Читать книгу Коректор почуттів - Ігор Скрипник - Страница 2

* * *

Метін обережно крався лісом, прислухаючись до будь-якого звуку, що долинав з нетрів. Проте нічого так і не чув. Це погано і то дуже, бо потрапити у пастку міг легко, а розплатитися за таку безпечність мав найціннішим – життям.

Зупинився, оглядаючись і вслухаючись у голоси зелених хащ. Тихо! Треба йти далі.

Суперник – рівня йому, якщо не кращий. Він теж шукав Метіна у лісовому лабіринті і не стояв на місці. Рух був єдиним шансом позбутися ролі жертви і теж перетворитися в хижака. На ірбіса, що крадеться в пошуках своєї здобичі.

Кілька днів тому він прокинувся на цьому острові, вкритому густою шапкою лісу з повідомленням про завдання, яке доведеться виконати. На клаптику паперу, що знайшов в кишені, було коротке повідомлення із чотирьох слів: «Живим залишиться лише один».

Здається хвильку назад зімкнув очі вдома, як за мить вже опинився тут. Лишень недавно батько вклав свого Мету, так називав сина, взявши перші склади з імені та прізвища Метін Тункай, спати – і все, прощавай рідна сім’я, дитинство. Дорослість прийшла, як завжди, несподівано.

Він зрозумів, що це випробування, до якого готувався усе свідоме життя. Слава Аллаху, цей день настав! Якщо він переможе, то стане новачком, аджемі огланом, ступить на перший щабель ієрархії яничарського корпусу і почне навчання, щоб потім воювати, прославляючи ім’я султана і Всевишнього!

Батько Каракюрт, звісно не рідний, що виховував хлопчика, забраного за спеціальним законом девширме у невірних, доклав усіх зусиль задля початкової підготовки майбутнього воїна. Тим паче досвід у нього був великий, бо тридцять літ прослужив у шістдесят другій орті султанської охорони. Десять років Метін жив разом з його родиною на сході Анатолії, де призвичаювався до османського життя та традицій.

Про свою попередню сім’ю і вітчизну нічого не пам’ятав. Малим ще був, коли його забрали, та й медицина у Вічній державі не пасла задніх і місцеві ескулапи за допомогою психотропних препаратів позбавили дитячих спогадів. Минуле життя намагалося повернутися у снах, але він швидко їх забував.

І ось цей день, до якого готувався роками, врешті настав.

На острові їх було двоє. Це прочитав за відбитками, які залишав невідомий суперник. Вислідити, та навіть побачити його все не вдавалося. Він був готовий до випробування незгірше самого Метіна. Проте хлопця це не лякало, а ще більше мобілізувало та додавало сил. Невідомець виявився гідним супротивником, тому покінчити з ним було зовсім не просто.

Він вже кілька разів обнишпорив усе на території острова, знаходив сліди чужого, проте самого противника вистежити не вдавалося. Втім як той не міг вислідити Метіна.

Вечоріло. Хлопець вже втретє простував через ліс до невеликої печерки на березі моря, в якій ночував у попередні дні, коли побачив на землі розчавлену іргу. Він – тут!

Кожного ранку покидаючи свій прихисток, на єдиному шляху, що вів туди, він розсипав ягоди, які виконували роль сторожків. Звісно не густо, щоб не було помітно, що це навмисно зроблено. І ось одна з них була розчавлена чиєюсь ногою. Звісно, це могла бути тварина, проте Метін вирішив не ризикувати.

Він здогадався, що суперник певно таки вирахував його і тепер влаштував засідку. На хвильку замислився над зміною місця свого притулку, але згодом вирішив, що мисливець сам потрапив у пастку.

Все просто. Над входом у печеру в скелях нависав карниз, на якому спокійно могла сховатися людина і за слушної нагоди зістрибнути на свою жертву з лазерним ножем та перерізати горлянку. Метін й сам таке планував, у випадку коли противник переслідував би його до місця ночівлі. Вище карнизу йшла прямовисна скеля на вершку якої починався ліс. З неї можна було й глянути, чи там суперник у засідці чи ні, а тоді вже приймати рішення і діяти.

Він звернув у ліс і обережно, боячись видати себе звуком, підкрався до обриву. Глянув вниз. Так і є. Темноволосий юнак, як і він сам, приблизно одного з ним віку, може навіть на пару років старший, розпластався на карнизі та вичікував. В кулаку тримав ножа, готовий активізувати його любої миті перед стрибком вниз.

Мисливець сам перетворився в жертву!

Метін усміхнувся. Стрибати вниз на нападника було самогубством, але скинути на нього важку каменюку виглядало єдино правильним рішенням. Він відповз від краю, знайшов підходяще знаряддя вбивства і вернувся назад.

Той все так же вичікував, не змінивши свого положення.

Метін все не наважувався вбити суперника. В голові зринали слова батька Каратюрка про те, що Мету потрібно бути рішучим і впевненим у своїх вчинках, мужнім та сильним, беззастережно виконувати накази в ім’я величі султана та слави Аллаха. Та перед ним була жива людина. Така як він сам!

Може це комп’ютерна імітація і все відбувається таки у віртуальному світі, а не реальному? Цього він точно не знав. Надто все справжнє навколо.

Каменюка видалася неймовірним тягарем. Сили і впевненість здавалися от-от покинуть хлопця. І тут суперник ворухнувся, змінюючи положення та розминаючи затерплі м’язи. Увімкнув ніж, лезо блимнуло блакитним світлом і виключив – перевірив чи все з ним в порядку.

Ти ба! У того схоже навіть сумнівів нема щодо того, як порішити Метіна! А він слабак, почав сумніватися!

«Мету, вір в себе!», – в думках пролунав голос Каратюрка.

Руки піднялися і камінь полетів вниз. Короткий крик і хрускіт проламаного черепа засвідчили про те, що він влучив у ціль.

Хлопець обіперся на стовбур кипариса, а з очей бризнули сльози. Випробування пройдено, але на душу впав тягар, важчий, ніж те знаряддя вбивства. Незрівнянно…

* * *

Вісім років навчання та виснажливих тренувань не пройшли марно. За ці дні та ночі, що минули з часу острівного випробування він зміцнів, набрався досвіду та став одним з кращих яничар джемаату[1].

Каратюрк міг гордитися своїм сином. Рівного йому не знайшлося серед жодного з урусів, з якими Блискуча Османська держава вела безперервні війни. Кожне завдання, а їх було чимало під час навчання та бойових експедицій, було виконано бездоганно і Метін з честю вийшов зі всіх, навіть здавалося безнадійних ситуацій.

Втім його навчання, як і ще декількох йолдашів[2], дещо відрізнялося від загального курсу всього яничарського корпусу. Крім звичайних занять з тактики, стратегії, техніки рукопашного бою, психологічного навіювання та гіпнозу, бойової підготовки з вогнепальною та холодною зброєю, їх навчали ще й володінню давньою турецькою та гяурською зброєю, історії на межі першого та другого тисячоліть, османської, татарської та уруської мов того періоду, звичаїв і традицій.

Для чого це було потрібно – й гадки не мали. Проте звикли не давати зайвих запитань, тому старанно вчилися й готувалися. А для чого це і чи пригодиться – на те воля Аллаха.

І ось в п’ятий день сафара[3] чорбаджі[4] Тезер викликав Метіна до себе в кабінет.

Це був досвідчений яничарський командир, який пройшов не одну військову кампанію проти Гетьманської України, Речі Посполитої та інших ворогів держави. Його лису голову прикривав тюрбан-мюджевезе, а вусів, які він любив посмикувати, вже торкнулася перша сивина. І хоча від сидячої роботи вже почав рости живіт, від командира ще віяло силою та небезпекою.

Жестом він запросив яничара присісти.

– Мабуть не тебе одного здивували відмінності в навчанні у порівнянні з іншими в орті. На те була своя причина. Тебе та інших йолдашів тренували для особливого завдання, підготовка до якого почалася більше десяти років тому. Ця місія, схвалена султаном Муратом, матиме визначальне значення для історії Вічної держави і як на те буде воля Аллаха змінить весь світовий устрій.

Він замовк, обдумуючи і підбираючи наступні слова. Метін уважно слухав.

– Ти – найкращий зі свого випуску. За твоїми плечима чимало успішних бойових завдань та найголовніше – ти прекрасно володієш давньою зброєю та уруською мовою. Хтозна, може за законом девширме тебе забрали десь з тих країв і в тебе на генетичному рівні закладено до цього талан.

Так от… Трішки історії. Близько десяти років тому наші вчені винайшли машину часу. – Метіну схотілося зауважити, що це фантастика і такого не може бути, але втримався. Вишкіл дав своє знати. – Я не знаю як вона працює, та й не вояцька це справа. У нас своя ділянка роботи. Так от… Був розроблений план, згідно з яким добре підготовлену людину буде відправлено в минуле, щоб змінити хід часу. У найбільш ключовий переломний момент історії Блискучої Османської держави. Здогадався в який?

Метін знав.

– Битва під Хотином.

– Саме так, – чорбаджі Тезер посмикував вуса. Йому не подобався цей задум. Це гріх – втручатися в плин історії, писаний Аллахом на скрижалях часу. Однак, проти наказу султана не попреш. Тому думки тримав на мовчазному замку власної обачності. – Ти найкраще підготовлений до цієї місії. Як на мене, то просто бездоганно. Так от… Наші вчені відправлять тебе в минуле, у тисячу тридцятий рік[5]. Як ти знаєш, під час вирішальних подій у табір султана Османа пробрався убивця і зарізав нашого правителя. Це справило вирішальний вплив на підсумок до того рівної битви. Ми відступили і більше не поверталися до планів захоплення територій Центральної та Східної Європи, до того, щоб стяги з півмісяцем замайоріли по цілому світу. Наші сили були підірвані.

Яничар кивнув. Усе це він знав з курсів давньої історії.

– Так от… У тебе буде два завдання. Перше, це знешкодити вбивцю султана. Друге – знищити керівництво козаків, насамперед Петра Сагайдачного, та поляків – королевича Владислава Вазу та коронного гетьмана Яна Ходкевича. Насамперед, маєш подбати про ватажка гяурів-козаків. Згідно висновків наших істориків головним наслідком цієї битви стало зміцнення козацтва, а відтак проголошення через шість років Гетьманської України, нашого теперішнього головного ворога. Врятуєш султана, вб’єш ворожих провідників і теперішній світ стане зовсім іншим. Усе зрозумів?

– Так.

– Але… Це білет в один кінець. Після того, як опинишся в минулому, то вже не зможеш повернутися назад, в майбутнє. Зі собою ти не зможеш взяти нічого, навіть трусів. Пристрій здатний переносити лише людину, інше – ні. Усе здобуватимеш сам на місці. Працюватимеш в автономному режимі. Так от… Ти готовий виконати завдання? – пальці нервово смикнули вус.

– Звісно, мене до цього готували все життя.

Чорбаджі Тезер посміхнувся.

– Я і не очікував іншої відповіді. Ти ж кращий йолдаш мого орту!

Натиснув кнопку виклику.

– Зараз підеш зі спеціалістами, які детальніше розкажуть, що маєш зробити, дадуть тобі легенду та інше… Бережи тебе Аллах!

Метін попрямував за вченими у білих халатах, щоб отримати останні інструкції, а офіцер яничарської роти залишився наодинці. Його все не покидала думка, що людям не під силу змінити те, що писане у часі рукою Аллаха.

* * *

Тепла морська вода почала наповнювати легені, витісняючи з них повітря. Увімкнулися фізичні рефлекси самозбереження і він почав борсатися, намагаючись виплисти на поверхню. Ця боротьба за життя привела Метіна до тями.

Стрибок у минуле схоже вдався. На секунду він втратив свідомість, що було цілком прогнозовано після такого навантаження на організм. Врешті оговтався і, після того як віддихався, виплював солону воду Чорного моря, оглядівся.

Місце було вибране невипадково. За століття, що минули, на суші відбулося багато змін, тому ризик матеріалізуватися всередині якоїсь споруди, скелі чи дерева був небезпечно високим, що не влаштовувало нікого, бо вело до загибелі посланця. Натомість водна гладь залишалася незмінною, а шанси потрапити на якийсь човен у морі були мізерно малі.

Зорієнтувавшись, він повернувся обличчям до берега. В темряві миготіли вогні нічного Інкермана. Йому туди!

Поплив до берега і незабаром вже обсихав на піщаному березі, відсапуючись та набираючись сил після нічного запливу.

Позаду почулись тихі кроки.

– Ти хто, кеше[6]?

Старий татарин уважного розглядав голого чоловіка, що появився з хвиль з Кара дингезу[7] та міркував – людина перед ним чи злий дух?

– Слава Аллаху! Що я залишився живий та зустрів тебе, достойний! Корабель, який віз тканини до Бахчисараю, потонув у морі, а мені одному зі всіх вірних вдалося допливти до берега.

– Ай-яй-яй, – похитав головою заспокоєний татарин. – Яке лихо! Треба повідомити бея про це!

– Я так і зроблю зранку, – Метін насправді не збирався йти до урядника, бо на дрібницях, які не знали в майбутньому вчені, а отже і він, можна було легко попастися. – Але я не маю одежі, щоб піти до нього.

– Я дам. Ходіть до мого дому, там і переночуєте.

Під ранок, намагаючись не розбудити господарів, зодягнутий у старі сорочку, кафтан і шаровари, яничар вислизнув під засинаючі вранішні зорі.

Йому необхідні були кошти, щоб придбати коня, харчі та зброю для подальшого виконання місії. І він знав, де їх можна здобути. Вчені показали місця знаходження кількох скарбів, схованих незадовго до тисяча тридцятого року та відшуканих османськими археологами.

Поблукавши місциною та перевіривши кілька сховків, Метін нічого не знайшов. Чи то погано запам’ятав, в чому сумнівався, чи то зміни в місцевості ввели його в оману, або їх просто ще не сховали, але руки все ще залишалися пустими.

Врешті пощастило. В одному з таких сховків, неподалік від околиці Інкермана, він знайшов глечик повний срібних акче. Забрав половину з них. Якомусь шукачу скарбів в майбутньому вже так не пощастить зі знахідкою, натомість йому стане в нагоді.

На місцевому ринку придбав коня, збрую, новий одіж, харчі, шаблю та пістолі та вирушив у путь. Попереду на йолдаша чекала найважча частина шляху.

Без проблем він минув Перекоп та виїхав у просторі степи Причорномор’я. Їхав неспішно, намагаючись не потрапити на очі ні татарам, ні козакам. Згідно з планом він мав дістатися Оринина, де мав поступити на службу до полковника, князя Станіслава Любомирського – правої руки коронного гетьмана Яна Ходкевича. А відтак зіграти свою вирішальну партію під час Хотинської битви.

Одного ранку, снідаючи перед сном, бо їхав лише вночі, він відчув небезпеку. Було в нього таке шосте відчуття, яке не раз рятувало життя, проте цього разу воно спрацювало надто пізно. Метін не встиг вихопити зброю, як пролунав гучний свист і за мить він опинився під прицілом рушниць та луків гяурів-козаків, що мов риби з води, випірнули з високих степових трав.

Метін прибрав руки зі зброї.

– Ну що, попався татарине? – кисло посміхнувся невисокий худорлявий невірний. – Порішити тебе, чи що…?

– Я не татарин, – яничар зметикував відразу. Козаків надто багато, щоб можна було самому з ними справитися. Доведеться дещо коригувати легенду. – Лише наполовину. Я втік з Криму і до вас на Січ іду.

– Хіба? Вона дещо в іншому боці від твого руху. Ми ще раніше тебе вислідили. Ти певно ханський посланець до ляхів. Мабуть вже почали шушукатись за нашими спинами. Ану давай послання!

– Заблукав я та й не маю жодної вістки!

– Обшукайте його.

Трус нічого не дав.

– Отже, везеш усне повідомлення. Ану хлопці розпаліть вогонь! Зараз п’яти йому припечемо – все розповість. А ні – то на палю посадимо, аби степ краще видів та більше не блукав.

Всі зареготали над його жартом.

– Вислухайте мене!

– Ну кажи!

Метін ковтнув слину. Зараз йому треба бути переконливим як ніколи. Інакше місія завершиться, так і не встигнувши розпочатись.

– Моя мати русинка, а батько – татарин. Самі ж бачите, що не кримчак. Я виріс неподалік Ачі-Кале[8]. Кілька тижнів тому я посварився з управителем маєтку бея Таван-агою і побив його. Мені загрожувала страта і я мусив втікати. Мати порадила втікати на Січ, бо лише там я зможу знайти прихисток. Вона навіть таємно мене вихрестила.

– Та невже? – козаки переглянулися. – Ану доведи!

«Прости мене, о всемогутній Аллах, але те що чиню це во ім’я і славу твою!», – подумки попрохав прощення Метін.

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь!

Перехрестився.

– Гаразд. Вважай, що ми повірили. Але всеодно будемо за тобою наглядати.

* * *

Три тижні біля Хотина не стихали гул гармат, тріщання рушничних пострілів та дзенькіт шабель. Біля невеликого подільського містечка з відомою своєю неприступністю фортецею зустрілися давно не бачені у світі за силами армії: трьохсоттисячна армія султана Османа та майже вісімдесятитисячне об’єднане польсько-козацьке військо під проводом Сагайдачного та Ходкевича.

Втім останній вже віджив своє у цьому світі.

Метін усміхнуся та попробував гостроту шаблі. Ще треба трохи підточити. Він знову взявся до перерваної справи.

Два дні тому коронний гетьман віддав душу Іблісу[9] за його сприяння. Вдень, коли нікого не було в палатці командувача, а сторожі зирили на те, що відбувається на полі бою, він пробрався всередину та насипав отрути у вино. Увечері порадитися до Яна Ходкевича прийшов ще й королевич Владислав, якого той теж пригостив напоєм. Три дні їх мордувала пропасниця, а потім старий гетьман помер, а королевич вижив, хоча ще дуже слабував. Добре, що ніхто не запідозрив, що це отруєння, а списали все на якусь хворобу.

Метіну також вдалося поранити козацького гетьмана Сагайдачного під час однієї із запеклих сутичок. Поки вороги зчепилися між собою у спільному пориві відправити один одного на той світ, він вичекав момент і здійснив постріл непомітний для чужого ока в тім шаленстві бою. Поцілив, на жаль, в руку.

Нічого, він ще встигне до нього дістатися. Сьогодні ж найважливіша частина місії – вберегти султана від рук засланого вбивці. Осман має втілити в життя свій план підкорення Європи і півмісяць повинен засіяти над всіма столицями світу.

– Якове, ти ще довго?

Метін назвався вигаданим ім’ям, даним нібито при хрещенні. Ховатися в козацькому війську не було потреби. Січ славилися своєю терпимістю до інородців, вагомим чинником була лише віра.

– Та от догострю і знову в бій.

Він служив у підрозділі Тараса Федоровича, якого ще інколи називали Хасаном[10], кримчака, що три роки тому охрестився. З ним намагався спілкуватися якомога менше, щоб не видати себе якоюсь дрібничкою. Натомість з ним здружився Петро Зубатий, один з тих січовиків, які схопили яничара в степу. Саме він гукав Метіна.

Почувся свист гарматного ядра і в декількох десятках метрах від нього гримнуло і піднявся стовп пилюки.

– Турки переправили через Дністер гармати! Вони нас обстрілюють! – залунало відусюди.

Ще кілька ядер пролетіли над головою та впали в таборі, посіявши смерть та руйнування навколо.

– Тихо! Без паніки! – залунав голос Тараса. – Зариваймося глибше в землю. Ще копайте шанці!

Незабаром турки почали обстрілювати польських лісовичків, що стояли поруч, а козаки отримали нагоду поглибити свої позиції. Почала працювати й козацька артилерія, влаштувавши контрбатарейну боротьбу, щоб придушити вогонь противника. День пройшов практично без рукопашних сутичок, але під обстрілами з обох сторін.

Метін полегшено зітхнув. Убивати одновірців було вкрай тяжко, а доводилося, щоб не видати себе. Він сподівався, що вдале виконання місії, незважаючи на велику чисельність гріхів, дозволить переступити ворота до садів Джаннату[11]. Гяурів намагався взагалі не чіпати. Берігся викриття. Та й вчені попередили, що вбивши свого можливого предка-уруса може щезнути сам, оскільки з ним згинуть ненароджені спадкоємці – пращури Метіна.

Звичайно, вбиваючи турків і татар він теж міг вплинути на персональний хід історії власної родини, але зі значно меншою імовірністю. А невеличкі зміни від інших дій, які могли б виникнути, як правило, згладжувалися течією часу. Звісно якщо вони не стосувалися осьових персон та подій історичного плину.

Вечоріло. Метін ще раз перевірив свою зброю, потягнувся, розминаючи м’язи затерплі від сидіння в шанці, як тут появився Петро Зубатий.

– Завтра буде спекотно, – влаштувався поруч. – Наші розвідники передали, що турки і татарва будуть наступати. Планують перекинути ще гармати на наш бік і піти великими силами, щоб вибити з позицій. От тільки дідька лисого їм це вдасться!

Звісно не вдасться, якщо він не вбереже життя султана. Адже того було вбито саме у ніч вирішального наступу. Проте він змінить хід історії, а османське військо здобуде перемогу! Відтак і Гетьманська Україна, і Річ Посполита – головні вороги його майбутнього перестануть існувати.

Товариш сидів поруч і все не вгавав. Поволі вже й поночіло, а той все не влаштовувався спати. Невже доведеться його вбити? Всередині зародився сумнів. За ті місяці, що провів в козацькому війську, Метін став по іншому дивитися на запеклих ворогів. Спільні труднощі, небезпеки, зазирання у вічі смерті зблизили його і з Петром, і з іншими гяурами. Вже такої ненависті, як колись, у своєму часі він не відчував. Може далася взнаки уруська кров? Хтозна…

Тим не менш, на нього покладена місія, котру повинен виконати. І зробить це за будь-яку ціну, навіть якщо доведеться вбити сусіда по шанцю. Хоча, можна цього і не робити.

Він витягнув срібну монету та почав гратися нею, перекидаючи з руки в руку. Петро не вгавав, проте очі пильно стежили за танком срібного кружальця. Поступово словесний потік вгамувався і козак, приспаний товаришем, захропів. В Метіна був талант до навіювання та добрі вчителі у навчальному центрі.

Трохи почекавши та перевіривши, що за ним ніхто не стежить, як то було в перший місяць перебування серед козаків, він вислизнув з шанця та розчинився серед ночі.

* * *

Води Дністра були досить холодними під кінець вересня, тому вилізши на лівий берег Метін обтерся рушником, який витягнув з клунку. Одягнув старе татарське лахміття, перевірив порох в пістолях – сухо. Ніщо не намокло, незважаючи на переправу. Це добре. Втім застосовувати вогнепальну зброю не планував. Лише за безнадійних обставин. Це приверне увагу, а от ніж мав вберегти від зайвої уваги.

Де стоїть палатка султана він добре знав. Ворожі табори гарно проглядалися. Та й взявши участь у кількох регулярних нічних вилазках козаків, добре вивчив, де проходить найменш помітний шлях по табору. Загін, та навіть кілька людей, були помітними, а одинак міг прокрастися досить близько до шатра.

Сторожко він пробрався між вартовими та пластом доповз майже до самого султанського намету. З кожного боку стояли по четверо яничар, а біля входу аж восьмеро. З історії Метін знав, що вбивця зарізав вартових з тильного боку, розпоров палатку і перерізав горлянку Осману.

Деякий час у нього зайняло півколо обходу і незабаром він вже лежав в густій тіні кількох кущиків в трьох десятках метрів від яничар, що охороняли задній підхід до шатра. Ніби нічого підозрілого не спостерігалося, тому зачаївся, чекаючи свого моменту.

Вартові переминалися з ноги на ногу, поправляли одіж, перевіряли амуніцію та по іншому вбивали час чергування, не забуваючи при цьому пильно видивлятися у темряву. Поступово шум табору стих, не зовсім, але наскільки це можливо у багатотисячному збіговиську. Рідкі оклики вартових, одиноке іржання коней та тріскіт дерева у вогнищах порушували запалу тишу перед вирішальним денним боєм.

Тим часом, двоє яничар підійшли до напарників і почали з ними тиху бесіду. Метін насторожився. Це не походило на звичну поведінку вартових. Особисте спілкування не мало їх відволікати від виконання службового обов’язку – охорони султана.

Блиснули кинджали і двоє вартових мертвими впали на траву. Про те, що вбивць буде двоє та й ще яничар – ніхто не попереджав. В майбутньому вважали, що злочинець був один. Однак це не скасовувало місії, просто робило її виконання більш складнішим.

Метін кинув ніж і один з нападників не видавши жодного звуку впав додолу. Поки його смерть ще летіла в повітрі, молодий йолдаш вже біг до напарника, витягаючи кинджал. Той уже чекав на суперника.

Без жодного звуку вони зчепилися і покотилися по траві завдаючи один одному ударів та уникаючи їх. Вбивця не хотів зриву свого задуму, а Метін – зайвої уваги. Заклики по допомогу були його останньою козирною картою, у випадку коли б отримав украй важке поранення. А так він сподівався після таємного виконання цього завдання ще й ліквідувати керівників ворожих сил.

Вони качалися по землі, подряпини та неглибокі рани кровоточили після невдалих спроб порішити один одного. Обоє прекрасно розуміли, що рівні за силами, тому запеклішими та злішими вони ставали від цього. Врешті убивця спробував видати якийсь звук, щось сказати, але не встиг через те, що лезо ковзнуло по ребрах, завдаючи вже достатньо серйозної рани.

Метін насідав, а його противник слабшав. Боротьба тривала у повній тиші. Охоронці-яничари, які сторожували шатро з інших боків навіть не підозрювали, що смерть забирає життя нападників та побратимів поруч.