Читать книгу Обитель героїв - Генри Лайон Олди - Страница 8

Заданий тон дозволяв як прийняти, так і чемно відхилити безмовне запрошення. Конрад вагався лише мить. Він чудово розумів, що сьогоднішній Гувальд Мотлох – не той жебрак-упертюх, що заснував Дозор. Ім'я колишнє, а людина – інша. Цей цілком міг вправляти суглоби й розминати м'язи клієнтам салону «Умілі руки», перш ніж нещастя або випадок штовхнули його в обійми ордену-невидимки. І потім, коли ще член капітулу Дозору Сімох запропонує зробити масаж обер-квізитору Всевидющого Приказу в присутності царственно! особи?!

Треба скористатися нагодою.

– Дякую. Ви дуже люб'язні.

Барон улігся на тапчан долілиць – як до нього капітан Штернблад – і постарався розслабитися. Але незабаром продовжив розмову, бо король очікувально мовчав.

– Звісно, панове, я спробую з'ясувати зміст злощасних листів. Не виключено, що вони вписуються в первинну версію, згідно з якою боротьба чистих начал вийшла за межі Чорно-Білого Майорату. Не можна ткож виключати, що зміст листів докорінно змінить картину злочину.

Пауза. Руки масажиста-архіваріуса, змащені олією реп'яха, спритно ковзають по спині, розігріваючи, розм'якшуючи тіло. Відчувається хватка майстра! Схоже, в минулому наш член капітулу працював з борцями… Надто вже пальці сильні…

– Ми покладаємося на вас, бароне, – м'яка вкрадливість у голосі Едварда ні на мить не ввела обер-квізитора в оману. – Нам необхідно точно знати: хто винен у тому, що сталося? Якщо дійсно Чорний Аспід…

– Ну і що ми зможемо вдіяти в цьому випадку, ваша величносте? Згідно «Пакту про нейтралітет», Майорат має екстериторіальність. Квестори загинули, квест завершився, не почавшись. Чорний Аспід залишиться на троні ще на чотири роки. З огляду на обставини, свої володіння він навряд чи покине. На те, що він здасться добровільно, я б теж не розраховував. А військове вторгнення чи магічне втручання з нашого боку порушить «Пакт про нейтралітет» і навряд чи буде схвалене суміжними державами. Ми можемо хіба що оточити Майорат кордонами, щоб миша не проскочила. Але карантин вимагатиме забагато людей і коштів. Зауважу, що межує Майорат не тільки з Реттією…

М'язи приємно нили, озиваючись солодким болем. Так! Так… ось тут, нижче, в ділянці поперека! Здавалося, Гувальд читає думки підопічного, хоча магом-сенслегером він бути ніяк не міг. Напевно, під впливом масажу в голову Конрада закралася дивна підозра. Хто її знає, цю боротьбу чистих начал! На вигляд – дурня дурнею, на зразок «боротьби ла-ланзьких хлопчиків», коли якесь опудало городнє натягає спеціальний костюм і починає боротися саме з собою. А почнуться порушення, особисті ініціативи Голубів з Аспідами, ми займемося кордонами й карантином, скасуємо екстериторіальність… Візьме та й лопне який-небудь зв'язок часів. Розірветься опудало городнє на дві половинки, тільки клапті полетять. Добре б залишитися в рамках, про всяк випадок…

– Мені здається, ви все ускладнюєте, друже мій…

Обер-квізитор не відразу зрозумів, що це заговорив Серафим Нексус, який дрімав у кріслі.

– Знаєте, мені приснився дивовижний сон. Як ми разом з колегою Просперо, а також із вами, дорогий Рудольфе, і ще з рядом найдостойніших людей, подаємо спільне клопотання про прийняття нас до Ордену Зорі. З великої і чистої любові до великих і чистих начал. І наше клопотання, як це не дивно, задовольняється. А за чотири роки ми надягаємо гарне, але непрактичне біле вбрання й вирушаємо у квест. За всіма правилами Ордену. Далі ми акуратно – або не дуже акуратно, це вже залежно від обставин! – розбираємо цитадель по камінчику… У вас, дорогий Просперо, є чималий досвід у цій шляхетній справі! Розбираємо, значить, і витягаємо під Овал Небес нашого енергійного приятеля, Чорного Аспіда. Для передачі в руки правосуддя. А, згадав: когось треба буде залишити на троні Майорату… Бароне, хочете послужити Білим Голубом? Років чотири? Зі збереженням платні й вислуги літ?

Конрад сподівався, що остання фраза лейб-малефактора – безневинний жарт. Але його мимоволі пересмикнуло, як пересмикнуло б від будь-якого жарту «Шкідника Божою милістю», почутого на свою адресу.

Навіть архіваріус-масажист із Дозору Сімох затнувся.

– Це було б цікаво, пане, – з чималим зусиллям видушив із себе обер-квізитор. – Але навряд чи сумісно з виконанням моїх службових обов'язків. Я щиро сподіваюся, що прокуратор Цимбал не пристане на вашу пропозицію.

– До речі, про службові обов'язки, – король, як завжди, рухався до мети найкоротшим шляхом. – Тепер ви розумієте, бароне: нам потрібно точно знати, має відношення Чорний Аспід до вбивства квесторів чи ні. Час на збирання доказів у вас є: якщо Аспід винен, раніше ніж за чотири роки нам його не дістати.

«І все-таки високоповажне панство чогось не договорює… Якщо справа така важлива – чому Тихий Трибунал сповістили із запізненням? Дали мені фору? Через суперництво відомств і застарілу ворожнечу? Навряд чи. У справах подібного рівня про ворожнечу забувають. Чому загибель шістьох лицарів дурнуватого Ордену Зорі так хвилює кращих людей Реттії?! Людинолюбство? Чисте начало у серце настукало? Не смішіть мої ботфорти…»

– Я розумію вас, люб'язний бароне. На вашому місці мені теж було б невтямки, чого раптом цій події надається таке велике значення.

Просперо Кольраун цілком міг читати думки. Від нього можна сподіватися: прочитає й не почухається. Щоб зайвих сил не витрачати.

– Це пре-це-дент, друже мій. Точніше, може стати прецедентом, якщо за цим і справді стоїть Чорний Аспід. Вихід ритуалізованої воєнної гри за відведені межі. З екстериторіального Майорату – на територію Реттії. Якщо залишити цей прецедент безкарним – наслідки не забаряться. Проблема боротьби чистих начал переходить із галузі філософії, міфології та забав молоді у сферу державних інтересів… Не хотілося б, слово честі. Можливо, ви недооцінюєте загрозу, але Абсолютним Злу й Добру місце в резервації, а ніяк не в нашому з вами світі, де абсолюти існують лише у вигляді теоретичних абстракцій…

«Хто б сперечався… Ідеал, вирвавшись із темниці абстракцій, гірший за демона, що звільнився з „лебединої зірки“ … Чи як там бойові маги називають пастки-пентаклі? Цікаво, а інші причини, менш „філософського“ характеру, мені викладуть? Ой, як добре… Це погано, що добре, це присипляє…»

Верховний архіваріус добрався до баронового хребта. Змінив олію для розтирання: повіяло м'ятою і кардамоном.

– Прошу вас, розслабтеся… Глибокий вдих… видих… затримайте подих…

Долоні Гувальда Мотлоха впали з неба, розпластали, позбавили залишків повітря.

Почувши чарівний хрускіт, хтось захихотів. Здається, лейб-малефактор Нексус, добра душа.

– Пречудовенько! Тепер ще разок, для гарантій…

Від «гарантій» зі стегон Конрада звалився рушник. Так відступає поріділа в бою рота загородження, оголюючи фронт. Якусь хвилину барон міркував, чи зручно виблискувати сідницями в присутності найяснішої особи та цвіту нації. Потім згадав капітана Штернблада, який розгулює голісінький, і подумки махнув рукою на пристойності. Чи то його величність чужих задниць не бачили…

– Завдання зрозуміле, бароне?

– Так, ваша величносте.

– Тоді чи не відсторонити нам нашого приятеля Конні від розслідування?

Такого підступу з боку прокуратора Цимбала барон не очікував! Даремно розслабився! Треба було прикритися. У всіх розуміннях.

– На якій підставі?

Ще один сюрприз! Хто б міг подумати, що на допомогу прийде глава Тихого Трибуналу Месроп Серкіс?! Дива та й годі…

– На тій підставі, що він – близький родич одного з загиблих квесторів.

– Ви вважаєте це за доцільне, колего?

– Так. Офіційно.

Єдине слово все розставило по своїх місцях. Конрад відразу заспокоївся. Здається, хитрун Віль щось придумав.

– А неофіційно?

– Ну, ми ж не в змозі стежити за діями приватних осіб, засмучених жахливою втратою родичів? Я, наприклад, котрий рік подаю клопотання на найвище ім'я, благаючи розширити особовий склад Приказу… І що? Всемилостивий монарх незмінно відмовляє, посилаючись на вбогість скарбниці! Як тут накажете стежити за окремими випадками самосуду? До речі, про самосуд і окремі наслідки: Конні, якщо тобі знадобиться підтримка…

Прокуратор витримав багатозначну паузу.

– Як я розумію, – втрутився Месроп, – офіційно розслідування продовжить вігіла Кукіль. Ви згодні, колего?

– Так.

– Вона ж забезпечить циркуляцію відомостей між нами та бароном. «Pegasus charteus cursus» – метод перевірений, надійний і захищений від незаконного розкриття. Ваша величносте, ви не заперечуєте?

– Ні в якому разі, панове. Цілком покладаюся на ваш досвід у справах такого штибу. І чекаю на результати.

* * *

На перехресті Дігтярів і Пишномовної виступали жонглер з танцівницею.

Жонглер з відстороненим, трохи сором'язливим обличчям тримав у повітрі п'ять булав. Він вийшов з пори квітучої молодості, але був досі стрункий і спритний. Одягнений у двоколірне трико – на щастя, не чорно-біле, а червоно-синє, – жонглер іноді переступав з ноги на ногу, але в цілому залишався нерухомий. Лише руки жили окремим, особливим, уважним життям. Булави описували хитромудрі петлі, ледь торкаючись одна одної. На них дивилася купка ранніх роззяв. Від крамниці лікарського зілля за виставою спостерігав кремезний, міцно збитий чоловік у куртці, та ще снувала туди-сюди дрібна горбатенька квіткарка, настирливо пропонуючи фіалки та айстри.

Один з роззяв заявив, що він сам жонглював би не гірше, коли б не гідність шляхетної людини й нестача вільного часу.

Приятелі мляво погодилися, продовжуючи дивитися. їх більше цікавила танцівниця – молоденька дівчина, струнка та висока. Пропливаючи по колу, вона тримала за кінчики яскраву шаль, і та летіла за хазяйкою корабельним вітрилом. Неприродно пряма, з гордим аристократичним поворотом голови, дівчина несла в собі якийсь божевільний ритм. Без музики, без супроводу: сама. Так несуть чашу з окропом, боячись розхлюпати. Мимохіть роззяви притупували, приплескували в долоні, цокали язиками і клацали пальцями. Це поширювалося швидше за епідемію.

– А постривай-но, друже!

Агітатор зупинив карету біля тротуару. Прочинивши дверцята, щоб було краще видно, Конрад усміхнувся. Багато хто назвав би його легковажним диваком. Після подій божевільного ранку, після бесіди з людьми, за чий погляд, скороминущий і випадковий, три чверті Реттії готові віддати все, що не попроси; після таємниць, секретів і рішень – видивлятися на вуличних паяців. Витрачати дорогоцінний час на дурнички, коли треба ретельно перебирати крупинки інформації, вишукуючи дрібні перли, міркувати про недомовки та натяки, робити далекосяжні висновки із хрускоту пальців і тремтіння лівого коліна співрозмовника, що саме по собі є важливою ознакою; прикидати так і сяк…

Це теж було частиною методу обер-квізитора. По закінченні важливої зустрічі чи збору інформації він займався різними дурницями. Ішов у цирульню чи ароматорій, на турнір вагантів-пересувників чи виставку живописця Адольфа Пельцлера, блукав вулицями без мети й сенсу, збирав опале листя в Буальському парку, де нещодавно спорудили пам'ятник Нихону Сивочолу – великий маг нагадував ображеного борця, який через інтриги суддів здав першість столиці без бою. Монумент збиралися переробити, та все відкладали…

Після ситого обіду треба дати їжі засвоїтися.

Не рвати душу, не мучити розум, вриваючись із ланцетом напереваги: підрізати, розітнути заново, розсікти ще раз… Нерозумно й користі не буде.

Жонглер замінив булави на кільця, танцівниця прискорила крок. Роззяви пішли. У капелюсі, що лежав на бруківці біля артистів, бряжчав жалюгідний дріб'язок. Зажурилася квіткарка: її квіти залишилися без уваги. Біля ніг жонглера розпласталася тінь: чорний силует з дюжиною рук.

Конрад здригнувся.

«А все тому, що в злодюги Міхаля тінь особлива була! Із чотирма руками. Про запас, розумієте? Чи ж це на добро? Ні, не на добро, запевняю вас!..»

Гарячий шепіт стряпчого накотився – й відступив геть. Нісенітниця, маячня! Ти перевтомився, високоповажний бароне. Надаєш значення дурницям. Тінь жонглера, балаканина нудного добродія Терца… І все-таки: чому спливло саме зараз?

– А криша від пристріту у вас є?

Тінь як тінь. Жонглер як жонглер. І танцівниця: звичайнісінька. Тільки жонглер упіймав кільця і стоїть, розгублено кліпаючи, а танцівниця загорнулася в шаль і відступила до партнера. «Вони схожі! – зметикував Конрад. – Одне обличчя… звички, ця пряма спина… Батько й дочка? Мабуть…» Зараз татко з донькою не викликали бажання милуватися ними. Переляк і здивування – видовище не з найкращих.

Перед артистами викаблучувався старий знайомий: крисюк з розпухлим вухом.

«Забагато його, паскудника… час скоротити…»

– О, шльондри! Збиваєте, значить, малиновий дзвін, а криші від пристріту не маєте? У голові жуки дірку проїли? Значицця, так: будете мені десятину віддавати, і будь спок! Ніхто вас не зурочить: тут мене кожна наволоч, як облупленого…

– Навіщо нас зурочувати? – тихо запитав жонглер. – Ми бідні люди. Ми нікому не робимо зла.

– Навіщо? Ну, брат, ти зовсім трюха… Люди, вони лихі. Взагалі лихі, втямив? Побачать, плюнуть, бац – і зурочили. Нутро боліти почне. Або дівка твоя спортиться. Не, без криші тобі ніяк.

– Ми бідні, – повторив жонглер, бліднучи. – Ми…

– Я ближче до обіду заскочу, – не слухаючи артиста, підбив підсумок здирник. – Відстібнеш… Або начувайся, трюха. У мене глаз – алмаз, скло ріже. Втямив? Не жмися, тобі ж краще…

Конрад зібрався втрутитися, але його випередив міцний чоловік у куртці.

– Що ви сказали, добродію? Криша? Від пристріту?

– Ну! – вишкірився «добродій». Неприємності вчорашнього дня озлобили паскудника, перетворили з банального злодійкуватого шмаркача на істоту непередбачувану, мерзенну й хижу.

Допитливий підійшов до капелюха. Нахилився і не вкинув, а поклав півбінара. У крисюка загорілись очиці.

– Ви впевнені, добродію, що здатні захистити своїх… е-е-е… підопічних? Я з вами цілковито згоден: бідних артистів усякий скривдити наміряється.

– Ну!

– А якому, дозвольте запитати, методу ви віддаєте перевагу, зводячи дах від пристріту? «Вище крокви, теслі!»? «Золотий горщик»? «Скрипаль на даху»? «Будиночок Карла Карлсена»? Повірте, це не пуста цікавість…

– Ну ти, дядьку…

Крисюк застромив руку за пазуху.

«Там у нього ніж. З цепу зірвався, паскудник… Серед білого дня!»

Конрад вистрибнув з карети на тротуар, але спізнився.

– Особисто я волію класти з правої, – дружньо повідомив чоловік у куртці.

І поклав. Точніше, неквапливо розмахнувся і припечатав крисюка чималим кулаком. З правої, як і обіцяв, у самісіньке око. Ефект був разючий. Паскудника відкинуло до квіткарки, розвернуло гвинтом, змівши по дорозі три горщички з айстрами, гупнуло об стіну будинку й повернуло назад у дуже ушкодженому стані.

Чоловік у куртці задоволено кивнув.

– Чудовий метод. Простий у використанні, доступний навіть для початківців. І, головне, дуже дієвий. Метод з лівої трохи поступається йому в кінцевому підсумку, але теж непоганий. Бажаєте випробувати, добродію?

– Він не бажає, – за крисюка відповів Конрад. – Правда ж, Феліксе Шахрай на прізвисько Гнилий В'юн? Ти більше не бажаєш? Чи я помилився?

У здоровому оці крисюка спалахнув забобонний жах. Мерзотник замахав руками, задкуючи від жахливого, всюдисущого обер-квізитора, вереснув недорізаним поросям і – тільки п'яти блиснули. Дочекавшись, поки крисюка й слід прохолоне, барон кинув у капелюх артистів цілий бінар. Нахилятися й акуратно класти не став, зате перевищив гонорар чоловіка в куртці вдвічі.

– Ваш метод пречудовий, пане. Прийміть моє захоплення. Дозвольте відрекомендуватися: барон фон Шмуц, обер-квізитор Всевидющого Приказу.

Захисник жонглерів поклонився у відповідь:

– Андреа Мускулюс, магістр Високої Науки. Дійсний член лейб-малефіціуму, до ваших послуг.

Він нагнувся і провів долонею по бруківці. «Бере слід! – здогадався барон. – Магістр, значить… З дисертатом…» Не треба було пояснювати, чий слід бере пан малефік і навіщо. Коли Андреа Мускулюс легенько подув собі на долоню, а потім примружився вслід подуву, барон раптом пожалів нещасного крисюка.

Сьогодні Феліксові Шахраю не поталанило значно більше, ніж учора.

* * *

«Обитель героїв» зустрів обер-квізитора бадьорим стукотом молотків, вереском пилки-лобзалки та веселою лайкою майстрів. Какофонія долинала з Білої камінної зали, де ремонт ліквідував пам'ять про нічне побоїще. Барон рушив у прямо протилежному напрямі, на Чорну половину, прагнучи тиші.

Він вирішив заглянути в Чорну залу, де ще не був.

Якби не сонце, грайливе сонце полудня, що било у вікна, інтер'єр Чорної зали нагадував би оздоблення розкішного катафалка-велетня. А так, завдяки легковожним зайчикам, що витанцьовували джигу на смоляних стінах і аспідній стелі, катафалк виглядав безглуздо. Немов у його утробі зібралися справляти свято.

Не бадьорі покійнички, а цілком живі люди.

Граф Ле Бреттен власною незграбною персоною. Одноока карга Аглая Вертенна. Незнайома пані, однолітка барона, яскрава брюнетка у вишуканій сукні з накидкою. «Гіацин-віолет, анхуеський крій, облямування фалбалою», – відзначив Конрад. Сам він віддавав перевагу стоячим комірцям з мережив і складчастим вертугаденам, але був людиною широких поглядів і приймав нововведення. У всьому приємна пані, що й казати. Біля ніг хазяйки спав лобатий пес невідомої породи. А ще в залі, звісно, був присутній Фернан Терц. Коли барон побачив стряпчого, йому палко захотілося вигукнути: «О, даруйте, помилився дверима!» – і пошвидше ретируватися.

Але було запізно.

– Доброго дня, ваша світлосте! Як ми раді вас бачити! – сам того не знаючи, стряпчий повторив улюблене вітання прокуратора Цимбала. – Пані, дозвольте відрекомендувати вам барона фон Шмуца, рідного дядька квестора Германа…

– Фон Шмуц? – пані ледь повела бровою.

– …обер-квізитора першого рангу! Слідство у справі, відомій нам усім, доручено саме йому! І я запевняю, що немає більш гідної людини! Ваша світлосте, дозвольте представити вам містрис Марію Форзац, матір нашого незабутнього Кристофера Форзаца, який трагічно пропав безвісти.

З тактовністю пан Терц таки не дружив.

Але барона зацікавило інше. Містрис? Чарівниця? Таке звертання – рідкісне, але цілком загальноприйняте – вживалося стосовно майстринь Високої Науки. Не вульгарних відьом, а освічених, з дипломами, науковими працями, здебільшого з дисертатами, котрі з якоїсь причини приховують справжній рівень і кваліфікацію. Гаразд, доручимо Генрієтті розібратися.

А тим часом відзначимо, що родичі квесторів продовжують збиратися в «Притулку…»

Залишилося ще двоє.

Барон галантно вклонився пані, та відповіла легким кивком. Пес підняв голову, схожу на диню, і широко позіхнув, висолопивши чорно-синій язик. Паща собаки нагадувала пащу «водяного жеребця», але жовті, ледь загнуті назад ікла свідчили аж ніяк не про рослинну дієту. У крихітних очицях жевріла нелюбов до людства в цілому і до співробітників Всевидющого Приказу зокрема.

– Лю, прошу тебе, без ексцесів…

Пес скосив криваве око на хазяйку, на барона – і демонстративно заснув знову. Хріп собацюра голосніше за п'яничку-м'ясника, коли той спить удома після гулянки в шинку. У повітрі зависла напружена пауза, якою не забарився скористатися пройдисвіт-стряпчий.

– А я тут, ваша світлосте, бажаючи відволікти панство від смутних думок, почав розповідати одну історію. Послухайте й ви. Це сталося майже місяць тому, і повідав мені про випадок мій колега, стряпчий Тлумач. Втім, це справи не стосується. Отже…

«Чому вони його терплять?» – мляво дивувався Конрад, зручніше влаштовуючись у кріслі. Бронзова табличка на підлокітті стверджувала, що крісло обтягнуте шкірою справжньої реліктової лібітинії. Всупереч здоровому глузду й даним історичних хронік, які хором запевняли: останні лібітинії пожерли одне одного ще в Еру Мильних Бульбашок. Якби жахливий хижак дожив до наших днів, шкіра тварини коштувала б цілого спадку. «Ну гаразд, граф і дама-чарівниця. Припустимо, їм делікатність не дозволяє виставити Терца геть. А баба чому його терпить? І головне, чому терплю я?!»

– …королівський скороход Йован Сенянин. Смерком заточився на вибоїні, впав і звихнув щиколотку! Не інакше, зурочили… А проте, пані та панове! Скороход з вивихнутою ногою зумів доставити любовне послання його величності за призначенням, точнісінько вдосвіта, в будинок фаворитки Юлії Марабу. І за тиждень благополучно брав участь у Меморіальному забігу, де взяв золотий кубок! А все чому, запитаєте ви? Тому, що тінь у Йована була шестинога! Як міфічний кінь Ґедзь, що з'являється на виклик Вічного Мандрівця! Не на добро це все, скажу я вам. Ждіть біди і світотрясіння. А ось іще один випадок…

Пес Марії Форзац виразно чхнув.

– Даруйте, що перебиваю, – Конрад був вдячний собаці за втручання. – Я хотів би звернутися до присутніх з проханням надати допомогу слідству. У готелі залишилися особисті речі квесторів. Ключі від кімнат, де вони зберігаються, – у мене. Сподіваюся, ви погодитеся піти зі мною на Білу половину й уважно оглянути майно своїх родичів?

– На 'кого чорта? – сварливо поцікавилась карга, ворушачи пальцями.

– Чи не пропало що примітне? Чи немає чого незвичайного, що впадало б у вічі? – барон мало не бовкнув «у око», маючи на увазі каліцтво Аглаї Вертенни та пам'ятний метод малефіка Андреа Мускулюса. – Графе, прошу вас!

– Звичайно, бароне! Впевнений, пані не заперечують…

Сніг коридорів і кімнат на Білій половині пригнічував не менше, ніж смола та вугілля – на Чорній. Ліжка, здавалося, накрили поховальними саванами. На тлі одноманітної та всюдисущої білизни не лише пожитки квесторів, а й люди, що прийшли їх оглянути, виглядали недоречно. А пес Марії Форзац, складчастий, немов йому в гардеробі помилково видали шкуру сфінкса, – особливо.

Раніше Конрад не відчував цього повною мірою.

– Не заважатиму вам. Побудьте в кімнатах ваших рідних півгодини. Потім обговоримо, чи є щось дивне, якась невідповідність.

Це була гарна ідея. Барона з самого початку щось бентежило в речах квесторів – але він ніяк не міг збагнути, що саме. Можливо, родичі зуміють підказати відповідь. А навіть якщо не зуміють… Конрад мав намір з користю витратити ці півгодини. Ідея формально відсторонити його від справи, щоб обер-квізитор, як приватна особа і товариш по нещастю, міг легше ввійти в довіру до родичів загиблих, мала одну-єдину ваду.

Злощасні листи.

Конрадові і його високим заступникам конче потрібно знати їхній зміст. Але не звернешся ж у лоб: «Люб'язний графе, дозвольте глянути на отриманий вами лист?» А Рівердейл у відповідь: «Даруйте, дорогий бароне! Адже ви одержали такий самісінький! Чи не одержали?» Правда миттєво зведе нанівець усі переваги «приватної особи й товариша по нещастю». Граф – людина наївна, довірлива, а проте… «Ах, ви не одержали листа? Виходить, таємничий доброзичливець не хотів вашої присутності тут? Не вважав, виходить, за потрібне… То з якого дива нам ділитися з вами?»

Заявити чесно і прямо, що лист, швидше за все, надійшов Хальдріґу, батькові Германа? Провальний хід. Ці люди із братиком Хальдріґом не знайомі. І спишуть будь-які пояснення на банальну ворожнечу двох братів, таку часту не лише в баладах, а й у житті. Якби їм довелося обирати між далеким Хальдріґом з листом і близьким Конрадом без листа…

Барон тверезо дивився на речі, не перебільшуючи симпатію всіх без винятку станів до співробітників Всевидющого Приказу. Рано чи пізно виникне ситуація, коли з'ясується: обер-квізитор – не білий лицар, а «біла ворона».

Ніким не помічений (всюдисущий стряпчий, на щастя, пішов обідати), барон рішуче прокрався на Чорну половину. Можна було позичити в хазяїна запасні ключі під розписку про нерозголошення… Але Трепчик-молодший – король базік. Розпискою його не стримати. Замки на дверях благенькі, а у всякого чесного квізитора завжди при собі набір відмичок. Відмичкою барон володів не гірше, ніж шаблею. Навіть брав призи на відомчих турнірах імені Арнольда Шніфера.

Отже, до чийого листа легше дістатися?

Граф? Він, скоріш за все, носить послання з собою: обшлаги рукавів, накладні кишені каптана, гаманець – є куди покласти. Тож граф відпадає. Насправді ж баронові просто не хотілося нишпорити в апартаментах Рівердейла. Він перейнявся до старого щирою симпатією. З погляду закону однаково, чиї двері зламати, але порпатися в речах незібраного, щиросердного аристократа, набагато старшого за тебе й вищого за походженням… Закон і користь, честь і необхідність вступили в голосну, малоприємну суперечку. Добре профосам Дозору Сімох – їх такі суперечності не хвилюють!

А ось у Аглаї Вертенни ніяких кишень точно немає.

І клунки карга залишила в покоях.

Номери апартаментів, де зупинилися граф і баба, обер-квізитор пам'ятав чудово. Номер Марії Форзац з'ясував, проходячи через хол і зазирнувши в книгу, що лежала на конторці. Однак у кімнату гаданої чарівниці розсудливо вирішив не пхатися.

У тінях коридору Чорної половини він не почувався зайвим, як у Білому крилі готелю. Так, відчув певний дискомфорт. У Майораті лицарі Ордену, мабуть, роками живуть у подібних умовах, та ще й поводяться відповідно. Недовго й з глуздом розпрощатися. Доброволець Ордену Зорі, на думку Конрада, апріорі був оригіналом з дивацтвами. Правду казав бойовий маг Кольраун: ідеальним Добру і Злу місце в резервації.

Інакше всі ми оселимося у великому «Притулку героїв».

Він швидко озирнувся, перш ніж присісти навпочіпки перед потрібними дверима. Коридор був порожній. Перебравши в'язку, Конрад безпомилково вибрав потрібну відмичку. Мимохідь пожалкував за новим манікюрним набором, залишеним у власних апартаментах: полірувальна пилочка підійшла б краще. Та дарма… Вузька смужка сталі ковзнула в замкову щілину. Хитра нарізка вчепилася замкові в потрухи. Тепер дотиснути… Чверть оберта вправо… Глибше… І вправо до упору.

Є!

Тихенько клацнувши, замок відімкнувся.

Про всяк випадок обер-квізитор озирнувся ще раз і нікого не помітивши, мишкою прослизнув до покоїв баби.

* * *

Житло Аглаї Вертенни виглядало скромнішим, ніж баронське. Втім, гординя не була властива фон Шмуцу. Його погляд буквально обмацував кімнату, запам'ятовуючи точне розташування предметів – щоб відновити «рівновагу» по закінченні негласного обшуку. Саме так називали у Всевидющому Приказі проникнення без ордера прокуратора.

За хвилину обер-квізитор заходився, висловлюючись південно-реттійським злодійським жаргоном, «нишпорити по шухлядах». На щастя барона, карга встигла розпакувати свої численні пожитки й розкласти-розвісити все, що вважала за потрібне, у зразковому порядку. Дивно як на вреднющу скандалістку, але полегшує роботу детектива. Отже, що ми маємо з майна чарівної бабусі?

Дюжина пляшечок і слоїчків з різнобарвними рідинами та мазями.

Дві чималенькі скриньки ручної роботи з ідентичними наборами веретен у кожній.

Два згорнутих у кружальця ремені м'якої шкіри, без пряжок і застібок, з потовщеннями посередині.

Три кошелі з мармуровими кульками для гри в «шибзик».

Торбинка зі шпильками, нитками, голками та іншим дріб'язком.

Старовинний роговий гребінь; позолота стерлася від часу.

І нарешті, у потайній кишеньці старої торбини – аркуш щільного паперу, складений учетверо.

На сортах паперу Конрад знався добре. Він одразу визначив: жовтизна аркуша – не ознака старості чи поганої якості. Сорт «Верже Алехандро» зі шляхетним відливом у жовток коштував дорого, придбати такий папір можна було лише в крамницях Цеху Каліграфів.

Обер-квізитор ретельно ліквідував сліди пошуків – і розгорнув аркуш.

«Поважна пані Аглає!

Цим поспішаю довести до Вашого відома, що люба внучка Ваша, Лайза Вертепна, не тільки необачно вступила до Ордену Зорі, що Вам, очевидно, відомо, але також була помічена в…»

Гамір у коридорі Конрад почув за кілька секунд до того, як двері в кімнату з гуркотом розчахнулися. Обер-квізитор ледве встиг запхати листа на місце, зачинити стінну шафу, де стояла торбина, і відскочити до вікна. «Побачив, що двері прочинені, вирішив зазирнути – раптом злодюжка заліз?» Пояснення натягнуте, але, в цілому, прийнятне. Стара, щоправда, недовірлива…

– Собака! Там собака! Великий! Величезний!

До кімнати ввалилася божевільна веселка. Скуйовджений, рудий, веснянкуватий, зовсім незнайомий баронові здоровань гарячково намагався замкнути двері на клямку. У червоній блузі, підперезаній блакитним поясом, у шароварах густо-болотяного кольору, він вражав уяву. Жбурнув на ліжко брудну торбу й тремтів з переляку. Очевидно, боявся, що «величезний собака» увірветься слідом. Двері відчинялися назовні, собака ніяк не міг увірватися сюди, але здорованеві було не до логічних умовиводів.

Засув танцював і вивертався з товстих пальців.

На мить перервавши спроби, здоровань обернувся до Конрада.

– Отакенний собацюра! – він емоційно розвів руки. Судячи з розмаху, собака вродився завбільшки з копицю сіна. Боягуз виглядав років на тридцять, але обличчя в ластовинні перекривив страх маленької дитини.

Конрад підійшов і допоміг нещасному розібратися з засувом.

Щасливо відсапуючись, здоровань рукавом витер із чола піт. І раптом з подивом уп'явся очима в барона, ніби вперше його побачив.

– Що ти робиш у моїй кімнаті, добродію?

Незважаючи на делікатність ситуації, барона почав розбирати істеричний сміх.

– Ви впевнені, що це ваша кімната?

– А чия ж іще?

Вирішивши не уточнювати, у чиїй саме кімнаті вони обидва перебувають, Конрад продовжив гру «запитанням на запитання»:

– Ви живете в цьому готелі, добродію?

– Атож!

– У яких апартаментах?

– У цих!

За правилами гри, той, хто відповів замість запитання твердженням, – програвав. Але рудий не вважав, що він програв.

– Цифра на дверях ваших апартаментів яка?

– Цифра? Н-не знаю… – здоровань миттєво втратив недавню впевненість. – А-а, цифра!

Він просяяв, лунко ляснув себе долонею по лобі. Наче комара прибив.

– Хазяїн сказав: номер одинадцятий на Чорній стороні. Це Чорна сторона?

– Чорна. Тільки номер не одинадцятий, а восьмий.

– Ох, блін катаний! Даруйте! Виходить, я до вас вломився… От лихо! Що ж тепер робити?

– Напевне, йти шукати свій номер, – знизав плечима барон.

– Справді! А собака?!

– Ви впевнені, що він на вас чекає? Гаразд, я піду першим.

Відсуваючи засув, Конрад почувався учасником дурнуватого фарсу. Лицар Ранкової Зорі визволяє жертву з лабетів Чорного Аспіда… Овал Небес! Передчуття справдилися. Втілений Аспід справді чекав у коридорі!

Біля стіни, заклавши руки за спину, стояв стряпчий Фернан Терц.

Із усіх можливих свідків негласного обшуку – найнебажаніший.

– Що тут відбувається? – риторично поспитався Терц.

– Це я у всьому винен! – радісно зарепетував рудий, випадаючи у коридор. Торбу здоровань встиг знову закинути на могутнє плече. – Собака! Тут був злий собака! А я вломився в чужий номер! А цей благодійник мене врятував! А собака втік…

Стряпчий ступив уперед, налаштовуючись на тривале спілкування, але зі сходів почулося:

– Негайно! Де тут барон фон Шмуц?! Я хочу бачити цю людину!

Якби Конрадові хто-небудь сказав ще вчора, що він зрадіє

появі буйного корнета Лефевра – нізащо б не повірив!

* * *

– Я вимагаю пояснень, добродію!

Сьогодні корнет був сам на себе не схожий. Палкий, ображений, чогось вимагає – все як завше. Але був нині в кінному пращнику Францові Лефеврі якийсь злам. Гриз невидимий черв'як. їв поїдом лютий тхір сумнівів. Обличчя змарніло, виправка зів'яла. І пристрасний вогонь у погляді паскудно чадів.

Навіть султан на ківері, вивищуючись над помпоном, скорботно кивав пучком китового вуса.

– Як ви мені набридли, добродію! – щиро зітхнув барон, відчуваючи, що мимоволі переймається співчуттям до хлопчиська, який переживає тяжкий період краху ілюзій. – Від другої дуелі я категорично відмовляюся, майте на увазі. Мене в спецарсеналі замкнуть на віки вічні… Слухайте, навіщо ви мене переслідуєте? Фехтувати немає з ким?!

– Ви!.. Ви… – корнет задихнувся. Кров ударила йому в обличчя й одразу відринула. Юнак був несамовитий. – Ходімо! Так, так, добродію! Ідіть за мною!

Схопивши барона за руку, він потяг здобич надвір. Конрад не пручався.

– Ось! Дивіться!

На ліхтарі, оповитому змією, біліло оголошення. Прямокутний аркуш паперу, приклеєний з ретельністю божевільного: ні кутик не стирчав, ані краєчок. Неживий, твердий почерк, рівні рядки, немов піхота на плацу – все це було добре знайоме баронові. Якщо ти записний дуелянт і служиш у Всевидющому Приказі, такі штуки вивчаєш напам'ять і впізнаєш з першого погляду.

– Читайте, добродію!

– Корнет полку кінних пращників, – зачитав барон нудним тоном, заздалегідь знаючи зміст листівки, – Франц Лефевр у результаті дуелі з бароном фон Шмуцем, обер-квізитором…

– Далі! Читайте далі! Це вже по всьому місту висить!

Подібні резюме – в рамках «Дуельного кодексу», стаття «Заохочення та покарання» – заснував найвищим указом Ромуальд Грізний, прадід Едварда II. Оскільки дуель на шаблях-торохтілках не призводила до тілесних ушкоджень, помітних для населення, а відповідно радісних для переможця й ганебних для переможеного, синкліту магів-консультантів було поставлено завдання розробити належний ерзац-замінник. Конкурс виграв волхв-піклувальник Джошуа Могорич, зачарувавши стилос і восковий таблетон особливим чином. Під час дуелі всі відомості про результати горіли під стилосом темним полум'ям і невідчутно переносилися в канцелярію Приказу, де розмножувалися методом «librorum impressio». Підгодовані генії-табеларіуси розносили листівки по Реттії та розклеювали на стовпах у достатній кількості.

Таким чином, кожен, хто бажав битися з квізитором, ризикував не шкурою, а репутацією.

– …був зганьблений сім разів проти однієї непрямої ганьби…

– Ви знущаєтеся? Далі!

– Теофіль Стомачек, він же Гвоздило… зганьблений шістнадцять разів…

– Далі, добродію! Звольте не зупинятися!

– Сика Пайдар, він же Яцек Малява… дюжина прямих ганьб і три непрямих… Ледащо Фелікс Шахрай… зганьблений вісім разів…

Волосся на голові Конрада стало сторч. Він зовсім забув, що дані про розправу над підлими грабіжниками потраплять у канцелярію тим самим позачуттєвим шляхом, що й відомості про дуель з Лефевром. Де будуть зафіксовані, розмножені й відправлені в народ. Метод «librorum impressio» інтелектом не наділений: у текст не вдумується, а геніям-табеларіусам оголошення читати ніколи. Рознесли, розклеїли, і баста.

А Кримхільда з Брюнхільдою?! От же ж стерво!

Хоч би нагадали, торохтілки…

– Ось! – знаки оклику в мові корнета похнюпилися, зігнулися від горя і стали схожі на знаки питання. – Ось, добродію… не очікував від вас, їй-право, не очікував… А ще чесна людина, перший ранг заслужили…

– Пробачте, Лефевр! Заради Вічного Мандрівця, пробачте! Це в провулку… Вони знущалися з безпомічного старого… Я не міг пройти повз них…

– Я вам вірю, добродію. А проте…

Корнет виразно схлипнув.

– Руки не подають… Кепкують! Кажуть, нібито я вас налякався. Зі страху й привів на дуель компаньйонів… Бандитів… щоб вас, добродію, цілою зграєю вбивати! А мої секунданти лаються… Погрожують шию мені… намилити!

– За що?!

– У полку тепер думають, що це – вони…

– Хто – вони?!

– Ці ваші… Гвоздило, Малява… під псевдонімами, значить, з'явилися… У бійку полізли… Честь офіцера ганьблять… Прапорщика Роцека «малявою» задражнили! Полковник Фраух призначив службове розслідування… Допоможіть, добродію.'Честю заклинаю, допоможіть… Бо ж пропаду…

Барон копняком відчинив двері «Притулку Героїв»:

– Хазяїне! Аркуш паперу, перо, чорнило! Миттю!

Полковник Ріхард Фраух був добрим знайомим Конрада. Вони часом сперечалися про перуки: барон віддавав перевагу малій, з буклями та косицею, а полковник любив старомодні й громіздкі «лябінети». Ці розбіжності тільки покращували взаємини. Особистого листа цілком вистачить, аби залагодити справу безвинно постраждалого корнета.

Хоча, як каже прокуратор Цимбал, покарань без провини не буває.