Читать книгу Час прокидатися.UA - Гарфанг - Страница 1

Тоді, деякий час назад, увечері на свято Незалежності, коли я ледве стояв на неслухняних ногах на березі невеликого сільського ставка, у компанії таких само нетверезих товаришів, я навіть не здогадувався, що лише за кілька хвилин моє життя зміниться раз і назавжди. Аби хтось сказав мені, що я здобуду в результаті такого необережного вчинку, як стрибок із берега у глибоку, але підступну ставкову воду, я б не лише протверезів, а й забрався б від водойми на відстань пострілу. Проте внутрішній голос, заморочений алкоголем, просто не міг достукатися до свідомості… А ще через хвилину я вже летів уперед, до темного плеса ставка, на дні якого зустрічі з моїм нерозумним лобом чекала важезна колода – швидше за все, зламана гілка однієї з багатьох верб, що росли понад ставом. Та, зрештою, не так важливо, чим вона була колись – в результаті нашої «зустрічі» вона стала для мене поворотним каменем на моїй життєвій дорозі. До зустрічі з нею я був звичайним менеджером середньої линки, який щойно розпочав свою кар’єру у великому місті, і жив подібно до тисяч інших молодих, не зв’язаних якимись обов’язками чоловіків. А став…

Самому б розібратися, ким саме…

Свої нові здібності я відчув ще у лікарні, коли через півдоби після стрибка розкрив нарешті очі і розмазані світлом картини світу білого, куди я повернувся, виявилися невеселим лікарняним інтер’єром.

Коли емоції рідні, що не відходила від мого ліжка, вщухли, і я нарешті уяснив, що сталося, то зрозумів – мені фантастично пощастило. В інакшому разі я просто зламав би шию або геть вибив би «з дурної голови п’яні мізки, якщо вони там взагалі були», як прокоментував ситуацію сердитий і наляканий батько.

«Ну нічого, синку, видужуй. Добре, що все обійшлося,» – сказав тоді він і стиснув мою ще слабку руку. Тієї ж миті незрозуміла хвиля емоцій накрила мене, і я раптом побачив – ніби десь згори і здалеку – власне розпластане на березі тіло, і моїх товаришів, що бігають, мов перелякані діти, туди-сюди по березі, і відчув як мені спирає дихання, а голка різкого болю впивається всередину сполоханого серця…

Це все промайнуло за якусь долю секунди, і з переляку та від несподіванки я, мабуть, зблід, проте батьки списали це на мій нездоровий стан. Чесно кажучи, я зробив так само – мабуть, мій хворий мозок ще не геть оговтався від потрясіння – в усіх сенсах цього слова.

А вже наступного дня, під час того, як молоденька медсестра робила мені ін’єкцію, і у моїй голові з’явилися раптом картини бурної ночі в романтичному світлі ароматних свічок у вбраній рожевим кімнаті, я не дуже злякався і списав це на буйство гормонів (ну з ким, зрештою, не буває? Мабуть, починаю видужувати…)

Недобре я почав підозрювати лише коли літній лікар, присівши на край ліжка біля мене, оглядав та обмацував мою голову, і я побачив – ніби на екрані, що з'явився прямісінько посеред голови, якщо так можна сказати – операційну і нерухому на хірургічному столі людину з відкритою грудною кліткою. Це була операція, у якій я ніби сам безпосередньо брав участь; проте замість панічного страху, який би мав відчути я сам – абсолютно далека від медицини людина, у подібній ситуації (чесно кажучи, не переношу вигляду глибоких або відкритих ран), але натомість я відчував сплав рішучості, хвилювання, і легкого сумніву у вірності мною з прийнятого рішення. Коли невідомо звідки взята хвиля картин та відчуттів, мов якась паралельна віртуальна реальність, так само швидко зникла, як і з’явилася, я відчув, як через пласт відносного спокою, у якому перебувала досі моя свідомість, почали пробиватися тоненькі ниточки підступного страху.

– Пробачте, лікарю, – несподівано для себе самого випалив я, – ви сьогодні когось оперували?

Лікар поглянув на мене дещо здивовано, проте за мить його погляд знову став незворушним і ніби направленим углиб.

– Так. Та не турбуйтеся, молодий чоловіче, вам операція не загрожує – ваша черепна коробка витримала удар із честю, і небезпечних ушкоджень ви не зазнали. Думаю, побудете у нас ще добу чи дві під наглядом на всяк випадок, і ми випишемо вас додому.

– Це добре, – пробурмотів я, проте мої сумніви щодо власного здоров’я замість розвіятися, ще погустішали.

Та відчуття справжньої паніки з'явилося після того, як до палати увійшла мама і взяла мене за руку, аби допомогти підвестися з ліжка й трохи пройтися.

Тієї ж миті клята «віртуальна реальність» знов увімкнулася, і я побачив таку картину: веранда нашого дачного будиночку, мій батько і дядько Микола. Обидва по – літньому зодягнуті у майки і широкі «сімейки», сидять за столом, на якому красується майже порожня банка самогону і соковите пір’я зеленої цибулі, впереміж із порізаним салом і шматками чорного хліба. Дядько Микола розповідає щось батькові, той у відповідь гикає і хитає головою, аж кінчики вусів кумедно підстрибують. Проте мені зовсім не смішно: реакція на це видиво – досада і злість. «Знову налигалися, паразити! Знайшов собі виправдання, чоловіче – син у лікарні, то ти горе заливаєш? Думаєш, йому відразу полегшає, якщо ви на чотирьох розійдетеся після тостів за його здоров’я? А ти, Миколо, чим думав, старий телепню? Тобі ж пити не можна! Тобі ж відразу дві «язви» загрожує – стара виразка шлунку і твоя дружинонька, Галька – знов роззявить свого рота і буде на все село тріщати, що це ми тебе тут поїмо!»

Я хапнув повітря і закліпав очима, відганяючи видиво. Допомогло.

Проте мамин сердитий голос ще звучав у моїй голові. То була її реакція на двох любителів «добре посидіти», не моя…

– Мамо, а до нас дядько Микола приїздив учора? – уже дещо згодом ніби між іншим запитав я під час прогулянки вздовж коридору, старанно переставляючи ще трохи неслухняні ноги у синіх капцях по витертому кахлю лікарняної підлоги.

– Так, учора ввечері. А ти звідки знаєш? – здивувалася мати.

– Я? Так ти сама, здається, жалілася, що батько набрався трохи… А вони це найкраще роблять на пару із дядьком, – викрутився я.

– Та ніби й не казала я нічого…

Мамин погляд ще кілька секунд лишався розгубленим, ніби вона вагалася – дивуватись, чи ні, а потім став похмурішим. Її пильний погляд трохи з-під лоба віщував для мене початок «лекції»… І я не помилився.

– Та аби ж лише з ним! – махнула рукою вона. – Ці чоловіки… І ти туди само! Так мало того, що набрався, то ще ж понесло тебе стрибати! А якби – та й навіки? Ти про нас із батьком подумав?!..

Мама нарешті знайшла можливість випустити на волю накопичене і вистраждане. Я не став їй заважати, і тільки мовчки слухав, зрідка киваючи головою. Можна тільки здогадатися, що їм довелося пережити за ті довгі години, поки я «зависав» десь поміж тим і цим світом, і лікарі нічого не могли сказати напевне.

– Мамусь, я винен… – я узяв її за руку, й тут мене знову «накрило»: безсилий розпач і відчуття, ніби твоє серце зсередини розривається на частини. А тіло – непорушне, і ніби неживе, моєї дитини (так, тіло на лікарняній каталці, хоч і було моїм власним тілом, сприймалося як тіло моєї дитини) ледве тримає у собі життя… Це відчуття нестерпного, відчайдушного болю було таким разюче-сильним, що я відразу ж відпустив руку матері, ошелешений.

Так от що довелося пережити матері!

Тепер я починав розуміти…

Вона мабуть помітила, що зі мною щось сталося, проте, на щастя, витрактувала по-своєму, і пом’якшала.

– Та нічого, добре, що добром закінчується… Поговоримо ще колись потім, а зараз – повертайся до ліжка, тобі ще потрібно відпочивати.

Я не став заперечувати, й дістався до свого лікарняного ложа з жорсткою панцирною сіткою самотужки, хоч і не без зусиль – я просто боявся знову доторкнутися до матері, і знову пірнути у щось подібне до того, як кілька хвилин тому.

Саме тоді, втупивши очі у полупану високу лікарняну стелю, я вперше спробував примиритися з думкою, що здатен якимось чином відчувати чужі почуття та якимось чином бачити те, що колись бачили інші.

Тоді я ще не до кінця у це вірив, та й просто не знав, як ставитися до такого «дару».

Але десь глибоко на дні серця лишалося сподівання, що «це» мине – разом із головним болем і нудотою, що встигнули стати моїми звичними супутниками у лікарняних стінах.

Та сподівання не збулися – «дар» нікуди не подівся і після того, як з лікарні мене випустили. Проте із кожним днем я мав можливість переконуватися все більше, що цей так званий дар більше схожий на прокляття…

Ті кілька днів, поки я добував свою лікарняну відпустку разом з батьками на дачі, «напливи віртуальної реальності», як я для себе назвав нову свою здатність «підключатися» до чужої свідомості, контролювати було не важко: уяснивши відразу, що інформація зчитується мною тільки при тілесному контакті, я просто уникав доторкатися до інших людей – це було не дуже складно.

Та повернення до міста ледве не звело мене з розуму…

У громадському транспорті – автобусі, тролейбусі чи маршрутці ніхто не питається дозволу доторкатися до тебе – та й доторкається не з власної волі. Ледь я встиг сісти до автобуса, як людська штовханина довела мене до того, що я – дорослий чоловік – забився у самий куточок перед останнім сидінням і переляканими невидющими очима дивився кудись перед себе, з усіх намагаючись не закричати. Потік людських емоцій пройшовся по моїй свідомості, як гусеничний трактор по паркету – лишаючи повний хаос. Дорослі, малі, хворі і сильні, задоволені і нещасні – всі вони лишали якийсь слід по собі, який розгортався не відразу, а протягом кількох секунд, наповнюючи голову гудінням, мов від реактивного літака. Потужна лавина відчуттів і картин переплелася у страшенний венігрет: церкви, лікарні, кохання, школи й інститути, бійки і поцілунки, сум і безпробудна сірість – усе це відразу химерним чином перепліталося одне з одним, загрожуючи звести мене з розуму, а бідолашну голову – розірватися на тисячі шматків, як у примітивному мультику.

Я вийшов на останній зупинці, старанно обминаючи поодиноких пасажирів, і не ризикнув зайти знову до громадського транспорту.

Зупинив на вулиці «грача» і тремтячою рукою дістав із гаманця готівку. Тільки б забитися у найтісніший куток і нічого – й нікого! – не бачити.

Пляшка пива, випита з горла на місці – біля ларька неподалік мого будинку – трохи допомогла заспокоїтися. Ще кілька я прихопив із собою.

Проте замість улягтися, моя паніка перед поїздками громадським транспортом нікуди не зникла; і зрозумівши увечері, що я просто неспроможний піти на такий подвиг знову завтра вранці, я вкотре спробував заспокоїтися і скласти план подальших дій.

Про те, щоб повернутися на роботу, поки що не могло бути й мови – занадто багато зусиль це від мене потребувало. І хоча у глибині свідомості ще жевріла надія, що мій нинішній стан – один із варіантів пост травматичного синдрому і це якось мине разом із головним болем і короткими запамороченнями, які віднедавна стали мені знайомими, та повністю сподіватися на це не доводилося.

Найкраще, що я міг зробити – це зателефонувати на роботу і попросити ще тиждень за власний рахунок, аби за цей час якось прийти до тями. І вирішити, як жити далі. Що я, власне, і зробив. Звичайно, особливої радості у керівництва моє прохання не викликало, проте мене погодилися відпустити «доліковуватися».

Після необхідного дзвінка настрій відразу піднявся і темна пелена страху перед необхідністю знову виходити у місто потроху розсіялася. Зрештою, тепер я можу це робити із власної волі, а не по необхідності. Аби щось з’ясувати про свій новий стан, я вирішив пошукати відповідей в Інтернеті.

З важкою головою і ще більшою купою запитань, аніж вони у мене були до того, як я почав пошуки, о пів на третю ночі я нарешті вийшов з мережі.

Тепер надія позбутися неочікуваного «дару» стала майже примарною – я зустрів безліч історій про те, як люди, перебуваючи на межі між життям і смертю, і повертаючись «з того світу» приносили з собою нові здібності. Деякі починали бачити ауру, деякі набували сили допомагати іншим або ще щось. Мій випадок не був типовим, проте, (як я себе переконував) – і не найгіршим – що було б, аби я здобув сили впливати на людей безпосередньо, або убивати когось без прямого контакту? Одна необережна емоція – і муки сумління на все життя… Мій новий дар не був, як мені здавалося, надто корисним, проте і занадто змінюватися він мене теж не зобов’язував. Перегортавши гору записів і проаналізувавши свою ситуацію, я зрозумів що те, що зі мною відбувається – щось на зразок загостреної форми емпатії, тобто здатності відчувати чужі емоції. Думок читати я не вмів (і на тому спасибі), проте міг дізнатися про переживання людини і її думки під час цих переживань. Більше того – я відразу бачив цільну картину, перебуваючи ніби на місці того, до кого «підключився». А от незвичним для такого випадку (якщо все інше можна було назвати звичним!) було те, що я відчував не те, що інша людина переживає у цю мить, а її нещодавні сильні емоції. Це підтверджував і випадок з лікарем, що турбувався про нещодавно проведену операцію, і з матір’ю, що була ще під впливом переживань за мене, і про здоров’я та поведінку батька й дядька разом узятих. А молода медсестричка загадувала ніч кохання – саме тому я бачив ті образи, які не зразу зміг зрозуміти…

Значить, емпатія. Ну, якщо в усьому шукати позитивні сторони – це вже краще, аніж божевілля. З подивом мені довелося зрозуміти, що таких як я, звихнутих – на світі на так і мало (і мабуть усі сидять в Інтернеті…). Дехто, звичайно, домислював собі щось там, і вигадував здібності, якими насправді і не пахло – аби тільки почуватися особливим або вихвалятися в тому ж Інтернеті перед іншими невдахами… Проте частина тих, що справді мають якісь особливі здібності, живуть звичайним життям, переважно приховуючи свою «інакшість». Скоріш за все, тепер мені теж доведеться навчитися із цим жити. Лишається тільки вияснити, як це можна контролювати – адже якщо я буду відчувати переживання УСІХ людей, то скоро все одно опинюся у психушці. Або доведеться стати відлюдником і переселитися десь у ліс або за полярне коло – аби ні з ким не зустрічатися…

Спати зовсім не хотілося. Аби якось зібратися з думками, я зробив собі кави і вийшов на балкон. Прохолода літньої ночі потроху повертала мене до тями, а гаряча кава приємним теплом пролилася у порожній шлунок. Тільки тепер я згадав, що майже нічого не їв сьогодні цілий день.

Холодильник нічим допомогти не міг – звідколи батьки проводять літо на дачі, у невеличкому сільському будиночку, що лишився у спадок від бабусі, я на господарстві сам. А особливою господарністю я не відрізняюся – тож харчуюся переважно тим, що принесу з супермаркету.

Від думки про супермаркет неприємний холодок знову пробіг по спині і паніка темним звіром огризнулася зсередини. Та вибору у мене не було – доведеться терпіти або страх, або голод. І того, і другого хотілося якнайменше.

Я поглянув на годинник – за дві хвилини третя ночі. До ранку ще доведеться почекати… Але тут рятівна думка спалахнула яскравою лампочкою – еврика! Зовсім недалеко звідси – великий супермаркет, котрий, здається, працює цілодобово. Це якраз те, що мені зараз необхідно – навряд чи він буде заповненим людьми о такій годині; а от купити собі поїсти я зможу.

Голодний шлунок додав снаги, і ще за кілька хвилин я вже поспішав по напівтемній вулиці в бік знайомого супермаркету. Усе виявилось так, як я і очікував: кілька напівсонних відвідувачів та втомлених продавчинь на касах. Тож такий-сякий продуктовий набір я собі без особливих труднощів зібрав. Проте і тут без дивного не обійшлося: маючи бажання закинути кілька пачок пельменів до морозильника, як я робив це завжди, я без вагань вибрав уже знайому марку і навіть узяв до рук яскравий пакунок, коли… Ніби колючі щупальця холоду пробралися раптом з-під обгортки і доторкнулися моїх пальців. Мертве. Непотріб. Напівсинтетична їжа, – з’явилася хтозна-звідки інформація, і до того ж у такій упевнено-стверджувальній формі, що засумніватися у її правдивості мені чомусь і на гадку не спало. «Це їсти не можна».

Цікаво! Я навіть засміявся, і тут же озирнувся, чи не звернув ще хтось увагу на дивного молодика, що усміхається пельменям у відділі морожених продуктів. Проте іншим людям явно де було до мене діла, і я вирішив перевірити свої здогади – відклав пачку, яку мав намір узяти, і потягнувся за іншою.

Те само: «напівсинтетична їжа. Це їсти не можна».

Махнувши рукою не можливість привернути чиюсь нездорову увагу, я став брати у руки без розбору усі підряд обгортки із замороженими продуктами. Результат мене злегка шокував: усе це різноманіття продуктів різних торгових марок, якщо вірити моїм внутрішнім (що бозна-звідки взялись) відчуттям, годилося в їжу у випадку хіба що ядерної катастрофи, коли навколо не лишилося узагалі нічого їстівного. Тоді цим просто можна було набити шлунок, аби не померти з голоду… Іншої цінності ця їжа собою не становила.

Достатньо здивований, я хотів було продовжити досліди, проте усі пережиті страхи і переживання минулої доби якось раптово дали про себе знати. Чи я просто не був готовий користуватися своїми здібностями протягом тривалого часу? Нові відкриття уже не викликали шквалу емоцій – забагато їх, тих емоцій, було за такий короткий проміжок. Годі, годі на сьогодні. Нехай цей день нарешті закінчиться.

І вже розраховуючись на касі, я усвідомив (дійшло, як до верблюда у анекдоті – на третій день!) що, виявляється можу не тільки «сортувати» їжу по ступеню її цінності для споживання, а й зчитувати інформацію з предметів. Але, скоріш за все – теж вибірково.

Ну, у мене ще буде час з усім цим розібратися. Як і дізнатися, що ж таки з цього магазину годиться в їжу найкраще.

Уже виходячи з дверей залитого світлом супермаркету на напівтемну вулицю, я відчував як утома усе сильніше огортає мене шершавими лапками. Швидше додому…

Їсти уже не хотілося, хотілось лише одного – загорнутися по самі вуха у знайому ковдру і на якийсь час відключитися – як ноутбук, у якого сіла батарея від перенавантаження, і якому тепер потрібні тільки спокій і підзарядка.

Скоріше б це день…

– Гей, ти! Закурити не буде? – гаркнуло раптом з-за спини і вибило мене з теплої штовханини примітивних думок.

– Закінчився… – дограв у голові уривок запізнілої думки, перед тим як запанувала мертва тиша, а підступний страх скрутив нутрощі.

Я зупинився за кілька кроків перед входом до арки, що відділяла кілька багатоповерхівок, серед яких був і мій будинок, від дороги та решти спального масиву. А за спиною швидко наближалися поспішні кроки кількох пар ніг.

– Чого мовчиш? Закурити є? – пролунало десь наді мною. Я підняв очі, щоб побачити височенного хлопця у насунутій на очі чорній шапці, які у народі по-простому називають «підерками».

Ще двоє обступили мене тісним кільцем, змушуючи відступати назад, поки моя спина не вперлася у стіну.

Троє хлопців, можливо – неповнолітніх. Проте і зростом, та мабуть – і силою, вони мене обігнали. Та, головне, їх було троє. Троє проти одного – признатися чесно – нікудишнього бійця…

Перший удар наздогнав мене неочікувано – я просто не був готовий до болю, який сталевою голкою уп’явся мені в живіт і змусив скорчитися, перехопивши подих. Інші два – менш сильні, посипалися за першим.

Хлопці не поспішали – вони розтягували забавку.

– Бабло гони, козляра! – прошипів один мені в обличчя, обдаючи смердючою хвилею алкогольного перегару.

– Ти чув, що тобі сказано? – перепитав інший, нависаючи наді мною.

Я тільки кивнув, трохи розпрямляючи спину, і неслухняною рукою поліз до кишені.

– Хлопці, у вас якісь проблеми? – пролунав раптом поза спинами молодиків спокійний голос.

Нападники усі разом повернулися на той голос, але відразу ж заспокоїлися, уздрівши поряд себе невисокого худорлявого чоловіка у легкій темній куртці.

– Це у тебе вони зараз будуть, – загрозливо пробасував найвищий із хлопців – мабуть, «голова» дрібної банди. – Вали звідси!

– Троє на одного? Цікаво, – вів далі незнайомець, що ніби і не чув погроз здорованя.

– Ти теж хочеш? – викрикнув той, що стояв зліва від мене, і раптово кинувся у бік незнайомця.

Те, що сталося далі, химерним чином злилося у моїй трохи потьмареній голові в одну плавну лінію: незнайомець відступив на крок назад, ледве вловимий рух – і хлопець простягся на асфальті, й у ту ж мить швидкий удар ногою змусив його закричати і зігнутися удвоє.

– Ах ти ж…

Проте ще один із моїх кривдників не встиг напасти першим – удар кудись під ребра і його змусив зігнутися, а невідомий боєць схопив його за голову і змусив нахилитися вниз – аби зустріти удар коліном, що відправив його у нокаут. Наступні звуки, які я почув – це були квапливі кроки третього, який, швидко збагнувши, що пахне смаленим, вирішив дати дьору.

– Позаду! – крикнув я, помітивши як перший, хто опинився на асфальті, вже оговтався від удару і підіймається, аби знову кинутися на мого несподіваного рятівника.

Який, так само незворушно, уже дістав пістолет звідкись з-під куртки і направив його на молодика, що вмить позбувся бойового запалу.

– Не стріляй! – у голосі хлопця від колишньої впевненості не лишилося нічого.

– Чому? – запитав незнайомець аж ніби здивовано.

– Ми… ми ще нічого не зробили…

– Ви ЩЕ нічого не зробили? Не встигли?

Чоловік повільно перенаправляв дуло пістолета з голови хлопця на ногу, ніби роздумував, куди саме йому більше хочеться вистрілити.

– Відпустіть мене… Я… зрозумів…

– Так? Що саме ти зрозумів?

– Що троє на одного – це погано, – прохрипів молодик.

– Зрозумів? Який розумний хлопчик, – сказав незнайомець із усмішкою, але вже за секунду його обличчя стало жорстоким і голос задзвенів сталлю:

– Якщо я вас, сволота, ще хоч раз застукаю – переб’ю як скажених собак. Або хоча б почую про гопників на цьому масиві… Я вас з-під землі дістану. Тобі ясно?

– Так, я зрозумів, – затряс головою хлопець, мов китайський болванчик. Зараз він ладен був цілувати черевики тому, кого ще кілька хвилин тому вважав легкою здобиччю.

– А тепер – усе з кишень – додолу. Й вали звідси. І оце забери – він вказав дулом на іншого хлопця, який усе ще лишався непорушно лежати.

– Бери.

Я не відразу зрозумів, що це вже сказано мені. І, приголомшений не менше від свого нещодавнього нападника, теж покірно підняв те, що молодик викинув з кишень на асфальт – мобільний та кілька зіжмаканих купюр, підхопив свій пакунок з їжею і рушив за чоловіком, який уже встиг сховати пістолет і, ніби нічого й не сталося, спокійно йшов у напрямку будинків.

– Ти нормально почуваєшся?

– Так. Вони тільки кілька разів ударили. Але якби не ви…

– Аби ти бився з одним, я б не втрутився, – жорстко обірвав мене незнайомець. – Але троє… Треба вчити пацанів. А то збиваються в зграї, і думають, що їм усе дозволено.

Тим часом ми дійшли до мого будинку, і я зупинився.

– Дякую. Візьміть, – простягнув я йому «здобич», але той на неї навіть не глянув.

– То тобі моральна компенсація, – осміхнувся він, і у світлі ліхтаря я побачив його обличчя. Звичайна «слов’янська» зовнішність, русяве волосся, світлі очі. Нестандартною була хіба що довжина волосся, зібраного в акуратний «хвіст».

– Іще раз дякую, – я першим простягнув йому руку.

– Нема за що. Могорич колись виставиш, – усміхнувся він уже більш приязно і теж подав руку.

Коротке рукостискання навалилося на мене градом незрозумілих картин – біг у темряві, чиєсь хрипке дихання, відблиски десь здалеку через темряву, і чоловічий силует крізь оптичний приціл…

Я раптово струснув із себе цю навалу, внутрішньо сказавши тверде «ні» чужим спогадам, про які я абсолютно нічого не хотів знати, і… Потік припинився так само швидко, як і розпочався, не встиг незнайомець ще забрати руку.

– Щасти, – промовив я йому услід, усе ще приголомшений, проте одночасно і гордий собою – значить, цим таки можна керувати! (На мій протест передача інформації припинилася!)

Росту!

Решта ночі пройшла без пригод – тому що я просто закинув пакунка до холодильника, навіть не розбираючи його, і завалився спати, не знявши одягу – підступна втома у буквальному сенсі звалила з ніг.

А коли прокинувся вранці – зрозумів, що мені потрібно взяти «тайм-аут» і просто перевести подих. А далі – буде видно.

Чужий мобільний я викинув відразу – навіть не ризикнув взяти його рукою – настільки сильним було небажання уявляти, що саме міг би він мені розповісти про свого господаря. Я просто обгорнув його ганчіркою, і не полінувався вийти на поверх до сміттєпроводу, аби позбутися «цього».

Позбуватися грошей не було сенсу; там якраз вистачить, аби дістатися до батьків на дачу і провести кілька днів у їх компанії.