Читать книгу Машина часу - Герберт Уэллс, Герберт Джордж Уэллс - Страница 6

– Минулого четверга я розповів декому з вас про принципи, на яких побудована моя Машина Часу і навіть демонстрував апарат, тоді ще не зовсім закінчений. Там же стоїть він і тепер, щоправда, трохи попсований: під час подорожі в ньому зламався один прут із слонової кості й зігнулася бронзова штаба. Решта деталей приладу – непошкоджена. Я думав закінчити роботу до минулої п’ятниці, але, змонтувавши Машину майже повністю, помітив, що один з нікелевих брусів на палець коротший за інші. Довелося переробляти його, і це забрало ще трохи часу. Сьогодні, о десятій годині ранку, перша з усіх Машин Часу була остаточно готова до мандрів. Я востаннє оглянув її, перевірив ще раз усі гвинти, змастив кварцеву вісь і сів у сідло. Гадаю, що тільки самогубець, підносячи револьвер до скроні, чекає наступної миті з такою ж непевністю, як чекав її я. Однією рукою я взявся за пусковий важіль, другою – за гальмовий. Я натиснув на перший і майже одразу ж на другий. У мене запаморочилося в голові, і я відчув, що падаю, як буває інколи падаєш уві сні. Озирнувшись навкруги, я побачив свою лабораторію точнісінько в такому стані, як і перед тим. Чи й справді щось сталося?

На мить у мене майнула думка, чи не втратив я, бува, розум? Я глянув на годинника. Мені здавалося, що тільки секунду тому він показував одну чи дві хвилини на одинадцяту. Тепер стрілка показувала пів на четверту.

Я набрав повні груди повітря, стиснув зуби й обіруч схопився за пусковий важіль. Щось загуло, і я полинув у невідоме. Лабораторія повилася туманом, зникаючи в темряві. Увійшла місіс Вочет і, очевидно, не помітивши мене, попрямувала до дверей у сад. Щоб перейти кімнату, їй, гадаю, потрібно було близько хвилини, – мені ж здалося, ніби вона промайнула зі швидкістю ракети. Я пересунув важіль до граничної точки. Впала ніч – немов загасили лампу, – і за секунду настало завтра. Туман дедалі більше вкривав лабораторію. Опустилася чорна-чорна ніч, потім знову настав день; знову ніч – знову день, і чергувалися вони чимраз швидше. У вухах моїх гуло, мозок онімів від безперервного падіння.

Боюся, що не зумію описати дивне відчуття від подорожування в Часі. Воно – надзвичайно неприємне. Так, ніби ви стрімголов мчите кудись, знаючи, що неминуче маєте розбитися. А ночі тим часом змінювалися на дні, немов помахи чорних крил. Нарешті лабораторія, здалося мені, завалилася, і над собою я побачив сонце, яке кружляло на небі, відзначаючи щохвилини добу. Я вирішив, що лабораторію зруйновано і що я опинився просто неба. Навколо мене наче поставали якісь будівлі, але я мчав так швидко, що не міг розгледіти деталі. Найповільніший у світі равлик плазував занадто швидко для мене. Поперемінне мерехтіння світла й мороку різало мені очі. В проміжок темряви я бачив місяць, фази якого мигтіли переді мною, бачив, як, линучи за місяцем, спалахували і гаснули зорі. Швидкість мого руху дедалі збільшувалась, і мигтіння дня та ночі нарешті перетворилося на безперервні сірі сутінки. Небо забарвилось тою чудовою глибокою блакиттю, як то буває, коли тільки починає сутеніти. Миготливе сонце стало вогненною смугою, блискучою аркою, перекинутою у просторі; місяць – блідою, мерехтливою стьожкою. Зірок я вже не бачив, лише подеколи блимали в блакиті яскраві кружальця.

Усе навкруги оповив туман. Я був усе ще на пагорку, де оце стоїть мій будинок, і схил височів збоку сіро й тьмяно. Я бачив, як дерева змінювали свої форми, наче клубки пари то брунатного, то зеленого кольору, як вони росли, більшали і, тремтячи, зникали. Я бачив, як підіймалися розкішні величезні будівлі і танули одразу ж, наче сновиддя. Поверхня землі змінювалась у мене на очах. Маленькі стрілки на циферблаті, що показували швидкість руху, крутилися дедалі швидше. Я помітив, що вогненна смуга, яка заміняла сонце, відхилялася то на північ, то на південь, від літнього сонцестояння до зимового. Значить, протягом хвилини я пролітав більше одного року. Землю то засипало снігом, то сніг зникав, і натомість з’являлась свіжа весняна зелень.

Неприємне почуття, що його я зазнав, починаючи свою подорож, було вже не таке болісне й нарешті змінилося якимось істерично-веселим захопленням. Я помітив, що Машину дивно похитує, але не міг пояснити собі, чому саме. Думки плутались у мене в голові, і в нападі безумства я линув у майбутнє. Спершу я майже не пам’ятав про можливість зупинки, захоплений новими відчуттями. Далі в мене пробудилася цікавість впереміш зі страхом.

Який дивний розвиток людства в порівнянні з нашою первісною цивілізацією, думав я, розгорнеться переді мною, коли я зможу ближче придивитися до таємничого світу, що мчить і змінюється довкола мене. Я бачив величні будівлі, споруджені наче з мерехтливого туману, набагато розкішніші за найкращі палаци наших часів. На пагорку я бачив рослинність, буйнішу, ніж наша, і вона не в’янула й зимової пори. Навіть крізь туманний серпанок земля здавалася мені прекрасною. Я почав міркувати, як би зупинитися.

Найбільший ризик зупинки полягав у тому, що простір, необхідний для мого тіла чи моєї Машини, міг уже бути зайнятий. Доки я пересувався в Часі з такою неймовірною швидкістю, це не загрожувало мені небезпекою. Я, так би мовити, перебував у розрідженому стані і, немов пара, ковзав крізь проміжки зустрічних речей. У разі ж зупинки все моє єство, молекула за молекулою, мусило б проникнути в те, що трапилося б мені на шляху. Атоми мого тіла повинні були б увійти між атоми довколишнього середовища; від того сталася б хімічна реакція, можливо, страшенний вибух, який спровадив би мене разом із друзками мого апарата по той бік усяких можливих вимірів – у Невідоме. Така можливість не раз спадала мені на думку ще коли я будував свій прилад, але тоді я ставився до неї з веселою байдужістю, вважаючи її за ризик, пов’язаний з кожним таким винаходом. Тепер же, коли небезпека здавалася неминучою, я вже не дивився на неї так безтурботно. До того ж незвичайність всього, що зі мною відбувалося, безперестанне тремтіння й хитання Машини, а найбільше – неприємне відчуття падіння в безодню, болісно діяло мені на нерви. Я казав собі, що ніколи не зможу спинитися, і раптом, всупереч здоровому глузду, вирішив спинитися зараз же. Забувши про небезпеку, я щосили натиснув на важіль, Машина вмить перекинулась, і я шкереберть полетів у простір.

У голові в мене наче загуркотів грім. На якусь секунду я ніби знепритомнів, а, отямившись, побачив, що сиджу на м’якому дерні, коло мене – моя перевернута Машина, і нас січе град. Усе навкруг було ще сірим, але шум у вухах припинився. Я сидів на галявині в садку, серед кущів рододендрона, і дивився, як під ударами граду падають з них багряні та лілові квіти. Градинки відскакували від землі й утворювали навколо моєї Машини щось ніби серпанок з диму. Я вмить змок до рубця.

– Чудова гостинність! – промовив я. – І це так зустрічають людину, яка промандрувала крізь безліч років.

Збагнувши, що так далі мокнути безглуздо, я встав і оглянувся довкола. Велетенська фігура, вирізьблена, очевидно, з якогось білого каменю, маячіла в тумані позаду рододендронових кущів. Крім неї, я не помітив нічого.

Важко описати мої почуття. Коли градова завіса стала прозоріша, я побачив статую виразніше. Вона була величезна, бо срібляста тополя, що росла поруч, ледве сягала їй до плеча. Вирізьблена з білого мармуру статуя була схожою на крилатого Сфінкса. Тільки крила його були не притиснені до тулуба, а розгорнені, так наче він збирався злетіти в повітря. П’єдестал здався мені вилитим з бронзи, вкритої грубим шаром міді. Обличчя Сфінкса було повернуте до мене: незрячі очі ніби стежили за мною, на устах бриніла ледве помітна усмішка. Він був побитий негодами і справляв прикре враження хворої істоти. Деякий час – не знаю, півхвилини чи півгодини, – я стояв перед Сфінксом і розглядав його. Залежно від густоти граду Сфінкс, здавалось, то наближався, то віддалявся. Нарешті, на мить відвівши від нього очі, я побачив, що градова завіса потоншала і небо проясніло, як буває перед появою сонця.

Я знову глянув на білу фігуру Сфінкса і раптом зрозумів одчайдушну сміливість свого подорожування. Що постане переді мною, коли мрячна завіса остаточно розвіється? Які тільки зміни могли статися з людьми за такий тривалий час! А може, вони вже втратили свою людяність і обернулись на жорстоку, звірячу й всемогутню силу? В їхніх очах я можу набрати вигляду потворної дикої тварини, яку треба зараз же знищити, бо вона тим огидніша, що подобою схожа на них!

Тепер я бачив уже й інші предмети: якісь величезні будівлі з химерними поручнями та високими колонами, порослі лісом схили пагорба, що насувались на мене крізь поріділий туман. Мене охопив панічний жах. Я мерщій кинувся до своєї Машини й заходився лагодити її. Тим часом з-за грозових хмар пробилися промені сонця. Сірі випари розтанули й зникли. Над моєю головою в густо-блакитному літньому небі розпливалися останні темні хмарини. Круг мене здіймались угору величезні будинки. Мокрі від дощу, вони яскраво вилискували проти сонця, а на виступах стін я помітив купки білих градин, які ще не розтанули. У цьому дивному світі я почував себе цілком безпорадним. Такого почуття, напевно, зазнає пташка, коли в повітрі над нею шугає шуліка. Мій страх зріс мало не до безумства. Зібравшися з духом, я зціпив зуби й, упершись руками й ногами, заходився піднімати Машину. Нарешті мені пощастило перевернути її, при цьому, правда, я боляче вдарився підборіддям. Важко дихаючи, я поклав одну руку на сідельце, а другу – на важіль і так стояв коло Машини, збираючись сісти на неї.

Разом із надією на відступ до мене повернулася й відвага, і я вже з більшою цікавістю й з меншим острахом почав роздивлятися світ такого далекого майбутнього. У круглому отворі стіни найближчого будинку, високо над моєю головою, я помітив кілька постатей у багатих яскравих убраннях. Вони побачили мене, і голови їхні обернулися в мій бік.

Потім я почув голоси, що лунали чимраз ближче. Крізь кущі навколо Білого Сфінкса видно було голови та плечі людей, що бігли до мене. Один з них вискочив на стежку, що вела до галявини, де стояв я зі своєю Машиною. То було невеличке створіння, – футів чотирьох на зріст, – убране в пурпурову туніку, підперезану шкіряним паском. На ногах у нього були сандалії чи капці, – що саме, я не міг як слід розібрати; вище, до колін, ноги були голі, голова – непокрита. Тільки помітивши все це, я вперше відчув, яке тепле там повітря.

Чоловічок цей здався мені істотою дуже гарною й чепурною, але надзвичайно тендітною. Рум’янець на його щоках нагадав мені вроду сухотників, про яку часто доводиться чути. Глянувши на нього, я відразу заспокоївся й зняв руки з Машини.

За якийсь момент ми стояли вже лице в лице, я – і тендітне створіння далекого майбутнього. Воно підійшло ближче й засміялося мені просто у вічі. Найбільше вразила мене цілковита відсутність страху. Відтак воно обернулося до своїх двох супутників, що надійшли слідом, і заговорило з ними якоюсь дивною, надзвичайно ніжною й милозвучною мовою.

Незабаром до них приєдналися й інші, і мене оточила невеличка група з восьми чи десяти граціозних створінь. Одне з них звернулося до мене. Мені спало чогось на думку, що мій голос має видатися їм занадто низьким і грубим. Отже, у відповідь я тільки похитав головою, показав на свої вуха й знову похитав головою. Воно ступило на крок уперед і, завагавшись, торкнулося моєї руки. Водночас я відчув такий самий ніжний дотик на плечах і на спині. Вони хотіли переконатися, що я справді жива істота. В усьому цьому я не вбачав нічого загрозливого. Навпаки – в цих маленьких, гарненьких створіннях було щось заспокійливе, якесь лагідне благородство, якась дитяча невимушеність. До того ж вони виглядали такими тендітними, що я вільно міг би порозкидати їх, наче кеглі, цілий десяток за одним махом. Проте, побачивши, як їхні маленькі рожеві руки мацають мою Машину, я мимохіть зробив застережливий жест. Я згадав, що вона може блискавично зникнути, перехилився через прути, відгвинтив маленькі важелі, що пускали Машину в рух, і поклав їх собі в кишеню. Тоді я знову обернувся до цих людей і замислився, в який спосіб порозумітися з ними.

Приглядаючись пильніше до їхніх постатей, я дедалі більше помічав, що вони нагадували дрезденські порцелянові статуетки, їхнє однаково кучеряве у всіх волосся доходило лише до шиї й до щік. На обличчях не було й сліду порості. Вуха в них були надзвичайно маленькі. Невеличкими були рот із яскраво-червоними, досить тонкими губами та гостре підборіддя. Очі – великі й лагідні, але – не вважайте це за марнославство – мені здалося, що вони цікавилися мною набагато менше, ніж я мав право сподіватися.

Вони не шукали способу якось порозумітися зі мною, а лише, усміхаючись, стояли навколо та щебетали поміж себе, і я почав розмову перший. Я показав на свою Машину й на себе, а тоді, не знаючи, як висловити поняття про Час, показав на сонце. Тої ж миті одна маленька постать, чепурно вбрана в білий і пурпуровий одяг, повторила мій жест і, немало здивувавши мене, спробувала ротом імітувати звуки грому.

На мить я здивувався, дарма що значення жесту було досить зрозуміле. Невже ж ці створіння такі нетямущі? – постало в мене питання. Навряд чи ви спроможні уявити собі, як вразила мене їхня поведінка. Я думав, що люди епохи вісімсот другої тисячі років безмірно випередять нас у галузі науки, мистецтва і взагалі в усьому. А тут один з них раптом ставить мені запитання, що личило б хіба п’ятилітній дитині. Адже він спитав, чи не звалився я з сонця під час грози! Та й ці їхні вбрання, їхні кволі тіла і тендітні постаті… Хвиля розчарування пройняла мене. Був момент, коли я навіть пожалкував, що створив свою Машину Часу.

Кивнувши головою, я показав на сонце й так майстерно зімітував грім, що вони аж здригнулися, відскочили назад і поприсідали. Але зразу ж, осмілівши й посміхаючись, одне із них підійшло до мене з гірляндою якихось невідомих гарних квітів і одягло її мені на шию. Інші мелодійними голосами схвалили його вчинок, і всі заметушилися, почали рвати квіти і зі сміхом прикрашати мене, аж я зрештою мало не задихнувся від пахощів. Хто на власні очі не бачив тих квітів, ніколи не може й уявити собі, які чудові, ніжні сорти утворило культивування рослин протягом незліченної кількості років. Тоді хтось запропонував виставити прибульця – тобто мене – в найближчому будинку, і мене повели до величезної сірої споруди з потрісканого каміння. Коли ми проходили повз мармурового Сфінкса, здавалося, що він усміхається з мого подиву. Ідучи з ними, я пригадав свої колишні переконання щодо серйозності та розумової вищості наших нащадків і ледве стримався від сміху.

Вхід до будинку вражав своїми велетенськими розмірами, та й весь той палац був неймовірно великий. Я з цікавістю розглядав цих дрібненьких ніжних людей, яких ставало дедалі більше, і двері, що розкривали переді мною свій таємничий чорний вхід. Довколишній світ, наскільки я міг його роздивитися, здавався мені вкритим хащами з квітів і кущів, неначе це був занедбаний, але все ще прекрасний сад. Я бачив на високих стеблах дивовижні білі квіти з напівпрозорими пелюстками; вони були близько фута в діаметрі й росли в дикому стані серед різноманітних кущів, та тоді я не мав часу розглядати їх: моя Машина залишалася без нагляду серед рододендронів.

Склепіння входу було вкрите горельєфами, але я не встиг усе як слід роздивитися, хоч і помітив, що вони нагадують стародавні фінікійські оздоби. Здивувало мене, що горельєфи ті сильно потерпіли від негоди, а подекуди й зовсім стерлися. Біля дверей нас зустріла ціла юрба у ще світліших убраннях. У своєму темному, заквітчаному гірляндами костюмі дев’ятнадцятого століття я мав досить кумедний вигляд серед цієї метушливої маси тунік ніжних кольорів, серед сліпучої білизни рук, співучої мови й мелодійного сміху.

Пройшовши через великі двері, ми опинилися в просторій залі зі стінами, завішаними брунатною тканиною. Стеля була в тіні, а крізь вікна із подекуди повибиваними кольоровими шибками пробивалося приємне м’яке світло. Підлога була зроблена з величезних брил якогось дуже твердого білого металу; і її так зачовгали ноги багатьох поколінь, що в деяких місцях утворилися виямки. Упоперек зали стояло безліч низьких, не більше фута від землі, столів, зроблених із брил відполірованого каменю. На столах купами лежали плоди. Між ними я розпізнав щось подібне до малини величезних розмірів та апельсинів, але більшість плодів були мені невідомі.

Між столами порозкидувано було багато подушок. Мої супутники посідали на них і на мигах запропонували й мені зробити те саме. З приємною невимушеністю почали вони їсти плоди, беручи їх руками і викидаючи лушпиння та кісточки в круглі отвори біля столів. Мене не треба було довго запрошувати, бо я таки зголоднів і хотів пити. Попоївши, я став розглядати залу.

Найбільше вразила мене занедбаність, що панувала навкруги. Кольорові шибки у формі геометричних фігур у багатьох вікнах були повибивані, а завіски, що звисали до самої підлоги, вкрилися грубим шаром пилу. Мою увагу привернуло й те, що ріг столу, за яким я сидів, був одбитий. Та все ж зала була навдивовижу мальовничою. За столами сиділо сотні зо дві людей, і більшість з них намагалися якнайближче присунутися до мене; вони їли плоди і не зводили з мене своїх блискучих очей. Всі були в убраннях з ніжної, але міцної шовковистої тканини.

До речі сказати, фрукти – єдина їхня їжа. Ці люди далекого майбутнього були виключно вегетаріанцями, і я, зважаючи на свою потребу в м’ясі, мусив бути в їхньому товаристві також вегетаріанцем. Далі я дізнався, що на той час позникали коні, рогата худоба, вівці й собаки, як колись вимерли іхтіозаври. Проте плоди були надзвичайно смачні, а надто один з них (що, здавалося, достиг під час мого перебування там), із борошнистою м’якоттю у тригранній шкаралупі, яким я надалі й харчувався. Спершу мене дивували всі ці незвичайні квіти та незвичайні овочі, і лише згодом я почав розуміти, звідки вони беруться.

Такий був мій перший обід у далекому майбутньому. Трохи попоївши, я вирішив за всяку ціну вивчити мову цих нових для мене людей. Ясна річ, це було необхідно. Плоди здалися мені найкращим об’єктом для початку; узявши один із них, я за допомогою звуків і жестів поставив цілу низку запитань. Примусити господарів зрозуміти мене було дуже важко. Жестикулювання моє викликало здивовані погляди та вибухи сміху, але нарешті якесь біляве створіння нібито збагнуло, чого я хочу, і кілька разів повторило одне слово. Тоді вони взялись учити мене, перешіптуючись одне з одним, і на перші мої спроби відтворити ніжні звуки їхньої мови вибухали щирим сміхом. А втім, я почував себе, як учитель серед учнів, і тому настирливо домагався свого. Незабаром у моєму розпорядженні було вже щось із двадцять іменників. Далі я дійшов до займенників і навіть до дієслова «їсти». Та посувалися ми дуже повільно; вони потомилися й стали всіляко ухилятися від моїх запитань. Отже, я мимоволі вирішив учитися в них потроху і лише тоді, коли вони самі цього забажають. Але таке траплялося нечасто, і невдовзі я переконався, що мої нові знайомі надзвичайно легковажні й до того ж швидко втомлюються.