Читать книгу Билиці та вигадки нашого футболу - Георгій Кузьмін - Страница 20

Якщо, як казав Гоголь, у нас дві вічні біди – дурні і дороги, то у футбольного Києва, за моїми спостереженнями, головних бід теж дві – стадіони і судді.

Дивно, що при величезній кількості чудових гравців, тренерів і футбольних організаторів за сто років у місті на Дніпрі не знайшлося і п'ятеро арбітрів, що мали б усесоюзний, я вже не кажу, міжнародний авторитет. У численних рефері 1920– 1930-х була сумнівна кваліфікація. Деякі (Артем Акопов, Микола Подольський) у футбол не грали навіть на любительському рівні. Недивно, що київські служителі Феміди часто бували в дурнях, штрафувалися і каралися, аж до вигнання з суддівської колегії. За розповідями очевидців і згідно з газетними звітами тієї пори на бляклому фоні спочатку виділялися знаннями й умінням реферувати Борис Кукуєвицький і Георгій Швецов. Але для першого, медика за освітою і лікаря за покликанням, це було радше хобі, і він задовольнявся арбітражем на міському рівні. А Швецов, про якого ми ще не раз згадаємо, від самого початку був упереджений до тієї або іншої команди, що, природно, псувало все враження від його роботи на полі.

Пізніше виникли фігури Володимира Бляха і Льва Чорнобильського, їх називали киянами, але перший – харків'янин, другий – одесит. Причому Блях, якого Раднарком УРСР затвердив у 1936 році заступником голови Українського комітету у справах фізкультури і спорту, вихідними, якщо не був завантажений суддівством, мотався додому до Харкова, де у нього залишалася сім'я.

А Лев Чорнобильський згорів синім полум'ям через власну слабохарактерність уже в другому турі чемпіонату СРСР 1939 року. Призначений реферувати матч між київськими динамівцями і московським «Локомотивом» ленінградський суддя Іван Горєлкін не встиг вчасно дістатися до столиці України… бо був п'яний в дим в поїзді і прокинувся лише біля Чорного моря в Одесі. Чекали його до останнього. Команди вже готувалися до виходу на поле, а рефері все немає. Що робити? На превелике нещастя Чорнобильського, хтось з організаторів помітив його серед глядачів на трибуні. Кинулися вмовляти: врятуй, мовляв, допоможи… Абсолютно не підготовлений до роботи на такому рівні, Чорнобильський не встояв і погодився. Ну, і наробив такого, що назавжди погубив свою професійну репутацію. Апофеозом комедії (або трагедії?) помилок арбітра стало призначення за рахунку 1:1 необґрунтованого пенальті у ворота гостей на… останній хвилині зустрічі. Ясно, що залізничники матч опротестували. Протест відхилили, але відмитися від насмішок Чорнобильський довго не міг…

У післявоєнний, тим більше в пострадянський період, класними суддями-киянами нас теж не балували. Виняток – Микола Балакін. Але зате який яскравий! Микола Миколайович успішно обслуговував матчі олімпійського турніру I960 року в Римі і близько сотні (!) поєдинків у чемпіонатах СРСР. В історії вітчизняного футболу Балакін назавжди залишиться кращим арбітром з числа колишніх футболістів високого класу. Варто пригадати ще одного – Миколу Кривченю (правда, він починав разом з братами в Одесі) і Цаповецького і Мугурдумова, що непогано зарекомендували себе на цьому терені. Все!

Із стадіонами біда куди страшніша. Нині, коли «непідкупні» рефері України відверто годуються з трьох-чотирьох годівниць, стало модним запрошувати на ключові матчі зарубіжних фахівців. Нормальну ж арену в гості не запросиш, до себе не перетягнеш. Хіба знову ж таки напросишся провести головні поєдинки за кордоном.

Але це не вихід. Самі закликали до України Євро-2012, не маючи в столиці жодної арени, відповідної для міжнародного футболу вищої категорії. Відомо, з яким скрипом і завдяки чиїм титанічним зусиллям вдалося розкрутити генеральну реконструкцію НСК «Олімпійський». Більше гідних футбольних стадіонів в Києві немає і поки що не передбачається.

Навряд чи заспокою вболівальників, якщо розкрию маленьку таємницю. Становище з футбольними стадіонами в Києві поганим було завжди.

І в 1913 році змагання Всеросійської промислової виставки на Троїцької площі проходили в жалюгідних умовах. І після революції, коли на цьому ж місці розкинувся «Червоний стадіон», назвати його нормальною футбольною галявиною навіть за мірками того часу ніяк не можна.

Кожну весну газети рябіли закликами – «Доведемо до ладу стадіони Києва!», публікували проекти – цей буде таким, а цей сяким. І все завжди закінчувалося пшиком, в кращому разі – косметичним ремонтом.

Ось і в описуваному 1930 році, коли київське «Динамо» вперше проводило весняний учбово-тренувальний збір в Одесі, грати йому вдома навіть в кінці квітня було ніде. На «Червоному стадіоні», де круглий рік доводилося борсатися в грязі, за тиждень зробили такий «гарний» новий дренаж, що кияни 28 квітня вважали за краще зіграти стартовий домашній матч з «Металістами» (8:1) на майданчику в Пушкінському парку, де ще 20 років тому ганяли м'яч «дикі» команди гімназистів на чолі з Борисом Торським…

Довго і болісно зводився в 1930-х динамівський красень, що служив потім надійним домашнім прихистком клубу. Проте стадіон будувався без прицілу на далеке майбутнє (тодішні господарі «Динамо» мінялися ще частіше, ніж імена, яким називався стадіон!) і одряхлів десь в 1970-х.

Нинішнє покоління навряд чи в курсі, що батько НСК «Олімпійський» – стадіон імені Микити Сергійовича Хрущова, спланований впритул до Черепанової гори й упоперек грудкуватого поля бідолахи «Червоного стадіону», теж народжувався в муках. Відкрити його планували 22 червня 1941 року… Після війни він чудово служив футболістам і вболівальникам, переживши дві реконструкції.

Спочатку, в середині шістдесятих, були надбудовані верхні яруси. За влучним порівнянням відомого спортивного журналіста «Вістей» Бориса Федосова, київська арена з пташиного польоту тоді нагадувала кинуту об землю перевернуту шапку Володимира Мономаха. Вміщала ця «шапочка» близько сотні тисяч глядачів. Але напередодні ігор олімпійського футбольного турніру 1980 року кількість місць різко зменшили, замінивши традиційні кругові лавки персональними сидіннями для кожного.

Реконструкцію 1960-х приурочили, правда, трохи запізнившись, до дебюту київських динамівців у розиграшах європейських кубків. Кияни були радянськими першопрохідцями в таких відповідальних змаганнях. Відкриття 98-тисячника відбулося 4 жовтня 1967 року. «Динамо» приймало у матчі-відповіді Кубка чемпіонів діючого володаря трофея – шотландський «Селтік».

Нічия 1:1 зробила господарів за підсумками двох матчів переможцями, а я пригадав про цю історичну подію поза хронологією, тому що напередодні матчу до відділу футболу «Спортивної газети», де я тоді працював, завітав майстер інструментального цеху з Бердянська Євген Головашов. Він прийшов за квитком на гру «Динамо»—«Селтік». Таких прохачів у редакційних коридорах тоді було – хоч греблю гати, і ми намагалися їх ввічливо відшивати. Але… У Євгена Юхимовича, як у добрій казці, знайшовся ключик. Воістину золотий! У обмін Головашов запропонував квиток, датований 22 червня 1941 року на матч «Динамо» (Київ) – ЦДКА, що так і не відбувся. Студент-практикант в 41-му не викинув квиток, а заховав його в старий жовтий портфель, який дев'ять років зберігався у родичів на Сумщині. Сам Головашов воював, прокрокувавши фронтовими дорогами України, Румунії і Угорщини. І ось, через 26 років, квиток у сектор 8, ряд 11, місце 20 був обміняний на пропуск до ложі преси матчу «Динамо»—«Селтік». А маленький рожевий прямокутник опинився в Музеї спортивної слави.

Після 1964 року хрущовський стадіон називався то Центральним, то Республіканським, поки не став Олімпійським. Старі трибуни і ми, що проводили кращі години життя на них, стали свідками багатьох чудес, драм, скандалів, інформаційних і суддівських казусів. Пропоную два на закуску.

В останній сезон свого життя під хрущовським прізвищем стадіон невимовно здивував ранньою весною, коли в секторі № 36 була влаштована зустріч нового тренера київського «Динамо» Віктора Маслова з уболівальниками. Вхід був вільний для всіх охочих. Питання виникали стихійно, і «Дід» на них докладно відповідав. Нічого схожого ні до, ні після за свою 55-річну біографію шанувальника футболу не пригадую. В'ячеслав Соловйов чотирма роками раніше теж виступав тут. Але це відбувалося в рамках засідання Клубу любителів футболу і було строго регламентовано.

Під час тієї імпровізованої прес-конференції Віктор Олександрович пообіцяв допитливому людові обкатати в основному складі динамівців двох юних улюбленців футбольного Києва – Володимира Мунтяна й Анатолія Бишовця. І слова свого додержав. Саме з Бишовцем пов'язана друга дивовижна історія-64 головного київського стадіону.

Такий очікуваний дебют! 18-річний нападаючий його не запоров. Тільки вийшов на поле і майже відразу забив м'яч. На табло (тоді існувало тільки одне, з боку Бессарабки) зажевріло: «Гол забив Биховед». Саме БИХОВЕД, ніяк не інакше. Неусвідомлено спотворивши незвичне ще для великого футболу прізвище, оператор мимоволі накаркав майбутні непрості відносини Анатолія з наставниками динамівців і з рідним містом взагалі.

Потім великого нападника і незаслужено проігнорованого в Києві тренера (чого тільки коштує олімпійське «золото» Сеула 1988 року і пам'ятник Анатолію Федоровичу – бомбардиру на стадіоні «Ацтека» в Мексиці!) величали по-різному: Биш, Бишевець, Бишовец, але дебютний «Биховед» залишився в пам'яті тільки рідкісних уже свідків.

Бишовець перетворився на живу, правда, не визнану на батьківщині, футбольну легенду. А головний київський стадіон, на якому форвард колись блищав, до кінця XX століття морально застарів. Та і втратив дбайливого господаря. Чого тут тільки не відбувалося в смутні часи – товкучки, виступи ясновидців-шарлатанів, чеські атракціони, бандитські розбірки… У Європі вже не зводять футбольних арен в центрі великих міст. Немодно, а головне – незручно. Робота в якості журналіста на ЧС-98 у Франції і ЧС-2006 в Німеччині, поїздки на фінали Ліги чемпіонів до Мілана, Відня, Мюнхена, Амстердама дають мені право це стверджувати. Хоча…

У тому ж тридцятому році минулого сторіччя, коли на «Червоному стадіоні», що вважався «гордістю» Києва, насилу за зиму відремонтували роздягальні, в Уругваї відбувся нарешті давно вистражданий президентом Міжнародної федерації футболу французом Жулем Риме перший чемпіонат світу.

Він повинен був покласти край обридлим спорам: хто сильніший? Інтернету, природно, не було, як і масового телебачення. Телеграф і телефонний зв'язок завантажувалися повідомленнями про більш, як тоді вважалося, популярні і важливі події. Отже, скупі відомості про найперший світовий турнір у далекій Південній Америці стали відомі в Європі тільки глибоко восени, хоча чемпіонат проходив з 13-го по 30 липня.

Умови диктували інші темпи життя. Корабель з європейцями повертався додому майже два місяці. Учасники встигли дещо забути. Та й офіційні протоколи потім довго порошилися в архівах ФІФА…

І досі не вмовкають питання: навіщо так далеко загнали м'яч в тридцятому? І хай відповіді переконливі й обґрунтовані – збірна Уругваю після двох підряд олімпійських перемог в 1924-му і 1928 роках вважалася найсильнішою на планеті, а сама країна саме 18 липня 1930 року готувалася відзначати сторіччя незалежності, рішення конгресу ФІФА в Амстердамі 29 травня 1928 року, прийняте 27 голосами проти п'яти, мало наслідки, які потім довго впливали на футбольне життя.