Читать книгу Довбуш - Гнат Хоткевич - Страница 8

Олекса ще змалку багато начувся про опришків. Гєдя його, старий Василь, хоч і не признавався, але, мабуть-таки, «ходжував» і сам трохи… Не пішло це йому на користь, бо бідним був, бідним і зостався, але про опришків знав багато, оповідав про деяких як самовидець, у живих фарбах. Часто, бувало, як підіп'є, розохотиться, то звертає сам розмову на опришків – і тому Олекса ще в дитячих літах знав, хто такі були Пискливий і Пинта.

Василь відзивався про них з пошаною:

– То такі були люде, що не боєлиси фестунків.[31] Бий та й вже… Пискливий так тот бирше на міста був нападав. Отинія – таже то гет на долах!.. І не боєвси!..

А панів, дворів, ади, панцких – і не зрахувати!.. У Березові там Голінський був пан… У Незвиськах, у Вороні – там пан Каркович; того пекли, аби візнав, де гроші. А в Микуличині був отаман Гнат. Забув-сми, єк го порєкло.[32] Так тот Гнат усе на опришки засідав та й помагав панам. Ті микуличинські люде… вни все йкіс такі…

Мабуть, і Василеві досталося свого часу від микуличинців, коли він їх так характеризував:

– Так ми… ци я хтів сказати опришки – йшли на того Гната. А у нього був слуга Тимшак Микита. Так тот Микита вергси оборонєти того Гната. Ці, опришки, того Микиту покалічили, оє… Не лізь!

Велику частину успішності нападів Пискливого приписував Василь добрим стосункам отамана із євреями:

– Бо вни, жиди, всьо знают: єк направити, єк шо… Був коломийський жид оден – Мендель. Так тот самий ставав на опришка, єк на добрім рабунку. До-обре справ'єв, бо багачів усіх знав. Але шос зле погостив – завісили го в Коломиї.

І це так вразило отамана опришків, що він прирік помсту: хвалився, що спалить Коломию. Товариші думали, що то він тільки так, а він справді.

– Ровту[33] зібрав чоловік трицік. Були там Микулики три брати – Семань, Іван та Гарасим; Хабараки були з Дитковец та ше оден леґінь Дмитр – то все піддані дитковецького пана. Бойки були з-під Перегінська, теж три брати – Іван, Василь та Федір. Із Рунгур були три жолобєка – Гринь, Івась і Федір, і ше оден Федір із Ключева із Долишнєго. З Ямної був оден, лиш уже не згадаю… Знаю, шо Шипитчуків зєть був він. Ци всіх можу запамнєтати? Прокіп Ковбаса ще був, видиш? То ґазда був, у Вербіжі сидів. Мав штири воли, корів п'єть, добру – а такой ходив ув опришки.

А був іше Абрамко Метерцій, сапогівський орендар. Він теж достачював нам усєчину: горівку, порох, олово на кулі, сукно, харч, зброю – усєке. Там цес Абрамко й тепер приніс опришкам боклаг горівки, десік фунтів пороху, їсти. Та йк зачюв, шо лагодитси Пискливий на Коломию – зачєв не радити. «То, – кае, – місто велике, сокочене.[34] Там варта. А хуч і без варти: єк си збігнут тілько люда, тот із колом, тот із со-киров, тот іше з чим – мусите тікати спередь тілько люда. Ліпше йгіт на Заболотив. То місто менче, а жиди, – кае, – там дуже багаті. То здобич, – кае, – буде така сама, єк і в Коломиї, а небезпеки нема».

Та й так розговорив усіх хлопців, що таки постановили на Коломию не йти, а спробувати Заболотова.

У Заболотові рабували[35] самі корчми. Лиш, казав мені Ковбаса, самого фантя набрали, а грошей не було – так казав. Я му кау: брешеш, видев. Бо де ж таки, аби у гендлярів грошей не було? А він таки кае, що не було.

Під Дебеславцєма поювали-смиси, кае, то мені припали дві жидівські бекеші, онна сорочка та ще дрібне фантє. То все Абрамко відкупав у мене за двацік золотих. Абрамко теж, кае Прокіп, питавси за гроші. А ми му кажемо, шо не було.

«Лихо-сьте шукав, – кае. – Гроші були, лиш ви не вміли добре шукати».

Взагалі старий Василь багато оповідав про Пискливого й ставив його дуже високо. Але коли об'явився Пинта, то сей ніби одразу став іще вище.

«То вже нашєське йкес було. Каут, шо го нічо си не ловило: ні куля, ні сокира, ні вогонь, – такий то був ді тот Пинта опришок. Я го вже-м не вигів. Говіркували люде».

Про подвиги Пинти, які з'єднали йому таку славу, розказував Василь, наприклад, таке:

– Дес на Угорщині під Чегйовом є місто Бурштин за горов. Там іздавна стоєв замок, фестунок, ади. Пинта йшов туда та й зажідав грошей від тамтих панів. А пани замклиси у тот фестунок та й грошей не хтіли Пинті дати.

Обиздривси[36] Пинта. А там, ді верх того фестунку, була дуже велика гора. Узєв Пинта великого дуба, зніс на тоту гору, а видти пустив. Та тот дуб єк си поніс, то фестунок гет цалком розніс на кавальчіки, ає!..

Старовинний спосіб добування укріплених міст зостався в пам'яті гуцулів з переддавніх віків. Так їх предки били у візантійські стіни. Малий Довбуш слухає і не знає, що цей спосіб і ця легенда будуть пристосовуватися до всіх видних опришків і до нього, Олекси Довбуша, в першу голову і в незчисленних варіантах.

Із моментів діяльності об'єднаних ватаг Пискливого й Пинти в пам'яті Василя зостався напад на столицю Гуцульщини – Косів.

– Був там, у Косові, великий багач жид Гедалія. Він був такий багатий теменно, що держєв ув аренді цалі добра: Косів, Кути, Єблонів, і ще… Не було багатшого жида на всі гори. Гедалиха, було, єк си вберет на сабаш, так є що вигіти.

І мав цес Гедалія одну дочку. Засватав єї єкийс не з нашого краю теж дуже багатий жид. І наші хлопці знали, що єк буде Гедалія справ'єти хасини, то наз'їздитси жидів багатих без числа з усего краю – от тогди й напасти.

Під Пинтов самих угрів[37] було до вісімдесєк. Та волохи мали надійти. Ціле восько… Та й під Пискливим немала юрба – усі хлопці до-обрі. Теж були й волохи, бойки й наші люде. І в него, у Пискливого, був такий постановок, шо над волохами волох отаман, над усєков бранжов – свій. А над гуцулами був за втамана Федь Жолоб. Юха був хлопец!

Пискливий вислав Федя того вперед. Додав му двох теж до-обрих хлопців – Харобара из Шешорів та Маковея нашого, печеніжинського, шо його брат сидит у верху, знаєш?

А у Гедалії хасини відбуваютси. Жидів поназ'їздилоси повно!.. Та всі в дорогих катанашах із золотими ґудзиками, у слішних поєсах кованих! А на жінках та гівках жидівках золото, отих ланцухів, заушниц, нашийників, ковтків, коралів, перел – ой га-га!..

Музика тнет, жиди танцуют. А кричут так, шо на ціле місто чути!

Людей позіходилоси дивитиси – невидимо. Дітваки на паркани повилазили, на дахи. Таж таки й чудо!

А там, у товпі, й Федь із товаришами. Чекає, нім до міста увійдут опришки – аби не дати жидам розбігатиси.

Лиш шос нема й нема опришків. Посилає Федь то одного, то другого з товаришів подивитиси, ци не йдут – нема!.. Шо такого?… А вже сонце понад захєд, скоро, скоро вже порозіходєси жиди по хатах.

А то Пинта по дорозі вступив до Мишина. А в Мишині орендар не жид, а гуцул Юр. То він частував леґінів горівков, та й вни си припізнили.

А Федя вже нетерп'єччя беретси. Посилає ще раз Маковея. Коли біжит Маковей – ідут. Тогди Федь чемно виступає наперед, здоймаєт кресаню, кланєєси. І таку бесіду мав Федь: «Я називаюси Федь Жолоб, із ватаги Пискливого. Зара будут сюда усі наші хлопці, поверх сотці люда. То коли не хочіте, аби ми вас стинали – мечіт суда, у цесу тайстру усе, шо маєте найдорожчого». – «Ой-ой! Геву-улт!..» Зчінивси крик помеже жидами, рейвах!.. Але шо маєш чінити – треба давати!

Посипалиси до тайстри і ланцушки золоті, і перли, коралі, гроші!.. Уже й тайстра повна, і бесаги – а жиди все несут, несут… Оден спредь другого… Бо тот поніс, а цес не хоче… Ні, братау, – неси й ти, аби не я один ущербок мав!

Федь скінчив на подвір'ю – йшов до хати Гедалії. Велів собі скрині одчинити, усєкі пуздри. А там гроше-ей – і не зрахувати!

А тут уже опришки набігли. Марусен і Гриць Кочераків впали до школи, де тоті гості жиди молилиси. Ік зачєли там стрілєти – уй-юй-юй! Зачєли кікати! А коло брами на варті Іван Торунтєків: ув обох руках по пістолетові та й крис на плечах. То йк зазорит єкий жид таку фігуру – та й назад!.. Сміху!..

Але що ж… Таки Косів то є Косів. Місто, рахувати. Єк зчінивси галас на ціле місто, єк зачєли збігатиси люде, єк зачєласи бійка! Ті собі стрілєют, ті собі!.. Сімнацік душ опришків лєгло, а решта відійшла до Пістині, забравши здобич і двох ранених із собов.

Пискливий аж зубами скриготит! Му ше си не вдавало так, аби го так били. Уводно каже, що треба пімститиси. «Най волохи надійдут, – бо їх не було ше, – підемо знова на Косів і розіб'ємо на друзки!»

У місті над Ключевом обнучювалиси – все чекали на волохів. Опришки усе казали Пискливому: «Ой давай, пане втамане, кікати! Бо то може восько наскочити».

А Пискливий таки тої, аби чкати на волохи. У Ключеві Горішнім там багато було своїх людей, тож мож було чкати. То Савка принесе, то Филип ци старий Зачко або єго син Федір.

Та й що ж… Волохи – вни все зрадники – перечюли, що наші зле гостили у Косові, та й завернулиси назад. Ну, наші чкали шо чкали, а далі видют, що таки не буде, попасовалиси та й собі хтіли на Угоршіну. А тут ік наднеслоси восько. Жомніри кінні. Ге-ге-ге!.. Куца година прийшла!.. Хто вкік, а хто й не спостиг. Багато спіймали жомніри хлопців, повішєли витах у Кутах, Косові, Коломиї… Пискливий укік. Але не йшов на Угоршіну, а до батьківщини. Йкось му гєдя єго залагодив справу – не без грошей там си обійшло… Та й зачєвси Пискливий Іван ґаздувати і господарив так сім чи вісім рік. Думав уже і віка так кінчити – а війшло не туди.

Спорєдили пани таке восько на опришки – смолєки си називало. Привідцев у них був пан поручник Сосновський. І така то була біда, що в него гляби[38] було переховатиси. Вітро-пив усіх опришків. Не лиш тих, що тепер рабували, але-бо й тих, що рабували й колис.

Єк перечюв Пискливий, що приходит і на него черга – спробував грошима. Не берет! Шо за чюдо – лєх грошей не берет. Але так – не взєв… Видит тогди Пискливий, що тут не тим пахне – і вкік. Лиш позно си прохопив. Не вийшов і чверть милі, єк наскочів Сосновський і забрав…

– Що ж… суд був, єк звич. Питали про всєкє на суді, лиш то все дурне. Хто би на себе наговорив. От питаютси, єк ти попав до опришків. Шо ж має казати? І каже, що слина до губи принесе. Пискливий казав, шо як був іше хлопцем, то пас вівці. А прийшли три: Мельник із Довгополя, Дідушко і Кочуба.

Прийшли й єли ми казати: «Йгім нападемо на вірменкупців, мают їхати з Сучави». То був-сми молодий, дурний та й давси намовити… А суд знає, шо він бреше. «То, – каут судді, – ви там трьох вірмен вбили…» – «Я того не знаю, – кае Пискливий, – бо я стоєв при боці та й не бив-сми нікого… Я ніде не був, лиш та робота мені си не сподобала, то й я вернув ід хаті. Гєдя мій залагодив усу справу, та й я си бирше в тото не бавив». – «Не бавилистеси? А хто вбив гітей у Зверхослав'ю?» – «Я в тім не свідім, бо був-сми тогди у Семигороді…»

Таке плів, аби плести. То й шо ж… оннаково то му не помогло. Зависили го – і з того часу немає вже в наших горах опришків, шоби таких аби мудрі. Дес шос колис із'євитси, але таке, пусте.

Об'євивси був Іван Панчишин, підобрав собі шістьох хлопців, до них волохів двох, здавси на намову жида-орендатора з Саджавки і пішов – ци не дурний? – на Коломию. І з таков силов, рахувати, на Коломию. Пискливий не такої міри був ватаг, мав під собов і по сорок, і по п'єдесєк, і по бирше люда – та й не відваживси на Коломию! А цес… Просто дурний.

Василь аж сплюнув. Дійсно, се була або зухвалість, або справді глупота. А може, просто молодий ватажок одразу хотів прославити своє ім'я нападом на широку міру, щоб вернути часи Пискливого й Пинти.

– Та й шо ж си стало?

– А шо? Вскочіли до ринку, зрабували йкогос Майорка, а ту єк не налетит пан поручник Сосновський до міста. Обскочив ринок, обклав своїми смолєками та й віхапав усіх, єк курєт.

Та й на тому си тєкло. Перевелиси опришки у наших горах. Чюв-сми, шо був йкийс Верба, розбивав трохи коло Кутів, лиш недовго шос. Шпугрура з Текучі об'євивси, але також недовго гостив… Тутєків із Довгополя… Малі то все люди… Ні, таки перевелиси опришки. Нема таких опришків, єкі були давніше.

А хтос із таких, шо більше буває долами, оповідає, що там обібравси йкийс Лесько. Перший напад його був на пана Петровського у Живачеві. Зрабували вни того пана, йшли на Солотєну. У дзвінєцькій сиглі[39] у густі дебри стали, аби припічнути й попасоватиси. Зачєли ділитиси – ой га! В жяден спосіб не можут миром. Кожний хапаєси за обушки, за пістолета, шаблі, лагівниці, а фантя, квефів, ади, тотих стежок, лудіння[40] панцкого не хтє. То й си сварут, кричют…

Лиш – чюй!.. Трубка ловецька. Перепудилиси наші опришки… Думкуют, шо би то було? Погінь? Коли чюют, кричєт їм тот пан: «Не бійтеси. Я ніц вам не зроб'ю лихого». Стали вни тогда. А се був пан Макаревич із Кривця. Полював попід Кливу із своїми людьми та й загнавси аж під Дзвиняч.

Но цес пан був такий, що скоро си вбізнав з опришками, погодив їх на гілевшині,[41] привів навіть купцє на тоти речі й за се дістав від опришків великі чоботи червоні шлєхоцькі й квеф.

Нічого геройського – і громада гуцулів констатує, що дійсно опришки перевелися. А жаль.

– Єк були опришки – присідали панки та корчмарі, притихали, ади, та й не збиткувалиси над крискенами.[42] А тепер, єк опришків нема, знов піднесло голов гадє та й просвітку нема людєм.

– Ой, пора би, пора вже опришкам з'явитиси. Я так гадаю, шо йк би котрий обібравси, то би не ходив шукати хлопців – сами би д'нему віходили.

– Пора!.. Крайна пора!..

І такі бесіди Олекса чує, скільки себе пам'ятає. Де не зійшлися гуцули – зараз зводиться бесіда на опришків. Багачі, правда, помовчують більше, але біднота залюбки говорить, згадує з пошаною, жалує, що опришків більше нема, й сподівається, що вони скоро з'являться.

– Бо пора! Таки вже крайна пора!