Читать книгу Привіт із обітованої - Ге Орій - Страница 2

Сьогодні Наталка була задоволена відвідинами офісу і собою. «Яка ж вона розумниця. Та їй у свої сорок два не в Ізраїлі отиратися, а керувати в рідному Дніпропетровську, як мінімум райрадою. А що: університецьку освіту має, практику майже на всіх європейських ринках пройшла, одним словом – молодчина. Аби ще на батьківщині платили по праці, то чого б її сюди понесло? Хоча є ще причина… Поринувши у приємні мрії, она дещо розслабила руку, якою трималася за поручні за що відразу ж була покарана.

– Ой!… Ну й козел! – вигукнула у бік водія, котрий, як усі Тель-Авівські шофери, поспішав, неначе збирався поставити рекорд зі швидкості, і перед зупинкою надавив на гальмо так, що автобус зупинився, немов норовистий кінь. Наталка, потираючи місце на лобі, де незабаром мала вискочити гуля, видала водію на додаток ще декілька міцних висловів зі свого словникового запасу на івриті й залишила салон. Водій підвівся зі свого місця, дивлячись услід елегантно одягненій стрункій жінці, але нічого не відповів. Може, було запізно, а, може, занадто часто доводилося чути такого роду висловлювання на свою адресу. Автобус чмихнув сивим димком і помчав далі. Наталя завернула у вуличку. За кілька десятків метрів, поміж будівель, виглядав засклений кольоровими шибками балкон її «пташника».

Гуля на лобі щеміла. Певне, там була ранка, і в неї потрапив піт, що з'явився, тільки-но залишила салон автобуса з кондиціонером. Хоча для Тель-Авіву, як на середину літа, було ще терпимо – замість сорока, сорока п'яти – тридцять градусів, та ще неподалік освіжаюче Середземне море. От біля Мертвого моря – там справді була спека. Кофта від поту, встигала десять разів на день змокріти й висохнути. На день доводилося випивати по відру води, щоб не обезводнити організм…

Та що там згадувати. Закінчилося те все, живі залишилися – і слава богу. Зараз, треба швидше дістатися до холодильника, взяти льоду і прикласти щоб не рознесло гулю на пів-лоба.

Наталка усміхнулася. Побачив би її господар квартири, Хаїм – напевне, не склив би балкон різнокольоровими шибками. Як він казав? «Роблю шибки, щоб палахкотіли, як моє серце коли бачу тебе». І чого чоловіки такі ласі до неї? Начебто не красуня і нічого такого не робить й не говорить. Лише про справи, тільки про справи…

А таки добре, що засклив. Тепер вона Льоньку переселить на балкон. Не буде ж гнати його з квартири тільки тому, що приїзджає чоловік Марії. Їй шістдесят баксів до сімейного бюджету не зайві. І не для того умовляла Хаїма брати за трикімнатну квартиру не сімсот доларів за місяць, а п’ятсот п’ятдесят. Підселивши у квартиру «туристів», має з кожного якусь копійку. І не тільки за житло. Завдяки кумі Рахелі, ще й роботу для них підшуковує. Треба ж якось Сашуні допомагати прогодувати їхнє сімейство. Якби вони самі жили – інша справа, а то здуріла на старості – двох дівок йому народила. Наталка не стримала сміх, згадавши, у якому шоці були її родичі на Україні, коли дізналися. Аякже, після сорока не кожна насмілиться. Щоправда, дві старші дочки, котрі залишилися з першим чоловіком, зреагували цілком по сучасному: «Роби що хочеш, мамо, тільки гроші надсилай». Ох, діти… Одні там, другі тут… А їй хоч розірвись.

Жінка прискорила кроки, бо залишила малих на ту закохану гуску Ліну. Це ж заради неї їздила до Рахелі. Вже третє місце роботи поміняла за пів-року. І чого вона з тими бабусями не мириться? Каже, вередливі дуже. Все їм не так. Узялася б краще за вивчення івриту. На пальцях не дуже порозумієшся – не хоче! Каже, стара, в голову той іврит не лізе. А до любощів не стара…

– О! – Наталка аж зупиналася. – А про Маріїного чоловіка забула. А щоб його!

Видобула з сумки сотовий телефон.

Рахель обізвалася не відразу – напевне, була в їхньому бюро черга.

– Що кумонько, не всіх клієнтів від мене зманила?

– Кумасю, ти майже вгадала. Маріїн чоловік на днях приїздить.

Потрібне місце – хоча б на прибиранні.

– Наталю, Йося скоро вижене мене з роботи. Заради кого я жертвую! Заради отієї Машки… Стримує лише моє інтелігентне виховання назвати її так, як вона того зслуговує.

Наталка добре розуміла цю жінку, в недалекому минулому – викладача університету в Україні, котра до серйозних літ зберегла неабияку красу, до неї ще й амбіції, через які, очевидно, засиділася в дівках. Звідсіля й погляди на життя. Але…

– Кумасю, не для неї, це для мене і… твоєї похресниці. Ти ж знаєш, що кожна додаткова людина у моїй квартирі – це ще трохи шекелів. А памперси знову подорожчали…

– Ох, не смикай за тонкі струни – вимогателька. Записуй.

– От спасибі, кумцю! Ми тобі цього не забудемо. На шабат чекай нас із тортиком та твоїм улюбленим «Вермутом».

З відчуттям виконаної справи опустила телефон у сумку. «Ху-у, одні проблеми. Коли б не малеча, можна було б влаштуватися на нормальну роботу… Але ж Сашуня так хотів дитину… Хотів, то тепер має аж двійко. А з іншого боку, як же інакше вона могла втримати біля себе жеребчика, молодшого аж на дев’ять років?»

Тільки-но підійшла до під’їзду будинку, як із другого поверху, де квартирувала, почула знайомий голосок. Мало не перечіплюючись за непомірно високі сходинки, помчала догори.

– Ой, горенько моє! Лінко!! Ну, товстуня безалаберна! – Аж руками сплеснула.

Її старшенька – півторарічна Настуся, сповзала по сходах, подужавши вже три східці.

– Куди ж це ти, бешкетнице, чимчикуєш? І де та закохана клімактерична дама? – Наталка підхопила малу – щасливо усміхнену, що побачила маму. – Ось я їй зараз задам! Як же вона буде нормально працювати, якщо навіть за дитиною не може вгледіти!?

У дверях зіткнулася з Ліною, завжди рожеве обличчя якої палахкотіло.

– Ой, Наточко! Я вже й на балкон, я вже й під ліжками: усі закапелки облазила… Де ж ти цю непосиду знайшла?

– Де, де! На вулиці спіймала! – сердито відказала Наталя, передаючи їй усміхнену Настю.

– Та, що ти таке кажеш? Ой, горенько! – здавалося стокілограмова здоровуля зараз гепнеться додолу.

– З такою нянькою, що хоч може статися. Юля там, у ліжку? Може, й вона вже десь чкурнула?

– Скажеш таке, півроку дитині… – ні трохи не ображаючись, відповіла Ліна. І, наблизившись майже в притул до Наталки, гаряче дихаючи, прошепотіла: – Там Машчин Василь приїхав. Сидить злий, надутий, мов той сич… Хоч би вона не разом із Льонькою прийшла, бо скандалу не обберешся. Ще ж і речі його не забрали з кімнати. Ой, що буде, якщо Василь помітить!?.

– Добре, розберемося. Занеси Настю і приготуй для дітей їжу, а я піду до Василя.

* * *

У кімнатці, яку займала Марія, крім великого ліжка, все було малогабаритне: починаючи з шафи, стола, тумбочки й закінчуючи телевізором.

Чоловік, що швидко підвівся від столу їй назустріч, був невеличкий, худорлявий, невиразної зовнішньості. «Тому-то вона звабила дебелого симпатягу Льоньку.» Та ці спостереження Наталка, залишила при собі.

– Здрастуйте, я Наталка. Так би мовити, за старшу у цій квартирі… А Маруся чекала вас завтра.

– А я вирішив зробити їй сюрприз, – похмуро відповів чоловік. – Що, невчасно? Вона думала, я її не відшукаю! Поїхала, та й по всьому! Я вже не кажу, що гроші, позичені для поїздки, треба повертати. За півроку хоч би вісточку подала…Видно, заміну знайшла… Нехай тільки з’явиться!…

– Ну-у, це вже ви даремно. Маруся з ранку до вечора на роботі. Куди там про щось думати. Приходить ледь жива.

Вона скосила погляд на шафу. – Так і є: угорі примостилася велика коричнева валіза з речами Леоніда. Цікаво, звернув на неї увагу Василь, чи ні?…

Її слова визвали у чоловіка криву усмішку.

– Еге ж, ледь жива. За двадцять років я добре її вивчив.

«От зараза! І чого вона оті одкровення повина вислуховувати? Неначе у неї своїх проблем не вистачає»…

– Васю, ви сюди – на екскурсію, чи працювати?

– На біса мені та екскурсія! Дома ні копійки немає.

– От і добре. Влаштуємо вас на роботу. Тут є одне непогане місце. І недалеко їхати. Прибирання офісу в одній фірмі.

Чоловік звів брови.

– Як це – прибирання!? Я, до речі, – інженер.

Наталка зреагувала миттєво.

– Івритом, ясна річ ви володієте? І маєте право працювати за фахом у цій країні?