Читать книгу Мобі Дік, або Білий Кит - Герман Мелвілл - Страница 31

Коли вже ми з Квіквегом пішли в китобої, а китобійне ремесло вважається на суші не вельми шанованим і аж ніяк не поетичним, мені з усіх цих причин так хочеться переконати вас, людей сухопутних, як ви несправедливі до нас – китобоїв.

Насамперед я повторю тут, хоч це й буде зайвим, ту загальновідому істину, що люди не вважають китобійний промисел так званою благородною професією, скоріш він, на їхню думку, заняття нижчого ґатунку. Якщо хтось, опинившись у змішаному столичному товаристві, відрекомендується, наприклад, як гарпунер – це навряд чи додасть йому ваги в очах присутніх; і коли він за прикладом морських офіцерів поставить на своїй візитній картці літери К. і Ф. (Китобійна Флотилія), вчинок виглядатиме вельми зухвалим і смішним.

Одна з головних причин, що спонукають людей відмовляти нам, китобоям, у належній повазі, – це поширена думка про те, що китобійний промисел у кращому разі – та сама бійня, а ми, подібно до м’ясників, оточені всілякою бридотою та брудом. Звичайно, ми м’ясники, це правда. Але ж м’ясниками, і набагато більше заплямованими у крові, були всі войовничі полководці, яких так захоплено шанує світ. Що ж до звинувачення в нехлюйстві, то невдовзі ви дізнаєтеся про обставини, досі майже незнані, на підставі яких китобійний корабель слід шанобливо помістити посеред найчистіших предметів нашої ошатної планети.

Але поки що визнаємо це звинувачення справедливим; що ж являють собою слизькі, брудні палуби китобійного корабля порівняно зі страхітливими купами мертвих тіл, які височать на полях бойовищ, звідки повертаються вояки, щоб втішатися оплесками прекрасних леді? А якщо слава солдатської професії пов’язана з уявленням про її небезпечність, то будьте певні, що чи не кожен досвідчений вояк, який відважно йшов на штурм ворожої батареї, злякано сахнувся б від велетенського китового хвоста, що здіймає вихор над головою. Що таке підвладні розуму людські страхи порівняно з незбагненними божими дивами і страхіттями!

Проте, хоч світ і зневажає нас, китобоїв, він водночас віддає нам найвищу шану, – авжеж, світ схиляється перед нами! Адже всі світочі, лампи і свічки, що палають на земній кулі, наче лампади перед святинями, запалені в нашу честь!

Погляньмо на це питання і в іншому світлі, зважимо його на інших терезах: я покажу вам, що являємо і являли собою ми – китобої.

Чому в голландців за часів де Вітта на чолі китобійних флотилій стояли адмірали? Чому французький король Людовік XVI своїм коштом виряджав китобійні кораблі з Дюнкерка і люб’язно запросив оселитися в цьому місті близько двадцяти сімей з нашого острова Нентакет? Чому між 1750 і 1788 роками Британія видала своїм китобоям заохочувальні премії на мільйон фунтів? І зрештою, яким чином сталося так, що ми, американські китобої, переважаємо кількістю всіх інших китобоїв світу, разом узятих; що в нашому розпорядженні цілий флот, який налічує до семисот кораблів, чиї екіпажі в цілому становлять вісімнадцять тисяч чоловік; що на нас щороку витрачають чотири мільйони доларів; що загальна вартість вітрильних кораблів – двадцять мільйонів доларів! І що ми щороку збираємо і привозимо до наших портів урожай в сім мільйонів доларів? Як усе це могло б статися, коли б китобійний промисел не обіцяв могуття державі?

І це ще навіть не половина; слухайте далі.

Я стверджую, що жодний із широко відомих філософів під загрозою смерті не зміг би назвати інше мирне діяння людських рук, яке за останні шістдесят років здійснило б такий могутній вплив на нашу земну кулю, як славний і благородний китобійний промисел. У той чи інший спосіб він породив явища, які самі по собі є такими визначними і, у свою чергу, породжують цілу низку важливих наслідків, що його можна порівняти з тією єгипетською жінкою, чиї доньки з’являлися на світ із материнської утроби уже вагітними. Перелічити всі ці наслідки просто неможливо. Досить буде навести кілька прикладів.

Уже багато років китобійні кораблі першими розшукують в усьому світі далекі невідомі землі. Вони відкрили моря і архіпелаги, не позначені на картах, вони заходили туди, де не плавали ні Кук, ні Ванкувер. Якщо тепер військові кораблі Америки і Європи спокійно заходять у колись ворожі порти, нехай вони з усіх своїх гармат салютують на честь славного китобійного корабля, який вказав їм шлях туди і був першим перекладачем між ними та дикими тубільцями. Нехай люди вшановують героїв розвідницьких експедицій, усіх цих Куків та Крузенштернів, – я стверджую, що з Нентакету виходили в море десятки безіменних капітанів, таких само великих, а може, й більш великих, ніж усі ці Куки та Крузенштерни. Адже вони, погано озброєні, у сповнених акулами язичницьких водах і біля незнаних берегів, що погрожували їм дикунськими списами, вступали у двобій з первісними таїнами і страхіттями, проти яких Кук з усіма своїми гарматами та мушкетами не насмілився б здійняти зброю. Усе те, про що розповідають давні автори, описуючи плавання до Південних морів, для наших героїв з Нентакету – лише звичайні, буденні явища. І часто ті пригоди, яким Ванкувер відводить три розділи, нашим морякам здаються не вартими згадки у вахтовому журналі. О, люди, люди! От же ж люди!

Доти, поки китобої не обійшли мис Горн, цілий ряд заможних іспанських володінь мав торговельні зв’язки лише зі своєю метрополією і ніяких інших зв’язків між ними та навколишнім світом не існувало. Саме китобої першими подолали перешкоду, створену пристрасною та обережною політикою іспанської монархії; і якби тут вистачило місця, я б міг наочно показати, як завдяки китобоям врешті-решт відбулося звільнення Перу, Чилі й Болівії з ярма старої Іспанії і встановлення непорушної демократії в цих віддалених країнах.

Та й Австралія, ця велика Америка протилежної півкулі, була подарована цивілізованому світові китобоями. Після того як її колись випадково відкрив один голландець, усі кораблі ще довго трималися подалі від її заразливо диких берегів, і лише китобійний корабель приплив туди. Саме китобійний корабель є справжнім засновником цієї величезної колонії. І навіть більше, на початку існування першого австралійського поселення галети з дружнього китобійця, який, на щастя, кинув якір в їхніх водах, не раз рятували емігрантів від голодної смерті. І всі незліченні острови Полінезії зізнаються в тому самому і приносять шанобливу присягу вірності китобійному кораблю, який проклав туди шлях місіонерам і торгівцям і часто навіть сам привозив перших місіонерів до нових берегів. Якщо країна Японія, що ревно ховає себе від чужих очей, навчиться гостинності, це може статися лише завдяки китобоям, бо вони, здається, уже штовхнули її на цей шлях.

Та коли навіть перед лицем усіх цих фактів ви почнете наполягати на тому, що з китобійним ремеслом не пов’язані жодні естетичні і благородні асоціації, я готовий п’ятдесят разів схрестити з вами списа і кожним ударом вибивати вас із сідла, проламавши ваш бойовий шолом.

Ви скажете, що жоден із видатних авторів не писав про китів і не залишив описів китобійного ремесла.

Жоден видатний автор не писав про кита і про китобійне ремесло? А хто створив перший опис нашого Левіафана? Хто, як не могутній Іов власною персоною? А хто склав перший звіт промислового рейсу? Не хто інший, як сам Альфред Великий, який своїм королівським пером записав розповідь Октгера, тогочасного норвезького китобоя! А хто мовив нам слово палкої похвали у парламенті? Не хто-небудь, а Едмунд Берк!

– Нехай усе це так, але самі китобої – простолюд; у їхніх жилах тече не благородна кров.

Не благородна кров у їхніх жилах? У їхніх жилах тече кров, краща за королівську. Бабусею Бенджаміна Френкліна була Мері Моррел, у заміжжі Мері Фолджер, дружина одного з перших поселенців Нентакету, який поклав початок довгому роду Фолджерів і гарпунерів – усіх родичів великого Бенджаміна, – які і донині перекидають зазубрене залізо з одного краю світу до іншого.

– Можливо; але ж усі визнають, що китобійний промисел – не вельми шановане заняття.

Китобійний промисел – не шановане заняття? Це королівське заняття! Адже в давніх англійських законах кит оголошений «королівською рибою»[7].

– Та це тільки так говорять! А яке може бути благородство в киті, яка велич?

Яке благородство і велич у киті? Під час тріумфу, влаштованого одному римському полководцю при його поверненні до столиці світу, найважливішим предметом у всій урочистій процесії були китові кістки, привезені з далеких берегів Сирії.

– Може, й так, вам краще знати, та що не кажіть, а в китобоях справжньої величі немає.

У китобоях немає справжньої величі? Саме небо свідчить про велич нашої професії. Кит – так зветься одне із сузір’їв південного неба. Мабуть, досить уже й цього. Скидайте капелюха перед королем, але й перед Квіквегом! І більше жодного слова! Я знав одного чоловіка, який свого часу вбив три з половиною сотні китів. Цей чоловік, заслуговує на мій погляд, більшої пошани, ніж якийсь великий капітан стародавнього світу, котрий пишався з того, що захопив стільки ж міст-фортець.

Що ж до мене, то якщо в мені є щось, досі приховане, проте важливе і варте поваги; якщо я колись здобуду справжнє визнання в цьому малому, але досить загадковому світі, яким я, мабуть, все-таки недаремно пишаюся; якщо в майбутньому я ще зроблю щось таке, що краще слід зробити, ніж залишити не зробленим; якщо після моєї смерті повірені або, що видається більш імовірним, кредитори знайдуть у мене в столі цінні рукописи, – усю честь і славу я заздалегідь віддаю китобійному ремеслу, бо моїм Йєльським колежем і моїм Гарвардським університетом був китобійний корабель.