Читать книгу Шлях меча - Генри Лайон Олди - Страница 7

– …Шешезе Абу-Саліме фарр-ла-Кабіре… – Махайра немов пробував на вигин міцність цього імені. – А чому ваша величність прийшли за порадою саме до нас трьох? Чи все ж лише…

По моєму, Кресс і мене хотів спершу назвати повним ім’ям. Але ні, напускна церемонність злетіла з нього, і Жнець просто закінчив:

– Чи все ж лише до Єдинорога?

Шешез відповів не одразу. А коли відповів…

– Махайро Крессе Паллантиде з Вищих лівої галузі Омели Кіменської, на прізвисько Бронзовий Жнець, я прийшов за порадою до вас трьох. До тебе, до Вищого еспадона Ґвеніля Лоулезького, відомого в Кабірі як Саморушна Скеля, і до Вищого Мейланя прямого Дан Ґ’єна, прославленого під прізвиськом Мейланьський Єдиноріг. У Кабірі загинув Звитяжець. Ви добре розчули те, що я сказав?

Ятаган замовк, даючи нам змогу усвідомити всю нікчемність наших титулів перед тим, що сталося, і спокійно продовжив:

– Думки інших Вищих, з якими я розмовляв сьогодні до вас, розділилися порівну. Тридцять шість за те, щоб проводити турнір згідно з традицією й не зважати уваги на прикрі випадки; тридцять шість – проти. І без вашої поради нам не зійти з дороги роздумів на узбіччя рішення. Ви – не наймудріші, не найстарші, але ви – останні.

Я стояв ніби й не дуже близько до вогнища, та мені гостро запраглося викликати Придатка Чена, щоб він виніс мене із алоу-хона чи принаймні переставив якнайдалі від тепла, такого неприємного цієї миті…

– Відмовитися від турніру через мейланьські казки? Нісенітниця! – відрізав Ґвеніль. – Ми за традиції! Правда, Женцю?

– Неправда, – несподівано для мене заперечив Махайра. – Ніколи ще Звитяжці не вбивали один одного й не псували навмисне Придатків. Доки не з’ясується, випадкове те, що сталося, чи ні, турнір проводити не можна. Я вважаю так.

Шешез задумливо похитався на гаках.

– Ніколи, – пробурмотів він, – це сказано занадто невблаганно. Чесніше буде сказати, що за нашої пам’яті Звитяжці не вбивали один одного й не псували Придатків. За нашої, нехай довгої, але все ж обмеженої пам’яті… Проте, голоси знову розділилися. Тобі вирішувати, Єдинороже.

Я згадав минулий турнір. Зелень поля, на якому велося одночасно дві дюжини Бесід, захоплення святом і пронизливий вітер, підбадьорливі вигуки з трибун і сонячні зайчики, що ухиляються від Звитяжців… а відтак довго – пам’ять про турнір, суперечки про турнір, нетерпляче очікування наступного турніру…

І зламаний труп Шамшера Бурхана ан-Імра з шабель кварталу Патайя за десять хвилин їзди від мого дому… зовсім поруч. Самотня кулька з тріснутої ґарди біля глинобитного дувала; і бурий запечений пил, у який лягали суворі списи Чиань…

Я зважував дзвінку радість і гучний страх. Порожнечу смерті й спалах життя. Моя ґарда схожа на чашу, денцем до руків’ї; на самотню чашу ваг…

Я зважував.

– Якщо зі страху перед незнайомою смертю ми відмовимося від звичного життя, – нарешті вимовив я, і вогонь у каміні притих, немов услухаючись, – ми, можливо, уникнемо багатьох неприємностей. Але тоді тінь розумної обережності ляже на всіх Звитяжців, і ми почнемо потроху тьмяніти. Ми косо поглядатимемо один на одного, у наші Бесіди вповзе недовіра, і настане день, коли мій випад перестане захоплювати Ґвеніля, а Махайра позаздрить Шешезові. Я – Вищий Мейланя прямий Дан Ґ’єн – вийду на турнірне поле в належний строк, навіть якщо буду на полі сам. Або якщо буду знати, що можу не повернутися. Я сказав.

– Ти не будеш на полі сам, – тихо відгукнувся Ґвеніль. – Ти не будеш сам, Єдинороже. Це я тобі обіцяю.

Махайра весело заблищав, підморгуючи незвично серйозному й небагатослівному еспадонові.

– Герої, – мовив він. – Дурні герої. Або героїчні дурні. Доведеться мені, бідолашному розумникові, з’явитися на турнір. На випадок чого я завжди зможу заявити, що попереджав вас. Слабка розрада, але іншої ви мені не залишили.

– Ось і вони так сказали… – прошепотів Шешез. – Дивно…

– Хто? – запитав я. – Що сказали?

– Дитячий Учитель нашого роду… він сказав, що коли вирішувати доведеться Єдинорогові, турнір відбудеться. Немов передбачав…

– Ти мовив «вони»… Хто ще казав про мене?

Я чекав. І дочекався.

– Дзютте, – знехотя прошурхотів ятаган. – Дзютте Уламок.

– Блазень? – зачудувався Ґвеніль.

Цього разу Шешез промовчав.