Читать книгу Татку-у-у - Ге Орій - Страница 2

З докучливим дзижчанням, велика зелена муха відчайдушно билася об скло. Вона з останніх сил намагалася залишити нецікаве для неї приміщення бухгалтерії і вирватися на волю, на територію продбази звідкіля долинали звабливі запахи. Бухгалтер Галина відвела погляд від паперів і подивилася на крилате створіння. Потуги мухи викликали у неї бажання теж вирватися з нинішнього буття, щось поміняти у своєму існуванні. Але що, і як міняти?… Галина зітхнула й повернулася до тек з документами. Треба готувати квартальний звіт, часу залишалося зовсім небагато – всього кілька днів. Вона звично поправила комірця строгої кофточки, розгладила неіснуючі складки на спідниці й енергійно заклацала дерев'яними коліщатками рахівниці.

Навпроти за другим столом помічниця Марія. Миловидна двадцятилітня жінка, одягнена на противагу Галині в модну, як на перші повоєнні роки, кофточку з комірцем у легких складочках, та жакет з прямими, немов під лінійку, плечима. Марія час від часу кидає нетерплячі погляди на начальницю. Її так і розпирає про щось розповісти, чи просто побалакати, але, строго-зосереджений вигляд головного бухгалтера, старшої від неї на якихось п'ять років, змушує повертатися до остогидлих документів і ще завзятіше, ніж Галина Антонівна клацати на рахівниці.

Галина підіймає слухавку:

– Лідо, з'єднай мене з четвертим складом!

Якусь мить з трубки долинає диркотіння, нарешті, лунає впевнений баритон:

– Аллє-е!

– Георгію Максимовичу, скільки можна чекати на документи! – Галина намагається розмовляти стримано, та нотки роздратування прориваються. Цей самовпевнений чванько вважає, що всі жінки повинні бути зачаровані його чоловічою вродою. Їй вже встигла розповісти балакуча Марійка про попередню бухгалтершу – стару діву Тамару, котра сама бігала до нього по документи, і не тільки. Та на Галину зовнішній вигляд завідуючого складом не справляв ніякого враження.

– Галинко, нема питань. Документи майже готові. Ось заходь до мене, якраз делікатесні яблучка підвезли і коньячок трофейний ще залишився…

– Георгію Максимовичу, ви мене, напевне, з кимось сплутали! – в голосі жінки звучить метал. – А про накладні ми будемо розмовляти в кабінеті директора.

Вона кинула слухавку на важілі й відхилилася до спинки крісла.

– Що, красунчик підбиває клинці? – Марійка підвела від паперів розуміючий погляд. – Він такий. Жодної спідниці на базі не обмина. Аякже – офіцер, груди в нагородах. Хоча за які такі подвиги медалі й ордени? Всю війну – в інтендантах проходив… – змовницьки підморгнула. – А на тобі спіткнувся?…

Галина нічого не відповіла. Слова Марійки несподівано викликали спогади. Вона побачила себе на руках у чоловіка, що кружляв з нею по кімнаті, примовляючи: «Яка ж ти легесенька, мов пір’їнка, навіть дрижиш, немов пташеня. Боїшся? Не бійся, я тебе ніколи не впущу, і не випущу, моє дороге пташеня!» Василько – її суджений. Її радість і біль. Радість від зустрічей з ним, і біль від чекань. Вони не встигали намилуватися, а чоловік вже діставав з полиці свого речового мішка, щоб їхати у чергове відрядження. Знову десь щось не ладилося, і без нього ніяк не могли обійтися. Бо – спеціаліст, заявляв він, із гордістю розсипаючи по ліжку почесні грамоти та нагороди. І їхав. А Галина знову залишалася в спорожнілій без милого квартирі, з невгамованими бажаннями кохати та бути коханою.

Галина примусила себе повернутися до звіту. Майже не дивлячись, знаходила потрібні кісточки на рахівниці – клац, клац… Але якась її частина вже знаходилася в іншому місці та іншому вимірі.

Скільки ж їх було, тих відряджень?… Напевне, Василь дійсно вважався незамінним фахівцем, бо за три роки, прожитих разом, вона перебувала більше без нього, ніж поряд.

А починалося все в залитому сонцем Ташкенті, що зібрав до себе тисячі біженців з території захопленої ворогом. На далекому заході валувала війна. До міста долітали лише повідомлення «Совінформбюро» та трикутники солдатських листів і похоронки. Василь, маючи як фахівець «броню», тобто право не бути призваним на фронт, працював, як він кожного разу наголошував, на «трудовому фронті». Чоловік «курсував» Узбекистаном поміж кількома оборонними заводами, налагоджуючи обладнання.

Вони навіть познайомилися під час його відрядження. Все сталося немов грім із ясного неба. Того пам’ятного дня не лише Галина мало не зомліла від його осяйного погляду та видної статури. Ольга й Фатима з їхньої бухгалтерії теж не могли відвести очей від високого ставного чоловіка, якому робочий комбінезон пасував, немов костюм пошитий добрим шевцем. Хто зна? Може це тому, що жінок у тих краях, на той час було набагато більше ніж чоловіків і в їхніх очах майже кожен виглядав красенем. Може… Але Василь, крім гарної зовнішності, міг без зусиль розмовляти на будь-яку тему. Про таких кажуть – язик підвішений там де треба. Присутніх у бухгалтерії він причарував розповіддю про новомодні двобортні жакети з високими, підбитими ватою плечима. Галина згадала, як, з милою усмішкою підійшов до її столу, обережно підхопив попідруку і вивів на середину кімнати. Як їй, зазвичай суворій із залицяльниками, були приємні його доторкання, коли, демонструючи свою розповідь підмощував під плечики жакета жмут паперу. Тоді ж він, між іншим, і запросив її на побачення. Чому саме на неї звернув увагу Василь? Напевне, доля…

Галина згадала розчаровані фізіономії дівчат і засміялася…

– Спіткнувся на тобі залицяльник, – по-своєму зрозуміла її сміх Марійка.

– Спіткнувся, спіткнувся, але я не про те – я згадала…

– Може, про свого Василя, який забувся про жінку й дитину?

Галина спохмурніла.

– Ти добре знаєш, що він у відрядженні.

Вона вийняла з шухляди невелике фото і, з ніжністю вдивляючись у нього, додала:

– А ми його чекаємо. Так, синку? І ніхто нам більше не потрібен!

– Вже майже півроку його немає. Що ж це за відрядження таке?

– Я вже звикла… І взагалі… Давай-но працювати, звіт не чекатиме!

У кімнаті знову якийсь час лунало клацання рахівниць. Але робота вже не могла переважити настирливого рою думок.

Від'їзди, приїзди… У його відсутність вона народила Алінку. А коли повернувся з відрядження, такі бучні хрестини влаштував, що довелося позичати грошей до зарплати, але ж так гарно все вийшло… У нього все завжди легко й гарно виходило. Хоча… Галині того вечора довелося більше бути коло дитини – надто слабенькою та народилася. Але була рада вже тому, що він поряд. Василь веселився, танцював, співав – був душею компанії. Щоправда, після одного з перекурів надворі, повернувся із синцем під оком. Відбувся жартом, коли запитували – спіткнувся, мовляв, у пітьмі – всі сміялися. Згадала – сталося те після танцю з сусідкою Ніною, яку, танцюючи, він раз по раз підхоплював на руки. Це йому завжди подобалося, і силу мав неабияку. А очі у Нінчиного Бориса, ой, як зле тоді виблискували. Та їй тоді й не думалося про щось недобре. Розуміла, то все жарти, бо вони були молоді й живі, а пекло війни, клекотіло за тисячі кілометрів від них.

Від'їзди, приїзди. Доня підростала, проте часто хворіла. Заради дитини Галині довелося залишити роботу. Дівчата забігали, все рідше й рідше, бо мали свій клопіт. Всиль тільки на поріг – відразу ж тут як тут друзі, знайомі. А якщо гульки не вдома, то десь, а їй знову одній з маленькою залишатися. Та терпіла. Тому що, не багато жінок в той важкий час могли похвалитися, що мають поряд чоловіка. Вона ж знала, що її Василько завжди повернеться додому. Через кілька днів, через тиждень, а повернеться – бо не на війні.

А потім сталося нещастя – недовга хвороба і смерть Алінки. Для Галини це було удвічі важче, адже чоловік, як завжди був у відрядженні. Грошей, залишалося обмаль, чомусь не передавав і не висилав. Довелося навіть продати улюблене плаття, у якому вона дуже йому подобалася. «Добре, що не помітив того». Галина вину, що не змогла вберегти доньки, взяла повністю на себе: адже він важко працював на «трудовому фронті». Напевне, сиве пасмо на голові від того й з'явилося. А Василь, якось повернувшись після чергового відрядження, заспокоював казав, що все їй до лиця, навіть сивина. І погладжуючи рукою її випуклий живіт (була знову вагітна), порадував:

– Війна закінчується. Скоро на Вкраїну будемо повертатися. Я вже домовився про переведення. Сина родиш у Корсуні – Шевченківському. Та витри слізки й не нервуй, а то кволим народиться.

Вона тоді дуже зраділа, може нарешті на батьківщині закінчаться оті кляті відрядження.

– То йдемо сьогодні на танці!? – обличчя Марійки набрало загадкового виразу. Микола – бойовий товариш мого Юрка, не може тебе забути після того, як побачив. Каже: «Оце жіночка! Хоч зараз оженився б». А я йому – вона ж заміжня, а він – «Відіб'ю»!.. Ну! Йдемо?

– Марійко! Я ж сімейна людина?… Та й синочок останнім часом чомусь з лиця спав. Треба фельдшерці показати. – Очі її зволожіли, та стримала себе. – Якщо з Петриком щось станеться, а Василя знову поряд не буде… Я цього не переживу!..

– Не хочеться нічого такого казати, але твій Василь…

– Не хочеться, то краще не кажи, – не дала їй договорити, знаючи ставлення Марійки до її чоловіка. Підвелася з-за столу, – Таки з'їжджу…

Почала складати теки акуратною гіркою. Поглянула на годинника.

– Перша година. За обід і вправлюся, бо сьогодні доведеться ще попрацювати. І тобі теж – звіт не чекатиме… Ну, ну – не дуйся. Нікуди твій Юрко не дінеться. Якщо любить – зрозуміє.

Різким помахом, зсунула кісточки на рахівниці – немов поставила крапку в розмові й вийшла з кімнати.

Корсунь по війні відбудовувався. Все менше залишалося слідів недавніх боїв. По приїзді вони поселилися на окраїні, де мешкала далека Василева родичка, ще міцна й проворна бабця Мотря. Бабця мала грядки біля дому і з десяток курей. Тож Галина, наскільки дозволяла вагітність, взялася допомагати їй по господарству. Жили тихо-мирно. Інколи бабця Мотря, вихиливши чарчину, любила поспівати. Тоді Галина із задоволенням підспівувала старій. Одне їй тільки було не довподоби, що Вася знову почав їздити у відрядження… Бо в Корсуні, мовляв, немає для нього роботи.

Непомітно підійшов час пологів, і Галина народила гарненького хлопчика.

За півроку по тому, після майже двомісячної відсутності племінника, бабця сказала:

– Все, йди вже на роботу. Бо важко, видко, Василеві заробляти гроші. Йди! А малого я бавитиму. Не зобиджу, бо дітей люблю.

Галина влаштувалася на базу бухгалтером. Бабця була задоволена. І гроші з’явилися, та й продуктів могла виписати. Незабаром рік Петрику справлятимуть, а Вася з Черкас усього кілька разів приїздив. Казав: роботи, не початий край – відбудова. Розповідав, що його бригада на перших почесних місцях. Хвалився новими грамотами. Одну, зі Сталіним, навіть у рамочку заправив і почепив на стіні: «Дивись і гордись чоловіком!» А гроші – вся країна бідує, бо розруха. Ледве самому вистачає на сяке-таке існування. Хіба що, трохи може відірвати, для сина… Та все приказував, щоб дивилася за дитиною, аби не повторилося, як з дочкою. Галина стрималася тоді, хоч крутилися на язиці різкі слова про його відрядження і про плітки, що доходять до неї: начебто хтось бачив його в Черкасах з іншими жінками – де ж тут грошей на всіх набрати?