Читать книгу Шлях меча - Генри Лайон Олди - Страница 28

…Де я? Навіщо? Що це?!

Ні!!! Ні…

Я прокинувся в холодному поту й сів на ліжку. Я ще не остаточно відрізняв жахіття від яви, і тому поспішно запалив свічку й задивився на кляту залізну руку. Вона була на місці, і пальці її, як звичайно, були холодні й нерухомі – як і годиться металевим штирям, що закріплені в добре змазаних шарнірах і обтягнуті кольчужною рукавицею…

Стій! Адже вчора увечері я, здається, зняв ненависну руку… Точно, зняв. А тепер вона знову на мені. Немов величезний павук, що присмоктався до живої плоті. Як так? Я ж пам’ятаю… Чи не пам’ятаю?

Звечора я знову напився… так, напився, оскільки тепер мені це вдається легко. Я хочу напитися – я п’ю – я напиваюся. Отак. Лише вина мені для цього потрібно все більше й більше… Навіть Кобланової отрути.

Отже, я напився, і мене досі хитає, і голова гуде, і язик у роті сухий і шорсткий, як наждак, і хочеться пити… пити… ой, як пити хочеться!..

На столі – глечик. Що в ньому? Не знаю. Не пам’ятаю.

Я заледве встаю з ліжка, на негнучких ногах роблю два-три кроки до стола й важко навалююся на нього всім тілом. Стіл міцний. Він витримає.

Чи витримаю я?

Стою так якийсь час. В голові й далі паморочиться. Мені зле. Мені дуже погано. Дуже погано мені!

І не лише від вина…

Пробую кліпати. Виходить, але якось не так, як раніше.

Пробую підняти глечик. Виходить, але заледве.

Пробую вміст глечика. Не впасти б…

Тільки б не вино!

Вода!.. Холодна й чиста.

Я п’ю, п’ю, п’ю – я дуже довго п’ю – а потім виливаю частину благословенної вологи собі на голову. І стою мокрий, з’ясувавши, що заснув, не роздягаючись…

Залишаю трохи води про запас – незабаром я обов’язково знову захочу пити.

Стало легше. Трохи.

Я відштовхуюся від стола й валюся на ліжко, дивом не промахнувшись. Подушку – вище. Ось так. Голові мусить бути зручно паморочитись – інакше вона ображається й починає кудись падати…

Отже, на чому ми зупинились?

Учора я напився. Укотре. Все заволокло хмільним туманом, і якоїсь миті мені здалося, що я зможу нарешті стиснути пальці своєї залізної руки – і, як останній ідіот, я взявся бити цією рукою об стіну, намагаючись змусити вперті пальці стиснутися в кулак.

Біль від ударів тупо віддавала в культі, а я все вмовляв себе, що це болять кісточки неіснуючих пальців… ні, це болять мої залізні пальці, безвладно врізаючись у стіну й вибиваючи з неї шматки тиньку…

Я ледве було справді не повірив у своє п’яне марення. Витверезівши на мить, я зі страхом і надією глянув на…

На жаль, мене чекало гірке розчарування. Просто від ударів об стіну пальці трохи зігнулися – і в цьому не було нічого дивного.

А я вже уявив…

«Здається, я починаю божеволіти», – подумав я тоді. І це була не перша така думка.

А потім хміль обступив мене з новою силою, і лють повернулася разом із ним – але не та мало не весела лють, коли я повторював про себе – можу, можу!.. ні, інша, зла й чорна лють опанувала мене – і я зірвав кляту залізяку, пожбурив на підлогу й довго, люто місив її ногами, боляче забиваючи пальці босих ніг – і опісля лежав і плакав, плакав ридма, як дитина, у якої відняли улюблену іграшку…

І сам не помітив, як заснув. Мене мучили жахіття. У них сталева рука оживала й починала тягнутися до мого горла; я боровся з нею, але сили були нерівні – переляканий каліка проти скаженої сталі, одержимої манією вбивства – і холодні пальці стискалися в мене на шиї, розриваючи шкіру кольчужними кільцями, все глибше поринаючи в тіло, перериваючи подих…

Я прокинувся, коли дихати стало вже зовсім нічим, і зрозумів, що вмираю.

І прокинувся ще раз.

…Що це було? Танець винних парів? Але тоді чому рука знову на місці? Ось через що мені снилися жахи – це вона мстила мені, на мою ненависть вона відповідала своєю, нелюдською! Вона сама повернулася до мене… сама…

Це марення. Це справжнє марення – тільки тепер похмільне. Так і справді можна звар’ювати… Це ж просто шматок металу! Як він може ненавидіти й мстити, як він може повернутися?! Все значно простіше – доки я спав, зайшов Коблан або хтось із його підмайстрів і пристебнув руку, що валялася, на місце.

Мерзотники! Жалюгідні мерзотники, які уявили себе невідь ким! – і здоровань-коваль із його недоумками-учнями, і недоумок блазень, який усмак познущався з мене – він, бачте, у свиті великого еміра і йому все дозволено!

Чортів дурень! Заманив у пастку… А я, я сам, що повірив блазневі – я хіба не дурень? Дурень. Дурень і є. Ду-рень, ду-рень, ду-рень… Ото вже ні, тепер я порозумнішав. Нехай Друдл Кобланові свої казки розказує.

Голова розколювалася, але вже майже не паморочилася. Я зрозумів, що заснути мені не вдасться. Устав із ліжка. Підійшов до стола й опустився на стілець, що дуже доречно опинився поруч. Зробив кілька ковтків із глечика. Знову полегшало, але ненадовго.

Я тупо обвів поглядом кімнату, мигцем завваживши тиньк на підлозі; нарешті погляд зупинився на столі, де лежав Єдиноріг без піхов.

Лише ти, друже, у мене залишився… Всі інші зрадили однорукого Чена – і забіяка Фальґрим, і емір Дауд, і злий жартівник Друдл Муздрий, і похмурий Коблан, і Чин Чорний Лебідь, і навіть мій дворецький Кос ан-Танья – який, як я гадав раніше, принципово не здатен зрадити… як і Чин, як і Фальґрим, як і похмурий коваль Коблан…

Залізна рукавичка мимоволі лягла на руків’я Єдинорога. Привчили все ж, гади!

То й гаразд. Нехай…

І все ж я не розумію – навіщо?

Навіщо їм це потрібно?..