Читать книгу Михайло Комаров - Ігор Стамбол - Страница 2

Нещодавно світ подивував драматичний голлівудський фільм «Геній і безумець» («The Professor and the Madman») режисера Фарада Сафініа, де за чудовою грою зіркових акторів Мела Гібсона та Шона Пенна у тонкощах розкрито історію створення Оксфордського словника англійської мови. Так Західний світ вдається до популяризації серед загалу, зокрема й українського, досить, здавалося б, нудної і специфічної справи – словникарства.

Якщо для найпопулярнішої на сьогодні у світі мови та її носіїв так важливо пам’ятати, хто оформив їхній спосіб вираження думок у словник ціною праці, якої і титани злякалися б, то що стосується нас – народу, ідентичність і мову якого на законодавчо-геноцидному рівні стирали зі світового культурного контексту? Хіба нам не потрібно знати ще досконаліше рятівників нашого способу мислення? А ці люди були зовсім не гірші за вшанованого і навіть художньо осмисленого генія – Оксфордського професора Джеймса Мюррея. Ба більше, наші сподвижники працювали за умов тотального невизнання, постійної небезпеки і нерозуміння з боку апатійного оточення, в реаліях, наближених до умов «резервацій» чи «гетто».

Тягарем для британців було лише зібрати слова й оживити їх цитатами з класичних творів. Для українців же питання полягало у боротьбі за життя власного культурного коду. Не було б у нас кількох постатей, які погодилися віддати на справу словника майже десять років власного життя, важко сказати, чи вдалося б відстояти право на існування української культури впродовж тоталітарного XX століття. Чи не були б ми на задвірках зрозуміло якої імперії, як циркові мавпи, і чи не довелося б поодиноко викрикувати на вулицях зрусифікованих пустель щось по-українськи, аж поки не забирали б до в’язниці чи психлікарні? Сьогодні, дякуючи декільком десяткам українських інтелектуалів, ми не перетворилися на вимираючих культурно чукч, удмуртів, калмиків, хакасів, комі-пермяків, удегейців, ми навіть маємо вигідніше положення, ніж досі пригнічувані білоруси, чеченці, баски та інші народи.

Здається, що такого б не могло статися? Ще й як, коли б імперії, до якої входила більша частина українців, вдалося б цілком реалізувати свою узаконену, відкриту і цілеспрямовану політику русифікації та асиміляції. Їм просто не вистачило часу. А ще «палки в колеса» катка геноциду та лінгвоциду вставляла інтелігенція, яка всупереч арештам і судам, депортаціям, висланням та професійним поневірянням зберегла і цілковито оформила власне українську культуру.

Щодо українського словникарства спеціалісти завжди згадують дві найпомітніші постаті Наддніпрянщини: Бориса Грінченка та Михайла Комарова. І якщо перший, хоч і замало для його рівня впливу та здобутків, але згадується в когорті просвітників, письменників та громадських діячів, його іменем названо один з найпотужніших молодих університетів України та його вивчає ціле коло науковців-грінченкознавців, аби розкрити якнайбільше здобутків його «творчої лабораторії», то Михайло Комаров досі залишається на задвірках культурознавчих та державотворчих дискурсів.

А він одним з перших, за кілька років до Грінченка, створив разом з однодумцями ледь не найвагоміший аргумент проти шовіністичних дискусій імперської Росії. Він видав російсько-український словник! Ви і сьогодні можете чути від «спеціалістів», що українська мова нібито не може бути відповідником на якомусь із рівнів російської. Звісно ж, це неправда. Але документально, 40 тисячами аргументів з відповідними прикладами це довів Михайло Комаров, створивши словник ще у 1893 році. Чому виникають такі дискусії зараз? А зокрема, й тому, що Михайла Комарова українці скромно тримають на маргінесі історичної пам’яті.

Ясна річ, українська громада кінця ХІХ століття не могла б довірити редагування такого надважливого документа, як словник, якомусь маловідомому аматору. Це мав би бути справжній авторитет. І уявімо лишень, що таким авторитетом вважався не університетський професор-мовознавець, а юрист-практик. Людина, яку шанували в усіх закутках підімперської України, на яку покладалися в питаннях захисту, фінансової допомоги, культури, громадської і національної справи та зверталися за найрізноманітнішими порадами. Таких постатей було зовсім небагато, про це свідчить, зокрема, вигук відомого лікаря і письменника Цезаря Білиловського: «Боже, якби в нас та в кожному місті та хоч по одному Комарю!».

Як же спромоглися ми забути одну з найпомітніших постатей України другої половини ХІХ – початку XX століття, людину, яку називають «адвокатом української культури», «українським серцем Одеси» або «одеським Франком» (зокрема, життя Комарова оцінюють за Франковим гаслом: «Працювать, працювать, працювать, в праці сконать!»)?

Спектр причин досить великий. Михайло Федорович Комаров (1844–1913) – видатний бібліограф, лексикограф, видавець, бібліофіл, юрист та громадський діяч – маловизнаний через лише регіональне поширення інформації про нього: Одеса, Умань, Дніпро наче й шанують його, але не настільки, аби назвати на його честь вулицю чи інститут, ну й, звісно, жодного пам’ятника Михайлу Комарову у світі досі немає.

Біографія його досить добре досліджена, але популярної книги про цього велетня думки і діла нема. Колись він будив цілі покоління своїми невеликими історичними нарисами та піклувався про упорядкування найважливішої для всіх українців спадщини, зокрема бібліографії Тараса Шевченка, а ми віддячуємо йому відсутністю перевидання його популярних праць, малим акцентуванням уваги громадськості на важливості появи першого російсько-українського словника і дуже кволо, зазвичай у дуже вузькому колі, згадуємо його родину, що на рівні Косачів, Франків та Грушевських завжди була в центрі уваги української громадськості.

Це стосується й досі не опублікованого джерела, яке б стало вагомим підтвердженням сказаного вище і внесло корективи у сприйняття українського науково-культурного процесу ХІХ – XX століть. Це листи, надіслані до Михайла Комарова від Івана Франка, Олександри Куліш, родини Грінченків, Михайла Грушевського, Івана Тобілевича, Варфоломія Шевченка та багатьох інших.

* * *

Що не вдалося московським колоніалістам за роки імперії, більшовикам вдалося значно краще. Стирали пам’ять в українців, залякували й нищили інтелігенцію, асимілювали, підкуповували, дарували права і забирали останню картоплину, провели один з найжахливіших у світі геноцидів. Заборонялося навіть згадувати якусь іншу думку, що хоч якось би суперечила чи ставила б під сумнів жахливу з погляду сьогодення пропаганду. Породжені ними міфи так вросли у світогляд, що й за три десятиліття після зникнення «нерушимого» не вивітрюються з голів. Але чомусь таки не вдалося остаточно прибрати здоровий глузд із понівеченого окупантською брехнею суспільства. Щось постійно не сходилося. Не було логіки в тих дурницях, які насаджували багнетами і колючкою концтаборів ГУЛАГу.

Саме логіка приводить нас до історії. Детермінізм породжує питання: що було до нас? Невже позбавлена естетики і бездушна совєцька «хрущівка», яку досі не вигнали з наших міст, побудована на цілинній, пустій до того землі? Якщо ні, то що було на тій землі до неї? Чому воно все зникло, куди поділися люди, які населяли територію і творили її культуру? І якщо була ця культура, то невже вона виявилася аж такою шкідливою, що її варто забути?

Ось із такими питаннями могли ходити вулицями люди за совєцької доби, але мало хто міг собі дозволити вигукнути їх уголос. Робота інтелектуала-гуманітарія, напевне, мало відрізнялася від блукання мінним полем. А користування архівними фондами, рукописами, особовими матеріалами – то вже взагалі копирсання в самих «мінах», зачепивши яку можна було б роботу втратити, а то й свободу, чи і зовсім життя.

Десь у подібному положенні опинився одеський бібліограф і краєзнавець Григорій Зленко, коли в другій половині минулого століття почав працювати в Одеській науковій бібліотеці. Матеріалів для дослідницької роботи було більш ніж достатньо: і стародруки, і раритети, й архівні фонди. Але значна частина цього «багатства» стосувалася української громади, а особливо – її центральної постаті, якою впродовж двох найбільш політично і культурно яскравих десятиліть був саме Михайло Федорович Комаров, або Комар, як він сам часто себе підписував у листах і працях.

«Маленька комашка», за ім’ям якої і досі ховається від українського суспільства справжній велетень, дійсний «апостол правди і науки». Альманахи, без яких би не відбулося української літератури, видавав; найголовнішу для українців бібліографію: шевченківську та театрознавчу – зібрав й опублікував; про козацьку славу, яка ще гула, особливо на Півдні, написав кілька брошур; словник, що назавжди розділив мову колоніалістів та колонізованих, редагував та успішно надрукував; коли в найбільшому місті підросійської України вдалося отримати право на організацію української культурницької організації, саме Михайла Комарова було обрано головою цього товариства. А книги! Левова частина книжкових раритетів, що складали основне багатство одеської бібліотеки, – всі прикрашалися екслібрисом Комаря. А деякі книжки ще й свідчили про подяку від найвідоміших письменників їхніми ж власноручними підписами.

І серед моря всього цього інтелектуального багатства було важко розібратися. Поодинокі біографічні нариси Агатангела Кримського, Сергія Єфремова, Михайла Возняка та інших, що стосувалися Михайла Комарова, не розкривали всього спектра великої постаті. Розкидані десятилітнім терором та німецько-радянською війною люди і факти, як уламки скла, розлетілися по всьому світові або ще далі – у засвіти.

Науковцеві потрібно було знайти ту життєдайну ниточку, тягнучи за яку можна було б впорядкувати знання про видатного одесита і зв’язати докупи розрізнені факти та відкинути зайві міфи і чутки. Хто міг би це зробити найліпше – звісно, рідний син Михайла Федоровича – Богдан Комаров. Але його адресу було нелегко розшукати.

Богдан Комаров (1882–1975), який за свій одеський період життя встиг заявити про себе як талановитий публіцист, громадський діяч, лексикограф та один з кращих упорядників українських книжкових скарбів, мав фах біолога, який його врятував від цілковитого забуття. У роки Української революції дуже активно включився у вир подій: займався організацією українського шкільництва, читав курси з українознавства і за батьковою традицією у 1919 році опублікував фаховий «Короткий російсько-український словник термінів природознавства». Після закріплення більшовиків він активно розбудовував бібліотечну справу в Одесі, створив там і очолив Українську державну бібліотеку імені Тараса Шевченка (1921–1930), більшу частину фонду якої природно складала його особиста бібліотека.

Але довго лишатися непоміченим для більшовиків діяльний нащадок Комарова, звісно ж, не міг. І його захопив маховик вигаданих звинувачень (хоча чи варто сподіватися правдивих причин арешту від окупантів?), який пронісся Україною ще на початку сталінського згортання політики «коренізації». Літо 1931 року для сина Михайла Комарова стало останнім в Одесі. За участь у неіснуючій «українській буржуазній націоналістичній контрреволюційній організації» його забрали до в’язниці, а далі вислали. Рік поневірявся в адміністративному засланні, за різними свідченнями, чи то в Курську, чи в Орлі. А далі отримав типовий для всіх часів «дружби» українців з росіянами вирок – «без права повернення в Україну».

Талановита людина себе може реалізувати й поза Батькіщиною, що і вдалося Богдану Комарову аж у Середній Азії. Григорій Зленко дивом знайшов адресу сина Михайла Комарова, яка не була позбавлена символізму:

Ленінабад, 12. Таджицька ССР.

Вул. Гагаріна, 133, кв. 11.

У місті, що носило ім’я батька-засновника комуністичної тиранії, Богдан Комаров опинився після кількох років викладання у Середньоазіатському плодоовочевому інституті міста Худжанд. Захистивши дисертацію, став відомим науковцем і протягом 25 років очолював кафедру ботаніки в Ленінабадському державному педагогічному інституті ім. С. М. Кірова.

Частина його архіву з великою кількістю матеріалів, присвячених його батькові, потрапила вже в часи Самостійності України до Одеського літературного музею. Але син великого культурника за майже пів сотні років зріднився з середньоазійським народом, тож його доробок був спрямований і на нову батьківщину. Згадував, що в його архіві «переховується рукопис 4-томової праці: «Флора окрестностей Ленинабада и гор Моголтаиз», що мав бути моєю докторською дисертацією. Ця моя праця потрібна тут, у Ленінабаді, для студентів і дослідників в царині флористики й ботанічного ресурсознавства». Тому дослідник, який захоче з’ясувати цілком всю складність долі і діяльності найвідомішого з дітей Михайла Комарова, не може минати і таджицьких архівів та бібліотек.

Отримавши листи від Григорія Зленка, в яких одеський бібліограф вмістив і декілька статей про історію української громади міста та про бібліотеку Михайла Федоровича, Богдан Комаров «відразу опинився в переживаннях давніх часів свого життя».

Всі події півсотлітньої давнини постали перед його старечими очима, які вже ледь-ледь могли розрізняти літери:

«Добре пам’ятаю підручник Де-Віво, користуючись яким моя сестра Люба вивчила колись італійську мову; пам’ятаю ті книжки, за які Ви згадуєте, з бібліотеки батька: і вірші Грінченка, і «Чорноморців» Кухаренка, і «Про кари, до яких присуджують мирові судді» та інше; пам’ятаю і самого «Названого брата» Варфоломея Шевченка, який в кінці 80-х або на початку 90-х років бував в Одесі й одвідував і нашу хату».

Так зав’язалося тісне листування, яке тривало кілька років. Листи писалися обережно, зі свідомим обминанням політичних тем, що не завадило пролити світло на бурхливе життя родини Комарових в Одесі. Григорій Зленко ставив десятки питань, надсилав адреси і фото будинків для уточнення: чи жили там Комарови, чи бували там інші діячі тощо. Богдан Михайлович ледь встигав на всі запити відповідати, а надіслані матеріали, як машина часу, повертали його у добільшовицькі часи, коли надія на вільне майбутнє витала серед українців. Наприклад, отримавши фото будинку в Одесі, де жила дочка Михайла Федоровича Маргарита, яка, вийшовши заміж, стала Сидоренко, він писав:

«Велике спасибі за фото. Будинку по Кузнечній, 28, я зовсім не пам’ятаю, бо Сидоренки жили тут, певно, дуже недовго. Але будинок цей має значення, бо його саме згадує Леся [Українка]в одному із своїх опублікованих листів… А от будинок по Кузнечній вул., 21, я дуже добре пам’ятаю. Вийшов він на фото чудесно. Він такий, який і був за життя Сидоренків. Я дивлюсь на «парадні двері» і мені починає здаватись, що ось зараз двері відчиняться, і з них вийде люба постать «дяди Миши». Через них входила і декілька разів Леся, а в трагічному 1913 році її, хвору, внесли через ці двері в домівку Маргарити на креслі».

Разом із листами до Михайла Комарова, що зберігаються в Одеській бібліотеці, згадками про нього відомих нам постатей та й цими листами з колишнього Ленінабада ми можемо розкрити і краще зрозуміти велич людини, якою був Комар. З часом, до вогника «комарознавства», який розпалили ще Сергій Єфремов, Агатангел Кримський та Іван Франко, а наново «підкинули дровець» Григорій Зленко, Анатолій Мисечко, та долучилося ще багато істориків і краєзнавців, а дослідниця Ганна Швидько опублікувала цілу серію праць про Михайла Комарова, які розкривають його роль в історії України. Сьогодні вже доступно чимало архівних матеріалів та археографічних публікацій, зокрема і листи від Богдана Комарова до Григорія Зленка, які упорядкувала Лариса Бур’ян та опублікувала силами Одеської національної наукової бібіліотеки.

Книга ж, яку ви тримаєте в руках, демонструє лише невелику частину здобутків Михайла Комарова й закликає до першого знайомства з Людиною та її колосальною працею, яка була присвячена нашій культурі та свободі.