Читать книгу Сіддхартха. Паломництво до країни сходу - Герман Гессе - Страница 6

Коли Сіддхартха вийшов із гаю, де зостався Будда, Довершений, і де зостався Говінда, то відчув, що в тому гаю відділилося від нього й залишилось і все його минуле життя. Про це відчуття, що сповнило всю його душу, він розмірковував, неквапно простуючи дорогою. Тяжко замислився Сіддхартха, мов поринув у глибоку тиховодь, аж на дно цього відчуття – туди, де залягають першопричини, бо осягати першопричини, здавалось йому, це, власне, і є думати, й тільки так відчуття обертаються в пізнання, не губляться, а стають дійсними, починають випромінювати те, що в собі мають.

Отак Сіддхартха поволі простував собі й міркував. І дійшов висновку, що він не юнак уже, а дорослий чоловік. І дійшов він висновку, що чогось позбувсь, як ото гадюка позбувається старої шкіри, що чогось у ньому не стало – того, що належало йому і було з ним усю його юність: бажання мати вчителів і слухати повчання. Останнього вчителя, який трапивсь йому на шляху, навіть його, найвеличнішого і наймудрішого, Будду, святого, він, Сіддхартха, покинув, мусив піти від нього, не в змозі прийняти його вчення.

Замислившись, Сіддхартха уповільнив ходу і спитав себе: «Одначе що ж воно таке – оте, чого ти хотів навчитись в учінні та вчителів і чого вони, ті, хто тебе так багато вчив, усе ж не змогли тебе навчити?» І зрозумів Сіддхартха: «Це – моє «я», що його смисл і суть я прагнув пізнати. Це – моє «я», якого я прагнув позбутися і здолати. Проте мені не пощастило його здолати, я його тільки ошукав, я тільки утік, тільки сховався від нього. Воістину, ні про що у світі я так багато не думав, як про оце своє «я», як про оцю загадку, що я живу, що я один із-поміж решти й від усіх відокремлений, відмежований, що я – Сіддхартха! І ні про що у світі я не знаю так мало, як про себе, Сіддхартху!»

Дійшовши цієї думки, Сіддхартха, що повільно, замислено простував своєю дорогою, спинився, і тієї ж миті із цієї думки народилася ще одна, нова, а саме: «Причина того, що я нічого про себе не знаю, що Сіддхартха мені й досі такий чужий і невідомий, – причина цього одна, одна-однісінька: я сам себе боявся, я від себе втікав! Я шукав Атмана, шукав Брахмана, я ладен був членувати й розкладати на частини своє «я», щоб знайти у невідомім його нутрі зерно всіх оболонок – Атмана, життя, божественне, найзаповітніше. Але сам себе я при цьому втратив».

Сіддхартха розплющив очі й роззирнувся довкіл. Обличчя його осяяла усмішка, а все тіло з голови до п’ят сповнилося глибоким відчуттям пробудження від тривалого сну. І тієї ж миті він знову пустився в дорогу – пустився бігом, як той, котрий знає, що треба діяти.

«О ні, – зітхнув він з полегкістю, – тепер я вже не дам Сіддхартсі від мене втекти! Тепер я починатиму думати й жити уже не з Атмана і не зі страждань світу. Я більш не хочу вмертвляти себе й членувати, щоб під руїнами знайти таємницю. Тепер мене мають учити не «Йогаведи»[17] і не «Атхарваведи[18]», не аскети і не якесь учення. Я буду учнем і вчитимусь у самого себе, я пізнаю себе, пізнаю тайну Сіддхартхи!»

Він огледівся довкола, мовби вперше побачив світ. І світ був прекрасний, світ був строкатий, і дивовижний, і загадковий! Була тут блакить, була жовтизна, була зелень, плинуло небо і річка, позастигали гори й ліси – все чудовне, все сповнене чарів і таїни, і серед усього цього – він, Сіддхартха, той, що пробуджується, що простує до самого себе. І все це – вся жовтизна і блакить, річка і ліс – уперше влилося крізь очі в Сіддхартху, і було це вже не чаклунство Мари[19], не ілюзія Майї, не безглузде й випадкове розмаїття світу виявів і форм, відразливе глибокодумному брахману, що зневажає це розмаїття й шукає єдності. Блакить була блакиттю, річка – річкою, і хоч у блакиті та в річці одне, божественне, для Сіддхартхи жило і потай, але образ і зміст воно мало саме божественний: тут – жовтизна, тут – блакить, там – небо, там – ліс, а тут ось – Сіддхартха. Зміст і суть були не десь поза речами – вони були в самих речах, у всьому.

«Який же я був глухий і черствий! – міркував Сіддхартха, поспішаючи вперед. – Коли хтось читає письмо і прагне збагнути зміст, то не минає окремих літер і знаків, не називає їх оманою, випадковістю, нічого не вартою мішурою, а читає всі літери, вивчає їх і в них закохується. Але я, той, хто хотів прочитати книгу світу і книгу власної суті, на догоду здогадному змістові знехтував літери й знаки, світ виявів і форм я назвав оманою, свій зір, свою мову – випадковим, нічого не вартим виявом. Ні, тепер усе це позаду, я пробудився, пробудився насправді й аж сьогодні народився на світ».

Усвідомивши це, Сіддхартха знов зупинився – зненацька, так ніби вздрів на дорозі гадюку.

Бо зненацька збагнув іще одне: він, той, що насправді немов пробудився від сну чи народився на світ, він мав почати життя заново і з самого початку. Коли вранці Сіддхартха виходив із гаю Джетавана, гаю того Величного, – вже на шляху пробудження, на шляху до самого себе, він мав намір – і йому це здавалось природним і самим собою зрозумілим – після кількох років аскетського життя повернутись додому, до батька. Одначе тепер, аж цієї хвилини, коли він спинився, неначе уздрів гадюку, Сіддхартха прокинувся іще для одної думки: «Я ж бо уже не той, що був, я вже не аскет, я вже не жрець, я вже не брахман. Що ж я тепер удома, коло батька робитиму? Вчитимусь? Приноситиму жертви? Заглиблюватимуся в себе? Адже все це позаду, всього цього на моєму шляху вже немає».

Сіддхартха застиг, і на хвилю, на мить біля серця у нього пройшовсь холодок. Сіддхартха побачив, який він самотній, і відчув, як у грудях його щось затріпотіло й завмерло – мовби звірятко, мов зайчик чи пташка. Роками він був без роду і племені й не відчував цього. А тепер ось відчув. Та завжди, навіть поринувши глибоко в себе, він був сином свого батька, був брахманом, людиною високого стану, священнослужителем. А тепер став усього лиш Сіддхартхою, Пробудженим, – більш ніким. Глибоко вдихнув він повітря і хвилю тремтів іще і здригався від внутрішнього холоду. Ніхто в цілому світі не був такий самотній, як він. Жоден вельможа, що не належав до вельмож, жоден ремісник, що не належав до ремісників, але знайшов у них прихисток, жив їхнім життям, розмовляв їхньою мовою, жоден брахман, що не належав до брахманів, але жив із ними, жоден аскет, що не знайшов прихистку в стані саман, і навіть усіма забутий самітник у джунглях не був сам і не був самотній, його щось оточувало, навіть він належав до якогось стану, і цей стан був його родом і племенем. Говінда пішов у ченці, і тисячі ченців стали йому братами, вони носять такий самий, як у нього, одяг, вірять у те саме, розмовляють тією самою мовою. А він, Сіддхартха, до чого належить він? Чиє життя стане його життям? Чиєю мовою він розмовлятиме?

З цієї хвилини, коли цілий світ від нього відринув, коли він, Сіддхартха, опинився, самотній, як зірка в небі, з цієї хвилини холоду й занепаду духу Сіддхартха випірнув на поверхню і, зібраний у ще міцніший кулак, став уже більше, ніж доти, своїм «я». Сіддхартха відчув: це був останній дрож пробудження, остання судома пологів. І тієї ж миті він знову пустився в дорогу, попрямував нетерпляче і квапно – уже не додому, не до батька, вже не назад.