Читать книгу Снулль вампіра Реджінальда - Генри Лайон Олди - Страница 2

Він виявився пророком, цей Август Пумпернікель.

Карету й справді трясло. Не минуло й години в дорозі, а скарбівничий уже отримав перший напад «морської» хвороби. Далі накотився другий, третій, шістнадцятий… Так, Пумпернікель обожнював рахувати. Але він і гадки не мав, що його життя буде обтяжене фактами, підрахунок яких додасть проблем.

Краще вже овечок при безсонні нумерувати…

– Візьміть м’ятну пастилку, – зглянувся на бідолаху Фортунат Цвях. Венатор їхав верхи на гнідому жеребці, співав любовні канцони й почувався чудово. – Кажуть, допомагає.

Пастилку скарбівничий узяв.

Невдовзі переконався: не все те правда, що кажуть.

Снідав він удома: гарячими булочками з маслом та суничним джемом, запиваючи їжу карафкою доброї кави. Обідав – у трактирі біля Ясних Задирок, селища стругальників. Годували тут дешево й сердито. Кров’яна, виходить, юшка з баранини, боби з гострою невідь-чиєю поребниною, редька зі шкварками, яйця зі смальцем.

Чорне пиво – рікою.

Вечеряв – на заїжджому дворі дядечка Тіма, кульгавого дідугана з викривленим уявленням щодо смачного та здорового харчування. Раки, варені з хроном, найміцніша, аж дим із вух, «хрінівка», свинячі ніжки в тертому хроні; пиріг зі спаржею, пармезаном і хроном, каша з равликів із додаванням молока та гіркого соку, вичавленого з…

Уранці наступного дня до «морської» хвороби додалася «ведмежа».

– Можу закляття наслати, – запропонував Матіас Кручек, згорбившись у сідлі.

Для теоретика, чоловіка дебелого, дібрали кобилу-першеронку, – вона може нести лицаря при повному обладунку. Кінь і вершник дуже були схожі одне на одного, що стало невичерпним джерелом для жартівників із ескорту.

У принципі, обидва чарівники могли їхати в кареті. Але не хотіли, лише зрідка забираючись у її нутро – задушливе, курне, вщерть виповнене стражданнями Пумпернікеля. Скарбівничий потай був удячний магам за делікатність. Він ні хвилини не сумнівався, що Цвях із Кручеком караються в сідлах тільки від жалю до ближнього.

– Мене бабуся навчила, світла їй пам’ять, вона знахаркою була. Так от – дещо пам’ятаю. А якщо помилюся – не смертельно. Вас і так несе, мов по купинах…

– Дякую, не треба, – відмовився скарбівничий.

І не стримавшись, запитав:

– Пане Кручек, даруйте мою цікавість… От ви – відома людина, маг вищої кваліфікації. І раптом: бабуся, древні рецепти! Порівняно з вашими прогресивними методами…

– Наївна ви людина! – замість друга дитинства, що помчав уперед, відповів мисливець на демонів. – Кваліфікація! «Конвергентний динамікум чудес» редагувати – це так, кваліфікація. Злісного люцифуга на нижніх ярусах геєни переслідувати – кваліфікація. А біщику, чи пронос, угамувати – то вже певніше по-давнішому, до бабусі!

Гвардійці ескорту дружно заіржали, налякавши коней.

Від самого початку вояки доп’яли Пумпернікеля своєю безпосередністю та розвиненим почуттям гумору. Вони підспівували венаторові, урізноманітнюючи канцони кепсько заримованими епізодами з особистого життя. Вони втішали меланхолійного теоретика, знаючи всього один спосіб боротьби з нудьгою, – і самі дружно втішалися за компанію. Вони вголос коментували часті зупинки та бігання скарбівничого зза кущі на узбіччі.

Вони, мерзотники, навіть робили ставки: «море» чи «ведмідь»?

Передаваний із рук у руки, виграш знущально подзенькував.

Капрал, а він мав честь командувати ескортом, який дав собі волю, без суперечки погоджувався уговкати підлеглих. Він вислуховував прохання скарбівничого й зі старанністю досвідченого служаки уточнював: що саме заборонити? Співати хором із паном венатором? Чи співати можна, але не про жінок? Чи про жінок, але романтичніше? Єсть відставити про пісні! Що ще? Заборонити образливі коментарі? І жестикуляцію на вашу високоповажну адресу? Гаразд. Заборонити парі? Виконаємо. Чи парі залишити, але не на гроші? Обмежити розмір ставок? Не дзенькати монетами поблизу карети?

Що? Не пити стільки горілки?

Не дихати у вікно перегаром?

Ви звір, пане…

Пумпернікель проганяв капрала геть і втішався квадратними рівняннями. Слабка розрада, надто ж коли ти, випускник Академії Малого Інспектруму, припустився ганебної похибки в розрахунках. Втіха від подорожування, затьмарена на третину? Усього на третину? Втіха?! Ох ти, рахівнику…

Неминучий жах поїздки, пом’якшений дбайливістю магів на одну дванадцяту!

Ага, от і нічліг під відкритим небом.

Приїхали.

* * *

За пагорбами протягся південний кордон Брокенгарцького курфюршества.

Приблизно там само, якщо вірити очам, сідало сонце.

Здавалося, велетень Прессікаель, блукаючи, ліг відпочити й перекинув келих із вином. Густий багрянець, наскрізь просякнутий сизими й зеленуватими прожилками, неквапно розливався небокраєм, щоб незабаром стекти у володіння Нижньої Мами. Серпик молодого місяця, білястий і боязкий, дерся на вершини дубівветеранів, рятуючись від кривавої повені. Вітер ніс прохолоду, – він летів на мереживних крилах від вигину Вестфалиці – ріки невеличкої, з численними перекатами, але щедрої на червону рибу-горбунку.

Співали птахи.

Тріскотіли цвіркуни.

Мовчали гвардійці.

– Ти поглянь на хлопчика! – шепнув Фортунат Цвях приват-демонологові, потай хитнувши головою убік скарбівничого. – Ладен побитися об заклад – він щасливий!

Венатор не помилився. І справді, якби хтось сказав – та хоч і сам Едвард II! – Августові Пумпернікелю, що настане день, коли він забуде про невигоди дороги… Скарбівничий розсміявся би невдасі-віщувальникові у вічі. А оце зараз терзався би тим необачним сміхом та докорами сумління.

Забувши про муку стомленого черева й натовчені сідниці, дихаючи на повні груди, він сидів біля ватри й оглядав небосхил над головою. Там, звитяжцями в чистому полі, нітрохи не соромлячись заходу сонця, вже юрмилися зірки: гілчасті, гранчасті, блискотливі…

Зірок було багато. Так багато, що дух перехоплювало.

Фортунат наблизився до Пумпернікеля, на ходу цитуючи куплет із раннього Меморандуму:

– Зіркам, юначе, немає ліку, а глибині – дна…

– Як це – ліку немає? – не відводячи погляду від неба, здивувався скарбівничий.

Уперше стало ясно, що він, по суті, ще дуже молодий.

– У цю мить, не зійти нам із цього місця, добре видно дві тисячі чотириста тридцять вісім зірок. Плюсмінус три зірки. Думаю, коли припусти наявність похибки на видимий астрал, на природні явища, які заважають вільному огляду, а також узяти до уваги, що більша половина видимих наших діамантів перебуває нижче обрію, і ми не можемо споглядати всю компанію одночасно…

Він на мить замислився, наморщив чоло.

– Вісім тисяч чотириста сімдесят дев’ять зірок! – вигукнув скарбівничий. – Я ладен закластися за цю благословенну цифру! І от що я вам скажу, пане Цвях…

Радісний, піднесений і сяючий Август Пумпернікель підхопився.

– Настане день, коли Висока Наука дозволить нам наблизити Овал Небес! Усякий зможе глянути зіркам у вічі! Я певен, що тоді їхня кількість, доступна посиленому магією зору, досягне…

Ще мить роздумів.

– Сімдесяти секстиліонів! О, дожити б!

Мисливець на демонів не спромігся на відповідь. Будьяке слово пролунало би блюзнірством і руйнувало б захоплення – таємниче, високе, недоступне простому магові вищої кваліфікації. Сімдесят секстиліонів? Він, який не боявся зустрічей із буйними дітьми Нижньої Мами, дагонами, ваалберитами й мамонцями, він здригнувся від двох слів, що означали нечувану кількість.

– Зірок без ліку, глибині – дна, – глузливо проспівав скарбівничий, демонструючи цілком пристойний, обертонистий тенор. – Хто автор такого примітивного обчислення?

– Адальберт Меморандум, – тепер уже Кручек прийшов другові на допомогу.

– Хто такий? Арифмет? Обчислювач? Орієнтувальник?

– Поет. Штабс-секретар Ложі Силаботоніків, автор «Куртуазного Декларата». Знаменитий, між іншим, піїт…

Пумпернікель бридливо наморщив брови:

– Пое-еет! Я завжди говорив: ця ваша поезія – жалюгідна подоба арифметики! Найпростіша числова основа: ямб, дактиль, трибрахій… тьху ти, як пак його?.. амфібрахій! У нас в академії говорили: в поети йдуть ті, кому не вистачило уяви для математики!

Він узявся в боки: ну-мо, спробуйте заперечити!

І раптом скис. Сів на колишнє місце, згорбився, накинув на плечі вовняний плед. Немов піднебесся над хлопом затягло хмарами, заважаючи дивитися на зірки.

– Добродії, вам буває страшно?

На щастя, хоробрі гвардійці були заклопотані власними справами. Інакше вони неодмінно поцінували би дивовижність Пумпернікелевої репліки. Чи буває нам страшно? Хіба страх буває? Страх накочує, приходить, охоплює…

Обидва маги кивнули без коментарів.

Так, мовляв, буває.

– Безпричинний? Ірреальний?

– Усілякий, – відповіли маги.

– Але такий, що страшнішого не буває?

– Такий – теж.

Скарбівничий зітхнув із полегшенням.

– А я думав, що це тільки в мене… Хочете, розповім?

* * *