

Віра зім’яла папір, поцілила в смітниковий кошик під столом. І що тепер? – Тепер в усій невідворотності постає питання, у чому зустрічати Новий рік і звідки взяти гроші на сукню своєї мрії. Корпоратив, перший у житті корпоратив, чекав на Віру. Можна буде випадково опинитися з Віктором за одним столом, запросити його згодом на білий танець, поговорити про щось інше, а не лише про роботу. Але для повного реваншу потрібна сукня. Неодмінно сукня! І не будь-яка, а саме та, у вітрині, вона зупинила її, немов удар блискавкою. На Вірі вона виглядатиме бездоганно.

До авансу залишалося два дні, уже хлопці збивали по десятці-двадцятці у багатеньких буратіно з відділу. Віра до числа багатеньких не входила, але по можливості допомагала. Сама ж грошей ні в кого не позичала – не мала такої звички, лише змушено переходила на режим жорсткої економії до кращих часів. «Треба вміти жити на ті гроші, які заробляєш», – повчала її бабуся. Віра так і робила, але заради цієї сукні готова була зневажити бабусине життєве правило.

Ледве дочекалася кінця робочого дня, їй конче необхідно було перевірити, коли зачиняється та крамничка на першому поверсі супермаркету – о дев’ятнадцятій чи пізніше. Сукня була на місці, на манекені, за склом, із цінником-сніжинкою на рівні очей перехожого. Кілька днів тому ця цифра видалася Вірі безглуздою, а сьогодні вона розуміла, що справжня мрія завжди безцінна. Вона може нічого не коштувати, а може мати захмарну ціну. До певної суми грошей вона нерідко не має жодного стосунку. Однак у цьому конкретному випадку проблема полягала саме в грошах, яких у Віри наразі не було. Але будуть. Тому сукня подобалася їй щодалі більше. Вона була досконалою – і колір (ніжний колір прозорої морської води), і довжина, фасон, фактура. Усе!

Віра затрималася, роздивляючись її через скло, а тоді зайшла до крамнички й торкнулася етикетки, шукаючи розмір. Їй раптом спало на думку, що потрібного розміру може й не бути. Ні, усе гаразд, тридцять восьмий на етикетці, нема чого хвилюватися. Віктор не встоїть.

– Доброго дня, вам допомогти? – голос продавчині за спиною.

Віра знітилася.

– Дякую, я тільки дивлюся.

Вона прийде сюди післязавтра з грошима й купить її без примірки. Бо ж і так зрозуміло, на кого та сукня чекає. Манікюр перед корпоративом зробить сама, і волосся вкладатиме власноруч, вона вміє. Стрижка має бути ледь-ледь недбалою, волосся трошки неслухняним, у жодному разі – без ефекту «щойно з перукарні». На перукарні можна заощадити.

Від цього святкування в новому колективі Віра так багато чекала, бо знала, була впевнена на всі сто: це доленосний вечір в її житті. Віктор не перший день виявляв знаки уваги, допомагав зі звітами, нахвалював її канапки, а часом вона ловила на собі його теплий задумливий погляд. На корпоративі він побачить її в новому світлі. Ніжний колір морської води їй допоможе. Така сукня – для особливого випадку, у ній хоч на корпоратив, хоч у театр, хоч до бабусі на ювілей, рідні вже домовилися, що святкуватимуть його в ресторані. Мрії завели Віру далеченько, вона вже бачила, як йде на майбутнє сімейне свято не сама.

У переддень авансу не втрималася від спокуси перевірити, як там її сукня. Усе гаразд, чекає.

«Завтра», – подумки сказала їй Віра в крамничці, почекай до завтра…

– Чим я можу допомогти? – пролунало поруч.

Інша дівчина, не та, що минулого разу, завчено усміхалася до неї.

– Дякую, я тільки дивлюся, – сказала Віра й пішла до виходу. Нічого більше в цій крамничці її не цікавило.

У яскраво освітленому еркері супермаркету, за одним із столиків кав’ярні, сиділи двоє. Віра зупинилася, побачивши Віктора – він тримав за руку Ольгу з бухгалтерії. Попри них йшли люди, поспішали з пакетами до виходу, але ці двоє не помічали нікого.

Серце Віри впало, забилося пташкою. Цього не могло бути. Вона не повірила б, якби хтось розповів. Віктор з Ольгою не спілкувалися на роботі, не помічали одне одного. Вони не пили разом кави, не обмінювалися жартами. Віра ніколи не бачила, щоб вони розмовляли, а тепер, зупинившись біля стенду з недоречними сонцезахисними окулярами, боковим зором вона спостерігала за тим, як він, нахилившися, зазирає дівчині у вічі й та відповідає йому таким поглядом, що жодні припущення, жодні сумніви зайві. Тут без варіантів, тут навіть закоханій білявці все зрозуміло. Чорт забирай!

Того ж вечора в темному під’їзді, де знову хтось розбив чи викрутив лампочку, Віра спробувала підсвітити собі під ноги мобілкою. Вона шукала її в сумці, порпалася, не знаходячи, руки були як чужі. Ключі, блокнот, рукавички, де ж та мобілка?.. Телефон випав їй з рук на цементну підлогу, розкладна «жабка» дзвінко квакнула під ногами в пітьмі. Віра кинулася шукати її на сходах, намацала уламок з кнопками, тоді розбитий екран – і заплакала.

Гроші, подумки вже витрачені на сукню, довелося віддати за нову мобілку. За іронією долі вона коштувала як сукня, лише на двадцять гривень більше.

Бабуся, почувши, що Віра не йде на вечірку, бо «просто втомилася», поставила чайник на газ і сказала:

– Коли збирається колектив, треба йти обов’язково. Що значить «просто втомилась»? Що значить «просто не хочу»?.. Я, – сказала бабуся, наливаючи чай у два горнятка, – у твоєму віці ходила всюди, де мало бути весело, де збиралися потанцювати, поспівати. Навіть якщо не було в чому піти, бо це не причина для відмови, – бабуся витягла зі сховку кілька цукерок «Чорнослив у шоколаді», їхні улюблені з Вірою цукерки. – Я придумувала обнову з будь-чого, – далі вела бабуся, – перешивала стару сукню або купувала найдешевший штапель. І за ніч – за одну ніч! – шила собі нову сукню. Відмовлятися від радості – гріх, – сказала бабуся під шурхіт цукеркових обгорток. – І знаєш що? – це вже коли мила горнятка. – Я давно тобі хочу подарувати свої кульчики з перлами, ті давні, улюблені, зараз саме той випадок, дуже навіть вчасно, не сперечайся, я зроблю це зараз. Ти ж їх носитимеш?

Вірина сіра трикотажна сукня сприйняла сусідство старовинних кульчиків як належне. Вона була зовсім непримхлива, хоча й знала собі ціну, ця універсальна сукня-олівець, яка найбільше пасувала Вірі з усього того, що вона мала у своєму гардеробі.

– Не дозволяй обставинам брати гору! – напучувала онуку бабуся, перевіряючи застібки сережок. – Ми не знаємо, де знайдемо, де втратимо.

Що було пояснювати… Що справа не в сукні, хоча й у сукні теж.

Коли оголосили конкурс на найкращий танець і Віктор з Ольгою ніби випадково опинилися в парі, Віра підвелася з-за столу й відшукала очима Олега Хом’яка, Хом’ячиська, свого колишнього однокурсника. Він увесь вечір сидів навпроти неї, трохи навскіс, вона щойно тепер це зауважила. Завдяки йому кілька місяців тому вона знайшла роботу в цьому відділі. Олег зателефонував тоді до неї: «У нас утворилась вакансія, ніби спеціально для тебе…» І от тепер, заскочений, Хом’як витріщався на неї, почувши несподіване: «Танцюєш?»

Він розгубився, він наче намагався чимшвидше знайти причину, аби відмовитися. Такий у нього був вираз обличчя.

– Танцюєш? Чи тільки дивишся?.. – Віра вже обійшла стіл, вона наблизилася до Олега, не даючи йому отямитися. – Хом’яче, ми зараз ідемо виборювати перше місце. Второпав? Не бійся, я веду.

Олег підвівся й узяв її за руку. Коли вони стояли в колі таких самих сміливців, слухаючи умови конкурсу, Віра зауважила, що їхня пара викликає пожвавлення та сміх глядачів. «Ну-ну, – подумала Віра, – зараз я вам покажу, на що здатна». Партнер? Не має значення, коли твого завзяття вистачить на двох. Але партнер їй дістався ще той. Вона помилялася щодо нього. Олег перехопив ініціативу: вела в танці не вона, а він, впевнено й владно узявши процес у свої руки.

Вони посіли друге місце в конкурсі, а перше – хто б сумнівався! – вибороли Віктор та Ольга з бухгалтерії. Натомість Вірі з Олегом дісталася злива оплесків. Глядачі шаленіли, вітаючи їх. Віра зрозуміла чому, коли опустила очі: Хом’ячисько танцював у шкарпетках.

– Чому ти розутий? – здивувалася вона.

– Полюбляю, знаєш, потанцювати іноді в шкарпетках, – відповів він.

Вони танцювали весь вечір удвох, він бешкетував як першокурсник, їй давно не було так добре. Не пригадати, чи вони колись за студентських часів так реготали удвох. Наприкінці вечора він сказав:

– Навіть не подумаю тебе проводжати.

– Боже збав, – відмахнулася вона.

– Ці романтичні проходи містом… – позіхнув він.

– Ці розмови з зітханнями… – скривилася вона.

Вони обмінялись іронічними поглядами. У Хом’ячиська, виявляється, карі очі.

– Таксі біля входу, – сказав він. – Ти виходь, а я зараз.

Через півгодини вона вийшла з салону автомобіля під своїм під’їздом й помахала Олегу рукою. Ні з ким і ніколи вона не відчувала такої гармонії в танці, такого синхронного й злагодженого руху, не вгадувала так безпомильно бажання партнера й не дивувалася, що він розумів її без слів.

Лише через місяць Хом’ячисько зізнався, що того вечора припхався на корпоратив у дорогих модельних туфлях, перекуплених у товариша. Вони так йому намуляли, що він лише чекав, коли закінчаться ці неймовірні тортури. А зважився на покупку, бо Віра в перший день роботи у відділі сказала, що пізнала однокурсника за його кросівками. Мовляв, він у них ще на факультеті ходив. Віра не пам’ятала, щоб вона щось таке бовкнула, хіба хотіла пожартувати, бо справді звикла бачити Олега лише в кросівках. Він іншого взуття не визнавав.

Ті модельні туфлі він взув ще раз, коли вони разом пішли до Віриної бабусі на ювілей, на тому крапка. Туфлі оселилися в коробці в шафі, Олег їх не носив, не продавав, не віддавав нікому, лиш іноді, коли Віра укотре намагалася звільнити від них поличку – непотрібна ж річ! – чоловік казав: не чіпай їх, нехай будуть. Вони, казав, мені дорогі як пам’ять. Мої єдині мешти. Шлюбні.