Читать книгу Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories - Гилберт Честертон, Лорд Дансени, Гілберт Кіт Честертон - Страница 3

Цю історію патер Браун розказав професору Крейку, славетному криміналісту, після обіду в клубі, на якому їх репрезентували один одному як людей із однаковим нешкідливим хобі, що має прямий стосунок до вбивств і грабунків. Оскільки священик значно применшив свою роль у викладених нижче подіях, ми викладаємо їх неупереджено. Розмова почалася з жартівливої сварки, в якій міркування вченого були строго науковими, а священика – вельми скептичними.

– Шановний добродію, – обурювався науковець, – хіба ви не вважаєте криміналістику наукою?

– Я просто невпевнений… – тер підборіддя патер Браун. – А ви вважаєте наукою агіографію?

– А що це таке? – різко спитав учений.

– Зазвичай її плутають з географією, – посміхаючись, пояснив священик. – Але це – наука про праведників, про святих. Розумієте, темні століття спробували створити науку про хороших людей, наше ж, гуманне й освічене, цікавиться тільки людьми поганими. Мені здається, досвід показав, що вбивцями були найрозмаїтіші люди.

– Ну, ми вважаємо, що вбивць можна непогано класифікувати, – зауважив Крейк. – Список довгий і нудний, але, мені здається, він вичерпний. По-перше, всі вбивства можна поділити на свідомі та несвідомі, і спочатку займемося останніми, позаяк вони значно рідше зустрічаються. Існує така річ, як манія вбивства, потяг до кровопролиття. Існує і несвідома антипатія, хоча до вбивства вона призводить украй рідко. Тепер перейдімо до вбивства з реальними мотивами, але спершу зазначимо, що деякі з них не цілком усвідомлені, інші ж – романтичні та навіяні фантазією. Чиста помста – річ безнадійна. Закоханий убиває суперника, котрого йому не вдалося відтіснити. Бунтівник убиває тирана після того, як той переміг і поневолив його. Однак такі дії диктуються і свідомою надією, і тоді вбивства маємо зарахувати до іншого великого розряду: «свідомі злочини». Вони, своєю чергою, поділяються на два типи. Одна людина вбиває, щоб вкрасти або успадкувати те, чим володіє інша, або запобігти тій чи іншій дії. Сюди ж віднесемо вбивство шантажиста або політичного опонента, а також усунення з шляху пасивної перешкоди – дружини чи чоловіка, котрі стоять на заваді. Мені здається, це досить ґрунтовно розроблена класифікація, вона охоплює всі випадки, якщо нею правильно користуватися. Боюся, однак, що вона видалася вам дуже нудною. Сподіваюся, що не дуже втомив вас.

– Аж ніяк, – заперечив патер Браун. – Даруйте, якщо слухав дещо неуважно. Справа в тому, що я думав про чоловіка, що його знав колись. Він був убивцею, але не можу визначити його місце в вашому музеї. Він не був ні божевільним, ні мономаном. Він не відчував ненависті до людини, котру вбив, і, ледь знаючи жертву, не мав причин для помсти. Убитий не мав нічого, що міг би забажати вбивця. Він вбивці не заважав і зашкодити не міг; не міг навіть хоч якось вплинути на нього. У справу не була замішана жінка. Як і політика. Чоловік убив свого ближнього, котрого фактично не знав, і вбив з досить дивної причини. Можливо, це єдиний випадок у світі.

І священик невимушено розповів цю історію.

Нехай вона починається на цілком респектабельному тлі – за сніданком, в будинку гідної, хоча і заможної родини Бенксів, у той момент, коли звичайне обговорення газети перервали чутки про таємничу подію в їхній окрузі. Таких людей іноді звинувачують у тому, що вони брешуть про своїх ближніх. Однак саме про самих ближніх вони не знають нічого.

Сільські жителі розповідають про своїх сусідів як правдиві, так і вигадані історії. Але цікаві мешканці сучасного передмістя вірять усьому, що пишуть у пресі про аморальність Папи Римського або про страждання вождя з якихось тихоокеанських островів, і, схвильовані цими повідомленнями, навіть не уявляють, що відбувається в сусідній оселі. Однак у цьому випадку два різновиди пліток збіглися, і від цього збігу аж дух перехоплювало. Річ у тім, що їхнє передмістя згадали в їхньому улюбленому часописі, і це наче підтвердило їхнє власне існування. Можна було подумати, ніби до цього вони були невидимі та невловимі і тільки тепер стали такими ж справжніми, як багатостраждальний тубільний володар.

У газеті повідомлялося, що колись знаменитий злочинець, відомий під прізвиськом Майкл Сновида, а також під безліччю інших імен, які йому не належать, нещодавно відбув тривалий термін ув’язнення за численні крадіжки зі зламом. Повідомлялося також, що він, далебі, оселився в передмісті, про яке ведеться мова і яке ми для зручності назвемо Чішемом. У часописі були також перелічені найвідоміші та найзухваліші подвиги і втечі. Варто сказати, що для газет, адресованих таким читачам, характерна непохитна впевненість у тому, що читачі ці достоту позбавлені пам’яті. Селянин століттями пам’ятає про Робін Гуда чи Роба Роя. Але клерк навряд чи згадає ім’я злочинця, про котрого сперечався в трамваї чи метро два роки тому.

Однак грабіжник, прозваний Сновидою, справді чимось нагадував про геройські пригоди Роба Роя і Робін Гуда. Він був гідний того, щоб обернутися в легенду, а не просто в газетні новини. Він був занадто обдарованим ведмежатником, аби стати вбивцею. При його величезній фізичній силі і при тій легкості, з якою він дубасив полісменів, як кеглі, він ніколи нікого не вбивав, тільки оглушав людей, зв’язував їх і затикав рот. І це викликало страх і огортало таємницею його образ. Здавалося навіть, що був би більше схожий на простого смертного, якби вбивав.

Пан Саймон Бенкс, батько родини, міцний чолов’яга зі сивою борідкою й обличчям, укритим зморшками, був начитаний і старомодніший за інших. Він мав схильність до життєписів і мемуарів, і чітко пам’ятав ті часи, коли лондонці лежали ночами, прислухаючись до кроків Майкла, як вони прислухаються тепер до кроків Джека Скорохода. Була тут і його дружина, субтильна смаглява жінка, одягнена з якоюсь уїдливою елегантністю. Її сім’я могла похвалитися набагато більшим статком, ніж сім’я чоловіка (хоча і набагато гіршою освітою), і сама вона володіла дорогим смарагдовим намистом, що зберігалося нагорі. Це давало жінці право на провідну роль у розмові про злодіїв. Була тут і донька з іменем Опал, також худа і смаглява, але обдарована духовним баченням. У будь-якому разі, вона сама так вважала, рідні ж дивачку не дуже підтримували.

Полум’яно-потойбічним душам розсудливо не матеріалізуватися у великій родині. Був тут і брат її Джон, високий парубок, котрий дуже бурхливо демонстрував повну байдужість до спілкування з примарами. Крім цього, його цікавили тільки автомобілі. Складалося враження, буцімто він вічно продає одну автомашину і купує іншу, причому за якимось законом, який навряд чи зміг би пояснити вчений-економіст, завжди примудрявся купити набагато кращий автомобіль, продавши пошкоджений або застарілий.

Був тут ще один брат, Філіп, молодик із темним, хвилястим волоссям, котрий вирізнявся підвищеною увагою до свого гарнітуру. Без сумніву, це входить у число обов’язків біржового клерка. Проте, як часом натякав його господар, вони цим не обмежуються.

І, нарешті, за столом сидів його друг Деніел Дівайн, також темноволосий і вишукано одягнений, але з борідкою, підстриженою за іноземною модою і тому вселяючи певний острах. Саме Дівайн завів бесіду про газетну статтю, тактовно вдавшись до настільки дієвого способу, щоб запобігти сімейним чварам, що назрівали через те, що юна ясновидиця почала описувати бліді обличчя, що пропливали вночі у неї за вікном, а Джон Бенкс ще несамовитіше, ніж зазвичай, відгукнувся на це одкровення потойбічного світу.

Згадка про нове і, можливо, небезпечне сусідство досить швидко відвернуло увагу обох сперечальників.

– Який жах! – вигукнула пані Бенкс. – Мабуть, він зовсім нещодавно приїхав. Хто б це міг бути?

– Не пригадую, щоб хтось приїхав зовсім недавно, – відгукнувся її чоловік, – хіба що сер Леопольд Пулмен в Бічвуд-гаусі.

– Мій любий, – як дитині зауважила дружина, – які дурниці ти мелеш! Сер Леопольд!.. – жінка помовчала і додала: – От якби хтось сказав, що це його секретар – той, із бакенбардами… Я завжди казала, з того часу, як його взяли на місце, яке мав отримати Філіп…

– Нічого не вдієш, – замріяно зронив Філіп, єдиний раз вступивши в розмову. – Та й місце так собі.

– Єдиний, кого я знаю, – зауважив Дівайн, – це чоловік на прізвище Карвер, котрий оселився на фермі у Сміта. Він веде спокійний спосіб життя, але з ним цікаво балакати. Здається, у Джона були з ним якісь справи.

– Трохи розбирається в автомобілях, – визнав одержимий однією пристрастю Джон. – Розбиратиметься ще краще, коли проїдеться в моїй новій автівці.

Дівайн легко посміхнувся – всі вже побували під такою загрозою – і зауважив:

– Ось дивно! Він добре метикує в автомобільному спорті, в мандрах, взагалі – в живих заняттях, а сам весь час сидить удома і порається з вуликами старого Сміта. Каже, він цікавиться тільки бджолами, тому і живе на пасіці. Визнаю, що це дуже спокійне хобі для такого чоловіка. Однак не сумніваюся, що твоя машина трохи струсоне його.

Коли того вечора Дівайн повертався від Бенксів, його смагляве обличчя перебувало в зосереджених роздумах. Можливо, ці думки і заслуговують на нашу увагу, проте зазначимо лише, що під їхнім впливом він вирішив невідкладно відвідати пана Карвера, котрий жив у пана Сміта. Йдучи в цьому напрямку, жевжик зустрів Бернарда, довготелесого секретаря з Бічвуд-гауса, з великими бакенбардами, які пані Бенкс сприймала, як особисту образу. Молодики були ледь знайомі, бесіда була короткою та випадковою. Проте Дівайн, мабуть, почерпнув з нею інформацію для подальших роздумів.

– Даруйте, що питаю, – несподівано сказав він, – чи правда, що у леді Пулмен є якісь знамениті коштовності? Я не професійний злодій, але я якраз чув, що один тут тиняється.

– Я попереджу, щоб вона за ними пригляділа, – відповів секретар. – Щиро кажучи, я вже дозволив собі застерегти її. Сподіваюся, що вона буде піклуватися про них.

У цей момент позаду пролунало жахливе виття автомобільної сирени, і біля подорожніх зупинилася автівка, за кермом якої сидів сяючий Джон Бенкс. Коли він почув, куди прямує Дівайн, то зауважив, що їде туди ж, однак, судячи з його тону, просто не міг відмовити собі в задоволенні і мусить підвести хоч когось. Поки вони їхали, молодик безперервно хвалив свій транспорт, головним чином за те, що його можна пристосувати до будь-якої погоди.

– Закривається щільно, як коробка, – тішився він, – а відкривається легко. Ну, скажімо, як рот.

Однак зараз рот Дівайна не так уже й легко відкривався, і вони під’їхали до ферми Сміта під безугавний монолог. Пройшовши крізь ворота, Дівайн одразу ж знайшов того, кого шукав. Садом, заклавши руки в кишені, прогулювався довготелесий чолов’яга з масивним підборіддям, у великому м’якому солом’яному брилі. Тінь падала від його широких крис на горішню частину обличчя, трохи схожого на маску. На задньому плані виднівся ряд освітлених сонцем вуликів, уздовж яких походжав інший чоловік, міцний, мабуть, пан Сміт, і ще один, низенький, непримітний, в чорному вбранні священика.

– Послухайте! – крикнув невгамовний Джон, не давши Дівайну привітатися. – Я привіз її, щоб вас підвезти. Ось побачите, вона краща за «блискавку»!

Губи пана Карвера склалися в посмішку, яка, мабуть, була люб’язною, але виглядала доволі похмуро.

– Боюся, що сьогодні ввечері мені буде не до розваг, клопотів під зав’язку.

– «Як копітка бджола»,[2] – продекламував Дівайн. – Мабуть, ваші бджоли дуже копіткі, якщо вони не відпускають вас весь вечір. А от скажіть мені…

– Слухаю! – вимовив Карвер із якимось холодним викликом.

– Кажуть, що треба косити сіно, поки сонце світить, – продовжував Дівайн. – Подейкують, що ви збираєте мед, поки світить місяць?

У тіні крислатого капелюха щось блиснуло, мабуть, очі Карвера.

– Може, тут і не обходиться без місячного світла, – промовив він, – але пам’ятайте, мої бджоли не тільки дають мед – вони й жалять.

– То ви поїдете на машині? – нетерпляче спитав переминаючись із ноги на ногу Джон.

Але хоча в Карвера не залишилося і тіні зловісної багатозначності, вдовольнити пропозицію Дівайна він ввічливо, але рішуче відмовився.

– Мабуть, я не зможу поїхати, – відказав він. – Треба написати багато листів. Може, ви будете такі люб’язні повозити когось із моїх друзів, якщо вже вам потрібен компаньйон. Це пан Сміт і патер Браун.

– Певна річ! – втішився Бенкс. – Нехай усі їдуть!

– Красно дякую, – захвилювався священик. – Боюся, що я не зможу: через кілька хвилин мені треба буде йти.

– Тоді візьміть Сміта, – вказав Карвер майже нетерпляче. – Дивіться, він прагне проїхатися.

Сміт широко посміхався і, так виглядало, що взагалі нічого не прагнув. Це був діяльний маленький дідок у дуже відвертій перуці – одній із тих перук, які нітрохи не природніші за капелюх. Жовтий відтінок штучного волосся не поєднувався з блідістю обличчя.

– Пам’ятаю, – сказав Сміт із якоюсь чемною упертістю, – їхав я цією дорогою десять років тому в одній із таких дивовиж. Повертався від сестри, з Голмґейта, і з того часу жодного разу не їздив тут автівкою. Ну і трясло мене, скажу я вам!

– Десять років тому! – глузливо вигукнув Джон. – Дві тисячі років тому їздили у возах, запряжених волами. Гадаєте, автомобілі не змінилися за десять років? А дороги? У моїй машині навіть не відчуваєш, як обертаються колеса. Здається, що летиш по повітрю.

– Упевнений, що Сміт дуже хоче політати, – під’юджував Карвер. – Це мрія його життя. Поїдьте в Голмґейт, Сміте, навідайте сестру. Та ви просто зобов’язані з нею побачитися! Поїдьте і залишитеся там на ніч, якщо бажаєте.

– Ну, мені доводиться повертатися пішки, тому, природно, що залишаюся ночувати, – зауважив старий Сміт. – Не варто через це ускладнювати життя молодому чоловікові.

– Ви тільки уявіть собі, як зрадіє ваша сестра, якщо ви прибудете не пішо! – потішався Карвер. – Справді, треба поїхати. Не будьте таким егоїстом.

– Саме так, – з бадьорою доброзичливістю підхопив Бенкс. – Не будьте таким егоїстом. Автівка вас не вкусить. Ви ж не боїтеся її, еге ж?

– Ну що ж, – погодився Сміт, задумливо моргаючи. – Не хочу бути егоїстом і гадаю, що не боюся.

Вони від’їхали вдвох під заохочувувальні махання та вигуки, завдяки яким маленька група вчиняла галасу, як цілий натовп. Однак і Дівайн, і священик, котрі приєдналися до цієї церемонії з ввічливості, відчули, що саме виразний жест пасічника надав їй закінченого характеру. Й їм здалося, що він вміє собі підпорядкувати й йому важко опиратися.

Коли автомобіль зник, Карвер повернувся до гостей і рвучко, ніби вибачаючись, промовив:

– Ну ось! – вимовив це з тією цікавою сердечністю, яка є зворотним боком гостинності.

Така привітність рівносильна натяку на те, що час забиратися.

– Мені треба йти, – сказав Дівайн. – Не будемо заважати копіткій бджолі. На жаль, я дуже мало знаю про бджіл – інколи насилу відрізняю бджолу від оси.

– Я розводив і ос, – зронив таємниче Карвер.

Коли гості пройшли вулицею кілька ярдів, Дівайн, сам не знаючи чому, звернувся до свого супутника:

– Досить дивна сцена, вам не здається?

– Атож, – відповів патер Браун. – А вам що здається?

Дівайн глянув на низенького чоловічка в чорному, і в його великих сірих очах знову щось промайнуло.

– Мені здається, – сказав він, – що Карвер усіма силами намагався залишитися сьогодні ввечері сам у будинку. У вас такі підозри не виникли?

– Можливо, і виникли, – погодився священик, – але я не впевнений, що вони збігаються з вашими.

Коли того вечора в саду, що оточував особняк, зовсім смеркалося, Опал Бенкс вешталася темними порожніми кімнатами ще відчуженіше, ніж завжди. Якби хтось придивився до неї уважно, то помітив би, що її звичайна блідість посилилася. Незважаючи на буржуазну розкіш садиби, від неї віяло смутком, тим підсвідомим сумом, яке викликають не старовинні, а старі речі. У домівці панували застарілі моди, а не історичні стилі. Він був переповнений предметами настільки недавнього вжитку, що відразу видно було, які вони старомодні. То тут, то там у сутінках поблискувало кольорове скло. Кімнати здавалися вузькими через високі стелі, а в кінці вітальні, якою вона швендяла, було одне з тих круглих вікон, які зустрічаються в будівлях цієї епохи. Дійшовши приблизно до середини кімнати, Опал зупинилася, ледь хитаючись, ніби її вдарила по обличчю невидима рука.

За мить почувся стукіт у парадні двері, приглушений другими, зачиненими дверима. Юнка знала, що домашні перебувають на другому поверсі, але навряд чи змогла б пояснити, що спонукало її відчинити двері самій. На порозі стояв присадкуватий пошарпаний чоловік, в якому вона впізнала католицького священика на прізвище Браун. Панночка не була з ним близько знайома, але слуга Божий їй подобався. Він анітрохи не підтримував її точку зору на духів, але не відмахувався і не сміявся, а серйозно з нею сперечався. Можна сказати, що священик співчував поглядам дівчини, але не погоджувався з ними. Всі ці думки промайнули у неї в голові, коли вона сказала, навіть не привітавшись і не вислухавши його самого:

– Як добре, що ви прийшли! Я бачила привида.

– Не варто засмучуватися, – зронив патер Браун. – Таке часто трапляється. Більшість привидів – зовсім і не привиди, а ті деякі, які, можливо, і справжні, – абсолютно нешкідливі. Ваш привид якийсь особливий?

– Ні, – сказала панночка й їй стало легше. – Справа не стільки в ньому самому… Розумієте, атмосфера була дуже страшна… Буцімто все розкладається, гниє. Я побачила обличчя у вікні. Бліде, з виряченими очима, зовсім як у Юди.

– Ну що ж, бувають люди з такою зовнішністю, – задумливо пробурмотів священик, – й іноді вони зазирають у вікна. Можна мені подивитися, де це сталося?

Однак коли юнка повернулася в кімнату, там уже зібралися інші родичі, котрі, будучи менш схильні до спілкування з потойбічним, увімкнули світло. У присутності пані Бенкс патер Браун згадав про загальноприйняті умовності і вибачився за вторгнення.

– Боюся, що занадто безцеремонно увірвався в ваш будинок, пані Бенкс, – сказав він. – Мені дуже важко пояснити, яким чином те, що сталося, стосується вас. Я тільки що був у Пулменів, і раптом мені зателефонували і попросили прийти сюди, щоб зустрітися з людиною, котра має повідомити вам новину, можливо, для вас цікаву. Я б не прийшов сюди, якби не був потрібен, як свідок подій у Бічвуд-гаусі. Фактично саме мені довелося підняти тривогу.

– Що трапилося? – здивувалася господиня.

– Бічвуд-гаус пограбували, – серйозно повідомив патер Браун. – Що найгірше, зникли коштовності леді Пулмен, а її нещасного секретаря, пана Бернарда, знайшли в саду. Вочевидь, його застрелив при втечі крадій.

– Це той чоловік! – зойкнула господиня. – Точно, він… – тут вона зустріла сумний погляд священика і замовкла, сама не тямлячи чому.

– Я зателефонував у поліцію, – продовжив він, – і з іншими органами влади, які мають у цій справі інтерес. Вони кажуть, що навіть при поверхневому огляді вдалося виявити сліди і відбитки пальців та інші прикмети відомого злочинця.

У цю мить бесіду на хвилину перервала поява Джона Бенкса, котрий повернувся після невдалої поїздки.

– Судячи з усього… старий Сміт виявився поганим пасажиром. Злякався в останню мить, – пояснив він обурено. – Втік, поки я оглядав пробиту шину. У житті більше не матиму справ із цими сільськими простак…

Але скаргу не почули, бо в центрі уваги опинився патер Браун і його новина.

– Зараз з’явиться чоловік, котрий зніме з мене відповідальність, – продовжував священик все з тією ж багатозначною стриманістю. – Коли ви зустрінетесь із ним, мій обов’язок свідка буде виконаний. Мені лиш залишається поінформувати, що служниця в Бічвуд-гаусі бачила обличчя в одному з вікон.

– Я бачила обличчя в одному з наших вікон, – уточнила Опал.

– Та ти вічно бачиш обличчя, – обірвав її брат Джон.

– Не так уже й погано бачити факти, навіть якщо це обличчя, – спокійно зауважив патер Браун. – Вважаю, що персону, яку ви бачили…

Знову почувся стукіт у парадні двері, і через хвилину на порозі з’явився чоловік, побачивши якого Дівайн підвівся зі стільця. Прибулець був високий, прямий, з довгим блідим обличчям і важким підборіддям. Величезне чоло і живі сині очі Дівайн погано розгледів удень через крислатий солом’яний бриль.

– Прошу вас, не вставайте, – чітко і чемно вимовив Карвер, але в розбурханому мозку Дівайна ця чемність знайшла зловісну схожість із чемністю бандита, котрий спрямував на вас пістолет.

– Сядьте, будь ласка, пане Дівайн, – попросив Карвер, – і, з дозволу пані Бенкс, я зроблю те ж саме. Маю пояснити свій візит. Мабуть, ви підозрювали, що я – знаменитий злодій.

– Підозрював, – похмуро відповів Дівайн.

– Як ви правильно зауважили, – сказав Карвер, – не завжди легко відрізнити осу від бджоли.

Після паузи він продовжив:

– Щодо мене, то я – одна з найкорисніших, хоча і водночас нестерпних комах. Я детектив і прибув сюди, щоб з’ясувати, чи не відновив свою діяльність злочинець, котрий називає себе Майклом Сновидою. Він спеціалізувався на крадіжці коштовностей, а зараз обікрали Бічвуд-гаус, і, судячи з аналізу, це його робота. Річ не тільки у відбитках пальців, але і в маскуванні – тому самому, яким він користувався, коли був заарештований востаннє, а також, мабуть, і в інших випадках. Ви, либонь, чули про цю просту, але вдалу вигадку: він одягав руду бороду і великі окуляри в роговій оправі.

Опал Бенкс нажахана рвонула вперед.

– Це воно! – зойкнула вона. – Це обличчя, яке я бачила! Великі окуляри, руда кудлата борода, як у Юди. Я думала, що це привид.

– Такого ж самого «привида» бачила і служниця в Бічвуд-гаусі, – сухо додав Карвер.

Він поклав якісь папери і згортки на стіл і почав їх дбайливо розпаковувати.

– Як я сказав, – продовжував він, – мене прислали сюди для того, щоб дізнатися про злочинні наміри Майкла Сновиди. Ось чому я зацікавився бджолами й оселився у пана Сміта.

Запанувала мовчанка, і потім озвався Дівайн:

– Ви справді хочете сказати, що цей милий дідок…

– Вважали ж ви, пане Дівайн, – усміхнувся Карвер, – що вулик – моя ширма. Чому б і йому не вибрати собі таку ж?

Дівайн похмуро кивнув, і детектив схилився до своїх паперів.

– Я підозрював Сміта і хотів без нього оглянути його речі. Тому підтримав люб’язну пропозицію Бенкса. Обшукуючи будинок, я виявив певні цікаві предмети, які дивно бачити в будинку старого сільського жителя, котрий цікавиться винятково бджолами. Ось один із них.

Із розгорнутого пакета витягнув волохатий предмет майже червоного кольору – такі бутафорські бороди носять в аматорських театрах. Поруч із нею лежали важкі окуляри в роговій оправі.

– Але я натрапив на одну річ, яка має безпосередніший стосунок до цього будинку і виправдовує моє сьогоднішнє вторгнення. Це записка. У ній вказані назви та приблизна вартість коштовностей, власники яких живуть у вашій місцевості. Відразу ж після тіари леді Пулмен згадане смарагдове намисто пані Бенкс.

Пані Бенкс, котра досі споглядала навалу відвідувачів в гордовитому сум’ятті, при цих словах насторожилася. Її обличчя відразу постаріло років на десять і стало набагато усвідомленішим. Але не встигла жінка вимовити й слова, як Джон стрімко піднявся на повний зріст.

– Тіара вже пропала! – заревів він, як слон. – А намисто? Поглянемо, що з намистом!

– Непогана ідея, – схвалив Карвер, коли той кинувся з кімнати. – Хоча ми, звісно, тримаємося напоготові. Я не відразу розшифрував записку, і коли закінчував, зателефонував патер Браун із Бічвуд-гауса. Я попросив його поспішити сюди і сказати, що йду за ним, а…

Його мову обірвав крик. Підводячись із стільця, Опал вказала на кругле вікно.

– Ось він, знову! – верещала вона.

На якусь мить усі побачили картину, що зняла з панни Опал звинувачення у брехні й істерії, що часто зводилися на неї. Обличчя, що випірнуло зі синьої імли за вікном, було блідим або, можливо, зблідло через те, воно припало до скла, а великі пильні очі, оточені колами, надавали почварі схожості з рибою, що зазирає з темно-синього моря в ілюмінатор корабля. Зябра або плавники цієї риби були мідно-червоними. У наступну мить усе щезло.

Дівайн одним махом опинився біля вікна, і тут же пролунав несамовитий зойк, що наповнив увесь будинок. Він був настільки потужний, що слова злилися воєдино. Однак, почувши його, Дівайн збагнув, що сталося.

– Намисто зникло, – кричав, з’явившись у дверях, захеканий Джон Бенкс і він негайно зник сам, рвонувшись, як пес, що йде по сліду.

– Злодій тільки-но був біля вікна! – нагадав сищик, кинувшись у сад за шаленим Джоном.

– Будь обережним! – голосила господиня. – У них пістолети!..

– У мене також, – пролунав голос безстрашного Джона з темної глибини саду.

Дівайн зауважив, коли молодик пробігав повз нього, що той зухвало розмахує револьвером, і від щирого серця бажав, щоб цю зброю не довелося застосувати. Не встиг він це подумати, як пролунали два постріли, що спричинили шалену зграю відзвуків у тихому приміському саду.

– Джон мертвий? – спитала Опал тремтячим голосом.

Патер Браун, котрий просунувся далі в темряву і стояв до них спиною, дивлячись вниз, спростував це:

– Ні, це інший.

До нього підійшов Карвер, і якийсь час двоє людей, високий і низький, затуляли картину, освітлену мерехтливим і тривожним світлом місяця. Коли вони відійшли вбік, всі побачили маленьку сухорляву постать, яка лежала, вигнувшись ніби в останньому пориві. Фальшива червона борода стирчала вгору, глузливо вказуючи в небо, а місячне світло грало у великих бутафорських окулярах чоловіка, котрого назвали Сновидою.

– Який кінець… – бурмотів детектив Карвер. – Після всіх пригод його застрелили в приміському саду, мало не випадково, і хто? Біржовий маклер!

Маклер, звісно, ставився до своєї перемоги з більшою врочистістю, хоча і з певним неспокоєм.

– Нічого не вдієш… – промовив він, все ще важко дихаючи. – Мені дуже шкода. Він стріляв у мене.

– Певна річ, буде слідство, – похмуро зауважив Карвер. – Але вважаю, вам нема про що турбуватися. У пістолеті, що випав у нього з рук, бракує одного набою. Природно, він не міг стріляти після вас.

До цього часу вони знову зібралися в кімнаті, і детектив збирав свої папери, готуючись іти. Патер Браун стояв навпроти нього, дивлячись на стіл в похмурих роздумах. Потім він раптом заговорив:

– Пане Карвер, ви блискуче розплутали цю складну справа. Я, зізнатися, здогадувався про ваш фах, але не очікував, що ви так швидко все зв’яжете – бджіл, бороду, окуляри, і шифр і намисто, словом – усе.

– Завжди відчуваєш задоволення, коли доводиш справу до кінця, – зашарівся Карвер.

– Авжеж, – відгукнувся священик, все ще споглядаючи стіл. – Я просто в захваті. – І додав смиренно, майже злякано: – Заради справедливості варто додати, що я не вірю жодному слову.

Дівайн нахилився вперед, несподівано зацікавившись:

– Ви не вірите, що це злодій Сновида?

– Я знаю, що він злодій, але цього грабунку не скоював, – пояснив патер Браун. – Я знаю, що він не приходив ні сюди, ні в той великий особняк, щоб викрасти коштовності і померти. То де коштовності?

– Там, де вони зазвичай бувають у таких випадках, – відповів Карвер. – Він або сховав їх, або передав спільникові. Це пограбування скоєно не однією людиною. Звісно, мої люди обшукують сад…

– Може, так, – припустила пані Бенкс, – спільник украв намисто, коли він зазирав у вікно?

– А чому він зазирав у вікно? – спокійно поцікавився священик. – Навіщо йому знадобилося виказувати себе?

– Ну, а ви як вважаєте? – бадьоро зронив Джон.

– Я вважаю, – сказав патер Браун, – що йому зовсім і не треба було дивитися в це вікно.

– Тоді чому він це зробив? – не зрозумів Карвер. – Який сенс у таких голослівних твердженнях? Усе це розігрувалося на наших очах.

– На моїх очах розігрувалося багато речей, в які я не вірив, – відповів священик. – Як і на ваших – у театрі, наприклад.

– Патере Браун, – промовив Дівайн, і в голосі його почулася повага, – не розкажете, чому не вірите власним очам?

– Спробую, – м’яко погодився священик. – Ви знаєте, хто я такий і хто ми такі. Ми не дуже набридаємо вам. Намагаємося бути друзями всім нашим ближнім. Але не думайте, що ми нічого не робимо. Не думайте, що нічого не знаємо. Ми не втручаємося в чужі справи, але знаємо тих, хто нас оточує. Я дуже добре знав покійника – я був його духівником і другом. Коли сьогодні він від’їжджав із свого саду, я бачив його душу так ясно, наскільки це дано людині, і душа його була, як скляний вулик, повний золотих бджіл. Сказати, що його переродження щире, – не сказати нічого. Це був один із тих великих грішників, чиє каяття дає кращі плоди, ніж чеснота багатьох. Я сказав, що був його духівником, однак насправді це я ходив до нього за розрадою. Від товариства такого гарного чоловіка я мав користь. І коли побачив, як він лежить у саду мертвий, мені почулося, що над ним звучать дивні слова, вимовлені дуже давно. І вони справді могли б прозвучати, бо, якщо колись людина і потрапляла прямо на небо, то це був він.

– А, дідько, – нетерпляче сказав Джон Бенкс. – Врешті-решт він всього лиш засуджений грабіжник.

– Атож, – погодився патер Браун, – і в цьому світі тільки засуджений злодій почув: «Ти будеш зо Мною сьогодні в раю».[3]

Всі почулися ніяково в тиші, і Дівайн різко спитав:

– Як же ви поясните все це?

Священик похитав головою.

– Поки що не можу пояснити, – відповів він просто. – Я помітив кілька дивацтв, що мені не зрозумілі. У мене ще немає жодних доказів, я просто знаю, що він не винен. І я цілком упевнений у своїй слушності.

Слуга Божий зітхнув і простягнув руку за великим чорним капелюхом. Взявши його, він зупинився, по-новому дивлячись на стіл і схиливши набік круглу голову. Можна було подумати, що з того капелюха, як із циліндра фокусника, вискочить дивовижна тварина. Але інші не побачили на столі нічого, крім документів сищика, позбавленої смаку бутафорської бороди й окулярів.

– Боже милий! – пробурмотів патер Браун. – Адже він лежить мертвий, в бороді й окулярах!

Раптом він обернувся до Дівайна:

– Ось за що можна вхопитися, якщо хочете! Чому у нього дві бороди?

І він квапливо, як завжди, ніяково вийшов із кімнати. Дівайн, котрого тепер з’їдала цікавість, пішов за священиком у сад.

– Зараз я ще не можу вам нічого сказати, – застеріг патер Браун. – Не впевнений і не знаю, як бути. Заходьте до мене завтра, і, може, я вам усе розповім. Можливо, все вляжеться у мене в голові. Ви чули гамір?

– Це автомобіль, – відповів Дівайн.

– Автомобіль Джона Бенкса, – уточнив священик. – Мабуть, він дуже швидко їздить?

– У будь-якому разі, він так думає, – відказав Дівайн, посміхаючись.

– Сьогодні він буде їхати швидко і поїде далеко, – зауважив патер Браун.

– Що ви хочете цим сказати? – поцікавився його співрозмовник.

– Хочу сказати, що він не повернеться, – зронив священик. – З моїх слів йому стало ясно, що я щось знаю. Джон Бенкс поїхав, а разом із ним – смарагди й усі коштовності.

Наступного дня Дівайн застав патера Брауна, коли той сумно, але мирно прошкував туди і сюди перед рядом вуликів.

– Я заговорюю бджіл, – пояснив він. – Бачте, хтось має заговорювати бджіл, «співаючих зодчих цих дахів золотих».[4] Який рядок! – І він додав уривчасто: – Його б засмутило, якщо б бджоли залишилися без нагляду.

– Гадаю, його б засмутило, якби на людей не звертали жодної уваги, коли вони всім роєм гудуть від цікавості, – буркнув молодик. – Ви мали рацію, Бенкс поїхав, прихопивши коштовності. Але не уявляю собі, як ви здогадалися і про що взагалі можна було здогадатися.

Священик доброзичливо примружився на вулики і сказав:

– Буває часом, що спотикаєшся об щось, а в цій справі зі самого початку був камінь спотикання. Мене спантеличило, що в Бічвуд-гаусі застрелили бідного Бернарда. Адже навіть коли Майкл був професійним злочинцем, для нього було питанням честі, навіть справою принципу нікого не вбивати. Мені здалося неймовірним, щоб тепер, коли став майже святим, він учинив гріх, який зневажав грішником. Над усім іншим я ламав голову до самого кінця. Нічого не міг збагнути, крім одного – все це неправда. Потім, із деяким запізненням, мене осінило, коли побачив бороду й окуляри і згадав, що злодій з’явився з іншою бородою і в інших окулярах. Певна річ, у нього могли бути запасні, проте щонайменше дивно, що він не надягнув ні старі окуляри, ні стару бороду, які були ще в хорошому стані. Правда, не виключено, що вийшов без них і йому довелося діставати новий реквізит, але це малоймовірно. Ніщо не змушувало його їхати з Бенксі. Якщо справді намірявся грабувати, то легко міг вмістити це причандалля в кишені. До того ж бороди не ростуть на деревах. Йому було б нелегко швидко все це роздобути. Словом, чим більше я міркував про це, тим більше відчував: щось тут нечисто з цією новенькою бородою. І тоді до моєї свідомості почала доходити істина, яку я вже відчував. У нього і на гадці не було їхати з Бенксом. Він і не думав грати роль. Хтось інший заздалегідь змайстрував оце і потім одягнув на нього.

– Одягнув на нього! – повторив Дівайн. – Як же це вдалося?

– Повернімося назад, – сказав патер Браун, – і поглянемо на речі крізь вікно, в якому дівчина побачила привида.

– Привида! – повторив співбесідник знову, легко здригнувшись…

– Вона назвала його привидом, – спокійно підтвердив маленький чоловічок, – і, можливо, не так уже й помилялася. Дівчина справді відчуває духовні речі. Її єдина омана в тому, що пов’язує це зі спіритизмом. Деякі тварини чують мерців… У будь-якому разі, у панночки болюча чутливість, і вона не помилилася, відчувши, що обличчя у вікні оточене ореолом смерті.

– Ви маєте на увазі… – почав було Дівайн.

– Я маю на увазі, що в вікно заглядав мрець, – докінчив патер Браун. – Покійник тинявся навколо будинків і заглядав не в одне вікно. Правда, мороз проймає? Однак це був привид навпаки: не гротеск душі, звільненої від тіла, а гротеск тіла, звільненого від душі.

Священик знову примружився на вулики і продовжував:

– Мабуть, найпростіше і найкоротше поглянути на речі очима людини, яка все і обтяпала. Ви знаєте його. Це Джон Бенкс.

– От уже кого запідозрив би в останню чергу, – почухав потилицю Дівайн.

– А я запідозрив його в першу чергу, – заперечив патер Браун, – наскільки взагалі маю право підозрювати людину. Мій друже, немає хороших чи поганих соціальних типів і професій. Будь-яка людина може стати вбивцею, як бідний Джон, і будь-яка людина, навіть така ж сама, може стати святим, як бідний Майкл. Але є один соціальний тип, представники якого іноді бувають розпуснішими, ніж інші, і це – досить неприємний клас махлярів. У них немає соціального ідеалу, не кажучи вже про віру. У них немає ні традицій джентльмена, ні класової честі тред-юніоніста. Коли він хвалився вигідними угодами, то хизувався тим, що одурив людей. Його глузування над жалюгідним спіритизмом сестри були огидне. Природно, що її містицизм – абсолютна нісенітниця, але він не зносив розмов про духів тільки тому, що це були розмови про духовне. У будь-якому разі, він був театральним лиходієм, котрого приваблювала участь у вельми оригінальній і похмурій виставі. Справді нове і зовсім незвичне – використовувати труп як реквізит – щось на зразок жахливої ляльки або манекена. Коли вони їхали, шофер вирішив убити пасажира в машині, а потім привезти його додому і прикинутися, ніби вбив його в саду. А фантастичні завершальні штрихи виникали у нього в мізках при думці про те, що у нього, в закритій машині, вночі лежить мертве тіло відомого злодія, котрого можна легко впізнати. Він міг залишити відбитки його пальців і сліди, міг притулити знайоме обличчя до вікна і прибрати його. Згадайте, що Майкл «з’явився» і «зник», коли Бенкс вийшов із кімнати поглянути, чи на місці смарагдове намисто. І нарешті йому залишилося тільки жбурнути труп на галявину і вистрелити з обох пістолетів. Ніколи б ніхто нічого не виявив, якби не дві бороди.

– Чому ж ваш товариш Майкл зберігав стару бороду? – спитав у задумі Дівайн. – Це здається мені підозрілим.

– А мені це здається природним, – не погодився патер Браун. – Вся його поведінка була як перука, яку він носив. Його личина нічого не приховувала. Йому більше не потрібна була стара маска, але він її не боявся, і для нього було б фальшю знищити фальшиву бороду. Це було б те саме, що сховатися, а він не ховався. Не ховався від Бога, не ховався від себе. Він був на очах у всіх. Якби його знову посадили у в’язницю, він був би все одно щасливий. Він не обілився, він очистився. У ньому було щось дуже дивне, майже таке ж дивне, як гротескний танок смерті, в якому його протягнули мертвим. Навіть коли він, усміхаючись, вештався серед вуликів, то був мертвий в справді променистому і сяючому сенсі слова. Він був недосяжний для суджень цього світу.

Вони зніяковіло помовчали, і Дівайн зауважив:

– І ми знову повертаємося до того, що бджоли й оси дуже схожі.